Вірування та обряди стародавніх слов’ян

Міністерство науки та освіти України

Запорізький національний університет

Вірування та обряди стародавніх слов'ян

Запоріжжя, 2010

План

• Вступ
• 1. Основна частина
• 1.1 Вірування стародавніх слов'ян
• 1.2 Обряди та свята стародавніх слов'ян
• Висновки
• Література
• Вступ
• Календарно-обрядові пісні донесли до нас міфологічні уявлення дохристиянських часів. Наші далекі предки не вміли правильно пояснити явища навколишнього світу. Вони наділяли рисами живих істот усе, що "їх оточувало, і вірили, що вони можуть допомагати людині або нашкодити. Люди намагалися впливати на сили природи певними обрядами, які завжди супроводжувалися піснями.
• Усе життя українського народу було пов'язане з хліборобського працею. Від урожаю залежав добробут селян. Тому магічними словами і ритуальними діями вони намагалися поліпшити умови свого життя. Відомий мовознавець О. Потебня писав: "Чим далі у старовину, тим звичайніша і міцніша віра у здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено".
• Наші предки здавна помітили, що слова мають велику силу. Ними можна втішити й розгнівати, насмішити і налякати, заспокоїти і викликати прихильність до себе. Вони вважали, що ласку богів та сили природи можна привернути словами і піснями. Так виникли календарно-обрядові пісні, які поділялися на цикли за порами року: весняний, літньо-осінній, зимовий.
• Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом.
• Об'єкт дослідження - вірування давніх народів.
• Предмет - вірування та обряди стародавніх слов'ян.
• Мета - проаналізувати вірування та обряди стародавніх слов'ян.
• Завдання:
• - визначити напрямки вірувань стародавніх слов'ян;
• - вивчити обряди стародавніх слов'ян.
• 1. Основна частина

1.1 Вірування стародавніх слов'ян

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. апіта, апітиз -- душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм -- оживлення, анімізм -- одухотворення і антропоморфізм -- уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею -- матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя. Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун. ''Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший -- пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту --час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним Божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах -- бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора -- свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, -- символ міцності; ясень -- символ Перуна; клен і липа -- символи подружжя; береза -- символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля -- провісниця майбутнього; голуб -- символ кохання; ластівка -- доля людини; ворони -- священні птахи; сова -- символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах -- бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Але особливо поширеними серед залишків найдавніших уявлень праслов'ян були анімістичні вірування (від лат. anima - "душа"). Вони полягали у вірі в існування у тілі двійника - душі, що видавалася цілком реальною істотою - чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров'ю і т. ін. Вважалося, що від душі, яка має особливі властивості, залежать стани людини - життя і смерть, сон і неспання, здоров'я й недуга і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою тощо). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органом. Про такі уявлення свідчать численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам'яних плит: вважалось, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя. Причому, первісні мисливці вважали, що душі померлих, залишаючи тіло, перебувають десь поблизу, в звичному для них довкіллі, а не відлітають на небо, у "Вирій" - такі уявлення з'являються пізніше, пов'язуючись з вірою в духів та обрядами трупоспалення.

Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Згідно з віруванням, при зіткненні з вогнем і землею збільшувалась родючість, тому піч була тим священним місцем, де жінка повинна народжувати дитину. В той же час піч-- місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину і повернути її назад здоровою. Це свідчить про давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу приписувались також очисні й охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. Всесвітня гармонія фізично символізувалась в образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей символ здійснювався в день Купала і був прообразом статевого злиття на землі. Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Дерево життя - це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона-- житло богів та духів.

Характерною особливістю вірувань словян є філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого "підніжжя" були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

1.2 Обряди та свята стародавніх слов'ян

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи.

Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.

З дохристиянського часу ми мали свої Свята, цебто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам`ять того чи іншого свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв`язаний з природою та з хліборобством цілого року.

Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні свята -- це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар свят.

Точно усталеного дня якогось свята в давнину ще не було, бо ж це були Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських занять, у залежності від сонцеоброту та сонячної сили, і тільки Християнство пізніше поприв`язувало їх до певних днів. Звичайно свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі свята були пов`язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й сонячних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства. Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаїлки, купальські, колядки, щедрівки й ш. До кожного свята заздалегідь готувалися, напр. докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в "чистий" четвер у хаті мусить бути чисто. Обрядові пісні часто являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, -- піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало вивчений, але він зв`язаний головно з культом сонця, а через нього -- він календар хліборобський.

З періодом жнив був пов'язаний обширний комплекс обрядів і магічних ритуалів. Вони не були приурочені до певної дати, а залежали від часу дозрівання злаків. Жертовні обряди проводилися, щоб віддячити землю-матушку за довгожданий урожай. За допомогою магічних дій учасники обряду прагнули повернути землі родючість, забезпечуючи урожай майбутнього року. Крім того, обряд мав практичне значення: жницям була потрібна певна перерва в роботі.

Початок жнив наголошувався особливим обрядом "першого снопа". Перший сніп, званий іменинником тиснула старша в сім'ї жінка. Сніп обв'язували стрічками, уквітчували, а потім ставили під іконами в передньому кутку. Коли жнива закінчувалися, сніп згодовували домашнім тваринам, а частину зерен ховали до наступної сівби. Ці зёрна через рік підсипали в першу жменю зерна.

Оскільки хліб тиснули в основному жінки, пісні співалися, в основному, від їх імені. Спів допомагав організувати ритмічний темп робіт. Жнива старалися, закінчити щонайшвидше, поки не (обсипалося зерно. Тому нерідко хліб дожинали "віємо миром"" виходячи "а одне поле. По дорозі на толоку (спільну роботу) ж назад додому співали спеціальні пісні, в яких зверталися до зерна:

Коли закінчували жати поле землі дякували і просили її передати частину своєї сили.

Закінчення жнив супроводилося особливим обрядом "обіймання кози". Старша жниця залишала невеликий круглий майданчик незжатих колосів, довкола неї і усередині ретельно виполювали траву, колоси, що залишилися, зв'язували вгорі. Так виходив невеликий курінь, що називався "козою". У середину куреня клали кусень хліба, посипаного злитиму: приносили дар матері - землі. Потім всі присутні читали молитву, завдяки бога за те, що благополучно завершили жнива.

Після цього починалося ворожіння: старша жниця сідала на землю спиною до "кози", біля неї складали серпи. Узявши в руку по одному серпу, жниця кидала їх через голову. Якщо серп при падінні встромлявся в землю, то це вважалося недобрим ознакою. Якщо серп падав навзнаки або виявлявся недалеко від кози, то його хазяйці передбачали довге життя.

Коли всі поля були стислі, здійснювали обряд одруження серпа. Жниці дякували серпу за те, що він допоміг їм зібрати хліб і не обрізав руку.

На кожному полі залишали несжатим пучок колосів, його називали пожінал'ной бородою і призначали якому-небудь з християнських святих: Іллі пророкові (Перуну), Ніколі чудотворцеві або Егорію. Для цього стебла звивали джгутом, а колоси втоптували, в землю. Потім зверху клали шматок хліба, посипаного злитиму. Вважалося, що в залишеній на полі борідці зберігалася плодородящая сила зерна, її прагнули віддати землі, щоб забезпечити родючість землі наступного року.

Щоб не образити землю, останній сніп завжди тиснули мовчки, потім, не виголошуючи ні слова, відносили додому. Цьому снопу приписувалася магічна сила.

Крім того найпопулярнішім й сьогодні є обряд колядування.

Колядування - походження обряду колядування вирушає корінням в глибоку старовину. Ще в язичеські часи, кілька разів в році, слов'яни проводили заклинання - злих духів.

З прийняттям християнства обряд був приурочений до святочного періоду. Він полягав в тому що по будинках ходили групи колядників (славільшики), що складалися в основному з підлітків. Кожна група несла шести - або восьмикінечну зірку, склеєну з сріблястого паперу. Інколи зірку робили порожнистою і усередині неї запалювали свічку. Зірка, що світиться в темноті, немов пливла по вулиці.

Славільщики зупинялися під вікнами, заходили в будинки і просили у господарів дозволу заспівати колядки. Як правило, в кожному будинку славільщиков зустрічали привітно і гостинно, заздалегідь готували пригощання і дарунки. Вміст колядок був всіляким, але об'єднував їх одне: щедрим господарям бажали отримати багатий урожай, рясний приплід в худоби, бути здоровими і щасливими, дякували за щедрі дарунки і пригощання; скупих засуджували, бажали ним неврожаю, накликали засуху і всякі нещастя. Закінчивши співати славільщики отримували в дарунок спеціальне обрядове печиво, випечені з тесту фігурки домашніх тварин, їстівні запаси, а інколи і гроші.

Після обходу декількох будинків славільщики збиралися в заздалегідь наміченій хаті і владнували спільну гулянку. Всі принесені дари і їжа ділилися між учасниками.

Похоронний обряд.

Похоронний обряд - простий похоронний обряд полягає в наступному: особливий костёр, викладається у вигляді прямокутника, заввишки до плечей людини. На 1 домовину необхідно брати в 10 разів більш за дрова по вазі. Дрова мають бути дубові або березові. Домовина ж робиться у вигляді тури, човни і так далі, ніс тури ставлять на захід сонця. Самим відповідним днём для похоронів вважається п'ятниця - день Мокоши. Небіжчика одягають у всё біле закривають білим покривалом, кладуть в домовину дари і поминальній їжі. Горщик ставлять в ногах покійного. Небіжчик повинен лежати головою на захід, і підпалює старійшина, або жрець, роздягшись до пояса і стоячи спиною до краде. Краду підпалюють днем, на заході щоб покійний "бачив" світло і "йшов" услід за рушаючим сонцем. Внутрішність кради набита легкозаймистою соломою і гілками. Після того, як вогонь розгориться, читається похоронна молитва.

Взагалі будь-який обряд на честь мертвих має свою назву - Тризна. Тризна раніше була цілим ритуалом: На могильник приносять коржиків, пирогів, фарбованих яєць, вина, і поминають мертвого. При цьому, зазвичай жінки і дівчата голосять. Голосінням взагалі називають плач по небіжчикові, але не безмовний не простий істеричний припадок, що допускає втрату зліз часто без звуку, або супроводжуваний схлипуванням і почасовими стогонами. Ні, це сумна пісня втрати, позбавлення, якій автор, сам потерпілий або що поніс позбавлення. Автор таких голосінь, обливаючись горючими сльозами про померлого родича і будучи не в змозі затаїти в собі душевної тривоги падає на могильник, де прихований прах, або ударяючи собі в груди, плаче, виражаючи на розспів у формі народних пісень, слово сказане нею від щирого серця, від щирого серця, часто глибоко зворушливе, інколи навіть носячи в собі глибокий відбиток народної легендарності.

Пісні, явства, і голосіння доставляють відраду душам померлих і вони за це живим вселяють корисну думку або раду.

Висновки

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків.У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: "Бога люби, але і чорта не гніви".

Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища -- перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став тип вірувань в надприродне - демоністичний, які полягали у вірі в духів (від грецьк. daimon - "дух"). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем'яного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот - духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творильності щодо природного.

Високорозвиненій суспільно-господарчій системі трипільців відповідали складні релігійно-світоглядні уявлення, що передусім були хліборобського спрямування.

Обряди стародавніх словян пов'язані з вшануванням Богів, померлих, та природи взагалі.

Література

1. Дохристиянські вірування східних слов'ян // Людина і світ, вид. "Радянська Україна" - 1989/№8, с.38-43.

2. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія / Упоряд. приміт. І. П. Бетко, А. М. Покотай; Вступна ст. М. Т. Яценка. -- К.: Либідь, 1994. - 384с.

3. Костомаров Н. Слов'янская міфологія // Хроника-2000 Вып 2.-К., 1993.

4. Колодний А. Методологічні засади наукового відтворення історії релігії в Україні//Історія релігій в Україні.-- Київ-Львів, 1992.

5. Ребіндер Б. Влесова книга-- життя та релігія слов'ян-- К. 1993.

6. http://ezoteri.ru/obryady-slavyan.php