Релігійні уявлення і міфологія слов'ян

18

РЕФЕРАТ

РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ І МІФОЛОГІЯ СЛОВ'ЯН

ЗМІСТ

Вступ

1. Релігійні вірування слов'ян

2. Міфологічні уявлення

Висновки

Додатки

ВСТУП

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і в найкращих стосунках з навколишнім світом, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображене шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища - перш за все до сонця, води, землі, дерев і т.д., а особливо до тварин і птахів. Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм - оживлення, анімізм - одухотворення і антропоморфізм - уособлення (олюднення).

Є лише один шлях вивчення старослов'янської культури: реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характеру, що проливає світло на деякі аспекти стародавніх слов'ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом “Волосом, богом скотьїм”.

Ранні релігійні вірування слов'ян пройшли такі стадії розвитку: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм - віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші - це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У слов'ян це - стріла, плуг, чаша, пізніше - меч.

Магія (чаклунство) - віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. У стародавніх слов'ян - це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм - віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважається покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.

Землеробські культи - це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство - це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб.. Вірили, що дух (добрий чи злий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля і т.д.

Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

Світосприймання слов'ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ “упирів” та “берегинь” - дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів “Рода” i “Рожаниць”. У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, “небесної” (Сварога) та “земної” (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Розглянемо більш детально релігійні, демоністичні вірування та міфологічні уявлення слов'ян.

РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ СЛОВ'ЯН

Одну із особливостей теїстичного типу надприродного становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й східнослов'янського політеїзму, в якому уявлення богів складаються із специфічного сприйнятою людиною її ставлення не тільки до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким уявляли київські язичники всіх богів, починаючи з найдавніших - Рода й Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядком долі людей (і богів), творцем Вирію - українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом - носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію - Сварог (ймовірно від санскриту свар - небо; інша гіпотеза: сва-рог - той, що все породив). Сварог - бог неба і вогню, а також ремесел, ковальської справи і ковалів.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після княжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: “І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами”. Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації державної влади. На перше місце було поставлено Перуна - бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) - покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало полі етнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Перуна вважали богом дощу, вогню і блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. У Велесовій книзі (ІХ ст.) про нього мовиться так: “І ми возносимо хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо народження нових істот і який веде нас шляхами справедливості і в дні битви, і в дні Тризни, і той, хто загинув, переходить у вічне життя і стає до війська Перуна”.

Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством дощу і родючості, а також грізною караючою силою, що кілька разів знищував недосконалий людський рід. Є землеробський культ і в образі Юпітера: він був богом грому й блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. У свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією бога плідності, але був і войовничим богом, і “богом над богами”. За переказами і легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалась його військова функція як грізного бога, який боровся із злими дивами та бісами.

Невипадкове й піднесення літописцями Перуна над іншими богами. Так, уже Олег з його воїнами, складаючи у 907 році присягу на вірність миру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”; і пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягають, як уже згадано, іменем Перуна, погрожують тим, хто відступить від присяги, знову таки прокляттям Перуна та вічним рабством “в загробному житті своєму”.

Особливе місце у пантеоні посідали Купало і Коляда. Слов'яни поділяли календарний рік на Коляду і Купало, тобто на зиму і літо. Коляду вважали богинею неба, дружиною Дажбога, матір'ю Сонця. Свято Коляди язичники відзначали з 24 грудня по 6 січня. Протягом цього періоду Коляда народжувала нового божища, нове Сонце. Їй намагалася перешкодити зла Мара, і щоб уберегтися від неї, Коляда набирала вигляду кози. Звідси й колядування та водіння кози під час християнського різдва. З святом Коляди вчені пов'язують першопочатки українського вертепу та театру. Купало був давньослов'янським богом родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. Напровесні святкували Масницю - похорон зими. Робили з соломи опудало зими, танцювали навколо нього і потім спалювало. Це мало визначати загибель зими.

На початку ХХ ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної теорії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 році в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників ХІ і початку ХІІ ст., які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Дажбог (Даждьбог) як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Дажбог жив у чудовому палаці, мав 12 царств і управляв ними через своїх сестер, синів. За одним із сказань, “Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод у країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами”.

Велес (або Волос) був захисником худоби, покровителем скотарства й торгівлі, а можливо й плідності, творильності взагалі.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Образ Мокоші -

Поширений серед багатьох слов'янських народів і спершу пов'язувався передусім з опікуванням водами, врожайністю льону та окотом овець. У слов'ян Мокоша також вважалася покровителькою пологів та породіль, іншими словами вона була богинею плідності. З часом язичницько-християнські метаморфози привели до заміни в народній свідомості Мокоші на образ Параскеви-П'ятниці.

Богинею - матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, “скотья бога”, простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювали інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював весь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства (поляни - східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра в VI - IX ст. н. е.).

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та інші. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертв. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший - пітьмою, перший будував, другий руйнував. Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та інше. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту - час, коли народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух. Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора - свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень - символ Перуна; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини, зокрема зозуля - провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - священні птахи, іноді передвіщали нещастя; сова - символ смерті та пітьми. Багатьом птахам присувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах - бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитися в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охороною. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

МІФОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ СЛОВ'ЯН

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для правослов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв . Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. У воді жили водяники, які любили перевертати човни, а тому рибалки мусять добре знатися з ними і задобрювати їх. У болотах живуть болотяники або ациболоти, в очеретах порядкують очеретяники. Навіть і криниці живе криничний дід.

Ліси населяли лісовики або полісуни, які жили у дуплах сухих дерев. Ночами вони можуть верещати і лякати людей. А коли полісуни починали битися, у лісі здіймалася буря. Лісовика й усе лісове царство поетично оспівала у “Лісовій пісні” Леся Українка.

Давні українці вірили, що у збіжжі обов'язково повинні жити польовики, які дуже люблять викочуватися в хлібах і носитися з вітром по них.

Грецький письменник VI ст. Прокопій Кесарійський розповідає про слов'ян, які “почитають ріки і німф, і деякі інші божества і приносять жертви також і їм всім…”. Цими німфами у нас здавна були русалки, яких у глибоку давнину називали берегинями. Весною, коли тане сніг, русалки виходять із-під землі, де вони зимують і гучно розмовляють. Вночі вони виходять на берег і при світлі місяця водять хороводи. Русалки можуть залоскотати кожного, хто попадеться в їх руки, зваблений красою.

Подругами і сестрами русалок водяних вважалися лісові мавки. Як розтануть сніги, мавки засаджують гори і долини квітами. А коли все розквітає, вони заквітчують свої коси, заманюючи хлопців своєю красою.

Міфічні велетні-людоїди песиголовці за народними переказами відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритою шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом. Пересувалися вони дуже швидко у повітрі, чіпляючись один до одного.

За народними уявленнями різновидом злого духу, що як зірка падає з неба, був перелесник. Він міг набрати вигляду будь-якої людини, відвідувати людей і навіть оселятися у їх хаті.

Народні казки і легенди змальовують демонічну істоту, що має вигляд старого діда з величезними бровами і віями. Це вій. Від погляду його може гинути все навкруги. Очевидно саме з оповідями про вія пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення.

Найдавнішим уособленням зловорожих сил був упир. Упирі - персонажі, що стоять на межі між зооморфними і антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демонічного типу, зокрема уявленням про “нечистих” небіжчиків (утоплеників, убитих тощо) та про вовкулаків. До речі, вовкулаки - це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків.

І звичайно ж найпопулярнішим образом української демонології є чорт (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, нечистий, куций, той і т.і.). Звичайним помешканням чорта вважали млини, глибокі провалля, зарості бузини, чортополоху тощо.

З давніх часів родина у слов'ян була міцною, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий і відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище було головною святинею дому. Богом домового вогнища у слов'ян був домовик або домовий.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і до гілок дерева - птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура - бджоли; до коренів - хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється постійна вертикальна структура світу - три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, південь, захід, схід; життя і смерть.

Творцем світу в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, поливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишався довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г. С. Лозко, вшановувався подекуди аж до ХІХ ст. Йому відповідало жіноче божество Рожа ниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли вона помирає.

У давнину на честь Рода і Рожа ниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого була характерна для культури скіфів. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. Слов'янський бог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного)., яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу лежить дуалізм (парні протилежності). В одному з міфів розповідається, що бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сили добра і зла.

ВИСНОВКИ

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли:

космологічні (про створення світу і походження життя);

теогонічні (про походження богів);

антропогонічні (про створення людини);

тотемічні (про походження тотемних предків, окремих племен, роду);

есхатологічні (про кінець світу і майбутнє);

календарні (про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю);

історичні (про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами).

Ми познайомилися з релігійними і міфологічними уявленнями стародавніх слов'ян. Що ж ми запозичили у них, що ж залишилося з часу язичництва? По-перше, у деяких селах і досі існують вірування в демоністичних істот, так званих “божків”: домовиків, мавок, водяників, чортів тощо. По-друге, і досі в Україні відзначаються свята Купала та Коляди з невеликими відмінностями від прадавніх слов'ян. До нашого часу дійшли казки та перекази про богатирів руської землі, легенди про створення міст, сіл, поселень. Все це є величезним скарбом надбань української культури, тому ми завжди повинні пам'ятати, хто ми і звідки.

ДОДАТОК 1

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник /А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.; За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. - 735 с.

2. М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М.Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. - 622 с.

3. Бокань В. А., Польовий Л. П. Історія культури України: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 1988. - 232 с.

4. Шейко В. М., Ти шевська Л. Г. Історія української художньої культури /Підручник. - Х., ХДАК, 1999. - 196 с.

5. Наш Г. Історія українського народу. - К.: Богдана, 1993. - 248 с.