ПЛАН

Вступ

I.Православна церква у світі

1.1 Початки християнства на Українських землях

1.2 Характерні риси становлення християнської релігії та церкви на Русі

II. Українська Автокефальна Православна Церква

2.1 Сучасний стан Українського Православ'я

III. Стосунки українського православ'я з російським

3.1 Православ'я децентралізована асоціація автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою

3.2 Особливість РПЦ : прийняття й освячення візантійських традицій консерватизму та цезарепапизму

ВСТУП

Об'єкт дослідження: історичний розвиток православних церков.

Предмет дослідження :православні церкви РПЦ та УПЦ.

Мета дослідження: дослідити вплив розвитку православ'я на формування християнських уявлень РПЦ та УПЦ.

Руська православна церква відсвяткувала в 1988 р. тисячолітній ювілей запровадження християнства, чи церковною мовою, хрещення Русі. Десять століть християнства -- це не лише надбання церкви, її історії, вони здобули значний суспільний резонанс у країні, а за рішенням ЮНЕСКО відзначені у світі як важлива подія культурного життя.

Запровадження християнства на Русі, його причини і наслідки були репрезентовані суспільству з позицій науки та богословської думки. Церковна інтерпретація зводиться узагальнено до таких основних моментів: прийняття християнства -- найважливіша подія вітчизняної історії; візантійське православ'я -- найдосконаліша з релігій, яка найбільш відповідала психології, духовному складу русичів, що й зумовило вибір князя Володимира на користь православ'я; Київська Русь добровільно як дар неба прийняла християнство з Візантії, відсахнулася від спадкових релігійних вірувань, звичок і традицій; християнство піднесло Київську Русь з епохи темряви та неуцтва в епоху цивілізації; запровадження християнства мало своїм наслідком створення держави, поширення писемності, освіти, культури; візантійське православ'я залишило незгладимий слід в історії Київської Русі, мало вирішальний вплив на формування національної свідомості народу; зрештою православна церква відіграла винятково благотворну роль на всьому просторі вітчизняної історії. У богословській концепції хрещення Русі та подальшої історії релігії й церкви є момент істини.

Допитлива думка прагне істини у повному обсязі. її можна набути лише в об'єктивному вивченні конкретно-історичних умов Київської Русі X ст. і складного перебігу подій наступних історичних епох. Знання реальної історичної ситуації, ґрунтовна інтерпретація її не залишають місця для легковажних імпровізацій і довільних висновків. Шлях до пізнання складних явищ суспільного життя пролягає лише через науку. Київська Русь напередодні запровадження християнства в релігійному відношенні передусім була державою з усіма інститутами й атрибутами державної влади, з суттєво вираженим класовим розшаруванням.

Як державне утворення ранньофеодального типу Київська Русь активно функціонувала на європейській арені впродовж століття. Відбувався інтенсивний процес групування окраїнних земель довкола «стольного граду» Києва. З Київською Руссю рахувалися держави Європи, Візантії, Хозарський каганат -- країни, в яких давно вже утвердився один з варіантів монотеїзму (християнство, іслам, іудаїзм). Необхідність підтримання нормальних торговельних, політичних і культурних відносин між ними й Руссю штовхала державу Рюриковичів у тому самому напрямі. Це -- зовнішні причини, що пояснюють зміну релігії нашими предками. Значно складнішими були причини внутрішні.

У релігійному відношенні Русь була політеїстичним, традиційно язичницьким суспільством. Стародавній пантеон язичницьких богів (Хоре, Велес, Перун, Мокош та ін.) міцно утримував під своїм духовним контролем основну частину населення. Усе селянство і численне міське населення не мали ніяких спонукальних причин відмовлятися від могутньої та древньої релігії своїх предків. Проте хрещення Русі відбулося. Чим це зумовлено? Традиційні для релігієзнавчої літератури причини мало переконливі. Адже для того щоб використати християнство як ідейний важіль впливу на свідомість народу, чи як об'єднуючу та згуртовуючу суспільство і державу ідею, чи як обов'язкову умову освячення верховної влади, потрібні були століття. Лише після цього християнство дістало змогу утвердитися в свідомості народу як системні ідейні норми та моральні настанови. Цей процес завершився лише в XVI ст. Упродовж X--XI ст. вплив християнства на свідомість русича-язичника був досить незначним. З цієї самої причини великий князь не міг спертися на християнську церкву з метою посилення своєї верховної влади. На перших порах свого існування церква сама потребувала підтримки і захисту великого князя.

I.ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У СВІТІ

Православна Церква не має єдиного адміністративного центру. В кожній країні архієреї підчиняються предстоятелю церкви, який являється вищою інстанцією в управлінні церквою. Глобальні питання вирішують на Синоді.

Перевагу честі надають Вселенському Константинопольському Патріарху. На даний час патріархом являється Варфоломій І. Всі православні церкви перебувають у молитовному єднанні, а їх предстоятелем на Великому вході під час Літургії за всіх інших предстоятелів згідно порядку в динтаху. За Вселенським Патріархом збережено древній звичай надавати автономію та автокефалію іншим церквам.

Східний напрям у християнстві поділяється на дві великі групи: Східні Православні Церкви та Стародавні Східні Православні Церкви. Ці групи мають єдину канонічну практику та подібну обрядовість. До давніх православних церков відносяться: Коптська Церква, Ефіопська, Сирійська, Вірменська та інші.

До Помісних Автокефальних Церков відносяться такі: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Церква в Чехії і Словаччині та Православна Церква в Америці. /За динт. Рос. Ц-ви/.

Із інших 15-ти церков самостійність визнається лише 13-х, а автокефальний статус ще двох церков - в Америці та Церкви в Чехії і Словаччині - визнається не всіма.

Існує два динтахи - Російський вище приведений та Константинопольський згідно якого шосте місце належить Сербській Церкві, сьоме місце Румунській, восьме Болгарській, дев'яте Грузинській і т.д. (крім двох останніх).До автономних Церков відносяться Синайська Православна Церква, Фінляндська, Японська, Китайська, Естонська, УПЦ МП та інші.

До Церков невизначеного статусу відносяться: Македонська, УАПЦ та 4 УПЦ КП.

Місце в динтаху визначається згідно древності церкви, статусу держави, кількості парафій, віруючих, часу надання автокефалії та інше.На час Вселенського Церковного Розколу на Сході існувало шість автокефальних церков: Константипольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська і Грузинська. Для вирішення певних питань в Церкві збирається Помісний собор.

Очолюються східні автокефальні церкви найчастіше патріархами або католиками з титулом „Святіший”, рідше Митрополитами та архієпископами з титулом „Блаженніший”.

У випадку обрання нового глави тобто предстоятеля Помісної Церкви повинні про це сповіщати Константинопольського Патріарха, а представник її повинен бути присутній на інтронізації нового Предстоятеля Церкви. Православна Церква визнає сім Вселенських соборів та догмати прийняті на них. У православ'ї існує три ступені посвячення: диякон, священик і єпископ. Парафії об'єднані у деканати у єпархію або Митрополію, єпархії і Митрополії у Патріархію. Монастир очолює ігумен.

1.1. Початки християнства на Українських землях

„Повість минулих літ” сповіщає, що один із апостолів - Андрій Первозваний дійшов на Київські гори, поблагословив їх і сказав, що тут засяє велике місто і буде збудовано багато Церков. Вважають що на тому місці де споруджений Андріївський Собор стояв апостол Андрій, а нижче нього споруджено пам'ятник Андрію Первозваному.

При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання настільних хрестиків, датовану IV століттям. Існує версія, що хрещеним був князь Кий. Вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбулося за князя Аскольда, який хрестився в 860році. Тоді у списку Константинопольського Патріархату з'явилася Руська єпархія під 61 номером.

У 882 році ситуація змінилася внаслідок державного перевороту, коли владу в Києві захопив Олег, який був проти християнства, але церковна організація збереглась, а після його смерті (912 р.) зміцніла.

Про християнство у Київській Русі засвідчують арабські джерела 912-913р. А також Русько-візантійська угода 944 року між князем Ігорем і греками, засвідчує про християнське віросповідання частини учасників руського посольства та існування у Києві християнської Церкви святого Іллі. Потім княгиня Ольга прийняла християнство у Константинополі в 957 році. У 986 році візантійський імператор Василій ІІ, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії звернувся до Володимира за допомогою. Володимир відмовив, але зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Василій ІІ йому відмовив.

Коли влітку 987 року проти Василія ІІ виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії, а Володимир взяв Херсонес (Корсунь) тоді Василій ІІ змушений був погодитись на шлюб Володимира з Анною, але при умові, якщо він прийме християнство. Військо Володимира перемогло заколотників у Візантії, а влітку 988 року він був охрещений в Церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною.

Згідно літопису хрещення відбулося на річці Почайні притоці Дніпра. На тих місцях де стояли ідоли були збудовані церкви. Володимир запросив з Візантії священиків, які хрестили інші міста і села Русі. Спочатку священики були греки і болгари, а пізніше почали формуватися з місцевих людей. Церковний клір не підлягав світському судові, їх судив єпископ. Митрополитів спочатку поставляв Константинопіль, а затверджував імператор Візантії. Київська Митрополія входила у склад Константинопольського Патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 році князь Ярослав Мудрий без згоди імператора і Константинопольського Патріарха призначив митрополитом Іларіона, після нього Клима Смолятича, але пізніше Константинополь присилав до Києва своїх Митрополитів. 989-996 роки у Києві будівництво Ц-ви Пресвятої Богородиці (Десятинної); 990-992 р. - заснування митрополії в Києві; 1017 рік початок будівництва Софіївського Собору у Києві.

1.2 Характерні риси становлення християнської релігії та церкви на Русі

Спершу православ'я на Київській Русі за соціальними ознаками не було орієнтоване на роль опозиції щодо владних державних структур. Влада підкреслювала і демонструвала державний інтерес в утвердженні церкви, дбала про її соціальний захист. Така гармонія інтересів, викликана своєрідністю історичної ситуації, простежується принаймні до татаро-монгольської навали. Вкорінюючись на терені Київської Русі, християнська церква призвичаювалася до надійної державної опіки, освоювалася з нею як з національною традицією. У цьому своя послідовність і логіка. Руське православ'я виплекало сильну тенденцію до уславлення великокнязівської, а згодом царської та імперської влади, культування покори їй, безапеляційний осуд протесту і бунту.

Християнство на Русі концентрувало енергію протистояння державі на тотальному протиборстві з дохристиянськими віруваннями русичів, на зломі вікових традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, вірніше -- проти всієї дохристиянської культури. «Освоєння» християнством Русі здійснювалося через безжальне руйнування вікових надбань духовної культури багатьох поколінь. Вона була чужою християнству ще й тому, що склалася на національному грунті, а церква, «заморський гість», не лише вбачала в культурних надбаннях народу серйозну перешкоду, а й не була обтяжена кровною спорідненістю, душевним співчуттям. І пісня, і молитва, і казки русичів на погляд служителів християнської церкви були атрибутами «язичництва», синонімом нижчої якості культури, варварства. Реалізуючи історичне покликання на інтегративну духовну роль єдинобожої релігії давньоруської церкви, християнська церква руйнувала, як завойовник, старий світ культури. Все інше вона перебудовувала на свій православний лад, втягувала в орбіту християнського духовного життя. Отже, християнство було перенесене у територіальне і духовне володіння Київської Русі як держави. Не християнство створило Давньоруську державу, навпаки, саме державі воно зобов'язане торжеством свого утвердження. В діалектично складній взаємодії і взаємовпливах держави та церкви християнство виконало свою місію об'єднувального чинника завдяки свідомо скерованій діяльності великокнязівської влади щодо державного запровадження християнства. З християнством на Русь прийшли й певні набутки матеріальної та духовної культури Візантії. Зокрема, це цегляне мурування, огородництво, храмова архітектура, іконопис, церковна музика і співи, основи письма.

У православних монастирях формувалися бібліотеки, складалися літописи. Не всі їх автори були Несторами-літописцями, та й писали вони переважно історію церкви, житія «святих», однак чимало літописів зберігають пізнавальне значення. Це був, звичайно, не однобічний рух культури, а процес, в якому відбувався обмін духовними надбаннями. Київська Русь презентувала Візантії й Європі вагомий потенціал своєї культури.

З прийняттям християнства -- не символічним, а реальним, упродовж століть, -- християнська релігія і церква загалом відіграли свою історично прогресивну роль. Зазначимо ще раз: це було веління часу (об'єктивний чинник). Без цього та своєрідно неповторного збігу обставин таке масштабне діяння князя Володимира і його соратників (суб'єктивний чинник) не змогло б реалізуватися.

II. УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Після поділу Церков 1054 року руські священнослужителі залишилися у візантійському підпорядкуванні. До 1036 року резиденцію Київського Митрополита був Переяслав, а пізніше Київ.

1240 рік - масове знищення православних Церков, монастирів у Києві ордами Батия. В 1299 році відбулося перенесення Київської Митрополії у Володимир-над-Клязьмою, а у 1325 році у Москву.

У 1303 році старанням князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку Митрополію. В 1448 році у Москві без згоди Константинополя обрано і висвячено на Митрополита Іону, а 1458 році на Київську кафедру висвячено Григорія Болгарина - Константинопільським Патріархом Григорієм, але залежність від нього була лише номінальною. Григорій почав носити титул „ Митрополит Київський і всієї Русі”. 1596 р. митрополит Михайло Рогоза з частиною приймають унію, але Львівський єпископ Гедеон Балабан та Перемишльський Михайло Копистецький не визнають унії.

Після смерті Гедеона Балабана в 1607 році та Михайла Копистянського в 1609 році, залишився лише один єпископ Львівський Остаф. Проте ієрархія була відновлена Єрусалимським патріархом Феофаном в 1620 році. Він висвятив на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького, на архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького та ще 4-ох єпископів. Перша незалежність коли Ярослав Мудрий в 1051 році ініціював обрання на Київську кафедру Митрополита Іларіона, без згоди Константинополя. Друга спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за князя Ізяслава Мстиславича в 1147 році, коли обрали Климента Смолятича. Після відновлення ієрархії 1620 року православна церква набирає національних рис, особливо за Петра Могили.

В 1654 році Переяславська рада, вхід земель до складу Росії, Москва теж не думала і про церкву і в 1686 році незаконним шляхом було підпорядковано Київську Митрополію Москві. Потім рух за автокефалію виник аж у 1917 році. Відбулись спроби канонічним шляхом відновити ієрархію, переговори з Константинопільським Патріархом і інше, але все було безуспішно і 14 жовтня 1921 року було скликано перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ у Києві, посилаючись на практику Апостольської, Олександрійської Римської Церкви висвячено ієрархів для Української Церкви. Митрополита Василія Линківського та інших Собор визнав акт 1686 року про підпорядкування Укр. Церкви Московському Патріарху недійсним і аморальним.

У 1926 році розпочались арешти єпископів і священиків. На вимогу ДПУ на другому Всеукраїнському Православному Церковному соборі у жовтні 1927 року було усунено з керівного поста митроп. Василія Линківського. За наказом ДПУ 28-29 січня 1930 року було скликано ліквідаційний собор УАПЦ. За словами митроп. В. Линківського, „ голосом цього собору говорив не Христос, не Церква, а ДПУ”. ( Власовський І. Нарис іст. Укр. Пр. Ц-ви. - Т. IV. - ч.1. - с.2) до 1937 року Сталінська система ліквідувала церкву, знищила майже весь єпископат, в тому числі розстріляно 27 листопада 1937 року мироп. В. Линківського.

Відродження УАПЦ почалося під час Другої Світової війни. У грудні 1941 року українську церкву очолив архієп. Полікарп. У лютому 1942 року почалось висвячення єпископів УАПЦ, в цей період висвячено і Мстислава Скрипника. У вересні 1942 року німецька влада заборонила висвяту єпископату, до цього часу УАПЦ мала вже 14 єпископів.

У 1943 році починається пригнічення УАПЦ, розстріляно Полікарпа і інших. З відступом німців (1943-1944) вся ієрархія УАПЦ в складі виїхала на Захід. Залишився тільки Митроп. Харківський Феофіл Булдовський, який невдовзі помер.

Так трагічно закінчилось відродження УАПЦ.

2.1 Сучасний стан Українського Православ'я

У лютому 1989 року у Києві було створено Комітет по відродженню УАПЦ. 19 серпня 1989 року у Львівському соборі Петра і Павла протоієрей Володимир Ярема проголосив свою парафію автокефальною. 16 жовтня 1985 року єпископ Іоан Боднарчук виходить з підпорядкування Російської Ц-ви, очоливши УАПЦ. До УАПЦ почали переходити парафії РПЦ на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині та Волині. До кінця 1989 року УАПЦ мала понад 100 парафій. 31 березня 1990 року почалась перша висвята на єпископів для УАПЦ. У травні 1990 року Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію парафій УАПЦ, а в червні 1990 року було зареєстровано її статут.

5-6 червня у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, де було затверджено УАПЦ і обрано Патріархом Київським і всієї України митроп. Мстислава.

Архієп. Іоану дано титул митроп. Львівського і Галицького.

24 серпня1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України.

1-3 листопада 1991 року було зібрано з ініціативи Блаженнійшого Митроп. Філарета Помісний Собор УПЦ, який проголосив автокефалію, почавши переговори про об'єднання двох Українських Церков.

27 травня 1992 року у Харкові відбувся собор РПЦ де усунено з посади предстоятеля УПЦ - Філарета і обрано на цю посаду керуючого справами московської Патріархії Митроп. Володимира Сабодана.

25-26 червня 1992 року у Києві у резиденції Митроп. Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав УАПЦ та частину УПЦ в єдину Помісну Православну Церкву. Цей собор в історії носить назву об'єднавчий. Об'єднана церква почала називатись УАПЦ КП, статут якої був зареєстрований 10 липня 1992 року, державними органами.

УПЦ яка була у складі РПЦ отримала назву УПЦ МП, на чолі з митроп. Володимиром.

11 червня 1993 року відійшов у вічність Патріарх Київський і всієї України Мстислав Скрипник. Помісний Собор УПЦ КП - 20 жовтня 1993 року обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Архієп. Володимира Романюка, уродженця с. Хімчин Косовського р-н.

Після смерті Мстислава від УПЦ КП відокремились Петро (Петрусь) архієп. Львівський прот. Володимир Ярема та інші. Вони вирішили обрати Патріарха і висвятили о. Володимира на єпископа у чернечому пост ризі Димитрій. 6 вересня 1993 року архієп. Петро і єп. Димитрій скликали Собор і обрали єп. Димитрія Патріархом Київським і прийняли назву УАПЦ. Реєстрація УАПЦ відбулась у березні 1995 року.

14 липня 1995 року помер Патріарх Володимир Романюк, а 20-21 жовтня 1995 року у Володимирському Соборі відбувся Помісний Собор УПЦ КП, який обрав патріаршого місцеблюстителя митр. Філарета Денисенка. Патріархом Київським і всієї Руси-України інтронізація якого відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському Соборі.

Після смерті Димитрія Яреми (25.02.2000) 14-15 вересня 2000 року в Києві відбувся помісний Собор УАПЦ, де з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія був митрп. Костянтин (УПЦ в США), на якому було вирішено (не без участі Костянтина) не обирати Патріарха з метою об'єднання з УПЦ КП і вибрано предстоятелем УАПЦ митрп. Тернопільського і Подільського Мефодія, а керуючим справами Патріархії УАПЦ залишився архієп. Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко.

Після Собору 26 архієреїв УПЦ КП та 7 архієреїв УАПЦ підписали лист до Вселенського Патріарха, в якому сказано, що всі архієреї прагнуть єдності з умовою, щоб він надав визнання автокефалії.

На даний час УПЦ МП очолює Блаженні ший Митроп. Київський і всієї України Володимир Слободан, який підпорядковується Патріарху Московському і всієї Руси Олексію ІІ. На даний час на Україні Церква налічує 9047 громад, які об'єднані у 36 єпархій, 122 монастирі, 15 духовних навчальних закладів, 24 братства (на 2202 - 9640/92 релігійних організацій). УПЦ КП очолює „Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-Ураїни Філарет Денисенко”. Церква становить 2878 релігійних громад, 30 єпархій на Україні, екзархію в Греції яку очолює митроп. Корсунський Тимофій Кута льянос, парафії в США, Німецький деканат УПЦ КП та в Росії. Таким чином Церква має понад 3000 парафій та 33 єпископи, 22 монастирі, 16 духовних закладів, серед яких Львівська та Київська ДА, філософсько-теологічний факультет при Державному Чернівецькому університеті ім.. Юрія Федьковича, семінарії та училища. 18 періодичних видань.

УАПЦ після смерті Димитрія Яреми вирішила обрати предстоятелем Церкви Митроп. Тернопільського і Подільського Мефодія Кудряшова. Церква на даний час має 1015 парафій, 2 монастирі, 6 духовних навчальних закладів.

На даний час УАПЦ та УПЦ КП вважаються церквами невизначеного статусу тому, що вони проголосили свою автокефалію, але її не визнав ні Константинопольський Вселенський Патріарх Варфоломій І ні Російська Православна Церква. Але згідно 34-го апостольського правила: „кожен народ має право на свою Церкву” ми Україна, як Держава, нація, згідно канонів Церкви маємо право на незалежну Церкву.

УПЦ МП на даний час вважається автономною. В січні 1990 році Український екзарх на соборі РПЦ був перетворений на УПЦ та надано автономія. Ця автономія підтверджена і Вселенським Патріархом 27-28 жовтня 2001 року у Цюріху.

III.СТОСУНКИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я З РОСІЙСЬКИМ

Факт хрещення Київської Русі є явищем неоднозначним. Його позитивом називають долучення проукраїнських земель до греко-римського християнського культурного процесу, а отже, включення на рівних у тогочасний політико-економічний простір. Негативом є переривання багатої одвічної міфологічної традиції українців. Остання проте жива і донині у святах, обрядах, звичаях. Так, Івана Купала, Різдво, Великдень, та майже всі сучасні релігійні свята нашиті на давню язичницьку канву, котра яскраво проступає і озивається голосом предків.

Негативом, як зазначають дослідники Донченко і Романенко у праці «Архетипи соціального життя і політика», є подвійний стресогенез у свідомості українського народу. Він зумовлений, по-перше, насильницьким впровадження чужинської віри, що завдало значного удару світогляду русичів, архетипічні наслідки якого ми відчуваємо і донині. По-друге, на момент впровадження християнства з Візантії (чи Риму; зрештою, на 988-й рік вони теоретично перебували у єдності до розколу церков 1054-го року) воно було світоглядом переможеної держави. Надалі українське православ'я перебуває у складних взаєминах з російським. Одним з наслідків цього є утвердження великоросійського панування, важкою артилерією якого постає православ'я. Московський патріархат святкує 1020-річчя хрещення Русі. Принагідно навіть організовано святковий тур Україною за участю відомих російських гуртів. Наскільки це правомірно, довідаємося з історичних фактів та географії релігії.

Християнство як найбільш поширена та одна з найрозвиненіших релігійних систем сучасного світу виникає у І ст. в давньому осередку земної цивілізації - Палестині, що на той час входить до складу Римської імперії. До 313-го року християни, кількість та території проживання яких все зростають, зазнають гонінь, переслідувань з боку римської влади. У 313-му р. Міланським едиктом імператора Костянтина християнство отримує рівноправ'я з іншими релігіями. Настає епоха Вселенських Соборів (до 1054-го р.).

Ця наднаціональна, вселенська релігійна система володіє універсальністю, шириться в Ефіопії, Іверії (Грузії), Індії. Християнізувалися германці, франки, бритти, а пізніше слов'яни. Наприкінці ІІ ст. виділилося три митрополії (патріархати): Римська, Александрійська та Антіохійська. У ІV ст. до них приєдналися Константинопольський та Єрусалимський патріархати. Ці п'ять основних церковних центрів закріплено на Трулльському соборі 691-692 рр. Вони були автокефальними, тобто незалежними один від одного, за першості Римського. До Великого розколу до них на правах автокефалії доєдналися й інші, з-поміж яких самостійність надалі зберегли Грузинська та Кіпрська церкви. У ІХ ст. взаємини між Римом і Константинополем різко загострилися (за Константинопольського патріарха Фотія, котрий оголосив себе Вселенським патріархом). Розбіжності загострювалися, а завершилися Великим Розколом 1054 р. буллою екскомунікації зі сторони Риму та відповідної анафеми Константинополя.

З ІІ пол. ХІ ст. Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський патріархати розривають відносини з Римом для збереження своєї автокефалії. У результаті сформувалися 2 основні напрями християнства: католицизм (представлений Римською церквою) та православ'я (репрезентоване рядом східних церков).

3.1 Православ'я є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою. Автокефальні церкви називаються помісними і співвідносяться у певному порядку - диптиху. Перше місце посідає Константинопольська, а серед єпископів - її предстоятель, який має титул «Святіший (ім'я; з 1991 р. Варфоломій І) Архиєпископ Константинополя - Нового Рима і Вселенський Патріарх» та вважається «першим серед рівних». За церковною традицією, перший Візантійський єпископ був рукопокладений апостолом Андрієм Первозванним. Для набуття церквою статусу канонічної потрібна грамота (томос) від Константинопольського патріарха або відпускна грамота від тієї церкви, частиною якої ця автокефалія колись була. Непоодинокі випадки самопроголошення автокефалії, надалі канонічно закріплені. Найбільшою помісною православною церквою є Руська, з ХVІ ст. п'ята у диптиху. Київ та русичів охрещено у Х ст., офіційною датою на сьогодні вважається 988 р. Київська митрополія була автономною у складі Константинопольської церкви, митрополити призначалися Константинопольськими патріархами. У 1054 р. - на момент Великого розколу Церков - київську кафедру очолював перший митрополит-русич Іларіон. Під тиском монголо-татарського нашестя Київ занепадає. Тому церковний центр переноситься з Києва спочатку у Володимир-на-Клязьмі (1299), потім - у Москву (1325). У 1354 р. Константинопольський патріарх дає згоду на перенесення Київської митрополії, проте за умови, що Київ залишиться «першим її престолом і першою кафедрою». У 1448 р. собор єпископів у Москві обрав - без згоди Константинополя - митрополита Іону. Це був останній митрополит з титулом «Київський і всієї Русі». Його наступник, Феодосій, називається митрополитом Московським і всієї Русі.

Так Московська митрополія, самовільно перебравши першість Київської, самопроголошує автокефалію, за що отримує схизму до 1589 р. У 1458 р. Константинопольський патріарх висвячує на Київського митрополита Григорія Болгарина. Таким чином, Київська і Московська кафедри розвивалися незалежно до 1685 р., коли друга поглинула першу. За царювання Івана ІІІ та його наступників Московська митрополія стає наймогутнішою у православному світі. На той час Східні та Балканські церкви занепали під турецьким пануванням. Зміцніла північно-східна держава потребує сильної ідеології. Формується теорія «Москва - третій Рим». Підкупом і тиском на Вселенського патріарха Ієремію ІІ (про що збереглися підтверджуючі документи) Московська митрополія отримує автокефалію. У 1686 р. шляхом симонії (продажу і купівлі церковних посад) Російська православна церква (РПЦ) приєднала до себе Київську митрополію, знищивши з часом більшість традицій українського православ'я. Це приєднання та продажність Константинопольського патріарха засуджено Синодом православних церков та скасовано. Таким чином, Київське православ'я підпорядковується безпосередньо Константинополю, а не Москві.

Спроби незаконного поглинання безуспішно повторювалися російським православ'ям за радянських часів, останні - 1990-х, 2000-х рр.

3.2Особливістю РПЦ є прийняття й освячення візантійських традицій консерватизму та цезарепапизму. Останні, зокрема, сприяли тому, що у 1721 р. всупереч християнським основам, де «Богу - Боже, а кесарю - кесареве», цар Петро І замінив патріарше правління запровадженням Святішого Правлячого Синоду РПЦ як церковного уряду на чолі з обер-прокурором (!). У 1724 р. секуляризовано церковні володіння. Це перетворило РПЦ у державну церкву, а православ'я - в офіційну ідеологію російського самодержавства. Тому не дивно, що на сьогодні російські комуністи звернулися до РПЦ з проханням канонізувати тирана Сталіна - всупереч здоровому глузду, засадам атеїстичної марксистсько-ленінської ідеології, виявляючи крайній цинізм і блюзнірство. З 1917 р. в РПЦ відновлено патріаршество. ЇЇ патріарх Тихон прокляв богоборчу радянську владу та заборонив спілкування з нею. Почалися арешти духовенства, репресії щодо священиків. Надалі інші церковні очільники виявляли лояльність до радянізму, не маючи проте достатньої підтримки російського духовенства. У 1939 р. РПЦ мала близько 100 парафій на весь СРСР. У 1943 р. замість слова «російська» у назві Церкви з'явилося означення «русская», чим було підкреслено прагнення російських ієрархів поглинути православ'я всіх східнослов'янських народів. У повоєнні десятиліття РПЦ очолював Алексій (Семанський) і Пімен (Ізвеков), які проводили політику підтримки владних структур. В Україні Львівський «безглавий»собор 1946 р. проголосив саморозпуск УГКЦ (діяла на теренах України з 1596 р.), котра пішла у підпілля та була справді духовною опорою українських вірян. Натомість священики РПЦ зобов'язувалися тісно співпрацювати з КДБ та «сповідатися» перед ним. З 1990 р. РПЦ очолює патріарх Алексій (Рідігер). Тоді настав період відродження православ'я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ в фактично державну релігію країни. Незважаючи на незалежність та самостійність Української та Білоруської православних церков, РПЦ прагне контролювати їх. Про це, зокрема, свідчить факт усунення від служіння Київського митрополита Філарета на Соборі РПЦ у 1992 р. Повернувшись у Київ, Митрополит Філарет цього не виконав, пояснивши, що у Москві зазнав тиску. Наприкінці травня 1992 р. у Харкові (!) відбувся собор за участю більшості українських єпископів. Собор обрав митрополитом Київським і всієї України митрополита Ростовського і Новочеркаського (!) Володимира (Сабодана). Ця ухвала була одразу ж затверджена патріархом Алексієм ІІ. Таким чином, Московська патріархія продемонструвала повне нехтування незалежного статусу УПЦ, грубо втрутилась у внутрішньо українські церковні справи. Надалі, прагнучи відродити українське православ'я, виникають у ХХ ст. УАПЦ та УПЦ КП. Продовжує місійну діяльність УГКЦ. Пояснити факт святкування 1020-річчя хрещення Київської Русі за участю російського патріарха та його ставленика митрополита Володимира можна лише цезарепапизмом та політикою під маскою релігії. Ні про яке 1020-річчя московського православ'я не йдеться, адже від проголошення його автокефалії минуло лише 419 років. Зрештою, коли охрестився Київ, по теперішній Москві, як кажуть, ще ведмеді бігали. Та й більшість території сучасної Росії охрещено пізніше. Російське православ'я у теперішньому вигляді породила сила Російської імперії, яка продовжує експлуатуватись й донині. Такій єдності державності та релігійності у позитиві варто повчитись. Створення єдиної Помісної Української православної церкви має всі підстави і нагальну потребу для української держави. Проте, як показує історія, необхідною передумовою цьому є становлення міцної української держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Определеніе собора Віленського 1509 г. // Православний собеседник. - 1863. Кн. ІІІ.

2. Розвідки про церковні відносини в Україні-Руси XVI - XVIII вв. - Львів, 1990. - Т. 8.

3. Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии.- Вильна, 1866.

4. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х - початок XVII ст.). - Зб. документів та матеріалів. - К., 1988. - № 83, 84, 94.

5. Великий А. З літопису християнської України. - Рим, 1969. - Кн.

6.Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. - Том І. - Нью-Йорк, - Київ, Бавнд-Брук, 1990.

7.Голубьев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. - Т.ІІ.

8.Грушевський М. Ілюстрована історія України. - Львів, 1913.

9.Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI - XVII віці. - Київ - Львів, 1912.

10.Курилас Б. З'єднання архієпископа Мелетія Смотрицького. - Брюсель-Лювен, Вінніпег, 1962.

11..Левицький О. Внутрішній стан західноруської церкви в Польсько-Литовській державі в кінці XVI ст. та унія (Львів, 1990). - Репринт, Львів, 1991.

12.Лотоцький О. Українські джерела церковного права. - Варшава, 1931.

13.Макарій (Булгаков). История Русской Церкви. - Том І - ХІІ. - Петербург, 1882 - 1884. - Т. ІХ.

14.Нарис історії Церкви в Україні. - Рим, 1990.

15.Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. - Т. ІІ. - Кн. І. - Рим, 1976.