Християнська релігія

19

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний технологічний університет

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Релігієзнавство”

Черкаси, 2008

Зміст

1. Соціальні функції релігії

2. Загальна характеристика християнства

3. Християнське віровчення і культ

1. Соціальні функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин. її місце і роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії -- способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані із структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано, постійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Функції релігії в суспільстві різноманітні та визначаються багатьма чинниками: історичними, національно-етнічними, політичними, соціально економічними тощо.

Функції релігії в суспільстві можна умовно розділити на загальні соціальні функції та функції релігійних організацій.

Загальні соціальні функції релігії в суспільстві: світоглядна, інтегративна, комунікативна, регулятивна, ілюзорно-компенсаторна тощо.

Світоглядна функція -- це виконання релігією визначника ціннісної орієнтації особи, ролі певного світорозуміння, світовідчуття, світовідношення. Релігія як світогляд дає віруючому певну інтегративну суму знань, набір символів, понять, цінностей, ідеалів, у межах яких особа мотивує своє ставлення до світу, місце в суспільстві, вирішує питання сенсу свого існування. Релігійний світогляд -- це духовно-практичне перетворення світу відповідно до ідеалів, намагань і потреб віруючого. Це особлива форма мислення й пізнання світу, що реалізується в поведінці та стосунках віруючих, діяльності церков. За обсягом релігійний світогляд є універсальним, оскільки дає відповідь на найрізноманітніші питання буття.

Інтегративна функція -- здатність релігії бути засобом ідейного об'єднання, згуртування мас, індивідів та інститутів, спільністю єдиної віри, догм, сповідання. Інтегративна функція релігії -- конкретно-історична. За одних історичних умов віросповідання може об'єднувати, за інших -- виконувати дезінтегративну роль, послабляти стабільність, усталеність окремих соціальних груп та інститутів або суспільства взагалі. Виявляється вона всередині конфесій на рівні соціальної спільності, через діяльність церкви та індивідів.

Розглядаючи інтегративну функцію релігії, необхідно розрізняти її виявлення всередині певної конфесії та стосовно до суспільної системи взагалі, через діяльність релігійних інститутів і церкви як певних «систем організаційних структур і поведінку окремих індивідів чи віруючих.

Релігійна інтеграція за ознакою єдиного віросповідання може, зокрема, виступати соціальним ішаком, "міткою", за допомогою яких віруючий співвідносить себе зі спільністю. Тобто, через релігію особа включає себе в окрему соціальну групу, ідентифікує себе зі нею. Вона може усвідомлювати і визнавати себе, наприклад, християнином, мусульманином, буддистом тощо. Ця релігійна ідентифікація може мати не лише індивідуальний, а й ширший характер, поєднуватися з усвідомленням етнічної чи національної належності. Так, стало прийнятим і традиційним ототожнення татар із мусульманами, французів із католиками, греків із православними.

Комунікативна функція - це виконання релігією різноманітних зв'язків між віруючими, засіб їхнього спілкування в межах єдиного віросповідання. Вона є похідною від інтегративної функції та дозволяє віруючим у такий спосіб установити господарсько-побутові, сімейні та інші зв'язки на основі єдиного віросповідання.

Комунікативна функція релігії має різний ступі мі. вияву її окремі історичні епохи, що обумовлено відмінністю в рівнях і характері об'єктивно існуючих економічний, культурних та інших зв'язків між окремими країнами і народами.

Взагалі, віросповідна єдність і відповідне установлення внутрівіросповідних зв'язків можуть стати основою формування, наприклад, етноконфесійних груп чи інших соціальних спільнот, певних відносин між відобособленими соціальними системами. І навпаки, процес установлення міждержавних і міжнаціональних зв'язків, спілкування між індивідами може стати основою єдності віросповідання. На ґрунті єдності віросповідання може здійснюватись і своєрідний процес взаємопроникнення та взаємовпливу культур різних народів. Наприклад, християнізація Київської Русі послужила формальною основою розширення економічних Відносин із Візантією та сприйняття через християнство досягнень візантійської культури. Власне, тут християнство, як і інші релігії, було не творцем чи носієм культури, а служило своєрідним трансляційним каналом здійснення процесу обміну культурними цінностями.

Регулятивна функція -- це здатність релігії бути засобом регулювання поведінки людей, визначення певного типу (стереотипу) їхньої поведінки завдяки наявності в релігії певної системи норм і правил. Релігійне регулювання здійснюється насамперед у культовій діяльності через систему різноманітних заборон і настанов, що їх віруючі мають виконувати обов'язково. Своєю чергою, релігійні правила й настанови, поєднуючись із життєво-буденними нормами, звичаями і традиціями, створюють своєрідний комплекс правил і норм, виконання яких є неодмінним у найрізноманітніших сферах життя. Слід також зазначити, що релігійне регулювання проникає в усі соціальні сфери, нерідко заступаючи інші види регулювання (правові, моральні), навіть намагається регулювати найпотаємніші та найінтимніші стосунки між людьми.

Ілюзорно-компенсаторна функція -- здатність релігії ілюзорно відтворювати належні соціальні відносини, в яких людина почувається вільною і щасливою. Так, соціальну нерівність, а надто в сучасному суспільстві, релігія долає в "рівності перед Богом", "братстві Христовому" та ін. На рівні індивідуальної психології ця функція виявляється як ілюзорне вирішення об'єктивного протиріччя в суспільстві, як утіха від безсилля людини в реальному житті. Справді, релігія надає людині емоційну втіху перед станом невизначеності, невпевненості, страждань, насилля тощо. Релігія, забезпечуючи емоційну підтримку людині, допомагає звести до мінімуму незадоволення та розчарування.

Певні соціальні функції виконує, зокрема, релігійна культова діяльність (релігійні обряди, засоби культу та ін.). Основна функція релігійного кульгу це відновлення, зміцнення й посилення релігійних ідей та уявлень. Релігійний культ виконує також психологічно-терапевтичну функцію, тобто виступає засобом психологічного впливу на особу (оживляє та підігріває настрій віруючих, формує у свідомості систему релігійних почуттів та емоцій, допомагає зняти психічний конфлікт або стрес тощо).

Релігійний культ виконує також естетичну функцію, тобто за допомогою використання різноманітних видів і жанрів мистецтва задовольняє естетичні потреби віруючих, формує естетичні почуття, сприйняття та ідеали.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідання. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI--XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної культури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (лат. legitimus -- законний, узаконений) функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Певні функції в суспільстві виконують релігійні громади та організації, які діють у межах однієї держави та складовою системи історично утворених соціальних інститутів, закладів та організацій. Окремі з них такі:

Богослужбова функція -- задоволення релігійних потреб віруючих через проведення проповідей, обрядів, ритуалів і церемоній культу духовенством Будь-яка релігія має певну систему богослужіння, яке охоплює своїм впливом усю життєдіяльність віруючого, приписує йому певний порядок поведінки та дій. Врешті-решт, метою богослужіння є впровадження в маси релігійних вчень і моралі, соціально вагомих ідеологем. Безпосередня участь віруючих у богослужінні є вимогою всіх церков;

Місіонерська функція -- поширення за допомогою місіонерів (священиків) віровчення, запровадження чи захист релігії серед населення. Вона здійснюється як серед іновірців, так і серед невіруючих. Будь-яка церква активно пропагує своє віровчення, щоби залучити нових адептів віри. Здійснюється воно різними методами чи формами, поєднуючись інколи з благодійною та просвітницькою діяльністю. У минулому вдавалися навіть до адміністративно-насильницьких методів (приміром, насильницьке залучення до католицької церкви народів Африки та Америки у XVII--XVІІI ст.; використання грошової винагороди чи майна для залучення до Російської православної церкви народностей Поволжя -- мордви, чувашів, Марійців у XVIII ст.). Водночас слід відзначити, що місіонерство мало певні позитивні наслідки, оскільки місіонери разом з ідеями віровчення несли інший спосіб життя і стиль мислення, прогресивнішу політику й культуру (скажімо, прихід місіонерів-християн із Греції до Київської Русі і позитивно вплинув на розвиток писемності, літератури, храмове будівництво у слов'ян). Часто місіонери демонстрували в історії взірці мужності, високої моральності, чим викликали людську повагу;

Пропагандистська (ідеологічна) функція -- розповсюдження за допомогою радіо, телебачення, газет і журналів, кіно й театру тощо релігійних парадигм та віровчень. Сучасні церкви володіють відповідними трансляційними каналами ідеологічного впливу на людей, сучасною системою засобів масової пропаганди, переслідуючи мету ввійти в кожний дім, стати елементом традиційного способу життя. Намагаючись поширити вплив релігії, церква часто здійснює богослужіння та читання проповідей у громадських місцях (стадіони, палаци спорту, клуби тощо);

Політична функція -- це діяльність церкви чи священнослужителів, а також релігійних організацій у політичному житті країни, в управлінні державою, у створенні клерикальних і релігійно-політичних партій, організацій та союзів. В історичній ретроспективі політична функція релігійних організацій виявлялась у безпосередній участі церкви в політичних процесах держави, у здійсненні державних функцій у суспільстві тощо. Через проповідь, через слово священика до свідомості віруючих доводилася певна політична інформація (про початок війни, встановлення миру, смерть монарха, народження престолонаслідника тощо). Держава часом використовувала церкву як засіб контролю за політичною благонадійністю людей, поліцейського нагляду, політичного виховання людей. Так, на Русі цар Петро І офіційно запровадив поліцейське покарання за відмову від сповіді, а водночас зобов'язав священиків доповідати про політичну крамолу, висловлену під час тайни сповіді. В наші дні також існує проникнення церкви в соціально-політичне життя суспільства, завдяки впливові створених політичних партій, масових релігійних молодіжних, жіночих організацій, клерикальних утворень. Помітний плив на політичну свідомість суспільства чинять, зокрема, соціально-політичні доктрини церкви;

Господарсько-економічна функція. Знаходить прояв у веденні господарства, виробничій діяльності з випуску культових предметів і сільськогосподарської продукції для внутрішніх потреб, провадженні реставраційно-будівельних робіт тощо. Майже всі релігійні організації та церкви, маючи власність і право юридичної особи, виконують цю функцію, яка є необхідною для їхнього існування. Частину прибутку від цієї діяльності церква використовує для благодійності, дня допомоги знедоленим і бідним;

Благодійна функція. Здійснюється через систему матеріальної допомоги різноманітним громадським організаціям та установам. Це -- надання різними установами грошової допомоги, майна й матеріальних цінностей жертвам стихійного лиха, а також на збереження й відбудову пам'яток культури та історії. Церковна благодійність є важливим додатком до вирішення складних соціально-культурних проблем у суспільстві;

Філантропічна функція дуже подібна до благодійної та здійснюється за допомогою безпосереднього, коштом церкви, утримання притулків для сиріт; кволих і жебраків, лікарень для бідних, дитячих закладів, а також надання їм безпосередньої допомоги за участю віруючих певного фаху. Виявляється ця функція інколи у вигляді руху милосердя. Філантропічна діяльність, властива церквам упродовж усієї історії їхнього існування, особливо активно виявлялась у тяжкі часи лихоліття (стихійні лиха, голод, неврожаї тощо). Так, у Йосипо-Волоколамському монастирі на Русі в XVI ст. під час голоду постійно харчувалися 400-500 голодних, а на трапезу збиралися 600-700 осіб. Католицький монастир у м. Клюні (Франція) харчував в окремі роки до 17 тис. бідняків. У голодні та неврожайні роки церква влаштовувала роздачу харчів, позичала селянам зерно тощо. Особливого значення набуває благодійна й філантропічна функція діяльності церкви у слаборозвинених і відсталих у культурному відношенні країнах. Різноманітні релігійні організації насправді витрачають певні кошти на соціальний розвиток цих країн, тому церковна благодійність певною мірою сприяє підвищенню загальнокультурного рівня населення, покращенню медичного обслуговування, подоланню неграмотності. Безперечним є те, що серед духовенства, яке працює добровільно в цих країнах, часто в тяжких умовах, є чимало людей чесних, налаштованих на щиру допомогу народам відсталих країн. Церковна благодійність є частиною загальної благодійної діяльності в державі, а тому може регулюватися відповідним законодавством;

Просвітницька функція полягає в поширенні церквою чи її організаціями певної суми знань про історію чи культуру, мораль і т. ін. Вона проявляється:

1) в діяльності з підготовки кадрів духовенства у відповідних навчальних закладах (академії, семінарії, курси);

2) у здійсненні релігійної освіти віруючих та невіруючих (недільні школи, церковні школи), викладанні релігії в загальноосвітніх закладах;

3) в утриманні загальноосвітніх і вищих навчальних закладів;

4) у вихованні людей за допомогою видання і розповсюдження релігійно-повчальної літератури;

5) у діяльності в напрямку історичного просвітництва -- проведенні святкування різноманітних церковно-історичних дат і подій;

6) у діяльності з передавання вищого рівня культури відсталим народам через місіонерську діяльність;

Збереження національної культури й мови. Проявляється в різноманітних напрямках:

1) через підтримку та збереження національних традицій і звичаїв, національної мови й культури, етнічної психології, з широким використанням їх у богослужінні та культовій діяльності;

2) засобами безпосереднього впливу на національно-етнічні відносини, міжнаціональні конфлікти й національно-визвольну боротьбу, підтримки національного відродження країни.

Так, примусове розселення вірмен по світу в XIX ст. об'єктивно визначило Вірмено-григоріанську церкву єдиним етноінтегративним інститутом народу, що сприяло збереженню мови та культури;

Нормотворча функція - створення норм і правил, що допомагають церкві здійснювати своє панування, контролювати поведінку віруючих і створювати відповідну церковну структуру. Практично втілюється в написанні статутів церкви, інструкцій для священиків тощо.

Такі загалом функції та роль релігії в суспільстві. Вони, ясна річ, історично змінювалися, залежали від установленого політичного ладу країни та інших чинників. Але церква як об'єктивно існуючий соціальний інститут неминуче знаходила гідне місце в структурі соціальних відносин.

2. Загальна характеристика християнства

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм га протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об'єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважать водночас і Богом,

і людиною, а дехто тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять або тільки думають, що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників -- покарання, яке вони уявляють собі по-різному.

Християнство виникло у другій половині І ст. в одному із східних районів Римської імперії -- Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії. А для того, щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської Імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям-незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини І ст. до середини II ст.), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство ( від початку IV ст. до кінця V ст.).

3. Християнське віровчення і культ

Основні положення християнського віровчення (догмати), що являють собою ідеї, які спотворюють і містифікують дійсність, складалися протягом ряду століть. Вони сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенських соборів. Їхня суть викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого («свята трійця»). Бог-отець розглядається як творець світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською «біографією». Бог-дух святий походить від Бога-отця, у католицизмі -- і від Бога-сина. Християнська «трійця» несе на собі відверті сліди політеїзму, звільнитися від яких ця монотеїстична релігія так і не змогла.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишившись Богом, начебто став людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням, що приписуються Христу, авторитету «божественних істин», а саме: представити християнство як «боговстановлену релігію».

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-отцю за гріхи людей -- спокутував їх. Тим самим він начебто відкрив людству шлях до «спасіння від влади гріха».

Одне з центральних місць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.

Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо -- до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічному світі,

Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спотворенням реальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До таких запозичень слід віднести, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогрішними істинами, набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідомості віруючих спотворених уявлень про світ.

Паралельно зі становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу, покликаного впливати на почуття віруючих з метою підтримування та поглиблення їхньої релігійності.

Найважливіші елементи християнської обрядності називаються таїнствами. До них належать: хрещення (залучення до християнства шляхом занурення у воду або окроплення), миропомазання (передавання хрещеному «благодаті святого духа» шляхом змащування його ароматичною речовиною -- миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхах священикові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан диякона, священика або єпископа) та маслосвяття або соборування (помазання хворого освяченою оливою -- єлеєм). Своїми джерелами християнські таїнства сягають первісних культових дій.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) -- театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням «священного писання», поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння -- постійно впливаючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру у надприродні сили.

Разом з ушануванням Бога, діви Марії (богородиці, богоматері. мадонни) склався культ «святих» -- ушанування осіб, які «догодили богу» і відзначені ним «даром чудотворення». Серед цих святих чимало міфічних персонажів. Важливу роль відіграє у християнстві культ хреста, який сприймається не тільки як знаряддя Христа, а як засіб «спасіння».

Значне місце у християнському культі відводиться святам, покликаним сприяти емоційному впливу на віруючих і підтриманню їхньої релігійності. До головних християнських свят належать: свято «воскресіння» Христа, Трійця або п'ятидесятниця (на честь зішесття на апостолів святого духа, що ніби було на п'ятдесятий день після воскресіння Христа), Різдво Христове тощо.

Образ Христа виступав як втілення страждань усього людства, як символ смиренності і терпіння, що повинно бути властиве кожній людині, яка бажає заслужити загробне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа і надалі залишався прототипом життєвого шляху кожної людини. Кожен повинен терпляче нести свій хрест -- вчила церква і ставила за приклад Христа, який йшов на страту із знаряддям страти на плечах.

Багато років тому серед віруючих була поширена притча, викладена відомим поетом В.А.Жуковським. В ній розповідається про людину, яка гірко скаржилася на своє життя і зверталася до Бога, нарікаючи на те, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог почув це і запропонував їй самій вибрати посильний хрест. З безлічі хрестів, серед яких були важкі, золоті, що належали царям, правителям, людина вибрала один, котрий здався їй найбільш підхожим. Людина взяла його на плечі і сказала Богові, що цей хрест вона згодна нести все життя. І тоді Бог сказав, що вона вибрала саме той хрест, який весь час несла і який їй був призначений з появою на світ. Ця притча переконувала віруючих у тому, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй самим Богом хрест. Притча зміцнювала їх віру у те, що кожен, незалежно від того, бідний він чи багатий, має переносити призначені йому втрати і випробування. В цьому і полягає суть християнської моралі, значення культу хреста.

Релігійні свята і обряди пішли від первісних вірувань та магічних дій. Люди докласового суспільства, безсилі перед могутньою природою, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, хороший приплід від тварин або врожай, зверталися до колективних обрядових дій, через які вони розраховували вплинути на надприродне, в певні дні, які мали важливе господарське значення. В умовах класового суспільства поступово склався календар релігійних свят і обрядів.

Християнські релігійні обряди і свята численні. Попри всю їх різноманітність, у них є загальна функція: вони зміцнюють віру в надприродне, в дива, безсмертя душі, загробне життя. Релігійні свята і обряди -- важлива складова частина релігійного культу, спосіб інтелектуального та емоційно-психологічного впливу на віруючих, засіб формування релігійних стереотипів у їхній свідомості й поведінці.

Слід зазначити, що з усіх християнських таїнств більшість протестантських течій здійснюють лише хрещення і причастя.

Хрещення -- прилучення до християнства шляхом занурення у воду або кроплення. Слово «хрещений» рівнозначне слову «християнин».

Обряд окроплення водою, як магічна дія, виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини «нечисту силу». Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я.

Причастя, або Євхаристія -- з'їдання хліба та вина, які сприймають як тіло та кров Христа. Причащаючись, вчить церква, віруючий приймає «подячну жертву» і «прилучається до божественного єства». В деяких протестантських церквах і сектах специфічною формою причастя є хлібопереломлення. Але на відміну від православ'я та католицизму причастя не вважається таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа. Першоджерелами таїнства причастя є ті ж самі стародавні вірування та обряди.

Різдво Христове -- це одне з основних свят християнства. Своїм походженням воно зобов'язане євангельським міфам про дивне народження Ісуса Христа -- сина божого і водночас людини.

Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Стародавньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря загробного світу -- Осіріса. В Стародавній Греції 6 січня святкували народження Діоніса. 25 грудня -- день народження давнього іранського бога сонця, чистоти й правди -- Мітри. Утверджуючись у різних країнах, свято Різдво Христове вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що відповідати християнським догмам. До Київської Русі свято прийшло разом з християнством в X ст. і злилося з зимовим старослов'янським святом -- святками.

Православна церква всіляко намагалася замінити святки святом Різдва Христова, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї укорінилися настільки глибоко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з Євангельським міфом віфлеємської зірки, котра сповіщала про народження Христа. «Язичницькі» колядки перетворилися в ходіння христославів із зіркою по домівках. Для прославлення Христа широко залучалися діти. Віруючі віддячували їх подарунками. Православна церква відводила цьому святу дуже важливе значення. Різдво, згідно з ученням церкви, -- це друга пасха.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився з метою спокутування гріхів людей і для того, щоб вказати людству шлях до спасіння. Весь зміст свята, його урочистого богослужіння має своєю метою довести віруючим, що всі земні страждання -- наслідок гріхів роду людського, а вихід із тяжкого земного життя -- в досягненні блаженства в загробному світі.

Біблія -- збірка давніх ідеологічних, історичних та літературних пам'яток, що вважаються «святим» письмом у послідовників численних течій християнства. Вона складається із двох основних частин -- Старого та Нового завітів. Перша найдавніша частина Біблії -- Старий завіт -- визнається також в іудаїзмі.

Старий завіт займає 4/5 усього тексту Біблії і відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі і написаний давньоєврейською. Він складається з 39 книг об'єднаних в 3 великі групи: П'ятикнижжя, Пророки, Писання. Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону). Тут йдеться про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, всесвітній потоп, про завіт, який нібито заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладена у відомих десяти заповідях. Старий завіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестанти визнають 39 книг, а православні -- додані 11 книг вважають неканонічними, католики -- 11 книг визнають другоканонічними.

Загалом історія створення старозавітної Частини Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. по 60-і рр. II ст. до н.е.).

У Новий завіт, що сформувався протягом І--II ст. нашої ери, богослови відібрали 27 книг, текст яких абсолютно єдиний для всіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій -- від Матвія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсис)) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового завіту проходила у складній ідеологічній боротьбі. Панівні класи та церква намагалися нейтралізувати бунтівний дух первісного християнства, пристосували новозавітну літературу для проповідування серед трудящих смирення та покірності.