Православ'я і особливості вивчення культу. Істина та її критерії
Православ'я - один з головних напрямів християнства. Віровчення і культ православ'я, церковна організація та обряди. Об’єктивні і суб’єктивні, абсолютні й відносні характеристики істини. Подібне та різниця між поняттями "безмеже" та "безконечне".
Рубрика | Религия и мифология |
Вид | контрольная работа |
Язык | русский |
Дата добавления | 15.05.2009 |
Размер файла | 37,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
3
ЗМІСТ
1 ПРАВОСЛАВ'Я І ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУ
2 ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЇ
2.1 Об'єктивні і суб'єктивні характеристики істини
2.2 Абсолютні й відносні характеристики істини
3 ПОДІБНІСТЬ ТА РІЗНИЦЯ МІЖ ПОНЯТТЯМИ «БЕЗМЕЖЕ» ТА «БЕЗКОНЕЧНЕ»
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1 ПРАВОСЛАВ'Я І ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУ
Православ'я -- один із трьох головних напрямів християнства. Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.
На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально-економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.
Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями -- західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.
Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу, її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі -- германські племена [1; 44].
Під тиском несприятливих обставин імператор Константин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії -- Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.
У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства -- Рим та Константинополь.
Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи. Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви -- Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська -- конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.
Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.
Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна -- кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.
Віровчення і культ православ'я, церковна організація
Істотний і невід'ємний елемент православ'я -- специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.
Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.
Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо [1; 45].
Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ'я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.
Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV -- IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II -- VIII ст. -- Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків.
Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність -- не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.
Бог і диявол -- стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності -- безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких -- царі, імператори, церковні діячі.
Православна церква дотримується рішення третього всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.
З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї і він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити покоління іконам, нетлінним мощам, культ хреста и очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у данні вірування наших далеких пращурів.
Культ ікон -- живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій -- є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.
Культ мощей також поширений у православ'ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру ґрунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини. Через культ мощей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників, їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.
Хрест -- священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ'ї -- чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.
Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей. Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.
Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.
Молитва -- це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви. V
Релігійні обряди -- це магічні церемонії, що відбуваються за усталеним ритуалом. Обряди православної церкви ґрунтуються на семи таїнствах: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, шлюб, священство, соборування. Обряди різнобічне впливають на почуття і розум віруючих -- довершеністю форм, розмаїттям магічних дій, широким спектром церковної атрибутики, піднесеною урочистістю виконання, утаємниченим сенсом [1; 46].
Хрещення символізує прилучення особи до православної віри та релігійної громади. Водночас хрещення має звільнити людину від первородного гріха, «змити» його. Для цього немовля, нібито від народження заплямоване гріхопадінням перших людей, тричі занурюють у воду. Вважається, що дитина народилася знову, але вже для духовного життя. На рідних і хрещених батьків церква покладає обов'язок навчати хрещених істин віри, нести моральну відповідальність за релігійне виховання дитини.
Миропомазання здійснюється церквою як символічне єднання віруючого зі «святим духом». Через змащування миром -- свяченою запашною олією -- відкритих частин тіла на віруючих, за вченням церкви, сходить Божа благодать. Миропомазання має свідчити про духовне зростання в релігії, відкривати доступ до наступних таїнств.
Сповідь, або покаяння, є найдійовішим засобом духовного впливу на віруючих. Сутність сповіді полягає в тому, що віруючий сповідається про гріховні вчинки й помисли і цим заслуговує прощення (відпущення) гріхів, отже, зберігає духовний зв'язок з церквою і надію на її заступництво.
Причастя, або євхаристія, започатковане, стверджує церква, самим Ісусом Христом, що надає цьому таїнству особливої ваги. Віруючі причащаються освяченим пшеничним хлібом і виноградним вином, символами тіла й крові Христа. Вважається, що з причастям приходить цілюща сила для тіла та гріховної душі. Здійснення цього таїнства є «спільною справою» всієї церкви. Євхаристія -- необхідна умова єдності віруючого з церквою. Витоки цього таїнства -- в тотемних віруваннях давніх народів, звичаях поїдати тіла і пити кров священних тварин -- тотемів.
Шлюб як церковне таїнство склався у православ'ї значно пізніше інших таїнств. Це пояснюється міцністю вікових народних традицій, які супроводжували й символізували подружній союз. Утверджуючи свою місіонерську роль, церква формувала переконання в тому, що шлюб без освячення не може бути тривким. Через шлюбний обряд церква поширює свою моральну санкцію на сімейно-побутове життя парафіян, стосунки у сім'ї, виховання дітей. Церква вимагає підпорядкувати подружнє кохання любові до Бога і самої церкви, проголошує зверхність чоловіка в сім'ї, його пастирську роль у цій «малій церкві», а дружину розглядає як помічницю духовного «кормчого». Шлюбний союз церква трактує як вічний, а розлучення і повторний шлюб -- як вимушену поступку людській слабкості.
Священство стосується безпосередньо внутрішнього життя церкви, формування її ієрархії: єпископів, священиків, дияконів. За усталеним ритуалом покладання рук єпископа християнин начебто дістає особливу благодать бути пастирем церкви або його помічником -- дияконом. Таїнство священства підкреслює виняткову роль церковної ієрархії як посередника між рядовими віруючими і Богом. Висвячені за відповідним обрядом дістають право навчати паству істин релігії і виключне право на тлумачення цих істин. Головне призначення таїнства -- піднести авторитет церкви як суспільного інституту, утвердити її в ролі духовного наставника і поводиря.
Соборування (останнє помазання) є таїнством, в якому церква здійснює свій духовний патронаж над недужими. Водночас з помазанням хворого освяченим єлеєм служитель культу просить Божу благодать для зцілення тілесних недугів. Та найбільше випрошується відпущення гріхів, оскільки церква традиційно вважає тілесну хворобу наслідком гріха, а сам гріх розглядає як хворобу духа [1; 47].
Релігійні свята пов'язані з тими чи іншими епізодами життя Ісуса Христа, діви Марії, апостолів, праведників, святих, самої церкви. Існує ціла низка релігійних свят. Найголовніші з них -- Пасха (Великдень), Різдво, Хрещення, Благовіщення, Трійця, Спас тощо. У селах поширені храмові чи престольні свята -- на честь святих, чиє ім'я носить храм.
Церковні свята формувалися тривалий час, багато з них увібрали в себе елементи народних святкових обрядів, їх колорит, стали не лише церковною, а й народною традицією, національне забарвленим феноменом культурного життя. Рішенням Верховної Ради Пасха, Різдво й Трійця проголошені в Україні державними святами.
Пости відіграють істотну роль у культовому житті православної церкви. Походження постів сягає сивої давнини і стосується різних харчових табу -- заборон у первісних релігійних віруваннях. Особливо вшановуються у православ'ї Великий піст перед Пасхою, Петрівка, Спасів піст на честь Богородиці, Різдвяний, або Пилипівка. Пости, як і молитви, створюють у віруючих особливий душевно-емоційний стан, відчуття внутрішньої причетності до людської та божественної природи Ісуса Христа, об'єднують їх спільними помислами і переживаннями.
Православ'я на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя, їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.
Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР. До складу РПЦ входить Українська православна церква (УПЦ). Третього жовтня 1990 р. їй надано статус автономії, тобто самостійності та незалежності в управлінні, проте канонічне вона підпорядкована Московському патріархату. Її синод обирає єпископів, призначає їх на посади, розпоряджається коштами церкви. Українська православна церква визнає верховенство патріарха Московського і всія Русі.
Очолює УПЦ митрополит Київський і всієї України, управління єпархіями здійснюють єпархіальні архієреї. Єпархії поділяються на церковні округи. В УПЦ, як і в інших православних церквах, послідовно здійснюється ієрархічний принцип, за яким нижче духовенство підпорядковується вищому.
Українська православна церква має 35 єпархій, в яких діють понад вісім тисяч громад віруючих, налічує 105 жіночих і чоловічих монастирів. Серед них найвідоміші Києво-Печерська та Почаївська лаври. Діють 12 духовних навчальних закладів. Духовні семінарії існують у Києві, Одесі й Луцьку. Тут навчаються понад дві тисячі слухачів, єпархіальні школи готують псаломщиків і регентів. У Києві відкрито духовну академію, яка готує кадри вищого рівня.! На рівні релігійних громад створено 16 братств, діють понад 1550 недільних релігійних шкіл, де Закон Божий вивчають діти віруючих. УПЦ має 27 періодичних видань, серед яких чільне місце посідають газети, журнали та релігійні календарі. Церковну службу здійснюють понад п'ять тисяч священиків. Найбільші релігійні громади УПЦ сконцентровані у східних областях України, проте чимало релігійних громад і православних храмів діють у західних областях нашої держави [1; 47].
Крім УПЦ, в Україні діє Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Виникла ця церква у 1992 р. на основі об'єднання частини релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. За догматикою і культовою практикою вона нічим не відрізняється від інших православних церков. Особливість полягає в тому, що ця церква ні від кого незалежна в управлінні, має свого патріарха, який обирається помісним собором,{вважає себе спадкоємницею православ'я, запровадженого в Київській Русі. Керує церквою Вища церковна рада на чолі з 51 патріархом, який має титул «Патріарх Київський і всієї Русі - України». Ієрархи церкви зазначають, що УПЦ КП є національною церквою і претендує на статус державної.
УПЦ КП нині має 20 єпархій, понад півтори тисячі релігійних громад, 30 монастирів. Відкрито вісім духовних навчальних закладів, де навчаються понад 1000 слухачів. Церква має вісім періодичних видань. У парафіях створено понад 360 недільних релігійних шкіл, в яких навчаються діти віруючих. Церковні служби відправляють понад 1200 священиків. Найбільше релігійних громад УПЦ КП має в західних областях України, зокрема в Тернопільській області налічується понад 400 громад, Івано-Франківській -- 300, Львівській -- 190. На Київщині діє близько 180 громад УПЦ КП. Серед православних 15 % віруючих вважають себе приналежними до цієї церкви.
На теренах України діє Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими єпископами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київського патріархату. Супротивники цього об'єднання на чолі з патріархом не визнали здійсненого акту. Після смерті патріарха Мстислава вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріарха Димитрія (Ярему), який помер у 2000 р. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80 %, знаходиться у Львівській області. В наш час УАПЦ переживає глибоку кризу [1; 49].
В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ'я.
2 ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЇ
2.1 Об'єктивні і суб'єктивні характеристики істини
З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру -- заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням [2; 210].
Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найповнішу міру його об'єктивності. Для того щоб досягти високої міри об'єктивності відображення, з його змісту прагнули максимального мірою вилучиш суб'єктивні моменти, під якими розуміли все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб'єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс, адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних приладів та установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання. Проте абсолютне протиставлення об'єктивному суб'єктивного як виключно «руйнівного» щодо адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб'єктивне в пізнанні -- це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб'єкт у процесі пізнання (до речі, об'єкт не меншою мірою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), скільки сама основа пізнавального процесу -- практика [2; 213].
Об'єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об'єктивність істини не означає її «загально-значущості», згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про пласку форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об'єктивної істинності такого твердження.
Об'єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об'єктивний зміст істинності знання від неминуче суб'єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроникали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови [3; 190].
Відомий французький психолог Л. Валлон (1879--1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки. Якщо ж ми повернемося ще на кілька століть назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи». Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, замислимося: а чи не здається з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме «ілюзії» чи «міфи» [5; 121]?
Точнішим буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів та ін. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що «управляли» навколишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.
На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі, -- писав Бородай, -- лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити й Місяць з людським носом. Але для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю» [6; 46].
Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї здебільшого залишається невідомим зміст тих відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи приклад із праць відомого французького психолога і етнографа Л. Леві-Брюля (1857--1939) про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір'я птахів, оленів і пшеницю і т. п., російський і психолог О. М. Леонтьєв зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який робив з нього «висновок» про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.
Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Зближення значень «олень» -- «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється ідеологічно...» [7; 173].
Отже, навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об'єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII--XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб'єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.
Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII--XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного механізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом» (Де Бройль).
Обидві картини світу -- антропоморфічна й механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер стихійних рушійних сил навколишнього середовища.
У XVІІІ--XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об'єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.
Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу.
Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничо-наукових кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % у навчальних програмах.
Об'єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означають її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдетеся про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.
2.2 Абсолютні й відносні характеристики істини
Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини -- абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини -- її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність під відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грушу істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність -- заблудження.
Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це -- заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала туг якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?
А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика -- далеко не одне й те саме.
Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.
Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина --об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні. I все ж люди того часу помилялися по в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плоскою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних межах (у межах нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за межі його чинності.
І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це межі, залишаючись у яких та стосовно яких паша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).
Отже, абсолютність істини с абсолютність відносно певних меж, е відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо самого факту існування таких меж є відносною. Абсолютна й відносна істина -- це не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушенім меж відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність -- заблудження.
Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності. І це не прост формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли на підставі аналізу легенд, стародавнього епосу знаходили у цих фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що в основі давньогрецького міфу про Фаетона лежить реальний .факт падіння на естонському острові Сааремаа 3--3,5 тис. років тому велетенського метеорита.
Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3.Фрейда. Та особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізніше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (у визначенні місця, де слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.
З аналізу діалектики абсолютної і підносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика -- конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий доні, отримаємо таку загальну відповідь: і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь: і плоска, і сферична. Звернімося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ» [8; 19]. Ці слова на століття стали офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він порушив «Березневі статті» 1654 p., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування на Україні справжня й щира» [8; 7].
Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.
Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як уже наголошувалося, істина не є «байдужим відображенням» усього існуючого, вона є «відображенням реального світу як «поля потреб та інтересів» людини.
Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона --і в цьому її чи не найголовніша характеристика -- завжди є істиною-процесом.
3 ПОДІБНІСТЬ ТА РІЗНИЦЯ МІЖ ПОНЯТТЯМИ «БЕЗМЕЖЕ» ТА «БЕЗКОНЕЧНЕ»
Межа та безмежне -- категорії матеріалістичної діалектики, які відображають суперечливість якісної та кількісної визначеностей будь-якого предмета і людської діяльності. Межа - те, що відокремлює один предмет від іншого. Кожний предмет має свою межу, «переступання» через яку в процесі розвитку знаменує припинення його існування як даного предмета, перетворення його на ін. Кожний предмет являє собою єдність певних ознак, тобто пін к визначеним. Визначеність предмета становить якісну межу, завдяки якій предмети відрізняються один від одного. Разом з тим межа не тільки відокремлює предмети, а й зв'язує їх між собою, характеризує той бік предмета, завдяки якому він стає залежним від ін. Межа має суперечливий, діалектичний характер, оскільки, вказуючи на конечність предмета, вона водночас передбачає його зміну і перетворення на ін. предмет. Якісна зміна предмета є самозапереченням старої межі і самопокладанням нової. В цьому виявляється діалектика переходу межі в безмежність. Безмежне -- здатність предметів до безконечної зміни, взаємопереходу. Безмежне суперечливе так само, як суперечлива межа. Межа і безмежне становлять діалектичну єдність протилежностей, виражають діалектику конечного і безконечного [1; 367]. Хоча безмежне заперечує обмежене, воно не існує поза конечним і містить його як основу свого буття. Безмежне -- абсолютне, оскільки воно загальне і невичерпне, але воно завжди зумовлене конечним, межею.
Конечне і безконечне - категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах і т. ін.) і таким, що постійно долає визначеність і межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності і плинності цих форм. Виток категорій конечне і безконечне можна вбачати в понятті "багато" первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні спостереженню або охопленню думкою, а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне. Філософське уявлення про конечне і безконечне розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності і багатоманітності буття, простору і часу, перервності і неперервності світу, часу і вічності, Бога і матерії, Бога і природи тощо. Конечне і безконечне розглядалися філософською думкою як зовсім різні сутності. Ця традиція продовжувалася до Гегеля, з якого починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу. Цим був підготовлений ґрунт для заглиблення у сам механізм розгортання єдності конечне і безконечне. Розрив конечного і безконечного, їх взаєморедукування приводять до парадоксів. Серед останніх, зокрема, згадувані Аристотелем міркування Антифонта про розв'язання проблеми квадратури кола, апорії Зенона Елейського, антиномії Канта, космологічні парадокси, концепція "теплової смерті" Всесвіту, численні протиріччя в математиці. Багатоманітність і єдність буття означає багатоманітність і єдність форм конечності, долання меж конечного, пізнаваність як конечного, так і безконечного. Конечна частина безконечного сама є безконечною, а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною його формою (необмеженим). Річ конечна, оскільки є певною якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності і опосередкованості. Як конечна, вона - абсолютна, як безконечна - відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечності. Людина на своєму життєвому шляху постійно перебуває на рухливій межі плинного і вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичному, біологічному, соціальному, духовному), і це становить сенс її існування як процесу універсалізації унікального й індивідуації тотального. Цим аспектам приділено велику увагу в XX ст. у філософії "нових онтологів". Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою, а поняття, які репрезентують безконечне ("екзистенціали" Гайдеггера, "екстази” Сартра) лише увиразнюють обставину.
Отже, конечне -- те, що має кінець, а отже й початок,-- будь-яка окрема річ чи процес, взяті з боку їхньої якісної визначеності й просторово-часової обмеженості. Безконечне -- те, що не має межі і краю,-- матерія в її різноманітних властивостях, формоперетвореннях та розвитку. На відміну від метафізичного розуміння конечне і безконечне як зовнішніх протилежностей, де безконечне утворюється шляхом нескінченного кількісного додавання чи повторення конечного, матеріалістична діалектика розглядає їх в діалектичній єдності як такі, що взаємно покладають і переходять одна в одну. Природа в цілому -- безконечна у часі, необмежена у просторі та безмежно різноманітна у своїх властивостях. Ця безконечність виявляє себе через існування, взаємозв'язок і взаємоперетворення конечних речей і процесів. Усяке конечне є способом існування і минущим моментом безконечного. Будь-який предмет чи процес становить нерозривну єдність конечного і безконечного. Вже саме вивчення предмета шляхом його відмежування від інших передбачає вихід за його межі. У своєму реальному бутті (і відповідно -- в пізнанні) предмет виявляє свою якісну визначеність у безконечних відношеннях до інших предметів. Розвиток внутрішніх суперечностей предмета кінець кінцем переходить міру, яка визначає його внутрішню межу. В усіх цих моментах обмежування певного фрагменту дійсності становить разом з тим і вихід за його межі. Таким чином, конечне -- це те, що здійснюється до свого кінця, а отже до виходу за свої межі; розглянуте як момент загального взаємозв'язку й розвитку, воно містить у собі самозаперечення й свою внутрішню протилежність -- безконечне [1; 303].
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Філософський словник. - К., 1991. - 540 с.
2. Андрос Є.І. Істина як проблема пізнання та світосприймання. - К., 1984. - 330 с.
3. Логіка наукового дослідження. - М., 1965. - 380 с.
4. Пономарьов Я. А. Психологія творчості. - М., 1976. - 320 с.
5. Валлон А. Від дії до думки. - М., 1956. - 270 с.
6. Бородай Ю.М. Уявлення та теорія пізнання. - М., 1966. - 310 с.
7. Леонтьєв А.Н. Проблеми розвитку психіки. - М., 1965. - 320 с.
8. Мазепа. Людина і історичний діяч. - К., 1991. - 290 с.
Подобные документы
Становище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст.. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині. Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р..
курсовая работа [40,3 K], добавлен 29.07.2008Православ'я і Православне Християнство. Новий етап розвитку релігійних конфесій. Відродження української культури. Релігія як духовний феномен. Що таке православ'я. Свято Різдва Богородиці. Свято Покрови Богородиці. Місцеві "святі" та храмові свята.
презентация [568,1 K], добавлен 04.06.2011Виникнення та характерні риси християнства, його розкіл. Православ'я як основна конфесія слов'янських народів, основи віросповідання, обряди та свята. Відмінності католіцизму, формування протестантизму, християнські секти. Уніатська церква в Україні.
реферат [23,8 K], добавлен 25.06.2010Християнство як велика світова релігія, його напрямки: православ'я, католицтво, протестантизм. Роль християнства у суспільному, державному і культурному житті. Історичне тло виникнення нової релігії, основи християнського віровчення, фігура Ісуса Христа.
реферат [30,2 K], добавлен 10.10.2010Напрямки у християнстві: католицизм, православ’я, протестантство. Таїнства християнської церкви: хрещення, шлюб, миропомазання, євхаристія, покаяння, єлеосвящення, священство. Свято Сходження Святого Духу. Хрещення Господнє як свято у християнстві.
реферат [21,4 K], добавлен 29.01.2010Основні елементи релігійної системи. Релігійна свідомість. Віра в надприродне. Систематизоване й кодифіковане віровчення (релігійні тексти). Релігійний культ. Культові дії. Матеріальні форми культу. Релігійні обряди. Молитва. Релігійні організації.
реферат [16,7 K], добавлен 09.08.2008Особливості нетрадиційних культів. Характерні риси неохристиянських об'єднаннь, саєнтологічних, або наукоподібних, напрямів, культів неореалістів та сатанинських груп. Основоположні істини віри Церкви Муна, віровчення кришнаїзма, Великого Білого Братства.
реферат [19,0 K], добавлен 04.10.2009Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП. Етапи інституціалізації в період незалежності. Канонічні засади діяльності УПЦ КП, її суспільно-національна складова. Національне наповнення культової практики. Культ святих і свят, соціальне душепастирство.
курсовая работа [114,6 K], добавлен 15.06.2015Характерні риси християнського віровчення. Католицька церква: походження, особливості віровчення. Католицькі свята та обряди. Види свят у римсько-католицький літургійний рік. Свято Різдва Христового: особливості святкування, одна з складових змісту свята.
контрольная работа [46,2 K], добавлен 19.01.2011Повернення до витоків духовної культури - один з найбільш продуктивних шляхів ідейно-морального розвитку українського народу. І. Вишенський - послідовний противник відновлення єдності католицької і православної церкви під головуванням Папи Римського.
статья [18,9 K], добавлен 19.09.2017