Правове забезпечення свободи совісті в Україні

18

Реферат на тему

Правове забезпечення свободи совісті в Україні

ПЛАН

1. Державно-церковні відносини в історії України.

2. Конституція України про свободу совісті і свободу релігії.

3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні ор-ганізації».

4. Висновки.

5. Використана література.

1 Державно-церковні відносини в історії України.

Ха-рактер та особливості державно-церковних відносин в Укра-їні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних вза-ємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п'ять періодів:

києворуський (княжий) -- визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства й становленню церковної системи, наділення церкви ши-рокою правовою юрисдикцією й передачею їй частини дер-жавних функцій;

козацький -- йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, на-казів, християнських норм співжиття, а й визнання все-січового статусу церкви як монопольної духовно-куль-турної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка;

синодальний -- охоплює період існування право-славної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-ве-ликоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релі-гій і націй;

радянський -- тривав понад 70 років і передбачав перебування православної церкви України на правах ек-зархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про сво-боду совісті; відокремлення церкви від держави і ніколи від церкви; декларування права сповідувати чи не спові-дувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправ-ді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духо-венства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам'яток сакральної культури, і глум-ління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церков-ної та монастирської власності тощо;

сучасний -- почався відразу ж після здобуття не-залежності. Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та законодавчо зобов'язалася подолати нега-тивні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих. Наша країна сумлінно вико-нує свої зобов'язання, що отримало позитивну оцінку в світі.

Сучасний український період державно-церковних від-носин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради Укра-їни 28 червня 1996 p.), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 p., зі змінами і доповнен-нями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квіт-ня 1992 p., 5 травня і 23 грудня 1993 p., 22 грудня 1995 р. та від 17 грудня 1996 р. Закон України щодо церкви, ре-лігійних організацій прийнято вперше в історії України.

2 Конституція України про свободу совісті і свободу релігії.

Основний Закон нашої держави (стаття 35) прого-лошує, що у сфері релігійного життя:

--* Україна є світською державою: церква відокремле-на від держави, а школа -- від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права:

-- кожна людина має право вірити у Бога у прийнят-ний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих ін-ших національностей, не є викликом гуманності, не шко-дить здоров'ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирі-шуються віруючими без втручання держави та нерелігій-них організацій;

церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усі-ма громадянами;

усі віруючі рівні перед законом і мають однакове право на його захист.

Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповіду-ють її, між віруючими різних віросповідань та їх релігій-ними організаціми.

Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захи-щається конституційним відокремленням церкви від дер-жави, Українська держава зобов'язується робити практи-чні кроки в розвитку конституційних та законних прин-ципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції з прав людини.

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не мо-же претендувати на домінуючу роль у суспільстві та ста-тус державної, а загальнонаціональні інтереси мають ви-щість над інтересами будь-якої релігійної організації. Ос-новний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав вірую-чих, законних інтересів релігійних організацій, уникнен-ня конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати за-конодавчих, адміністративних та інших заходів для усу-нення проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобігати на своїй території будь-якій дискримінації за релігійною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвива-ють її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви -- у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов'язується у відносинах з ре-лігійними організаціями діяти у цивільно-правовому про-сторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, вер-

ховенства закону, норм міжнародного права та зобов'я-зань держави з цього права. Україна має і далі розвивати державно-церковні відносини. При цьому:

-- кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віроспо-відні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров'ю людей, національній і соціальній стабільності держави;

органи виконавчої влади, реєструючи статути, ма-ють керуватися правочинністю виникнення або створен-ня певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжна-родні правові критерії;

кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території Укра-їни;

влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція нашої держави встановлює не лише пра-ва, а й обов'язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни, виконання загального військового обов'язку. Проходження строкової військової служби може заміню-ватись альтернативною (невійськовою) службою, правові основи якої визначає Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу». Альтернативна служба є держав-ною службою поза Збройними силами України чи інши-ми військовими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального війсь-кового обов'язку мають (за наявності релігійних переко-нань) ті громадяни України, які належать до діючих (згід-но з чинним законодавством) релігійних організацій, ві-ровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних силах.

4. Закон України «Про свободу совісті та релігійні ор-ганізації».

Цей документ деталізує положення Конститу-ції щодо свободи совісті, свободи церкви тощо. Згідно із Законом (стаття 3) свобода совісті -- це гарантована дер-жавою (йдеться не лише про правові та юридичні, а й про економічні, соціальні, політичні, організаційні гарантії то-що) можливість людини вільно і незалежно визначати своє особисте ставлення до релігії й виконувати пов'язані з ним дії, дотримуючись встановленого правопорядку. Пра-во на свободу совісті означає право:

мати свою релігію або переконання;

приймати (іншу) релігію або переконання;

змінювати релігію або переконання;

одноосібно або разом з іншими людьми сповідува-ти свою релігію;

не сповідувати ніякої релігії;

відкрито виражати і вільно поширювати релігійні переконання, свою віру;

відкрито виражати і вільно поширювати свої нере-лігійні (атеїстичні) переконання;

батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії;

на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються:

рівністю громадян перед законом, їх рівноправніс-тю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії;

особистими й колективними правами, пов'язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії;

правом на придбання і використання релігійної лі-тератури мовою на власний вибір, а також предметів релі-гійного призначення;

правом на вставновлення зв'язків, у тому числі й міжнародних особистих контактів, пов'язаних із віроспо-віданням;

правом на паломництво;

правом на здобуття духовної освіти;

вільним доступом до різних видів і рівнів освіти незалежно від ставлення до релігії;

правом на об'єднання в релігійні громади;

правом на побудову церкви за власною ієрархіч-ною та інституційною структурою тощо.

Важливою правовою гарантією є заборона встановлен-ня обов'язкових переконань і світогляду. Закон забороняє будь-який, до будь-кого і в будь-якій формі примус, наси-льство при визначенні особою свого ставлення до релігії, при відмові від сповідування релігії, при участі або неуча-сті в богослужіннях, обрядах і церемоніях, до вивчення релігії тощо.

Водночас зазначається, що свобода сповідання релігії або переконань може бути обмежена тільки законом і тільки з мотивів, які передбачені законодавством та від-повідають міжнародним зобов'язанням України, зокре-ма Європейською конвенцією з прав людини та іншими документами. Мова йде про обмеження культової, пропо-відницької чи іншої релігійної діяльності, а не про забо-

рону певної релігії, релігійної течії, напряму тощо. Так, не дозволяється будь-яке примушування в питаннях релігії, розпалювання пов'язаних із релігією ворожнечі, ненависті, а також ображання почуттів громадян на релі-гійному ґрунті. Релігійній організації забороняється втручатися в діяльність іншої релігійної організації, не підпорядкованій їй за статутом, у будь-якій формі пропо-відувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих чи ві-руючих інших віросповідань. Порушенням Закону є також виховання у дітей і дорослих нетерпимості та неповаги до громадян інших віросповідань та до грома-дян, що не сповідують релігії.

Сповідування громадами України будь-якої релігії або несповідування ніякої не надає їм переваг і не спричиняє обмежень в їхніх правах і обов'язках (стаття 4). Незалеж-но від ставлення до релігії й віросповідної приналежності громадяни України є рівними перед законом і мають од-накову відповідальність за порушення закону. На засадах рівності перед законом і судом усіх громадян, незалежно від їх ставлення до релігії чиниться правосуддя в адміні-стративних, цивільних та кримінальних справах. Заборо-няється також вказувати в офіційних документах відно-шення громадянина до релігії та релігійних організацій. Надання переваг та обмеження прав громадян у зв'язку з цим, а також розпалювання на релігійному ґрунті ворож-нечі й ненависті, ображання почуттів громадян тягнуть за собою відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

У статті 5 Закону йдеться про повну незалежність Укра-їни у визначенні й здійсненні своєї державної політики щодо релігії та церкви, яка будується на конституційних гарантіях невтручання держави у здійснювану релігійни-ми організаціями в межах закону діяльність, а також не-втручання церкви (релігійних організацій) у діяльність законодавчої та виконавчої влади. Україна провадить свою політику стосовно релігії та церкви на засадах:

громадянської злагоди і співробітництва людей не-залежно від їх ставлення до релігії;

створення сприятливих умов для розвитку суспіль-ної моралі і гуманізму;

взаємної релігійної та світоглядної терпимості і по-ваги між віруючими та невіруючими, їх об'єднаннями, між віруючими різних віросповідань;

визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;

відмови від матеріально-фінансової підтримки будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до ре-лігії;

подолання негативних наслідків державної політи-ки минулого щодо релігії та церкви;

створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті, використання ними засобів масової інформації;

повернення релігійним організаціям культових бу-дівель і майна;

підтримки релігійних організацій у виконанні ни-ми своїх статутних завдань тощо.

На органи державної виконавчої влади Законом по-кладаються такі обов'язки:

реєстрація статутів (положень) релігійних органі-зацій, внаслідок чого їм надається статус юридичних осіб (стаття 14);

передавання в користування або повернення у вла-сність релігійних організацій культових будівель і майна (стаття 17);

створення необхідних умов для діяльності заснова-них релігійними організаціями підприємств та добродій-них закладів (стаття 19);

підтримка релігійних організацій при будівництві, ремонті та реставрації ними культових та інших споруд (стаття 19);

забезпечення проведення за межами культових спо-руд богослужінь, обрядів, церемоній та процесій (стаття 21);

створення умов для видавничої діяльності релігій-них організацій, заснування ними підприємств для друку-вання богослужбової літератури та виготовлення предме-тів культового призначення (стаття 22);

підтримка та створення умов для добродійної та культурно-освітньої діяльності релігійних організацій (стаття 23);

створення умов для міжнародних контактів, палом-ництва, участі віруючих та релігійних організацій у між-народних релігійних заходах (стаття 24);

забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації (стаття 29).

Принцип свободи совісті передбачає також відокрем-лення школи від церкви (релігійних організацій), про що йдеться у статті 6 Закону. Відокремлення школи від цер-кви (релігійних організацій), світський характер державної системи освіти означає, що весь навчально-виховний процес у ній вільний від втручання релігійних організа-цій. Громадяни України, здобуваючи освіту на всіх рівнях, мають однакові права -- незалежно від їх світогляду, пе-реконань, віросповідання.

Релігійне виховання громадян не є обов'язком держа-ви. Проте у навчально-виховному процесі допускаються елементи релігійної освіти учнів та студентів. Відповідно до рішень педагогічних рад навчально-виховних закладів священнослужителі можуть брати участь у навчально-ви-ховному процесі, створенні та керівництві учнівськими і студентськими гуртками, іншими об'єднаннями за інтере-сами, сприяти інтелектуальному, культурному, морально-му розвитку учнів та студентів, надавати консультативну допомогу вчителям та викладачам. Педагогічних праців-ників заборонено дискримінувати через їх належність до релігійних організацій.

У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту, як середню, так і вищу, громадяни України мають право у духовних та інших навчальних закладах, створе-них релігійними організаціями.

Норми розділу «Релігійні організації в Україні» вста-новлюють права на колективне задоволення релігійних потреб громадян, створення для цього відповідних ієрар-хічних та інституційних структур -- релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіо-нерських товариств, духовних навчальних закладів, а та-кож об'єднань зазначених релігійних організацій.

Статтею 7 Закону визначено, що заснування будь-якої релігійної організації покликане створити необхідні умо-ви для задоволення релігійних потреб віруючих. Це зна-чить, що віруючі повинні мати не лише можливість колек-тивно сповідувати свою віру під час богослужінь чи при виконанні релігійних обрядів, а змогу за допомогою своїх організацій реалізовувати настанови своєї релігії (віри) у повсякденному житті, вільно, але толерантно, їх пропагу-вати та поширювати.

Такий принцип утворення релігійних організацій від-повідає і вимогам міжнародного права. Так, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989) вказує, що визнання права людини на вільний вибір релі-гії і переконань означає, зокрема, право віруючих колек-тивно сповідувати свою релігію та об'єднуватися для цьо-го у церкви, інші ієрархічні та інституційні структури.

Релігійним організаціям згідно із Законом надається безумовне право обирати, призначати та змінювати свій персонал відповідно до власних настанов. Держава у кад-рові питання релігійних організацій всіх рівнів не втру-чається. У випадку порушення церковними посадовими особами певних вимог чинного законодавства керівний це-рковний орган за поданням органу державної виконавчої влади повинен відреагувати відповідним чином. Це пра-вило стосується також іноземних церковних діячів, які здійснюють релігійну діяльність в Україні.

Основною ланкою церковної структури виступає релі-гійна громада. Саме тут віруючі реалізують своє право на колективне сповідування віри, на вільний доступ до місць богослужінь та зібрань. Так, віруючі самі визначають ра-йон діяльності своєї громади. Релігійна громада заснову-ється, реорганізується чи припиняє свою діяльність відпо-відно до власних рішень. Втручання ж у цю сферу дер-жавних або церковних органів не допускається. Держава також визнає право релігійної громади на вільний вибір її підпорядкування духовним центрам (як в Україні, так і за її межами), зміну цієї підлеглості, а також автоном-ність, тобто діяльність без підпорядкування керівним це-рковним органам. Держава визнає і забезпечує релігійним громадам можливість створення чи реанімації їхніх ієрар-хічних структур.

Згідно із Законом релігійні громади отримали право юридичної особи. Це право на наявність у релігійних гро-мад відокремленого майна та коштів означає їх незалеж-ність у вирішенні своїх внутрішніх церковних та майно-вих питань (відповідно до вимог чинного законодавства і правопорядку).

Право юридичної особи релігійна організація отри-мує через реєстрацію свого статуту (статті 12--14); релі-гійна громада -- у обласній державній адміністрації; а інші -- Державним комітетом України у справах релі-гій. Цей статут визначає правоздатність релігійної орга-нізації, яка визначається відповідно до мети її діяльнос-ті. У свою чергу, її права, обов'язки, відповідальність мають узгоджуватися з Конституцією та чинним законодавст-вом України.

У отриманні права юридичної особи релігійній органі-зації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (стаття 15).

Закон (стаття 16) передбачає і можливість припинення діяльності релігійної організації -- у випадку їх реорганізації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації. Коли релігійна організація, яка має статус юридичної особи, по-рушує вимоги чинного законодавства України, її діяльність припиняється за рішенням суду. Достатньою підставою для такого рішення можуть бути дії релігійної організа-ції, які ґрунтуються суто на її внутрішніх настановах, що суперечать чинному законодавству, та спрямовані на роз-палювання у будь-якій формі релігійної ворожнечі та не-нависті до невіруючих і віруючих інших віросповідань; які принижують національну гідність або ображають по-чуття громадян у зв'язку з їхніми релігійними переко-наннями; пов'язані з примушуванням громадян до спові-дування або до відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і цере-моніях, навчанні релігії. Серйозною підставою для такого рішення суду може слугувати і заподіяння шкоди здоро-в'ю громадян, статева розпуста, інші посягання на особу, на права та свободи громадян з приводу виконання релі-гійних обрядів та церемоній культу. Інші причини: сис-тематичне порушення встановленого порядку проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і про-цесій; спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов'язків чи до дій, які супроводжують-ся порушенням громадського порядку або посяганням на права і майно громадських, державних чи інших релігій-них організацій.

Норми розділу «Майновий стан релігійних організа-цій» регулюють реалізацію майнових прав релігійних ор-ганізацій, їх виробничу і господарську діяльність. Так, стаття 17 Закону надає релігійним організаціям право використовувати для своїх потреб будівлі й майно дер-жавних, громадських організацій і окремих громадян за умови укладення з ними договорів користування та орен-ди -- як це передбачено цивільним законодавством України.

Культові споруди та предмети культу, які перебува-ють у державній власності, передаються установами, на балансі яких воно знаходиться, у власність релігійних організацій за договором безоплатного користування (як-що це можливо). Закон застерігає від самовільного захо-плення культових будівель та привласнення культового майна.

Уперше в новітній історії релігійні організації отри-мали право власності (стаття 18). Тобто вони можуть бути суб'єктами права колективної власності, яке поширюється на культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробни-чого, соціального, добродійного, культурно-просвітницького призначення, житлові приміщення, транспортні засоби, гро-шові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Тут мова йде тільки про майно, яке при-дбане державою чи придбане на інших підставах, не забо-ронених законом. Належним їй майном релігійна орга-нізація самостійно володіє, користується і розпоряджаєть-ся як колективний власник. Доходи релігійних організацій складаються з фінансових і майнових пожертвувань юри-дичних і фізичних осіб, із прибутків заснованих ними під-приємств, із надходжень за проведення релігійних обря-дів та церемоній культу тощо. Ці доходи не оподатковуються, оскільки релігійні організації за своїми статутами не здійснюють виробничої та іншої комерційної діяль-ності, а тому не є платниками податку.

Оскільки релігійні організації утворюються задля за-доволення духовних потреб громадян у сповідуванні віри і поширенні свого віровчення і така їхня діяльність є без-прибутковою, то для її забезпечення кожній релігійній ор-ганізації -- юридичній особі -- надається право заснову-вати виробничі підприємства та добродійні заклади (стат-тя 19). Вони організаційно підпорядковуються засновнику, але діють за власними статутами, дотримуючись вимог чин-ного законодавства про підприємництво.

Норми розділу «Права релігійних організацій та гро-мадян, пов'язані зі свободою віросповідання» гарантують втілення прав, пов'язаних зі свободою віросповідання, добродійництвом тощо, у практику церковного життя. Так, свобода віросповідання передбачає (стаття 21) право ві-руючих збиратись і утримувати для цього відповідні вільно доступні місця -- місця богослужінь, релігійних зібрань, паломництва тощо. Порядок та форми викорис-тання храмів, інших об'єктів церковного призначення ви-значаються внутрішніми нормами релігійних організацій. Органи державної влади у ці питання не втручають-ся. Але релігійні організації повинні дотримуватися при цьому таких вимог:

до місць богослужінь, релігійних зібрань чи інших І заходів має бути вільний доступ; організаційні ж зібрання І об'єднання віруючих можуть проводити і в закритому режимі;

при відправленні культу релігійна організація та її І члени не повинні порушувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Для благодійної, культурно-освітньої, іншої роботи, що має соціальне значення, релігійні організації можуть ство-рювати відповідні підрозділи (стаття 23). Підрозділи мо-жуть входити до складу релігійної організації як відді-ли, сектори тощо чи діяти при них як окремі формуван-ня. Товариства, братства та інші об'єднання віруючих громадян, створені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні осо-би на правах громадських організацій.

Стаття 24 Закону відображає міжнародні зобов'язан-ня України з питань міжнародних зв'язків та контактів між релігійними організаціями і віруючими. Ці зв'яз-ки і контакти можуть мати релігійний, гуманітарний, миротворчий, науково-прикладний або комерційний ха-рактер. За відповідними документами релігійні органі-зації, їх представники, окремі віруючі мають право ви-їжджати за кордон, придбавати, одержувати і везти із собою будь-які друковані матеріали релігійного змісту та предмети культу в межах здійснюваного релігійного заходу.

Нормами розділу «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах» (статті 25--28) за-безпечуються права громадян, які працюють у релігій-них організаціях, гарантується їх соціальне забезпечення і соціальне страхування. На цих громадян повністю по-ширюється дія законодавства про працю щодо трудових прав працівника та його обов'язків перед роботодавцем. Це повною мірою стосується питань прийняття і звільнен-ня з роботи; тривалості робочого часу; часу відпочинку; заробітної плати; гарантій і компенсацій; оподаткуван-ня; трудової дисципліни; матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну релігійній організації; матеріальної відповідальності релігійної організації за шкоду, заподіяну працівнику.

Закон не дозволяє дискримінації у трудових відноси-нах на ґрунті ставлення людини до релігії.

Нормами розділу «Державні органи та релігійні орга-нізації» (статті 29--31) право забезпечувати державну по-літику у справах релігій і церкви надано Державному ко-мітету України у справах релігій та відділам у справах релігій обласних державних адміністрацій.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» створює правову основу взаємовідносин Україн-ської держави і церкви та стоїть на варті інтересів люди-ни і суспільства.

Комплексний аналіз основних нормативних актів Україн-ської держави щодо її відносин із церквою дає змогу вио-кремити такі характерні ознаки сучасної моделі україн-ських державно-церковних відносин:

конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

невизнання державою жодної релігії як обов'яз-кової, невтручання держави в діяльність церков, релігій-них організацій, якщо вона не суперечить законодавству;

захист державою прав і законних інтересів релі-гійних організацій.

Ця модель узгоджується й відповідає основним міжна-родним документам -- Загальній декларації прав люди-ни, Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримі-нації на підставі релігії чи переконань, іншим міжна-родним правовим актам, які підписала та ратифікувала Україна.

4. Висновки

У філософсько-релігієзнавчому вимірі свобода совісті є внутрі-шнім надбанням особи, сферою її суверенної приватної власності. Зміст поняття «свобода совісті» розкривається через поняття «духовний су-веренітет», «вибір», «воля».

Поняття «свобода релігії» передбачає свободу вибору релігії, сво-боду відправлення релігійного культу, а також суспільно-політичні мож-ливості й правові гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних інституцій. Свобода релігії забез-печується також «свободою віросповідання», «свободою церкви», «сво-бодою в релігії», «релігійною толерантністю».

Духовне самовизначення конкретної особи повноцінне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, тобто коли воно підвладне лише поклику совісті.

Публічний вияв свободи совісті передбачає: право особи на сво-боду мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; рівність усіх релігій та їх при-хильників, а також невіруючих перед законом; можливість індивідуа-льно або разом з іншими, публічно чи приватно сповідувати свою релі-гію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах; право на поши-рення своїх релігійних чи нерелігійних переконань; невтручання держави у справи церкви, а церкви -- у справи держави.

В історії взаємовідносин держави і церкви виокремлюють шість моделей --теократія; цезаропапізм; державна церква; відокремлення церкви від держави; відокремлення церкви і держави; поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави.

Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим люд-ством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як За-гальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав люди-ни, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискриміна-ції на підставі релігії чи переконань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробіт-ництва в Європі тощо.

Сучасна українська модель державно-церковних відносин є ви-важеною та послідовно демократичною. Вона відображає правове за-безпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими ак-тами, учасником яких є Україна.

Використана література

5. Актуальні проблеми державно-церковних відносин в Україні: -- К., 2001.

6. Релігійна свобода і права людини; Правничі аспекти: У 2-х т. -- Львів, 2001.

7. Савельев В. Н. Свобода совести: История и теория. -- М., 1991.

8. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. -- М., 1992.

9. Яшин П. П. Релігія, держава і право. -- Харків, 1998.