Вселенські собори та поділ християнства на православ’я і католицизм

4

Реферат на тему

Вселенські собори та поділ християнства на православ'я і католицизм

ПЛАН

1. Догмати християнства.

2. І Вселенський собор.

3. II Вселенський собор.

4. ІІІ Вселенський собор. 5. Наступні вселенські собори.

6. Поділ християнської церкви на православну (Східну) та католицьку (Західну)

7. Використана література

1. Догмати християнства.

Сутність християнської (як і будь-якої іншої) релігії виражають її догмати. Вони не підлягають критиці й мають у віровченні силу абсолют-ного авторитету. Тому заперечення або сумніви щодо будь-якого з християнських догматів розцінюються церквою як єресь і передбачають накладання анафеми.

Догмати релігійні (гр. dogmatos -- думка, вчення) -- основні по-ложення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і не-змінними істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими.

Основними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, возне-сіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, на-явність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й протестантську церкви з'являються догмати, які визна-ють лише прихильники певного напряму. Так, суто като-лицькими є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість папи римського. А суто протестантськи-ми -- догмати «спасіння вірою» та визначеності.

Цілком природно, що кожен із догматів є складовою єдиного християнського віровчення. І все ж спільною ос-новою є тринітарний догмат (вчення про Святу Трійцю). Згідно з ним християни поклоняються єдиному у трьох особах (іпостасях) Богу -- він Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Постулюється, що безначальний Отець перед-вічно народжує Сина, який є досконалим одкровенням От-ця, тому й іменується ще Словом-Логосом. Від Отця також сходить Дух Святий. Джерелом цього постулату є Новий Завіт: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (їв. 1:1); «А коли Втішитель прибуде, що Його від Отця Я пошлю вам, -- той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про Мене» (їв. 15:26). Всі три іпостасі рівні («рівночесні») у своїй божественності. їм нале-жить однаково поклонятися: «Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово і Святий Дух, і ці Троє -- Одно» (їв. 5:7).

Причиною початку процесу формування християнських догматів була потреба у визначенні засад та меж (ортодок-сії) християнської доктрини. Вважається, що церква, виго-лошуючи своє віровчення у формі догматів, надихається си-лою Святого Духа і утверджується авторитетом свого гла-ви Ісуса Христа. Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших семи загальноцерковних, тобто Вселенських (IV--VIII ст.) соборах.

2. І Вселенський собор.

У 325 р. у м. Нікея за імперато-ра Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський со-бор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперерв-но велась полеміка щодо аріанства -- вчення александ-рійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про бо-жественну сутність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Бо-жим, хоча і найвищим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. Тому до Символу віри було внесе-но визначення особи Ісуса Христа як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсум-ковий документ підписали всі, за винятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершен-ня роботи собору Костянтин влаштував для його учасни-ків розкішний банкет, про який християнський історик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також було прийнято перші сім пунк-тів Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресін-ня Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого весняного рівнодення, яке буває між 4 квітня та 8 травня.

Єпископам знадобилося два місяці для того, щоб піс-ля собору повернутися додому. Згодом стало очевидним, що значна кількість єпископів поставила свої підписи під підсумковим документом лише через повагу до по-бажань імператора, а не тому, що він виражав їх особисті переконання. Хоча аріанство було офіційно засуджено, воно існувало й далі, і багато його прибічників, «напів-аріан», мали у церковній ієрархії досить високі посади. Не пройшло і десяти років, як їм вдалося відправити у заслання трьох основних своїх противників, серед яких був і такий відомий церковний діяч, як Афанасій Алек-сандрійський.

Оглядаючи шлях, який пройшло християнство -- від роздробленої секти до офіційної релігії могутньої Римсь-кої імперії, -- нині можна з упевненістю стверджувати, що переможна хода християнської церкви мала і позити-вні, і негативні наслідки. Християнство підняло мораль-ний статус держави: суспільство визнало гідність жінки, було заборонено гладіаторські бої, доля рабів полегшила-ся, римське законодавство стало справедливішим, а процес благовістя прискорився. Проте, незважаючи на всі перева-ги, зближення з державою мало для церкви і зворотний бік. Так, держава в обмін на визнання церкви та добрози-чливе до неї ставлення отримала право втручатися у ду-ховні й богословські справи. Тому історія християнства тих часів є складною павутиною відносин між церквою та імператорськими державами як на Сході, так і на Заході.

3. II Вселенський собор.

Після І Вселенського собору ре-лігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який ус-падкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські су-перечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константи-нополі черговий -- II Вселенський собор. До порядку ден-ного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постула-том, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполі-наріанство. Аполінарій (310--390) -- антиаріанин, що хо-тів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Бо-гом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Рішенням собору Нікейський Символ віри було до-повнено п'ятьма новими постулатами: про Святого Духа, про церкву, про воскресіння мертвих, про хрещення та про майбутнє життя після смерті. Так Символ віри набув завершеного змісту і слугує дороговказом для християн і в наші дні.

Четвертий пункт порядку денного не мав нічого спіль-ного з христологічними суперечками, проте відображав по-стійну боротьбу за першість серед церков. В одному з рі-шень собору сказано: єпископ Константинопольський має першість після єпископа Римського, оскільки Константинополь став Новим Римом. Політичне підґрунтя цієї по-станови полягало в тому, що Константинополь з часу по-яви -- 330 р. -- почали поціновувати як нову столицю імперії. Рим же впнжався містом, у якому було засновано імперію, і тому за ним безумовно визнавалася першість честі. Досі ж, якщо Римському єпископу віддавалася пер-ша шаноба, то Константинопольський єпископ займав друге місце. Значення цього рішення полягало не просто у за-хисті прав єпископа Константинопольського від можли-вих посягань на його місце у церковній ієрархії. У ньому помітно значно глибший підтекст: політичний престиж міста пов'язувався з його церковним лідером. Пізніше захисники папства використовували це рішення Констан-тинопольського собору для доведення першості Риму ще в ранньому християнстві. Противники ж цієї теорії пере-конували, що за своєю природою така першість є скоріше політичним фактом, а отже, Рим отримує її тільки тому, що був першою столицею імперії.

Попри прийняті собором рішення мир серед християн не настав. На початку V ст. виник новий христологічний конфлікт, пов'язаний з іменем Константинопольського єпи-скопа Несторія (428--431), який гіперболізував людську природу Ісуса на противагу його божественності. Він учив, що Діва Марія народила звичайну людину Ісуса, з якою з часом Бог об'єднався духовно. Виходячи з цього, Ісуса Хри-ста Несторій називав Богоносцем, а не Боголюдиною, а Ді-ву Марію -- Христородицею, а не Богородицею.

4. ІІІ Вселенський собор.

Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408--450) скли-кав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Не-сторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісу-сі Христі з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: божественної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив ви-знання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також ос-таточно затверджено текст Нікео-Константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відпра-вили в заслання.

Відбувся за імператора Маркіана (450--457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь біль-ше 500 єпископів. Він став найбільшим представницьким зібранням за всю історію раннього християнства. Собор роз-глядав чергову теорію про природу Ісуса Христа -- євтихі-анство, автором якої був архімандрит одного з константинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву -- монофізитство (гр. monos -- один, phisis -- при-рода). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі по-вністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід визнавати винятково божественну природу. Халкидонський собор рі-шуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Людиною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжується від Отця. Відповідно ж до людської природи він утілився від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям.

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті -- засудити єресь, вони не пропонували позитивного пояс-нення природи Христа. Як правило, протистояння закін-чувалося повною поляризацією позицій. У вченні про при-роду Христа є два полюси: людський і божественний. То-му труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у відносній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перевагу. Так, аріани надто підкреслювали людську при-роду Христа, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його люд-ську природу. Несторіани винні у подальшому приниженні його божественності, на що монофізити негайно відреагу-вали, відмовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзви-чайно важливе значення для ранньої церкви. Хоча хрис-тологічні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зреш-тою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є со-юзом божественного та людського, і вона не має однознач-ного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затверджені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

5. Наступні вселенські собори.

V Вселенський собор. До поділу 1054 р. християнства на православ'я і католицизм відбулися ще три Вселенські собори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між послідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія -- з іншого.

VI Вселенський собор. У 630 р. знову у м. Константинополь розпочав роботу VI Вселенський собор. Він був покликаний засудити монофелітів, які, хоч і визнавали в Ісусі Христі дві природи -- божественну і людську, але наполягали на наявності єдиної волі -- божественної. Друга сесія цього собору відбулася через 11 років (641) у Трульських царських палатах. Собор затвердив правила внутрішнього церковного управління, а саме: 85 правил Святих Апостолів, правила шести Вселенських і семи по-місних соборів, а також правила 13 отців церкви (найавто-ритетніших священнослужителів). Згодом ці правила бу-ло доповнено правилами VII Вселенського та ще двох по-місних соборів -- утворився «Номоканон» («Керманична Книга»), який є основою, правовим кодексом церковного управління православної церкви.

VII Вселенський собор. Останній у церковній історії, VII Вселенський собор працював у 787 р. в м. Нікея. На ньому було відновлено поклоніння іконам і засуджено іконоборство. Римською католицькою церквою визнаються Вселен-ськими і собори, проведені вже без участі православних, їх нараховується 21. Останній із них -- II Ватикансь-кий -- збирався у 1962--1965 pp. Тоді було переглянуто напрями роботи церкви у зв'язку з її новими географіч-ними масштабами й культурними змінами у світі. Право-славні визнають тільки сім перших Вселенських соборів, протестанти -- перші чотири.

6. Поділ християнської церкви

на православну (Східну) та католицьку (Західну)

У 330 р. імператор Костянтин на місці селища Віза-нтій заснував місто Константинополь (сьогодні Стамбул), що, як виявилося пізніше, поклало перший камінь у фун-дамент роз'єднання Сходу і Заходу і відкрило шлях до церковного поділу 1054 р. Це місто продовжувало бути осередком, де зберігалася греко-римська культура, коли Захід занепав під ударами германських племен у V ст. Згодом до Константинополя перемістився центр полі-тичної влади на Сході. На Заході ж єпископ Римський після 476 р. (дати офіційної ліквідації інституту рим-ських імператорів) одержав, крім духовної, ще й полі-тичну владу.

У 395 р. імператор Феодосій увів роздільне управлін-ня східною і західною частинами імперії, яке з падінням Риму запрацювало на повну силу. Церква на Сході була фактично під владою імператора, а от папа римський пе-ребував надто далеко від столиці, щоб імператор міг і ним управляти. За відсутності ефективної політичної влади на Заході папа став як духовним, так і світським прави-телем в часи криз. Виходило, що імператори на Сході були, по суті, папами (патріархами), тоді як на Заході па-пи (патріархи) були фактично імператорами. Внаслідок цього у церкві сформувалося два протилежні погляди на світську владу.

На зламі І і II тис. виявилося, що церква на Сході таки не змогла стати повністю не залежною від влади. Вона, як і раніше, перебувала в лоні греко-римської культури. На Заході ж настали так звані Темні віки. Після падіння Ри-му церква тут не мала сильних політичних суперників у боротьбі за імператорський трон і зміцнювалась у міру того, як самотужки вирішувала проблеми культурного ха-осу, що супроводжував занепад імперії.

Теоретичні погляди Заходу також відрізнялися від східних. Латиномовний Захід був схильний враховувати практичні аспекти управління і не переймався форму-люванням догматів віри. Грекомовний Схід більше ці-кавився вирішенням богословських проблем у філософ-ському дусі.

Ще одна відмінність між двома частинами церкви по-лягала у ставленні до целібату. На Сході дозволявся шлюб «білого» духовенства, яке не постригалось у чернецтво. На Заході заборонялося одружуватися всьому духовенст-ву. Суперечки виникали у деяких випадках навіть у зв'я-зку з дозволом носити бороду. Священики на Заході мог-ли голитися, на Сході -- зобов'язані були носити бороди. Захід підкреслював значення латинської мови, тоді як схі-дні церкви користувалися грецькою. Хоча ці й інші поді-бні моменти з позицій сьогодення здаються навіть тривіа-льними, у ті часи церковне керівництво надавало їм вели-кого значення.

Обидва крила церкви вели суперечки і з теологічних питань. На Толедському церковному (не Вселенському) соборі було сформовано 589 додатків до християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога-Отця «і від Бога Сина». І хоча VII Вселенський собор (787) ухвалив формулу «Святий Дух сходить від Отця», навко-ло неї розгорнулася суперечка Риму і Константинополя. Аахенський (не Вселенський) собор 809 р. знову наполіг на філіокве, папи римські остаточно його визнали, а гре-ко-візантійські ієрархи рішуче відкинули. У 867 р. Ві-зантійський патріарх Фотій звинуватив папу римського Миколая І і західних християн у єресі, оскільки вони самочинно внесли до канонічного тексту Символу віри фразу філіокве. Східні християни були рішуче проти та-кої зміни.

Суперечки між Сходом та Заходом час від часу загос-трювалися через нові протиріччя -- і кожне з них ще більше збільшувало ворожнечу.

Приблизно із середини II ст. виникла проблема дати святкування Великодня. Відмінність у поглядах на це питання надалі стала бар'єром до розвитку дружніх від-носин.

Християни на Заході допускали і живопис, і скульпту-ру в культі, а на Сході відмовилися від статуй, але викори-стовують ікони.

Поділ 1054 р. підсумував попередні протиріччя, які за своїм значенням не були варті цієї трагічної дії. Події того року розгорталися так. Патріарх Константинопольський Ми-хайло Керулларій (1043--1059) засудив церкву на Заході за використання прісного хліба у євхаристії. Прісний хліб (опрі-сноки) було введено до церковної практики у IX ст. Папа римський Лев IX (1002--1054), у свою чергу, послав кардина-ла Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха та архі-єпископа Петра з Амальфії як легатів (послів) до Візантії, щоб розв'язати суперечку. Протиріччя у поглядах все біль-ше загострювались у міру того, як тривало обговорення. 15 липня 1054 р. римські легати поклали на алтар кафед-рального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від церкви патріарха і його послідовників. Пат-ріарх Михайло Керулларій не бажав залишатись у боргу і 20 липня скликав собор своєї партії, на якому наклав анафе-му на папу римського і його ієрархію (духовенство). Так поділ християнства порушив єдність церкви.

З того часу Римська католицька і православна церк-ви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання трива-ли до 7 грудня 1965 p., коли їх було відмінено римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором.

На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розко-лу вже католицизм, і з'явився ще один напрям у христи-янстві -- протестантизм (лат. protestans -- той, що за-перечує, незгідний).

Використана література

1. Андреєва Марина Валентинівна. Релігієзнавство: Навч. посіб. для студ. 2-го курсу всіх спец. / Вінницький держ. технічний ун-т. -- Вінниця : ВДТУ, 2002. -- 86с.

2. Арістова Алла Вадимівна. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання: монографія / Національний транспортний ун-т. -- К. : НТУ, 2007. -- 336c.

3. Біблія як релігійно-історична та літературна пам'ятка: Метод. рек. для студ. усіх форм навч. / Сумський держ. педагогічний ін-т ім. А.С.Макаренка; Українська академія банківської справи / І. Мозговий (наук.ред.), В. Глушко (підгот.). -- Суми : Козацький вал, 1998. -- 73с.

4. Горбаченко Тетяна Григорівна, Лубський Володимир Іонович, Нілова Ірина Дмитрівна. Релігія і культура: Курс лекцій для студ. вузів культури і мистецтв, філос. і релігієзнавчих фак. ун-тів / Київський держ. ін-т культури. -- К., 1996. -- 236с.