Розробка проблеми психологічної адаптації особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розробка проблеми психологічної адаптації особистості



Вступ

Проблема адаптації людини до навколишнього світу знаходиться сьогодні в ряді найважливіших загальнотеоретичних проблем сучасної науки, оскільки її розвиток і життя вимагають постійної взаємодії із середовищем (природним чи соціальним), яка здійснюється в процесі пристосування індивіда до умов, які змінюються.

Термін «адаптація» використовується в різних галузях наукового знання, однак дослідниками ще не вироблено єдиної думки про його зміст. Так, деякі автори розглядають адаптацію і як «сукупність реакцій, що забезпечують пристосування», і як сам «процес пристосування», і як «результат цього пристосування», і як «взаємодію особистості і середовища» [5, 9, 10, 13, 15, 16, 17, 18 та ін.] При цьому передбачається, що процес адаптації реалізується кожного разу, коли в системі організм-середовище виникають значущі зміни, забезпечуючи формування нового стану, що дозволяє досягати максимальної ефективності фізіологічних функцій і поведінкових реакцій. адаптація фіксована якість



Основна частина

Розробляючи проблему адаптації, учені В. Андреєнкова [3], Ф.Б. Березін [5], В.І. Брудний і Ю.В. Чуфаровський [7], Г.І. Васильєв [8], А.Б. Георгієвський [11], Л.К. Гришанов і В.Д. Цуркан [12], О.І. Зотова і К. Кряжева [15], П.С. Кузнецов [22], А.А. Налчаджян [28], В.Д. Паригін [36] розкрили такі основні поняття, як: власне процес адаптації, її результат, рівні, темпи, стійкість, фактори, що визначають її успішність, а також розробили свої концепції щодо цього процесу.

Процес адаптації розглядається як розгортання явища усередині якогось етапу, розвиток його в часі, поступове і послідовне кількісне нагромадження елементів адаптації, певне сполучення яких веде до якої-небудь більш-менш точно фіксованої якості - переходу на новий етап. Результат адаптації - як наслідок, якісний етап в адаптації. Ним є певний рівень адаптованості, відносна завершеність процесу на даному етапі, оскільки за своєю природою це безупинний, діалектичний процес, який постійно розвивається. Рівень адаптації - це ступінь її повноти, її глибина. За думкою вчених існує більш повна і глибока адаптація (високий рівень), менш повна (середній рівень) і неглибока адаптація (низький рівень). Сполучення максимально об'єктивних і суб'єктивних показників адаптації, що характеризують її високий ступінь, свідчить про глибоку і повну адаптацію, тоді як протилежне сполучення є наслідком неповної і неглибокої адаптації. Темпи адаптації, як вважають автори, характеризують швидкість, і інтенсивність протікання процесу в часі; вони можуть бути зафіксовані як визначені тимчасові інтервали, необхідні для досягнення даного етапу адаптації. Стійкість адаптації розуміється як ступінь її міцності і тривалості. Вона виражається в більш-менш довгому збереженні, підтримці адаптованості на тому чи іншому рівні, а також характеризує спрямованість адаптації, відображує її основні риси. Стійка адаптація припускає не тільки підтримку і збереження адаптованості на досить високому рівні протягом тривалого часу, але і збагачення, поглиблення і прогресивний її розвиток. Нестійка адаптація зберігає свої властивості лише протягом порівняно короткого часу, після чого настає стан дезадаптованості чи часткової адаптації. Фактори адаптації - це сукупність умов чи обставин, що і визначають її рівень, темпи, а також стійкість і результат, тобто вони визначають порівняно швидку, повну і стійку адаптованість. Такі автори як П.С. Кузнецов [22], А.А. Налчаджян [28], Л.М. Растова [39], Н.А. Свиридов [40] підкреслюють, що вивчення цих факторів служить неодмінною умовою і передумовою керування адаптаційними процесами.

П.С. Кузнецовим [22] була запропонована власна концепція адаптації, заснована на таких положеннях:

- принциповою відмінністю адаптації людини від адаптації інших біологічних істот є внутрішнє прагнення людини до розвитку; джерело адаптації людини знаходиться не поза суб'єктом адаптації, а є його невід'ємною функцією;

- суть процесів адаптації людини полягає в забезпеченні процесу розвитку, його темпів;

- структурування процесу адаптації доцільне не по традиційних виділених видах адаптації (психологічна, соціальна, виробнича, професійна та ін.), а по об'єктах і суб'єктах адаптації, сам цей процес є комплексним і не зводиться до сукупності видових процесів адаптації;

- фактори адаптації також є комплексними (матеріальний, побутовий, регулятивний, комунікативний, самореалізації) і відповідають комплексним потребам; жоден з факторів не має пріоритету;

- показником адаптації є рівень наявного і перспективного задоволення актуальних потреб.

Автор визначає, таким чином, адаптацію як складний, комплексний динамічний, безупинний і відносно стійкий процес, у результаті якого установлюється відповідність між загальним рівнем найбільш актуальних на даний момент потреб особистості і наявним (перспективним) рівнем задоволення даних потреб, що визначає безупинний розвиток особистості.

А.Б. Георгієвський [11], в ході своїх досліджень загального стану проблеми адаптації виділяє такі положення щодо природи цього явища:

- адаптація є одночасно і процесом і результатом;

- адаптація - це щось таке, чим може потенційно володіти індивід чи популяція для існування в змінених умовах (як біологічного, так і соціального середовища);

- адаптація відрізняється від компенсації: перша полягає в зміні системи, що адаптується, а друга - у реалізації додаткових ресурсів;

- адаптація - це особлива форма відображення системами впливів зовнішнього середовища, що полягає в тенденції встановлення динамічної рівноваги.

Відповідно до уявлень Т.В. Середи [42] адаптація - це діалектичний системний процес активного пристосування адаптанта до неадекватних умов середовища ціною додаткових психоенергетичних витрат, результатом яких є можливість психосистеми оптимально функціонувати.

На думку ряду дослідників (Ф.Б. Березін [5], Г.Д. Волков [10], А.Б. Георгієвський [11], П.С. Кузнецов [22], І. А. Милославова [26], А. А. Налчаджян [28, 29] та ін. процес адаптації припускає також і активність самого суб'єкту діяльності, у якій враховується не тільки наявність у нього визначеного ставлення до поставлених задач, але і такого ставлення, що потребує від особистості осмислення, перетворення своїх дій і пошуку власних шляхів рішень відповідно до конкретних умов життєдіяльності.

Таким чином, різноманітність теоретико-методологічних поглядів учених відображує складність досліджуваного феномену і його неоднозначність у системі наукового знання.

У цілому, як вважають дослідники, адаптація людини містить у собі складні, багатогранні її взаємини з зовнішнім середовищем. Це переконливо представлено Г. І. Васильєвим [8] у вигляді моделі (рис. 1.1.), з якої видно, що процес адаптації людини відображений в усіх варіантах прояву, пов'язаних з її життям, і виражає освоєння нею навчального середовища і трудової діяльності, що вимагає тривалого часу. Метою адаптації в даному випадку є стан відносної відповідності між особистістю і середовищем. Ця модель дає можливість підрозділити весь процес адаптації на кілька видів: біологічну, психологічну, професійну і соціальну.

Як вважають дослідники, біологічна адаптація визначає властивість живої матерії, що виражається в здатності організмів пристосовуватися до умов природного середовища, які постійно змінюються. Кожна одиниця і кожен системно- структурний рівень живої матерії мають відповідні адаптаційні механізми. Вони особливо ускладнюються в людини, оскільки в неї зберігаються і всі пристосувальні функції, властиві біологічним системам, і з'являються інші соціальні, якісно нові способи і засоби адаптації.

Рис. 1.1. Модель процесу адаптації людини до зовнішнього середовища.

Під професійною адаптацією ними розуміється освоєння людиною професійних знань, формування професійно важливих навичок і якостей майбутнього фахівця. Під соціальною

адаптацією - процес активного пристосування індивіда до умов нового соціального середовища, що відбувається тим успішніше, чим ефективніше вплив особистості на середовище, чим гостріше її реакція на зовнішні подразники, що мають велике значення для задоволення її потреб.

У цілому, у методологічній літературі й в емпіричних дослідженнях можна виділити наступні основні тенденції в розумінні сутності адаптації:

- відбувається диференціація понять, що відносяться до даної наукової області; дослідники не обмежуються тепер виділенням різних видів адаптації, вони говорять про «адаптивну поведінку», «адаптивні стратегії», «потенціали адаптивності», «адаптаційні здібності» тощо;

- акцент у дослідженнях поступово зміщається з проблеми «стану адаптивності» на проблему адаптивності як стійкої властивості особистості;

- усе частіше відзначають, що процес адаптації відбувається протягом усіх стадій онтогенетичного розвитку особистості і включає в себе зрілий вік і старість;

- сутність адаптації все частіше розглядається на основі методологічних положень системного підходу; адаптація при цьому не зводиться до пристосування і досягнення рівноваги з навколишнім середовищем; власне адаптація є активна побудова системи продуктивної взаємодії особистості й оточення;

- трансформуються уявлення про самий процес адаптації, що розуміється як побудова нової, більш складної системи координації таких відносно автономних підсистем як індивід і соціальне оточення.

У даний час вчені особливо виділяють таке поняття, як «психологічна адаптація», причому існують різні підходи до її розуміння. Так, Ю.А. Александровський [1] розглядає цей вид адаптації як результат діяльності цілісної самокерованої системи, яка дозволяє людині не тільки найбільш оптимально протистояти різним природним і соціальним факторам, але й активно і цілеспрямовано впливати на них. І.А. Милославова [26] відзначає, що завдяки цьому виду адаптації людина засвоює необхідні для життєдіяльності стандарти, стереотипи, за допомогою яких активно пристосовується до життєвих обставин, які часто повторюються. Т.Н. Вершиніна [9] вважає психологічну адаптацію лише засобом, необхідним початковим моментом будь-якої людської діяльності для встановлення відповідності суб'єкта і середовища. Якщо середовище є активним стосовно суб'єкта, то в адаптації переважає пристосування; якщо ж у взаємодії «суб'єкт-середовище» домінує суб'єкт, то адаптація носить активний характер, тобто соціальне середовище часто служить стимулом активнішої діяльності людей, які адаптуються до нього.

Ми у нашому дослідженні спираємося на розуміння психологічної адаптації Ф.Б. Березіним [5], який розглядає її як процес встановлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності, що дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного і фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища.

Таким чином, учені сходяться на думці, що психологічна адаптація - це складний багатоплановий процес, у ході якого людина не тільки пристосовується до нових природних чи соціальних умов, але й активно впливає на них.

Досліджуючи типи цього виду адаптації, І.А. Милославова [26] визначила свою модель, що відбиває послідовність і стадії даного процесу, причому як критерій, що характеризує її, автор виділяє ступінь відповідності особистості умовам середовища, що змінюється. У зв'язку з цим нею виділяються 4 основні стадії психологічної адаптації:

- урівноважування (встановлення рівноваги між соціальним середовищем і людиною, що виражається в прояві взаємної терпимості до системи цінностей і стереотипів поведінки);

- псевдоадаптація (сполучення зовнішньої пристосованості людини до ситуації з негативним ставленням до її норм і вимог);

- приноровлення (визнання і прийняття людиною

основних систем цінностей нової ситуації, взаємні уступки);

- уподібнення (психологічна переорієнтація людини, трансформація її колишніх поглядів, установок відповідно до нової ситуації).

Людина може пройти послідовно всі етапи від стадії урівноважування до стадії уподібнення, а може зупинитися на якійсь з них. Ступінь заглибленості в адаптаційний процес залежить від ряду факторів: від ступеня закритості особистості, від характеру ситуації, від ставлення людини до неї, від життєвого досвіду людини, що адаптується. Охарактеризовані стадії (етапи) інтерпретуються І.А. Милославовою як типи адаптації. Тип адаптації - це типовий спосіб реагування на нову ситуацію, що є важливою характеристикою людської

особистості. Більшість людей виявляють різний тип адаптації в різних ситуаціях, але в кожної людини якийсь тип домінує.

Ще одну класифікацію соціально-психологічної адаптації запропонував психолог А.А. Налчаджян [28, 29]: нормальна, девіантна чи нонконформістська і патологічна. Нормальною адаптацією, за його думкою, є такий процес, що приводить до стійкої адаптованості особистості в типових проблемних ситуаціях без патологічних змін її структури і, одночасно, без порушень норм тієї соціальної групи, у яку вона включена. В результаті, якщо береться визначений відрізок життєвого шляху особистості обмежений тільки даним процесом, ні в структурі особистості, ні в тій групі, у діяльності якої вона бере участь, не відбувається істотних, тобто якісних новоутворень, які приводять до виникнення змін.

Під девіантною адаптацією особистості А.А. Налчаджян розуміє таку, при якій забезпечується задоволення її потреб у даній групі чи соціальному середовищі, у той час як очікування інших учасників соціального процесу такою поведінкою не виправдовуються. Наприклад, особистість переборює внутрішньогрупову проблемну ситуацію незвичайними для членів цієї групи способами і шляхами і, унаслідок цього, може виявлятися в конфліктних відносинах з нормами групи.

Під патологічною адаптацією автором розуміється такий соціально-психологічний процес (активність особистості в соціальних умовах), що цілком чи частково здійснюється за допомогою патологічних механізмів і форм поведінки і приводить до утворення патологічних рис характеру особистості, які входять до складу невротичних і психотичних синдромів.

Вивчаючи психологічну адаптацію, О.Ф. Алексеєва, Н.В. Андреєнкова, Г.І. Васильєв, А.А. Начаджян виділили деякі обов'язкові «елементи», властиві кожному етапу цього процесу. До них відносяться пізнавальні процеси (сприймання, мислення, пам'ять та ін.), а також здатність пристосування (аналіз ситуації, вибір можливих способів реагування і досягнення відносної відповідності, тобто рівноваги). В адаптивних процесах велике значення має також і психологічна переорієнтація особистості, тобто вироблення таких оцінок і розуміння ситуації, що відповідають ціннісним орієнтаціям і прийнятим зразкам поведінки нової групи. З огляду на існування таких обставин, А.А. Налчаджян [28, 29] виділив такі етапи соціально- психологічної адаптації:

- етап психічної переорієнтації; індивід, що пристосовується, знає, як повинен діяти в новому середовищі, як поводитися, але внутрішньо не визнає цього і, де можливо, відкидає систему цінностей нового середовища, дотримується своїх старих поглядів;

- етап взаємної терпимості; на цьому рівні, як особистість, так і її соціальне середовище (інша особистість чи група) виявляють взаємну терпимість до цінностей і форм поведінки;

- етап акомодації; виникаючи на основі терпимості, вона пов'язана з взаємними уступками. Це означає, що людина визнає основні цінності нового соціального середовища, а середовище, у свою чергу, визнає деякі з цінностей свого нового члена. Акомодація є самою розповсюдженою формою адаптації і виступає як метод вирішення соціальних конфліктів;

- етап повного пристосування (асиміляції); він має місце тоді, коли людина цілком відмовляється від своїх колишніх поглядів і приймає систему цінностей нового середовища.

Г.І. Васильєв [8] у свою чергу вважає, що ефективність адаптації багато в чому залежить від здатності індивіда варіювати способами реагування для досягнення успіху, тобто серед інших альтернатив знаходити більш адекватний спосіб. У випадку неадекватної реакції в людини виникає почуття фрустрації, що вказує на невідповідність у системі «індивід- ситуація». У зв'язку з цим учений виділяє і розглядає формальну та адекватну адаптацію. При формальній адаптації відбувається вивчення особистістю нового для неї середовища, засвоєння необхідних знань про особливості оточення, свої обов'язки, про більш ефективні шляхи їхнього виконання, про вимоги, яких необхідно додержуватися у своїй діяльності і поведінці. Особистість уже має достатньо знань для діяльності і поведінки в новому середовищі, але вона внутрішньо не завжди до них готова, тому, усвідомлюючи і розуміючи, як необхідно діяти, вона ігнорує нову систему поведінки в діяльності і використовує більш звичну. У цьому випадку формальна адаптація створює лише передумови для адекватної. При адекватній же адаптації відбувається повна переорієнтація, в ході якої, людиною пізнаються нові способи поведінки і діяльності паралельно з вивченням умов нового середовища, а також відбувається конкретизація цілей, завдяки яким установки і форми поведінки в діяльності не розходяться. Тому діяльність здійснюється нею відповідно до свідомих намірів і бажаних цілей.

Таким чином, основним у процесі адаптації, на думку автора, є активна орієнтація особистості, що полягає в зваженому виборі точки зору, діяльності і поведінки, які відповідають суспільним цілям і умовам середовища. Тому адекватна адаптація відбувається тільки в тому випадку, якщо особистість здатна вибрати нову роль в умовах середовища, що змінилося, і виробити ефективні для даної ситуації способи поведінки і діяльності, що припускає видозміну особистості або середовища з метою їхнього активного функціонування.

Деякими психологами було почато також ретельний розгляд співвідношення понять психологічної адаптації і соціалізації, яка визначається ними як процес, у ході якого людська істота з визначеними біологічними задатками здобуває якості, необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві. Так, на думку В.Д. Паригіна [36] адаптація - це частина соціалізації, під якою він розуміє весь багатогранний процес олюднення людини, що включає в себе як біологічні передумови, так і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище.

О.І. Зотова і І.К. Кряжева [15] розглядають соціалізацію й адаптацію як єдиний процес взаємодії особистості і суспільства. Умови життя, що змінюються, вимагають не стільки «приноровлення», «пристосування» до них, скільки розвитку особистості, збагачення людської індивідуальності відповідно до тенденцій у розвитку суспільства.

Л.К. Гришанов і В.Д. Цуркан [12] вважають, що адаптація співвідноситься з процесом соціалізації, однак, адаптація, на їхню думку, - це процес активного пристосування і вольової, усвідомленої реалізації засвоєних норм і цінностей в умовах конкретної ситуації. Під нею вони розуміють метод, спосіб, яким здійснюється соціалізація, розвиток особистості і її виховання, більш того, соціалізація тільки і може реалізуватися через адаптацію особистості до соціального оточення. Соціалізація може мінятися в залежності від змісту її етапів, від цілей і задач, що стоять перед нею, але основний метод, за допомогою якого вона здійснюється залишається незмінним - це адаптація. Адаптація, на думку авторів, є методом чи способом засвоєння індивідом соціального досвіду й активного відтворення системи соціальних зв'язків. Саме шляхом адаптації в процесі соціалізації виробляються найбільш цінні ознаки і властивості особистості, що дають їй можливість правильно жити, працювати чи учитися в нових для неї умовах.

Таким чином, психологи прийшли до висновку, що поняття адаптація і соціалізація мають багато спільного, тому що і засвоєння соціального досвіду, і відтворення системи соціальних зв'язків людиною присутні як у тому, так і в іншому процесі. Однак адаптація, на їхню думку, - самий істотний, хоча не єдиний фактор соціалізації.

Досить багато досліджень було присвячено вивченню факторів, що визначають ефективність психологічної адаптації. Найчастіше дослідники виділяють такі фактори, як соціальний статус, професійне самовизначення, сформованість соціально- значимих здібностей, якостей; становище в колективі, у системі міжособистісних відносин найближчого соціального оточення, задоволення особистим статусом; характерологічні особливості і якості особистості; можливість прояву індивідуальності та ін. Причому, фактори можуть виступати причиною; а іноді і рушійною силою становлення процесу адаптації.

Ученими було почато також спроби виділити деякі групи адаптаційних факторів. Так, О.В. Іванова [16] розрізняє внутрішню і зовнішню групи факторів. Вона вважає, що внутрішні фактори включають психофізіологічні особливості, рівень попередньої підготовки, мотиви, характерологічні риси особистості, а також у цій групі виділяються біологічні внутрішні фактори: здебільшого генетично і конституційно детерміновані, тому що саме генотип визначає потенційні можливості розвитку біологічної бази процесу адаптації. Під зовнішніми факторами О.В. Іванова розуміє «надбіологічну сферу»: соціально-психологічні, виробничі, організаційні й

особистісні фактори, які зумовлені різними видами діяльності і належать до середовища адаптації.

Н.А. Свиридов [40] виділяє такі групи факторів соціально- психологічної адаптації:

- соціально-демографічні ознаки і соціальні властивості особистості (стать, вік, сімейний стан, освіта і ступінь її відповідності виконуваній роботі, професія, кваліфікація);

- характер, зміст, умови й організація праці;

- умови професійного навчання, підвищення кваліфікації і просування по роботі;

- побутовий - соціально-побутові умови, у тому числі житлові, а також заробітна плата;

- умови дозвілля;

- особистісні фактори, з яких особливо значимі мотиви вибору професії і місця роботи, орієнтації й установки в праці;

- рівень міжособистісних відносин у колективі і морально- психологічний клімат;

- сукупність таких соціально-психологічних факторів, як

ступінь задоволеності професією, умовами професійно- кваліфікаційного росту, міжособистісними відносинами в колективі;

- ступінь задоволеності роботою в цілому, інформування про стан справ у колективі та ін.

Поряд з іншими, важливим фактором, який визначає успішність адаптації людини до найближчого соціального середовища, Р.А. Максимова [24] вважає наявність

комунікативного потенціалу. Він є структурним утворенням взаємозалежних один з одним компонентів: комунікативної активності в спілкуванні і комунікативної впевненості. При зниженні комунікативного потенціалу в цілому відбувається зменшення активності людини як суб'єкта спілкування (зниження кола спілкування, вибірковість у процесі спілкування, замкнутість) і підвищення в неї емоційної реактивності до соціальних впливів, незадоволеності різного роду міжособистісними відносинами і деякими факторами життєдіяльності.

У різних наукових дослідженнях здійснювалися також спроби виділити провідний фактор успішного протікання психологічного адаптаційного процесу, однак дослідники до єдиної думки з цього питання так і не прийшли.

У тісному зв'язку з проблемою психологічної адаптації людини до середовища знаходиться проблема психічних станів, розробка якої дозволяє багато в чому визначити діяльність людини і глибше зрозуміти особливості її психічної діяльності. Н.Д. Левітов [23], Т.А. Немчин [32], О.О. Прохоров [38], Г. Сельє [41] та ін. під психічним станом розуміють відображення особистістю ситуації у вигляді стійкого цілісного синдрому в динаміці психічної діяльності, що виражається в єдності поведінки і переживання на деякому відрізку часу. Вони також вважають, що проблема вивчення психічних станів пов'язана з розробкою концепції про гомеостаз і адаптацію і пояснюють це тим, що психічний стан є наслідком відображення особистістю ситуації.

На думку В.Н. Мясищева [27] психічний стан виступає загальним функціональним рівнем психічної діяльності, на фоні якого розвиваються психічні процеси, і полягає в переживанні людиною відображення загального фону власної психічної діяльності. У структуру ж психічного стану він включає визначену модальність переживання, конкретні зміни в протіканні психічних процесів (психічної діяльності), а також відображення особливостей особистості і характеру діяльності .

Ряд дослідників [21, 29, 31, 34 та ін.] відзначають, що психічний стан крім оцінюючої функції та функції спонукання виконує також функцію адаптації, врівноважуючи суб'єкт з навколишнім середовищем (природним або соціальним). Функціональні системи організуються таким чином, щоб стан людини в даних умовах був оптимальним й ефективним. При цьому дуже важливим є диспозиційний стан організму й особливо особистості, її готовність або неготовність до мобілізації сил до діяльності в новій ситуації та обстановці, а також здатність більш-менш адекватно відповідати на стресові стимули (тобто, які відчуваються і переживаються суб'єктом як джерело дискомфорту). В.Д. Небиліцин [31] підрозділяє ці фактори на зовнішні і внутрішні. Під зовнішніми він розуміє такі, котрі характеризуються визначеним видом впливу - його змістовними, специфічними особливостями, тривалістю впливу, інтенсивністю, об'єктивними труднощами роботи для досягнення мети, обмеженістю часу досягнення мети, дефіцитом інформації, фізичними, мікрокліматичними, гігієнічними та іншими екологічними факторами, які перешкоджають діяльності. Однак ефективність впливу цих факторів опосередковується внутрішніми факторами, до яких автор відносить суб'єктивну значимість впливів, особливості

попереднього досвіду діяльності в аналогічних умовах, рівень розвитку індивідуальної та специфічної діяльності, індивідуальні особливості людини, ступінь готовності до діяльності в даних умовах, ставлення до діяльності, мотиви і ступінь прагнення для досягнення мети, тобто вольові якості особистості.

До вищевикладеного пряме відношення має і проблема емоцій, які виникають у важких ситуаціях, під час емоційної напруженості, яка приводить до емоційного стресу. Цю проблему розробляли П.К. Анохін [4], В.С. Мерлін [25], Н.І. Наєнко [30], Е.Л. Носенко [33], О.В. Овчинникова [34].

Системний підхід до вивчення емоційних станів припускає розгляд їх у тісному взаємозв'язку з діяльністю людини і її психологічною адаптацією до умов, які змінюються. Так, на думку Е.Л. Носенко [33] стан емоційної напруженості, який виникає в ході виконання значимої для людини діяльності при наявності погрози її зриву, робить дуже істотний вплив на протікання її діяльності.

Розгляд стану емоційного стресу у взаємозв'язку з діяльністю людини дозволило ряду дослідників поставити питання про необхідність розмежування в рамках цього стану двох якісно різних стадій: стадії, коли емоційний стрес робить оптимізуючий вплив на діяльність, і стадії, коли він приводить до дезорганізації діяльності, що є дуже важливим і в процесі адаптації. Дослідники припускають, що при невеликому рівні інтенсивності емоційний стрес викликає приплив сил, ясність і чіткість думки, у той час як при високому рівні інтенсивності він призводить до дезорганізації діяльності, в результаті якої найбільше страждають складові її компоненти .

Уявлення про наявність різних стадій в розвитку стресу (загальний неспецифічний адаптаційний синдром), який виникає у відповідь на стресогенний вплив представлено в роботах Г. Сельє [41]. Так, на першій стадії розвитку цього стану, вважає дослідник, людина намагається зберегти гомеостаз, активно протидіючи факторам, які ведуть до його порушення, тому показники діяльності можуть навіть поліпшуватися. На наступній стадії, завдяки надмірній напрузі адаптаційних механізмів, виникають порушення гомеостазу, що носять некомпенсований характер, при цьому показники якості діяльності можуть погіршуватися. В результаті чого відбувається перебудова діяльності (виробляється новий гомеостаз).

Специфічність впливу емоційного стресу на діяльність людини деякі автори бачать також і в тім, що одні функції він поліпшує (прискорення простих моторних функцій, збільшення м'язових зусиль), а інші - погіршує (наприклад, труднощі при виконанні інтелектуальних дій).

Однак, С.В. Овчинникова [34] відзначає, що часто з ростом емоційного стресу інтелектуальні здібності також поліпшуються, але до визначеної межі, а потім з посиленням порушення, процеси мислення значно погіршуються.

Поряд з емоційним стресом, як вважає В.О. Бодров [6], не менш важливим є й інформаційний стрес, який виникає в ситуаціях інформаційних перевантажень, коли людина не справляється з задачею, не встигає вчасно приймати вірні рішення в необхідному темпі при високому ступені відповідальності за їх наслідки. Це є дуже актуальною проблемою у вищих навчальних закладах, коли першокурсники на початковому періоді навчання дуже сильно перевантажені безліччю нової для них інформації, яка стосується навчальної, наукової та позааудиторної діяльності.



Висновки

Таким чином, сучасна психологічна наука велику увагу приділяє дослідженню проблеми психологічної адаптації особистості до соціального середовища відповідно до вимог цього середовища, власних потреб і інтересів. Існують різні підходи до поняття «психологічна адаптація», визначено її види, розглянуто зв'язок між адаптацією і соціалізацією, виявлено ряд факторів, що визначають і оптимізують цей процес. Але багато питань ще не можуть вважатися остаточно вивченими і вирішеними. Наприклад, не існує чітких критеріїв визначення рівнів цього виду адаптації, не розглянуто належною мірою умови і фактори, що визначають її плин, терміни і результати.

Наше дослідження було спрямоване на конкретизацію уявлень про адаптивні здібності особистості в процесі її професійного становлення, що починається з моменту вступу до закладу вищої освіти, на розробку прийомів і засобів оптимізації цього процесу.



Список використаних джерел:

1. Александровский Ю.А. Состояние психической

дезадаптации и их компенсация. - М.: Наука, 1976. - 272 с.

2. Алексеева О.Ф. Индивидуально-психологический фактор адаптации субъекта учебной деятельности. - М.: Наука, 1995. - 139 с.

3. Андреенкова Н.В. Проблема социализации личности // Социологические исследования. Вып. 3. - М., 1970.- С. 38-53.

4. Анохин П.К. Философские аспекты теории

функциональной системы. Избранные труды. - М.: Наука, 1978 - 400 с.

5. Березин Ф.Б. Психическая и психофизическая адаптация. - Л.: Наука, 1988. - 270с.

6. Бодров В.А. Информационный стресс. - М., ПЕР СЭ, 2000. - 351с.

7. Брудный В.И., Чуфаровский Ю.Ф. Профессиональная и социально-психологическая адаптация студентов и молодых специалистов. - М., 1976. - 44с.

8. Васильев Г. И. Педагогические условия адаптации курсантов к обучению в Вузах МВД: 13.00.01. / Дисс... канд. пед. наук: Одесский университет внутренних дел. - О., 1997. - 186с.

9. Вершинина Т.Н. Производственная адаптация рабочих

кадров // Социально-экономические проблемы труда на

промышленном предприятии. - Новосибирск: Наука, Сиб. отд-е., 1979. - 263 с.

10. Волков Г.Д., Оконская Н.Б. Адаптация и её

уровни // Философия пограничных проблем науки. - Пермь. -1975. - Вып. 7. - С. 134-142.

11. Георгиевский А.Б. Эволюция адаптации. Историко методологическое исследование. - Л.: Наука, 1989. - 189 с.

12. Гришанов Л.К., Цуркан В.Д. Социологические проблемы адаптации студентов младших курсов. - Кишинев: Изд-во Кишинёвского ун-та, 1990. - 36 с.

13. Егорова Л.Г. Факторы адаптации студентов к учебно-воспитательному процессу технического Вуза: Автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.01. / Ленингр. гос. ун-т. - Л., 1978. - 21 с.

14. Ермоленко Н.А. Социальная адаптация молодых советских рабочих в социалистическом рабочем коллективе: Автореф. дис ... канд. филос. наук. - Ростов н/Д, 1975. - 20с.

15. Зотова О.И., Кряжева И.К. Некоторые аспекты социально-психологической адаптации личности // Психологические механизмы регуляции социального поведения. - М.: Наука, 1979. - С. 219-220.

16. Иванова Е.В. Социально-психологическая адаптация курсантов в Вузе МВД как этап профессионального становления будущих сотрудников пенитенциарной службы. Дисс. канд. псих. наук: 19.00.06. Нац. акад. внутр. дел Украины. - К., 1999. - 182 с.

17. Каганов А.Б. Выбираю профессию. - Минск: Нар. Асвета. - 76 с.

18. Казначеев В.П. Современные аспекты адаптации. - Новосибирск: Наука, 1980. - 191с.

19. Казначеев В.П. Биосистемы и адаптация. - Новосибирск: Наука, 1973. - 74 с.

20. Кинелёв С.В. Адаптация личности как социальное явление

( социально-философский аспект ): Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.00.01 / ЛГПИ им. Герцена. - 1978. - 18с.

21. Компоненты адаптационного процесса / Под ред.

B. И. Медведева. - Л.: Наука, 1984. - 111 с.

22. Кузнецов П.С. Адаптация как функция развитие личности. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1991. - 76 с.

23. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. - М., 1964. - С.9-21

24. Максимова Р.А. Коммуникативный потенциал человека и его влияние на разные стороны жизнедеятельности: Автореф. дис. канд. псих. наук. 19.00.05. / Лен. ун-т. - Л., 1977. - 23 с.

25. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индивидуальности. - М.: Педагогика, 1986. - 256 с.

26. Милославова И.А. Роль социальной адаптации в условиях современной НТР // Философия и социальная психология. - Л., 1979,

C. 132-137.

27. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1960. - 426.

28. Налчаджян А.А. Личность, психическая адаптация и творчество. Ереван, 1980, гл. 1.

29. Налчаджян А.А. Социально-психологическая ададаптация личности. (формы, механизмы и стратегии). - Ереван: Изд-во АН Ереванской ССР, 1988. - 262 с.

30. Наенко Н.И. Психическая напряженность, М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. - 112 с.

31. Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. М.: Наука, 1976. - 336 с.

32. Немчин Т.А. Состояние нервно -психологического

напряжения. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. - 166с.

33. Носенко Э.Л. Эмоциональное состояние и речь. - К.:

Вища школа, 1981. - 195 с.

34. Овчинникова С.В. Эмоциональное состояние и

работоспособность // Эргономика, вып. 1. М., 1970. - С. 145-169.

35. Панькович О. Проблема адаптації у вищому закладі освіти: методики індивідуально-психологічного консультування. - Волинь: Вид-во Волин. ун-та, 1999. - С. 67-74.

36. Парыгин В.Д. Основы социально-психологической

теории. - М.: Мысль, 1971. - 159с.

37. Прохоров А.О. Психические состояния и их проявления в учебном процессе. - Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1991. - 165с.

38. Прохоров А.О. Семантические пространства психических состояний. - Дубна: «Феникс+», 2002. - 280 с.

39. Растова Л.М. Социальная адаптация личности в коллективе: Автореф. дис... канд. филос. наук: 09.00.02. / Томский ун- тет им. В.В. Куйбышева. -Томск, 1973. - 44 с.

40. Свиридов Н.А. Социальная адаптация личности в трудовом коллективе / Автореф. дис. канд. филос. наук. - Л., 1974. - 23 с.

41. Селье Г. Стресс без дистресса. - М.: Прогресс, 1982. - 125 с.

42. Середа Г.К. Методические рекомендации по

рациональной организации учебно -познавательной деятельности студентов (для преподавателей по организации проблемного обучения). - Харьков ХГУ, 1988. - 32с.

Размещено на Allbest.ru