Соціально-психологічні аспекти народної ментальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-психологічні аспекти народної ментальності

Зупинимось на найважливішому культурному інваріанті -- ментальності українського народу. Само поняття «ментальність» походить від латинського слова mens -- ум, мислення, образ думок, душевний лад, тому звернення до феномену ментальності -- закономірний і логічний процес осмислення того духовного, психологічного ґрунту, на якому виросла релігійна культура українського народу, що відкриває шлях до більш глибокого розуміння її специфіки. ментальність соціальний психологічний

Як визначає А. Гуревич, «ментальність -- соціально- психологічні настанови, способи сприйняття, манера відчувати і мислити. Ментальність виявляє повсякденний вигляд свідомості, не відрефлексованої і не систематизованої за допомогою цілеспрямованих розумових зусиль мислителів і теоретиків [84, с. 115]». У культурології цей феномен тлумачиться як «спільний духовний настрій, відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навичок духу, що створює картину світу і скріплює єдність культурної традиції або будь-якої спільноти [162, с. 25]».

Проблема демаркації народної ментальності залежить від прийнятої моделі. У даному аналізі будемо розглядати ментальність як структуру, що визначає «не стільки індивідуальні настанови, скільки позаособистісний бік суспільної свідомості [82, с. 75]». Відповідно до обраної моделі, її суб'єктом є не індивід, а спільнота, яка поєднана певними соціопсихологічними рисами.

Така парадигма створює необхідну теоретичну передумову для осмислення народної ментальності і її функціональної ролі в суспільному бутті народу. Щоб надати дослідженню логічної спрямованості, визначимо ще один момент, який можна вважати ключовим для даної теоретичної проблеми, це -- релігійна ідентичність українського народу як народу християнського. Цей параметр про- ецирується рівною мірою як на групові, так і індивідуальні суб'єкти людської діяльності, і дає ключ до розуміння особливостей української народної ментальності.

Однак така характеристика народної ментальності, якщо обмежитися лише означеними рисами, виявляється недостатньо досконалою, як тільки ставиться завдання осмислити природу феномену в загальному контексті суспільного життя народу. Вважаю, що цю задачу плідно вирішувати шляхом вироблення багатомірної системної моделі цього феномену. У такому ракурсі ментальність уявляється як складна система надбіологічних програм людської активності (діяльності, поведінки, комунікації), що розвивається під впливом цілого спектра факторів (природних, соціально-економічних, історичних, політичних тощо), ступінь участі яких в її формуванні змінюється у часі і просторі.

Слід звернути увагу на такий важливий аспект: будь- яка людська діяльність являє собою суб'єктно-об'єктні відношення, в яких активність суб'єкта спрямована на перетворення об'єкта, однак ці перетворення відбуваються не довільно, а в межах демаркації суспільної ментальності. Тут виникає питання: а як тоді бути із творчим суб'єктом, з його цілями, цінностями, його свідомістю?

Дійсно, у процесі своєї діяльності індивід керується принципом цілепокладання, однак підкреслимо -- лише в межах ментальних настанов суспільства, з яким він себе ідентифікує. У цьому ракурсі розглянемо ментальність українського народу як складну, характерну для даного соціуму систему мислення зі специфічним змістом і конфігурацією, що надають особливого ракурсу його базовим характеристикам.

Якщо стисло сформулювати сутність народної ментальності, то можна визначити, що це -- система, яка поєднала побутове мислення, розвинені форми народної свідомості (релігійну, художню, моральну, естетичну тощо) з несвідомим у колективній, а почасти індивідуальній психіці людини, що знайшло відбиття у знакових системах, народних звичаях, традиціях, віруваннях.

По суті, в ній знаходять виявлення, з одного боку, навички усвідомлення оточуючого світу, розумові схеми, з іншого боку, на рівні несвідомого ментальність відбиває життєві і практичні настанови, стійки образи світу, емоційні переваги, що властиві українському народу і його культурній традиції, завдяки яким здійснюється колективна й індивідуальна діяльність.

Такий підхід дає можливість інтерпретувати ментальність як систему засобів, інструментів, що задає народу рамковий формат сприйняття світу і визначає той чи інший спосіб людських дій. Через ментальну матрицю стимулюється, мотивується, програмується, координується, соціально відтворюється активність людей, а також організується, функціонує і розвивається сам соціум. Зміст ментальності задається усталеними формами і способами виразу інтелектуальних і емоційних реакцій, стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною налаш- тованістю народу.

Похідним для функціональної інтерпретації народної ментальності є питання щодо її неусвідомленості (або неповної усвідомленості) суб'єктом. Цей феномен проявляє себе на рефлексивному рівні як вияв психоповедінкових настанов, закладених у підсвідомості людини. І це природно, бо ментальність не усвідомлюється самими людьми і проявляється в поведінці і висловлюваннях індивідів поза їх наміру і волі, автоматично. Ментальні настанови часто здаються людині як дещо само собою зрозумілим, вона виходить із них у своєму мисленні і поведінці несвідомо.

Звернемо увагу на те, що ідеї, які виникають на рівні ментальності, -- не завершені духовні конструкції, що породжені індивідуальною свідомістю, а функціонують у суспільній свідомості, несвідомо видозмінюються і втілюються у життя. Це розкриває специфіку механізму культу- ротворчості народу. Ментальність не успадковується генетично; будучи однією з форм акумуляції соціального досвіду, вона передається індивідам у процесі їх соціалізації, впливаючи як на поведінку особистості, так і на характер сприйняття оточуючого світу.

Даний феномен формувався історично, як одна із адаптивних форм людської поведінки, що обумовлена переважно етнічним і релігійним детермінантами. За своєю сутністю ментальність являє собою матрицю мислення, крізь яку відбувається сприйняття народом основних аспектів реальності. У цьому ракурсі вона є виявленням захисної функції суспільства в його психологічному аспекті; в народній культурі вона виконує роль механізму, що відповідає за психологічну адаптацію соціуму до оточуючого середовища.

Ментальність зберігає саме типове у психології і поведінці народу, те, що закладалось у свідомості людей їх вихованням, культурою, мовою, релігією протягом великих хронологічних відрізків часу, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій, відпрацьованих століттями, на типові події і ситуації. Своїм походженням та існуванням вона відбиває високій рівень стандартизованості соці- окультурних колізій, ситуацій, типологізованих взаємодій, характерних для повсякденного буття народу. І хоч ментальність містить у собі такі мінливі складові, як ціннісні орієнтації, суспільний настрій, вона відзначається достатньо стійким у просторі і часі характером.

Народна ментальність -- відкрита система, що само- розвивається в результаті взаємодії із середовищем, тобто для неї характерно саморегуляція і саморозвиток -- як процес переходу від попереднього типу саморегуляції до нового. її системні властивості не лише залежать від властивостей складових (елементів), а й визначають їх параметри. Причому кожний елемент має певну автономію і свої часові ритми трансформації. Так, архаїчні структури, що проявляються, здебільшого, на рівні колективного несвідомого, складають найбільш стабільне її ядро. Менш стійкими є усвідомлені структури, що містять порівняно швидкоплинні зміни суспільної свідомості, настрою, ідей. Тому для характеристики цієї системи, поряд із часовим параметром самої системи (зовнішнім), доцільно ввести поняття про її «внутрішній час».

Ментальності, як системі, притаманно ієрархія рівнів організації елементів і властивість створювати у процесі розвитку нові рівні. Під впливом зовнішніх детермінантів (природних, соціально-економічних, історичних, політичних тощо) значущість тих чи інших елементів у формуванні цього феномену змінюється у просторово-часових координатах, одночасно змінюється і їх рівень у системній ієрархії. Це призводить до перебудови самої системи, формування нових типів міжелементного зв'язку, в результаті чого вона набуває нову цілісність.

Зміна типу самоорганізації -- це якісна трансформація системи, що припускає фазові переходи. На цих етапах попередня організованість порушується, розриваються внутрішні зв'язки, система вступає у фазу динамічного хаосу (що достатньо яскраво простежується сьогодні). На цих етапах виникає спектр можливих варіантів розвитку системи. Разом із перебудовою системи може змінюватись і характер її відкритості до зовнішнього середовища.

Являючи собою одну із форм загальноукраїнської ментальності, народна релігійна ментальність, втім, не є гомогенним явищем -- поряд із настановами, властивими усім членам спільноти в даний часовий період, існують їх варіації. Механізм цих трансформацій, як правило, пов'язаний із процесами, що відбуваються усередині українського суспільства. їх детермінантами стають різні фактори (соціальні, релігійні тощо), які формують характер світосприйняття людей.

Так, християнство, виступаючи важливим каталізатором консолідації українців, втім, на певному етапі історії стало чинником регіоналізації ментальності на східну і західну -- православну і греко-католицьку. Внаслідок соціо- ґенезу в західних і східних регіонах України сформувалися власні стійкі паттерны -- конфігурації образів, стереотипи поведінки, стандарти, цінності, ідеали, тобто іманентні ментальні матриці, що відбивають світосприйняття і світо- осмислення спільноти конкретного регіону. Це призвело до регіонального протистояння в сучасній Україні і актуалізувало проблему розроблення стратегії, спрямованої на діалог між регіонами з різною ментальністю.

У більш широкому змісті регіональна ментальність являє собою інтегральну характеристику духовного життя народу конкретного регіону, що відбиває всю сукупність глибинних настанов (пізнавальних стереотипів, стереотипів поглядів, суджень, оцінок), довгочасних поведінкових архетипів (стереотипів дії, традицій, навичок та ін.), що реалізуються у життєдіяльності регіону (індивіда і спільноти). При цьому припускається, що кожна регіональна

ментальність має специфічні риси, характерні для членів цієї спільноти.

Сутність і структура регіональної (локальної) ментальності визначається синкретичною цілісністю природно, соціально, індивідуально виражених специфічних архе- типових констант, що зберігають і репрезентують колективний досвід народу, забезпечуючи цілісність культурного універсуму. Саме цей синкретизм визначив особливості ментальності таких етногруп, як лемки, бойки, гуцули.

Одним із найбільш складних питань, що ставлять у глухий кут дослідників, є питання щодо співвідношення загальних і регіональних рис у народній ментальності. Це принциповий аспект, оскільки він пов'язаний із вирішенням актуальної сьогодні проблеми міжрегіональної взаємодії. Сутність проблеми в тому, що слід вважати детермінуючим, визначаючим у народній ментальності -- загальне або особливе? Вважаю, що ця задача піддається науковому розв'язанню засобом багатомірного системного підходу.

Усі регіональні (локальні) форми ментальності інтегруються у цілісну систему -- ментальне поле страти, що визначає спільне бачення світу її членів. Пронизуючи культурний простір народної культури, ментальне поле створює змістове середовище для його різноманітних регіональних проявів, підводить під них спільний фундамент. Беручи участь у створенні цього загального поля,

регіональні форми водночас перебувають під сильним його впливом.

Розглядаючи регіональні ментальності, ми, по суті, маємо справу з порівнянними, функціонально подібними явищами, що є елементами однієї системи -- української народної ментальності. їх функціональна рівноправність детермінована умовами існування у структурі цілого. Ця парадигма може стати методологічним орієнтиром при вивченні широкого кола питань, пов'язаних із подоланням міжрегіональних конфліктів. Складність проблеми в тому, щоб зберегти регіональну специфіку, не дати їй розчинитися в загальному ментальному полі. Однак, на жаль, практична реалізація даної ідеї вельми суттєво блокується абсолютизацією певних регіональних відмінностей, що у цілому веде до деструкції українського суспільства.

Слід визнати, що при всій своєї стабільності цей феномен є історично обумовленим. Соціальні перетворення в українському суспільстві детермінують зміни в народній ментальності, однак через конвенціональний характер суспільства це відносно повільний процес. Як правило, трансформація стає помітною в режимі blow up (із загостренням), коли спостерігається гостре підвищення питомої ваги соціокультурних змін. Так було, зокрема, у часи прийняття християнства, ті самі симптоми проявляються сьогодні, в епоху соціальних перетворень українського суспільства, які пов'язані з системним переходом від одного суспільно- економічного устрою до іншого і призвели до фундаментальних змін в ідеології, взаємовідносинах людей, в їх ціннісній системі, орієнтаціях. Отже, ментальність носіїв однієї культури може набувати варіативного характеру, змінюючись у просторово-часових координатах.

Реконструюючи ментальність народу певної епохи, мотиви поведінки його членів, семіотичне втілення їх картини світу (цінності, символи віри, образи, уявлення, навички тощо), можна осмислити саму епоху -- соціально- політичні аспекти духовного життя спільноти, колективний умонастрій людей, їх розуміння свободи, волі. Правда, доводиться використовувати для цього понятійний апарат, теоретичні схеми і моделі, що детерміновані сучасною системою знань, яка визначається суттєвою динамічністю.

Це створює певну небезпечність переносу нових уявлень на епоху, що вивчається, тому метою дослідження повинно бути осмислення картини світу людей з погляду їх власного світосприйняття.

У центрі уваги повинні бути ті психологічні параметри, що у великому часовому інтервалі набувають характеру соціально-психологічних констант суспільства. Ментальність народу щільно зв'язана з культурними архетипами, що формують константні моделі духовного життя народу, і містять у собі як універсальні змістообрази, які втілюють загальні структури людського існування, так і етнокультурні духовні константи, які визначають і закріплюють основоположні властивості етносу як культурної цілісності.

Культурні архетипи об'єктивні і трансперсональні, їх зміст визначає особливості світогляду, характеру і творчості народу, являючи собою найбільш типове в народній культурі. Формування архетипів відбувалось історично у процесі систематизації і схематизації досвіду народу, тому співпричетність до цього феномену окремих індивідів чітко не усвідомлюється. Проявляються архетипи у найрізноманітніших формах -- міфологічних образах і сюжетних елементах, релігійному вченні і ритуалах, зображувальних формах, химерах масових психозів та інших.

Звернемо увагу не те, що ментальність українського народу завжди пов'язана із символічним способом мислення. Бачення світу народу зводиться до умоглядних схем, критерієм прийнятності яких є не доказовість, а ступінь відповідності його релігійним уявленням щодо світобудови і людського буття. Із альтернативних пояснень будь-якої події народ вибирає ті, які ближче до звичних йому образів реальності. Як відзначив М. Попович, «відбір за аргументами за і проти, як у доказі, тут не діє [246, с. 233]». Для народної культури, що ґрунтується на конвенціональному способі соціокультурної регуляції, вагомим аргументом залишається не істина, а сила авторитету (пращурів, старших, майстрів, Отців Церкви тощо). Це споріднює народну ментальність із ментальністю наївних архаїчних культур.

Іншою рисою народної ментальності є відчуття групової солідарності, в основі якої лежить спільний інтерес окремих індивідів. Кожна людина повинна сприймати корпоративні життєві стандарти, що історично формувалися соціумом на основі спільного життя і християнського світогляду, за власні норми життєдіяльності. Це відкриває шлях для вирішення конфліктних ситуацій усередині спільноти. Водночас в народній ментальності сформувався архетип «свій--чужий» за конфесійним, національним, регіональним (локальним) критеріями, що сьогодні є перепоною для успішного розвитку глобалізаційних процесів у країні.

Важливою рисою української народної ментальності є також синкретизм язичницького і християнського світоглядів, буденної і сакральної свідомості, що обумовило особливості соціальної поведінки і характер самоідентифі- кації індивідів. Сьогодні в українському суспільстві спостерігається активне включення етнокультурних архетипів у новий історичний контекст, що є важливою умовою зберігання самобутності й цілісності народної культури. Саме в них вбачаємо інтегративний фактор життєдіяльності українського народу як соціуму.

Таким чином, говорячи про ментальність українського народу, ми розуміємо відкриту систему соціально- психологічних програм людської активності (діяльності, поведінки, комунікації), яка саморозвивається в результаті взаємодії із середовищем, трансформуючись у просторово- темпоральных координатах. Системні параметри обумовлені як різними формами свідомості народу, так і його колективним несвідомим. її зміст задається усталеними формами і способами виразу інтелектуальних і емоційних реакцій народу, стереотипами його поведінки, культурними архетипами та соціопсихологічною налаштованістю народу.

Ментальність українського народу -- гетерогенне явище, її регіональна (локальна) варіативність значною мірою визначається історичними, соціокультурними і конфесійними детермінантами. В ній міфологічний світогляд народу з його специфічною логікою (заміна причинно- наслідкових зв'язків прецедентом, колективність життєдіяльності, нездатність провести межу між природним і надприродним, синкретизм міфу, обряду, ритуалу і мистецтва тощо) поєднався із християнським світосприйняттям.

Размещено на Allbest.ru