Соціально-психологічні аспекти ментальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-психологічні аспекти ментальності

Поняття “ментальність” походить від латинського слова mens - ум, мислення, образ думок, душевний лад, тому звернення до феномену ментальності - закономірний і логічний процес осмислення того духовного, психологічного ґрунту, на якому виросла культура народу, що відкриває шлях до більш глибокого розуміння її специфіки.

Як визначає А. Гуревич, «ментальність - соціально-психологічні настанови, способи сприйняття, манера відчувати й мислити. Ментальність виявляє повсякденний вигляд свідомості, не від- рефлексованої й не систематизованої за допомогою цілеспрямованих розумових зусиль мислителів і теоретиків» [8, 115]. У культурології цей феномен тлумачиться як «спільний духовний настрій, відносно цілісна сукупність думок, вірувань, навичок духу, що створює картину світу й скріплює єдність культурної традиції або будь-якої спільноти» [18, 25].

Проблема демаркації народної ментальності залежить від прийнятої моделі. У цьому аналізі будемо розглядати ментальність як структуру, що визначає «не стільки індивідуальні настанови, скільки позаособистісний бік суспільної свідомості» [7, 75]. Відповідно до обраної моделі, суб'єктом ментальності є не індивід, а спільнота, котра поєднана певними соціопсихологічними рисами. Така парадигма створює необхідну теоретичну передумову для осмислення народної ментальності та її функціональної ролі в суспільному бутті народу. Щоб надати дослідженню логічної спрямованості, визначимо ще один момент, який можна вважати ключовим для даної теоретичної проблеми, це - релігійна ідентичність народу. Цей параметр проектується рівною мірою як на групові, так й індивідуальні суб'єкти людської діяльності, й дає ключ до розуміння особливостей народної ментальності. ментальність соціальний психологічний

Однак така характеристика народної ментальності, якщо обмежитися лише означеними рисами, виявляється недостатньо досконалою, як тільки ставиться завдання осмислити природу феномена в загальному контексті суспільного життя народу. Вважаю, що це завдання плідно вирішувати шляхом вироблення багатомірної системної моделі цього феномену. В цьому ракурсі ментальність уявляється як складна система надбіологічних програм людської активності (діяльності, поведінки, комунікації), що розвивається під впливом цілого спектра факторів (природних, соціально-економічних, історичних, політичних тощо), ступінь участі яких в її формуванні змінюється в часі та просторі.

Слід звернути увагу на такий важливий аспект: будь-яка людська діяльність являє собою суб'єктно-об'єктні відносини, в яких активність суб'єкта інтенціональна, спрямована на перетворення об'єкта. Однак ці перетворення відбуваються не довільно, а в межах демаркації суспільної ментальності. Тут виникає питання: а як тоді бути з творчим суб'єктом, з його цілями, цінностями, його свідомістю? Дійсно, в процесі своєї діяльності індивід керується принципом цілепокладання, однак підкреслимо - лише в межах ментальних настанов суспільства, з яким він себе ідентифікує. У цьому ракурсі розглянемо ментальність народу як складну, характерну для даного соціуму систему мислення зі специфічним змістом і конфігурацією, що надають особливого ракурсу його базовим характеристикам.

Якщо стисло сформулювати сутність народної ментальності, то можна визначити, що це - система, яка поєднала побутове мислення, розвинені форми народної свідомості (релігійну, художню, моральну, естетичну тощо) з несвідомим у колективній, а почасти й індивідуальній психіці людини, що знайшло відбиття у знакових системах, народних звичаях, традиціях, віруваннях. По суті, в ній знаходять виявлення, з одного боку, навички усвідомлення оточуючого світу, розумові схеми, з іншого боку, на рівні несвідомого ментальність відбиває життєві й практичні настанови, стійкі образи світу, емоційні переваги, що властиві конкретному народу та його культурній традиції, завдяки яким здійснюється колективна й індивідуальна діяльність.

Такий підхід дає можливість інтерпретувати ментальність як систему засобів, інструментів, що задає народу рамковий формат сприйняття світу й визначає той чи інший спосіб людських дій. Через ментальну матрицю стимулюється, мотивується, програмується, координується, соціально відтворюється активність людей, а також організується, функціонує й розвивається сам соціум. Зміст ментальності задається усталеними формами та способами виразу інтелектуальних та емоційних реакцій, стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною на- лаштованістю народу.

Похідним для функціональної інтерпретації народної ментальності є парадигма щодо її неусвідомленості (або неповної усві- домленості) суб'єктом. Даний феномен проявляє себе на рефлексивному рівні як вияв психоповедінкових настанов, закладених у підсвідомості людини. Це природно, бо ментальність не усвідомлюється самими людьми й проявляється в поведінці та висловлюваннях індивідів незалежно від їх наміру й волі, автоматично. Ментальні настанови часто здаються людині як дещо само собою зрозуміле, вона керується ними у своєму мисленні й поведінці несвідомо.

Звернемо увагу на те, що ідеї, які виникають на рівні ментальності, - не завершені духовні конструкції, що породжені індивідуальною свідомістю, а функціонують у суспільній свідомості, несвідомо видозмінюються й втілюються в життя. Це розкриває специфіку механізму культуротворчості народу. Ментальність не успадковується генетично; будучи однією з форм акумуляції соціального досвіду, вона передається індивідам у процесі їх соціалізації, впливаючи як на поведінку особистості, так і на характер сприйняття оточуючого світу.

Цей феномен формувався історично, як одна з адаптивних форм людської поведінки, що обумовлена переважно етнічним і релігійним детермінантами. За своєю сутністю ментальність являє собою матрицю мислення, крізь яку відбувається сприйняття народом основних аспектів реального і трансцендентного світів. У цьому ракурсі вона є виявленням захисної функції суспільства в його психологічному аспекті; в народній культурі вона виконує роль механізму, що відповідає за психологічну адаптацію соціуму до оточуючого середовища.

Ментальність зберігає саме типове в психології й поведінці народу, те, що закладалось у свідомості людей їх вихованням, культурою, мовою, релігією протягом великих хронологічних відрізків часу, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій, відпрацьованих століттями, на типові події та ситуації. Своїм походженням й існуванням вона відбиває високий рівень стандарти- зованості соціокультурних колізій, ситуацій, типологізованих взаємодій, характерних для повсякденного буття народу. Хоч ментальність містить у собі такі мінливі складові, як ціннісні орієнтації, суспільний настрій, вона відзначається достатньо стійким характером у хронотопі.

Народна ментальність - відкрита система, що саморозвива- ється в результаті взаємодії з середовищем, тобто для неї характерні саморегуляція й саморозвиток. Її системні властивості не лише залежать від властивостей складових (елементів), а й визначають їх параметри. Причому кожний елемент має певну автономію й свої часові ритми трансформації. Так, архаїчні структури, що проявляються, здебільшого, на рівні колективного несвідомого, складають найбільш стабільне її ядро. Менш стійкими є усвідомлені структури, що містять порівняно швидкоплинні зміни суспільної свідомості, настроїв, ідей. Тому для характеристики цієї системи, поряд із часовим параметром самої системи (зовнішнім), доцільно ввести поняття про її “внутрішній час”.

Ментальності як системі притаманна властивість створювати в процесі розвитку нові рівні. Під впливом зовнішніх детермінантів (природних, соціально-економічних, історичних, політичних тощо) значущість тих чи інших елементів у формуванні цього феномена змінюється у просторово-часових координатах; одночасно змінюється їх рівень у системній ієрархії. Це призводить до перебудови самої системи, формування нових типів міжелемент- ного зв'язку, внаслідок чого вона набуває нової цілісності. Разом із перебудовою системи може змінюватись і характер її відкритості до зовнішнього середовища.

Ментальність, втім, не є гомогенним явищем - поряд з настановами, властивими усім членам спільноти в даний часовий період, існують їх варіації. Механізм цих трансформацій, як правило, пов'язаний із процесами, що відбуваються усередині суспільства. Їх детермінантами стають різні фактори (соціальні, релігійні тощо), які формують характер світосприйняття людей. Так, християнство, виступаючи важливим каталізатором консолідації українців, втім, на певному етапі історії стало чинником регіоналізації ментальності на східну та західну - православну й греко-католиць^ку.

Внаслідок соціоґенезу в західних і східних регіонах України сформувалися власні стійкі патерни - конфігурації образів, стереотипи поведінки, стандарти, цінності, ідеали, тобто іманентні ментальні матриці, що відбивають світосприйняття й світоосмис- лення спільноти конкретного регіону. Окреме місце в системі займає ментальність, яка обумовлена язичницьким світоглядом народу. Така світоглядна гетерогенність в сучасній Україні актуалізувала проблему розроблення стратегії, спрямованої на діалог між регіонами з різною ментальністю.

У більш широкому змісті регіональна ментальність являє собою інтегральну характеристику духовного життя народу конкретного регіону, що відбиває всю сукупність глибинних настанов (пізнавальних стереотипів, стереотипів поглядів, суджень, оцінок), довгочасних поведінкових архетипів (стереотипів дії, традицій, навичок тощо), котрі реалізуються в життєдіяльності регіону (індивіда та спільноти). При цьому припускається, що кожна регіональна ментальність має специфічні риси, характерні для членів цієї спільноти. Сутність і структура регіональної (локальної) ментальності визначається синкретичною цілісністю природно, соціально, індивідуально виражених специфічних архетипових констант, що зберігають і репрезентують колективний досвід народу, забезпечуючи цілісність культурного універсуму. Саме цей синкретизм визначив особливості ментальності таких етногруп, як лемки, бойки, гуцули.

Одним із найбільш складних питань, що ставлять у глухий кут дослідників, є питання щодо співвідношення загальних і регіональних рис у народній ментальності. Це принциповий аспект, оскільки він пов'язаний із вирішенням актуальної сьогодні проблеми міжрегіональної взаємодії. Сутність проблеми в тому, що слід вважати детермінуючим, визначаючим у народній ментальності - загальне або особливе? Вважаю, що це завдання піддається науковому розв'язанню засобом багатомірного системного підходу.

Усі регіональні (локальні) форми ментальності інтегруються у цілісну систему - ментальне поле соціуму, що визначає спільне бачення світу її членів. Пронизуючи культурний простір народної культури, ментальне поле створює змістове середовище для його різноманітних регіональних проявів, підводить під них спільний фундамент. Розглядаючи регіональні ментальності, ми, по суті, маємо справу з функціонально подібними явищами, що є елементами однієї системи - народної ментальності. Їх функціональна рівноправність детермінована умовами існування в структурі цілого. Ця парадигма може стати методологічним орієнтиром при вивченні широкого кола питань, пов'язаних із подоланням міжрегіональних конфліктів. Складність проблеми в тому, щоб зберегти регіональну специфіку, не дати їй розчинитися в загальному ментальному полі. Однак, на жаль, практична реалізація цієї ідеї вельми суттєво блокується абсолютизацією певних регіональних відмінностей, що у цілому веде до деструкції суспільства.

Слід визнати, що феномен ментальності при всій своїй стабільності є історично обумовленим. Соціальні перетворення в суспільстві детермінують зміни в народній ментальності, однак це відносно повільний процес. Як правило, трансформація стає помітною в режимі blow up (загострення), коли спостерігається гостре підвищення питомої ваги соціокультурних змін. Так було, зокрема, у часи прийняття християнства, ті ж самі симптоми проявляються сьогодні, в епоху соціальних перетворень українського суспільства, які пов'язані з системним переходом від одного суспільно-економічного устрою до іншого й призвели до фундаментальних змін в ідеології, взаємовідносинах людей, в їх ціннісній системі, орієнтаціях. Отже, ментальність носіїв однієї культури може набувати варіативного характеру, змінюючись у просторово- часових координатах.

Реконструюючи ментальність народу певної епохи, мотиви поведінки його членів, семіотичне втілення їх картини світу (цінності, символи віри, образи, уявлення, навички тощо), можна осмислити саму епоху - соціально-політичні аспекти духовного життя спільноти, колективний умонастрій людей, їх розуміння свободи, волі. Щоправда, доводиться використовувати для цього понятійний апарат, теоретичні схеми й моделі, котрі детерміновані сучасною системою знань, що визначається суттєвою динамічністю. Це створює певну небезпечність переносу нових уявлень на епоху, котра вивчається, тому метою дослідження повинно бути осмислення картини світу людей з погляду їх власного світосприйняття.

У центрі уваги повинні бути ті психологічні параметри, що у великому часовому інтервалі набувають характеру соціально- психологічних констант суспільства. Ментальність народу щільно пов'язана з культурними архетипами, що формують константні моделі духовного життя народу, й містять у собі як універсальні зміс- тообрази, котрі втілюють загальні структури людського існування, так й етнокультурні духовні константи, які визначають і закріплю - ють основоположні властивості етносу як культурної цілісності.

Культурні архетипи об'єктивні й трансперсональні, їх зміст визначає особливості світогляду, характеру та творчості народу, являючи собою найбільш типове в народній культурі. Формування архетипів відбувалось історично у процесі систематизації й схематизації досвіду народу, тому співпричетність до цього феномену окремих індивідів чітко не усвідомлюється. Проявляються архети- пи у найрізноманітніших формах - міфологічних образах і сюжетних елементах, релігійному вченні й ритуалах, зображувальних формах, химерах масових психозів та ін.

Звернемо увагу на те, що ментальність народу завжди пов'язана з символічним способом мислення. Бачення світу народу зводиться до умоглядних схем, критерієм прийнятності яких є не доказовість, а ступінь відповідності його уявленням щодо світобудови й людського буття. Із альтернативних пояснень будь- якої події народ вибирає ті, які ближче до звичних йому образів реальності, причому «відбір за аргументами за і проти, як у доказі, тут не діє” [31, 233]. Для народної культури вагомим аргументом залишається не істина, а сила авторитету (пращурів, старших, майстрів, Отців Церкви тощо). Це споріднює народну ментальність з ментальністю наївних архаїчних культур.

Іншою рисою народної ментальності є відчуття групової солідарності, в основі якої лежить спільний інтерес окремих індивідів. Кожна людина повинна сприймати корпоративні життєві стандарти, що історично формувалися соціумом на основі спільного життя й релігійного світогляду, за власні норми життєдіяльності. Це відкриває шлях для вирішення конфліктних ситуацій усередині спільноти. Водночас в народній ментальності сформувався архетип Свій-Чужий за конфесійним, національним, регіональним (локальним) критеріями, що сьогодні є перепоною для успішного розвитку міжкультурної взаємодії.

Отже, ментальність є невід'ємним елементом інваріантної матриці культури, системою соціально-психологічних програм діяльності соціуму, завдяки якій стимулюється, мотивується, спрямовується, координується, соціально відтворюється активність людей, а також організується, функціонує і розвивається спільнота. Ментальність дозволяе ідентифікувати людину і соціум, сприяє соціалізації особистості в конкретному суспільстві.

Размещено на Allbest.ru