Адаптаційні опції в надзвичайних умовах (на прикладі поведінки жителів одного мікрорайону)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адаптаційні опції в надзвичайних умовах (на прикладі поведінки жителів одного мікрорайону)

Жахіття війни - кров, загибель близьких людей, постійна загроза життю, зруйновані будинки, масова втеча в безпечні місця, нелюдські умови виживання - ці та інші страшні реалії нашим співвітчизникам були відомі переважно з уроків історії, розповідей очевидців Другої світової війни. Ще більшою мірою вони дізнавалися про ці події завдяки художнім творам - кінофільмам, книжкам, пісням тощо. Однак, зрозуміло, що всі ці джерела можуть дати уявлення про конкретні події, наситити їх фактами, цифрами. Можуть потужно впливати на емоційну сферу, викликати співпереживання, співчуття тощо. І все ж вони не можуть замінити власного досвіду, власних переживань подій, пов'язаних з війною. В Україні людей з таким екстремальним досвідом були незначні відсотки. Переважна більшість населення такого досвіду, на щастя, не мала. (Хоча тут може бути й інша думка.)

Десь на підсвідомому рівні існувала впевненість, що складнощі воєнного буття, повсякденність, частиною якої були смерть, каліцтво, неможливість задовольнити елементарні фізичні потреби, всі ці страшні реалії воєнного часу, не можуть повторитись і постати на наших очах. Тому вважаємо актуальним дослідити, як українці долають наслідки раптового обвалення такої переконаності і як вони набувають досвіду виживання в умовах воєнного стану, як трансформується ставлення до загроз і лиха. Зауважимо, що цей зріз питань досліджувався тільки на прикладі одного мікрорайону Києва, який на той час не зазнав безпосередньо «прильотів», руйнувань. У його межах ніхто не загинув від дій ворога. Але війна була поряд, і в перші дні, тижні з її початку не було ніякої гарантії, що територія мікрорайону не стане місцем бойового протистояння з усіма його страшними наслідками. Тому вважаємо цілком доречним зосередити увагу на поведінці мешканців мікрорайону з початку оголошення воєнного стану, і як вона змінювалася в часі.

Спостереження за поведінковими реакціями велося методом, який у соціології називається «включеним спостереженням». Тобто дослідник був безпосереднім учасником життя киян в умовах війни.

Шок, паніка

Отже, 24 лютого ситуація різко змінилася. Для пересічного українця настав час знайти себе в цьому новому житті, реагувати на його загрози і складнощі, пристосовуватися до його реалій. Можна сказати з упевненістю, що події 2022-го в Україні переживаються як особистісно значущі для кожного українця. Це зовсім інший стан переживання, який не може викликати ніякий художньо довершений твір чи розповідь очевидця. Ці події пізнаються в реальному часі, тут і тепер. Самовідчуття учасника подій, до того ж таких екстремальних, що загрожують його існуванню, від соціального до суто фізичяного, постає важливим чинником у ставленні до того, що відбувається. Так само не можна ні з чим порівняти ступінь емоційного занурення в ситуацію. психологічна напруженість безпека війна

Про наміри РФ розпочати агресивні дії проти України повідомлялось у медійному просторі вже кілька місяців. Але навколо розвідданих, які оприлюднювали американські ЗМІ, і, звісно, українські, склалася неоднозначна ситуація. Така довготривала присутність у сучасному новинному потоці, з одного боку, дещо нівелювала міру загрозливості попередження, з другого - українське керівництво, на тлі кількаразових змін дат нападу росіян, що їх називали американські джерела, стало нервово реагувати на чутки про наміри РФ. На Банковій вважали, що це завдає відчутної шкоди економіці країни, адже можливість воєнних дій відлякувала інвесторів, також намітились тенденції зниження ділової активності. Відповідальні за безпеку країни посадовці запевняли, що на кордонах не спостерігається накопичення військової сили, достатньої для нападу на Україну.

Тож пересічний українець упродовж кількох місяців перебував у стані певної соціально-психологічної розбалансова- ності. З одного боку, поставала перспектива серйозної загрози, з другого - начебто існували об'єктивні чинники, які свідчили про відсутність таких загроз. Події 24 лютого висвітили реальний стан речей. Повсякденність водночас втратила свою життєво-смислову архітектоніку й почала вибудовуватись за кризовими сценаріями виживання.

Треба особливо зазначити, що більшість українців з самого початку вірили в безумовну перемогу над ворогом. Під час зустрічей на вулиці знайомих, сусідів замість привітання переконливо лунало: «Перемога за нами!», «Ми переможемо!». Така віра об'єднувала суспільство, додавала сил, надій на краще. Однак у перші часи після нападу росіян, обстрілів українських міст і сіл серед населення спостерігались також певна розгубленість, страх, подекуди шок. Найбільш емоційно вразливі громадяни перебували в стані паніки, боячись російської зброї масового ураження, про які розповідали ЗМІ. Але відповідальність за життя дітей, близьких змусила людей шукати шляхи виживання в нових умовах. У пригоді стали історична пам'ять, досвід поколінь, які пройшли випробування війнами, руйнаціями тощо.

Пошук оптимальних рішень відбувався на двох рівнях. На першому рівні спільнота зусиллями активних громадян акумулювала пропозиції, розробляла стратегію дій в умовах воєнного стану, фізично втілювала її в життя. Увага в першу чергу була прикута до укриттів. Виявилося, що їх надто мало для міста. Тому зусилля мешканців будинків були спрямовані на підготовку підвальних приміщень. Вичищався бруд, виносили все зайве, щоб звільнити місце для прихистку якомога більше людей. Соціальні мережі були сповнені порад щодо поводження під час повітряної тривоги, засобів маскування, переліку необхідних речей для «тривожної валізи», яка повинна бути напоготові під час термінової евакуації.

Однак виявилося, що підвальні приміщення не були надійним укриттям для тисяч людей. По-перше, навіть одна ніч, проведена в украй некомфортних умовах - велике скупчення людей, відсутність можливостей для сну, не кажучи вже про забезпечення елементарних умов перебування там дітей, також як і санітарних - все це спонукало громадян до пошуку більш радикальних рішень. По-друге, швидко стало зрозуміло, що в сучасних умовах ведення воєнних дій підвальні приміщення взагалі можуть стати братськими могилами для тих, хто шукав у них порятунок.

Тож рішення про інший, більш дієвий варіант убезпечення від воєнних загроз приймалися на другому, приватному рівні. Хоча певна, хай і нечисленна частина громадян, продовжувала впродовж місяців кожного вечора приходити до підвального приміщення. Це були мешканці як мого будинку, так і сусідніх. Нерідко з ними були домашні улюбленці - собаки, коти. Ці люди не зважали на некомфортні умови укриття. Переважала турбота про безпеку.

Однак серед тих, хто обирав більш дієві, на їхню думку, варіанти безпеки, а таких була більшість, вибрали від'їзд у безпечні регіони України та за кордон. Втілення цих планів відбувалося швидко. Почався масовий виїзд з міста. На очах порожніли вулиці. Якщо враховувати, що з перших годин нападу не працювали навчальні заклади, не відкрилися магазини, як продуктові, так і промтоварні, аптеки, завмерла вся сфера обслуговування, то стане зрозумілим, що звичне життя міста зупинилося на кризову паузу, до того ж на невизначений час.

Виживання

Для киян, які залишилися в місті, ситуація перейшла в наступну фазу - пристосування до нових умов існування, яка мала всі ознаки стану виживання. Кілька зауважень щодо цього. Перше: зрозуміло, що жахіття війни, втрати, а часом і нелюдські умови існування, які довелося пережити, долати мешканцям міст і поселень у зоні бойових дій, на щастя, оминули переважну більшість киян. У місті були світло, газ, вода, опалення в домівках працювало весь березень. Тобто до екстремальних умов виживання справа не дійшла. Друге: у цьому дописі ми не будемо зачіпати проблем, з якими зіткнулися українці, які вирушили до безпечних для життя місць. Це окрема розлога тема, яка потребує знання реалій, як у самій Україні, так і в різних європейських країнах, де опинилися наші співвітчизники. Наша мета зрозуміти соціально-психологічне підґрунтя поведінки мешканців однієї міської локації на різних часових проміжках в умовах воєнного стану.

Тож кияни, які залишилися в місті, зіткнулися з низкою різних проблем. Передусім це стосувалося забезпечення фізіологічних потреб. Йдеться насамперед про їжу та ліки. У перші тижні з початку воєнних дій працювали тільки продуктові магазин, але далеко не всі, і не весь робочий час. Багато магазинів, супермаркетів взагалі залишалися зачиненими. По кілька годин на день працювали тільки окремі з них.

Щоб потрапити в приміщення магазину треба було вистояти велику чергу. Покупці, які, врешті, потрапляли всередину, бачили значно спустілі полиці. Певний час були навіть перебої з хлібом, бо його, як і інші продукти, просто не привозили, тому що транспортні перевезення теж стали на паузу. Люди запасалися продуктами, скуповували все, що могло згодитися в екстремальних умовах. Не працювала і більшість аптек. У тих, що подекуди працювали, стрімко зникали життєво необхідні ліки.

У ці дні повсякдення киян, що залишилися, перетворилося на таке собі полювання за продуктами та ліками. Люди щодня виходили з дому з надією знайти відсутні продукти, життєво важливі ліки, створити якісь запаси на ще гірші часи.

Дізнатися, який магазин або аптека працює, можна було, зупинивши на вулиці першого стрічного, який щось ніс у торбині. Така поведінка нікого не дивувала, бо лічені перехожі були зайняті однією справою і радо ділилися інформацією про працюючі об'єкти і перспективами в часі стояння в черзі. Отримання інформації про працюючі заклади певний час були майже єдиною можливістю і темою спілкування, якоюсь ознакою соціальності. Люди опинилися в новому життєвому контексті. Усі звичні справи, які раніше наповнювали повсякденність - робота, навчання, всілякі позаробочі та позадомаш- ні практики, спілкування з друзями, дозвілля - все водночас припинилось, втратило, якщо не свій сенс, то в усякому разі доцільність у нових умовах існування. За винятком часу, який припадав на зусилля поповнити холодильник і домашні аптечки, основний час люди проводили в домівках, перед телевізорами та комп'ютерами в пошуках інформації про те, що відбувається в країні.

Майданчиком, де нові емоційні враження особливо гостро свідчили про буттєві зміни існування, поставав невеликий затишний сквер у центрі Києва. Завжди багатолюдний, він був улюбленим місцем відпочинку місцевих мешканців. Там знаходилось місце представникам усіх вікових категорій. Для дітей - чудово облаштований майданчик, прибічники здорового способу життя «накручували» кола по доріжках парку, виконуючи денну норму фізичного навантаження. Літні люди радо спілкувалися навколо старовинного фонтану - одного з семи київських фонтанів, що мають історичну цінність. Про походження фонтану, а він з'явився у сквері ще у 70-роках ХІХ ст., добре знали місцеві знавці історії Києва і з завзяттям ділилися цими надбаннями з усіма, хто милувався фонтаном уперше. Для молоді парк слугував також місцем, де, зокрема, виконуючи завдання квесту, розшукували певні об'єкти. Маємо на увазі популярну нині гру квест.

Свого часу, наприкінці минулого століття, у парку можна було зустріти академіка Амосова. Він сидів на лавці і з цікавістю спостерігав за неспішною поведінкою відвідувачів, які бавилися з дітьми, спілкувалися зі знайомими, друзями, просто відпочивали від буденних справ. Складалося враження, що славетний хірург ніби надолужував те, чого раніше не міг собі дозволити впродовж напруженої багаторічної професійної діяльності, рятуючи життя тисяч пацієнтів. Раніше тут можна було зустріти багатьох письменників і літературознавців, які мешкали поряд у двох письменницьких багатоповерхівках.

Перелік занять, які відвідувачі парку знаходили для себе, можна було б продовжувати. Але важливіше відзначити те, що об'єднувало різних за віком, інтересами, уподобаннями відвідувачів. Цей парк, зелений оазис у центрі міста, уособлював зосередження життєвого позитиву, радість спілкування, спокій. Повсякденні турботи, хай і не надовго, залишалися за межами парку. А, головне, він символізував усталеність буття. У відвідувачів існувала може неусвідомлена, але тверда переконаність у тому, що і завтра, і через тиждень, і через рік час, проведений у сквері, даруватиме душевний затишок, радість буття.

І ось в один момент усе це зникло. Усі барви життя, які робили парк таким привабливим і бажаним, навіть не потьмяніли, їх просто не стало. Ця відсутність приголомшувала. Відчути таку собі «потойбічність» існування найбільш повно можна було з настанням сутінок. У безлюдному темному парку навіть фізично відчувався перехід у новий життєвий вимір, позначений невизначеністю, страхом за життя близьких, очікуванням соціального хаосу тощо. Екзистенційність моменту підкреслювала тиша. На вулицях не горів жоден ліхтар. Відсутність вуличного освітлення доповнювали темні вікна будинків. Було повне враження тотальної відсутності в них людей. Тільки придивившись, можна було помітити подекуди в якомусь вікні ознаки блакитного світіння телеекрану.

Тиша і темрява поглинули місто. Перебування в такий час у парку мимоволі наводило на думки про значуще в цьому житті й таке, що тільки здавалося значущим. Тобто такий собі «переоблік» особистих цінностей і смислів. Від цих думок відволікали тільки хлопці з тероборони, які патрулювали вулиці, та інколи волання громадянина в добрячому напідпитку, який вимагав від тероборонівців повернути йому дружину, яка начебто кудись зникла.

Адаптація

Час минав, психологічна напруженість, емоційні реакції на реалії війни, дійшовши межі шоку, страху, паніки, почали поступово адаптуватися до реалій життя в стані війни. Якщо в перші дні кожний незвичний, гучний звук сприймався як загроза життю, будь-який гуркіт у нічному місті - як наближення ворожої техніки, то з часом реакції на ці шуми поступово втрачали свою гостроту.

Щодо панічних реакцій на будь-який незвичний шум, то іноді вони набували кумедного забарвлення. Одна пані під час довгого стояння в черзі розповіла свою історію. Син записався в тероборону і привіз до батьків невістку, яка боялась залишатися одна в квартирі. Вона, дотримуючись порад про вибір найбільш безпечних місць у помешканні, вирішила спати на підлозі в передпокої, намостивши ковдр і подушок. Серед ночі всіх підняв лемент: танки ідуть! Однак з вікон можна було бачити лиш темні спустілі вулиці, без будь-якого руху. Виявилось, що, крім невістки, у домі був ще один не тутешній пожилець. Сусіди, від'їжджаючи з міста, попросили взяти до себе клітку з хом'яком. Ця тваринка вдень переважно спить, а вночі харчується, грається та активно крутить колесо. У нічній тиші гуркіт цього колеса і налякав невістку.

Щодо ставлення містян до повітряних тривог, то процес адаптації до них відбувся якось дуже швидко. Досить скоро на сигнали сирен мало хто звертав увагу. Можливо, таке ставлення до повітряних тривог, яке демонстрували кияни, може видатися якимось пофігізмом, але спрацьовували певні обставини. Центральні райони Києва, за винятком двох-трьох «прильотів», не піддавалися атакам з повітря, і з часом психологічно актуальність загроз стала нівелюватись. До того ж не в усіх помешканнях сигнал тривоги було чутно. Можна також зрозуміти якоюсь мірою і людей, які чули звуки сирен, але не зважали на них, простоявши, наприклад, довгий час у черзі, щоб потрапити до магазину, або до аптеки. Адже в пошуках укриття, покинувши чергу, вони втрачали можливість придбати їжу, необхідні ліки. Ставлення до повітряних тривог, а отже, до реальних загроз життю, бо прогнозувати напрямок польоту смертоносної зброї неможливо, з часом втрачало гостроту надзвичайності, подієвості. Згодом така поведінка - ігнорування сигналів тривоги - стала звичною, повсюдною. Що дуже дивувало людей, які повернулися в свої домівки, або приїхали до Києва з місць воєнних дій.

Улюблений усіма парк для зацікавленого спостерігача поставав ніби сценою, а відвідувачі - акторами, у поведінці яких відображалась зміна соціально-психологічного стану людей, що жили одночасно й у війні, і поряд з війною. У ситуації реальних воєнних дій, що відбувалися в приміських територіях Києва, він змінювався в часі, набував нових рис і проявів.

Можливо, що людина, яка приїхала з місць, де про воєнні дії знали тільки з повідомлень у ЗМІ, опинившись у київському сквері, була б дуже здивована спокоєм і навіть безтурботністю, з якою відвідувачі ставились не тільки до звуку сирен, а, навіть, до хай і віддаленого, але гуркоту вибухів, які долітали з околиць міста. Вони тільки уточнювали один у одного, з якого боку чутно вибухи і що це може бути. І після цього продовжували неспішну бесіду. На сусідній лавці можна було бачити пенсійного віку компанію, яка ласувала морозивом, не приховуючи свого задоволення від цього дійства.

Радість буття, хоча й ненадовго, і дуже незначною мірою, почала поступово нагадувати про себе. Звісно, цьому сприяли й природні чинники. Квітень почав дарувати дедалі більше сонячних днів. Утомлені від тривалої зими, люди не могли не радіти світлу й теплу. Тому відвідувачі парку, хай і ненадовго, знову мали змогу й бажання занурюватись в атмосферу безтурботності. Тим більше, що психологи стверджують, що людина не може перебувати в стані стресу тривалий час. Таке перебування може призвести до тяжких наслідків для психічного здоров'я людини, емоційного вигоряння, тяжких фізичних розладів [American Psychiatric Association, 2013: р. 271-280].

Рутинізація

У ЗМІ вівся відлік часу воєнних дій на території України. Він став вимірюватися вже місяцями. День у день люди дізнавалися, скільки ракет і куди «прилетіли», що було зруйновано, скільки літаків і танків було знищено, з яких напрямків були відбиті ворожі атаки. Тобто новини про воєнні дії поставали однією зі складових повсякдення. Відбувалася певна ру- тинізація у ставленні до подій, які спочатку сприймалися як екстремальні, кризові, стресові.

Зрозуміло, що в даному випадку до визначення рутинізації треба ставитися вкрай обережно. По-перше, надто різні умови існування, в яких опинилося населення України, по-друге, надто різні види діяльності, обставини набували характеру рутинізації в цих умовах.

Війна поділила українців на декілька груп за умовами та способом життя. Зрозуміло, що ці групи вимірюються мільйонами людей. Одна з них - переселенці, які переїхали в більш безпечні місця в Україні. Інша - біженці, які виїхали за її межі. Частина населення залишилася в місцях проживання. Частина опинилася на окупованих територіях. Ще одна на територіях, де відбувалися активні й продовжують відбуватися воєнні дії, важкі бої з застосуванням смертоносної зброї. Щоб визначити, яких форм набували процеси рутинізації в кожній конкретній групі, і в межах конкретної території перебування, треба враховувати надто багато чинників і обставин.

Ми досліджуємо тут лише поведінкові реакції мешканців одного мікрорайону Києва, їхнє ставлення до нових умов життєдіяльності, в яких вони опинилися з початком воєнних дій в Україні. Після травневих свят дедалі більше киян поверталися в свої домівки, все більше автомобілів рухалися по міських шляхах. Кількість і різноманітність продуктів на полицях магазинів уже майже не відрізнялись від тих, що були там до війни. Перелік ознак, що свідчили про відновлення життєдіяльності міста, можна продовжувати.

Повернення киян до своїх домівок супроводжувалося доволі неочікуваною реакцією тих мешканців, що залишалися в місті. Дехто з них відчув певну зверхність, бо своє перебування в Києві подавав як героїчну епопею, на противагу тим, хто відсидівся в безпеці. Щоб подолати конфліктну ситуацію, міська влада зі свого боку через ЗМІ закликала киян толерантно ставитися один до одного.

Разом з містом оживав і парк. Знову на майданчику бавилися діти, на лавках сиділи літні люди. Алеями неспішно крокували й вели бесіди мешканці навколишніх будинків. Однак не всі відвідувачі повернулися до парку. Не було видно, зокрема, любителів здорового способу життя, які раніше відмірювали кола доріжками парку. Тим не менше, життя в ньому все більше набувало звичних рис. Можна говорити, що відбулося певне звикання до чинників, які принесла війна в життя міс- тян. Новини про події на фронтах уже не викликали такого гострого емоційного відгуку, психологічного напруження, хвилювання. Рутинізацію сприйняття воєнних загроз можна розглядати як механізм, можливо, підсвідомого збереження психічного здоров'я і накопичення емоційного ресурсу в очікуванні позитивних новин.

І все ж, зрозуміло, що зовнішні ознаки відродження життя в Києві, на жаль, не звільнили від внутрішнього напруження, яке також стало повсякденністю кожного киянина, як і кожного українця.

Джерела

1. American Psychiatric Association (2013). Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders: Arlington, VA: American Psychiatric Publishing.

Размещено на Allbest.ru