Концептуальні положення ціннісно-культурного підходу до пояснення політичної діяльності осіб

В історії політичної науки прослідковується спроби аналізу причин виникнення та діяльності суспільних рухів, політичних партій, та простих об'єднань індивідів. Пояснення причин політичної діяльності одних порівняно з політичною бездіяльністю інших в політичній науці робилась різними школами. Проте відсутні спроби пояснення політичної діяльності саме особистості її причин та можливостей з позиції більш суб'єктивної оптики дослідження; не беруться до уваги суб'єктивні чинники актуалізації та активізації політичної діяльності таких осіб. Вирішити вищезазначену проблемну ситуацію здатен ціннісно-культурний підхід, що вбачає в політичній діяльності осіб продовження та втілення їхніх ціннісних орієнтацій на політичну дію.

Аналіз публікацій. Науковими розвідками та концептуалізацією політичної діяльності займалися серед українських вчених: Н.Бойко, Б.Вахула, О.Гончаренко, І.Костенок, О.Лісеєнко, Б.Макаренко, А.Маковієнко, А.Марченко, С.Нуждін, О.Резнік, Н.Ротар, Ю.Савельєв, С.Сальнікова; серед закордонних: С.Верба, Р.Далтон, К.Дауес, РІнґлгарт, Д.МакФарланд, М.Мирош, Л.Мілбрайт.

Метою статті: є дослідження положень ціннісно-культурного підходу до пояснення чинників актуалізації та активізації політичної діяльності осіб.

Виклад основного матеріалу. Перші спроби концептуалізації відмінностей у політичній (без)діяльності одних осіб порівняно з іншими в європейській науковій традиції робилися в філософії Стародавньої Греції. Традиція пояснення нерівності осіб спиралася на міфологізацію та «забаганки» богів Ґенеза тендерної рівності в Стародавній Греції [Гуцало 2022] різні народи та різні люди просто створювалися нерівними, а характер їх політичної діяльності задавався з народження [Вдовичин 2013].

Відійти від традиції абсолютної детермінованості політичної діяльності осіб вирішив Аристотель. В рамках своєї праці по концептуалізації «ідеальної» держави Аристотель підкреслив необхідність виховання «ідеальних» громадян осіб що приймають участь у політичному житті полісу, здатних до активних дій по захисту і підтримці порядку. Первинним елементом для виховання такої особи є розвиток «товариських стосунків», побудованих на довірі між громадянами та взаєморозумінні. Такі стосунки поліпшують політичну залученість і загальне щастя в державі [Арістотель 2000: 39]. Кожному громадянину також слід вміти керувати й коритися. Перша риса дозволяє брати відповідальність у разі обрання в органи державної влади, друга прийняти рішення інших громадян як необхідні для загального блага. Якщо в людині поєднуються ці дві риси вона корисна державі, політична діяльність одних приймається іншими. В державі утворюється прошарок найбільш політично активних громадян та громадян більш пасивних, проте готових до активної політичної діяльності у разі необхідності. Задача «ідеальної» держави полягає у вихованні подібних цінностей у більшості населення; при цьому наявність більшого прошарку пасивних громадян є більш бажаною ніж наявність невеликого прошарку активних [Арістотель 2000: 81-82].

Подальший розвиток політичної думки у Середньовіччі закріпляв позиції з недоторканості політичної еліти. Інститути монархії та аристократії сакралізували пожиттєву політичну владу конкретних осіб або прошарку населення. Дійсно революційною, в цьому контексті, стала робота Н.Макіавеллі, яка носила секуляризований, практичний характер.

Засновуючись на власному досвіді політичної діяльності, філософ пов'язує можливість конкурентної політичної діяльності осіб із традиціями «свободи» в політичному житті народу. Такі традиції забезпечують можливості народу обирати собі політичну еліту. Інституційно ці традиції виражаються в наявності виборних органів влади в державі [Machiavelli 1998].

Зміна фокусу політичної думки на аналіз політичної діяльності «великих народних мас» пов'язана з наслідками Великої французької революції. Найбільш помітним теоретиком ціннісно-культрного підходу тих часів був А. де Токвіль. Фокус розвідок вченого концентрується на аналізі спільнот об'єднань мешканців США, які є головними дієвими особами політичної діяльності. Кожен мешканець США поділяє специфічну культурну рису він є ініціативним громадянином, членом певної спільноти, яка є первинним елементом політичної системи США [Токвіль 1999: 146]. Основа ефективного функціонування політичної системи США полягає в особливому «норові» громадян; його головними рисами є: горизонтальний тип соціальних зв'язків [Токвіль 1999: 89], реалізація інтересів через мережу добровольчих об'єднань, участь у виборах посадових осіб. Таким чином, головними цінностями для забезпечення політичної діяльності осіб виступають у Токвіля: ініціативність (здатність підтримувати і створювати рішення), афілійованість (дієве членство в різноманітних добровольчих об'єднаннях), організаторські здібності (здатність об'єднувати довкола себе однодумців і зацікавлених осіб), активність у суспільно-політичному житті (участь у різнорівневих виборах).

М.Вебер аналізує потребу в політичній діяльності осіб при концептуалізації своєї ідеальної моделі «легально-раціональної» влади. Сучасна західна держава, з її капіталістичною економікою, будується на принципах конкуренції професійних чиновників. Основу держави становить нація як певний конструкт, члени якого є носіями спільної культури. Основна функція політичної діяльності осіб в такій державі зміна та оновлення правлячих еліт (професійних чиновників). Нації різняться за своєю «політичною зрілістю» усвідомленням потреби контролю і артикуляції запитів до влади: «:.. .політична зрілість виражається... в тому, що нація орієнтується в способі ведення чиновництвом її справ, безперервно контролює його і впливає на нього» [Вебер 1998: 173]. Підвищення політичної зрілості нації (політичне виховання її членів) нероздільно пов'язано з процесом конкурентних виборів професійних чиновників.

Т.Парсонс аналізував політичну діяльність як комплекс дій колективів по досягненню певної мети [Parsons 1971: 30]. Політична діяльність є проявом модернізації; можливістю чинити добровольчими об'єднаннями владний вплив на політичні структури і владу. Проте такі атрибути політичної системи притаманні, здебільшого, протестантським суспільствам. В цих країнах вперше були інституціоналізовані права вибору, свободи зборів та свободи друку. Найвпливовішим фактором зростання громадянської компетентності є доступ широких мас населення до освіти саме через освіту громадяни набувають компетенцій по реалізації своїх прав на пасивну та активну політичну участь [Parsons 1971: 37-39].

К.Маннгайм пов'язує актуалізацію політичної діяльності з демократизацією становленням демократичних держав і демократичних моделей мислення й поведінки [Мангайм 2008: 188]. Завдяки демократизації широкі маси населення отримали можливість контролювати політичну еліту, а найбільш активні особистості отримали можливість входити до політичної еліти. Подібні механізми продукують розвиток політичної самоідентифікації серед соціальних груп, виховуючи в кожній людині «частку політичної відповідальності» [Мангайм 2008: 190]. Розвиток цих якостей нероздільно пов'язаний з розвитком свободи особистості та індивідуальної автономії.

С.Ліпсет ототожнює політичну діяльність осіб з вираженням їх соціокультурних розколів; з конфліктом з представниками інших соціальних груп, що поділяють інші соціокультурні риси. Політична діяльність можлива в демократичних політичних режимах; найбільш ефективно політична діяльність реалізується у протестантських країнах, у країнах з британською правовою традицією [Lipset, 1990], у країнах з високим рівнем освіти та з сильною та багатою економікою: «.. .для більш демократичних країн в кожному випадку середній рівень добробуту, ступінь індустріалізації та урбанізації, а також рівень освіти виявляються набагато вищім» [Lipset 1985: 56]. Головними дієвими особами політичної діяльності є добровольчі об'єднання вони сприяють міжособистісній комунікації своїх членів, розвивають політичні навички та вміння, збільшують інтерес до політичного життя та збільшують політичну участь своїх членів [Lipset 1985: 75-76].

Г.Алмонд пов'язує можливість політичної діяльності осіб у суспільстві з процесом політичної соціалізації особистості. Виокремлюються три рівня політичних установок, що набуваються через соціалізацію: глибинні ідентифікації (національна самосвідомість, етнічна та класова приналежність, релігійні та ідеологічні вподобання); проміжні емоційні установки (погляди на норми політичного життя, діяльності уряду); безпосередні оперативні судження (на виникаючі політичні події) [Almond, Powell, Dalton, & Strom 2007: 105106]. Посилення установок на діяльність у політичному житті тісно пов'язано із «об'єктивним» процесом модернізації. Модернізація несе в собі секуляризацію соціальних відносин, трансформує політичні культури держав. Модернізація актуалізує новітні цінності (гендерні, екологічні, емансипаційні, (суб)етнічні), які потребують вираження у політичних конфліктах задля прийняття нового політичного порядку [Almond, Powell, Dalton, & Strom 2007: 116]. Найбільш ефективним засобом виховання політичних установок на діяльність у політичному житті є членство особистості у добровольчих об'єднаннях. Такі організації допомагають: встановити мережу корисних знайомств; набути спеціалізованих навичок, які допомагають інструментальніше виражати свої інтереси та доносити їх до політичної еліти; підвищити політичну компетенцію своїх членів. Само членство в таких організаціях може слугувати соціальним ліфтом для професійної політичної діяльності.

С.Верба та Г.Алмонд концептуалізують політичну культуру, як детермінуючий фактор визначення специфіки політичної діяльності осіб в межах суспільства. Основою політичної культури на рівні особистості є психологічна установка на роль власного «Я» у політичній сфері політична установка. Діяльнісне налаштування на власну роль у політичній системі, на вплив на її «входи» та наявність орієнтацій та компетенцій щодо власних політичних потенцій становить учасницький (партисипаторний) тип політичної культури [Almond, Verba 2015: 36]. Для носіїв даної політичної культури, політична діяльність є психологічною потребою високий рівень їх політичних компетенцій потребує реального вираження у політичній сфері [Almond, Verba 2015: 265]. Висока політична компетенція змушує таких людей цінувати демократію, як політичну систему, що надає можливість для реалізації своїх політичних установок; для них демократія та демократична політична система є цінністю, яку вони захищають [Almond, Verba 2015: 280].

Проте партисипаторний тип політичної культури є ідеальним. Реальним є громадянська політична культура культура синтезу партисипаторних, підданських та парафіяльних політичних установок. Тому політична діяльність в громадянських політичних культурах різниться від звичайної участі у виборах до професійної політичної діяльності [Almond, Verba 2015: 150]. Сприяє політичній діяльності особи мережа її соціальних зв'язків (друзі, колеги, однопартійці, члени клубу за інтересами) кооперація з іншими дозволяє досягнути спільних цілей та стабілізує політичну систему взагалі [Almond, Verba 2015: 221]. Отже, готовність об'єднуватися з іншими для досягнення своєї мети є одним із найважливіших чинників успішної політичної діяльності, тому в успішних демократіях індивіди практикують кооперування ще у шкільних добровольчих об'єднаннях. Іншим важливим фактором виступає освіта саме високий рівень освіти забезпечує виховання діяльнісних політичних установок і доступ до ресурсів (доходи, участь у неформальних об'єднаннях, наявність мережі корисних знайомств) для їх реалізації [Almond, Verba 2015: 416].

С.Гантінгтон пов'язує зростаючий рівень політичної діяльності осіб з наслідками модернізації. Соціальні та економічні трансформації (урбанізація, індустріалізація), розширили політичну свідомість звичайних громадян, зробили їх повноцінними учасниками політичного життя. Модернізація впливає й на психологічні аспекти особистості сучасна людина вірить у свою здатність змінити світ, орієнтується на власні досягнення, переконана у власних силах та компетенціях. Цьому сприяє і зростаючий у світі середній рівень освіти, тривалості життя, урбанізація і лібералізація, а також виникнення «вторинних асоціацій» [Huntington 2006]. Модернізація змінила поличну сферу життя суспільства: по-перше, відбулася секуляризація та раціоналізація політичної влади первинним суб'єктом суверенітету стала нація, а політична еліта сприймається легітимним носієм делегованої влади; по-друге, відбулася диференціація політичних структур від інших соціальних - це забезпечило автономію політичної сфери від інших сфер; по-третє, поширилась можливість участі у політиці різноманітних соціальних груп. Рушійними дієвими особами модернізації у політичній сфері стали новітні політично-активні класи: студентство, інтелігенція, торговці, лікарі, банкіри, підприємці, вчителі, адвокати тощо середній клас. Політична діяльність представників середнього класу розгортається у великих і багатих містах, де вони навчаються керувати і конкурувати, а потім займають посади державного рівня.

Р. Патнем аналізує політичну діяльність осіб в межах розвідок щодо впливу типу соціальних зв'язків на ефективність політичних інститутів. Порівнюючи результати роботи органів влади Північної та Південної Італії, Патнем доходить висновку, що модернізація значно ширше торкнулася регіонів Північної Італії, де високий рівень економічного добробуту трансформував соціальну структуру й змінив характер соціальних зв'язків. Ці зміни такі глибокі, що можна казати про соціокультурні відмінності двох регіонів Італії: «Політична поведінка в одних регіонах передбачає, що політика це колективне рішення суспільних проблем. В інших, навпаки, ієрархічно організована політика націлена тільки на отримання особистих зисків» [Патнам 2001: 99]. Для мешканців Північної Італії притаманна «громадянськість», як певна політична культура, що характеризується: громадянською залученістю сукупністю приватних інтересів, які приносять благо всій спільноті; політичною рівністю прав та обов'язків громадян та домінуванням горизонтального типу соціальних зв'язків; солідарністю, довірою та терпимістю довіра допомагає знайти загальні інтереси членів спільноти, терпимість дає змогу взаємодіяти з опонентами всередині спільноти, солідарність забезпечує взаємодопомогу; асоціативністю функціонуванню мережі добровольчих об'єднань для реалізації загальних цілей спільноти. Домінування подібних характеристик забезпечує становлення і функціонування громадянського суспільства, як певної соціальної структури, що має владні атрибути: «Норми і цінності громадянського суспільства втілюються і реалізуються через конкретні соціальні структури і форми практичної діяльності» [Патнам 2001: 92-93].

Саму політичну діяльність Патнем розглядає як колективну дію. Міра її успіху тісно пов'язана із типом соціальних зв'язків у спільноті: у громадянських спільнотах із горизонтальним типом соціальних зв'язків політична діяльність матиме широку підтримку, а отже успіх. Ключовим елементом забезпечення широкої підтримки членів спільноти є накопичувальний соціальний капітал. Соціальний капітал виражається у взаємній довірі і підтримці: «Добровільна співпраця легше в тих спільнотах, яким вдалося успадкувати значний соціальний капітал у вигляді норм взаємності і структур громадянської залученості» [Патнам 2001: 170]. Таким чином, у громадянських суспільствах політична діяльність осіб направлена, перш за все, на задоволення інтересів своєї спільноти; дієва особа шукає підтримку завдяки мережі горизонтальних соціальних зв'язків, серед членів добровольчих об'єднань, куди вона й сама входить.

Політичній діяльності переділена велика увага в концепції постматеріалістичних цінностей Р.Інгелгарт та К.Велцель. Ключовим фактором розповсюдження політичних прав серед широкої маси населення є модернізація. Модернізація має два етапи: на індустріальному етапі впроваджуються цінності раціоналізації, секуляризації, бюрократизації секулярно-раціональні цінності (такі цінності сприяють мобілізації мас і встановленню демократичних або тоталітарних політичних режимів); на постіндустріальному етапі впроваджуються цінності самореалізації та самовираження, демократизації емансипативні цінності (такі цінності ведуть до демократизації, максимізації свобод, індивідуалізації). Модернізація неминуче змінює цінності від колективних до індивідуальних якщо раніше індивід слугував ресурсом для держави, то у постіндустріальну еру він є дієвою особою [Inglehart, Welzel 2005: 40]. Таким чином, рівень та широта політичної діяльності осіб напряму залежить від специфіки їхніх ціннісних орієнтацій.

Головним «двигуном» еволюції ціннісних орієнтацій є матеріальний добробут у бідних суспільствах привалюють ціннісні орієнтації на «самозбереження», а в багатих на «самореалізацію»: «На повсякденне життя людей сильніше впливає той факт, що середній дохід на душу населення в суспільстві, де вони живуть, становить 300 або 30 000 доларів, ніж наявність або відсутність в країні інституту вільних виборів» [Inglehart, Welzel 2005: 43-44]. Становлення держави загального добробуту дало змогу вирішити базові потреби самозбереження людей (голод, безпека, тривалість життя); розширило реальну свободу індивідів в управлінні своїм життям; забезпечило зростання рівня освіти і доступу до інформації; підштовхнуло до розвитку інтелектуальної свободи; диверсифікувало структуру професійної зайнятості; підвищило складність соціальної організації суспільства. Глибинна причина демократизації полягає в актуалізації постматеріалістичних цінностей самовираження їх емансипативна природа послаблює авторитет влади й посилює роль особи у політичному житті [Inglehart, Welzel 2005: 72]. Індивідам більше не потрібен «диригент» їхньої діяльності вони в достатній мірі незалежні та компетентні для самоорганізації.

Висновки. Таким чином, ми розглянули концептуальні положення теоретиків ціннісно-культурного підходу до пояснення політичної діяльності осіб. Даний підхід має значний евристичний потенціал, бо: фокусується довкола ціннісних орієнтацій саме особистості, як первинної дієвої особи політичної діяльності; трактує політичну діяльність як продовження і вираження ціннісних орієнтацій особистості; надає ряд емпірично-вимірюваних індикаторів, що здатні пояснити шанс політичної діяльності особи; має значні концептуальні наробки, що здатні пояснити реальну політичну діяльність осіб. В межах даного підходу політична діяльність осіб трактується як реалізуюча сила вираження ціннісних орієнтацій особистості. Її успіх, найбільшою мірою, залежить від соціального, інтелектуального, фінансового капіталів. Актуалізація політичної діяльності осіб у політичних системах пов'язана зі зростом рівня матеріального добробуту населення. Слід зазначити, що даний підхід до пояснення політичної діяльності осіб не є вичерпним існують й інші підходи, положення яких заслуговують на увагу. Окрім цього, жорстка детермінуюча роль матеріального добробуту або соціального капіталу повинна бути перевірена у емпіричних розвідках.

Бібліографічні посилання

Almond, G., Verba, S. (2015). The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Nations. New Jersey: Princeton University Press.

Almond, G., Powell, B., Dalton, R., Stram, K. (2007). Comparative Politics Today: A World View. New York: Longman.

Easton, D. (1965). A Systems Analysis of Political Life. New York: Wiley.

Huntington, S. (2006). Political Order in Changing Societies. New Haven: Yale University.

Inglehart, R., Welzel, C. (2005). Modernization, Cultural Change, and Democracy: The. Cambridge: CUP. Lipset, S. (1985). Political Man, the Social Bases of Politics. Baltimore: Johns Hopkins.

Lipset, S. (1990). Presidents vs. Parliaments: The Centrality of Political Culture. Journal of Democracy, 1(4), 80-83. doi:10.1353/jod.1990.0063

Machiavelli, N. (1998). Discourses on Livy. Chicago: University of Chicago Press.

Parsons, T. (1971). System of Modern Societies. Englewood Cliffs: Prentice-Hall.

Арістотель. (2000). Політика. (О. Кислюк, Перекл.). К.: Основи.

Вдовичин, І.Я. (2013). Реалізація свободи особи в Стародавній Греції (політико-правові ідеї і державноправові механізми). Актуальні проблеми політики, 48, 419-431.

Вебер, М. (1998). Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К.: Основи.

Гуцало, Л. (2022). Ґенеза тендерної рівності в Стародавній Греції. Літопис Волині (26), 199-204. doi:https://doi.org/10.32782/2305-9389/2022.26.32

Корнієвський, О. (2009). Роль політичних партій у формуванні державної політики у сфері національної безпеки. Політичний менеджмент, 4(37), 125-133.

Костюк, Т.О. (2015). Політична репрезентація в умовах кризи сучасних політичних партій. Грані, 11(1), 24-28.

Кравець, Г.В. (2014). Посткомуністичні трансформаций як новий тип процесу суспільно-політичних перетворень. Актуальні проблеми політики, 53, 54-63.

Мангайм, К. (2008). Ідеологія та утопія. К.: Дух і літера.

Патнам, Р. (2001). Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. К.: Основи. Токвіль, А. (1999). Про демократію в Америці. К.: Всесвіт.

Размещено на Allbest.ru