Основні концептуальні ідеї Мішеля Фуко з позицій сучасної психології

Размещено на http://allbest.ru

Львівський національний університет імені Івана Франка

Основні концептуальні ідеї Мішеля Фуко з позицій сучасної психології

Надія Гапон

м. Львів

Анотація

У статті розглянуті основні концепти французького філософа та психолога Мішеля Фуко. Висвітлено критичне ставлення Фуко до стану модерн науки, яка затінювала багато проблем людини. За допомогою класифікації інтелектуальних чи фізичних норм і відхилень формується не лише розгалужена система знання («дисциплін»), а й система дисциплінарних механізмів, скерованих не стільки на боротьбу з вчинками, скільки на корекцію «людської душі». Наукове знання (психологічне, педагогічне, медичне тощо) витворювалося під контролем професійних спільнот. Влада «закритого суспільства» рекрутувала у професії педагогів, психологів-психоаналітиків, судово-медичних експертів. Автор запроваджує концепт «епістемологічного зміщення». Це ситуація, коли стара епістема як історично мінлива структура знання має бути замінена іншою. Нова епістема (структура мислення, порядок знання) змінить образ людини у світі, зумовить нову психологічну практику. Розроблені Фуко основні концепти стали значущими для міркувань про методологію психології, теорію психології гендеру. Особливо важливою для гендерної теорії суб'єкта виявилось поняття Фуко «мікрополітики тіла». Для сучасної психології фукіанська концептуальна ідея «плекання себе» набуває великого практичного значення. Сучасна людина вдається до послуг пластичної хірургії, корекції фігури, зміни обличчя та статі. Людина не сприймає «технології тіла» як втрату природної чи культурної ідентичності. Медико-психологічна практика має бути готовою сприяти людині набути нову суб'єктивність та онтологічний статус.

Ключові слова: епістема, знання-влада, дискурс, мікрополітики тіла, Тендер.

Вступ

Постановка проблеми. Друга половина ХХ ст. є часом становлення постмодернізму - комплексу філософських, епістемологічних, науково-теоретичних та емоційно-естетичних уявлень. Чимало дослідників пов'язало себе з постмодерністським проектом наукового «повороту» філософії, психології, який на порубіжжі ХХІ ст. зберігав високі рейтинги у Західній Європі та у Північній Америці.

«Визнання іншого» та «рівність прав» (лозунг постмодерну) стали приводом до відродження в останні десятиріччя ірраціоналістської методологічної площини досліджень - прийомів та методів, затінюваних раціоцентризмом.

У психологічній науці більш активно стали застосовуватися контр-фактичні, альтернативні, конкретно-проблемні методи наукового пошуку, які ґрунтувалися на підвищенні уваги до співбуттєвої мікро-історії людей. Вони використовувалися на рівні з абстрагуванням, ідеалізацією, порівнянням, типологізацією та іншими традиційними для модерністської психологічної науки методами. Фактично відбулося поєднання раціональних та ірраціональних підходів до пізнання людини, яка відображає світ в руслі двох полярних, і одночасно доповнювальних одна одну стратегій - абстрактно-логічної та емоційно-образної. Історики та методологи психології, соціальні психологи, теоретики психотерапії та ґендеристи уважно прочитували праці М. Гайдеґґера, Р. Рорті, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза та Ф. Ґваттарі, Ж. Дерріди, Ж. Лакана. Увага психологів щобільше була прикутою до головного інструментарію сучасного дослідника - мови, у зв'язку з цим поворот в системі знання ще йменують «лінґвістичним поворотом».

Наслідками цього повороту, який був ініційований разом із іншими французькими мислителями Мішелем Фуко, з'явилося поняття «дискурсу», яке він запровадив. Цей термін відображає плюральність, множинність форм мовної поведінки. Інший важливий концепт для психології було теж запропонований Фуко - це концепт «позамовних (недискурсивних) реальностей. До них відностять «тілесність», «дію» та «владу». Обговорюються проблеми мікрополітик людського тіла у «суспільстві контролю», емансипаційних дій, скерованих на ґендер, взаємозалученості «знання-влада» як механізму соціалізації. Концептуальні ідеї Фуко є важливими для розвитку теоретико-методологічних підходів у сучасній психології. Теоретичні знахідки французького науковця є значущими та засяжними завдяки своїм критичним дослідженням та альтернативному баченню особливостей інтеріоризації практик самоопанування людини у суспільстві, впливу соціалізаційних чинників дискурсів психіатрії та медицини, пенітенціарної системи, а також завдяки своїм працям з історії сексуальності та ґендеру.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Праці відомого французького науковця М. Фуко багатоаспектно досліджувалися з позицій філософії (Р. Дробот, Р Зекрист, М. Карповець, К. Карпенко, Л. Комісар, Л. Мельничук та ін.), культурної антропології (Ф. Гро, С. Голенков та ін.), історії (П. Вен [1] та ін.) соціології та політики. З'являється окремий напрям досліджень проблем дискурсивного знання, ґендеру, сексуальності (Дж. Батлер [2], О. Власова [3], К. Перре [4], З. Сокулер [5], Дж. Флекс [6] та ін.) та проблеми мікрополітик ґендерного тіла (І. Кон [7], Д. Міхель [8], А. Синельніков [9], С. Ушакін [10] та ін.). Однак залишаються недостатньо висвітленими окремі концептуальні ідеї Фуко (дискурсивного знання, соціалізації, мікрополітик тілесності та ґендеру), які є значущими для розвитку психологічної теорії та методології.

Мета статті - розгляд низки концептуальних ідей Фуко (дискурсивного знання, мікрополітик тілесності, ґендеру та ін.), розкриття їхнього значення для розвитку теоретико-методологічного знання сучасної психології.

Виклад основного матеріалу

Мішель Фуко (франц. Michel Foucault) народився 15 жовтня 1926 року у місті Пуатьє, що у Франції. Помер Фуко 25 червня 1984 року у Парижі, завершивши написання четвертого тому «Історії сексуальності» (праця побачила світ лише у 2018 році). Своїми поглядами він здійснив справжній переворот у соціально-гуманітарному знанні. Дослідницький проект М. Фуко можна окреслити як «історію проблематизацій» окремих соціально-психологічних феноменів. У кількох працях він спробував визначити умови, за яких такі феномени як божевілля («Психічні захворювання та особистість», 1954) [11], психіатрія та стратегії лікування («Історія безуму у класичну добу», 1972) [12], правопорушення («Наглядати та карати», 1975) [13], статеві поведінка та взаємини статей («Історія сексуальності», 1976-1984) [14; 15; 16] ставали проблемами у конкретні історичні періоди, епохи, навіть якщо ці проблеми розв'язувалися по-різному. Фуко у 1948 році здобув ступінь бакалавра з філософії у Сорбонні (Паризький університет), і одразу у 1949 році - ступінь бакалавра з психології та психопатології. Фуко-психолог був учнем Даніеля Лагаша та Леона Бінсванґера, пройшов клінічну практику. У 1952 році Фуко отримав ступінь з психопатології. Після викладання у французькому закладі вищої освіти «Йcole Normale» він у 1953-1954 роках працював асистентом на кафедрі психології Ліллського університету (Франція). Свої дослідницькі інтереси він скерував на критичний аналіз соціалізації людини «технологами біо-влади» в межах соціальних інститутів, таких як психіатрія, пенітенціарна система та бачив у них нерозривну нитку, що пов'язує знання з силою (владою).

Серед відомих філософів другої половини ХХ ст. М. Фуко асоціюється з ученим, якому вдалося найповніше розкрити специфіку історичних форм морального і соціального досвіду, людської суб'єктивації. У 60-і рр. ХХ ст. у філософському пейзажі Європи домінували екзистенціалізм і феноменологія, а також марксизм. Фуко вивчає праці М. Гайдеґґера та Ф. Ніцше, вплив ідей останнього на його творчість була суттєвою. У праці Ніцше «До генеалогії моралі» Фуко узрів ідею генеалогії. Це дозволило стверджувати, що увесь суттєвий для європейської цивілізації моральний досвід є історичним. У нових історичних обставинах другої половини ХХ ст. його положення набуло актуальності не лише для істориків та філософів, а для психологів ґендеру, для їхнього міркування про специфіку чоловічих та жіночих ґендерних ролей. Услід за С. де Бовуар [17] багато дослідників ґендеру дійшли висновку, що жінка фактично до ХХ ст. не мала інтелектуальної «історії» свого становлення, дискурсивних свідчень цього досвіду (наукові праці, підручники, нагороди та рейтинги). Фуко відкрив цю тенденцію формування рейтингового знання, коли певні суб'єкти (жінки, дисиденти тощо) виштовхувалися з дискурсу або не зауважувалися.

Фуко-психолог бачив будь-яку теорію, систему думки як історично зумовлену, де твердження рангуються не в аспекті їхньої істинності чи хибності, а з позицій дискурсу влади, яка «стоїть» за цим твердженнями. Дискурс (наприклад, по ґендер, сексуальність) формується в результаті розбіжності між тим, про що допустимо говорити в той чи інший період («згідно правил граматики і логіки») і тим, що говориться насправді. Предмети обговорення щораз виникають і змінюються. Історію саме таких недопустимих «предметів обговорення» писав Фуко. У працях «Історія безуму у класичну добу» та «Слова і речі» (1966), Фуко звертається до «розламів» в історії наук, коли кількісне наростання нових науково-світоглядних уявлень і понять призводить до трансформації всієї системи поглядів. тілесність ґендер психологічний фуко

Фуко вживає грецьке слово «епістема», яким позначалося абсолютно систематичне знання, яке характеризує сукупності відносин та законів трансформації, що об'єднують дискурсивні практики в певний конкретний період [18, с. 31]. У праці «Археологія знання» (1969) Фуко зауважив, що епістема є можливістю думок, теорій, наук певного історичного періоду [18, с. 31].

У подальшому Фуко замінює поняття «епістема» вжитком поняття «дискурсу». Наукові дискурси як процес вироблення знання, легітимації теорій (сексуальності, психічної норми, жіночності тощо) відіграють важливу роль у системі дисциплінарної влади. В авторитарному суспільстві влада дискурсивно класифікує та категоризує людей, відстежує або «лікує», коли їхню поведінку вважали «ненормальною».

Недотримання приписів норм часу модерн науки почало сприйматися вже не як ситуативно обумовлений вчинок («біс поплутав»), а як вияв соціальної неповновартісності людини [12, с. 510].

Система оцінок «технологів біо-влади» в модерн науці перетворилася у систему вартостей, а система категорій - у соціальну систему «закритого суспільства» [13, с. 147]. Фуко стверджує, що психологічні дискурси створили тип психолого-центрованої суб'єктивності, що призвело до того, що люди вбачають причину нещастя у власній психології, а не у суспільстві.

Психологів, зокрема ґендеристів не може не надихати теза Фуко про те, що обмежувальні можливості влади не є безмежні. Наприклад, нав'язування категорій сприйняття жіночих образів, маскулінізація жінки представниками дисциплінарних інститутів, тим самим відкривало шлях до розуміння принципів цієї влади.

Впродовж усієї своє творчості Фуко звертався до осмислення окремих типів відносин людини та владних інститутів (про це свідчать його праці присвячені проблематизації пенітенціарної та психіатричної систем) та взаємин статей у суспільстві. Важливе місце серед владних взаємин для нього займають різностатусні взаємини (між психоаналітиком і пацієнтом, учителем і учнем, батьками та дітьми, чоловіком та жінкою тощо).

Сам Фуко у ранній юності болісно переживав свою «інакшість». Він ріс інтелектуальним та замкнутим підлітком, страждав від самотності, депресії, скоював суїцид та лікувався у психіатричній клініці.

У 1954 р. була опублікована його перша робота «Психічні захворювання та особистість», яка була підсумком психологічних лекцій, які він читав в Парижі та в Університеті Лілля. Фуко навчав студентів науковому сумніву. Сутність останнього у тому, щоб уміти замість постійного некритичного «прирощування» знання до чого старого намагатися з'ясувати, як можливо думати по-іншому, «експериментувати у мисленні» [15, с. 260].

Праці Фуко, які формували проблематологічне поле філософії та науки другої половини ХХ ст., стали осереддям дискусій для методологів психології та теоретиків ґендеру.

Найбільш сильне зацікавлення викликала відкрита Фуко теоретична зв'язка, концептуальна ідея «влада-знання». Адже у працях «Слова та речі», «Археологія знання» Фуко робить висновок про взаємозв'язок влади та її дискурсивного продукту - знання. Генеалогія влади, для нього є передусім, генеалогією дискурсів, що легітимують владу. Саме через інституалізацію тої чи іншої «політики дискурсивного режиму» відбувається інституалізація цієї «капілярної» влади [12, с. 69].

Думка Фуко про приховану за дискурсом стратегію влади викликала достатньо сильний резонанс у критиків традиційної соціалізації. «Влада - це не деякий інститут, не деяка сила, котрою хтось був наділений, - пише Фуко. - Влада - це ім'я, яким називають стратегічну ситуацію в даному суспільстві» [13, с. 157]. Фуко показує, що найбільш ефективним є вплив влади саме на мікрорівні. Влада в сім'ї, в групі одноліток є скрізь сущою, вона охоплює все та всіх і виходить звідусіль. На мікрорівні вплив влади не помічається людиною, а сприймається як природне панування авторитетної думки, судження.

Значимою для психологів в ґендерній теорії суб'єкта є позиція Фуко про «мікрополітики тіла». З'явилася низка дослідницьких проектів, присвячених проблемі мікрополітик ґендерного тіла, контролю за чоловічим і жіночим тілом у авторитарному суспільстві, примусу відповідати ідеологізованим стандартам статевої поведінки тощо (І. Кон, Д. Міхель, А. Сінєльніков) [7, с. 3].

Дослідник ґендеру І. Кон зазначав, що «психологія XIX - початку XX ст. була сексистською та есенціалістською» [7, с. 3]. «У 1910-20-х рр. усі нечисленні дослідження психологічних особливостей чоловіків і жінок зводилися до рубрики «психології статі» (psychology of sex), причому стать найчастіше ототожнювалася із сексуальністю. У 1960-их рр. «психологію статі» змінила «психологія статевих відмінностей» (sex differences), які уже не зводилися до сексуальности, але здебільшого вважалися заданими природою.

Наприкінці 1970-х років коло досліджуваних психічних явищ розширювалося, а біологічний детермінізм слабшав, цей термін було замінено на м'якший - «відмінності, пов'язані зі статтю» (sex related differences). У 1980-х роках їх стали називати «ґендерними відмінностями», які можуть взагалі не мати біологічного підґрунтя [7, с. 3]. Фуко вніс внесок у зміну психологічних уявлень про маскулінність та фемінність. Він показав, що минулий психологічний дискурс окреслював маскулінні (чоловічі) та фемінні (жіночі) риси як суворо взаємовиключними, усілякий відступ від них сприймався як патологія. Відтак Фуко сприяв цьому, що жорсткий нормативізм у психології був витіснений поширенням ідеї континуума маскулінно-фемінних рис.

Фуко висунув ще один концепт, начерк чи ідею «плекання себе». Відомий філософ Ж. Бодріяр у праці «Забути Фуко» [19] критикував Фуко за цю ідею, вказував, що недоречно занадто багато говорити про сексуальність, про репресивне ставлення до сексуальних меншин, бо це підсилюватиме інтерес до сексуальності, а не сприятиме духовності. Однак

Фуко своєю ідеєю «плекання себе» (праця «Історія сексуальності. Плекання себе») ніби передбачив можливості сучасних технологій тілесності та проблему моральності. Адже сучасні люди (жінки та чоловіки) не страждають від цього, що вдаються до послуг пластичної хірургії, а окремі змінюють стать.

Трапилося те, що для філософів (Мерло Понті, К'єркеґор та ін.) здавалося немислимим - відмова від свого обличчя, - тепер це стало звичайною справою. Фуко ніби передбачив цей позитивний психологічний акт побудови себе, «практики себе». Якщо Бодріяр розцінював технології тілесності як штучне протезування органів, які вписуються в індустрію інших штучних продуктів сучасної промисловості, то для масової людини фукіанська ідея «турботи про себе» набуває сенсу віднайдення нового себе у мінливому світі. Людина, яка вдається до послуг пластичної хірургії, корекції фігури, зміни обличчя та навіть статі не сприймає це як втрату природної чи культурної ідентичності, а набуттям нового, хоча й штучного, але цілковито онтологічного статусу.

У праці «Друга стать» (підрозділ «Доля») С. де Бовуар аргументувала, що стать (жінки) - це доля [17, с. 3]. Сучасна людина просто змінює модуси свого психологічного життя, вона не стільки втрачає зв'язок з природнім підґрунтям (тілесністю), скільки змінює підґрунтя і долю, які раніше вважалися незрозумілими чи трагічними.

Отже, Фуко створив концепцію, де реальною історією є історія влади і знання, яка визначає історичні «злами» епістем, тобто відкриває що раз нове поле проблематизації. Постмодерністський критичний світоглядний рух підштовхнув дослідження філософських проблем ґендеру, а соціальний фундаменталізм відійшов на периферію дослідницької свідомості. В 80-90-х рр. проблематизація ґендеру здійснювалася на підґрунті фукіанського генеалогічного методу.

Останній дозволив з'явитися ґендерній проблематиці, пов'язаній з темами статевого поводження, родини, економіки, злочинів та насильства, релігії, літератури та мови у їх можливих комбінаціях. Ґендер почав розглядатися в різноманітних зв'язках та варіантах: ґендер як суб'єктивність, як символічний образ, як мисленнєвий конструкт, ґендер і наука тощо. Особливості фукіанської стратегії проблематизації чоловічих та жіночих відносин, яку він розглядав на прикладі античного дискурсу висвітлені у монографії [20, с. 11-35].

Нами були проаналізовані концептуальні засоби фукіанської проблематизації чоловічої суб'єктивації античної доби з позицій ґендерного підходу, де звернуто увагу на нові аспекти прочитання його праці «Історія сексуальності», зокрема висвітлені такі варіанти античної суб'єктивації, як індивідуація та маргіналізація, розглянуті дискурсивні етапи соціальної політики тілесності [21]. Перспективами дослідження концептуальних ідей Фуко для психології є висвітлення проблематизації чоловічої ґендерної суб'єктивності та критика тих типологізацій, які створювалися з метою формулювання істини, що надає морального підґрунтя режиму «влада-знання». Концепція «влада-знання-ґендер», оперта на фукіанську методологію, залишається однією із впливових для переосмислення психологічних категоризацій та типологізацій у сучасній концепції особи як суб'єкта самоздійснення.

Список використаної літератури

1. Вен П. Фуко. Его мысль и личность / пер. с фр. А.В. Шестакова. Санкт-Петербург : «Владимир Даль», 2013. 195 с.

2. Butler J. The psychic life of power: theories in subjection. Stanford : Stanford University Press, 1997. 356 p.

3. Власова О.А. Предисловие. Фуко М. Психическая болезнь и личность / пер. с фр., пре- дисл. и коммент. О.А. Власовой. Изд. 2-е. Санкт-Петербург : Гуманитарная Академия, 2010. 320 с.

4. Перре К. Модернизм Фуко. Искусство versus литература: сборник статтей / под общ. ред. Е.Е. Дмитриевой. Москва : ОГИ, 2006. С. 148-165.

5. Сокулер З.А. Концепция «дисциплинарной власти» М. Фуко. Знание и власть: наука в обществе модерна. Санкт-Петербург : РХГИ, 2001. С. 58-82.

6. Flax J. Disputed Subjects: Essays on Psychoanalysis, Politics and Philosophi. New York : Routlege, 1993. P. 75-91.

7. Кон І. Чоловіки, які змінюються у мінливому світі (розділи з книги). Незалежний культурологічний часопис «Ї». Маскулінність та фемінність. 2003. Число 27. URL: http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kon.htm.

8. Михель Д. «Ужасные» отражения материнского тела: примеры гендерных политик на Западе в современную эпоху. Гендерные исследования. Харьков : ХЦГИ, 2000. № 4. С. 203-227.

9. Синельников А. Мужское тело: вигляд и желание. Заметки к истории политических технологий тела в России. Гендерные исследования. Харьков : ХЦГИ. 1999. № 2 (1/1999). С. 209-220.

10. Ушакин С. Фокусируя Фуко: феминистсткие диску(р)ссии. Гендерные исследования. Харьков : ХЦГИ. 2000. № 4. С. 177-203.

11. Фуко М. Психическая болезнь и личоность / пер. с фр., предисл. и коммент. О.А. Власовой. Изд. 2-е. Санкт-Петербург : Гуманитарная Академия, 2010. 320 с.

12. Фуко М. История безумия в классическую епоху / пер. с фр. И.К. Стаф. Санкт-Петербург : Университетская книга, 1997. 576 с.

13. Фуко М. Наглядати і карати / пер. фр. П. Таращука. Київ : Комубук, 2020. 452 с.

14. Фуко М. Історія сексуальності. Жага пізнання. Харків : Око, 1997. Т. 1. 235 с.

15. Фуко М. Історія сексуальності. Інструмент насолоди. Харків : Око, 1999. Т. 2. 288 с.

16. Фуко М. Історія сексуальності. Плекання себе. Харків : Око, 2000. Т. 3. 264 с.

17. Бовуар де С. Друга стать : пер. з фр. Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко. У двох томах. Київ : Основи, 1994. Том 1. 390 с.

18. Фуко М. Археологія знання: пер з фр. Київ : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 1998. 326 с.

19. Бодрийар Ж. Забыть Фуко: пер. с фр. Д. Калугина. Санкт-Петербург : Изд-во «Владимир Даль», 2000. 96 с.

20. Гапон Н. Ґендер. Ідентичність. Суб'єктивність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. Монографія. Львів : Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. 378 с.

21. Гапон Н. Концепт «суб'єктивації» у праці Мішеля Фуко «плекання себе». Вісник Львівського університету. Серія філософські науки. 2019. Вип. 24. С. 45-52.

Abstract

Main conceptual ideas of Michel Foucault from the position of contemporary psychology

Nadiya Hapon

Ivan Franko National University of Lviv, Lviv

The article considers the main concepts of the French philosopher and psychologist Michel Foucault (power-knowledge, episteme, discourse, micro-politics of the body, etc.).

Foucault's critical attitude to the state of modern science (according to Foucault, regime of power-knowledge) is explained. With the help of the classification of intellectual or physical norms and deviations, not only an extensive system of knowledge (disciplines) is formed, but also a system of disciplinary mechanisms aimed not so much at combating actions as at correcting the human soul. Scientific knowledge (psychological, pedagogical, medical, etc.) was produced under the control of professional communities.

The authorities of the closed society recruited teachers, psychologists, psychoanalysts, forensic experts (according to Foucault - technologists of bio-power). They intercepted the vector of power on themselves, imperceptibly embodied the dissociated power-knowledge of man.

Foucault criticizes this discursive situation of knowledge production. The author introduces the concept of epistemic shift. This is a situation where the old episteme as a historically changing structure of knowledge must be replaced by another. A new episteme (structure of thinking, order of knowledge) will change the image of man in the world, will lead to a new psychological practice.

The basic concepts developed by Foucault became relevant for reflections on the methodology of psychology, the psychology of gender. Foucault's notion of micropolitics of the body proved to be especially important for the gender theory of the subject.

For contemporary psychology, the Foucauldian conceptual idea of nurturing the self acquires great practical significance. Modern man uses the services of plastic surgery, figure correction, face and sex changes. Man does not perceive body technology as a loss of natural or cultural identity. Medical and psychological practice should be ready to help a person acquire a new subjectivity and psychoontological status.

Key words: episteme, knowledge-power, discourse, micropolitics of the body, gender.

Размещено на Allbest.ru