Психокорекція розладів аутичного спектру: історичний аспект

У статті представлено історичний огляд психокорекції аутизму. Розглянуто історію вивчення аутизму загалом та пошук шляхів лікування розладу. Зазначено, що у своєму розвитку питання лікування аутизму пройшло від ігнорування, початку вивчення розладу та катувань до толерантного ставлення, розробки різноманітних психокрекційних технологій та створення спеціалізованих реабілітаційних закладів. У статті описано етапи становлення науки про аутизм (донозологічний, доканнерівський, каннерівський та післяканнерівський) з точки зору динаміки психокорекційних підходів. Зазначено, що не зважаючи на більш ніж 100-річну історію дослідження, лікування аутизму має багато перспектив для подальших досліджень. Робляться висновки про те, що виділяється 4 головні етапи, які відображають процес становлення науки про аутизм. Першим є донозологічний період, для якого характерно окремі згадки про дітей, які прагнули до усамітнення й дивно поводили себе. На цьому етапі психокорекції аутизму фактично не існує. У давні часи дітей із вадами ігнорували чи страчували, у Середньовіччя катували, намагаючись позбавити «одержимості дияволом», епоха Відродження та Новий час покладали усю відповідальність виключно на батьків та давали можливість їм будь-яким чином виховувати норовливий характер дитини. Другий, так званий доканнеровський період, що припадає на 20-ті - 40-ві роки ХХ століття, знаменується формуванням поняття «дитячий аутизм». Значна увага до вивчення феномену аутизму, як і до інших психічних розладів, збільшує актуальність питання лікування цих розладів. Вивчаючи симптоми, лікарі відчували себе безсилими. Третій період являє собою початок системного підходу до вивчення проявів аутизму у дітей, його ознаменовано виходом у світ кардинальних праць з аутизму Л.Каннера, Г.Асперґера, а пізніше - і досить великої кількості праць інших фахівців. Лео Каннер став першим лікарем у світі, визнаним як дитячий психіатр, засновник першого академічного дитячого напряму в психіатрії. Нарешті, четвертий: післяканнерівський період (1980-ті - 1990-ті роки) характеризується відходом від позицій самого Л.Каннера у поглядах на аутизм, що його розглядали як неспецифічний синдром різного походження. При цьому слід відзначити дві провідні тенденції: 1) розгляд усіх аутичних синдромів дитинства в межах синдрому й концепції Л.Каннера про ранній інфантильний аутизм (що характерно для більшої частини наукової літератури) і 2) виокремлення різних клінічних форм дитячого аутизму, об'єднаних положенням про аутизм як один із синдромів дитячої психопатології. На цьому етапі розробляються різноманітні психокорекційні методи та технології лікування аутизму.

Ключові слова: аутизм, розлади аутичного спектру, етапи дослідження аутизму, психокорекція аутизму, історія лікування аутизму.

Bocheliuk V.Y., Panov M.S.

PSYCHOCORRECTION OF AUSTIC SPECTRUM DISORDERS: HISTORICAL ASPECT

The article presents a historical overview of the psychocorrection of autism. The history of the study of autism in general and the search for ways to treat the disorder are considered. It is noted that in its development the issue of autism treatment has gone from ignoring, beginning to study the disorder and torture to tolerance, development of various psycho-correctional technologies and the creation of specialized rehabilitation facilities. The article describes the stages offormation of the science of autism (prenosological, pre-Kanner, Kanner and post-Kanner) in terms of the dynamics of psychocorrectional approaches. It is noted that despite more than 100 years of research history, the treatment of autism has many prospects for further research. It is concluded that there are 4 main stages that reflect the process of formation of the science of autism. The first is the pre-nosological period, which is characterized by some mentions of children who sought solitude and behaved strangely. At this stage, the psychocorrection of autism does not actually exist. In ancient times, children with disabilities were ignored or executed, in the Middle Ages they were tortured in an attempt to deprive them of «the devil's obsession», the Renaissance and the New Age placed all responsibility solely on parents and gave them the opportunity to raise a capricious child. The second, so-called pre-Kanner period, which falls on the 20s - 40s of the twentieth century, is marked by the formation of the concept of «childhood autism». Considerable attention to the study of the phenomenon of autism, as well as to other mental disorders, increases the relevance of the treatment of these disorders. Studying the symptoms, the doctors felt powerless. The third period is the beginning of a systematic approach to the study of autism in children, it was marked by the publication of cardinal works on autism L. Kanner, G. Asperger, and later - and a large number of works by other professionals. Leo Kanner became the first doctor in the world to be recognized as a child psychiatrist, the founder of the first academic children's field in psychiatry. Finally, the fourth: the post-Kanner period (1980s - 1990s) is characterized by a departure from the position of L. Kanner himself in his views on autism, which was considered as a nonspecific syndrome of various origins. Two leading trends should be noted: 1) consideration of all autistic childhood syndromes within the framework of L. Kanner's syndrome and concept of early infantile autism (which is typical for most of the scientific literature) and 2) identification of different clinical forms of childhood autism, united by the provisions about autism as one of the syndromes of child psychopathology. At this stage, various psychocorrectional methods and technologies for the treatment of autism are being developed.

Key words: autism, autism spectrum disorders, stages of autism research, psychocorrection of autism, history of autism treatment.

Вступ

Постановка проблеми. Аутизм як психічний розлад було визнано більше 100 років тому, однак щодо природи та сутності аутизму і досі існує багато суперечностей. Не зважаючи на те, що на сьогоднішньому етапі розвитку науки даний феномен є визнаним, все ж таки існує й брак надійного діагностичного інструментарію, критеріїв застосування психокорекційних методик, відсутність системної підтримки сімей із дітьми з аутизмом. І сьогодні є фахівці, які не вважають аутизм діагнозом, оскільки вважають його симптоми супутніми для інших хвороб або варіантом норми.

Аналіз досліджень і публікацій. З писемних джерел відомо, що в у давні часи психічні розлади не лікували. Наприклад, у давньогрецькому і давньоримському суспільствах будь-яка людина з фізичними або психічними недоліками вважалася тягарем і ганьбою суспільства, тому її слід було зневажати, ігнорувати або навіть стратити (Меш, 2). Н.Чалліс та Г.В. Дьюї в «Щорічнику з історії Східної Європи» писали, що багато хто з юродивих Давньої Русі були відзначені елементами аутистичної поведінки: не розмовляли, були байдужі до суспільних умовностей і нечутливі до болю; у деяких була епілепсія (вважається, що близько 30% людей з аутизмом страждають від епілепсії). Також безпрецедентною стала їхня заява, що перевертні, які з'являються у казках, можливо, і є аутичні діти (Мальтинська, 2017). Історія дослідження аутизму починається із казок, де діти перетворюються на ельфів, вважаючи це першим описом феномену аутизму (Скрипник, 2010).

Проблеми психічного здоров'я дітей, на відміну психічних розладів дорослих, до XVIII ст. рідко навіть згадувалися як у спеціальній літературі, так і у інших джерелах. Вперше в історії інтерес до дитячої патопсихології стає помітним у кінці XVIII ст. Під сильним впливом церкви незвичайна чи неспокійна поведінка дітей приписувалася, головним чином, їхньому вродженому неприборканому і зухвалому характеру. Фактично, у цей період світським поясненням ненормальної поведінки дітей рідко приділялася серйозна увага, оскільки одержимість дияволом та іншими силами зла влаштовувала всіх як вичерпне пояснення. Ніхто не наважувався суперечити, розуміючи, що бунтар також може бути оголошений одержимим і зазнати відповідного ставлення.

Відомо, що у XVII і XVIII ст. дві треті немовлят помирали, не доживши до 5-річного віку. Часто вони гинули через відсутність антибіотиків чи інших препаратів, здатних перемогти смертельні для тих часів хвороби. До того ж, віталося суворе чи байдуже ставлення до власних дітей. Будь-які дії батьків, від повної батьківської байдужості та відсутності належної турботи і аж до фізичного та сексуального насильства над дітьми, просто не помічалися або розглядалися як право дорослих на виховання та покарання дитини. Протягом багатьох століть панувала точка зору, що діти є власністю та об'єктом відповідальності виключно батьків - ніхто не домагався більш гуманного ставлення до дітей, які безперечно страждали від неадекватного виховання. Наприклад, прерогатива батька домагатися покори дитини була узаконена прийнятим у Масачусетсі Актом про впертих дітей від 1654 р., який дозволяв батькові карати «уперту» дитину смерті за непослух (на щастя, ніхто не зазнав цієї крайньої міри покарання) і аж до середини 1800-х років дозволяв тримати у клітках та підвалах дітей із серйозними порушеннями у розвитку.

Метою статті є проаналізувати історичний аспект ставлення до аутизму та шляхів психокорекції розладу.

Виклад основного матеріалу дослідження

Здатність суспільства допомогти дітям нормально розвинутись та набути необхідні навички вимагає не тільки медичних, педагогічних та психологічних ресурсів, але також наявності соціальної філософії, яка визнає дітей повноправними та повноцінними членами суспільства незалежно від інших соціальних установок (Меш, 2003). Тому розвиток психокорекції психічних розладів нерозривно пов'язаний із розвитком філософської, соціологічної думки, розвитком права та суспільними зрушеннями загалом.

На щастя, упродовж ХІХ ст. становище дітей та підлітків поступово покращувалося, а до кінця XX ст. ми спостерігаємо стрімкий прогрес у справі захисту дітей. Зачатки подібних необхідних передумов у суспільній свідомості вперше з'явилися у XVII ст., коли у західному суспільстві почали вкорінюватись гуманістична філософія та інститути соціального захисту. Одним із ініціаторів цих змін був Джон Локк, знаменитий англійський філософ та лікар, який сприяв зародженню нинішніх установок та практики догляду за новонародженими та виховання дітей. Локк був прихильником надання прав особистості і висловив нову на той час думку, що дітей слід виховувати, виявляючи розум і турботу, замість байдужості та суворого поводження. Він бачив у дітях не тиранів, а емоційно сенситивних істот, до яких слід ставитися з добротою і розумінням і яким слід надавати належні освітні можливості (Меш, 2003).

У 18 столітті з'являються перші медичні тексти, у яких описано людей, що, ймовірно, страждали аутизмом (хоча такого терміна ще не застосовували), - такі люди не розмовляли, були надмірно замкнені й мали надзвичайно хорошу пам'ять. Перший відомий опис людини з аутизмом - розповідь про «Дикого Пітера», якого у 1724-му році знайшли в полях на околиці німецького міста Гамелін. Хлопчик поводився як тварина, їв сирі овочі та птахів, а відчуваючи загрозу, ставав на чотири кінцівки. Незабаром унікальну дитину придбав англійський король Георг I, і Пітер жив у його палаці до самої своєї смерті в 1785-му. Він так і не навчився говорити, ніколи не сміявся, а найбільше радів мисці з їжею. Йому подобалася музика, він виконував нескладні завдання і, коли одного дня загубився, сам знайшов дорогу додому (Скрипник, 2010). Опис даного випадку дозволяє зробити припущення про перші інтуїтивні спроби психокорекції дитини за допомогою навчання, проте однозначно це є прикладом вивчення даного феномену.

Відомою першою особою з аутичними розладами, яку досліджували клінічно, був Віктор, так звана «дитина з Аверона». Цього хлопчика (11-12 років) у 1799 р. побачили в лісі поряд з м. Аверон (Франція), де він збирав жолуді й корінці. Віктора (так назвали дитину) помістили в лікарню, де його почав ретельно обстежувати природознавець П.-Ж.Бонатер. Було з'ясовано, що хлопчик дратувався без видимих причин, більшу частину часу проводив, розгойдуючись, як полонена тварина в клітці зоопарку, був не в змозі зрозуміти, що бачить у дзеркалі своє відображення. Але при цьому він любив дивитися на своє відображення у спокійній воді ставка; а протягом довгих нічних годин зачаровано спостерігав за місяцем; його не цікавили інші діти або їхні ігри, і він не раз розпалював вогнище з дерев'яних іграшок. Звуки, які видавав хлопчик, нагадували хрюкання. Одним з найбільш неприродніх проявів Віктора було те, що він ніколи не посміхався, лише дивно кривив рот. Дуже дивував його слух: у проведених експериментах хлопчик не виявляв навіть найменшого хвилювання чи переляку, коли поблизу нього стріляли з гармати, але озирався на дуже слабкі звуки, наприклад, на шум кроків людини, що йшла позаду. Нюх був теж особливим, він не відчував деяких запахів, навіть якщо певну речовину підносили до самого його носа. Пізніше П.-Ж. Бонатер опублікував у Парижі детальний звіт «Історичні нотатки про дикуна з Верона», яким дуже зацікавилися медики і природознавці. Незабаром хлопчика перевезли до Парижа, де його діагностував відомий на той час лікар-психіатр Ф.Пінель. Він категорично заявив, що у Віктора - глибока розумова відсталість, і цим можна пояснити всі відхили в його розвитку. У 1800 році хлопчика обстежив 25-річний доктор Ж.-М. Ітар, головний лікар Імператорського інституту глухонімих, який спростував висновок Ф.Пінеля: на його думку, Віктор був не розумово відсталим, а дитиною, позбавленою можливості нормально розвиватися. Ж.- М.Ітар шість з половиною років інтенсивно займався з хлопчиком (Скрипник, 2010). Ітар провів ретельне вивчення рівня уваги, пам'яті та імітаційних здібностей подібних дітей, і дійшов висновку, що діти з інтелектуальним мутизмом асоціальні, мають великі складнощі у встановленні дружніх відносин з однолітками, використовують дорослих лише як знаряддя для задоволення своїх потреб, виявляють значні порушення у розвитку мови (Мальтинська, 2017). Ітар використав безліч методів, щоб допомогти Віктору усвідомити свій сенсорний досвід: гарячі ванни, масаж, лоскоту, емоційне збудження, навіть розряди електричного струму. Віктор навчився ідентифікувати об'єкти, розрізняти літери алфавіту, розуміти багато слів і правильно називати об'єкти та їх частини. Віктор також надав перевагу соціальному життю перед ізоляцією в дикій природі. Незважаючи на всі ці досягнення, Ітар вирішив, що його зусилля не увінчалися успіхом, оскільки йому так і не вдалося досягти поставленої мети: соціалізувати хлопчика, перетворивши його на нормальну людину (Меш, 2003). Але завдяки уважному ставленню до потреб Віктора, дослідник зміг налагодити певний контакт і взаєморозуміння з ним. Окрім цього, Віктор дуже полюбив різноманітну домашню роботу, особливо охоче рубав дрова. Він міг займатися цією справою годинами, ніколи не втомлюючись і не приховуючи свого задоволення (Скрипник, 2010: 13-14).

Саме цей момент, на межі ХІХ ст., можна вважати першою усвідомленою спробою психокорекції аутизму. Жаном-Марком Ітаром було зроблено одну з перших зафіксованих спроб працювати з «особливою» дитиною. Віктора, який жив у лісі під Парижем, не було відправлено до психіатричної лікарні, оскільки було взято під опіку Ітаром з метою усунення серйозного відставання у розвитку. Символічно ці зусилля сповістили про початок нової ери, яка знаменувала орієнтацію на допомогу подібним дітям, основу якої спочатку становили турбота, лікування та навчання тих, кого тоді називали «психічно ущербними».

Приблизно в цей же час Вільям Гаушип Дікінсон, лікар лондонської Лікарні Святого Георгія та англійський психіатр Генрі Модслі у своїх працях описували симптоми захворювання у дітей, які притаманні аутизму. У 1887 році Джон Ленгдон Даун, відомий британський лікар-генетик, ввів розмежування між раннім і пізнім початком розладу, а також описував властиві їм значні здібності назвавши їх «нерозумними вченими» (Мальтинська, 2017). психокорекція аутизм донозологічний

Уперше поняття психопатологічний феномен «аутизм» у значенні центрального симптому в разі важких порушень взаємодії з реальністю у хворих на шизофренію дорослих було використано у 1911 р. швейцарським психіатром Ейгеном Блейлером. Це слово він утворив за допомогою грецького кореня «autos» - сам, маючи намір підкреслити т. зв. аутичну втечу пацієнта у світ власних фантазій і нетерпимість до будь-якого втручання із зовнішнього світу (Скрипник, 2010). Ця подія знаменує початок нового етапу - системного вивчення аутизму.

Успішне лікування інфекційних захворювань наприкінці ХІХ ст. зміцнило погляд, що зароджувався, на хвороби (включаючи психічні), як на біологічні проблеми. Однак ранні спроби біологічних пояснень поведінки з відхиленнями та патологічної поведінки страждали явним перекосом, знаходячи причини у природі конкретної дитини чи дорослої. Оточуючі, як правило, не довіряли людям, які здавались «божевільними» або «одержимими дияволом», і зневажали їх. Повною протилежністю невігластву та неуважності до питань, що стосуються психічних розладів, наприкінці ХІХ ст. став рух за психічну гігієну, який ознаменував зміну поглядів на дітей та дорослих із психічними розладами. У 1909 р. Кліффорд Бірс, людина, яка не мала спеціальної підготовки і вилікувалась від важкого психозу, став ініціатором зусиль зі зміни тяжкого становища дітей і дорослих, які страждають на подібні захворювання. Вважаючи, що психічні розлади є захворюванням, він критикував невігластво та байдужість суспільства і ратував за профілактику психічних хвороб шляхом поліпшення догляду за хворими та поширення об'єктивної інформації. В результаті почали набувати поширення методи виявлення та втручання, засновані на коректнішому, проте досі досить обережному і недостатньо компетентному погляді на хворих людей. На щастя, оскільки ця гіпотеза була заснована насамперед на моделі біологічної хвороби, втручання обмежувалося випадками найбільш видимих та явних розладів, таких як психози чи серйозна затримка психічного розвитку. Хоча онтологічні пояснення і були частиною цього раннього погляду на психопатологію, вони залишалися досить вузькими: розвиток хвороби носить прогресивний і незворотний характер і пов'язаний з розвитком дитини тільки в тому, що вона проявляється по-різному в міру її зростання, але не сприйнятлива до інших впливів, таких як лікування чи навчання. Все, що можна зробити, - це запобігти найбільш крайнім проявам шляхом суворого покарання та захистити тих, хто здоровий.

Як не сумно, але від ранньої педагогічної та гуманної моделі допомоги людям із психічними розладами на початку XX ст. повернулися до моделі утримання під наглядом. На зміну обережному оптимізму в галузі вивчення та лікування різних розладів знову прийшли повний песимізм, ворожість та зневага. Зокрема, під час наступного періоду панічної остраху патологій дітей та дорослих із психічними відхиленнями стали звинувачувати у злочинах та соціальних бідах. Замість того, щоб, слідуючи закликам Локка, розглядати знання як форму захисту, суспільство повернулося до погляду, згідно з яким психічні захворювання та затримка психічного розвитку є хворобами, які можуть поширюватися, якщо їх не приборкувати. Протягом двох наступних десятиліть подібні «божевілля», як правило, запобігали шляхом євгеніки (стерилізації) та сегрегації (приміщення до лікарень) (Меш, 2003).

На межі XX ст. багато дитячих психіатрів та психологів були налаштовані песимістично щодо своєї здатності лікувати дитячі психічні розлади. Методів, крім утримання під наглядом чи тимчасового зняття симптомів, немає. З. Фройд був одним із перших, хто відкинув подібний песимізм і вказав на нові можливості лікування, відкривши джерела психічних розладів у ранньому дитинстві. Можливо, вперше перебіг психічних розладів перестали вважати незворотним; з'явилася можливість допомогти і дітям, і дорослим за допомогою створення відповідного середовища, організації грамотного лікування чи сукупності цих методів (Меш, 2003).

У психоаналізі найбільш повно представлено уявлення про аутизм як первинну фазу дитячого розвитку. Процес розвитку дитини, як відомо, оцінюється З. Фройдом як послідовна зміна об'єктів задоволення сексуального інстинкту. Немовля, за Фрейдом, аутичне, тому що переживання задоволення не пов'язане з реакціями на зовнішній світ. Аутичне задоволення бажань переривається у період від 1 до 1,5 року, коли інстинкти-табу вступають у конфлікт із уже ізольованим лібідо (Мальтинська, 2017).

На той час у науці панувала дискусія щодо впливу соціальних та біологічних чинників на формування як особистості людини, так і появу психічних розладів. Різні точки зору представлені у теоріях психоаналізу та біхевіоризму. За умови застосування парадигми біхевіорального (поведінкового) напряму аутизм розглядають на рівні поведінкових проявів. За визначенням біхевіоральної психології аутизм - це синдром поведінкових дефіцитів і надлишків, які можуть змінюватись під впливом спеціальних ретельно спланованих, конструктивних взаємин з навколишніми людьми. При цьому дефіцитом поведінки названо те, що дитина не робить або робить недостатньо, а надлишком - рухи й дії дитини, які часто виявляються і перетворюють її поведінку на неадекватну та неефективну, заважаючи конструктивній взаємодії з навколишнім середовищем. У дітей з аутичним типом розвитку частіше за все спостерігають такі дефіцити: комунікація, соціально адаптивні навички, ігрові навички, побутові навички, генералізація навичок. Категорія «надлишку поведінки», своєю чергою, охоплює такі прояви: агресія (самоагресія), істерика, аутостимуляція, стереотипні дії. Поведінку дитини, що є соціально небажаною, деструктивною або самодеструктивною, називають проблемною. На думку представників біхевіорального напряму, проблемна поведінка у аутичних дітей здебільшого відбувається через брак певних навичок. Так, дитина, яка не має комунікативних навичок, починає виявляти себе небажаним чином: наприклад, хоче пити, але, не маючи навички просити, починає плакати чи виявляти аутостимуляцію (Скрипник, 2010).

У порівнянні з наступними роками, період з 1930 по 1950 р. був періодом затишшя в дослідженнях та лікуванні дитячої психопатології. Внаслідок наукових досліджень XIX ст. нічого кардинально не змінилося, і більшість дітей з інтелектуальними чи психічними розладами, як і раніше, утримувалися в інтернатах. Однак ця практика стала піддаватися дедалі більшій критиці наприкінці 1940-х рр., коли дослідження Рене Шпіца порушили серйозні питання про шкідливий вплив інтернатського життя на зростання та розвиток дітей. Він виявив, що у немовлят, вихованих в інтернатах без нормального фізичного контакту з дорослими та певної стимуляції з їхнього боку, виникали серйозні фізичні та емоційні проблеми. Було зроблено зусилля щодо закриття інтернатів та поміщення більш залежних та важких дітей у прийомні сім'ї або «групові» будинки. Протягом 20 років, з 1945 по 1965 р., відзначалося швидке зменшення кількості дітей, які живуть в інтернатах, тоді як кількість дітей у прийомних сім'ях та «групових» будинках зростала.

Протягом 1950-х років та на початку 1960-х з'явилася поведінкова терапія як системний підхід до лікування дитячих та сімейних проблем. Ця терапія була заснована на принципах оперантного та класичного зумовлення, закладених у лабораторній роботі з тваринами. У своїй ранній формі ці засновані на лабораторній роботі прийоми щодо зміни небажаної поведінки та формування адаптивних здібностей різко контрастували з домінуючими психоаналітичними підходами, які наголошували на вирішенні внутрішніх конфліктів і неусвідомлених мотивів. Спочатку поведінкова терапія фокусувала увагу на дітях із затримкою психічного розвитку або серйозними порушеннями, стосовно яких психоаналітична практика вважалася неефективною або навіть непридатною. Значна частина цієї роботи проводилася в інтернатах чи навчальних класах, де, як вважалося, забезпечувалась можливість зовнішнього контролю, необхідного для ефективної зміни поведінки (Меш, 2003).

До 50-х років 20-го століття сильно зріс інтерес до аутизму серед фахівців психіатрів США. Багато лікарів, особливо ті, хто працював у рамках психоаналітичної теорії, намагалися пояснити виникнення аутизму у дитини з непорушеним інтелектом, психотравмуючими подіями, особливо відсутністю теплих, довірчих, доброзичливих відносин до дитини з боку батьків. На той час у публікаціях з'явилися терміни заморожена мати, холодні інтелектуальні батьки тощо. У 1959 році американський психолог Б.Беттельхейм пише статтю «Джо - механічний хлопчик», де він описав дитину-аутиста, яка була дуже замкнена, але із високим інтелектом і навіть обдарована. У цьому дослідженні, як основна причина розвитку хвороби, було виділено саме холодне ставлення батьків до дитини. Теорія Беттельхейма, яка звинувачувала батьків у виникненні аутизму у дітей, була популярною на заході до середини 1970-х років, поки нові медичні дослідження в цій галузі не підтвердили первісну біологічну природу аутизму, про яку говорив Каннер (Мальтинська, 2017).

Паралельно з психогенетичною концепцією розвивалася концепція аутизму як особливого конституційного стану, як аутичний постнапад, після нападу шизофренії (Вроно М.Ш., Башина В.М. та ін.) Такі клініцисти, як Arn van Krevelen, Мнухин С.С. та інші запропонували концепцію органічного походження дитячого аутизму, згідно з якою мало місце часткове або цілковите фенокопіювання (неспадкоємна зміна фенотипу, модифікація) дитячого аутизму. При цьому деякі дослідники обстоювали поліетіологічність аутизму, пов'язуючи його походження з органічними, реактивними чинниками, наслідками порушення симбіозу між матір'ю й дитиною, - порушенням адаптаційних механізмів у незрілої особистості. Було також з'ясовано, що аутизм може виявлятися не лише як досить специфічні клінічно окреслені синдроми типу раннього дитячого аутизму Каннера, синдромів Асперґера і Ретта, але й бути проявом інших хвороб, зумовлених хромосомною патологією (хвороба Дауна, синдром Х-ламкої хромосоми, ФКУ та ін.), обмінних і органічних захворювань мозку, зокрема туберозного склерозу (Скрипник, 2010).

У 1960-ті роки відзначається велика зміна у розумінні аутизму: його етіології, діагностики та лікування. У ці роки психоаналітики піддали сумніву ефективність психотерапії як основного «лікування» аутизму, а потім С.Б.Ферстер 1961 року у своїй роботі «Позитивне заохочення та неадекватність поведінки аутичних дітей», припустив, що багато аномалій у поведінці та мовленні аутичних дітей можуть бути зменшені та згладжені шляхом систематичних занять за програмою модифікації поведінки. С.Ферстер зазначив цікаве спостереження, що будь-яка дивна поведінка аутичних дітей може бути формою комунікації, і таких людей можна навчити спілкуватися адекватніше. Робота Ферстера послужила поштовхом до дослідження підходу модифікації поведінки аутичних дітей та застосування його на практиці.

Американський психолог Бернард Римланд у 1964 році опублікував книгу «Дитячий аутизм: синдром та його значення для теорії нервової поведінки». Ця книга виявилася поворотним пунктом у зміні поглядів на проблему аутизму. У ній автор проаналізував світову літературу з аутизму та подібних порушень, а також обґрунтував погляд на аутизм як органічне порушення мозку. Необхідно відзначити, що в цей же час вчені-дослідники Ерік Шоплер і Роберт Рейхлер заснували перше державне відділення, яке займається корекцією та навчанням дітей з аутизмом та близькими до нього порушень комунікації. Грунтуючись на своїх спостереженнях і досвід роботи Е. Шоплер і Р. Рейхлер, підтверджували припущення, що причиною аутизму є невідома поки що органічна аномалія мозку, а не погане поводження батьків з дітьми. Ці висновки про визнання патології мозку вказали на необхідність створення специфічних сприятливих умов, які сприятимуть розвитку пізнавальних здібностей у людей з аутизмом.

Після цього по всьому світу починають проводитись дослідження в області аутизму, створюються спільноти допомоги людям з аутизмом. У 1977 С. Фолштейном та М.Раттер було проведено перше систематичне дослідження для підтвердження генетичних факторів аутизму. Американські вчені З. Чесс, З. Корн і Ф. Фернандез вивчали у роки специфічні інфекції як із причин аутизму. У 1979 Е. Дейкін та Б. МакМахон також вивчали збудників інфекційних захворювань в організмі матері в період вагітності, які могли б розглядатися як причина виникнення аутизму у дитини. Проте роботи цих вчених не підтвердили інфекційної гіпотези розвитку аутизму. У 1987 був опублікований огляд нейробіологічних, генетичних та фармакологічних досліджень проблем аутизму. Встановлено, що на відміну від інших розладів роботи мозку, аутизм не має чіткого єдиного механізму ні на молекулярному, ні на клітинному, ні на системних рівнях. Досі вчені не мають точного і єдиного розуміння, що стоїть за поняттям аутизм: кілька розладів, обумовлених мутацією генів, або це велика група розладів, спричинена різними механізмами.

Вітчизняні психіатри розглядали синдром дитячого аутизму як передманіфестний стан, замість якого згодом можуть розвиватися продуктивні симптоми. У вітчизняній дитячій психіатрії питання про ранній дитячий аутизм, як особливе, самостійне захворювання навіть не обговорювалося. Аутизм як психологічне дослідження на радянських теренах має зовсім іншу картину, ніж заході. Аутизм не розглядався як окремий синдром, а вивчався в рамках шизофренічних розладів (Сухарьова, Башина, Лебединська, Лукашова, Немирівська), іноді при органічній патології мозку (Мнухін, Ісаєв, Каган). Тільки 1977 при НДІ дефектології АПН СРСР було вперше створено спеціальну експериментальну групу з комплексної корекції РДА, в якій спільно працювали лікарі, психологи та педагоги-дефектологи та основною метою роботи була розробка системи клініко-психолого-педагогічної корекції аутизму. Починаючи з 80-х років, у нашій країні стали створюватися окремі лабораторії з вивчення проблем аутизму та практичні центри. Так в Інституті дефектології, у Москві було створено науково-практичний напрямок з організації допомоги аутичним дітям під керівництвом К. С. Лебединського, яке працює і зараз. У Санкт-Петербурзі в Інституті психотерапії під керівництвом В. Є. Когана було організовано спеціальні групи роботи з аутичними дітьми та їх сім'ями. У таких групах працювали психіатри, психологи, психотерапевти, арт-терапевти, музикотерапевти, логопеди, дефектологи (Мальтинська, 2017).

В Україні абілітація дітей з розладами аутичного спектру лише набирає обертів. Створюються спеціалізовані дитячі садки та школи, реабілітаційні заходи проводять у державних та приватних медичних установах. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.2019 №309, реабілітаційні послуги дітям з інвалідністю надаються безкоштовно у реабілітаційних установах, що мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики. Перелік установ, у яких можна отримати домопогу безоплатно в рамках державної програми міститься на сайті Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю та станом на 21.10.2021 в Україні налічуються більше 120 установ, які надають психокорекційну та реабілітаційну допомогу дітям з аутизмом та іншими розладами.

Висновки

Вчені називають 4 головні етапи, які відображають процес становлення науки про аутизм. Підсумовуючи вищезазначене, розглянемо ці етапи з точки зору розвитку психокорекції аутизму.

1. Першим є донозологічний період, для якого характерно окремі згадки про дітей, які прагнули до усамітнення й дивно поводили себе. На цьому етапі психокорекції аутизму фактично не існує. У давні часи дітей із вадами ігнорували чи страчували, у Середньовіччя катували, намагаючись позбавити «одержимості дияволом», епоха Відродження та Новий час покладали усю відповідальність виключно на батьків та давали можливість їм будь-яким чином виховувати норовливий характер дитини. Детальний опис поведінки хворих дітей вказує на наявність інтересу до подальших досліджень розладу.

2. Другий, так званий доканнеровський період, що припадає на 20-ті - 40-ві роки ХХ століття, знаменується формуванням поняття «дитячий аутизм». Значна увага до вивчення феномену аутизму, як і до інших психічних розладів, збільшує актуальність питання лікування цих розладів. Вивчаючи симптоми, лікарі відчували себе безсилими. Тож через страх суспільство регресує від пошуку шляхів вирішення проблеми до ізоляції хворих у спеціальних закладах або антигуманні методи лікування. Надію дає розвиток психоаналітичної теорії та біхевіоризму, адже з'являються спроби психотерапії психічних розладів. Потреба у визначенні діагностичних критеріїв захворювання та шляхів психокорекції лише зростає.

3. Третій період являє собою початок системного підходу до вивчення проявів аутизму у дітей (прийнято відносити до 30-х - 40-х років), його ознаменовано виходом у світ кардинальних праць з аутизму Л.Каннера, Г.Асперґера, а пізніше - і досить великої кількості праць інших фахівців. Лео Каннер став першим лікарем у світі, визнаним як дитячий психіатр, засновник першого академічного дитячого напряму в психіатрії. У праці «Аутичні розлади афективного контакту» Л.Каннер виклав результати свого дослідження 11 дітей, які вразили його незвичайною подібністю своїх поведінкових проявів; виявлені розлади розвитку він означив терміном «ранній дитячий аутизм» та охарактеризував аутизм як особливий стан з порушеннями спілкування, мовлення й моторики. Л.Каннер розглядав аутизм як психічний розлад, що відбиває неправильне виховання, охарактеризувавши аутичні прояви як захист за своєю природою. Виокремлені Л.Каннером характерні риси клінічної картини аутизму і в наш час вважають типовими проявами аутичного спектра. Визначення діагностичних критеріїв, накопичення досвіду взаємодії із хворими спонукає до подальших пошуків причин виникнення розладу, а найголовніше - з'являються спеціалізовані заклади та спільноти для лікування аутизму.

4. Нарешті, четвертий: післяканнерівський період (1980-ті - 1990-ті роки) характеризується відходом від позицій самого Л.Каннера у поглядах на аутизм, що його розглядали як неспецифічний синдром різного походження. При цьому слід відзначити дві провідні тенденції: 1) розгляд усіх аутичних синдромів дитинства в межах синдрому й концепції Л.Каннера про ранній інфантильний аутизм (що характерно для більшої частини наукової літератури) і 2) виокремлення різних клінічних форм дитячого аутизму, об'єднаних положенням про аутизм як один із синдромів дитячої психопатології. На цьому етапі розробляються різноманітні психокорекційні методи та технології лікування аутизму.

Отже, за досить короткий час аутизм пройшов шлях від повного невизнання, агресії та страху до толерантного ставлення, значної кількості психокорекційних методів із науково доведеною ефективністю, створення організацій, що спеціалізуються на психокореції дітей з аутизмом та надають підтримку батькам. Втім, незважаючи на значні зрушення, у контексті психокорекції аутизму існує ще дуже багато «білих плям» та перспектив подальших досліджень.

Література

1. Мальтинская Н. А. История развития учения об аутизме. Научнометодический электронный журнал «Концепт». 2017. № 11. С. 53-61.

2. Мэш Э. Детская патопсихология. Нарушения психики ребенка. СПб.: ПРАЙМ ЕВРОЗНАК, 2003. 384 с.

3. Скрипник Т. В. Феноменологія аутизму: Монографія. К.: Видавництво «Фенікс», 2010. 320 с.

References

1. Mal'tinskaya, N. A. (2017). Istoriya razvitiya ucheniya ob autizme [History of the development of the doctrine of autism]. Nauchno-metodicheskiy elektronnyy 133 zhurnal «Kontsept» - Scientific and methodological electronic journal «Concept», 11, 53-61 [in Russian].

2. Mesh E. (2003). Detskaya patopsikhologiya. Narusheniya psikhiki rebenka [Children's pathopsychology. Psychiatric disorders of the child]. SPb.: PRAYM YEVROZNAK [in Russian].

3. Skrypnyk T.V. (2010). Fenomenolohiya autyzmu: Monohrafiya [The Phenomenology of Autism: A Monograph]. Kyyiv: Vydavnytstvo «Feniks» [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru