Особливості проблеми слухання в психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості проблеми слухання в психології

Чуйко Галина Василівна кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри психології, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, м. Чернівці

Чаплак Ян Васильович кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри психології, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, м. Чернівці

Комісарик Марія Іванівна кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри педагогіки та психології дошкільної освіти, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, м. Чернівці

Анотація

Стаття присвячена теоретичному аналізу феномену слухання та його тлумачення в психології.

Зазначено, що проблемі слухання (як суттєвій частині процесу спілкування (за відсутності якої саме спілкування втрачає своє значення) та важливому комунікативному умінню), на відміну від спілкування загалом, науковці приділяють невиправдано мало уваги, хоча важливість активного слухання для досягнення мети спілкування та ефективності цього процесу беззаперечна. спілкування слухання психологія

Констатується, що у психології акцентовано увагу на різниці понять "слухати" та "чути" (оскільки з процесом спілкування прямо пов'язане лише перше з них, тоді як "чути" - не завжди передбачає наявність комунікативного процесу); виділено й охарактеризовано два основні види слухання (рефлексивне (активне) та нерефлексивне (пасивне)), спільною рисою для яких є забезпечення зворотного зв'язку та порозуміння в процесі міжособистої комунікації; визначені їх особливості, основними з яких є форма спілкування (діалогічна/монологічна) та переважаючий спосіб реагування на повідомлення співрозмовника (вербальний/невербальний); наголошується на важливості уваги/уважного слухання для адекватного сприйняття повідомлення; що ці види слухання є взаємодоповнюючими, оскільки використовуються за різних обставин й у певних ситуаціях; аналізуються рівні слухання та різні авторські типи слухачів, значення слухання у забезпеченні ефективності та результативності комунікативного процесу загалом та у допомагаючих професіях зокрема.

Зроблено висновок, що слухання - важлива складова процесу спілкування, що полягає в уважному, доброзичливо-неупередженому і толерантному сприйнятті, осмисленні та розумінні змісту отриманого повідомлення, адекватній оцінці його смислу та значення для співрозмовників; його ролі у досягненні мети спілкування.

Ключові слова: слухання, рефлексивне слухання, пасивне слухання, типи слухачів, рівні слухання.

Chuyko Halyna Vasylivna Candidate of Philological Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Psychology, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Kotsyubynsky St., 2, Chernivtsi

Chaplak Yan Vasylyovych Candidate of Psychological Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Psychology, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Kotsyubynsky St., 2, Chernivtsi

Komisaryk Mariya Ivanivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Pedagogy and Psychology of Preschool Education, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Kotsyubynsky St., 2, Chernivtsi

SPECIFICS OF THE PROBLEM OF LISTENING IN PSYCHOLOGY

The article is deals with the theoretical analysis of the phenomenon of listening and its interpretation in psychology.

It is noted that the problem of listening (as an essential part of the communication process (in the absence of which communication itself loses its meaning) and important communication skills), in contrast to communication in general, scientists pay undue few attention, although the importance of active listening to achieve goal and effectiveness of the process is undeniable.

It is stated that in psychology the emphasis is on the difference between the concepts of "listen" and "hear" (because only the first of them is directly related to the process of communication, while "hear" does not always imply the presence of a communicative process); two main types of listening (reflexive (active) and nonreflexive (passive)) are identified and characterized, the common feature of which is the provision of feedback and understanding in the process of interpersonal communication; their features are determined, the main of which are the form of communication (dialogical / monological) and the predominant way of responding to the interlocutor's message (verbal / nonverbal); the importance of attentive / attentive listening for adequate perception of the message and that these types of hearings are complementary as they are used in different circumstances and in certain situations is emphasized; levels of listening and different authorial types of listeners and the importance of listening in ensuring the effectiveness and efficiency of the communication process in general and in helping professions in particular are analyzed.

It is concluded that listening is an important component of the communication process, which manifests itself in attentive, friendly and unbiased and tolerant perception, understanding and comprehension of the content of the message, adequate assessment of its meaning and significance for interlocutors; its role in achieving the goal of communication.

Keywords: listening, reflective listening, passive listening, types of listeners, levels of listening.

Постановка проблеми. Людина живе, як постійно спілкуючись з іншими людьми, так і час від часу рефлексуючи, - зі своїм внутрішнім Я. У такий спосіб спілкування за своїм обсягом та значенням у житті людини виявляється цілком зіставним із самим її буттям, займаючи дуже значну його частину, що свідчить про важливість комунікативного процесу для життєдіяльності, розвитку та самоздійснення особистості. І розгляду феномену спілкування, яке є фундаментальною психологічною категорією, присвячена буквально величезна кількість наукових досліджень, як теоретичних, так і емпіричних, і число їх множиться надшвидкими темпами. Проте надто рідко науковці згадують про таку суттєву, важливу й об'єктивно необхідну складову спілкування, як процес слухання, без якої, власне, спілкування неможливе чи й безглузде.

Можливо, певною мірою ситуація пояснюється логікою розвитку інформаційного суспільства та впливом COVID-19, де частково нівелюється значення міжособистісного спілкування (необхідною складовою якого є процес слухання), яке подекуди опосередковується/підміняється (проте не заміняється) різними технічними засобами. Вони, при здатності полегшувати комунікацію, навіть зберігаючи/"консервуючи" її на певний час, насправді погіршують якість не лише міжособистісного, але й ділового спілкування, оскільки позбавляють людину можливості безпосереднього контакту "очі в очі" при здійсненні спілкування і швидкого зворотного зв'язку - реагування на почуте за необхідності, як і формування міжособистісних стосунків. Й у цьому контексті ситуація з мінімізацією уваги науковців до проблеми слухання виглядає закономірною, проте невиправданою. Тому наголошуємо на необхідності активізації дослідження в психології феномену слухання з огляду на його важливість як для ефективності комунікативного процесу зокрема, так і для життя людини загалом.

Зазначимо також, що протягом кожного дня ми насправді чуємо масу інформації, проте, якщо ми не звернемо увагу на те, що саме чуємо і не спробуємо зрозуміти і запам'ятати почуте, - воно пройде повз нашу свідомість. І мине дуже небагато часу, перш ніж ми не зможемо нічого з почутого пригадати. Тоді як, коли ми уважно слухаємо співрозмовника, свідомо відволікаючись від інших, фонових для його повідомлення звуків/шумів, ми не лише усвідомлюємо, але й розуміємо й аналізуємо почуте. А в діалогічному спілкуванні - ще й думаємо, що і як сказати у відповідь [1].

Аналіз досліджень і публікацій. До вивчення процесу слухання (який вважається міждисциплінарним науковим феноменом) й аналізу різних її аспектів у психології зверталися такі науковці, як: М. Берклі-Ален, І. Атватер, Ю.Б. Гіппенрейтер, К. Пасько, Е.Я. Палихата, М.П. Козирєва, О.В. Сидоренко, М. Подлєсова, О.В. Аграшенков, Г. Грейс, S. Moss, а також Т.Б. Гриценко, P. L. Hunsaker, V. K. Jahromi з колегами та інші. Проте, зважаючи на важливість процесу слухання та вміння уважно слухати для ефективності комунікації як індивідуально-особистісної, так і соціальної, його подальше дослідження представляється доречним і актуальним.

Отже, мета цієї статті - теоретично проаналізувати особливості та різні аспекти процесу слухання, досліджуючи його роль у житті людини і суспільства.

Виклад матеріалу дослідження. Аналізуючи поняття спілкування, по- перше, зазначимо, що "чути", за суттю, означає лише здатність людини сприймати звуки слуховим аналізатором (мовлення (що хтось говорить), шуми, музику), що цілком можливо і за відсутності ситуації спілкування, тоді як поняття "слухати" можна розуміти як усвідомлене налаштування людини на сприйняття інформації'/повідомлення [2]. Тобто слухання - це активний комунікативний процес, не менш важливий за процес говоріння у спілкуванні. А серед величезної кількості функцій, які виконує спілкування у житті людини та суспільства, виділених різними науковцями, значна частина пов'язується саме з якісним процесом слухання, сприйняття та розуміння інформації. Слухання - це вид "мовленнєвої діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації" [3]. Це вміння чути співрозмовника, сприймаючи та розуміючи те, що і як він говорить, а не даючи мислено в цей час оцінку сказаному [4].

Насправді ж зміст понять "слухати" і "чути" досить схожий, і одне, за суттю, ніби передбачає друге. Й у процесі спілкування, для його забезпечення та досягнення його результату, необхідно поєднувати здатність слухати і чути, хоча в українській (і англійській: to hear - чути, to listen - слухати) мові ці слова явно відрізняються (тоді як в російській звучання обох досить схоже: "слушать" і "слышать"). Адже, коли ми слухаємо когось/щось, ми насправді і чуємо його, проте, якщо до слухання долучена увага, ми будемо здатними і почути, і зрозуміти почуте, і відповісти/відреагувати на слова співрозмовника, і запам'ятати сказане ним. Якщо ж увага вимкнена чи легко переключається на інші об'єкти - цієї можливості ми позбавимося; у цьому випадку ми можемо слухати, насправді не чуючи, не розбираючи слова, які нам говорять (свідомо чи ні, лише роблячи вигляд, що слухаємо). Тобто, значна роль у процесі слухання відводиться увазі, уважності/розсіяності людини у міжособистісному спілкуванні.

У процесі слухання спочатку за допомогою уваги з усіх наявних звуків і шумів виокремлюються звуки мовлення, потім вони розрізняються, поєднуються у слова, в інші, більші мовні структури/одиниці; усвідомлюються і розуміються.

Проте слухання - це досить складний психічний процес, оскільки воно, крім сприйняття, осмислення та розуміння отриманої інформації передбачає і її емоційну оцінку та включає ставлення до того, хто повідомив цю інформацію та до самого повідомлення. Не зайве також зазначити, що повноцінне спілкування - це завжди цілісний процес, в якому нерозривно поєднані процеси говоріння та слухання. На думку Г.М. Андрєєвої [5], структура спілкування містить три взаємопов'язані сторони/аспекти: комунікативну (включає мовця і те, що він говорить (інформація, яку він хоче передати)), інтерактивну (взаємодію і взаємовплив співрозмовників у процесі спілкування) та перцептивну (сприйняття сказаного тим, кому повідомлення було адресоване).

Зазначимо, що слухати, не чуючи, - недоречно, навіть безглуздо (це - лише намарно витрачати час), проте, за певних причин, цілком можливо. Зокрема, у людини може виникнути необхідність слухати співрозмовника/оратора за цілковитої відсутності у неї бажання, готовності чи/і часу це робити. У такому випадку можна лише активно і підкреслено вдавати, що слухаєш співрозмовника, створюючи враження уважності до сказаного ним (за суттю, виходячи з бажання не образити його). Інша ситуація, проте з аналогічним результатом, - щира спроба слухати оповідача, коли думки людини зайняті іншим, коли подумки вона вирішує надважливу особисту проблему. Однак у слуханні, на думку І. Атватера [6], ми розділяємо відповідальність за спілкування (його результативність і ефективність) з мовцем - і про це варто пам'ятати.

Отже, випадок, коли людина неуважно слухає співрозмовника чи лише вдає, що слухає його, насправді зосереджуючись на іншому, може бути зумовлений не лише більшою привабливістю іншого об'єкта, порівняно з тим, що говорить співрозмовник, але й ставленням людини як до самого повідомлення/інформації, так і до самого мовця. Тобто увага може переключатися як на внутрішні проблеми самої людини чи характеристики зовнішнього стимулу, що активізує прояв мимовільної уваги, так і відволікатися від небажаної/нецікавої інформації чи неприємного співрозмовника. При цьому як переключення, так і відволікання уваги слухача може бути різного ступеня усвідомлення.

Проте для ефективного спілкування, для досягнення його мети, передбаченої/поставленої співрозмовниками до його початку чи в його процесі, важливо, щоб поєднувалися не лише процеси говоріння/мовлення і слухання: не менш важливо, слухаючи, ще й чути, про що саме йдеться у повідомленні комунікатора. Ще раз наголосимо, що можна лише робити вигляд, що слухаєш співрозмовника, навіть час від часу кивати головою чи видавати окремі короткі вигуки чи репліки, що мають свідчити, що мовця слухають і чують, проте лише імітувати власне слухання, насправді не чуючи ні слова зі сказаного, або частково - чути, проте упускати смисл сказаного чи логічний зв'язок/послідовність між повідомленнями, оскільки увага і думки того, хто слухає, насправді зайняті зовсім іншим, що суб'єктивно сприймається ним як важливіше, ніж те, що говориться на його адресу іншою людиною (співрозмовником). І це зовсім не означає, що один співрозмовник не слухає (чи принаймні, не хоче цього робити) іншого: він слухає, принаймні намагається, але насправді не чує. Ситуація певною мірою нагадує дихотомічне слухання: постійно переключаючи увагу з одного об'єкта (того, що говориться) на інший (те, що не виходить з голови, про що думається), насправді не можна адекватно ні зрозуміти сказане, ні мислено вирішити проблему.

Якщо ж людина не слухає співрозмовника, розсіяна, відволікається, невербально демонструючи свою неуважність/незацікавленість (уникає погляду, дивиться убік чи поглядає на годинник, нервово переступає з ноги на ногу чи потирає руки, демонструючи нетерплячість і бажання піти), або недоречно перебиває його, не даючи можливості висловитися чи завершити думку, пропускає/не відповідає на його запитання, вона є поганим слухачем [7]. Й у цьому випадку її співрозмовники швидко дійдуть висновку, що ні розповідати їй щось, ні повноцінно спілкуватися з нею, ні вибудовувати з нею міжособистісні стосунки не варто.

Можливий і "дзеркальний" випадок, коли людина понад усе намагається висловитися і говорить надто багато, не звертаючи увагу на можливість і бажання співрозмовника її слухати, не даючи йому вставити у цей монолог жодної фрази, слова чи зауваження/застереження (при цьому фрази типу "дайте мені договорити", як і "я вас почув/почула", жодним чином не свідчать про бажання вислухати чи почути думку іншої людини, швидше, про зворотне). У цьому контексті варто зазначити, що не кожен, хто говорить, може вважатися співрозмовником: саме слово "сшврозмовник" передбачає ведення людьми спільної бесіди, однакову їх участь у розмові, коли їх ролі у процесі спілкування постійно змінюються: від того, хто говорить, на того, хто слухає.

До бар'єрів - перешкод, які постають перед можливістю людини почути, зрозуміти й інтерпретувати отриману інформацію навіть за наявності її бажання та готовності це зробити, науковці відносять: перевантаження інформацією (ми спілкуємося майже постійно, проводячи у спілкуванні майже усе життя, причому біля половини часу витрачаючи на слухання; але і поза спілкуванням ми продовжуємо отримувати інформацію (навіть не бажаючи цього), обсяг якої в інформаційному суспільстві щоденно збільшується і з часом наростає відчуття його надмірності, перевантаження інформацією); особисті турботи та проблеми (іноді людина настільки переймається подіями власного життя, що їх суб'єктивна значимість заважає нам почути іншу людину); зовнішні відволікаючі фактори (до прикладу, сторонні голосні звуки), що заважають почути оратора; упередження (незгода з отримуваною інформацією чи негативне ставлення до самого мовця); темп мовлення та думки (оратор говорить надто швидко (навіть ковтаючи закінчення), і важко встигнути за його думками чи словами, як і точно зрозуміти їх, або дуже повільно, буквально "цідячи" слова, - що сильно втомлює слухача і спонукає відволіктися від процесу слухання - тоді закономірно виникає очікування: коли ж мовець завершить свою думку) [8].

Проаналізуємо основні види слухання, виділені у соціальній психології, зазначивши, що такий вид, як активне слухання, однією з перших вирізнила Ю.Б. Гіппенрейтер [9], а два різні його види (рефлексивне та нерефлексивне) охарактеризував М. Берклі-Ален [10].

Отже, нерефлексивне (непродуктивне, пасивне) слухання, як "уміння уважно мовчати" [4], найчастіше використовується у випадках, коли співрозмовнику з певної причини важко говорити (схвильований, переживає тощо), коли він прагне висловитися, або коли у партнерів зі спілкування різний соціальний/професійний статус. Найчастіше воно проявляється в уважному, доброзичливому мовчанні/слуханні за мінімального втручання адресата розмови у мовлення адресанта. Його, як наголошує Т.К. Чмут зі співавторами [11], називають "мінімальною підтримкою" мовця.

Варто зазначити, що особливо важливим уміння слухати/вислуховувати співрозмовника, використовуючи різні види слухання, доречність вибору яких визначається конкретною професійною ситуацією, є для представників допомагаючих професій, в основі яких лежить спілкування: міжособистісне і/чи ділове, - до яких належить і професія психолога.

На умінні психотерапевта уважно вислуховувати свого клієнта, не намагаючись витлумачити сказане з власного погляду та не привносячи своє розуміння в отримане від нього повідомлення (без вербальних "інтервенцій" психотерапевта), тобто, використовуючи переважно пасивне слухання, а емпатично розуміючи клієнта і його переживання, повідомляючи йому всю повноту цього розуміння, заснований клієнт-центрований психотерапевтичний підхід К. Роджерса [12]. І. Ялом, представник екзистенційної психології та психотерапії, також радить психотерапевту зосереджуватися та намагатися слухати і чути клієнта за принципом "тут і зараз" [13, с. 89].

У нерефлексивному слуханні, як зазначає О.В. Аграшенков [14, с.183], зазвичай уважне тактовне мовчання супроводжується мінімальною вербальною/невербальною реакцією (кивками голови, окремими жестами, посмішкою, схилянням голови набік, що свідчить про уважність співрозмовника до сказаного), окремими звуками/вигуками чи короткими зауваженнями ("так", "ага", "угу", "розумію" тощо). Такий варіант слухання цілком доречний, якщо співрозмовник хоче щось особисто розповісти (зокрема, до прикладу, психотерапевту чи психоконсультанту) - його не варто перебивати, він і сам легко зіб'ється і може замовкнути та замкнутися.

У тому випадку, якщо співрозмовник не готовий говорити на певну тему чи партнер зі спілкування не погоджується з почутим і не хоче, щоб його доброзичливе мовчання було сприйняте як згода з ним (адже у випадку незгоди зі співрозмовником така переважно мовчазна реакція на слова іншої людини абсолютно недостатня: необхідно також висловити власну аргументовану думку з приводу почутого), - варто перейти до слухання рефлексивного, що передбачає наявність активного зворотного зв'язку і по кожному важливому питанню - власні оціночні судження обох співрозмовників, емпатійне розуміння людьми один одного.

У рефлексивному слуханні співрозмовникам потрібно, щоб їх вислухали, почули, зрозуміли та відреагували на сказане; для взаєморозуміння необхідна спільна, адекватна для обох співрозмовників система кодування/декодування інформації, якою вони обмінюються, причому не лише вербальної, але й невербальної, і емоційно забарвленої (що певною мірою ускладнює її тлумачення). За умови рефлексивного слухання кожен зі співрозмовників має показати іншому, що не лише слухає і чує його, але й адекватно розуміє все сказане, оскільки від правильності цього розуміння залежить адекватність реагування на сказане. З цією метою співрозмовник може задавати уточнюючі запитання, перепитувати, чи правильно він зрозумів, перефразовувати почуте, узагальнювати отриману інформацію, просити пояснити/аргументувати повідомлення - це дає можливість обом співрозмовникам усвідомити, що варто висловлюватися точніше, щоб сказане було правильно зрозумілим, уточнювати смисл сказаного [15]. Це також уможливлює для кожного зі співрозмовників (якщо вони зацікавлені у результатах бесіди) коригування процесу і змісту своїх повідомлень, відновлюючи та забезпечуючи ефективне і результативне спілкування.

Проте, на нашу думку, передумовою та навіть причиною вияву рефлексивного слухання є зацікавленість (інтерес) обох сторін комунікативного процесу (чи принаймні однієї з них) у самому спілкуванні (міжособистісному чи діловому): його перебігу, процесі чи/і результаті.

Отже, рефлексивне (продуктивне, активне) слухання передбачає намагання почути та точно зрозуміти усе сказане іншою людиною й обов'язкову наявність зворотного зв'язку. Зворотний зв'язок у процесі такого спілкування/слухання, на думку науковців, може проявлятися у вигляді тлумачення, оцінювання, підтримки, схвалення, уточнення, з'ясування незрозумілого, прохання перефразувати сказане, вияву чуйності/співчуття, розуміння, відображення почуттів партнера зі спілкування, резюмування сказаного [1; 2; 3; 16], що певною мірою визначається метою, з якою інформація повідомляється.

Таке слухання діалогічне за формою, що передбачає почергове висловлювання партнерами зі спілкування власної думки з приводу предмета розмови та вислуховування відповіді співбесідника без спроб перебити мовця чи спростувати його слова, тобто, воно має бути збалансованим за внеском партнерів зі спілкування. І, як слушно зазначає Г.М. Андрєєва, саме у такому випадку комунікатор починає розуміти, наскільки правильно його зрозумів співрозмовник [5]. А це стає можливим за умови позитивного ставлення до партнера зі спілкування та обраної для розмови теми. S. Моss [17] вважає, і ми цілком підтримуємо думку науковця, що для того, щоб насправді слухати (чуючи, що говорить співрозмовник), потрібно не лише позбутися власних думок, але й відволіктися від власного еґо. Частиною такого слухання вважають невербальне слухання як "зчитування"/розуміння використаних партнером зі спілкування невербальних засобів комунікації, їх відповідності сказаному [18, с.209]. Рефлексивне слухання може передбачати також і підстроювання під співбесідника (повторення/відтворення його жестів, пози, міміки, ритму дихання, окремих слів) [4].

Згідно з поглядами та ідеями філософа П.Г. Грайса [19], діалог (а ефективне спілкування - діалогічне за формою, з передбаченням використання зворотного зв'язку) - це спільна діяльність людей/співрозмовників, кожен з яких визнає спільну мету розмови чи принаймні її спрямованість. Головний принцип діалогу, якого задля його ефективності та продуктивності, як і для досягнення порозуміння, мають дотримуватися співрозмовники, - це принцип кооперації, суть якого полягає в тому, що комунікативний внесок кожної зі сторін на кожному етапі діалогу повинний відповідати спільній меті цього діалогу. Принцип кооперації передбачає також дотримання співбесідниками (якщо вони зацікавлені у процесі та результаті спілкування) інших постулатів/максим, похідних від головного, принципів: кількості (викласти не більше і не менше інформації, ніж потрібно у певній ситуації), якості (інформація має бути правдивою, не варто говорити того, що викликає сумнів), відношення/релевантності (не відходити від теми розмови) та способу (стосується того, як говорити: коротко, послідовно, уникати незрозумілого і неоднозначного, мовити "прозоро"). Причому ці принципи сформульовані Г.П. Грайсом так, щоб передача й отримання/сприйняття інформації були максимально ефективними, оскільки недотримання цих принципів ведення діалогу зумовлює появу імплікатури (implicature) - натяку, що потребує додаткової інформації, оскільки виходить за межі сказаного. Імплікатуру Г.П. Грайс пояснює як недомовку - додаткове інформаційне навантаження повідомлення, яке у ньому прямо не згадується, проте його може зрозуміти як той, хто його висловлює, так і людина, якій воно адресовано, відновивши/зрозумівши інформацію, упущену у висловлюванні, той підтекст, який у ньому прихований і який може логічно бути виведений з нього [19].

Оскільки у комунікативному процесі поєднані три об'єкти: мовець/оратор, реципієнт/комунікант/слухач (роль яких у спілкуванні можуть періодично змінюватися, якщо воно діалогічне) та інформація - повідомлення, яке передається від одного співрозмовника до іншого [20], - можна виділити ймовірні наслідки для кожного з них активного слухання: мовець досягне мети передати інформацію і бути почутим іншою стороною, буде задоволений процесом і результатом спілкування, вважатиме співрозмовника вартим довіри і комунікативно компетентним, з яким буде приємно спілкуватися у майбутньому; інформація буде почутою, сприйнятою, запам'ятованою, зрозумілою, осмисленою, практично застосованою; слухач може збільшити свої знання з метою їх подальшого використання в житті та діяльності і досягнення успіху; поліпшити стосунки зі співрозмовником; сподіватися за потреби бути почутим і зрозумілим ним; продовжити спілкування.

Головною ознакою рефлексивного/активного слухання є наявність чіткого і вчасного зворотного зв'язку за принципом "тут і тепер", що дає можливість уточнити отриману інформацію, вірно її розшифрувати, упевнитися в правильності її розуміння; повідомити співрозмовнику, як саме його (і його переживання) розуміють, наскільки повно, та як до цього і самого комунікатора ставляться, спонукати його до самовираження та більш повного саморозкриття.

На нашу думку, у рефлексивному слуханні можливий варіант, коли, уважно слухаючи, співрозмовник ділить свою увагу між сприйняттям і усвідомленням отриманої інформації та продумуванням власної відповіді мовцю, коли він завершить своє повідомлення. Проте такий тип слухання може виявитися недостатнім для повноцінного розуміння та запам'ятовування отриманого повідомлення.

Людина, яка вміє активно слухати, демонструючи співрозмовнику щиру налаштованість на усю повноту розуміння його повідомлення, не лише вважається хорошим співрозмовником, з яким приємно і комфортно спілкуватися, але й викликає довіру та бажання вільно і відверто ділитися з нею інформацією, вирішувати проблеми та переборювати труднощі, отримувати нову інформацію, розширюючи власні знання та розуміння ситуації з можливістю їх практичного використання [18].

При цьому активне слухання (вислуховування) не лише є найвищим і найефективнішим рівнем слухання (демонстрація інтересу, зацікавленості інформацією, невтручання у мовлення співбесідника, повага до нього), але й проявом майстерності у цьому процесі. Таке слухання не любить поспіху, оскільки те, що повідомляється, як і той, хто це робить, вважаються адресатом дуже важливими.

Активне слухання, на думку науковців, залежить від таких факторів, як ставлення до повідомлення, розвиненої у людини навички слухати та можливості це робити якісно [21, с. 2123-2124].

Пасивне слухання зорієнтоване на те, щоб дати співрозмовнику висловитися та вислухати все, що він скаже, не перебиваючи партнера зі спілкування, не уточнюючи наполегливо, чи правильно його зрозуміли. Проте у такому варіанті слухання мовчазна уважність може бути звернена лише на лексичний зміст слів (тобто почуте сприймається у прямому значенні слів, а багатозначні слова й омоніми - залежно від контексту).

Тоді як другий вид слухання, активне (рефлексивне) слухання, дозволяє уловити і психологічне значення сказаного співрозмовником і навіть перевірити повноту власного розуміння усього сказаного. Більш того, воно демонструє значимість співрозмовників один для одного та здійснює взаємну підтримку.

О.В. Сидоренко [22, с. 77] відрізняє два види (рефлексивне та нерефлексивне) слухання за такими параметрами, як спонукання до розмови та спроби переконатися у правильності розуміння сказаного чи вплинути на характер комунікації партнера зі спілкування, що можливо, зазначає науковець, лише за умови активного (рефлексивного) слухання.

Пасивне слухання за формою частіше монологічне. Причому ні запам'ятати повністю, ні повністю відтворити цей монолог через деякий час не зможе ніхто зі співрозмовників: ні сам мовець, ні адресат інформації. Тоді як активне слухання передбачає розуміння інформації, повідомленої співрозмовником, шляхом зосередження уваги на її змісті та взаємозв'язку її складових, на тому, що мовець хотів сказати своїм повідомленням (що реально мав на увазі), та можливість продуманої відповіді адресата сказаного - співрозмовнику. Зазначимо, що як активне, так і пасивне слухання передбачають використання різних (вербальних і невербальних) засобів спілкування. Проте у пасивному слуханні домінує саме невербальне реагування на повідомлення (погляд в очі співрозмовника, посмішка, кивок, потиск руки чи знизування плечима, різні жести тощо). Активне/рефлексивне ж слухання передбачає вербальну, діалогічну форму спілкування співбесідників. Однак в обох випадках важливо, щоб оратор/мовець помітив, що його слухають, розуміючи сказане ним і реагуючи у відповідь (наявний зворотний зв'язок).

Рефлексивне та нерефлексивне слухання доречно вміти використовувати у відповідних ситуаціях. Зокрема, якщо людина переживає, що її пасивна і мінімальна реакція в нерефлексивному слуханні співрозмовником буде зрозуміла невірно, то варто перейти до рефлексивного слухання. У випадку ж, коли співрозмовник прагне чимось (якоюсь інформацією) поділитися з іншою людиною, перебивати його, відрефлексувавши попереднє повідомлення, навпаки, зовсім не варто. Тобто жодний із цих видів слухання не можна застосовувати постійно, вони не є взаємовиключними.

Нерефлексивне слухання, на думку Т.Б. Гриценко зі співробітниками [16, с. 177], доречно використовувати у ситуаціях, коли: співрозмовник прагне висловитися (свої погляди, оцінки, переконання, позицію); він воліє обговорити болючі/травмуючі для нього проблеми/ситуації; йому важко почати розмову про наболіле; співбесідник відчуває потребу поділитися власними переживаннями. Тоді як у випадку, якщо один зі співрозмовників незацікавлений у бесіді чи навпаки, хоче отримати чітку та поширену реакцію на свої повідомлення, або інший може не зрозуміти сказаного, - варто перейти до рефлексивного слухання.

Окрім видів слухання М. Берклі-Ален виділяє також такі рівні активного слухання, водночас зазначаючи, що чіткої межі між ними не існує: 1) "слухання з тимчасовим відключенням", найпростіший рівень; насправді слухач у цьому випадку більше зосереджений на собі і зайнятий сторонніми думками, тому, за необхідності, придумує, що саме сказати співрозмовнику чи як заперечити сказане ним; 2) "поверхового спілкування", коли людина, слухаючи мовця, насправді не чує, оскільки не розуміє глибини сказаного та не усвідомлює намірів мовця; таке слухання покладається лише/переважно на логіку повідомлення, відгороджуючись від емоційної його складової, тому здатне привести до непорозумінь; закономірно, що воно включає можливість перепитування, перефразування й узагальнення сказаного, щоб уникнути непорозуміння ("Якщо я правильно зрозумів ваші слова, то..."); 3) слухання- співпереживання, коли слухач намагається зрозуміти почуту інформацію, поставивши себе на місце мовця, переживаючи свою присутність у розмові за принципом "тут і зараз", поважаючи співрозмовника та концентруючись на тому, що і як саме він говорить, у різний спосіб щиро підтверджуючи, що інформація почута та правильно зрозуміла [10]; також цей рівень слухання пов'язаний з розвитком почутих від співрозмовника думок/ідей на основі їх попередньої оцінки [3].

Роль якісного, щирого, осмисленого, повноцінного слухання у житті людини і суспільства неможливо переоцінити. Так, у діловому спілкуванні, на думку О.В. Сидоренко [22], "майстерність слухання" є найважливішою складовою ефективної комунікації. Активне слухання полегшує спілкування, сприяє зменшенню напруження між людьми і в організації спільної діяльності, допомагає обговорити та вирішити проблеми, надати й отримати потрібну допомогу. На думку М. Берклі-Алена [10, с. 225], розвинуте уміння слухати передбачає, що "інша людина володіє почуттям власної гідності та має, що повідомити". А.Б. Мобб цілком доречно зазначає, що за деяких обставин "уміння слухати може бути питанням життя і смерті" [17] (іноді для людини надважливо бути почутою, зокрема, у критичній для неї ситуації).

У психології різними науковцями також виокремлено різні види/типи слухання, проте ми, зокрема, зосередимося на класифікації, запропонованій P.L. Hunsaker, T. Alessandra, A.J. Alessandra [23], які виділяють категорії слухачів, що розрізняються як глибиною зосередженості на сприйнятті інформації так і довірою до її джерела та ефективністю спілкування (яка зростає від першого - до останнього типу слухача) загалом: 1) той, хто насправді не слухає; 2) маргінальний (частковий) слухач; 3) слухач, який оцінює; 4) активний слухач.

Інші науковці пропонують вирізняти такі види слухачів/слухання та типом реагування на повідомлення: 1) байдужий слухач - йому зовсім не цікаво, про що розмова і він яскраво показує, що зайнятий власними думками;

2) слухач-угодовець - лише вдає, що розмова йому цікава; та, поки вона його не стосується прямо, - він прагне не слухати, а якнайшвидше завершити її;

3) конфліктний слухач - усім своїм виглядом і провокаційними репліками демонструє незгоду з комунікатором; 4) конструктивний слухач - прагне зрозуміти не лише, що сказано, але і як сказано, з'ясовує деталі, підтримує атмосферу довіри [4].

Та, на нашу думку, найбільш ґрунтовний опис соціальних ролей, які мимовільно чи цілком усвідомлено можуть виконувати слухачі, дав М. Берклі-Ален: 1) симулянт - лише робить вигляд, що уважно слухає, не відводить погляд від мовця, проте насправді думками десь дуже далеко; 2) залежний слухач: настільки поглинений тим, як саме він слухає, чи правильно (так, як треба, як від нього очікується) реагує на сказане, яке враження про нього як про слухача створюється у співрозмовника, що мимоволі упускає, про що саме говориться; 3) той, хто перебиває: він вважає, що, якщо не висловиться одразу, як приготував відповідь, то забуде, що хотів сказати, часто говорить невпопад;

4) слухач, заглиблений у себе: протягом розмови зайнятий не тим, щоб почути і зрозуміти, що говорить співрозмовник, а переймається тим, як виглядає та як його оцінюють інші люди; 5) слухач-інтелектуал, слухач-логік: сприймає інформацію виключно розумом, чує лише те, що хоче почути, решту - відкидає, ігноруючи емоційні та невербальні аспекти розмови; 6) слухання-співпереживання: дає можливість висловитися співрозмовнику, обговорити проблеми, уважно вислуховує, здатний допомогти [10, с. 83-86].

2) Висновки

Отже, слухання - це комунікативний процес і водночас уміння людини усвідомлено, активно, неупереджено, толерантно, доброзичливо сприймати сказане партнером зі спілкування, розуміючи зміст повідомленого й адекватно оцінюючи його психологічний смисл (підтекст), аналізуючи емоційний стан мовця, обмірковуючи значення отриманої інформації для співрозмовників та для досягнення мети комунікації.

Науковцями-психологами виділено два основні та не протилежні види слухання: рефлексивне та нерефлексивне, - що відрізняються в основному як формою комунікації (діалогічна - монологічна) та домінуючим способом реагування на повідомлення (вербальний - невербальний), так і ситуаціями, в яких використовуються; визначені його рівні (від найнижчого, обмеженого імітацією слухання, - до найвищого, слухання-співпереживання, емпатійного), а також різні типи слухачів; проаналізовано його роль у забезпеченні ефективності та результативності процесу спілкування зокрема та життя людини загалом.

Проте проблемі слухання у психології наразі приділяється недостатньо уваги, хоча важливість процесу слухання й уміння слухати та чути, і в результаті - розуміти співрозмовника є беззаперечною.

Література

1. Палихата Е.Я. Теоретичні основи навчання слухання як одного з видів діалогічномовленнєвої діяльності. Науковий вісник ужгородського національного університету. Серія "педагогіка, соціальна робота". 2013. Вип.29. С. 132-135.

2. Подлєсова М. Слухати vs чути: як зробити розмови продуктивними. URL: https://happymonday.ua/sluhaty-vs-chuty.

3. Пасько К. Ефективність спілкування як умова продуктивної професійної діяльності педагога. Вища освіта України. 2017. № 1. С. 72-76.

4. Види слухання: активне, емпатичних, пасивне. URL: https://peskiadmin.ru/uk/vidy- slushaniya-vidy-slushaniya-aktivnoe-empaticheskoe-passivnoe.html

5. Андреева Г.М. Социальная психология. М.: Аспект-Пресс, 2017. 363 с.

6. Атватер И. Я Вас слушаю: Советы руководителю, как правильно слушать собеседника. М.: Книга по Требованию, 2013. 110 с.

7. Active Listening Skills for Successful Communication. URL: https://www.indeed.com/ career-advice/career-development/active-listening-skills

8. Barriers to Listening. URL: https://courses.lumenlearning.com/atd-fscj-publicspeaking/ chapter/barriers-to-listening/

9. Гиппенрейтер Ю.Б. Чудеса активного слушания. М.: АСТ, 2014. 192 с.

10. Беркли-Ален М. Забытое искусство слушать. СПб.: Питер Пресс, 1997. 256 с.

11. Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка,

12. М.П. Лукашевич, І. Б. Осечинська; ред.: І. В. Хронюк. К. : МАУП, 1999. 203 c.

13. Дмитренко А.К., Чуйко Г.В. Основи гуманістичної психології. Чернівці: Прут, 2002. 268 с.

14. Ялом И. Дар психотерапии. Москва: Издательство "Э", 2016. 352 с.

15. Аграшенков А.В. Психология на каждый день. Советы, рекомендации, тесты. М.: ВЕЧЕ, 2003. 432 с.

16. Types of Listening Skills With Examples. URL: https://www.thebalancecareers.com/ types-of-listening-skills-with-examples-2063759

17. Етика ділового спілкування / Гриценко Т.Б., Гриценко С.П., Іщенко Т.Д., Мельничук Т.Ф., Чуприк Н.В., Анохіна Л.П. К.: Центр учбової літератури, 2019. 344 с.

18. Moss S. How to be a good listener: my mission to learn the most important skill of all. URL: https://www.theguardian.com/lifeandstyle/2020/jan/20/how-to-be-a-good-listener-my-mission-to-learn-the-most-important-skill-of-all.

19. Козирєв М.П. Комунікативні бар'єри спілкування та шляхи їх подолання. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія психологічна. 2014. № 1. 201-211.

20. Грайс Г.П. Логика и речевое общение. Новое в зарубежной лингвистике / под ред. Е.В. Падучевой. М.: Прогресс, 1985. Вып. XVI. С. 217-238.

21. Чуйко Г.В., Комісарик М. І. Основи психологічного впливу: навчально- методичний посібник / за наук. ред. В.Г. Панка. Чернівці : Технодрук, 2014. 248 с.

22. Jahromi, V. K., Tabatabaee, S. S., Abdar, Z. E., & Rajabi, M. (2016). Active listening: The key of successful communication in hospital managers. Electronic physician, 8(3), 2123-2128. DOI: http://dx.doi.org/10.19082/2123.

23. Сидоренко Е.В. Тренинг коммуникативной компетентности в деловом взаимодействии. СПб.: Речь, 2008. 208 с.

24. Hunsaker P.L., Alessandra T., & Alessandra A.J. (2009). The new art of managing people, updated and revised: Person-to-person skills, guidelines, and techniques every manager needs to guide, Direct, and Motivate the Team. New York NY, USA: Simon and Schuster Inc. 369 р.

25. References:

26. Palyhata, E. Ja. (2013). Teoretychni osnovy navchannja sluhannja jak odnogo z vydiv dialogichnomovlennjevoi' dijal'nosti [Theoretical bases of teaching listening as one of the types of dialogic speech activity]. Naukovyj visnyk uzhgorods'kogo nacional'nogo universytetu. Serija "pedagogika, social'na robota" - Scientific Bulletin of Uzhhorod National University. Series "pedagogy, social work", 29, 132-135 [in Ukrainian].

27. Podljesova, M. (n.d.). Sluhaty vs chuty: jak zrobyty rozmovy produktyvnymy [Listen vs hear: how to make conversations productive]. Retrieved from: https://happymonday.ua/sluhaty-vs- chuty [in Ukrainian].

28. Pas'ko, K. (2017). Efektyvnist' spilkuvannja jak umova produktyvnoi' profesijnoi' dijal'nosti pedagoga [Effectiveness of communication as a condition of productive professional activity of a teacher]. Vyshha osvita Ukrai'ny - Higher education in Ukraine, 1, 72-76 [in Ukrainian].

29. Vydy sluhannja: aktyvne, empatychnyh, pasyvne [Types of hearings. Types of listening: active, empathic, passive] (2020). Retrieved from: https://peskiadmin.ru/uk/vidy-slushaniya-vidy- slushaniya-aktivnoe-empaticheskoe-passivnoe.html [in Ukrainian].

30. Andreeva, G. M. (2017). Social'naja psihologija [Social Psychology]. Moskva: AspektPress [in Russian].

31. Atvater, I. (2013). Ja Vas slushaju: Sovety rukovoditelju, kak pravil'no slushat' sobesednika [I listen to you: Tips for the manager on how to listen to the interlocutor]. Moskva: Kniga po Trebovaniju [in Russian].

32. Active Listening Skills for Successful Communication. (n.d.). Retrieved from: https://www.indeed.com/career-advice/career-development/active-listening-skills

33. Barriers to Listening. (n.d). Retrieved from: https://courses.lumenlearning.com/atd-fscj- publicspeaking/chapter/barriers-to-listening/

34. Gippenrejter, Ju. B. (2014). Chudesa aktivnogo slushanija [The Miracles of Active Listening]. Moskva: AST [in Russian].

35. Berkli-Alen, M. (1997). Zabytoe iskusstvo slushat' [The Forgotten Art of Listening]. Sankt-Peterburg: Piter Press [in Russian].

36. Chmut, T. K., Chajka, G. L., Lukashevych, M. P., & Osechyns'ka, I. B. (1999). Etyka dilovogo spilkuvannja [Ethics of business communication]. I. V. Hronjuk (Ed.). Kyi'v : MAUP [in Ukrainian].

37. Dmytrenko, A. K., & Chujko, G. V. (2002). Osnovy gumanistychnoi' psyhologii' [Fundamentals of humanistic psychology]. Chernivci: Prut [in Ukrainian].

38. Jalom, I. (2016). Dar psihoterapii [The gift of psychotherapy]. Moskva: Izdatel'stvo "Je" [in Russian].

39. Agrashenkov, A. V. (2003). Psihologija na kazhdyj den'. Sovety, rekomendacii, testy [Psychology for every day. Tips, tricks, tests]. Moskva: VEChE [in Russian].

40. Types of Listening Skills With Examples. (n.d.). Retrieved from: https://www.thebalancecareers.com/types-of-listening-skills-with-examples-2063759

41. Grycenko, T.B., Grycenko, S.P., Ishhenko, T.D., Mel'nychuk, T.F., Chupryk, N.V., & Anohina, L.P. (2019). Etyka dilovogo spilkuvannja [Ethics of business communication] Kyi'v: Centr uchbovoi' literatury [in Ukrainian].

42. Moss S. (2020). How to be a good listener: my mission to learn the most important skill of all. Retrieved from: https://www.theguardian.com/lifeandstyle/2020/jan/20/how-to-be-a-good- listener-my-mission-to-learn-the-most-important-skill-of-all.

43. Kozyrjev, M. P. (2014). Komunikatyvni bar'jery spilkuvannja ta shljahy i'h podolannja [Communication barriers and ways to overcome them]. Naukovyj visnyk L'vivs'kogo derzhavnogo universytetu vnutrishnih sprav. Serija psyhologichna - Scientific Bulletin of Lviv State University of Internal Affairs. The series is psychological, 1, 201-211 [in Ukrainian].

44. Grajs, G.P. (1985). Logika i rechevoe obshhenie [Logic and speech communication]. Novoe v zarubezhnoj lingvistike - New in foreign linguistics (issue XVI), (pp. 217-238). E.V. Paducheva (Ed.). Moskva: Progress [in Russian].

45. Chujko, G. V., & Komisaryk, M. I. (2014). Osnovy psyhologichnogo vplyvu [Fundamentals of psychological influence]. V. G. Panok (Ed.). Chernivci : Tehnodruk [in Ukrainian].

46. Jahromi, V. K., Tabatabaee, S. S., Abdar, Z. E., & Rajabi, M. (2016). Active listening: The key of successful communication in hospital managers. Electronic physician, 8(3), 2123-2128. DOI: http://dx.doi.org/10.19082/2123.

47. Sidorenko, E. V. (2008). Trening kommunikativnoj kompetentnosti v delovom vzaimodejstvii [Training of communicative competence in business interaction]. Sankt-Peterburg: Rech' [in Russian].

48. Hunsaker P.L., Alessandra T., & Alessandra A.J. (2009). The new art of managing people, updated and revised: Person-to-person skills, guidelines, and techniques every manager needs to guide, Direct, and Motivate the Team. New York NY, USA: Simon and Schuster Inc.

Размещено на Allbest.ru