Імпліцитні теорії інтелекту та особистості як предиктори психологічного благополуччя і оптимізму

І.Ф. Аршава,

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Проаналізовано поняття імпліцитних теорій особистості та інтелекту як важливих факторів активної оптимістичної життєвої позиції людини та її психологічного благополуччя. Викладено результати емпіричного дослідження характеру взаємозв'язків особливостей імпліцитних уявлень людини про інтелект та особистість із показниками її психологічного благополуччя, оптимізму, самоефективності. Для прогнозування рівня психологічного благополуччя особистості на основі імпліцитних уявлень індивіда про особистість та інтелект побудовано кореляційно-регресійну модель. імпліцитний інтелект психологічний

Ключові слова: імпліцитні теорії інтелекту, імпліцитні теорії особистості, самоефективність, диспозиційний оптимізм, психологічне благополуччя, регресійний аналіз.

Аннотация

Представлен анализ содержания понятий "имплицитные теории личности", "имплицитные теории интеллекта", теоретически обоснована возможность рассмотрения особенностей имплицитных представлений человека в качестве важных предикторов оптимистической жизненной позиции, самоэффективности и психологического благополучия. Теоретический анализ позволил сделать предположение о том, что принятие инкрементальных имплицитных теорий личности и интеллекта способствует позитивному мышлению человека и его успешному функционированию в социуме. Результаты проведенного эмпирического исследования на выборке численностью 78 человек подтверждают гипотезу о том, что принятие теорий "обогащаемой" личности и "наращиваемого" интеллекта сопровождаются более выраженными показателями психологического благополучия, оптимизма и самоэффективности.

Ключевые слова: имплицитные теории интеллекта, имплицитные теории личности, самоэффективность, диспозиционный оптимизм, психологическое благополучие, регрессионный анализ.

Постановка проблеми. У сучасній психології достатньо активно вивчається зв'язок психологічного благополуччя з різними психологічними факторами (прогностичною компетентністю, сенсожиттєвими орієнтаціями, емоційним інтелектом, життєвими стратегіями особистості та ін.), активно розглядаються питання формування та розвитку психологічного благополуччя в різні вікові періоди, розробляється валідний та надійний інструментарій для вимірювання психологічного благополуччя, відбувається уточнення та операціоналізація цього конструкта. Сучасні дослідники підкреслюють провідну роль самосвідомості та сформованої картини світу в зумовленні активної життєвої позиції людини і забезпеченні її психологічного благополуччя.

Неабиякий вплив на життєдіяльність особистості, зокрема на її сприйняття та розуміння себе й оточення, на взаємини з іншими здійснюють імпліцитні теорії - суб'єктивні пояснювальні схеми, основна мета яких полягає в побудові цілісної картини світу. Від того, як ці схеми сформовані, залежать домінуючі емоційні стани людини, її ставлення до речей і подій, що відбуваються в житті, очікування від майбутнього, пояснення досягнень та невдач, зрештою - відчуття власного психологічного благополуччя. Отже, дослідження ролі імпліцитних компонентів картини світу, разом з чітко усвідомлюваними експліцитними переконаннями особистості, є однією з актуальних, теоретично та практично значущих проблем сучасної психології.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Слово "імпліцитний" має латинське походження: "implicit"" (сплітаю) в дослівному перекладі означає "неявний, схований; такий, що може бути виявлений тільки через свої зв'язки з іншими об'єктами чи процесами".

Дослідження імпліцитних теорій беруть свій початок із традиційного підходу, в межах якого вони були віднесені до парадигми конструктивізму, що підкреслює ідею конструктивної природи пізнання, мовленнєву і культурно-історичну зумовленість свідомості, опосередкованість пізнання світу індивідуальними категоріями, що формуються в онтогенезі. Найбільш відомими представниками цього напряму є С. Аш, Дж. Брунер та Р. Таджиурі. Можна сказати, що в руслі традиційного підходу розуміння дослідниками поняття "імпліцитні теорії" має неоднорідний характер, бо позиції Дж. Брунера і Р. Таджиурі суперечать думці С. Аша про те, що формування цілісного уявлення не може бути передбачене на основі внеску кожної окремої риси (Gopnik & Wellman, 2012). Але водночас зазначимо, що саме суперечливість поглядів стала вихідною точкою подальших експериментальних досліджень імпліцитних теорій особистості.

Одним із найбільш відомих підходів до проблеми імпліцитних теорій людини є соціально-когнітивна теорія американської дослідниці К.С. Двек. У своїх працях вона аналізує те, чому люди досягають успіху і як можна цьому сприяти. На думку вченої, головну роль у процесі саморегуляції діяльності та досягненні успіху відіграють переконання та уявлення людини. Наприклад, уявлення суб'єкта про власний інтелект має важливе значення для мотивації, спрямованої на досягнення. І, на відміну від більш широких рис особистості, такі переконання можна досить точно визначити, виміряти і змінити за допомогою спеціальних заходів. Керол Двек підкреслює, що переконання мають значення, їх можна змінити, а разом із ними - й особистість. Переконання людини включають її ментальні репрезентації про сутність і функціонування Я, її взаємини та її світ (Dweck, 2008).

Тобто, на думку К. Двек, переконання - це суб'єктивні пояснювальні схеми об'єктивної дійсності, які є необхідними для побудови цілісної картини світу. Формування імпліцитних теорій (переконань) пов'язане з дією багатьох чинників, але основну роль при цьому відіграє особистісний досвід. Такі переконання стосуються лише тієї частини реальності, що є актуальною для особистості, входить до її життєвого контексту і потребує осмислення (Gorbunova, 2008).

Для одних, відповідно до міркувань авторки, структура і механізми функціонування особистості є постійними, незмінними (стабільна імпліцитна теорія), натомість для інших особистість постійно "збагачується" в процесі діяльності (тобто для них характерна інкрементальна імпліцитна теорія) (Fomenko, 2016).

Виділення імпліцитних теорій особистості стосується успішності соціального функціонування, вирішення соціальних завдань, побудови стосунків з іншими. Люди, що схильні до стабільної імпліцитної теорії особистості, на думку Керол Двек, будуть боятися налагоджувати стосунки за наявності ризику бути знехтуваними, зазнати невдачі і знизити свою самооцінку. Ті ж, хто переконані, що в процесі розвитку контактів з іншими також змінюються і розвиваються, активно включаються в стосунки навіть із невизначеним результатом. Імпліцитні теорії особистості стосуються не лише уявлень людини про себе. Вони поширюються і на розуміння інших людей, впливають на вибір цілей, тип реакції на невдачі. Дослідниця підкреслює, що загалом імпліцитні теорії "збагачуваної" особистості відповідають позитивному мисленню людини (Smymov, 2001).

Відповідно до інкрементальної імпліцитної теорії особистості, в процесі спілкування з іншими людина розвивається і є суб'єктом свого особистісного розвитку. Натомість, з позиції стабільної імпліцитної теорії, особистість не змінюється впродовж усього життя. К. Двек стверджує, що імпліцитна теорія "збагачуваної" особистості спонукає до роботи над собою, тоді як переконаність у незмінності особистісних якостей може перешкоджати вступати в нові стосунки через страх бути знехтуваним (Dweck, 1999).

Для стабільної імпліцитної теорії продуктивність свідчить про загальні здібності, а тому невдача в культурному або оцінному контексті погано позначається на особистості. Цей взаємозв'язок між продуктивністю і здібностями в результаті може призвести до недосяжних стандартів та перфекціонізму, які, у свою чергу, пов'язані з тривогою та депресією. Тобто можна сказати, що імпліцитна теорія, яка передбачає незмінність особистості, може призвести до стану самотності, фрустрації (Dweck, 2006).

Таким же чином імпліцитні теорії інтелекту поділяються на уявлення про те, що розумові здібності не змінюються, та про те, що інтелект постійно розвивається, "нарощується" в процесі життя та навчання.

К. Двек здійснила спробу поєднати уявлення про імпліцитні теорії інтелекту та типи цілей, які з ними пов'язані, зокрема з такою змінною як упевненість суб'єкта у своїх здібностях. Дослідниця зазначає, що уявлення про здібності можуть розрізнятися, оскільки не всі люди сприймають їх однаково. Тому вчена умовно ділить людей на два типи залежно від їх уявлень про власний інтелект: для одних він є відносно сталою, незмінною характеристикою (стабільна імпліцитна теорія чи теорія заданості), якою особистість наділена лише певною мірою; натомість для інших інтелект є властивістю, яку можна покращувати та розвивати за рахунок набуття нових знань, саморозвитку та самовдосконалення (теорія нарощуваного інтелекту або інкрементальна теорія). Відповідно, ці імпліцитні теорії інтелекту створюють два типи мотиваційних патернів, що характеризуються різним ступенем адаптивності поведінкових, когнітивних та емоційних реакцій при зіткненні з перешкодами і невдачами в діяльності, - "орієнтація на оволодіння майстерністю" і "патерн безпорадності" (Salyuk, 2017).

Перший патерн - "орієнтація на оволодіння майстерністю" - проявляється в збільшенні наполегливості при продукуванні ефективних стратегій вирішення завдань при зіткненні з труднощами. При цьому невдачі приписуються нестабільним внутрішнім (брак зусиль) або зовнішнім (несприятливі умови) факторам, а не відсутності деяких стабільних внутрішніх якостей чи здібностей. В результаті невдач очікування майбутніх успіхів не змінилося, оцінка власних здібностей не знижувалась, а стратегії вирішення не погіршуються, а навпаки - стають більш продуманими. Отже, цей патерн реакції є адаптивним, оскільки дає змогу особистості лишатися відданою своїм цілям, внаслідок чого збільшується ймовірність їх досягнення.

Розглядаючи патерн реакції на невдачу ("патерн безпорадності"), можна зазначити, що для схильних до нього особистостей властивими є прагнення уникати ризику, брак наполегливості і погіршення діяльності після поразок. Інтерпретуючи власні негаразди, такі особи пов'язують їх із внутрішніми стабільними причинами, особливо з браком здібностей. До того ж, вони схильні переоцінювати власні невдачі та недооцінювати позитивні результати (Leontyev, 2002).

Узагальнюючи вищезазначене, наголосимо, що імпліцитні теорії інтелекту відіграють вирішальну роль у формуванні цільової спрямованості особистості на оволодіння майстерністю, яка, на противагу цільовій установці на демонстрацію досягнень, зумовлює успішність діяльності, досягнення поставлених цілей, прагнення до розвитку. Також варто зауважити, що такий теоретичний конструкт як "орієнтація на оволодіння майстерністю", який виокремила К. Двек у межах своїх праць, можна співвіднести з поняттям високої самоефективності (за А. Бандурою). Загалом, виходячи з теорії К. Двек, можна зробити висновок, що висока узгодженість в уявленнях про власну самоефективність у різних ситуаціях (можливість перенесення переконань про власну самоефективність, що сформовані в одній сфері діяльності на інші) має зв'язок з імпліцитною теорією "нарощуваного" інтелекту, тобто з переконаннями в можливості розвитку, покращення своїх здібностей і таким мотиваційним патерном як "орієнтація на оволодіння майстерністю".

Що ж до дослідження зв'язку імпліцитних теорій із характеристиками психічного здоров'я та психологічного благополуччя особистості, то вони лише починають з'являтися в науковій літературі, що пов'язано з відносною новизною поняття "імпліцитні теорії". Деякі аспекти цієї проблеми розглядали сучасні науковці, зокрема французький дослідник Девід да Фонсека (Da Fonseca et al., 2009), американські дослідники Грегорі Уолтон та Девід Йегер (Yeager & Walton, 2011), а також українська дослідниця Я.В. Козуб (Kozub, 2015).

Зокрема, Я.В. Козуб (Kozub, 2015), досліджуючи імпліцитні теорії інтелекту та особистості як фактори емоційного ставлення студентів до навчально-пізнавальної діяльності у вищому закладі освіти, встановила, що прийняття інкрементальної імпліцитної теорії інтелекту статистично значимо підвищує ймовірність переживання захопленості, радості, натхнення, бадьорості, зосередження та рішучості студентів на заняттях та зменшує роздратування, зайву нервозність, пригніченість, злість. До того ж, як зазначає авторка, прийняття імпліцитної теорії "нарощуваного" інтелекту та "збагачуваної" особистості характерні для студентів, які схильні до більш вираженого позитивного емоційного відгуку на навчання у вищому навчальному закладі.

Відзначимо також емпіричні дослідження Г. Уолтона та Д. Йегера, що виявили таку закономірність: учні, які вступають до середньої школи, демонструють зростання депресивних симптомів протягом 9-місячного академічного періоду. Однак коротка інтервенція (30 хвилин) викладання "інкрементальної" імпліцитної теорії знизила частоту клінічно підвищеної депресії до 40% (Yeager & Walton, 2011).

Отже, імпліцитні теорії "збагачуваної" особистості та "нарощуваного" інтелекту відповідають позитивному мисленню людини (Fomenko, 2016). Так, у дослідженні російських психологів Т.О. Гордєєвої та Є. М. Осіна доведено, що позитивне мислення позитивно корелює з суб'єктивним благополуччям особистості, самоефективністю та успішністю навчання (Gordeeva & Osin, 2011).

Проте, незважаючи на певні наукові напрацювання зарубіжних та вітчизняних дослідників стосовно проблеми взаємозв'язку імпліцитних уявлень людини із психічними станами та особливостями саморегуляції діяльності, до цього часу немає чіткої відповіді на запитання стосовно ролі суб'єктивних переконань про особистість та інтелект у формуванні активної оптимістичної життєвої позиції індивіда, зумовлені його психологічного благополуччя.

Метою цього дослідження є теоретичне обґрунтування та емпірична перевірка ролі імпліцитних уявлень (теорій) про інтелект і особистість у забезпеченні психологічного благополуччя особистості, встановлення можливостей прогнозування психологічного благополуччя особистості залежно від сформованих у неї імпліцитних теорій.

Основні результати дослідження. На основі теоретичного аналізу проблеми була сформульована концептуальна гіпотеза дослідження: імпліцитні уявлення про інтелект та особистість є важливими факторами оптимістичної життєвої позиції та психологічного благополуччя людини як суб'єкта життєдіяльності.

В емпіричному дослідженні взяли участь 78 осіб (38 жінок і 40 чоловіків) віком від 17 до 28 років; середній вік досліджуваних - 20,5 років.

При проведенні дослідження використано комплекс методів: тестування, кореляційне дослідження, квазіексперимент із порівнянням нееквівалентних груп. Застосовано психодіагностичні методики: 1) опитувальник імпліцитних теорій і цілей навчання К. Двек (у модифікації Т.В. Корнілової та С.Д. Смірнова); 2) "Шкала загальної самоефективності" М. Єрусалема та Р. Шварцера в адаптації В.Г. Ромека (1996); 3) "Шкала психологічного благополуччя" К. Ріфф в адаптації М.М. Лепешинського (2007); 4) тест диспозиційного оптимізму Ч. Карвера в адаптації Т.О. Гордєєвої, Є. М. Осіна та О.А. Сичова (2012).

Математико-статистичні методи: кореляційний аналіз (коефіцієнт кореляції р-Спірмена), встановлення статистичної значущості розбіжностей між групами (критерій и-Манна-Уітні), множинний лінійний регресійний аналіз для прогнозування показників психологічного благополуччя на основі імпліцитних теорій інтелекту та особистості.

Результати розрахунків коефіцієнтів кореляції між показниками імпліцитних уявлень досліджуваних та шкалами психологічного благополуччя представлено в таблиці 1.

Таблиця 1

Кореляційні зв'язки між показниками імпліцитних теорій та психологічного благополуччя особистості