Психологічні особливості соціалізації підлітків в умовах соціальної депривації

Анотація

деривація соціалізація підліток інтернатний

У статті проаналізовано психологічні особливості соціалізації підлітків в умовах соціальної депривації. Виявлено, що під впливом депривуючого середовища процес соціалізації зазнає деструктивних впливів, які торкаються сфери спілкування, самосвідомості, емоційно-вольової сфери та ін. На думку автора, інтернатні заклади сімейного типу здатні максимально наблизити підлітка до родинного виховання.

Ключові слова: підліток, соціальна депривація, «Я-концепція», соціалізація.

Annotatіon

This paper analyzes the psychological characteristics of adolescent socialization in terms of social deprivation. We found that exposure to environmental depryvuyuchoho socialization process undergoes destructive influences that affect the field of communication, self-awareness, emotional, volitional, and others. The author believes that family type orphanages are able to bring your teenager to family education.

Keywords: adolescent, social deprivation, «self-concept», socialization.

Українська держава переживає складні часи переосмислення цінностей, ломки стереотипів, утвердження правових засад громадянського суспільства. Зазначені процеси не можуть не позначитися на вихованні підростаючого покоління. Нова модель освіти в Україні покликана переорієнтувати навчально-виховний процес на становлення продуктивно мислячої, духовно здорової й творчої особистості, здатної розв'язувати проблеми сьогодення і майбутнього. Виховання та соціальне середовище нерозривно взаємопов'язані в процесі соціалізації особистості підготовки її до життя в безперервно мінливому світі. Діти, які перебувають в родинному середовищі, відчувають постійний духовний супровід найближчих людей і легше переносять негаразди мінливого світу, тому особливої уваги потребують діти, які виховуються в умовах соціальної депривації дитячих будинках, інтернатних закладах різного типу. Особливо проблемним в особистісному розвитку сиріт є підлітковий вік. У контексті актуальної проблематики суспільства феномен депривації набуває окремого наукового статусу насамперед через деструктивний вплив на всю систему соціально-психологічного буття дітей, позбавлених батьківської опіки.

Мета статті проаналізувати психологічні особливості соціалізації підлітків в умовах соціальної депривації.

Проаналізовані вітчизняні та зарубіжні дослідження, спрямовані на вивчення особливостей психічного розвитку дітей поза родиною (І.Бех, В.Вінс, Я.Гошовський, І.Дубровіна, Т.Землянухіна, Н.Карасьова, М.Кулеша, Г.Лялюк, И.Лангмейєр, М.Лісіна, З.Матейчек, Л.Осьмак, А.Прихожан, Н.Толстих, Т.Юферева), указують на те, що соціальна депривація є негативним чинником особисті сн ого становлення дітей, вихованців інтернатних закладів. Однак більшість цих робіт присвячена дошкільному та молодшому шкільному періодам. Водночас проблеми особистісного розвитку підлітків в умовах соціальної депривації висвітлені недостатньо й потребують подальшого вивчення. Тому дослідження психологічних особливостей соціалізації підлітків, вихованців дитячих будинків, дозволить поглибити знання про вплив соціалізуючого потенціалу родинних стосунків на становлення особистості, а отже, сприятиме пошуку психологічних чинників поліпшення умов розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування.

Для розуміння сутнісного змісту феномену соціалізації відзначимо, що головною тенденцією в розвитку наукових уявлень про сутність соціалізації є об'єднання ідей: соціалізація це процес входження індивіда в суспільство, активне засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві; процес соціалізації має дві форми: соціальну адаптацію та інтеріоризацію; основними інститутами соціалізації є система освіти й виховання; процес соціалізації особистості включає як соціально-контрольовані цілеспрямовані процеси, які впливають на особистість, так і стихійні, спонтанні впливи; процес соціалізації розгортається в трьох сферах, які тісно взаємопов'язані: діяльність, спілкування та самосвідомість процес соціалізації невіддільний від розвитку самосвідомості; формування певних структур індивідуальної самосвідомості пов'язане з процесом самовизначення і становлення соціальної ідентичності особистості, «Я-концепції», осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, обґрунтування власного морального вибору; у процесі соціалізації формуються особистісні передумови для розв'язання завдань наступного етапу розвитку.

Соціалізація має діяльнісний характер і тому головний критерій її успішності вільне й ефективне функціонування особистості в суспільстві, а її система ціннісних орієнтацій показник міри соціалізації. Ціннісні орієнтації є системоутворювальним фактором соціальної позиції особистості. Сфера особистісних цінностей визначає основні смисложиттєві орієнтації та налаштування як усвідомлювані, так і неусвідомлювані індивідом.

Теоретичний аналіз досліджень вікових етапів соціалізації вказує на її особливу важливість для дітей підліткового віку, оскільки під час цього періоду активізується процес засвоєння норм і цінностей, накладаючись на психологічну кризу. Особистісний розвиток підлітка супроводжується загостренням суперечностей між дорослими потребами, бажаннями підлітка, з одного боку, і можливостями їх задоволення, з іншого. Хоча ровесники й відіграють важливу роль у процесі соціалізації підлітків, родина залишається головним, первинним і найстабільнітттим чинником формування їх особистості. Істотною складовою соціалізації є засвоєння особистістю певних соціальних ролей, ефективність якого залежить від особливостей взаємодії дорослого й дитини, у результаті чого вона ідентифікує себе з ним як з носієм тієї чи іншої ролі. Дефіцит патернів «дорослості» у зоні інтимно-особистісного спілкування підлітка деформує механізм ідентифікації, що стає причиною непідготовленості індивіда до виконання ряду соціальних ролей.

Результати психолого-педагогічних досліджень свідчать, що родина має формувальний вплив на розвиток особистості дитини, її самосвідомості: самопізнання, ставлення до себе й саморегуляції. Родина забезпечує задоволення основних вітальних потреб дитини. Дослідження таких базових потреб, як захист, свобода, успіх й ефективність (А.Адлер, К.Хорні, Е.Еріксон, Е.Фромм, Е.Берн), доводить, що норма й патологія функціонування індивіда залежать від того, чи зумів він реалізувати ці потреби, чи вони були заблоковані в процесі його соціалізації. Особливо важливою є потреба визнання і позитивного образу «Я», задоволення якої вирішальним чином впливає на соціалізацію особистості, її адаптацію до соціального оточення. Соціальна депривація унеможливлює належне задоволення цих потреб, що відчутно негативно позначається на формуванні особистості та її соціалізації.

Більшість науковців (І.Бех, Д.Боулбі, У.Голдфарб, І.Дубровіна, Т.Землянухіна, И.Лангмейєр, З.Матейчек, М.Лісіна, Е.Смирнова, Н.Толстих, Н.Щелованов) розглядають депривацію як психічний стан, який виникає в результаті таких життєвих ситуацій, у яких протягом тривалого часу унеможливлюється задоволення основних життєвих і психічних потреб суб'єкта достатньою мірою. Дослідники єдині в думці, що соціальна депривація є психотравмувальним чинником, який істотно поглиблює підліткову кризу. Кризові стани призводять до зростання рівня особистішої тривоги й емоційної вразливості.

Проаналізуємо типові деструктивні особливості процесу соціалізації підлітків, які перебувають в умовах соціальної депривації.

У більшості наукових праць, присвячених розвитку дітей в інтернатних закладах освіти, розкривається негативний вплив умов цих закладів на становлення особистості. Насамперед учені пов'язують це з особливостями організації спілкування між дорослими й дітьми (загалом мають значення і тривалість перебування, і час попадання в інтернатний заклад).

У роботах И.Лангмейєр, З.Матейчек, А.Прихожан, Н.Толстих [5; 9] указано на той факт, що діти, які з раннього віку виховуються в закритих інтернатних закладах, за рядом суттєвих характеристик відрізняються від дітей, які виховуються в сім'ях. Режимні моменти, сувора регламентація, замкнутість дітей у межах одного навчально-побутового закладу сприяють формуванню особливого типу особистості й різноманітних відхилень у формуванні власного «Я»-образу. Будучи відокремленими від зовнішнього світу, діти відчувають сенсорний голод, який, у свою чергу, призводить до появи симптомів госпіталізму [9].

Слід зауважити, що психічний розвиток дітей з інтернатних установ не можна порівняти з психічним розвитком дітей із звичайних сімей [5; 9]. Це особливий тип психічного розвитку особистості, пов'язаний із розвитком дитини поза сім'єю (деприваційні умови).

А.Прихожан, Н.Толстих [9] стверджують, що найбільш типовими проявами депривації є тривожність, депресія, страх, інтелектуальні розлади.

На думку Я.Гошовського [3], депривація негативно позначається на самосвідомості, призводить до появи відхилень у формуванні адекватної самооцінки, є причиною розладів і дисгармоній у процесі становлення образу «Я», шкодить психічному здоров'ю особистості.

У дітей, які виховуються без батьків у закладах інтернатного типу, у дитячих будинках, які не мають тісних емоційних стосунків з дорослими, психічні потреби нереалізовані, вони знаходяться в потенційному стані.

Найчастіше в школах-інтернатах дитина зазнає одночасно декілька типів депривації, які тісно переплітаються між собою. Визначити, який вид Я.Гошовський [3] вивчав розвиток особистості залежно від терміну депривації. Він зазначає, що в дітей, які прийшли з дитячого будинку, занижені показники прийняття себе як особистості, що пояснюється як результат тривалішого досвіду депривації емоційних контактів, неможливості реалізації потреби в батьківській любові ще в дошкільному віці.

Науковці, які досліджують психічний розвиток дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, наголошують на тому, що гостра нестача сімейного впливу негативно позначається на особистісному розвитку дитини, на формуванні образу «Я», стосунках з дорослими та ровесниками, ставленні до себе й самоприйнятті.

Насамперед одним із найважливіших факторів позбавлення сімейного оточення виступає брак емоційних контактів дорослого з дитиною, які сприяють розвитку самосвідомості [4; 7; 9].

Емоційні контакти є запорукою подальшого успішного розвитку «Я»-образу, позитивного сприйняття себе та самоставлення.

Багато науковців указують, що однією з причин у формуванні негативного образу «Я» дітей-сиріт є неправильно організоване спілкування з дорослими, що спричиняє відставання в загальному психічному розвитку та збіднення образу «Я». Вони відзначають декілька моментів у спілкуванні: спілкування в інтернатних закладах не досить емоційно насичене, не спрямоване на особистість дитини, її індивідуальність, дорослі не наділяють дитину ціннісною значущістю, спілкування здебільшого має навчально-побутовий характер, контакти дорослих і дітей короткочасні, нетривалі, дуже відрізняється якість спілкування (байдужість, емоційна холодність, нестала система вимог), що не сприяє засвоєнню якогось одного зразка поведінки, а, навпаки, породжує в дитини певну розгубленість, підвищує тривожність.

Вплив спілкування у формі його позитивного впливу позначається на всіх сферах психічного життя дитини від процесів сприйняття до становлення особистості й самосвідомості.

На нашу думку, діти в школах-інтернатах і дитячих будинках страждають від незадоволення потреби в спілкуванні з дорослими, що негативно позначається на характері стосунків із дорослими, на самому процесі спілкування, на контактах із ровесниками.

Проблема становлення образу «Я» у дітей школи-інтернату є наслідком неправильно побудованої системи спілкування «дорослий дитина». Саме із цією основною потребою пов'язане подальше становлення особистості.

Унаслідок «дефіциту спілкування» спілкування дітей-сиріт із дорослими набуває специфічного характеру і є для дитини цінним лише для задоволення потреби в спілкуванні, а не засобом для пізнання [6; 9]. У більшості випадків у дітей школи-інтернату виникає залежність від дорослих. А це, у свою чергу, проявляється на особливостях становлення «Я» і самооцінці.

Отже, можемо зробити висновок, що в дітей-сиріт, які зростають у закладах інтернатного типу, унаслідок недостатніх емоційних контактів відбувається специфічний розвиток особистості.

У дитини формування образу «Я» проходить через сприйняття її особистості значущими дорослими. У вихованців школи-інтернату роль «значущих дорослих» виконують педагогічні працівники, обслуговуючий персонал. За дітьми, як правило, доглядає не один дорослий, а декілька, які по-різному ставляться до дитини, демонструють різні форми поведінки.

Л.Божович указує на той факт, що для нормального розвитку особистості дитини є необхідними продуктивність й узгодженість в оціночних судженнях оточуючих. Відсутність єдності в суспільній оцінці дезорієнтує школяра й затримує процес формування його самосвідомості [2].

У дослідженнях науковців зазначено, що депривація реалізації потреби в пізнанні викликає деформацію структури самосвідомості й виникнення негативних утворень. Це особливо помітно в усвідомленні себе в минулому, теперішньому, майбутньому [2; 10].

А.Мудрик також висловлює думку про те, що найбільш важливим для розвитку самосвідомості є спілкування зі значущими дорослими (друзі, учителі, батьки), від яких учні отримують про себе інформацію в оціночних термінах. На його думку, якщо спілкування в школяра склалося не зовсім вдало (немає друзів, конфліктні відносини), то це певним чином позначається на пізнанні дитиною самої себе воно затримується й часто буває викривленим [8].

Самосвідомість особистості та розвиток образу «Я» завжди є процесом розвитку самої особистості, на формування якого впливає безліч факторів. І.Дубровіна й М.Лісіна показали, що в дітей, які виховуються в інтернатних закладах, спостерігається низька результативність у сфері спілкування [6; 10]. Це пов'язано насамперед із тим, що діти відчувають на собі дефіцит спілкування з дорослими. Повною мірою потреба в спілкуванні в них не задовольняється. Через відомі причини у вихованців закритого дитячого закладу значно менше можливостей для задоволення цих потреб, ніж у дітей, які мають батьків.

Я.Гошовський зазначає, що знехтування особистості депривованого підлітка довколишнім мікросоціумом призводить до появи низки психологічно-дискомфортних станів, що неминуче відбивається на всій структурі самосвідомості. Тому такі діти переживають страх і підсвідомо очікують покарання через свою незахищеність. У них часто спостерігається самозанурення, пригнічене самокопирсання [3].

Н.Гуткіна, аналізуючи психологічні особливості спілкування з дорослими й ровесниками випускників школи-інтернату, наголошує, що мотивація спілкування і взаємин з оточенням депривованих старшокласників є вузько прагматичною й пов'язана з бажанням отримати від партнера в спілкуванні допомогу або послугу, тобто має споживацький характер. Негативну роль у формуванні повноцінного спілкування відіграють жорстка регламентація та постійне перебування у вузькому комунікаційному просторі, брак усамітнення, відсутність свободи вибору в поведінці тощо. Зазначається, що у взаєминах вихованців школи-інтернату набагато бідніше, ніж у їх ровесників з масової школи, задіяні особистісно-інтимні форми спілкування [4].

В.Мухіна, аналізуючи ряд робіт, доводить, що дитина, яка росте в умовах інтернатного закладу, як правило, не засвоює навичок продуктивного спілкування. Її контакти поверхневі, знервовані й поспішні, вона одночасно домагається уваги й відкидає її, переходячи на агресію або пасивне відчуження. Потребуючи любові й уваги, вона не вміє поводити себе так, щоб із нею спілкувалися відповідно до цієї потреби. Негативний досвід спілкування призводить до того, що дитина займає у ставленні до інших негативну позицію [11].

В.Мухіна показує, що конкретні умови, які діють в інтернатних закладах, породжують певні відхилення в особистісному розвитку. Зокрема, вона стверджує, що вихованці інтернатних закладів повинні постійно адаптуватися до великої кількості дітей, що, у свою чергу, викликає емоційну напругу, тривожність, підсилює агресію дитини. Відсутність приміщення, у якому дитина могла б побути сама, відпочити від дітей і дорослих, заважає внутрішній роботі самоусвідомлення, формування самосвідомості.

У дослідженнях А.Прихожан, Н.Толстих вивчався характер спілкування вихованців інтернатів з дорослими [9]. Результати дослідження показали, що картина спілкування вихованців школи-інтернату суттєво відрізняється від спілкування у звичайній школі. Вихованці школи-інтернату будь-яким чином намагаються привернути до себе увагу дорослого, готові виконати будь-яке його прохання, «липнуть» до кожного дорослого й одночасно бувають грубими, демонструють агресивність, образливість і т. ін. Тому саме депривованість потреби в спілкуванні з дорослими в цих дітей є провідним фактором «важкості», дезадаптованості вихованців школи-інтернату.

А.Прихожан, Н.Толстих, які досліджували образ «Я» у підлітків із масової школи та школи-інтернату, виявили, що у вихованців школи-інтернату самоописи відзначаються низькою самооцінкою [9].

Р.Берне підкреслює, що діти, які відчувають велику материнську депривацію, зазвичай сумніваються у власній цінності й наперед упевнені в неможливості встановлення тісних емоційних зв'язків з матір'ю або з іншою близькою людиною. У результаті вони починають уникати соціальних контактів [1].

Дослідження показали, що одним із важливих факторів, який негативно впливає на дитину, є брак в її житті емоційних і соціальних стимулів. Варто підкреслити, що дитині для повноцінного розвитку необхідні любов і ласка. Дитина повинна відчувати, що вона щось значить для дорослого, що її люблять. Дитина, яка росте без любові, як правило, боязка, похмура, недовірлива. Відсутність любові в дитинстві відображається на особистості дитини.

Н.Радіна, яка вивчала самосприйняття дітей, що виховуються в закритих дитячих закладах і в сім'ї, зазначає, що самоприйняття дітей, які виховуються в умовах дитячого будинку, набагато нижче від самосприйняття дітей, які виховуються в сім'ї. В умовах дитячого будинку самосприйняття тісно пов'язане з наявністю емоційної включеності в контакти зі значущими людьми. Позитивне самосприйняття відповідає вираженим ідентифікаціям зі значущими дорослими. Авторка відмічає, що існує зв'язок між розвитком самосприйняття і наявністю психотравмуючого досвіду. Наприклад, горе втрати сім'ї утруднює встановлення близьких стосунків з іншими людьми, що, у свою чергу, заважає розвитку позитивного самосприйняття [11].

Позитивне ставлення близького дорослого стає для дитини цінністю. У своїх очах дитина є такою, якою її бачать близькі, авторитетні для неї люди.

Тривалі негативні переживання дитини через відсутність емоційних контактів із близькими дорослими можуть призвести до негативних наслідків формування «комплексів». Один із таких комплексів називають комплексом «Попелюшки». Дитина, яка має такий комплекс, відчуває себе гіршою за інших дітей, але в той самий час вірить у якесь диво, у те, що одного щасливого дня все зміниться [3].

Я.Гошовський зазначає, що брак сімейного комфорту впливає на особливості самосприйняття вихованців інтернатних закладів. Це позначається на їх незадоволенні власною зовнішністю, іменем, невмінням керувати собою [3].

Підвищена цінність сім'ї та недостатній досвід життя в ній сприяють ідеалізації вихованцями інтернату взаємовідносин у сім'ї, що, у свою чергу, негативно відображається на формуванні адекватного еталона мужності-жіночості.

Отже, соціальна депривація зумовлює специфічний розвиток особистості, а також одну з головних ознак розвитку в умовах депривації зниження самоповаги. Брак взаємодії та батьківського впливу порушує процес самоусвідомлення й формування адекватного образу «Я». Розвитку самостійності вихованців інтернату заважають недоліки режиму. Через неправильну організацію життя в школах-інтернатах у дітей з'являються споживацькі настрої.

У школі-інтернаті спілкування зі старшими дітьми та дорослими дуже обмежене. Тому в дітей відсутнє одне з найважливіших джерел постійного накопичення досвіду і знань. Якщо не знайти способів заповнити цю порожнечу, то загальний розвиток дитини може бути затриманий. Дитина в школі-інтернаті перебуває й спілкується переважно в колективі однолітків, тому в неї значно обмежений досвід спілкування з дітьми інших вікових категорій.

Суттєво впливає на загальну спрямованість, динаміку дитячої діяльності оточення, яке оцінює вчинки дитини з погляду певних соціальних норм і вимог. Набуваючи морального досвіду, дитина потім починає сама себе оцінювати, переходячи таким чином до саморегуляції поведінки.

Висновки

Проведений аналіз психологічних особливостей соціалізації підлітків, які перебувають в умовах соціальної депривації, засвідчив наявні суттєві деструктивні відмінності у вказаному процесі, зумовлені фактом перебування підлітків у закладах інтернатного типу.

Змістовно-динамічні характеристики соціалізації підлітків в умовах соціальної депривації мають ряд особливостей, а тому специфіка взаємозв'язку між ними спричиняє психологічну динаміку процесу соціалізації. «Я-концепція» депривованого підлітка мобілізує захисні механізми в його конфлікті з реальністю, тим самим особистість наближається до передпатологічного функціонування захисних механізмів, залежно від того, як підліток сприймає соціальну депривацію загалом. Урешті-решт, надмірне функціонування механізмів психологічного захисту призводить до соціальної дезадаптованості, ускладнень процесу соціалізації особистості в цілому.

Інтернатні заклади сімейного типу, перебування в яких наближає до умов у родині, можуть бути важливим особистісним ресурсом, від якого залежатиме ефективність процесу соціалізації підлітків.

Література

1. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание / Р. Бернс ; пер. с англ. / общ. ред. В. Я. Пилиповского. М. : Прогресе, 1986. 422 с.

2. Божович Л. И. Этапы формирования личности в онтогенезе / Л. И. Божович // Вопросы психологии. 1979. № 4. С. 23-34.

3. Гошовський Я. О. Становлення образу Я в підлітків школи-інтернату в умовах депривації батьківського впливу : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. психол. наук : 19.00.07 / Я. О. Гошовський. К., 1995. 19 с.

4. Гуткина Н. И. Личностная рефлексия в подростковом возрасте : автореф. дис. на соискание учен, степени канд. психол. наук / Н. И. Гуткина. М. : МГУ, 1983. 24 с.

5. Лангмейер И. Психическая депривация в детском возрасте / И. Лангмейер, 3. Матейчек. Прага : Авиценум, 1984. -335 с.

6. Лисина М. И. Общение, личность и психика ребенка / М. И. Лисина. М., 1984. 220 с.

7. Лялюк Г. М. Розвиток самосвідомості особистості підлітка як інтегративне досягнення в процесі соціалізації / Г. М. Лялюк // Наукові записки : зб. наук, праць Ін-ту психол. ім. Г. С. Костюка АПН України. Вип. 32. С. 123-131.

8. Мудрик А. В. Общение как фактор воспитания школьников / А. В. Мудрик. М., 1984. 126 с.

9. Прихожан А. М. Дети без семьи / А. М. Прихожан, Н. Н. Толстых. М. : Педагогика, 1990. 158 с.

10. Психологические особенности формирования личности школьника / под ред. И. В. Дубровиной. М. : АПН СССР НИИ ОПП, 1983. 138 с.

11. Хрестоматия. Психология личности в трудах отечественных психологов / состав. Л. В. Куликов. С. Пб., ; М. ; X. ; Мн. : Питер, 2000. 480 с.

Размещено на Allbest.ru