Постановка проблеми. Дослідження феномену емоційного інтелекту важливе як із точки зору фундаментальної психології, так і з позицій практичної психології. Встановлення психологічних закономірностей і механізмів розвитку емоційного інтелекту повинно сприяти глибшому розумінню генезису тафункціонування психіки в цілому, адже емоції та інтелект є ключовими її складовими.

Метою нашого дослідження є вивчення та теоретичне обґрунтування психологічних механізмів розвитку емоційного інтелекту, які є необхідною умовою ефективного перетворення зовнішніх впливів у внутрішні регулятори поведінки і діяльності особистості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Соціально-психологічні механізми розвитку емоційного інтелекту були предметом дослідження таких учених: О.О. Бодальов, М.М. Боришевський, В.К. Вілюнас,І.О. Васильєв, Е.Л. Носенко, В.Л. Поплужний, О.Я. Чебикін та ін.

Аналіз наукових джерел, які стосуються проблеми дослідження, дозволяє виділити кілька автономних психологічних механізмів розвитку емоційного інтелекту, за допомогою яких людина здатна сприймати, розуміти свої і чужі емоції та керувати ними. Це, насамперед, ідентифікація і наслідування, у процесі яких люди сприймають емоції і почуття інших, засвоюють ціннісні орієнтації, моральні принципи, соціальні норми поведінки, беручи приклад із значущих людей, прагнучи стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення людини з іншими на основі сильного емоційного зв'язку з ними.

Механізм ідентифікації полягає в постановці суб'єкта на місце іншої людини через заглиблення у її внутрішній світ, її переживання і відчуття. Це процес уподібнення себе з іншою людиною, у результаті якого людина, завдяки емоційним зв'язкам, свідомо або несвідомо поводиться так (або це собі уявляє), ніби вона сама є тією особистістю. Вона відтворює емоційний стан і досвід іншої людини. У гуманістичній психології цей феномен розглядається, як один із центральних. У результаті запускається механізм ідентифікації з учасником ситуації. Між людьми встановлюється специфічний неусвідомлюваний емоційний зв'язок, змістом якого є безпосереднє переживання суб'єктом своєї тотожності з іншою людиною [4].

Спостерігаючи за проявом чужих емоцій, позитивних чи негативних за модальністю, людина, заражаючись ними, мимовільно актуалізує свій ідентичний емоційний досвід. Така актуалізація, з одного боку, підкріплює ідентифікацію, а з іншого, - сприяє "емоційному перемиканню" з емоційного стану об'єкта на свій власний [2]. Ми ніби ставимо себе на місце іншого і намагаємось згадати, що відчували, переживали у подібній ситуації. Це допомагає зрозуміти емоційний стан і вчинки іншої людини.

Основним джерелом ідентифікації особистості у ранньому дитинстві є батьки. Потім до них додаються інші значущі дорослі, однолітки, друзі. Саме завдяки ідентифікації дитина освоює різні види емоційної, соціальної та статево-рольової поведінки, намагається оволодіти роллю дорослого. Наприклад, діти часто полюбляють гратися в ігри ("Дочки-матері" та ін.), у процесі яких дитина ідентифікує себе з ролями різних сторін життя дорослого, із його внутрішніми переживаннями, ставленням до обов'язку тощо. Ідентифікація починається у ранньому дитинстві і продовжується впродовж усього життя людини.

Інший механізм, що забезпечує процес розвитку емоційного інтелекту, - наслідування. Під механізмом наслідуванням розуміють свідоме або неусвідомлене відтворення людиною певних емоцій і почуттів, емоційних станів і виразів, зразків емоційної поведінки інших людей тощо. В основі наслідування лежать вроджені механізми. Наслідування може відбуватися як мимовільно, так і довільно. Психологічна структура наслідування складна. У ній проявляються пізнавальні, емоційно-вольові й поведінкові компоненти, їх співвідношення неоднакове у різні вікові періоди. Так, якщо в ранньому віці домінує емоційна складова, що зближує його з механізмом емоційного зараження, то пізніше зростає значення пізнавальних, вольових, і особливо-поведінкових компонентів [2; 8].

Найбільш яскраво наслідування виявляється у процесі емоційного розвитку дітей раннього і дошкільного віку. Наприклад, найчастіше діти мимоволі копіюють вербальні, емоційні та поведінкові реакції дорослих - батьків, родичів, учителів. Пізніше копіювання відіграє допоміжну роль поряд із іншими психологічними механізмами розвитку емоційного інтелекту. Проте надмірне наслідування веде до втрати індивідуальності, можливості емоційного самовираження. Тому у вихованні необхідно в міру розвивати здатність дитини до наслідування кращих зразків поведінки, позитивних емоційних станів, духовних цінностей, одночасно дбаючи про розвиток самостійності, неповторності особистості.

Слід зазначити, що наслідування тісно пов'язане з механізмом "емоційного зараження" - процесом, внаслідок якого людина несвідомо відтворює емоції і почуття, психоемоційні стани інших людей, з якими вона спілкується. "Зараження" характеризує багато в чому несвідому, мимовільну схильність індивіда до певних психічних станів. Воно здійснюється через пасивне споглядання і неусвідомлене прийняття зразків поведінки (як при наслідуванні), через передачу психічного настрою, що має великий емоційний заряд, через "напруження відчуттів і пристрастей" [8, с.258]. Отже, у процесі емоційного зараження від індивіда до індивіда переходять різні емоції - захоплення, тривога, радість, сум тощо, які несвідомо сприймаються й відтворюються людьми в ситуації їх безпосереднього спілкування.

Цікаво і образно пояснює механізм емоційного зараження А.І. Прихідько, яка зазначає, що "емоція може розповсюджуватися подібно вірусу" на міжособистісному рівні [9, с.141]. Така передача емоцій, на думку автора, здійснюється несвідомо за допомогою процесів наслідування та ідентифікації, в першу чергу, завдяки невербальному спілкуванню.

Результати досліджень [2; 4] свідчать про те, що емоційне зараження відбувається на рівні психофізіологічного контакту та поза власним осмисленням, або як доповнення до нього. При цьому емоційне зараження допомагає нам краще зрозуміти інших людей, проникнути в їхній внутрішній світ та переживання.

Вагому роль у розвитку емоційного інтелекту людини відіграє психологічний механізм рефлексії. У психології він розглядається, як процес пізнання суб'єктом своїх внутрішніх психічних станів і актів, аналізу власних дій із супроводженням їх особливим зворотним зв'язком.

У літературі немає єдиної думки щодо психологічної природи досліджуваного феномену. Найчастіше рефлексію розглядають як: психологічний механізм самопізнання і саморегуляції (А. Бандура, І.С. Кон, Г.І. Ліпкіна, В.В. Столін); принцип існування індивідуальної свідомості і необхідну умову становлення зрілої особистості (Б.В. Зейгарник, К. Роджерс, A.Б. Холмогорова); здатність усвідомлювати свої індивідуально-психологічні особливості, а також те, як вони сприймаються іншими, і регулювати відповідно до цього свою поведінку (Г.М. Андрєєва, Л.А. Венгер, B.С. Мухіна); рівень функціонування і особливий стан свідомості (M. Браун, Ф.Ю. Василюк); складову соціально-психологічної компетенції (Л.А. Петровська).

Досліджуючи розвиток рефлексії на різних етапах онтогенезу вчені зазначають, що як психологічне новоутворення вона починає формуватися у молодшому шкільному віці (Л.С. Виготський). Однак елементарні прояви рефлексивної поведінки мають місце вже у ранньому віці, коли дитина починає аналізувати результати своєї діяльності та своїх вчинків, орієнтуючись на оцінку значущих для неї дорослих людей (О.Л. Кононко). Найбільш сенситивним для розгортання рефлексії є підлітковий вік. Це пов'язано з розвитком самосвідомості та особистісним становленням підлітка, відкриттям власного внутрішнього світу і формуванням адекватної самооцінки (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, І.В. Дубровіна, І.С. Кон, А.М. Прихожан та ін.).

Під рефлексією ми розглядаємо не тільки здатність особистості розмірковувати над змістом власних переживань, а й певну схильність до аналізу свого внутрішнього світу, здатність не просто пізнавати, а пізнавати саму себе, не просто знати, а знати, що знаєш (О.М. Леонтьєв). Таку рефлексію зазвичай називають особистісною, оскільки вона полягає в спрямованості розумової активності людини на себе, як на - суб'єкт життєдіяльності. "Якщо фізичні органи чуття для людини - джерело зовнішнього досвіду, то рефлексія - джерело досвіду внутрішнього, спосіб самопізнання, необхідний інструмент мислення" [10, с.113].

Таким чином, у структурі емоційного інтелекту ми розглядаємо рефлексію як основний психологічний механізм внутрішньоособистісного емоційного інтелекту, який забезпечує емоційне самопізнання особистості. Його суть, на думку Т.С. Кириленко, полягає у "пізнанні особистістю своїх емоцій та почуттів, які розкривають її самій собі і для неї самої з метою самозміни" [5, с.226]. Отже, людина через переживання усвідомлює власний внутрішній світ, за їхньою допомогою проходить процес самопізнання. У такому контексті, рефлексія пов'язана, з одного боку, з осмислюванням емоційного стану, з самоаналізом емоційних переживань, а з другого - зі спробою зрозуміти їх сенс та оцінити, з метою подальшого пошуку та вироблення стратегії емоційної поведінки.

У структурі емоційного інтелекту рефлексія забезпечує, на нашу думку, усвідомлення емоційних переживань та довільне управління емоціями. Усвідомлення є своєрідним засобом управління емоціями, що процесуально складається з усвідомлення себе як суб'єкта переживання емоцій та усвідомлення цього переживання як об'єкту аналізу (І.М. Андрєєва). Подібної точки зору дотримується А. Ленгле, який розробив двохпозиційну концепцію усвідомлення емоційних переживань:

1) позиція усвідомлення на зовнішньому рівні передбачає аналіз ситуації;

психологічний механізм емоційний інтелект

2) позиція усвідомлення на внутрішньому рівні означає аналіз власне емоцій [6, с.30]. Отже, основне завдання рефлексії у структурі емоційного інтелекту - емоційні переживання повинні бути осмислені, а, на основі цього рефлексія допомагає сформулювати (а за необхідності і скоригувати) мету діяльності, вибрати раціональні способи досягнення цієї мети, спрогнозувати результати тощо.

Виходячи з цього ми можемо стверджувати, що емоційний інтелект забезпечує здатність до емоційного самопізнання та управління емоційною сферою шляхом інтелектуального аналізу та обробки емоційної інформації.

Рефлексія також передбачає самосприймання та самооцінювання себе з позиції партнера по спілкуванню. Це не є просто розумінням іншого, а й знання того, як інший розуміє її. Наприклад, коли педагог здійснює виховний вплив на учня, в останнього виникають думки типу: "А що він думає про мене?", "Яким він хоче, щоб я був?", "Який я є насправді?". Зрозуміти іншу людину на рефлексивному рівні - означає зрозуміти, як вона ставиться до тебе в конкретній ситуації соціальної взаємодії. Психологи, описуючи цей механізм, порівнюють його з подвійним дзеркальним відображенням: людина, відображаючи іншу, відображається сама у дзеркалі сприйняття цієї людини.

Таке взаємне відображення суб'єктів включає в себе декілька позицій, які займають суб'єкти у діяльності: усвідомлення кожним суб'єктом того, який він є в дійсності; того, яким він бачить сам себе у конкретній ситуації; того, яким він сприймається іншими суб'єктами. Завдяки саме цьому людина регулює діяльність і поведінку свою та іншого суб'єкта. Подвійне взаємовідображення суб'єктами один одного, змістом якого виступає відтворення, репродукція особливостей один одного, супроводжується певними емоційними проявами відповідно до рівня розвитку емоційного інтелекту особистості.

Отже, у контексті нашого дослідження рефлексія розглядається, передовсім, як психологічний механізм внутрішньоособистісного емоційного інтелекту, що забезпечує емоційне пізнання людиною самої себе, яке базується на спостереженні за власним внутрішнім світом та аналізі своїх емоційних переживань, своєї поведінки та діяльності.

Ключовим психологічним механізмом емоційного інтелекту є здатність здійснювати емоційну саморегуляцію. Емоційна саморегуляція полягає в системі розумових дій, спрямованих або на активізацію емоційних процесів, або на гальмування, стабілізацію. Це дає можливість людині більш ефективно управляти своїм емоційним станом (володіти собою, своїм самопочуттям, настроєм, голосом), швидко реагувати на переживання і поведінку інших людей, уміння приймати правильні рішення у зміненій, нестандартній ситуації.

Вивченню сутності і змісту саморегуляції емоцій та розкриттю механізмів її розвитку значну увагу приділяли такі вчені, як: А. Бандура, Ю.Е. Виноградов, К. Ізард, Дж. Роттер, Б. Скіннер, М.О. Холодна та ін. Дослідники вважають, що вміння регулювати власні емоції забезпечує здатність людини адекватно реагувати на різні життєві ситуації та адекватно поводитися відповідно до прийнятих у суспільстві морально - етичних норм.

Аналіз наукових джерел показав, що багато вчених виділяли саморегуляцію як важливу структурну складову емоційного інтелекту людини, зокрема: Д. Гоулман, Н.В. Коврига, Дж. Майєр, Е.Л. Носенко, П. Саловей та ін.

Слід зазначити, що вчені використовують низку термінів, пов'язаних з "управлінням емоціями", зокрема: "емоційна регуляція", "регуляція емоцій", "саморегуляція", "управління стресом", "емоційна стійкість". Це свідчить про те, що у сучасній психології немає чіткого і однозначного трактування сутності цього психологічного механізму.

Залежно від методологічних позицій дослідників, поняття "управління емоціями" розглядається у наступному значенні:

1) як загальна емоційна здібність;

2) як структурний компонент емоційного інтелекту.

У межах першого підходу частіше використовується поняття "емоційна регуляція" (Г.М. Бреслав, Є.П. Ільїн), при цьому диференціюються два компоненти: внутрішня емоційна регуляція (у значенні "саморегуляція") та зовнішня емоційна регуляція (як "контроль експресії").

При другому підході використовується поняття "управління емоціями", яке, переважно, інтерпретується як трьохкомпонентний конструкт: управління власними емоціями, їх вираженням та управління емоціями інших людей (Д.В. Люсін, М.А. Манойлова, Дж. Майєр, П. Саловей). Це дозволяє нам вважати, що поняття "управління емоціями" є більш ширшим, ніж поняття "емоційна саморегуляція", бо воно передбачає керування емоціями не тільки своїми, а й інших людей.

Аналізуючи основні теоретичні підходи до пояснення сутності емоційної саморегуляції, виділимо її основні характеристики, які описані у психологічних дослідженнях: по-перше, саморегуляція - це процес впливу суб'єкта на власний фізіологічний і нервово - психологічний стан; по-друге, саморегуляція суттєво залежить від бажання людини керувати власними емоціями, почуттями та переживаннями, і як наслідок - поведінкою; по-третє, здатність до саморегуляції не дається від народження, а розвивається у процесі життя, тобто піддається формуванню і удосконаленню [11]. і швидкість реакцій) змінюється у людини з цілого ряду причин, залежно від типу діяльності, спілкування, емоційного стану на даний час. Самооцінка, як елемент саморегуляції поведінки, розглядається з точки зору відповідності поведінки тим нормам, які існують у даному соціумі, тобто визнаним стандартам. Якщо вона відповідає стандартам, то її вважають адекватною, а якщо ні - неадекватною. Для глибшого розуміння ролі самооцінки А. Бандура вводить поняття „самоефективність" і вважає її когнітивним механізмом, який лежить в основі саморегуляції різних емоційних станів. Самооцінка ефективності впливає на форми поведінки, мотивацію і виникнення емоцій.

Отже, емоційна саморегуляція є одним із ключових і найважливіших психологічних механізмів емоційного інтелекту, бо саме від вміння особистості керувати своїм емоційним станом, корегувати прояв емоцій, особливо негативних, залежить психічне здоров'я людини, її здатність гармонійно співіснувати з самою собою і з навколишнім середовищем.

Слід зауважити, що у сучасній психології недостатньо залишається вивченим процес і прийоми "управління емоціями інших". Деякі аспекти цього явища розкрито у контексті взаємозв'язку з лідерським впливом (Дж. Морено); із здатністю емоційно підтримувати інших людей; із "реціпрокністю", як готовністю людини віддячувати "добром на добро" і "злом на зло" [7].

Ключовим психологічним механізмом, який забезпечує здатність розуміти і управляти емоціями інших людей, на нашу думку, є емпатія.

Проблема емпатії, її місце в структурі особистості, в системі цінностей, її роль у процесі спілкування та міжособистісної взаємодії розглядались багатьма філософами-етиками, психологами, педагогами. Існує низка наукових досліджень, у яких емпатія розглядається як умова розвитку моральної свідомості (І.Д. Бех, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський та ін.), емоційної зрілості особистості (Г.М. Бреслав, О.Я. Чеби - кін та ін.), механізм просоціальної поведінки (Т.П. Гаврилова, А.В. Соломатіна та ін.).

Цілісна концепція розвитку емпатії людини на засадах інтеграції системного, еволюційно-генетичного, соціокультурного та гуманітарного підходів розроблена Л.П. Журавльовою [3]. Проникнення у внутрішній світ іншої людини, розуміння її емоційного стану, співпереживання і співчуття є, на думку Л.П. Журавльової, необхідною умовою формування толерантної, гуманістично спрямованої, активної і діяльної особистості. Сформованість альтруїстичних якостей особистості та її готовність до відповідної поведінки сприяють встановленню емоційного контакту з іншою людиною у процесі міжособистісної взаємодії з нею.

Розглядаючи проблему природи емпатії, її розвитку, важливо з'ясувати особливості її взаємозв'язку з емоційним інтелектом людини. Це питання видається нам дуже важливим, оскільки емпатія, як складне структурне утворення,є особливою здатністю суб'єкта до відчуття емоційних переживань іншої людини, розуміння її внутрішнього світу, що дозволяє партнерам досягти взаємоузгоджених позицій у процесі спілкування і конструктивно реалізувати суб'єкт - суб'єктну міжособистісну взаємодію.

Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження показав, що вчені (Т.П. Гаврилова, А.П. Сопіков та ін.) виділяють три види емпатії: емотивну; пізнавальну (предиктивну); поведінкову (діяльнісну, конативну). Емотивна емпатія передбачає емоційний відгук на будь-які прояви почуттів з боку інших. Як правило, відбувається споглядання і сприймання емоціогенної ситуації, зараження емоціями іншої людини, проявляється здатність відчувати її емоційне благополуччя чи неблагополуччя. Пізнавальна емпатія забезпечує розуміння емоційних переживань, осмислення внутрішнього стану іншої людини, у результаті цього співпереживання чи співчуття можуть спонукати до сприяння, емоційної підтримки, допомоги іншій людині (конативна емпатія).

Психологічні механізми виникнення і функціонування емпатії виділені і грунтовно описані Л.П. Журавльовою [3]. Доведено, що емпатія є цілісним ієрархічно структурованим, багатовимірним утворенням. Встановлено, що відображення переживань та їх трансформація може бути різної міри складності і відбуватися на відповідних рівнях: неусвідо - мленому (фізіологічному), частково усвідомленому (психофізіологічному), усвідомленому (соціопсихологічному) і надсвідомому (духовному).

На фізіологічному рівні, як правило, відбувається споглядання і сприймання емпатогенної ситуації, за раження емоціями емпата. На психофізіологічному рівні - ідентифікація суб'єкта емпатії з її об'єктом, наслідком чого є переживання суб'єктом емпатії емоцій, ідентичних емоціям емпата (співпереживання). На соціопсихологічному рівні суб'єкт емпатії переживає з приводу почуттів, переживань іншого у формі співчуття, співрадості, заздрості чи злорадності, будує моделі поведінки сприяння чи протидії, реалізує ці моделі. На духовному рівні осягаються смислові, екзистенційні утворення емпата і відчуваються його вершинні, містичні переживання. Відбувається це у вигляді надвчування, вершинних переживань, трансперсонального спілкування, альтруїзму, самопожертви [3].

Таким чином, у структурі емоційного інтелекту ми розглядаємо емпатію як основний психологічний механізм міжособистісного емоційного інтелекту, який забезпечує успішність спілкування і соціальної взаємодії.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Виходячи з вищезазначених положень і аналізу наукових праць з проблеми дослідження ми вважаємо, що емоційний інтелект є соціально значущою інтегральною властивістю особистості, яка спрямована на розуміння власних емоцій та емоційних переживань інших, забезпечує управління емоційним станом, підпорядкування емоцій розуму і волі, спонукає до самопізнання через збагачення емоційного і соціального досвіду.

У структурі емоційного інтелекту ми розглядаємо рефлексію як основний психологічний механізм внутрішньоособистісного емоційного інтелекту, який забезпечує емоційне самопізнання і саморегуляцію, а емпатію як основний психологічний механізм міжособистісного емоційного інтелекту, який забезпечує успішність спілкування і соціальної взаємодії.

Перспективним видається подальше емпіричне дослідження рівня розвитку та особливостей прояву виділених та обґрунтованих нами психологічних механізмів емоційного інтелекту на різних вікових етапах життя людини.

Література