Феномен самотності: літературно-художнє, релігійне та філософське осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен самотності: літературно-художнє, релігійне та філософське осмислення

Михайло Мовчан

Життя людини, становлення і розвиток її особистості, радості й тривоги, віра й сумніви ставляться сьогодні в центр суспільної уваги. Адже час показав, що політичні й економічні успіхи скороминучі і відносні, а людина, її духовні цінності, вічні, безсмертні.

Найдорожчим і найважливішим для людини є не що інше, як, моральність, духовність, взаємодопомога, спілкування, власний розвиток, взаємовідносини, самореалізація, а разом з тим фізичний і душевний комфорт.

Антиподом нормальному взаємозв'язку і розвитку особистості в соціальному середовищі може бути самотність. Вона належить до переліку тих понять реальний життєвий сенс яких, здавалося б, чітко уявляється навіть буденній свідомості, але подібна ясність оманлива, бо вона приховує складний, суперечливий філософський зміст, який, немовби вислизає від раціонального аналізу.

Складнощі починаються вже з самого визначення даного феномена і його інтерпретації. “Одні дослідники говорять про самотність, як про стан пов'язаний із втратою людиною зв'язків з колективом, сім'єю, суспільством” [12, с.188]. Інші навпаки, констатують, що “багато людей переживають найбільш болісний стан самотності не в фізичній ізольованості, а саме в середині групи, в колі сім'ї і, навіть, в товаристві близьких людей” [6].

Напевно, найточніше про самотність сказав російський соціолог, філософ і психолог І.Кон, назвавши її “багатоликою” [5, с.40-42], виразивши, на наш погляд, певне безсилля раціонального пізнання перед даним феноменом.

Тому, метою нашої статті є: наближення до хвилюючої таємниці самотньої людини, звертаючись при цьому до осмислення цього феномена у сфері мистецтва, релігії і філософії; аналіз основних теоретичних підходів та окреслення причин, тенденцій, типів і шляхів подолання самотності.

Зазначимо, що з різною мірою глибини проблема самотності порушувалась або досліджувалась у працях західних і американських філософів, психологів, соціологів, медиків, письменників тощо, таких як: Е.Фромм, І.Ялом, Ж.-П.Сартр, М.Бубер, Р.С.Вейс, К.Мустакас, Б.Міюскович, Х.С.Салліван, Г.Гессе, Д.Дефо, Т.Вулф, та багатьох інших.

Українські вчені та їх колеги з держав, що утворилися на терені колишнього СРСР до проблеми самотності зверталися рідко. Окремі публікації почали з'являтися лише в останні десятиліття ХХ сторіччя. Це праці І.Кона, Н.Хамітова, А.Хараша, Ю.Швалба, О.Данчевої, Г.Тіхонова та інших.

Сучасні дослідження феномена самотності за кордоном, в основному, спрямовані на вивчення рис характеру, особистісних якостей, вікових особливостей самотніх людей; на виділення складових даного феномена (поведінкових, когнітивних, емоційних тощо); на складання різних типологій і шкал.

Пострадянські (українські в їх числі) вчені, мають певну спільність з теоретичними підходами до проблеми самотності із зарубіжними колегами, але деякі з них (зокрема Ю.Швалб, А.Хараш, Н.Хамітов та інші) привертають увагу специфічними для нашої філософії поняттями (наприклад “Я-“і “Ми-свідомість”), що використовуються для пояснення феноменології самотності [13]; своєрідними ракурсами “обжитої” проблеми [11]; аналізом самотності в координатах гендеру (де гендер описує всі виміри соціальної статі) [10].

Теоретичних і емпіричних даних феномена самотності як проблеми соціального середовища в нашій країні зовсім недостатньо, тому є нагальна потреба в подальших серйозних дослідженнях.

Самотність багатогранна і комплексна проблема, що носить загальнолюдський характер і існує стільки, скільки люди пам'ятають себе. Вона “вічна тому, що не залежить від суспільно-економічних формацій (чи цивілізацій), вона є властивою їм усім” [12, с.6].

Художнє, релігійне, теоретичне осмислення феномена самотності має давні традиції. Вже в “Одіссеї” Гомера, драмі Софокла “Філоклет” чи “Пригода Синдбада-Мореплавця” виявляється мотив відокремленого від людського товариства героя-одинака. Його доносять до нас міфи і філософські діалоги античності. Домінантною в них проходить думка, що людина повинна бути цілісною по своїй суті, а це можливо лише в єдності з іншою людиною.

Пізніше феномен самотності знайшов своє відображення в новелах М. де Наварра, Х Невіля, Гарсілазо де ла Вега, К. Гріммельсхаузена і ін. З того часу даний феномен постійно перебуває у фокусі письменницького інтересу.

Спектр прояву самотності в літературних творах надзвичайно великий: починаючи з відчуття індивідом втрати зовнішнього зв'язку із суспільством і втрати почуття співпричетності з іншими людьми [3] і до неможливості збагнути сенс людського буття [7] та порушення цілісності людського “Я” [2].

Художні джерела засвідчують, що природа самотності амбівалентна. З одного боку, вона стає надзвичайно гнітючим, безвихідним почуттям, що руйнує особистість (Толстой Л. “Смерть Івана Ілліча”), з іншого - “мінаретом духу”, необхідною ланкою в осмисленні світу і себе в ньому, своєрідним засобом розкриття нових форм свободи, що дають людині незалежність (Моем С. “Місяць і гріш”).

Самотність стала складовою частиною всіх світових релігій. Необхідно відзначити, що проблема самотності відбивається в релігійних текстах через призму самітництва. Відхід від мирських справ, самітність, що вимагає внутрішньої зосередженості і подолання в собі негідних начал, стають першочерговими атрибутами самітницького способу життя. В той же час спрямованість до пізнання вищої сутності - обов'язкова вимога всіх світових релігій. Тому не випадковий історичний зв'язок між самітництвом і релігією, і навіть саме слово “монах” в точному перекладі з грецької мови означає “самітник” (людина, яка відокремлена і знаходиться в пустельних місцях).

Реконструкція самітництва дуже непроста, але зрозуміти його суть і звідки витікала “радість самоти” необхідно, тому що це дасть можливість не так трагічно подивитись на проблему сучасної самотності.

Про сутність самітництва дуже чітко сказав ігумен із Києво-Печерського монастиря Феофілакт: “Самітництво завжди розглядалось як особливий різновид подвигу, який приводить до спасіння душі і з'єднання з богом...; воно нерозривно пов'язане із найсуворішою аскезою: подолання плотського начала духовним - ось один із наріжних каменів християнства... Але в самітництві є ще один момент, котрий піднімає його над аскетизмом і перетворює у вищий подвиг, - це боротьба з помислом, з особистими бажаннями і думками..., прагненнями...” [13, с.24-25].

Культура умогляду була історично реалізована через самотність (самоту). Соціальне закріплення знайденої форми самосвідомості поступово перетворювало механізм самоти і самотності в необхідні умови повноцінного відокремлення, автономізації і розвитку особистості. Таким чином, самотність - надзвичайно сильний мотивуючий фактор, що полегшує людині шлях до тієї чи іншої релігійної віри, відкриття сенсів межової космічної і соціальної цілісності.

Сучасні дослідники виділяють вісім теоретичних підходів до самотності. Це: соціологічна, психодинамічна, феноменологічна, інтимна, загальносистемна, інтеракціоністська, когнітивна і екзистенціальна моделі.

Соціологічна модель тлумачить самотність як нормативний загальний статистичний показник, що характеризує суспільство.

Психодинамічний підхід акцентує увагу на самотності, як нездоланному, постійному відчутті, яке є відображенням характерних рис особистості: нарцисизму, манії величі і ворожості

Феноменологічний аналіз ґрунтується на “Я-теорії” особистості. Самотність з'являється тоді, коли індивід, подолавши охоронні перешкоди на шляху до власного “Я” все рівно думає, що йому буде відмовлено в контактах з іншими.

Інтимний підхід проголошує, що феномен самотності обумовлений відсутністю соціального партнера, коли міжособистісним відносинам індивіда не вистачає інтимності, необхідної для довірливого спілкування [6, с.161].

Представники загальносистемної моделі зазначають, що самотність є “механізмом зворотного зв'язку, що допомагає індивіду чи суспільству зберегти стійкий оптимальний рівень людських контактів” [6, с.164-165].

Інтеракціоністська точка зору підкреслює, що самотність - це не лише функція фактору особистості чи фактору ситуації, вона - продукт їх комбінованого (або інтерактивного) впливу.

Когнітивісти зазначають, що самотність наступає тоді, коли індивід усвідомлює невідповідність між бажаним і доступним рівнем власних соціальних контактів.

Напевно, найбільший внесок у розробку і осмислення самотності в філософії було зроблено екзистенціалістами. Екзистенціальна позиція, єдина серед усіх теорій, розглядає самотність як універсальну характеристику людського буття. В якості відліку приймається той “факт”, що люди з самого початку самотні. Самотність неминуче явище.

Народившись, людина опиняється закинутою в світ без її відома. Помираючи, приречена зустрітися зі смертю один на один. Вона весь час намагається подолати початкову самотність, але повністю досягнути цього неможливо.

Якщо в нас і виникає почуття єдності з кимсь, то воно минуще. Самотність незмінна і неминуча. Просто хтось усвідомлює це, а хтось ховається за ілюзією близькості [4, с.374].

Таким чином, в різноманітних і взаємодоповнюючих продуктах літературно-художньої, релігійної і філософської рефлексії над феноменом самотності можна побачити дві тенденції самотності: 1) самотність як позитивний, творчий, активний, бажаний, необхідний, невід'ємний і виховуючий початок, із якого народжується повноцінна особистість. Тобто - це добровільне відокремлення, усамітнення, відмова від зовнішніх контактів заради внутрішнього діалогу, зосередження, злиття з природою; 2) самотність як негативний чи пасивний стан, який руйнує людську особистість. При цьому використовуються епітети: тяжка, безвихідна, жахлива тощо. Тобто самотність - туга, що виростає немовби із середини - стан душевної ізольованості. Особливої актуальності дана тенденція самотності набуває в ХІХ-ХХ століттях і в наш час.

Якщо добровільна самота - необхідна умова очищення і поглиблення спілкування, то самотність другої тенденції (негативна самотність) - антагоніст цьому спілкуванню №1 [12, с.190].

Всі прояви форм самотності можна структурувати, і ці структури будуть узгоджуватися із запропонованим Р.Вейсом розрізненням типів самотності: на емоційну і соціальну. Емоційна самотність розуміється як відсутність тісного емоційного зв'язку, нездібність знайти душевний відгук і розуміння з боку інших людей. Головна причина самотності згідно даного типу, прихована в базовій структурі особистості і немовби виростає з внутрішньої природи індивідуальної свідомості. Соціальна самотність розуміється як відсутність привабливих соціальних зв'язків і проявляється у формах вигнання, остракізму, несприйняття і навіть вимушеного звільнення [9, с.91]. Причиною самотності тут виступають специфічні соціальні умови, що примушують індивідів маскувати свої наміри, замикатися в собі, пригнічувати бажання бути щирими і відкритими до інших людей, втікати від ворожого оточення у свій внутрішній світ.

На наш погляд, обидві альтернативи дещо односторонні: одна побудована на первинності частини над цілим, інша - цілого над частиною.

Доцільно застосувати синтетичну модель самотності - це випливає з класичної діалектики частини і цілого (тут немає місця однобокості й одномірності тому, що ця модель бере до уваги обидві альтернативи і ґрунтується на методології взаємного формування цілого і частини). Таким чином феномен самотності базується, як на індивідуальному відчутті самодостатності (особистість-мікрокосм), так і на характері зв'язків, ворожих індивіду або привабливих (особистість - соціальна роль).

Чи можна подолати самотність? Вчені говорять про існування різноманітних форм визволення людини від самотності, де фігурують певні зусилля людей, що направлені на зміну себе, обставин, оточуючого світу або ж на зміну відношень до себе, обставин і оточуючого світу.

Самотність як усамітнення, самота - необхідний компонент не лише для осмислення життя, але й для творчості. Повністю подолати самотність неможливо, але, напевно, і непотрібно, тому що з одного боку, вона не лише до певної міри необхідна особистості для росту, розвитку творчих сил, самостійності; з іншого боку, коли мова заходить про екзистенціальну самотність, то тут необхідно навчитися приймати її як необхідну частину нашого буття. Кожен із нас самотній в існуванні.

Висновок: Сучасна людина повинна зрозуміти природу самотності, можливості і неможливості її подолання. Особистість, перш за все, має бути внутрішньо вільною, і в той же час стати повноцінним суб'єктом людської діяльності. А це означає: оволодіти глибинами міжлюдського спілкування; навчитися жити в умовах зростаючої соціокультурної комунікації; знайти мову позасуб'єктних відносин з природою.

Для більш успішного становлення і розвитку особистості необхідно: проводити подальші дослідження проблеми самотності, що виникає в соціальному середовищі, використовуючи при цьому теоретичні і емпіричні напрацювання як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, критично аналізувати і синтезувати їх, а потім, враховуючи культурні, психологічні, економічні, ментальні, правові, сімейні тощо чинники застосовувати в теорії і практиці; знати, що природа самотності суперечлива, багатогранна і може обернутись як самознищенням і пригніченням індивіда, так і його творчим, вільним початком.

феномен самотність психологічний

Використана література