Аналіз провідних підходів до вивчення стратегій поведінки особистості

Бочелюк В.В.

Анотація

В статті проведено аналіз провідних підходів до вивчення стратегій поведінки особистості.

Ключові слова: особистість, поведінка, стратегії поведінка.

Key words: personality, behavior, behavior strategies.

Вступ

Постановка проблеми. Як відомо, поведінка являє собою цілеспрямовану систему послідовно виконуваних дій, які опосередковують практичний контакт з навколишніми умовами, визначають відносини живих істот до тих властивостей середовища, від яких залежить збереження й розвиток їх життя, досягнення певних цілей. Вже в самому визначенні сутності поведінки закладене поняття взаємозв'язку й спрямованості цього феномена, що наближає нас до розуміння стратегічності або стратегії поведінки. Етимологія слова «стратегія» походить до давньогрецького «strategos» (від «stratos» - військо й «ago» - проваджу), яке дослівно можна перевести як «веду військо». У стародавніх греків стратегією позначалося загальне розуміння питання.

Констатовано, що зміст будь-якої стратегії полягає в плануванні (програмуванні) і проведенню в життя генеральної лінії, пов'язаної з основною метою (або основними цілями), за допомогою використання й комбінування усіх доступних методів (тактик). У нашому випадку щодо поведінки - це вибір послідовності дій, які є одиницями структури поведінки. Тому, актуальною є проблема вивчення підходів до природи стратегій поведінки та вивчення самої поведінки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визначено, що поведінка людини розглядається в науці з різних позицій. Історично так склалося, що одним з перших підходів був біологічний. Така позиція виходила з уявлень подібності поведінки тварини й людини. Ці загальні риси дозволили вченим виявити поняття інстинкту й спонукання, які, на їхню думку, «запускають» поведінку людини. Так з'являється «теорія інстинкту» М. Дауголла [6].

Інстинкт і інстинктивна поведінка як механізм пристосування, у якому особливим чином виявляється природний добір, розглядав і Ч. Дарвін [7], але при цьому він пояснював появу інстинктів як результат випадкових змін. Далі, виходячи з теорії інстинкту, інстинкти можна розкласти на реакції й подразники. З цього моменту рефлекторна дуга стає провідним елементом поведінки. Розгортаються експериментальні роботи в школі І. Павлова [13] із проблем навчання. За кордоном цими питаннями займається Е. Торндайк [3]. Обох учених зацікавила зміна асоціацій між стимулом і реакцією. І. Павлов і Е. Торндайк з'явилися засновниками асоціативного напрямку в психології. Перший розробляв психологію активації, другий - психологію навчання.

Ще один значний напрямок в галузі вивчення психології поведінки виник в США на початку XX століття є біхевіоризм. З позицій біхевіоризму Дж. Уотсон [9], А. Вайсе [10], Е. Холт [17] та ін. розглядали поведінку як результат навчання, звідси навичка й навчання стають головною проблемою цього наукового напрямку, а основним завданням є передбачення (прогнозування) певної реакції при даному стимулі, і навпаки, обчислення стимулу при наявній реакції.

Слід зазначити, що важливим результатом теорії радикального біхевіоризму Дж. Уотсона [9] є постановка проблеми поведінки в психології й об'єктивного підходу в дослідженнях. Подальший розвиток і розширення ця теорія одержала в роботах необіхевіористів. Основи нового плину заклав Е. Толмен. На його думку, феномен поведінки характеризується такими властивостями: спрямованістю на ціль, пластичністю, селективністю. У своїй теорії Е. Толмен пропонує складну детермінацію поведінки, він враховує три різновиди детермінант: стимули й фізіологічний стан організму; здатності, тобто видові властивості організму; наміри (мета) і пізнавальні процеси, як внутрішні змінні. Е. Толмен вводить поняття «когнітивної карти» - це структура, що включає в себе співвідношення між стимулом і цілями, і яка визначає поведінку індивіда в ситуації актуального завдання. Таким чином, із впровадженням внутрішніх змінних поведінка отримує психологічну характеристику [4].

Поряд із цим, у різні історичні періоди дослідники намагалися відповісти на багато питань, що стосуються механізмів і самої природи стратегічності поведінки.

Так, у типології особистості К. Юнга знаходимо підтвердження стратегічності, тобто проходження якоїсь генеральної лінії поведінки. К. Леонгард у своїй роботі «Акцентуації особистості» описує 12 типів поведінки людей. На цій основі він дає типологізацію, виділяючи так звані «акцентуації», які можна розцінити як опис стратегій поведінки [12]. В своїй роботі він підкреслює необхідність особливо ретельно відслідковувати невербальні форми інформації про поведінку, адже вони є найбільш достовірні, реально відбивають стан особистості, її готовність до актуалізації поведінки.

Зазначимо, що у психологічній науці вивченням механізмів детермінації поведінки людини займалися А. Ухтомський, Б. Ананьєв, П. Гальперін, М. Басін і багато інших. Дослідження науковців розглядали різні аспекти послідовностей поведінкових кроків на різних рівнях організації поведінки. Розумова поведінка, алгоритми роботи мислення також є прикладами поведінкових стратегій (Ж. Піаже, П. Гальперін). Звідси випливає наступна термінологія: «когнітивний стиль», «стиль діяльності», «лінія поведінки», «стратегія ухвалення рішення», «стратегія сприйняття», «тип поведінки».

Узагальнюючи психологічні підходи щодо вивчення проблеми поведінки, можна припустити, що проблема стратегічності поведінки, включаючи всі рівні її організації, досить широко представлена в зарубіжній і вітчизняній психології.

Мета статті - провести аналіз провідних підходів до вивчення стратегій поведінки особистості.

Виклад основного матеріалу та результатів дослідження

За визначенням К. Абульханової-Славської [1], альтернативність є серцевиною будь-якої стратегії. Точніше сказати, стратегія - це прогнозування різних альтернативних результатів при прийнятті різних умов. Крім того, існує безліч класифікацій стратегій життя. Так, Т. Резник і Ю. Резник виділяють три основні типи стратегій життя: стратегія благополуччя (з перевагою рецептивної, «споживчої», активності), стратегія життєвого успіху (мотиваційна, активність) і стратегія самореалізації (творча активність) [14]. Р. Лазарус і С. Фолкман виділяють три стратегії подолання життєвих труднощів: оцінка ситуації, вирішення практичної проблеми й акцент на власному емоційному стані. Т. Кассер і Р. Райн виокремлюють життєві стратегії, засновані на перевазі внутрішніх (особистісний ріст, здоров'я, любов, прихильність, служіння суспільству) і зовнішніх (матеріальне благополуччя, соціальне визнання й фізична привабливість) прагненнях.

Для опису образа майбутнього використовуються поняття тимчасової психологічної перспективи, тимчасової перспективи особистості, життєвої перспективи, прогнозування, сценаріїв життя, варіантів життя, життєвих планів, каузальності, життєтворчості та ін.

На вибір стратегії поведінки впливають також рівень домагань, як «стандарт досягнення»; наявність і використання особистісних і середовищних ресурсів; соціальна сміливість; готовність долати різні труднощі, жертвувати певними ресурсами; ступінь соціального табу життєвого проектування. Розглянемо більш детально наукові підходи до визначення поняття «стратегія поведінки». Так, поняття «стратегія» в рамках загальної теорії особистості розглядалася як концепція життєвого шляху особистості. Основною працею вважається робота Ш. Бюлер «Життєвий шлях людини як психологічна проблема». У ньому висловлюється ідея про інтенціональне ядро особистості. Поняття самоздійснення близько за змістом самореалізації, самоактуалізації, але Ш. Бюлер розглядає їх як самостійні [4].

П. Жане [8] прагнув визначити життєвий шлях як еволюцію самої особистості в реальному часовому протіканні, як послідовність вікових етапів її розвитку, етапів її біографії. У С. Рубінштейна читаємо про життєвий шлях людини: «У ході індивідуальної історії [людини] бувають і свої «події» - вузлові моменти й поворотні етапи життєвого шляху індивіда, коли із прийняттям того або іншого рішення на більш-менш тривалий період визначається подальший життєвий шлях людини» [15, с. 29]. Б. Ананьєв розглядає життєвий шлях людини в онтогенезі, розуміючи під ним «історію формування й розвитку особистості в певному суспільстві, сучасника певної епохи й однолітка певного покоління» [2, с. 76]. При цьому акцентується увага на стратегії виховання: «відносна згода або напруженість у взаєминах, близькість батьків до дитини, спільність стратегії й тактики виховання залежать більшою мірою від цих соціальних функцій і ролей батьків, чим від статусу родини, її положення в суспільстві», і далі: «під впливом соціального середовища й виховання складається певний тип відбиття, орієнтації в навколишній сфері, виробляється свідомість...» [2, с. 89].

Зазначимо, що, безсумнівно, стратегія соціальної поведінки формується в процесі соціалізації. Так, А. Адлер головне значення у формуванні стратегії життя відводив початковому періоду соціалізації в родині: це й порядок народження, і кількість дітей у родині, і зміст ранніх спогадів. Аттитюди досвіду дитини визначають той характер, який вона буде мати, коли стане дорослою. При цьому стратегія життя формується під впливом не стільки об'єктивної реальності, скільки суб'єктивного відбиття особистістю обставин її життя, цілей і змістів, яких людина дотримується в житті. Тому вирішення цієї проблеми досягається людиною не тільки шляхом соціалізації, але й індивідуалізації.

Констатовано, що у вітчизняній психології поряд із поняттям «стратегія поведінки» найчастіше використовується поняття «життєвий план». С. Рубінштейн [15] розглядає життєвий план як спосіб самоорганізації, реалізації всього її життя, як систему засобів здійснення життєвих цілей, визначення порядку дій по реалізації й конкретизації цих цілей у хронологічному й змістовному аспектах. С. Плаксій [5] під життєвими планами розуміє прагнення особистості через постановку й досягнення тих або інших цілей побудувати своє життя певним чином, у якому виражені її помисли й побажання про справжню й майбутню діяльність, які визначаються, з одного боку, об'єктивними умовами життя, з іншого боку, потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями особистості.

Процес формування життєвих планів припускає не тільки існування об'єктивних закономірностей природного й громадського життя, не тільки наявність засобів, необхідних для досягнення цілей, але й суб'єктивну волю. Для С. Рубінштейна тільки особистість, як суб'єкт, який активно творить власне життя, має свободу вибору. Д. Леонтьєв [11] говорить про ресурси волі, розрізняючи зовнішні ресурси, що задаються об'єктивною ситуацією, і внутрішні ресурси, що задаються інструментальною оснащеністю суб'єкта. Перші визначають абстрактне поле доступних можливостей у ситуації; другі задають, які із цих можливостей конкретний суб'єкт, що володіє певними фізичними й розумовими здібностями й уміннями, використовувати в стані, а які ні. Сукупність внутрішніх і зовнішніх ресурсів визначає ступінь волі даного суб'єкта в даній ситуації. Саме ця двухфакторна детермінація найбільш популярна в психологічних побудовах. Зауважимо, що поняття «стратегія поведінки» ширше поняття «життєвий план», оскільки стратегія може бути присутньою навіть при відсутності ясного плану дій і розуміння правил гри, що найчастіше й відбувається в суспільстві, яке трансформується.

Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку психологічної науки соціальна поведінка людини продовжує залишатися прерогативою дослідження соціальної психології, а індивідуально-психологічні відмінності становлять предмет таких галузей як диференціальна психологія й психологія особистості. Роботи Ф. Гальтона сприяли пробудженню наукового інтересу до вивчення індивідуальних відмінностей у пізнавальній сфері людини, у її розумових здібностях, творчому потенціалі. Саме Ф. Гальтон вперше припустив, що ці відмінності обумовлюються переважно біологічними особливостями людини. Пізніше американський дослідник В. Гамильтон, відзначив, що деякі форми соціальної поведінки людини можуть передаватися в генетично, трансформуючись у ході природнього й соціального відбору. Він також підкреслював, що існують універсальні особливості соціальної поведінки (зокрема, альтруїзм), які властиві всім без винятку представникам виду Homo Sapiens, виражені тією чи іншою мірою у різних людей, і які визначають істотну частину індивідуально-психологічних відмінностей.

Далі, з появою досліджень О. Уілсона, Р. Трайверса й Р. Докінса у 80-х роках XX століття з соціобіології людини науковий інтерес до стійких поведінкових особливостей універсального характеру значно зріс, і увага психологів усе частіше стала приділятися вивченню індивідуальних відмінностей у соціальній поведінці. Можливо, такий поворот у методологічному плані з'явився наслідком розширення теоретичних вистав про біологічні основи (внутрішніх детермінантах) соціальної поведінки людину як представника виду. У роботах цих авторів підкреслювалося, що індивідуальні відмінності є результатом взаємного впливу генетичних і середовищних факторів. Так, генетично обумовлені особливості індивіда, корелюючи з особливостями соціального середовища (його оточення), приводять до формування індивідуальних відмінностей у різноманітних «поведінкових ознаках». Із усього різноманіття цих ознак окремої уваги, на наш погляд, заслуговують стратегії поведінки.

Аналіз літератури стосовно проблеми стратегій поведінки дозволяє стверджувати, що вивчення поведінкових особливостей викликає значний інтерес серед представників різних напрямків і наукових шкіл, на що вказує ріст кількості досліджень, що торкаються даної проблематики (D. Buss). Разом із тим, доводиться констатувати, що існує недостатня розробленість даного поняття й відсутність методичних прийомів для комплексного вивчення стратегічних поведінкових особливостей.

Виявлено, що більшість досліджень стратегій соціальної поведінки присвячена виявленню кореляційних взаємозалежностей між їхніми показниками й індивідуально- психологічними особливостями (D. Buss; L. Cosmides; S. Worchel). До таких робіт можна віднести дослідження, присвячені вивченню взаємозв'язків деяких параметрів конституції й стратегій поведінки (Н. Friedman, J. Tucker, J. Schwartz, М. Griqui).

Проте, найбільш повною й глибоко розробленою концепцією, що описує структуру стратегій поведінки й механізми їх формування, є концепція стратегічних поведінкових особливостей, розроблена американським психологом Д. Басом. У його роботі «Індивідуальні відмінності в стратегіях: еволюційна психологія вибору, виклику й маніпулювання» наводяться дані, що вказують на наявність значимих кореляцій між індивідуально- психологічними властивостями й стратегіями поведінки. Розглядаючи індивідуально- психологічні властивості в якості варіантів генотип-середовищної кореляції, Д. Басс приділяє особливої увагу аналізу внутрішніх і зовнішніх (середовищних) факторів.

Узагальнюючи результати, представлені в даних роботах, необхідно сказати, що для всіх них є характерним диференціальний аспект дослідження стратегій, зокрема, автори розглядають індивідуальні відмінності в даних поведінкових особливостях, залишаючи саме визначення поняття «стратегія поведінки».

Таким чином, можна відзначити наявність парадоксальної ситуації у вивченні даної проблеми. З одного боку, відзначається поява все нових і нових досліджень, присвячених вивченню різних аспектів соціальної поведінки, у яких поняття «стратегія поведінки» використовується досить часто й характеризує широкий спектр універсальних поведінкових проявів. З іншого боку, автори цих робіт, як правило, не уточнюють зміст поняття «стратегія поведінки», що приводить до суперечливих інтерпретацій результатів досліджень і багатозначності у формулюванні висновків.

Наявність подібної тенденції у вивченні стратегій привело до того, що в численних публікаціях по даній проблематиці, досить часто предметом дослідження стали виступати всілякі особливості універсального характеру, які легко можна поплутати зі стратегічними (L. Меаіеу). Можливо, наявність цих проблем обумовлена тим, що стратегії поведінки поєднують у собі прояв інших близьких до них поведінкових особливостей. У цьому зв'язку представляється необхідним внести теоретичний конструкт «стратегія» у контекст дослідження соціальної поведінки особистості й розглядати стратегічні показники у взаємозв'язку з показниками різних психічних властивостей.

Як ми вже відзначали, для переважної більшості робіт, що торкаються проблеми стратегій поведінки, характерна невизначеність, багатозначність розуміння й відмінності в методологічних підходах до вивчення даних поведінкових особливостей. Однак, можна виділити два основні підходи, що різняться характером дослідницьких завдань, методологічних підстав і обумовлюють розбіжності у визначенні поняття «стратегія поведінки». Перший підхід розглядає соціальні детермінанти стратегічних поведінкових особливостей. В рамках цього підходу домінує напрямок у вивченні зовнішніх детермінант стратегічних поведінкових особливостей, зокрема - соціальних ситуацій (J. Barkow). Так, наприклад, С. Ворчел і М. Купер розглядають ситуацію конфлікту як одну з можливих причин формування агресивних стратегій поведінки. Інші підкреслюють, що специфіка соціальних ситуацій (зовнішній фактор), безумовно, впливає на стратегії поведінки, але лише за допомогою взаємодії з комплексом внутрішніх факторів (біологічних і особистісних). Альтернативою першому є підхід, де вивчаються внутрішні детермінанти стратегічних поведінкових особливостей - індивідуально-психологічні характеристики (J. Tooby, L. Cosmides, D. Buss). Тут виділяються два основні аспекти дослідження стратегій.

По-перше, розглядається походження індивідуальних відмінностей у процесі онтогенезу. Стратегії трактуються як стійкі особливості поведінки індивіда, що залишаються незмінними протягом життя. При цьому уточнюється саме визначення стратегій: для їхнього позначення використовується поняття, яке можна перевести як «генетично обумовлені поведінкові стратегії» F. Gabbay [16]. У якості провідних внутрішніх детермінант даних поведінкових особливостей зізнаються генетично обумовлені фактори, особистісні властивості й інтелектуальні здатності.

По-друге, вивчається походження індивідуальних відмінностей у стратегіях соціальної поведінки. Ґрунтуючись на ідеї наявного у всіх представників виду універсальної подібності - результату тривалого процесу еволюції, автори розглядають їхні еволюційно- генетичні, а також соціально- психологічні детермінанти (J. Tooby, L. Cosmides, L. Меа1еу, D. Buss). У цьому зв'язку, розглядаються, так звані, еволюційно-стійкі стратегії поведінки J. Maynard Smith. Вони представляють видову «поведінкову ознаку» і характеризують поведінку як окремого індивіда, так і групи. У рамках даного підходу під «стратегією поведінки» розуміється набір видоспецифических поведінкових особливостей, що характеризують стійкі паттерни поведінки індивіда або групи в різних ситуаціях. Основної складовій даного набору виступають конкретні форми соціальної поведінки, спрямовані на рішення адаптаційних завдань повторюваного характеру.

соціальний поведінка стратегія біхевіоризм

Висновки

Таким чином, визначення стратегій поведінки як видоспецифічної ознаки узгоджується із сучасними уявленнями про формування й розвиток різних форм соціальної поведінки, а звернення до еволюційного підходу ґрунтується на теоретичному уявленні про те, що деякі поведінкові особливості є таким самим «продуктом» еволюції, як і особливості морфологічної побудови. Отже, міждисциплінарний і міжгалузевий пояснювальний статус еволюційного підходу дозволяє не протиставляти один одному дві наукові парадигми в дослідженні стратегій, що проводилися в рамках соціальної й диференціальної галузей психології.

Грунтуючись на аналізі підходів до вивчення стратегій поведінки, у нашому дослідженні під стратегією поведінки будемо розуміти сукупність стійких видоспецифічних форм поведінки (дій), побудованих у певній послідовності для рішення різних адаптаційних проблем і досягнення мети (результату).

Список використаної літератури