Зарубіжні моделі психосоціальної реабілітації дітей, травмованих війною

Постановка проблеми. Найбільш вразливу категорію осіб в сучасній Україні становлять діти-переселенці. Випробування, із якими зіштовхнулися вони, можна співвідносити із такими поняттями, як «травма», «втрата», «жорстоке позбавлення». В основі такого стану страх, який став наслідком зустрічі із загрозливими для їхнього життя подіями пораненнями, вбивствами, бомбардуванням, насиллям; усім тим, що супроводжує страшне слово війна. Переміщення на нове місце проживання це додаткове стресове випробування для дітей. Нові однокласники, сусіди, ровесники неоднозначно ставляться до прибулих дітей. їх дитячо-безпосередні реакції осуду, презирства, агресії, які часто є відображенням реакцій дорослих людей, можуть ставати додатковими психотравмуючими чинниками для дитячої психіки. Діти та підлітки із сімей внутрішньо переміщених осіб (ВПО) потребують не лише матеріального чи фізичного захисту з боку батьків, але й потрібної психологічної та педагогічної допомоги задля їх успішної адаптації та якісного соціального функціонування у соціумі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перед українською психологічною, педагогічною спільнотами, професійними спільнотами соціальних працівників гостро постало питання розробки адекватних моделей психологічної допомоги психотравмованим особам (включаючи дітей) в ситуації масового переміщення із зони військових дій на нові території помешкання. Вже у вересні 2014 року О.В.Тимченко, виступаючи перед учасниками Круглого столу [4] звернув увагу учасників на диференційований підхід у наданні психологічної допомоги вимушеним переселенцям. Критеріями поділу на різновиди допомоги вчений-практик називає:

1) особа покинула зону АТО заздалегідь, із речами, документами тощо;

2) залишила зону АТО поспіхом, не все з речей вдалося забрати, потрапила під обстріли;

3) потрапила під обстріли, житло зруйновано частково або повністю;

4) досить тривалий час особа перебувала у зоні військових дій;

5) є поранення, або поранень зазнали члени родини;

6) був факт загибелі близької людини у зоні проведення АТО;

7) хтось із членів родини залишився в зоні АТО.

Крім вищеозначених критеріїв диференціації вітчизняні дослідники [1] звертають увагу ще на один, не менш вагомий маркер, специфіку категорії постраждалих осіб, зазначаючи, що діти-переселенці вирізняються особливими психічними та психологічними проблемами: порушенням когнітивних процесів; наявністю невротичних реакцій (стресове виснаження, фобічні реакції, порушення сну й апетиту); функціональними розладами (регрес поведінки та психосоматичні розлади); емоційними та поведінковими порушеннями (реакції протесту, підвищена плаксивість та капризність, часті зміни настрою); проблемами, пов'язаними із спілкуванням (несформованість адекватних соціально-комунікативних навичок, страх і недовіра або агресія і дратівливість стосовно оточення, можлива надмірна залежність від думок оточуючих); порушенням взаємовідносин у сім'ї через зміну соціальної ситуації та обов'язків у сім'ї, що часто змушує дітей і підлітків «включатися» в дорослі проблеми, до яких вони можуть бути не готовими.

Метою психологічної підтримки дітей має бути допомога у подоланні проблем розвитку, викликаних пережитим досвідом вимушеної міграції та попередження явища маргіналізації у приймаючому середовищі.

У цьому зв'язку, перед спеціалістами, які безпосередньо працюють з дітьми-переселенцями, постає важлива задача розробки якісної вітчизняної моделі психологічної допомоги дітям, які зазнали травмуючого впливу війною. Нерідко цей пошук призводить до вивчення існуючих зарубіжних моделей допомоги дітям із наступною спробою їх імплементації у власну практику. Серед існуючих моделей роботи варто виокремити ті, які ураховують психосоціальні чинники впливу як на розвиток та динаміку соціальної дезадаптації індивіда, так і на формування адаптаційного ресурсного потенціалу дитини в ситуації зміни соціального середовища.

Звернення до існуючих психосоціальних моделей реабілітації актуалізує проблему упровадження особистісно-орієнтованих та мультидисциплінарних підходів у практику допомоги, координації і узгодженості зусиль різних спеціалістів, які працюють у галузі охорони психічного здоров'я.

Мета статі полягає в аналізі зарубіжних моделей психосоціальної реабілітації дітей і підлітків, які зазнали травмуючого впливу війною, та визначення змісту і механізмів їх функціонування.

Виклад основного матеріалу. Психосоціальна модель реабілітації дітей і підлітків (автори грузинські спеціалісти Н.Сарджвеладзе, 3. Бебераджвілі та ін.) [6].

Автори модєлі розглядають психосоціальну реабілітацію не лише як відновлення нормального соціального і побутового функціонування людини, але й її духовного світу. Надавачу допомоги «хелперу» важливо розуміти базові настанови, уявлення (базові ілюзії) про картину світу постраждалого, які в результаті травматизації значно змінюються і потребують ретельного розпізнавання та корекції травмованої частини «Я».

Специфікою дитячої психотравми, на думку авторів моделі, є їх поділ на два види: 1) травма очевидців травмуючої події; 2) травма соціального рівня, яка стосується усієї популяції ВПО. На думку дослідників, головна відмінність травм першого типу полягає у перманентному впливі соціальної травматизації, який стосується усіх, без виключення, представників підростаючого покоління. Невиплакане горе, невисловлена і невиражена агресія, відчуття потурання власної гідності є потужними травмуючими чинниками для дітей і підлітків. Психотравми другого типу є наслідком постійного перебування дітей серед переселенців, де постійні розмови про вимушену міграцію, незадоволення побутовими умовами теперішнього, спогади про минуле, тривога про майбутнє призводять до формування специфічних психологічних «новоутворень» дитини: віктимність (переживання себе жертвою) і зачатки формування «образу ворога», що в майбутньому можуть виявити себе як альтернативні шляхи порочного розвитку: 1) ідентифікація з агресором, реваншистські настрої і агресивні тенденції; 2) пасивна життєва позиція, втеча від відповідальності та пошук «рятівника». психотравмуючий війна реабілітація діти

Виходячи з цього, основна робота з дітьми повинна спрямовуватись на подолання отриманого травмуючого досвіду, усунення почуття віктимності та образу ворога, який виникає внаслідок постійної його інтенсифікації у середовищі переселенців. Окрім того, важливим є особистісний розвиток та інтеграція дітей у суспільство. Автори наголошують на комплексному підході, що, з одного боку, передбачає мобілізацію внутрішніх процесів подолання у дітей, а з іншого мобілізацію ресурсів актуального середовища дитини сім'ї, батьків, вчителів школи, дитячого садка, громади в цілому.

Представлена психосоціальна модель реабілітації охоплює усі рівні особистісного функціонування дитини: поведінку і навички, емоції і пізнавальні функції, систему цінностей і установки, «Я» і особистісну ідентичність. Серед основних форм роботи у даній моделі виокремлюються:

* групова робота (тренінги комунікативних навичок; групи особистісного зростання з метою корекції деструктивних установок;

* групи для дітей дошкільного віку, спрямовані на корекцію поведінкових, емоційних і когнітивних проблем; розвиток творчих здібностей дітей тощо);

* масова робота (включає як роботу з дітьми, так і з їхніми батьками). Її особливість полягає у цілеспрямованому залученні дітей-переселенців до спільних заходів з місцевими дітьми: концерти, виставки, вікторини, випуски газет, авторські спектаклі, переписка тощо. Окрім того, акцент робиться на проведенні інформаційної роботи з батьками задля підвищення їхньої компетентності у галузі дитячої психології:

* індивідуальна робота з дітьми і підлітками спрямована на психотерапевтичну допомогу дітям, які мають травматичні і психосоматичні порушення (прерогатива у цих питаннях належить виключно психіатрам і психологам);

* сімейне консультування, яке покликане гармонізувати сімейні стосунки, але залежно від глибини і спектру сімейних проблем, суб'єктом допомоги може бути сімейний терапевт або хелпер, зокрема до завдань хелпера входить корекція і вдосконалення стилю виховання дітей, робота з подолання почуття віктимності і образу ворога, покращення комунікації між членами сім'ї тощо;

* робота з педагогами, що передбачає проведення її за двома напрямами: 1) підвищення сенситивності самих педагогів до психологічних особливостей травмованих дітей; 2) засвоєння навичок і вмінь, необхідних для регулювання стосунків між дітьми.

* народно-дипломатичні зустрічі дітей і підлітків, спрямовані на встановлення людських стосунків із представниками протиборчої сторони. Велика увага приділяється підбору учасників таких місій.

1. Психосоціальна модель розвитку стійкості дитини (автор нідерландський дослідник Матайс Еувема, 2006) [3]. Основу концепції становить поняття «стійкість», яка розглядається у якості універсальної здатності, що дозволяє людині, групі або спільноті запобігати, мінімізувати або долати згубні наслідки того чи іншого нещастя. Автор вважає, що незважаючи на будь-які серйозні потрясіння у житті дитини (насильство, втрата родини, вимушена зміна проживання тощо), вона може опиратися як на свої внутрішні ресурси, так і підтримку ззовні, щоб впоратися із ситуацією та адаптуватися до нових умов (Арнтсон та Кнудсен, 2004).

Характер стійкості визначають два провідні чинники: чинники ризику, які ставлять під загрозу розвиток дитини і захисні чинники, які в першому і в другому випадках залежать від самої дитини, від її оточення (батьків) або від суспільства (табл.1)

Таблиця 1. Приклади чинників ризику і захисних чинників у розвитку дитини

Автор теорії стійкості зауважує, що вплив чинників ризику на розвиток дітей носить кумулятивний характер. Тобто, маючи один чинник ризику, дитина ймовірно буде чутливою до інших (наприклад, дитина з ненадійною прив'язаністю (один з чинників ризику) більшою мірою схильна стати жертвою насилля (ще один чинник ризику).

Конкретними чинниками ризику для розвитку дитини у зруйнованих війною районах є рівень значущості цієї події для дитини та її сім'ї, а головне, чи призвела вона до втрати одного або обох з батьків чи опікунів. Серед інших чинників автор виділяє: стадії розвитку особистості дитини; особистісні якості дитини; наявність або відсутність підтримки дорослих (особливо близьких, які забезпечують опіку і піклування); факт особистої залученості дитини у якості потерпілого або злочинця.

Довгострокові наслідки для розвитку дитини можуть залежати від наступних чинників: реакція найближчого оточення дитини на зміни в її поведінці, зовнішності або соціальному статусі; можливість заміщення найбільш значущих втрат; можливість уникнення подальших травматичних переживань; рівень і якість допомоги, яку дитина та її сім'я отримують; масштаби змін «життєвого плану» дитини.

У центрі уваги психосоціальних втручань, на думку М. Евуема, має бути здійснення захисних чинників, які можуть нейтралізувати дії багатьох ризиків, з якими стикаються діти у постраждалих від війни районах.

Автор зупиняється на п'яти захисних чинниках: 1) конструктивні механізми подолання труднощів усередині самої дитини, які проявляються у вигляді набутих навичок та здатностей, що розвиваються впродовж життя і допомагають впоратися з труднощами; 2) підтримка дорослих: фізична, психологічна, моральна; 3) взаємодія з однолітками, побудована на принципах рівності; 4) почуття нормалізації ситуації та майбутньої перспективи через створення сталого розпорядку для дитини, відновлення традиційних практик і звичаїв; 5) безпека та спокій: фізична та емоційна.

Важливим механізмом упровадження даної моделі є забезпечення залучення дитини, або її участь у реалізації заходів, які плануються розробниками програм. Іншими словами, участь це «слухання дітей, надання їм простору для формулювання своїх власних проблем, а також, враховуючи дитячу зрілість та здібності, надання їм можливості брати участь у плануванні, проведенні та оцінці діяльності, яка може означати залучення їх до процесу прийняття рішень» (VanBeers, 1995).

2. Ненасильницький метод спілкування (NVC-Nonverbal Communication) американського психолога Маршалла Розенберга [2, 5, 7], що ґрунтується на ідеї розуміння людиною власних потреб і потреб людей, які її оточують. Автор моделі стверджує, що усі людські істоти мають здатність до співчуття, а до насильницької або ворожої поведінки вдаються лише через те, що не знають ефективніших стратегій для задоволення потреб. Така ворожа поведінка передається у спілкуванні через моралістичні судження, оцінки, критичні зауваження, погрози, вимоги, примуси, глузування або ж через навішування «ярликів». Ці форми мови і спілкування уводять людину від природного стану співпереживання і які, на думку автора, вносять свій внесок у нетерпимість до себе та інших людей. Такі жорстокі методи комунікації призводять до глибоких внутрішніх ран, які в свою чергу часто викликають депресії, гнів або ж фізичне насилля. Відповідні поведінкові звички та навички усного мовлення засвоюються індивідом через культуру. На жаль, як зауважує Розенберг, багато культур світу вчать цим «життєвідчужуючим» методам комунікації, вважаючи їх корисними та звичними.

У моделі М. Розенберга вирізняються чотири основні кроки, які дозволяють оволодіти моделлю NVC: спостереження (без осуду, ярликів, діагнозів тощо), почуття (без обдумувань), потреби (загальні для людей потреби, без стратегій), прохання (без вимог). Важлива функція ненасильницького спілкування полягає в тому, щоб максимально ясно навчитися виражати ці чотири інформаційні компоненти, а з іншого боку отримувати ці ж самі чотири компоненти від інших людей. «Коли ми віддаємо від самого серця, ми робимо це заради почуття радості, яке виникає кожного разу, коли ми покращуємо життя іншої людини. Так збагачується і той, хто дає, і той, хто бере» [5, с. 12, 5]. Коротка суть процесу ННС відображена в таблиці 2.

Таблиця 2. Алгоритм процесу ненасильницького спілкування (за Маршалом)

1. Бочкор Н. П. Соціально-педагогічна робота з дітьми у конфліктний та пост конфліктний період : методичні рекомендації / Н. П. Бочкор, Є. В. Дубровська, О.В. Залеська та ін. К. : МЖПЦ «Ла Страда-Україна», 2014. 84 с.

2. Гессманн В. Концепция ненасильственного общения М. Розенберга / В. Гессманн // Современная зарубежная психология. 2014. № 2. С. 84-89.

3. Еувема М. Психосоціальний розвиток дітей та молоді / М. Еувема ; [пер. з англ. Р. Оуденховен, Р. Лейден]. К. : «LHSI», 2016. 108 с.

4. Максимова Н. А. Методичні рекомендації щодо організації та надання психологічної допомоги дітям та сім'ям вимушених переселенців [Електронний ресурс]. Режим доступу: osvita-mk.org.ua / Konflikt /metodichni_rekomendaciji. docx

5. Розенберг М. Язык жизни. Ненасильственное общение / М. Розенберг. М. : Изд-во София, 2009. 169 с.

6. Сарджвеладзе Н. Травма и психологическая помощь / Н. Сарджвеладзе ; [за ред. 3. Беберашвили и др.]. М. : Смысл, 2007. 179 с.

7. Rosenberg Marschall В. Umgang mit Angriffen von aggressiven Gesprachspartnern [Electronic resource]. Available at: http://arbeitsblaetter.stangl6taller.at

8. Персональна сторінка сайту Л.Долса [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lucasdols.nl

Размещено на Allbest.ru