Методи дослідження у віковій психології

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Лекція 1. Класифікаційні системи методів

1. Організаційні (порівняльні, лонгітюдні, комплексні)

Порівняльний метод ("поперечний зріз"): зіставлення окремих властивостей в осіб різного віку з метою вивчення динаміки психічних явищ (А.О. Смірнов). Вимагає конкретних критеріїв у формуванні вибірки досліджуваних (за рівнем освіти, належністю до певної соціальної групи тощо).

Лонгітюд: багаторазове обстеження одних осіб протягом тривалого періоду, який вимірюється іноді десятками років (В.І. Абраменко, O.P. Лурія). Передбачає роботу зі стабільною групою. Як наслідок, існує ймовірність звикання дослідника до групи, що часто виявляється в некритичному осмисленні отриманої інформації.

У практиці педагогічної діяльності типовим прикладом життєвого лонгітюду є праця класовода, яка демонструє особливе соціальне значення професії вчителя початкових класів.

Комплексний метод передбачає поєднання лонгітюду та порівняльного методу), розробку і впровадження дослідницьких програм, у яких беруть участь представники різних наук (С. Вітбурн, нар. 1933).

2. Емпіричні методи (спостереження, експеримент, самоспостереження; психодіагностичні: тести, опитувальники - бесіда, анкета; аналіз продуктів діяльності; біографічні методи: аналіз життєвого шляху, документації, свідчень особистості та очевидців).

Основним методами у віковій психології вважаються спостереження, експеримент, самоспостереження.

Спостереження - це фіксація даних за заздалегідь продуманим планом без активного втручання спостерігача в перебіг подій. Об'єктом спостереження може бути поведінка, діяльність особистості в різнопланових ситуаціях, зміст яких попередньо визначається.

Види спостереження:

1) за місцем проведення: лабораторне (у спеціально створених умовах) і природне (у звичних умовах);

2) за контактом: безпосереднє і опосередковане;

3) за стилем взаємодії з об'єктами: включене і приховане;

4) за метою: випадкове і цілеспрямоване;

5) за рівнем організації діяльності: вибіркове і суцільне;

6) за способом фіксації результатів: констатувальне, оцінювальне тощо.

Основні вимоги до спостереження:

1) планомірність;

2) відсутність у спостерігача тенденційності, упередженості та суб'єктивізму;

3) самоконтроль спостерігача;

4) об'єктивний аналіз отриманих результатів незалежно від ставлення до тих, за ким спостерігали.

Орієнтовний зміст бланку "Процес і результати спостереження"

Особливим видом спостереження є батьківські щоденники (Є. Станчинська, В. Рибникова-Шилова, Н. Менчинська та ін.).

Самоспостереження, можливості якого формуються, починаючи з кризи "З років", у віковій психології є показником здатності особистості критично та адекватно оцінювати власні домагання, успіхи, невдачі.

Експеримент є методом збору фактів в умовах, які забезпечують активний прояв психічних явищ, що вивчаються. Передбачає активне втручання дослідника в процес роботи. Експерименту, як правило, передує вироблення гіпотези, яка визначає його зміст і реалізацію. За П.В. Копніним, експеримент має всі необхідні ознаки практичного оволодіння дійсністю з боку людини, оскільки з його допомогою відбувається відтворення на практиці явищ, які її цікавлять (С.Д. Максименко).

Види експерименту (залежно від умов проведення):

1) лабораторний: здійснюється в штучних умовах, зокрема в психологічних лабораторіях, обладнаних відповідною апаратурою, яка реєструє певні показники психічних явищ;

2) природний: нейтралізує негативний вплив емоційної напруженості та прогнозованого реагування, яке виникає в лабораторних умовах дослідження.

Природний експеримент був. запропонований у 1910 році на І Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки (О.Ф. Лазурський, 1874-1917). Як правило, доповнюється бесідою. Його різновидом є експериментальне навчання, коли школярі вивчаються безпосередньо в процесі навчально-виховного процесу з метою активного формування в них певних психологічних особливостей (С.С. Степанов).

Особливими видами природного експерименту є лонгітюд, зміст якого полягає у створенні звичних для респондентів умов з метою зниження напруженості в експериментальних ситуаціях (О.Ф. Лазурський) та близнюковий метод як порівняльне вивчення умов розвитку і навчання одно яйцевих близнюків (А. Гезелл, O.P. Лурія, Ф.Я. Юдович), які, маючи однаковий генетичний код, дозволяють установити зміст впливу на особистість різнопланових соціальних чинників. Уперше близнюковий метод був запропонований Ф. Гальтоном (1875). На сьогодні в науковій літературі описано більше 130 пар монозиготних близнят.

Основні недоліки методу:

1) труднощі в приховуванні експериментальних завдань;

2). практично неможливо застосувати точний кількісний аналіз до отриманих результатів, які протоколюються лише в кінці окремих етапів роботи.

У віковій психології експерименти, які передбачають розв'язання навчально-виховних проблем, називаються психолого-педагогічними. Результати психолого-педагогічних експериментів характеризуються, порівняно з лабораторними, високою ймовірністю погрішності.

Залежно від рівня втручання в перебіг вивчення психічних явищ експеримент є констатувальним (отримання результатів про рівень розвитку певних психічних явищ), формувальним (цілеспрямований вплив на особистість із метою формування в неї певних якостей), контрольним (зіставлення результатів у різних групах з метою з'ясування ефективності запропонованих авторських методик).

У цілому експеримент має класифікаційні критерії, аналогічні до спостереження.

Орієнтовний зміст бланку "Процес і результати експерименту"

Тести (англ. test - проба, перевірка, випробування) - стандартні методи, які полягають у використанні стандартних запитань, отриманні стандартних відповідей і стандартній обробці інформації. Тести є основними інструментами психодіагностичного дослідження, з допомогою яких досягається постановка психологічного діагнозу.

За Р. Пенто і М. Гравітц (1972), слово "тест" походить із старофранцузької мови та є синонімом слова "кухоль" (лат. testa - ваза з глини). Автором перших тестів вважається Ф. Гальтон, який створював техніку вивчення індивідуальних відмінностей (1869, 1874, 1890). Згодом термін "тест" був обґрунтований у дослідженнях Д. Кеттела (1890). Особливий внесок у розробку тестів здійснила А. Анастазі (1982), праці якої називають енциклопедією західноєвропейської психології.

Застосування тестів вимагає від дослідника спеціальної підготовки. На практиці їх часто підміняють анкетами, що призводить до спрощеного, вульгарного розуміння їх призначення.

Суспільною домінантою, яка спотворює "тест", є введення на початку 1990-х років цього поняття для найменування завдань, адресованих абітурієнтам вищих навчальних закладів.. Такі завдання є елементами тестових технологій, але їх неприпустимо називати тестами.

Опитувальники: анкета, інтерв'ю (запозичені з соціальної психології) і бесіда (запозичена з педагогіки).

Особливе місце в системі опитувальників належить соціометрії, яка з'ясовує структуру між особистісних стосунків у групі, та референтометрії, метою якої є виявлення значущих осіб (груп) для особистості (обидва методи також запозичені із соціальної психології).

3. Методи обробки даних (кількісні, або статистичні; якісні, або аналітичні). Наприклад:

1) шкала найменувань (номінальна шкала): визначення або класифікація об'єктів;

2) порядкова (ординальна) шкала: демонстрація природної послідовності подій; пов'язана з операцією впорядкування (шкала шкільних оцінок); її показники не є результатами кількісних вимірювань, а характеризують якісні відмінності (у психології використовуються найчастіше);

3) інтервальна (кількісна шкала): позначення спеціально розроблених критеріїв; особливим її видом є альтернативна (дихотомна) шкала, яка має тільки два значення (0-1 або 1-2), тому її можна розглядати як рівномірну інтервальну шкалу; може бути перетворена на шкалу відношень, якщо зафіксувати точку відліку (як правило, цей показник "нуль").

4. Інтерпретаційні методи:

1) генетичний: дослідження показників розвитку (виокремлення фаз, стадій, кризових періодів у становленні новоутворень); установлює "вертикальні" (генетичні) зв'язки між рівнями розвитку; історично виник унаслідок утвердження в науці, починаючи із XVII ст., ідеї розвитку: у математиці - диференційного обчислення, у геології теорії Ч. Лайєля (1797-1875), у космогонії - гіпотези І. Канта (1724-1804) та П. Лапласа (1749-1827), у біології - теорії Ч. Дарвіна тощо;

2) структурний: визначення "горизонтальних" (структурних) зв'язків між усіма відомими характеристиками особистості установлює типові і нетипові особливості розвитку.

Існують також інші класифікації, які здебільшого відображають авторські позиції. Однак, як правило, їх об'єднує визнання пріоритетності загальнонаукових методів - спостереження, експерименту, самоспостереження. Решта методів здебільшого мають статус "додаткових" (або "допоміжних").

Лекція 2. Витоки вікової психологи як науки

віковий психологічний педагогічний виховний

Історія - свідок минулого, світ істини, жива пам'ять, учитель життя, вісник старовини. Цицерон (106-43 до н.е.)

1. Генетичні ідеї в психології.

2. Виникнення дитячої психології (Ж.-Ж. Руссо). Експериментальні дослідження дитячої психіки (К. Бюлер, В. Зеньковський, М. Ланге, Е. Мейман, В. Штерн та ін.).

3. Основні історико-теоретичні концепції у віковій психології.

4. Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л. С. Виготський).

5. Основні напрямки і етапи розвитку сучасної вікової психології.

Генетичні ідеї в психології

У "Руській правді" (XI ст.) публікувалися математичні задачі. Загалом у педагогічній літературі того часу систематизовані поради щодо виховання в дітей благочестя, поваги до батьків і старших, поради щодо морального і розумового розвитку. Актуальною була проблема визначення терміну початку шкільного навчання, де пріоритет надавався седмиці (Галицько-Волинська держава). Наприклад, є згадки про життя іконописця Петра, якого батьки віддали навчатися з семи років.

У XIII-XIV ст. типовим явищем у тодішній системі освіти стали "майстри грамоти", які навчали дітей з урахуванням їхніх вікових та індивідуальних особливостей рахунку, письма, читання. Педагогічною пам'яткою був "Домоустрій" (Сильвестр, 7-1566), який разом із вимогами виховання дітей у "страху Божому", застосування до них фізичних покарань радив батькам їх любити, турбуватися про розвиток.

Розвиток генетичних ідей пожвавився в середні віки під впливом суспільних вимог до справи навчання і виховання. Рішучий поштовх до їх започаткування дали наукові уявлення Плоті на (204 або 205-269 або 270), який важливою якістю душі вважав її цілісність. Учений вивчав самосвідомість як гарант і основну одиницю свідомості людини, здатної до інтроспекції. Його наукові уявлення в 301 році були тематично систематизовані під назвою "Енніади" учнем Порфирієм (бл. 233-бл. 304): розділ 4 "Про душу"; розділ 5 "Про божественний розум" (П. Адо, 1991).

Як наслідок, у віковій психології важливими стали проблеми розвитку пізнання, дослідження динаміки пізнавальних процесів та методів їх формування. Вивченням цих питань займалися видатні мислителі:

1. Августин Аврелій (Блаженний) (354-430). Родоначальник християнської філософії. Вважав, що генезис психіки не залежить від зовнішніх впливів, а спрямовується власною вродженою активністю. Розробляв проблему самовдосконалення ("Я сумніваюсь, отже, існую"), способи подолання відхилень у психічному розвитку, засуджував насилля над дітьми. Основні праці: "Про вчителя", Про свободу волі", "Спокута".

2. Ібн Сіна, або Авіценна (бл. 980-1037). Філософ, лікар, музикант, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав вплив фізіологічних процесів на розвиток психіки в різні вікові періоди (ідея зв'язку психічного та фізіологічного). Основна праця: "Книга знання" (1024-1037).

3. Ібн Рушд, або Аверроес (1126-1198). Філософ і лікар, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав індивідуальні особливості, показав залежність сприймання навколишньої дійсності від властивостей нервової системи. Прихильник необмежених людських можливостей у процесі пізнання. Основна праця "Заперечення заперечення" (бл. 1180).

4. Ф. Аквінський (1225 або 1226-1274). Філософ і теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Ієрархічно розташовував форми психічних проявів, де кожне явище має своє місце і межі. Основна праця: "Теологічна сума" (1264-1272).

5. Е. Роттердамський (1466 або 1469-1536). Визначний гуманіст епохи Відродження. Визначив умови освіченості: розум, пам'ять, старанність. Розробив оригінальну систему врахування вікових особливостей у навчанні: на заняттях діти з'їдали букви-тістечка (вважалося, що такий спосіб сприяє засвоєнню грамоти). Основна праця: "Про раннє і гідне виховання дітей" (1529). Предметом окремого інтересу було вивчення вікової безглуздості як принципу поведінки ("Похвала глупоті", 1509), де нерозлучними супутницями Глупоти є Улесливість, Забуття, Лінь, Насолода, Безумство, Зажерливість, Розум, Непробудний Сон, Пияцтво, Невихованість (це властиве кожному віку, в чому полягає перехід від одного вікового періоду до наступного: глупота усуває страждання).

У цілому інтерес до вивчення дитячої психіки бере початок від Х. Вівеса (1492-1540), Я.А. Коменського (1592-1670), Дж. Локка (1632-1704).

Особливу роль у становленні вікової психології відіграли погляди Я.А. Коменського, автора "Великої дидактики" (1632), "Материнська школа" (1633), "Світ чуттєвих речей в малюнках", про природо відповідність навчання і виховання, необхідність урахування вікових особливостей дітей. За Я.А. Комснським, життя підростаючої особистості складається з дитинства (від дня народження до шести років), отроцтва (6-12 років), юності (12-18 років), змужніння (18-24 років). Учений уперше не споглядально, а аргументовано визначив критерії вікової періодизації: у дитинстві відбувається посилене фізичне зростання та розвиток органів чуттів, в отроцтві - розвиток пам'яті та уяви; в юності, крім того, відбувається високий рівень розвитку мислення; під час змужніння розвивається вольова сфера, схильність до гармонічного становлення.

Я.А. Коменський був одним із перших учених, який поставив вікову періодизацію в залежність від навчально-виховної системи. Наприклад: перші шість років життя - це. материнська школа (дошкільне виховання під керівництвом матері), 6-12 років - шестирічна школа рідної мови, 12-18 років - латинська школа або гімназія (для юнаків), 18-24 років - академія.

Виникнення дитячої психології (Ж.-Ж. Руссо). Експериментальні дослідження дитячої психіки (К. Бюлер, В. Зеньковський, М. Ланге, Е. Мейман, В. Штерн та ін.).

У XVIII ст. у зв'язку з розвитком економіки інтерес до дитячої проблематики значно посилюється завдяки Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), який розвинув тезу Я.А. Коменського про умови успішного навчання і виховання учнів, обґрунтувавши теорію вільного виховання (виховання має йти за дитиною; розвивається та дитина, яка має повну свободу). Він є родоначальником дитячої психології, оскільки вперше систематизував відомі на той час знання про природу дитячого розвитку. Проголосив лозунг "Назад до природи". Визначив у природному розвитку 4 основні фази:

1) народження - 2 роки (фізичний розвиток);

2) від 2 до 12 років ("сон розуму", основа майбутнього смислового розвитку);

3) від 12 до 15 років (формування світосприймання; засвоєння способів символіко-абстрактного мислення; задоволення розумових запитів);

4) 15 років - повноліття ("період бурі і пристрастей": засвоєння правил суспільного співжиття).

Заперечуючи покарання, пропонував метод "природних наслідків". Вважав, що разом з індивідуальними існують вікові особливості. Автор відомих праць "Еміль, або Про виховання" (1762), "Спокута" (1781-1788).

Й. Песталоцці (1746-1827) уперше визначив проблему психологічного обґрунтування навчального процесу. Автор соціально педагогічного роману "Лінгард і Гертруда" (1781-1787), Висловив ідею розвивального навчання у віковому-розвитку особистості.

Й. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо започаткували щоденникові спостереження за дітьми, хоча перший системний різновид щоденникових записів як перший підручник з дитячої психології пов'язаний з працею німецького філософа А. Тідемана (1736-1803) "Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини" (1787). Друга спроба такого опису психічного розвитку асоціюється з описом поведінки дитини дошкільного віку (А Кусмауль, 1811-1897).

Популярною була праця В. Прейєра (1822-1899) "Душа дитини" (1882), в якій описується психічний і біологічний розвиток дитини від дня народження до 3 років. Якщо раніше вчені досліджували окремі проблеми і створювали поверхові ескізи загального розвитку психіки, то В. Прейєр узявся за їх цілісний аналіз та систематичне спостереження. Аналогічною в такому контексті є "Психологія раннього дитинства" В. Штерна (1871-1938). Однак вирішальним поштовхом до розвитку вікової психології на піку популярності еволюційної теорії була праця Ч, Дарвіна (1809-1882) "Біографічний нарис однієї дитини" (1877), у якій автор систематизував спостереження за психічним розвитком власного сина.

Ф. Гальтон (1822-1911) визначив основні напрямки вивчення спадкової зумовленості психологічних особливостей і запропонував експериментальні методи дослідження природи індивідуальних відмінностей, зокрема близнюковий (на основі вивчення монозиготних і дизиготних близнят). Запропонував термін "євгеніка" для позначення теорії спадковості, здоров'я людини і шляхів удосконалення людського роду. Вивчаючи індивідуальні особливості людей, започаткував дактилоскопію. Автор праць "Спадковий талант і характер" (1865), "Спадковий геній" (1869), "Дослідження людських здібностей" (1883).

К. Гельвецій (1715-1771) розробив концепцію загальної рівності людей, відмінності між якими є результатом різного соціального становища і виховання. Вивчав проблему співвідношення біологічного і соціального в розвитку. Противник кастової освіти. Основні праці: "Про розум" (1758), "Про людину, її розумові здібності та її виховання" (1773).

Д. Дідро (1713-1784) - опонент К. Гельвеція. Також вивчав проблему співвідношення біологічного і соціального в розвитку. На противагу К. Гельвецію вважав, що психічний розвиток залежить не лише від виховання, а також від задатків (природні задатки є у всіх, а не лише в "обраних", "виняткових" людей). Прихильник загальної освіти. Основні праці: "Листи про сліпих як повчання зрячим" (1749), "Думки про пояснення природи" (1754), "Систематичне заперечення книги К. Гельвеція "Людина" (1773-1774).

Ф. Фребель (1782-1852) - ініціатор розробки першої системи виховання дітей дошкільного віку та організації дошкільних закладів.

Ш. Фур'є (1772-1837) - обґрунтував систему всебічного виховання й розвитку дітей з раннього віку на основі залучення їх до колективної праці (менші діти за природою є не ледарями, а працьовитими істотами).

А. Біне (1857-1911) - ініціатор експериментального дослідження мислення. Вивчав проблему діагностики інтелекту. Його тести складають основу сучасної діагностики психічного розвитку дітей. Директор паризької Лабораторії фізіологічної психології (1889). Автор праць "Психологія умовиводів" (1886), "Вступ в експериментальну психологію" (1894) та "Методика дослідження розумового розвитку" (1922), яка вийшла вже після його смерті.

М.М. Ланге (1858-1921) вивчав дитячий розвиток у перші роки життя. Створив в Одесі лабораторію експериментальної психології (1880). Сформулював закон перцепції (про стадійний зміст процесу сприймання). Автор книги "Душа дитини в перші роки життя" (1892).

К. Гроос (1861-1946) вивчав ігрові дії в дітей і малят тварин. У дітей гра звернена не до минулого, а до майбутнього, тому вона є школою підготовки організму до навколишніх життєвих умов. Звернув увагу на перехідні періоди у віковому розвитку.

І.O. Сікорський (1842-1919) розпочав експериментальні дослідження працездатності. Вивчав генезис психічних явищ, вікові особливості. Спеціально займався з'ясуванням психологічного змісту юності як вікового феномену. Автор книги "Душа людини".

В.В. Зеньковський (1881-1962) сформулював завдання психології дитинства. Розробляв критерії з метою обґрунтованого поділу дитинства на окремі періоди. Пов'язував тривалість дитинства з розвитком цивілізації. У життєвому шляху людини визначив три основні стадії - дитинство, зрілість, старість. Популяризатор понять "пубертат", "передпубертат", запропонованих В. Штерном. Погоджувався з Ж.-Ж. Руссо, що отроцтво є другим народженням. Вступ у юність пов'язує із закінченням формування складних фізіологічних і психічних процесів (юність геніальна тому, що така її психічна установка, а тому навіть найбільш убога і тьмяна юність усе-таки є прекрасною). Схвально відзивався про дослідження К. Грооса, І.О. Сікорського.

Е. Мейман (1862-1915) стверджував, що дитяча психологія повинна вивчати вікові та індивідуальні особливості, обдарованість і відсталість. Навчання і виховання мають базуватися на знанні загальних закономірностей індивідуальних відмінностей психіки конкретної дитини. Засновник першого спеціального журналу "Журнал з педагогічної психології", присвяченого педологічним проблемам. Основна праця: "Лекції з експериментальної педагогіки" (1907). Дж. Селлі (1843-1923) вважав, що дитина має вроджені передумови психічних процесів, які формуються протягом життя (розум, воля, почуття). З'ясував, що першими асоціаціями є асоціації схожості, потім на основі асоціацій сумісності формуються образи предметів, а в кінці другого року життя виникають асоціації за контрастом. Автор праць "Нарис з психології дитинства" (1895), "Педагогічна психологія" (1894-1915).

Дж. Болдуїн (1861-1934) обґрунтував концепцію пізнавального розвитку дітей. Вважав, що емоційне та моральне становлення дитини необхідно вивчати в соціальній спільноті, а не поза нею. Доводив, що розвиток складається з кількох стадій, де першою є вроджені моторні рефлекси. Визначив спеціальні механізми розвитку мислення - асиміляцію (інтеріоризація середовищних впливів) та акомодацію (зміни організму). Засновник журналу "Психологічний огляд" (1895). Автор праці "Генетична логіка" (1903-1908).

У подальшому пропагування в Західній Європі генетичних ідей пов'язане з іменами А. Валлона, К. Бюлера, Ш. Бюлер, Р. Заззо, Е. Клапареда, М. Мід, Ж. Піаже та інших учених.

В імперській Росії генетичні ідеї розвивали передусім П.Ф. Каптерев, О.Ф. Лазурський, І.О. Сікорський, І.М. Сєченов, К.Д. Ушинський.

У СРСР у дослідження законів розвитку психіки дитини вагомий внесок зробили П.Л. Блонський, Л.І. Божович, Л.С. Виготський, ОМ. Запорожець, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, М.І. Лісіна, С.Л. Рубінштейн та ін.

У цілому виникнення і становлення ідей вікової психології відбувалося під впливом соціально-економічного розвитку суспільства та поширення у XIX ст. діалектичних поглядів Г. Регеля (1770-1831); розвитку природознавства (Ч.Дарвін, експериментального вивчення діяльності мозку та органів чуттів (І. Сєченов, 1829-1905; Т. Гельмгольц, 1821-1894); френології (Ф. Галль, 1758-1829). Як наслідок, на початку XX ст. сформувалося кілька наукових позицій, які часто взаємовиключали одна одну.

Размещено на Allbest.ru