Особливості комунікативної культури в структурі психологічної компетентності майбутніх психологів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

комунікативний культура психологічний компетентність

А.В. Фозекош

Мукачівський державний університет

В статті розглядається поняття комунікативної культури як складової психологічної компетентності майбутніх фахівців-психологів. Розкрито суть поняття «комунікативна культура», визначено місце комунікативної культури у структурі психологічної компетентності та її зв 'язок з комунікативною компетентністю, представлено структуру комунікативної культури психолога.

Ключові слова: комунікативна культура, структура комунікативної культури, психологічна компетентність, комунікативна компетентність.

Виокремлення комунікативної культури, як однієї зі складових культури суспільства загалом, зумовлено трансформаційними процесами та новими вимогами до сучасного спеціаліста, що дало можливість визначити комунікативну культуру як комплекс комунікативних знань, умінь, властивостей особистості, який виступає консолідуючим началом та регулятором поведінки, є одним із механізмів гармонізації особистих і соціальних взаємовідносин. Вимоги до професійного рівня сучасного спеціаліста в галузі психології об'єктивно актуалізують проблеми фахової підготовки. Процеси реформування вищої школи чітко окреслюють проблему розвитку психологічної культури студента-психолога, яка визначає його психологічну готовність якомога повніше реалізовувати культуротворчу, гуманістичну функції, здатність оволодівати професійними цінностями.

Об'єкти та методи дослідження

Цілісному, концептуально побудованому осмисленню комунікативної культури передували дослідження педагогів, психологів, соціологів, філософів, присвячені вивченню різних складових культури особистості і комунікативно-інформаційного підходу до даної категорії. В сучасному науково-психологічному інформаційному полі представлені різні підходи до трактування даного поняття: методологічний,

Постановка задачі

Аналіз сучасних публікацій дозволяє констатувати недостатність визначення понятійно-категорійного апарату комунікативної культури, а також виникнення необхідності розгляду даної категорії в структурі психологічної компетентності суб'єктів психологічної практики. Це слугує причиною виникнення питання цілісного теоретичного обґрунтування сутності комунікативної культури студентів-психологів та виникнення проблеми дослідження даного феномену на базі комплексного науково- методичного підходу. Вказані обставини визначили головну мету нашого дослідження, яка полягає у вивченні комунікативної культури як складової психологічної компетентності практичного психолога.

Результати та їх обговорення

Деякі дослідники визначають комунікативну культуру як такий рівень сформованості міжособистісного досвіду, тобто навченості взаємодії з оточуючими, який потрібний індивіду, щоб у межах своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонувати у відповідному суспільстві, ефективно взаємодіяти з оточенням. Такого погляду дотримується Ю.В. Ємельянов, який простежує залежність комунікативної культури від індивідуальних здібностей особистості, від її соціальної мобільності. Дослідник зазначає, що на комунікативну культуру впливають зміни, які відбуваються у суспільстві, і, у зв'язку з цим, вона не може бути готовою характеристикою індивіда. Науковець стверджує, що комунікативна культура - це «конгломерат знань, мовних і немовних умінь і навичок спілкування, що набувалися людиною в ході природної соціалізації, навчання і виховання. Це складна особистісна характеристика, що включає психологічні знання, комунікативні здібності, уміння і навички, а також деякі властивості особистості (темперамент, характер, емоційні стани), що виявляються у спілкуванні з людьми» [2].

Розглядаючи комунікативну культуру як специфічний спосіб організації спілкування, С.В. Знаменська відзначає, що вона характеризується наявністю комунікативного ідеалу, системою комунікативних норм і правил, ставленням до співбесідника як до цінності, знанням його індивідуальних особливостей, власних комунікативних здібностей і умінням володіти комунікативною ситуацією. Автор розглядає комунікативну культуру як систему внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії [3].

Досліджуючи комунікативну культуру особистості, О.В. Кравченко розуміє її як комплекс сформованих знань і умінь у царині міжособистісного спілкування, які проявляються в ставленні до людей, в умінні контролювати регулювати свою мовленнєву поведінку, грамотно аргументувати свою позицію, продуктивно співпрацювати за допомогою вербальних і невербальних засобів та способів спілкування [5].

У зв'язку з вищевикладеним, ґрунтуючись на результатах досліджень, можна зробити висновок, що комунікативна культура - це властивість її носія, яка дозволяє йому відтворювати засвоєні ним знання, цінності, моральні й етичні норми, проявляючи індивідуальні та особистісні якості, досягати конгруентного спілкування.

На думку О.М. Корніяки, комунікативна культура тлумачиться як морально зорієнтований засіб спілкування, що забезпечує афективно-інформаційний обмін між людьми, опосередковує їхню взаємодію та взаємовплив, уможливлює міжособистісне сприймання та взаєморозуміння (перцепцію); це більш-менш довершена готовність і спроможність особистості до спілкування з оточенням [4].

У зв'язку з цим комунікативна діяльність суб'єкта спілкування не просто спрямовується метою обміну інформацією (сприймання-передавання відомостей), а й детермінується складною системою його потреб, намірів, інтересів, настановлень, якостей, емоцій, ідеалу спілкування тощо, які належать до особистісного рівня його комунікативної культури. В результаті забезпечується приріст, уточнення і збагачення інформації, а також поповнення і вдосконалення комунікативних знань, вмінь і якостей, які формуються на основі названих особистісних утворень.

Отже, комунікативну культуру можна розглядати і як систему внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії. Культура в спілкуванні має інваріантні загальнолюдські характеристики і в той же час характеристики, історично і культурно обумовлені. Особистість повинна бути направлена на отримання багатої різноманітної палітри психологічних позицій, засобів, які допомагають повноті самовираження партнерів, всім граням їх адекватності - перцептивної, комунікативної, інтерактивної.

Тобто, розглядаючи сутність комунікативної культури, ми визначаємо її системну властивість, що забезпечує встановлення та підтримання ефективних міжособистісних взаємодій індивіда, а також яка є передумовою та умовою успішної професійної діяльності, та інтегральним показником компетентності фахівця.

Розглядаючи комунікативну компетентність як операційну складову комунікативної культури, яка виконує функціональну роль у комунікативному процесі, доцільно враховувати, що вона, в свою чергу, є структурним компонентом психологічної компетентності фахівця. Тому розкриття змісту і специфіки комунікативної культури студента-психолога доцільно, на нашу думку, пов'язати із визначенням специфіки його психологічної компетентності.

О.І. Бондарчук виокремлював декілька підходів до дослідження проблеми психологічної компетентності особистості, у яких, з одного боку, акцентується увага на особистісних характеристиках людини, що визначають компетентність (акмеологічний, конструктивістський, особистісно-діяльнісний підходи), а з іншого - основну увагу приділено досвіду, характеристикам діяльності та особливостям виконання, що вимагають тієї чи іншої компетентності (кваліфікаційно- функціональний підхід). При цьому знання, навички, здібності, мотиви, цінності та переконання розглядаються як потенціальні складові компетентності, як роблять людину компетентною лише тоді, коли забезпечують ефективне та якісне виконання нею певної діяльності [1].

Інтеграція зазначених підходів забезпечує можливість визначення змісту психологічної компетентності фахівців з урахуванням загальних специфічних особливостей їхньої професійної діяльності як системної якості особистості, що містить професійно-особистісні установки, властивості щодо засвоєння та ефективного використання психологічної інформації у процесі професійної діяльності, а також відповідні вміння, навички, які дозволяють творчо якісно здійснювати професійні функції.

Психологічна компетентність є системним особистісним утворенням, що виявляться на різних рівнях психологічної реальності людини: у внутрішньому плані - у саморегуляції, зовнішньому плані - у діяльності та взаємодії.

У результаті психологічна компетентність забезпечує здатність особистості:

1) адекватно оцінити власні здібності, можливості, рівень домагань, психологічні

особливості;

2) обирати найбільш ефективний варіант поведінки у певній ситуації;

3) регулювати власний емоційний стани, долати критичні життєві ситуації та ін.

Спираючись на підхід Н.В. Кузьміної [6], у структурі психологічної

компетентності виокремлюють декілька взаємопов'язаних підструктур. На думку автора, психологічна компетентність являє собою структуровану систему знань про людину як особистість, індивідуальності, суб'єкта праці та особистості, включеному в індивідуальну чи спільну діяльність, що здійснює професійні та інші взаємодії.

Для розуміння змісту складових психологічної компетентності важливим являється також підхід Т.М. Щербакової, згідно якого у структурі психологічної компетентності можна виокремити:

1) когнітивну компетентність, що забезпечує ефективне розв'язання проблем за рахунок розширення індивідуального патерну оптимального пошуку рішень, тактичного та стратегічного научіння;

2) комунікативну компетентність, що дає можливість успішно позиціонувати себе як суб'єкта спілкування, продукуючи позитивні стосунки з іншими людьми;

3) соціальну компетентність, яка забезпечу адаптацію, можливість високих досягнень у результаті застосування конструктивних стратегій активності при збереженні адекватності поведінки у динамічній соціальній реальності;

4) автопсихологічну компетентність, що обумовлює ефективність прогресивного розвитку за рахунок активізації особистісних ресурсів, саморефлексії на основі самодіагностики власних можливостей, оптимізації саморегуляції та самоконтролю, а також індивідуальної системи способів прийомів психологічної підтримки [1].

Аналізуючи основні погляди на структуру психологічної компетентності майбутнього психолога, ми приходимо до висновку, що її основу становлять складові, які забезпечують ефективну міжособистісну взаємодію, включаючи рефлексивні процеси особистості та використання всього комунікативного потенціалу. Саме комунікативна сфера, за О.Е. Смирновою, є основною саме для фахівця у сфері психології, оскільки психологу постійно доводиться мати комунікативні зв'язки з іншими людьми, а вміння встановлювати рапорт і підтримувати контакт є надзвичайно необхідним у практичній діяльності.

Комунікативна компетентність включає засновану на знаннях та чуттєвому досвіді здатність психолога-практика орієнтуватись в ситуаціях професійного спілкування, розуміти мотиви, інтенції, стратегії поведінки, фрустрації як свої власні, так і партнерів по спілкуванню, рівень оволодіння ними технологією та психотехнікою спілкування. А також вміння використовувати різноманітні засоби та методи впливу на особистість, адекватно сприймати та розуміти її, налагоджувати ефективну взаємодію.

У змістовому плані вона охоплює: компетентність у реалізації комунікативної, інтерактивної, комунікативної функцій спілкування; компетентності в реалізації суб'єкт-суб'єктної взаємодії партнерів по спілкуванню; компетентність у розв'язанні продуктивних та репродуктивних завдань спілкування; компетентність у реалізації поведінкового, операційно-інструментального та особистісного рівнів спілкування.

О.Є. Прозорова в комунікативній компетентності вбачає інтегровану особистісну якість, яка забезпечує ситуативну адаптивність та вільне володіння вербальними та невербальними засобами спілкування, оскільки під комунікативною компетентністю слід розуміти «цілісно-особистісне утворення, яке формується в процесі спілкування та забезпечує можливість адекватного відображення психічних станів й особистісного відображення психічних станів та особистісного складу іншої людини, правильну оцінку її вчинків, прогнозування на їх основі особливостей поведінки особи, що сприймається».

Узагальнюючи вищезазначене, стає очевидним, що професія психолога ставить високі вимоги до особистості фахівця, адже поняття компетентності не зводиться суто лише до наявності необхідного рівня знань в галузі та засвоєння певних патернів професійної поведінки.

Комунікативна підготовка студента до професійної діяльності, зокрема майбутнього психолога, включає, по-перше, комунікативну культуру особистості, подруге, комунікативну компетентність як операційну складову комунікативної культури, яка складається з комунікативних знань, умінь, навичок та спроможності ними користуватися у повсякденному житті, спілкуванні і міжособистісній взаємодії.

Таким чином, комунікативна культура є важливою складовою психологічної компетентності майбутніх психологів, а комунікативна компетентність як підсистема останньої - забезпечуючий елемент функціональної сторони комунікативної культури.

З огляду на це, можна виділити трикомпонентну структуру комунікативної культури (за Л.А. Пономаренко), яка включає: індивідуально-особистісну, мотиваційно-вольову й соціально-комунікативну складові психологічної структури комунікативної культури.

Індивідуально-особистісна складова являє собою сукупність індивідуально- ціннісних та індивідуально-особистісних утворень, які є внутрішнім результатом психічної діяльності особистості, втілюються у відповідних моральних і комунікативних якостях і визначають характер її комунікативної активності. Психологічним підґрунтям цих якостей виступає морально-етична орієнтованість особистості як її загальна позиція, сукупність психоморальних настановлень комунікативного спрямування, що відбивають характер її ставлення до інших людей і до самої себе, до спілкування і справи.

Мотиваційно-вольова складова - це сукупність мотиваційно-смислових утворень, які втілюються у відповідних мотивах комунікативної поведінки та містить у собі потребово-мотиваційний та емоційно-вольовий компоненти. Потребово- мотиваційний компонент включає базові потреби особистості - в пізнанні і самопізнанні, в оцінці піших людей, в спілкуванні, у самоствердженні, в самовдосконаленні, самовираженні, в досягненні успіху й уникненні невдач, а також спрямованість особистості. Форми вияву спрямованості індивіда детермінуються його комунікативними здібностями, характером свідомості та самоусвідомлення. Емоційно- вольовий компонент відповідає за регулювання емоцій й поведінки (готовність і вміння суб'єкта управляти своєю поведінкою у процесі спілкування, уміння уникати конфлікту й ефективно виходити з нього, здатність до самоорганізації, тобто, це здатність людини до вольової адаптації у процесі комунікації). Ці характеристики потрібні студентові як суб'єкту спілкування для свідомого прийняття рішення в комунікативній ситуації, послуговування узгодженими з суспільними нормами способами та засобами комунікації, контролювання і регулювання своєї поведінки в ході взаємодії.

До соціально-комунікативної складової входять комунікативні знання, уміння та навички, характеристики особистості, які дають змогу студентові досягати оптимального комунікативного взаємозв'язку, взаєморозуміння у ситуаціях

міжособистісної взаємодії. Соціально-комунікативна складова включає два основні компоненти: соціально-психологічний та індивідуально-комунікативний. До складу соціально-психологічного компоненту входять емпатія, сприйняття себе й інших, уміння бути потрібним, рефлексивність, усвідомлення своєї соціальної ролі тощо. Індивідуально-комунікативний компонент включає уміння встановлювати і підтримувати контакт, зворотний зв'язок; мовну компетентність, культуру мовлення, мовленнєву активність; комунікативні знання, навички [7].

Культура мовленнєвого спілкування як важлива складова індивідуально- комунікативного компоненту комунікативної культури включає культуру мови і культуру мовлення, зв'язок між якими аналогічний зв'язку між мовою і мовленням, іншими словами, між компетентністю і реалізацією за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікативного наміру суб'єктів спілкування. А мовну компетентність студента утворюють такі мовні «ресурси»: багатий словниковий запас, навички говоріння і навички слухання, додержання пауз, концентрація на співрозмовникові та ін.

Визначивши основні системоутворюючі складові комунікативної культури, які допомагають зрозуміти всю багатоаспектність її сутності, виділимо основні її компоненти, на формування яких слід звернути увагу в процесі становлення комунікативної культури студента-психолога:

- гностичний компонент (система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування взагалі та професійного зокрема; знання про стилі спілкування, зокрема, про особливості власного комунікативного стилю; фонове знання, тобто загальнокультурна компетентність, яка, не маючи безпосереднього відношення до професійного спілкування, дозволяє вловити, зрозуміти приховані натяки, асоціації, тобто зробити розуміння глибшим, більш емоційним, особистісним; творче мислення, внаслідок якого спілкування виступає як різновид соціальної творчості);

- конативний компонент (загальні та специфічні комунікативні уміння, які дозволяють успішно встановлювати контакт із іншою людиною, адекватно пізнавати її внутрішні стани, керувати ситуацією взаємодії з нею, застосовувати конструктивні стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях; культура мовлення; експресивні уміння, які забезпечують адекватний висловлюванням міміко- пантомімічний супровід; перцептивно-рефлексивні уміння, які забезпечують можливість пізнання внутрішнього світу партнера по спілкуванню та розуміння самого себе; домінуюче застосування організуючих впливів у взаємодії з людьми ( порівняно з оцінюючими і, особливо, дисциплінуючими );

- емоційний компонент ( гуманістична установка на спілкування, інтерес до іншої людини, готовність вступати з нею в особистісні, діалогічні взаємини , інтерес до власного внутрішнього світу; розвинуті емпатія та рефлексії; високий рівень ідентифікації з виконуваними професійними та соціальними ролями; позитивна Я- концепція; адекватні вимогам професійної діяльності психоемоційні стани).

Висновок

Література

1. Бондарчук О.І. Психологічна компетентність фахівця: зміст та основні підходи / О.І. Бондарчук // Наук. вісн. Миколаїв. держ. ун-ту ім. В.О. Сухомлинського: зб. наук. пр.; сер. „Психологічні науки” / за ред. С.Д. Максименка, Н.О. Євдокимової. - Т. 2. - Вип. 8. - Миколаїв: МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2012. - с. 30-36.

2. Емельянов Ю.В. Активные групповые методы социально-психологической подготовки специалистов / Ю.В. Емельянов // Вопросы психологии. - 1993. - №4. - с. 69-73.

3. Знаменская С.В. Педагогические условия формирования коммуникативной культуры студентов в процессе профессиональной подготовки в вузе: дисс. канд. пед. наук: 13.00.06 / Стояна Васильевна Знаменская. - Ставрополь, 2004. - 169 с.

4. Корніяка О.М. Психологія комунікативної культури школяра: [монографія] / О.М. Корніяка. - К.: Міленіум, 2006. - 336 с.

5. Кравченко Е.В. Развитие коммуникативной культуры учащихся в условиях гуманизации образования: дисс. ... канд. пед. наук: 13.00.01 / Кравченко Елена Вячеславовна. - Саратов, 2004. - 183 с.

6. Кузьмина Н.В. Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения / Н.В. Кузьмина. -М.: Высш. шк., 1990. - 119с.

7. Пономаренко Л.А. Комунікативна підготовка майбутнього психолога як підґрунтя успішності його професійної діяльності / [Л.А. Пономаренко]: Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, за редакцією академіка С.Д. Максименка. - Київ, 2010. - 515 с.

Размещено на Allbest.ru