Внесок психологів інтеракціоністської орієнтації у сучасну соціальну психологію

Щоб взаємодіяти, люди повинні інтерпретувати значення й наміри інших. Це здійснюється за допомогою процесу, який Д. Г. Мід визначив як «прийняття ролі». Процес прийняття ролі передбачає, що індивід через уявлення ставить себе на місце людини, з якою здійснюється спілкування. Через прийняття ролі індивіди розвивають «самість» -- здатність людей уявляти себе об'єктами своєї власної думки, що забезпечує перетворення зовнішнього соціального контролю на самоконтроль.

Д. Г. Мід розрізняє два аспекти формування самості:

1. Я -- це те, що я думаю про інших і про себе, це мій внутрішній світ.

2. Мені -- це те, що, на мою думку, про мене думають інші, це моя зовнішня соціальна оболонка, як я її собі уявляю.

Індивід, вважає американський вчений, розвиває самосвідомість у момент, коли він бачить себе так, як його бачать інші. На відміну від нижчих тварин, люди живуть у надзвичайно символізованому світі [30]. Це стосується й людського самоусвідомлення (тварини його не мають). Кожна людина -- самосвідома істота, оскільки вона вчиться «дивитися на себе» збоку, бачити себе такою, якою бачать її інші. Коли дитина починає вживати слово «я» для позначення об'єкта (самого чи самої себе), який інші називають «ти», він (вона) демонструє початок самоусвідомлення. Самість не є вродженою, її походження є цілком соціальним.

Д. Г. Мід також розрізняє дві форми (рівня) соціальної дії:

· рівень узагальнення за допомогою жестів;

· рівень символічно опосередкованого спілкування.

Спілкування за допомогою жестів (першого рівня) характеризується тим, що воно є ніби скороченою, згорнутою схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в цілому. Такі жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, є прообразом мови.

Другий рівень характеризується тим, що породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом, дозволяє ставити себе на місце Іншого, дозволяє бачити себе очима іншої людини.

Американський соціолог приділив неабияку увагу жестам. Він вважав, що в основі соціальної дії лежить жест, тобто дія, яка розрахована на реакцію оточуючих у відповідь (схоже бачення висував і В. Вундт). Якщо ж реакція відбувається на підсвідомому рівні, автоматично, то жест є незначущим, таким, який може бути характерним і для тварин. Якщо ж реакція супроводжується мисленням, то жест набуває соціального значення. Дуже важливе значення має голосовий жест, так як його може сприймати не лише той, хто слухає, а й той, хто говорить, адже він чує і себе. Жести можуть відігравати роль символів, завдяки яким відбувається комунікація [38].

Символічно опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що:

· породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом;

· дозволяє ставити себе на місце Іншого,

· дозволяє бачити себе очима іншої людини

Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Д. Г. Мід пояснює функціонально -- необхідністю координувати поведінку людей, бо у них немає надійних інстинктів, і антропологічно -- здатністю людини до утворення і використання символів [30].

Прихильники символічного інтеракціонізму, які були послідовниками Д. Г. Міда, представляють дві соціологічні школи: Чиказьку та Айовську. Чиказька школа зосереджується на дослідженні здійснення взаємодії та процесі інтерпретації, школа університету Айови намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське «я» є стабільним і відносно незмінним. Перша найбільш ортодоксально відображає мідівські соціально-психологічні традиції, а друга, в свою чергу, намагалась окремі мідівські концепції дещо модифікувати в дусі неопозитивізму [30].

Основні відмінності між цими школами проходять по методологічним питанням, перш за все по проблемам визначення понять та відношення до різних методів соціально-психологічного дослідження. Ці школи зовсім не взаємодіють між собою, хоча їх прибічники і відносять себе до одного напрямку соціології [33].

До другого покоління, яке почалося у 30-х роках ХХ ст. належав, зокрема, Герберт Блумер -- учень Д. Г. Міда, який був представником Чиказької школи. Згодом він викладав соціологію у Чиказькому університеті, потім -- у Каліфорнійському, де також розвивав основи символічного інтеракціонізму.

Г. Блумер всіляко розробляв та пропагував наукові погляди Д. Г. Міда. В найбільш чіткій і короткій формі основні моменти теорії символічного інтеракціонізму викладені в його праці «Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод». Згідно його вчення:

· люди діють швидше на основі значень, які вони надають предметам і подіям, ніж просто реагують на зовнішні стимули, такі як соціальні сили;

· значення є не стільки фіксованими, сформульованими заздалегідь, скільки створюються, розвиваються та змінюються в інтеракційних ситуаціях;

· значення є результатом інтерпретацій, які були здійснені в інтеракційних контекстах [30, 35].

Символічна інтеракція визначається Г. Блумером як дія на основі значень, що отримуються в інтерпретаціях. Людина живе в світі значень, а не стимулів. Вона діє, а не реагує. По суті, зміна систем сталих (прийнятих) значень означає зміну світу, в якому ми знаходимося.

Блумер приділяв увагу колективній поведінці людей. Основу колективної поведінки складають спільні значення, очікування, які розділяються певною групою індивідів. Проте часто можна спостерігати і спонтанну колективну поведінку, таку як мітингові пристрасті, паніка тощо. Ця поведінка виникає в умовах порушення сталих значень, звичних форм існування. За Блумером об'єкт -- це перш за все те, що він означає в очікуваній і реальній соціальній взаємодії, а щоб зрозуміти життя групи, потрібно ідентифікувати світ її об'єктів в термінах значень цієї групи. Тобто можна сказати, що «матерія» суб'єктивних змістів соціальної дії досить змінна.

Друге покоління провело не лише теоретичну, але й дослідницьку роботу, спираючись в основному на традиційні кількісні методи (інтерв'ю), а також на якісні методи спостереження та експерименти, які не обов'язково закінчуються побудовою статистичних таблиць. В ході такої роботи виявилось, що об'єктивної реальності, яка була б однаковою для всіх, не існує. Одна й та ж подія при передачі інформації про неї різними людьми виглядає по-різному й у кожного є своя інтерпретація соціальної реальності, яку він завжди змінює, наповнює змістом і значеннями.

До третього та четвертого покоління відносяться Говард Бекер, Ансельм Строс -- представники Чиказької школи, Менфорд Кун, Томас Мак Партленд -- представники Айовської школи, та представники соціодраматичного підходу П. Берк та Е. Ґофман.

"Драматургійна" соціологія, розроблена Ервінгом Ґофманом (спираючись на «психодраматичну модель» соціального світу Я. Морено), -- ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних та структурно - функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій «версії» людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: «сценарій», «аудиторія», «актор», «маска». Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Пітер Берк використовує термін «театр»майже у буквальному сенсі, тоді як Ґофман -- як метасферу суспільства, зберігаючи її дух, але розвиваючи власний понятійний дух. Завдання «драматургійної» соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до «сценарних» умов соціальної системи.

Інтеракціоністів часто критикують за надмірний імпресіонізм їхніх дослідницьких методів і певну безсистемність їхніх теорій. Окрім того, у деяких теоретиків існують проблеми з символічною теорією взаємодії через неможливість її перевірки. В зв'язку з цими заперечення, а також, через досить вузьку спрямованість інтеракціоністських досліджень на малі групи взаємодії та інші соціально-психологічні проблеми, символічні інтеракціоністи складають меншість (хоча досить значну) у соціологічній спільноті. Більшість цієї критики виникла в 1970-х у США, коли кількісні підходи до соціології були домінуючими [31].

Можливо, найвідомішим з критиків цього напрямку був американський соціолог Елвін Ґоулднер. Він розробив суто методологічний підхід -- так звану рефлексивну соціологію, або «соціологію соціології». Ґоулднер припускав неминучість неточностей, хибності у соціологічних теоріях з тієї причини, що загальні уявлення про світ, які підсвідомо поділяють люди, і сукупність переконань, які властиві тій чи іншій групі людей, до якої входить і сам теоретик чи соціолог, -- не збігаються одне з одним. А значить, постає питання: «чи здатна соціологія перебороти дану власну обмеженість, і які теоретичні та практичні озброєння повинен використовувати соціолог для корекції неточностей та перекручень, що неминуче виникають?». Таким чином, «соціологія соціології» є програмою соціологічної діяльності, що автоматично коригує власну реалізаційну діяльність, критично оцінює та виправляє помилки, які виникають при освоєнні та пізнанні навколишнього світу [22].

Кульмінація наукового і суспільного успіху символічного інтеракціонізму припала на 70-80-ті рр. 20 ст. У ці ж десятиліття сформувалися такі напрями, як соціальна феноменологія і етнометодологія, які є близькими до символічного інтеракціонізму і ґрунтуються на тому ж самому світоглядному фундаменті.

Прибічники символічного інтеракціонізму вважають, що соціологія повинна «робитися» шляхом дослідження, а не шляхом вигадування теоретичних трактатів. Це -- послідовний висновок з їх бачення суспільства як соціального процесу, що складається з сукупності самоорганізованих і замкнутих в собі контекстів.

Символічний інтеракціонізм -- це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами. Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі, соціалізації, комунікації та дії. Символічний інтеракціонізм мав значний вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним поняттю кар'єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки. Інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії «наклеювання ярликів», досліджень стереотипів і стигми. Інтеракціоністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінечних трансакцій соціальних діячів.

Заслугою інтеракціоністів є їх намагання виокремити на противагу біхевіористам «специфічно людське» в поведінці людини, прагнення підійти до особистості як до соціального явища, знайти соціально-психологічні механізми формування особистості у взаємодії з іншими людьми в групі, суспільстві, підкреслити активне творче начало особистості [21].

Наприкінці ХХ ст. спостерігався зростаючий інтерес до ідей символічного інтеракціонізму. Це пов'язано з тим, що, по-перше, в сучасній соціальній психології намітився яскраво виражений інтерес до когнітивної соціальної психології і, відповідно, інтерес соціальних психологів до інших парадигм, які мають яскраво виражену когнітивну спрямованість; по-друге, відродження феноменологічного підходу як в соціології, так і в соціальній психології викликає, ймовірно, все більший інтерес до концепцій, в яких центральне місце займає поняття особистісне. У цих умовах великого значення набувають пошуки теорії, яка пояснила б, як люди у своєму повсякденному житті створюють свій соціальний світ. Тому не дивно, що дослідники атрибуції і схожих когнітивних процесів виявляють інтерес до обговорення символічними інтеракціоністами того, як конструюється соціальне життя. Більше того, відродження серед дослідників інтересу до гуманістичних орієнтацій зробило можливим більш серйозне ставлення до перспектив, які історично були менш тісно пов'язані з жорсткими методами.

Висновки до другого розділу

Інтеракціоністська орієнтація охоплює широке коло дуже складних проблем. У ній можна виділити кілька напрямків, шкіл і течій. Причому ці напрями відрізняються не стільки специфікою свого підходу, хоча і вона присутня в певній мірі, але головним чином тієї проблематикою, якої в них приділяється основна увага. У цьому плані в інтеракціоністкой орієнтації можна виділити символічний інтеракціонізм, рольові теорії, теорії референтної групи. Заслугою інтеракціоністів є їх намагання виокремити на противагу біхевіористам «специфічно людське» в поведінці людини, прагнення підійти до особистості як до соціального явища, знайти соціально-психологічні механізми формування особистості у взаємодії з іншими людьми в групі, суспільстві, підкреслити активне творче начало особистості. Інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії «наклеювання ярликів», досліджень стереотипів і стигми. Інтеракціоністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінечних трансакцій соціальних діячів.

Висновки

Соціальна психологія -- розділ, галузь психології, яка займається вивченням закономірностей діяльності людини в умовах взаємодії в соціальних групах. Основні проблеми соціальної психології: закономірності спілкування та взаємодії людей, діяльність великих (нації, класи) і малих соціальних груп, соціалізація особистості та розвиток соціальних установок. Перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання. Соціальна психологія, як відносно молода наука, сформувалася на межі психології та соціології. Однак вона є не взаємодією двох методів дослідження чи механічним зближенням цих систем, а самобутньою наукою як за проблематикою, так і за логікою її дослідження. У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології визначають такі етапи: зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук відмежування соціальної психології від філософії, соціології, психології та оформлення її як самостійної галузі знання, експериментальний період, формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології. Вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.

Інтеракціоністська орієнтація охоплює широке коло дуже складних проблем. У ній можна виділити кілька напрямків, шкіл і течій. Причому ці напрями відрізняються не стільки специфікою свого підходу, хоча і вона присутня в певній мірі, але головним чином тієї проблематикою, якої в них приділяється основна увага. У цьому плані в інтеракціоністкой орієнтації можна виділити символічний інтеракціонізм, рольові теорії, теорії референтної групи. Заслугою інтеракціоністів є їх намагання виокремити на противагу біхевіористам «специфічно людське» в поведінці людини, прагнення підійти до особистості як до соціального явища, знайти соціально-психологічні механізми формування особистості у взаємодії з іншими людьми в групі, суспільстві, підкреслити активне творче начало особистості. Інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії «наклеювання ярликів», досліджень стереотипів і стигми. Інтеракціоністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінечних трансакцій соціальних діячів.

Список використаних джерел

1. Американская социологическая мысль / Р. Мертон [и др.]; сост. Е. И. Кравченко; ред. В. И. Добреньков. -- М., 1996.- 560 с.

2. Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы: Учеб. пособие для вузов. -- М.: Аспект Пресс, 2002. -- 287 с.

3. Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Современная социальная психология на Западе (теоретические направления). М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. С. 183--194

4. Антонова И.В. Проблема личностой идентичности. / Психология самосознания. Хрестоматия. - Самара, 2000. - С. 471-488.

5. Артемов В.О. Введення в соціальну психологію. М., 1927.

6. Беккер Г., Боско А. Сучасна соціологічна теорія в її спадкоємності і розвитку. Пер. з англ. М., 1961.

7. Берне Р. Что такое Я-концепция // Психология самосознания. Хрестоматия. - Самара: Издательский Дом «БАХ- РАХ-М», 2007. -С. 333-393.

8. Бехтерєв В.М. Колективна рефлексологія / / Вибрані праці з соціальної психології. М., 1994.

9. Блонський П.П. Нарис наукової психології. М., 1924.

10. Блумер Г. Общество как символическая интеракция іі Современная зарубежная социальная психология. М.: Издательство Московского университета, 1984. -С. 173-179.

11. Блумер Г. Социологическая концепция Дж. Г.Мида. -- Рабочие тетради по социологии и теории социологии. Вып. 1. М., МГУ им. Ломоносова. Социологический факультет, 1992

12. Будилова Є.Л. Філософські проблеми в радянській психології. М., 1971.

13. Виготський Л.С. Історичний сенс психологічної кризи. Собр. соч. М., 1982, т. 1.

14. Виготський Л.С. Історія розвитку вищих психічних функцій. Собр. соч. М., 1983, т. 3.

15. Виготський Л.С. Психологія мистецтва. М., 1987.

16. Волков Ю. Г., Добреньков В. И., Нечипуренко В. Н., Попов А. В. Социология: Учебник / Под ред. проф. Ю. Г. Волкова. -- М.: Гардарики, 2003

17. Гіденс Е. Соціологія. -- К.: «Основи», 1999.

18. Городяненко В. Г. Соціологія: Посіб. для студ. вузів. -- К., 1999. -- 383 c.

19. Джеймс У. Личность. Психология личности : хрестоматия і Сост. Д. Я. Райгородский. - 2-е изд., доп. - Самара: БАХРАХ, 1999. - 672 с.

20. Дьюї Д. Моє педагогічне кредо іі Шлях освіти. - 1998. - № 1. - С.50-55.

21. Зиммель Г. Как возможно общество? Зиммель Г. Избранное. - В 2-х т. - М.: «Юрист », 1996. - Т.2. - С. 509 - 528.

22. Історія теоретичної соціології в 4-х т. Т. 2 і Відповід. Ред. Ю.Н.Давидов. -М.:Канон+, 1997. -С. 560.

23. Качанов Ю.Л. Проблема ситуационной и трансверсальной идентичности личности как агента социальных отношений іі Психология самосознания. -Самара: Издательский дом «Бахрус». 2000. - С. 613-623.

24. Ковальов А.Г. Про предмет соціальної психології. «Вісник ЛДУ», 1959, № 11.

25. Кон И.С. Психология самосознания // Психология самосознания. Хрестоматия. - Самара: Издательский Дом «БАХРАХ-М», 2007. -С. 97-123.

26. Корнілов К.Н. Підручник психології, викладений з точки зору діалектичного матеріалізму. М. - Л., 1929.

27. Кули Ч. Социальная самость. Американская социологическая мысль Тексты. М., 1996. - С.316-330.

28. Леонтьєв А.Н. Діяльність. Свідомість. Особистість. М., 1975.

29. Макеєв С.О. Соціологія: навчальний посібник - К.: “Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. - С.344.

30. Мід Д. Дух, самість і суспільство. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - 416 с.

31. Московісі С. Суспільство і теорія в соціальній психології / / Сучасна зарубіжна соціальна психологія. Тексти. М., 1984.

32. Мясищев В.Н. Особистість і неврози. М., 1949.

33. Новейший философский словарь. -- Минск, 1999.

34. Паригін Б.Д. Основи соціально-психологічної теорії. М., 1971.

35. Пенто Р., Гравітц М. Методи соціальних наук. Пер. з франц. М., 1972.

36. Пирс Ч. Начала прагматизма. - СПб.: Лаборатория метафизических исследований филосф-го ф-та СПбГУ; Алте- йя, 2000. -С. 672

37. Рейснер М.А. Проблеми соціальної психології. Ростов-на-Дону, 1925.

38. Социология: Энциклопедия. -- Минск, 2003.

39. Соціальна психологія:саморефлексія маргінальності.Хрестоматія. М., 1995.

40. Философия ХХ века: Учебное пособие. - М.: ЦИНО общества Знание России, 1997. - 288 с.

41. Челпанов Г.І. Психологія і марксизм. М., 1924.

42. Янчук В. А. Введение в современную социальную психологию.-Минск: АСАР, 2005. - С. 118-129.

Размещено на Allbest.ru