Внесок психологів інтеракціоністської орієнтації у сучасну соціальну психологію

-- когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

-- інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови) [11].

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіористський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотомної книги "Керівництво із соціальної психології", яка неодноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопедії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослідження у США наприкінці XX -- на початку XXI ст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Піаже, праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її морального аспекту. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соціально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання американської соціальної психології запозичувалися і засвоювалися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психології стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявилося у критиці американської соціальної психології за спрощене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунтовані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології, яка своїм завданням проголосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел, Московічі та ін. Вони доводили, що соціальній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Вона повинна функціонувати у контексті реальної соціокультурної ситуації [15].

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася як складова науки спершу колишньої Російської імперії, пізніше -- Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

-- зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;

-- відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. -- початок 30-х років XX ст.);

-- стагнація соціальної психології (друга половина 30-х -- 50-ті роки XX ст.);

-- відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х -- кінець 90-х років XX ст.);

-- розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках [13].

Йому передував період зародження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили соціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання.

У 20-ті -- 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що необов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вважав природничонауковою. Формально така позиція засвідчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту перебудову системи психологічного знання, заперечували Г. Челпанову. Наприклад, Бехтєрев висунув ідею "колективної рефлексології", включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлумачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-психологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відносини із суспільством). На цій підставі предметом колективної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки взаємному спілкуванню індивідів, які до них належать [14].

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Однак механічне поєднання положень марксизму з панівними на той час у психології теоріями не відповідало завданням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить драматичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох причин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Загалом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі "людина -- машина". Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації праці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проблемам організації праці, фізіології і психології праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо [5].

У той час відомий учений Олександр Богданов розробив Концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв'язувати завдання триєдиної організації -- людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва. Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції "адміністративної місткості", здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888--1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію [11].

Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука -- соціальна психологія -- не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детерміновані), немає необхідності виокремлювати соціально-психологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлювало незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна соціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський, почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леонтьєв, який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії. Леонтьєв обґрунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології [9].

Предметом спеціальних досліджень були різноманітні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад); соціально значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистості дитини; процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження базувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогічної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психологічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли забезпечити ефективного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, розвитку індивідуального і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що стосувалися підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної основ трудової діяльності, використовували методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтверджує, що абсолютної "перерви" у розвитку вітчизняної соціальної психології не було.

Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр. Учені, що спеціалізуються у царині соціальної психології, досліджують різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей на етапі соціально-економічної, політичної трансформації суспільства. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психології, комунікативного потенціалу особистості, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівництва, психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної психології організацій, масової комунікації, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, соціально-психологічного прогнозування. Динамічними стали міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів [1].

Набувають неабиякої актуальності соціально-психологічні дослідження проблем, пов'язаних з переорієнтацією мислення особистості, формуванням у нових умовах навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, самоактуалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням конфліктів тощо. Не може вона бути осторонь процесу переходу на всіх рівнях взаємодії (міжособистісних, міжнаціональних, міждержавних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.

Отже, вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.

Висновки до першого розділу

Соціальна психологія -- розділ, галузь психології, яка займається вивченням закономірностей діяльності людини в умовах взаємодії в соціальних групах. Основні проблеми соціальної психології: закономірності спілкування та взаємодії людей, діяльність великих (нації, класи) і малих соціальних груп, соціалізація особистості та розвиток соціальних установок. Перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання. Соціальна психологія, як відносно молода наука, сформувалася на межі психології та соціології. Однак вона є не взаємодією двох методів дослідження чи механічним зближенням цих систем, а самобутньою наукою як за проблематикою, так і за логікою її дослідження. У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології визначають такі етапи: зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук відмежування соціальної психології від філософії, соціології, психології та оформлення її як самостійної галузі знання, експериментальний період, формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології. Вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.

Розділ 2. Інтеракціоністська орієнтація у соціальній психології

2.1 Сучасна соціальна психологія

Важлива риса сучасного стану соціальної психології у світі - підвищення авторитету ідей, що розвиваються в Європі . У країнах Західної Європи активно працює Європейська асоціація експериментальної соціальної психології (ЕАЕСП). Привертається увага вчених до необхідності більшої орієнтації соціальної психології на реальні соціальні проблеми. Ключові ідеї розроблені в працях таких відомих європейських соціальних психологів, як А. Теджфел (Великобританія) і С. Московічі (Франція). Теджфел розробив теорію соціальної ідентичності, а Московічі є автором теорії соціальних репрезентацій. Завдяки їх ідеям стає все більш очевидним, що соціальна психологія повинна бути більшою мірою соціально-орієнтованої і включатися у вирішення реальних проблем суспільства. Активізуються роботи в галузі практичної і прикладної психології. З 70-х років починає випускатися «Журнал прикладної соціальної психології» [34].

Люди часто плутають соціальну психологію з соціологією; вони дійсно мають багато спільного. Але соціологи здебільшого вивчають групи (великі і малі), а соціальні психологи - індивідів. Сюди входить і вивчення впливу групи на окремих людей, а індивіда - на групу.

Соціальна психологія нерідко зараховується то до соціології, то до психології. У США, наприклад, соціальна психологія існує "двічі": її секції є всередині Американської соціологічної асоціації і всередині Американської психологічної асоціації. У передмові до підручників зазвичай вказується, чи є автор соціологом або психологом за освітою. У йашей країні неоднозначність положення соціальної психології між соціологією і психологією також проявляється досить явно.

У наш час концепції і методи соціальної психології мають велике прикладне значення. Потреба у соціально-психологічних дослідженнях в умовах сучасного суспільства виникає в багатьох галузях суспільного життя: у сфері економічних відносин, в засобах масової інформації, політиці, сфері обслуговування. В останні роки психолога можна зустріти в рекламному агентстві, банку, штаб-квартирі політичної партії, державному комітеті. З'являються практичні соціально-психологічні центри та фірми.

До соціальної психології звертаються також і фахівці в педагогіці, юриспруденції, медицині. Існують великі можливості використання прикладної психології і в засобах масової комунікації: печатки, телебаченні, радіо. Робота в цій сфері може стосуватися проблем ефективності сприйняття тих чи інших повідомлень, враження, яке справляє людина [33].

Соціальна психологія в різноманітних прикладних питаннях стає однією з найбільш популярних галузей сучасної психології. За останню чверть XX століття, наприклад, кількість періодичних видань з соціальної психології зросла більш ніж у два рази. Різноманітні можливості використання практичної соціальної психології в сучасних умовах знайшли співробітники кафедри соціальної психології Московського університету.

Відомий російський психолог Б.Д. Паригін виділяє такі області практичного застосування соціальної психології як науки: економіка, право, політика, побут, наука, мистецтво, релігія, філософія. В даний час у нас в країні і за кордоном розвиваються такі напрямки прикладної соціальної психології як психологія виробництва, управління, торгівлі та реклами, політична психологія, психологія релігії.

У соціальній психології останньої чверті XX століття відбулися помітні зміни. Вони характеризуються активною розробкою соціально-психологічної проблематики і виходом її на одне з перших місць у наукових і прикладних психологічних дослідженнях. Відбулася диференціація самої соціальної психології. Вона перетворилася на одну з найбільш розвинених фундаментальних психологічних наук, і всередині її виділилися окремі спеціальні науки (приватні напрямки досліджень). Серед них можна назвати психологію малих груп, спілкування, міжособистісних відносин, сприйняття і розуміння людьми один одного, сім'ї, управління, конфліктів, соціальних установок, мас і ряд інших галузей [31].

Разом з тим психологічні знання проникли в інші психологічні науки: загальну, диференціальну, вікову, клінічну, економічну, військову, юридичну, спортивну і т. д. Вони стали широко використовуватися в таких науках, як політологія, економіка, соціологія, право, історія, і в ряді інших. На базі соціально-психологічних знань в даний час будуються багато методи практичної психології, в тому числі різні види соціально-психологічних тренінгів (активного групового навчання).

60-і роки XX століття можна вважати часом нового підйому і прискореного розвитку соціальної психології в усьому світі. У цей час у ній з'явилися не тільки нові напрямки наукових і прикладних досліджень, але соціальна психологія вийшла на одне з перших місць серед психологічних наук, стала однією з найбільш цікавих і швидко розвиваються областей наукових знань. Нею займається велика кількість вчених, які представляють не тільки соціальну психологію, але й інші галузі психологічної науки [35].

Основні тенденції розвитку світової соціальної психології, починаючи з 60-х років XX століття і до кінця цього століття, відбилися і на стані вітчизняної соціальної психології. Ці тенденції можна визначити наступним чином:

- Почалася внутрішня диференціація традиційної соціальної психології. У ній з'явилися відносно самостійні напрями наукових досліджень, у тому числі; психологія малих груп, соціальних установок, ефективності групової діяльності, сприйняття і розуміння людьми один одного.

- З'явилися нові галузі психології, в яких ключову роль стали грати саме соціально-психологічні знання. Це - юридична, економічна, політична психологія, психологія реклами, управління та багато інших.

- Розширилася практика застосування соціально-психологічних знань у реальному житті, що супроводжується виникненням і розвитком нових напрямків прикладної та практичної психології, в тому числі групового психотерапевтичного руху і ПР-руху, психології реклами, іміджмейкерства та інших.

- У Європі, включаючи і Росію, виникли нові напрямки соціально-психологічних досліджень, що відрізняються від традиційної американської соціальної психології. В Англії та у Франції, наприклад, починаючи з кінця 60-х років, з'являється психологія міжгрупових відносин і по-новому трактуються багато процесів, що відбуваються в малих групах. У Росії (колишньому СРСР) на перший план вийшла проблематика психології управління та колективу.

- Проблематика малих груп стала поступово відходити на другий план, а на перше місце вийшли інші проблеми соціальної психології, пов'язані, наприклад, з відносинами, існуючими в суспільстві, або взаємодією між великими соціальними групами.

- Відбулося помітне зближення соціологічних і соціально-психологічних досліджень в таких прикордонних областях, як економіка, політика, право, міжетнічні, міждержавні та внутрішньополітичні відносини.

- У соціальній психології стали набагато менше проявлятися тенденції, що характеризують окремі напрямки психології: біхевіоризм, гештальтпсихологию, психоаналіз, гуманістичну психологію та інші. Соціальна психологія стала перетворюватися в єдину, що не розділену на окремі напрями, науку [37].

70-80-і роки XX століття можна назвати роками розквіту, підйому і широкого визнання соціальної психології як у нашій країні, так і за кордоном. Вона не тільки стала вельми популярною наукою, але соціально-психологічні знання проникли і в даний час широко застосовуються в багатьох інших галузях психології та непсихологічних науках. Серед них можна назвати психологію особистості, дитячу, клінічну, військову, юридичну, спортивну та інші галузі психології, а також психологію управління, реклами, політичну та економічну психологію. Іншими словами, соціальна психологія перетворилася на одну з найпопулярніших, активно розробляються і затребуваних психологічних наук.

Наступила в кінці 80-х років XX століття горбачовська перебудова і подальше за нею припинення існування Радянського Союзу вдихнули нове життя в розвиток соціальної психології в Росії. Були зняті ідеологічні бар'єри і обмеження на розвиток даної науки, діяли протягом усього часу існування радянської влади, відкриті можливості для перекладу та публікації російською мовою зарубіжної соціально-психологічної літератури, розширилася проблематика соціально-психологічних наукових і прикладних досліджень. Російська соціальна психологія стала перетворюватися на природну частину світової соціально-психологічної науки, а російські вчені активно включилися в розробку тих соціально-психологічних проблем, які стали в наші дні актуальними для всіх країн світу.

2.2 Інтеракціонізм в соціальній психології

Інтеракціоністська орієнтація охоплює широке коло дуже складних проблем. У ній можна виділити кілька напрямків, шкіл і течій. Причому ці напрями відрізняються не стільки специфікою свого підходу, хоча і вона присутня в певній мірі, але головним чином тієї проблематикою, якої в них приділяється основна увага. У цьому плані в інтеракціоністкой орієнтації можна виділити наступні напрямки:

1. Символічний інтеракціонізм.

2. Рольові теорії.

3. Теорії референтної групи.

Наведений поділ є значною мірою умовним, так як ці напрями часто тісно переплітаються між собою. Проте воно дає можливість більш систематизовано здійснювати теоретичний аналіз інтеракціоністскої орієнтації [7].

Найбільш значущою працею в цій галузі до сих пір є робота Дж. Міда "Свідомість, я і суспільство". Вона була опублікована через три роки після його раптової смерті в 1931 р. У ній викладено його основні соціально-психологічні концепції. Вона була складена і відредагована учнем Дж. Міда - відомим дослідником С.У. Моррісом, який включив до неї також свою вступну статтю, узагальнюючу основні ідея Міда. Розробляючи ідею Міда приділяв особливо велику увагу проблемам "символічної комунікації", тобто спілкування, взаємодії, що здійснюється за допомогою символів [25].

Символічний інтеракціонізм базується на трьох основних передумовах:

1. Перша передумова вказує, що люди діють у відношенні "речей" на основі значень, якими для них мають речі. Під "речами" тут розуміється все, що людина сприймає в навколишньому світі: фізичні предмети, інші люди; соціальні категорії, наприклад друзі і вороги; соціальні інститути - школи, уряд; ідеали - особиста свобода і чесність; вчинки інших людей - їх накази і побажання, і ситуації, з яким людина стикається у своєму повсякденному житті.

2. У другій передумові стверджується, що значення речей створюються або виникають у взаємодії з соціальним оточенням.

3. Третя теоретична передумова вказує, що ці значення використовуються або виникають в процесі інтерпретації людиною навколишніх речей.

Дж. Мід та його послідовники виходять їх того, що здатність людини спілкуватися розвивається на основі того, що вираз обличчя, окремі рухи та інші дії людини можуть виражати її стан. Ці дії, здатні передати певні значення, Мід називає "значущими жестами" або "символами". Тільки людина здатна створювати символи і тільки тоді, коли у нього є партнер по спілкуванню [30].

Процеси формування значень, інтерпретації ситуації і інші когнітивні аспекти символічної комунікації займають велике місце в працях сучасних символічних інтеракціоністів. Вони розвивають також положення Дж. Міда про те, що для успішного здійснення комунікації людина повинна володіти здатністю "прийняти роль іншого", тобто увійти в положення тієї людини, якій адресована комунікація, і подивитися на себе його очима. Тільки за цієї умови, на думку Міда, індивід перетворюється в особистість, в соціальну істоту, яка здатна поставитися до себе як до об'єкта, тобто усвідомлювати сенс власних слів, вчинків і представляти, як ці слова і вчинки сприймаються іншою людиною.

У випадку більш складної взаємодії, в якому бере участь група людей індивідові потрібно узагальнити позицію більшості її членів.

В даний час в соціальній науці є два типи рольових теорій:структуралістської і інтеракціоністкої. Структуралістська рольова теорія міцно стоїть на соціологічних позиціях. Теоретичні основи соціологічної рольової теорії закладалися багатьма авторами - М. Вебером, Г. Зіммелем, Т. Парсанну та інші. Всі вони розробляли проблеми зв'язку індивідів і суспільства та впливу суспільства на індивіда. Більшість цих авторів розглядали об'єктивні аспекти рольових теорій і практично не торкалися її суб'єктивних сторін. Один лише Вебер зазначав одного разу, що соціологія повинна враховувати суб'єктивну мотивацію виконавця ролі для пояснення його поведінки.

Сучасні Інтеракціоністські рольові теорії спираються на соціально-психологічні концепції Дж. Міда, пов'язані з поняттям "роль", введеним ним у вжиток соціальної психології. Фактично - це поняття було взято зі сфери театру або повсякденного життя, де воно використовувалося як метафора для позначення ряду феноменів соціальної поведінки, таких як прояви схожої поведінки у самих різних людей в подібних обставинах. Мід застосовував цей термін, коли він розвивав ідею "прийняття ролі іншого", для пояснення акту взаємодії індивідів у процесі мовної комунікації.

Згідно з Дж. Міду, "прийняття ролі іншого", тобто вміння подивитися на себе з боку очима партнера по спілкуванню, є необхідною умовою для успішного здійснення будь-якого акту взаємодії між людьми. У якості "прийняття ролі іншого" у Міда фігурували лише дитячі рольові ігри, які він вважав одним з найважливіших засобів соціалізації особистості. Цим, власне, і обмежуються його міркування про роль особистості. Пізніше поняття "роль" і "соціальна роль" стали широко використовувати і розробляти в західній соціології та соціальної психології. Значний внесок у розвиток рольової теорії вніс соціальний антрополог Р. Лінтон. Він запропонував так звану статусно-рольову концепцію. На думку Лінтона, для визначення зв'язку індивіда з різними системами суспільства дуже зручні такі терміни, як "статус", і "роль". Статус, на думку Лінтона, - це те місце, яке індивід посідає в даній системі. А поняття роль використовується ним для опису всієї суми культурних зразків поведінки, пов'язаних з певним статусом. На думку Лінтона, таким чином, роль включає установки, цінності та поведінку, приписувані суспільством для кожного з усіх людей, що мають певний статус. У зв'язку з цим що роль представляє собою зовнішню поведінку, вона є динамічним аспектом статусу, тим, що індивід повинен зробити, для того щоб виправдати займаний статус. Тому при дослідженні соціальної ролі можна виділити соціологічний та соціально-психологічний аспекти, які тісно взаємопов'язані. Соціологічний підхід до соціальної ролі, як правило, має відношення до її безособової, змістовної та нормативної стороні, тобто до виду та змісту діяльності, до пропонованого виконання певної соціальної функції, а також до норм поведінки, які висуваються суспільством до виконання цієї соціальної ролі зв'язаний, перш за все, з дослідженням суб'єктивних чинників соціальної ролі, тобто з розкриттям певних соціально-психологічних механізмів і закономірностей сприйняття і виконання соціальних ролей. Для інтеракціоністов характерно надання особливого значення саме соціально-психологічної стороні рольової теорії [30].

Як видно, в більшості випадків роль індивіда при її соціально-психологічному розгляді зв'язується з його становищем, статусом. При цьому статус часто розглядається інтеракціоністов не як об'єктивне становище індивіда в системі певних соціальних відносин, а перш за все як суб'єктивна категорія, тобто "Набір" або "організація рольових очікувань", які поділяються на очікування-права та очікування-обов'язку індивіда при виконанні ним тієї чи іншої ролі. Хоча соціально-психологічний аналіз соціальної ролі і передбачає розгляд, перш за все суб'єктивних факторів рольової поведінки, однак справжнє проникнення в сутність цих факторів вимагає не їх абсолютизації, а тісного зв'язування суб'єктивних аспектів рольової поведінки з об'єктивними суспільними відносинами, так як саме останнє є в кінцевому підсумку визначальними для формування у громадській свідомості очікувань-вимог, прав і обов'язків, способів поведінки, які відповідають тій чи іншій ролі.

У роботах, присвячених рольовим теоріям, можна знайти безліч класифікацій ролей за різними критеріями. Ступінь єдності і чіткості уявлень про рольові вимогах у членів суспільства в основному залежить від змісту і характеру самих ролей, тому не можна абсолютизувати суб'єктивне сприйняття ролі і відривати його від змістовних, діяльнісних аспектів ролі, від її зв'язку з соціальними відносинами [41].

Широко поширено запропоноване Тібо і Келлі розподіл ролей на "приписані", тобто зовні задані, не залежать від зусиль індивіда, і "досягнуті", тобто ті, яке досягнуто завдяки особистим зусиллям даного індивіда.

Р. Лінтон виділяє ролі активні і латентні. Цей поділ обумовлюється тим, що індивід як член суспільства бере участь у багатьох відношеннях і є одночасно носієм багатьох ролей, але в кожен даний момент він може активно виконувати лише одну роль. Саме вона буде активною, а інші будуть залишатися латентними, кожна з яких може стати активною в залежності від виду діяльності індивіда і контрактних обставин.

Т. Сарбін і В. Аллен класифікують ролі в залежності від ступеня інтенсивності їх виконання, від ступеня включеності в роль. Вони виділяють сім таких стадій - від нульової, коли індивід лише числиться носієм якої-небудь ролі, але, по суті, її не виконує, до максимальної включеності, якої вважається виконання будь-якої ролі під впливом віри у надприродні сили. До проміжних стадіях вони відносять "ритуальні ролі" - другі за ступенем включеності. Тут маються на увазі різні ролі, в тому числі і професійні, які виконуються індивідом напівавтоматично, без зацікавленості. Далі йдуть, за їхньою термінологією, "поглиблене виконання ролі", як приклад якої наводиться успішне входження в роль актора. Наступні стадії пов'язані з виконанням ролі в стані гіпнозу, неврозу, екстазу і, нарешті, під впливом віри у надприродні сили.

Велика кількість теоретичних і емпіричних робіт в області рольових теорій присвячене аналізу факторів, що впливають на сприйняття та виконання індивідом тієї чи іншої ролі. При цьому можна виділити наступні групи факторів:

1. Знання ролі, або уявлення про права і обов'язки, пов'язані з даною роллю, тобто когнітивний аспект;

2. Значимість виконуваної ролі, тобто емоційний аспект;

3. Уміння виконувати цю роль, тобто поведінковий аспект;

4. Здатність рефлексувати своє рольова поведінка.

4. Теорії референтної групи [40]

Теорії референтної групи дуже тісно пов'язані з двома попередніми напрямками, існуючими в рамках інтеракціоністской орієнтації. У роботах послідовників цих теорій не дається однозначної загальноприйнятого визначення референтної групи, проте абсолютна більшість авторів пов'язують це поняття з позначенням групи, до якої індивід відносить себе психологічно, орієнтуючись при цьому на її цінності і норми. Дана група служить своєрідним стандартом, системою відліку для оцінки себе та інших, а також джерелом формування соціальних установок і ціннісних орієнтацій індивіда. Розробка теорій референтної групи в сучасній західній соціальній психології пов'язується, перш за все, з іменами таких авторів, як Г. Хайман, Т. Ньюком, М. Шіріф, Г. Келлі, Р. Мертон та ін В основі теорій референтної групи лежать, по суті, ідеї Дж. Міда про "суспільному" другом, хоча походження самого терміна не було безпосереднім результатом розробки саме цієї його ідеї.

Значення "громадського іншого" визначається, згідно Міду, тим, що саме через нього здійснюється вплив суспільства, соціального процесу на індивіда та її мислення. "Індивід пізнає себе як такого, - пише Мід, - не безпосередньо, а лише опосередковано, з окремих приватних точок зору соціальної групи, його групи або з узагальненої точки зору соціальної групи, до якої він належить". Розробка основних положень сучасно теорії референтної групи починається з 40-х років ХХ ст. Термін "референтна група" був введений американським соціальним психологом Г. Хайманн в 1942 р. в дослідженні уявлень особистості про власний майновий статус у порівнянні зі статусом інших людей. Хайман не дав визначення цього поняття. Він просто використав його для позначення групи людей, з якою випробуваний порівнював себе при визначенні свого статусу. Результатом порівняння з референтною групою була самооцінка піддослідним свого статусу. Це самооцінка статусу трактується як залежна змінна, оскільки вона мала відношення до тієї референтній групі, яку випробовуваний використовував як відправну точку, як систему відліку. Пізніше поняття "референтна група" було використано Т. Ньюкомен в дещо іншому значенні, а саме для позначення групи, "до якої індивід зараховує до себе психологічно" і тому поділяє її цілі та норми і орієнтується на них у своїй поведінці. Ньюком застосував поняття референтної групи в дослідженні соціальних установок студенток Беннінгтонского коледжу в 1943 р. В ході цього дослідження Ньюком встановив, що соціальні установки студенток були різними в залежності від того, як вони ставилися - позитивно чи негативно - до таких груп, як їхні консервативні сім'ї або більш ліберальне оточення в коледжі. Формування установок, вважає Ньюком, є "функцією негативного чи позитивного ставлення індивіда до тієї чи іншої групи або груп". У зв'язку з цим Ньюком виділив позитивні і негативні референтні групи. Під першими розуміється такі групи, норми, і орієнтації які приймаються індивідом і які викликають у індивіда прагнення бути прийнятим цими групами. Негативною референтною групою вважається така група, яка викликає в нього прагнення виступати проти неї і членом якої він не хоче себе вважати. Остаточне затвердження поняття "референтна група" в західній соціальній психології пов'язане з роботами М. Шіріфа і Р. Мертона. Основні ідеї М. Шіріфа з цього питання виражені в його книзі "Основи соціальної психології". Різноманіття груп, що впливають на індивіда, ставить його у важке положення вибору норм, які найчастіше розходяться між собою в різних групах. Щоб забезпечити можливість концептуального аналізу подібних ситуацій, Шифер запропонував проводити різні між актуальною групою "членства" і референтною групою, до якої індивід може відносити себе психологічно, свідомо чи несвідомо. Також певну спробу в цьому напрямку зробив Р. Мертон при подальшій розробці теорії референтної групи. Він, зокрема, спробував виділити ті умови, при яких індивід швидше вибере в якості нормативної референтної групи не групу членства, а зовнішню групу [37]. Тут Мертон виділяє наступні фактори:

1. Якщо група не забезпечує достатній престиж своїм членам, то в цих умовах вони будуть схильні вибирати в якості референтної групи зовнішню, нечленскую групу, яка, на їх погляд, має більшу престижністю, ніж їх власна.

2. Чим більше ізольований індивід у своїй групі, чим нижче його статус в ній, тим більш імовірно, що в якості референтної групи він вибере весняну групу, в якій він розраховує мати більш високий статус.

3. Чим більше соціальна мобільність у суспільстві і, отже, більше можливостей в індивіда змінити свій соціальний статус і групову приналежність, тим більш імовірно, що в якості референтної групи він буде вибирати групу з більш високим соціальним статусом.

4. Вибір індивідом тієї чи іншої референтної групи залежить від його особистісних характеристик, однак Мертон не конкретизує це положення. Іншими авторами також поки не вироблено будь-якої теорії, яка намагалася б пояснити, які особистісні характеристики індивіда привертають його до вибору тієї чи іншої референтної групи. У міркуваннях Мертона підкреслюється значення феномену референтної групи для аналізу зв'язку між мотивацією індивіда і соціальною структурою. Однак оскільки Мертон розглядав особистість, як зазначають І. С. Кон та Д. М. Шалін, в якості "пасивного реципієнта соціального реквізиту у вигляді норм, стандартів поведінки, цінностей, ролей і т.д.", то сутність мотивації у нього зводилася фактично до реагування на істотну символічну структуру в плані конформної поведінки. Таким чином, підхід Мертона акцентував в основному вплив референтної групи лише на вибір конформної поведінки. Справжня обумовленість виборів референтної групи соціальною структурою суспільства, характером соціальних відносин знову залишається нерозкритою [42].

У теоріях референтної групи поки немає чіткої їх класифікації, проте всіма визнається, що в якості референтної групи можуть виступати найрізноманітніші групи: зовнішні групи і групи членства, реальні та ідеальні групи, великі і малі групи і т.д. При цьому кожен індивід, як правило, має кілька референтних груп, на які він орієнтується і з якими порівнює себе та інших з різних проблем. На думку Т. Шибутані, у кожного індивіда є стільки ж референтних груп, скільки існує каналів комунікації, причому сила їх впливу на поведінку індивіда, дуже різна.

Отже, доцільно провести порівняння особливостей інтеракціоністской орієнтації з іншими теоретичними орієнтаціями в соціальній психології. Головна відмінність від всіх інших орієнтацій, як уже згадувалося вище, полягає в тому, що вона прийшла у соціальну психологію з соціології, а не з традиційних психологічних шкіл і тому відправним пунктом для інтеракціоністської теорій є не індивід, а процес символічної взаємодії (інтеракції) індивідів в суспільстві, яке переважно розуміють інтеракціоністи як систему комунікацій та міжособистісних відносин [42].

При порівнянні інтеракціоністскої орієнтації з необіхевіористською слід мати на увазі, що Дж. Мід оголошував себе прихильником, так званого соціального біхевіоризму. Однак разом з тим Мід був проти таких основоположних принципів біхевіоризму, як індивідуалізм і антименталізм. Використовуючи поняття "соціальний біхевіоризм", він, перш за все, мав на увазі необхідність вивчення зовнішніх проявів поведінки індивіда в процесі соціальної інтеракції.

На відміну від необіхевіроистського підходу до людини як до "психологічної машини", бездумно реагує на стимули зовнішнього середовища, інтеракціоністи розглядають його як активного учасника взаємодії, який сам вибирає, оцінює, регулює і конструює свою поведінку за допомогою символічної комунікації.

Що стосується психоаналітичної орієнтації, то головна відмінність інтеракціоністів полягає в тому, що, приділяючи першорядну увагу раціональній поведінці людини, вони фактично ігнорують емоційну сферу і сферу підсвідомого.

Найближче інтеракціоністи стоять до когнітивістського напрямку. Подібно когнітивістів, представники інтеракціоністської орієнтації на перше місце ставлять раціональну поведінку, приділяють велику увагу когнітивним аспектам комунікації, функцій соціальних установок, вважають важливим процес соціальної перцепції як один із суттєвих чинників інтеракції і т.д.

У сучасній інтеракціоністських теоріях, безумовно, представляє інтерес спроби їх представників розкрити важливі соціально-психологічні механізми взаємодії індивідів у групі на міжособистісному рівні, показати роль мови у формуванні людської психіки, трактування особистості як свідомого і активного учасника соціального процесу, узагальнення великого емпіричного матеріалу, особливо в галузі дослідження соціальної ролі і референтної групи. Проте ці позитивні моменти в теоріях інтеракціоністов не можуть бути реалізовані повною мірою через суб'єктивно-ідеалістичних вихідних посилок, прийнятих авторами цих теорій. Саме це призводить до головного обмеження - інтерпретації самої природи "соціального" лише як "інтеракції". Вірна сама по собі думка, що взаємодія і спілкування є безпосередня реальність суспільних відносин, дана індивіду в його повсякденному досвіді, не доведено тут до кінця, оскільки акцент зроблений лише на одній стороні проблеми: інтеракція розглянута як безпосередньо "дана форма соціального", але саме "соціальне" (як система об'єктивно існуючих суспільних відносин) знову опиняється за рамками аналізу [36].

2.3 Розвиток та внесок інтеракціоністької орієнтації у сучасну соціальну психологію

Виділяють декілька поколінь теоретиків та концепцій символічного інтеракціонізму. До першого відносяться засновники цього напрямку Ч. Г. Кулі та Д. Г. Мід.

Чарльз Гортон Кулі -- американський соціолог, засновник концепції «дзеркального Я» та теорії малих груп, вважається також одним із засновників символічного інтеракціонізму. Основною працею Ч. Г. Кулі є книга «Людська природа і соціальний порядок». Відкидаючи натуралізм попередників, Ч. Г. Кулі не відкидає світоглядні уявлення про єдність природної і соціальної еволюції. Він вважав, що особа та суспільство мають спільну ґенезу а, отже, уявлення про ізольоване та незалежне я -- ілюзія.

Природу людини вчений розуміє як єдність певного набору «безформних імпульсів і здібностей», переданих за допомогою механізмів спадковості, і соціальної природи, яка виробляється у взаємодії в первинних групах. Ч. Г. Кулі вперше розмежува впервинні групи (сім'я, дитячі групи, сусідство, місцеві громади) -- основні суспільні осередки, в яких відбуваються соціалізація людини, формування особистості, і вторинні суспільні групи (класи, нації, партії). Первинні групи не є незалежними відвторинних, але є більш стійкими по відношенню до макросоціальних змін [41].

Саму ж концепцію «дзеркального Я» він запровадив до наукового обігу у 1912 р. Вона ґрунтується на уявленні про соціальну реальність як процес взаємодії між індивідами. Особистість, згідно з Ч. Г. Кулі, -- сукупність психічних реакцій людини на думку про нього оточуючих людей. Особливо важливу роль такі реакції відіграють в ранньому розвитку дитини, коли саме через сприйняття інших людей формуються її ідеї й уявлення про саму себе, що виливаються потім у стабільну концепцію власної особистості. Розуміння людиною себе самої -- процес, а не фіксований стан, воно завжди розвивається в процесі взаємодії з іншими, думка яких про людину постійно змінюється. Людина не є пасивним приймачем, навпаки, вона активно маніпулює рішеннями інших, вибираючи, яких слід дотримуватися, а яких ні; оцінює ролі партнерів. Не вся одержувана від інших інформація впливає на людину, адже вона схильна приймати тільки ті ракурси, які підтверджують її власне уявлення про себе, і опиратися всім іншим.

«Дзеркальне Я» -- це суспільство, яке служить своєрідним дзеркалом. У такому дзеркалі ми можемо бачити реакції інших людей на нашу власну поведінку. Наше уявлення про самих себе бере витоки саме в такій рефлексії.

Теорія «дзеркального Я» та концепція первинних груп були сприйняті соціальною психологією та мікросоціологією. Понятійний апарат, уявлення про роль комунікації в суспільному житті, які складали предметну область наукової діяльності Ч. Г. Кулі, вплинули на погляди Дж. Г. Міда та інших представників символічного інтеракціонізму [30, 38].

Основні погляди американського соціолога, професора філософії Чиказького університету Джорджа Герберта Міда викладені в книзі «Дух, самість і суспільство» (вийшла після смерті вченого у 1934 р.) Відправною точкою його концепції був пріоритет соціального над індивідуальним. Головний об'єкт наукових інтересів -- вивчення соціальних дій -- вчинків, які набувають певного сенсу лише в суспільстві, пов'язані з виконання соціальних ролей.

Як стверджує Д. Г. Мід, мова дозволяє нам стати самосвідомими істотами -- усвідомити нашу власну індивідуальність, а ключову роль у цьому процесі відіграє символ -- річ, котра підмінює собою щось інше (певний предмет). Як зазначає Д. Г. Мід, якщо ми створили таке поняття, ми можемо думати про предмет, навіть не маючи його в полі зору. Ми навчилися думати про об'єкт у символічний спосіб. Символічна думка звільняє нас від обмеження нашого життя тими речами, які ми бачимо, чуємо або відчуваємо фактично [30].