Біхевіоризм і необіхевіоризм

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

біхевіоризм поведінка уотсон

Біхевіоризм і необіхевіоризм

Вступ

Біхевіоризм, який визначив вигляд американської психології в XX столітті, радикально перетворив всю систему уявлень про психіку. Кредо біхевіоризму висловлювала формула, згідно з якою предметом психології є поведінка, а не свідомість. Одним з піонерів біхевіорістского руху був Едвар Торндайк (1874-1949), теоретичним ж лідером напрямку став Джон Браадус Уотсон (1878-1958), який прагнув перетворити психологію в науку, здатну контролювати і передбачати поведінку.

Необіхевіоризм: спроба подолати прямолінійність біхевіоризму класичного. "Цілеспрямований" біхевіоризм і "проміжні перемінні" замість психічного. Е. Толмен (1886--1959) За Е.Толмепом, поведінка людини пояснюється не осередком "стимул ·-- реакція", амотивованим процесом, спрямованим до певної мети. Під назвою проміжних перемінних (потреби, установки, значення, антиципація та ін.) цей процес опосередковує реакцію організму на середовище.

Актуальність даної теми полягає в тому, що в даний час спостерігається майже повна відсутність соціального моменту у вихованні. Сучасне суспільство загубило ті якості, які були йому властиве раніше. Як мені здається з опорою на біхевіоризм, суспільство могло б істотно змінитися в сприятливу сторону.

Біхевіоризм виник в США і був по суті реакцією на структуралізм В. Вундта та Е. Тітченера та на американський функціоналізм. Його засновником був Дж. Уотсон (1878-1958). Під впливом попередників, а саме Павлова, Бехтєрєва та Торндайка біхевіоризм відмовився від вивчення суб'єктивного світу людини, а предметом психології він проголосив вивчення поведінки індивіда (людини і тварини) від народження до смерті.

Філософську основу біхевіоризму складають поєднання: позитивізму (єдиним джерелом істинного знання є емпіричні дані, заперечується пізнавальна цінність філософських знань, теоретичного напрямку в цілому) та прагматизму (практична цінність знань означає істинність).

Стаття Дж. Уотсона «Психологія з погляду біхевіориста» (1913) є першою працею, з якої починається розвиток біхевіоризму. В цій статті він виступив з гіпотезою, що свідомість є фіктивним предметом наукової психології, оскільки не піддається об'єктивному спостереженню, а тому предметом психології проголосив поведінку людини. Поведінку трактував як сукупність реакцій організму, на стимули, що надходять з зовнішнього середовища.

Звідси базова модель Уотсона -- зв'язок S-R, де S -- зовнішній стимул, R -- поведінкова реакція людини на цей стимул.

Методи дослідження поведінки згідно з Уотсоном -- об'єктивне спостереження та експеримент. Мета дослідження -- передбачення поведінки суб'єктата "керування нею". Уотсон доводив, що поведінка є результатом научіння. Тому, навички та научіння стають головною проблемою біхевіоризму. Мова, мислення розглядаються як види навичок.

Навички -- це індивідуально набуті або завчені дії. Основу навичка складають елементарні рухи, які є вродженими.

Утримання навичок здійснює пам'ять. Називаючи усі спадкові реакції безумовними рефлексами, а набуті -- умовними, Уотсон стверджує, що важливою умовою того, щоб між ними виник зв'язок є необхідність одночасної дії безумовного і умовного стимулів, в результаті чого, стимули, які спочатку не викликали реакції після цього починають її викликати.

"Дайте мені дюжину здорових та міцних дітей і людей, -- писав Уотсон, -- і я візьмусь зробити з кожного з них спеціаліста на свій, вибір: лікаря, комерсанта, юриста, і навіть злидаря та злодія незалежно від їх талантів, здібностей, тенденцій і нахилів, а також професій та раси їх предків."

Поведінка людини -- це всі вчинки і слова, як набуті, так і вроджені, те, що роблять люди від народження до самої смерті.

Поведінка -- це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S), за допомогою якої індивід пристосовується. Це сукупність змін гладкої та поперечносмугастої мускулатури, а також зміни в залозах, які відбуваються у відповідь на подразник. В біхевіоризмі процес формування навичок трактується механічно. Навички формуються шляхом сліпих спроб та помилок і є процесом некерованим. Тут один з можливих шляхів видається за єдиний та обов'язковий. Проте, не дивлячись на вказану обмеженість, концепція Уотсона заклала початок розвитку наукової теорії процесу формування "рухової" навички та научіння в цілому.

До середини 20-х років біхевіоризм отримав широке розповсюдження в Америці, з приводу чого Е. Боринг писав: "... не буде перебільшенням, коли скажу, що біхевіоризм є типовою американською психологією, не дивлячись на те, що більшість американських психологів відмовиться назвати себе біхевіористами." Одночасно для багатьох дослідників стає зрозумілим, що не врахування психіки веде до неадекватного трактування поведінки.

На цей факт вказував Е. Толмен у критиці Уотсона, назвавши його підхід молекулярним. Дійсно, якщо не брати до уваги у поведінці мотиваційно-пізнавальні компоненти, неможливо зрозуміти інтегрування окремих реакцій в той чи інший вчинок або діяльність, наприклад, "людина будує будинок", пише листа тощо.

Внаслідок механічності у трактуванні поведінки людина виступає як засіб реагування, його активна свідома діяльність ігнорується.

Очевидно, що заперечення психіки не можна покласти в основу психології.

Одночасно, історичною заслугою Уотсона є: дослідження поведінки та гостра постановка проблеми об'єктивного підходу в психології. Важливими є висунуті ним завдання: керування поведінкою людини спрямованість наукового дослідження на зв'язок з практичними задачами. Проте, через механічний підхід до людини біхевіоризм перетворився у науку, яка дегуманізує людину: керування починає ототожнюватися з маніпулюванням особистості.

Не дивлячись на недоліки біхевіоризму, уже через 10 років після виступу Уотсона з програмою біхевіориста, навіть Тітченер визнав, що біхевіоризм збагатив націю.

Основи необіхевіоризму заклав Чейз Едуард Толмен (1886-1959), який навчався в Німеччині разом з Куртом Коффкою. У книзі "Цільова поведінка тварин і людини" (1932) він показав, що поведінка -- не є молекулярним феноменом, який виражається за схемою Стимул-Реакція. Поведінка, за Толменом -- це молярний феномен, тобто цілісний акт, який характеризується індивідуальними властивостями, такими як: спрямованість на мету, розуміння, пластичність селективність (готовність вибрати ті засоби, які ведуть до реалізації мети більш коротким шляхом).

Тому до моделі S-R він вводить проміжну змінну О, яка передбачає врахування індивідуальних властивостей піддослідного, його наміри, цілі, особливості його пізнавальних процесів. Научіння відігравало важливу роль у цілеспрямованому біхевіоризмі Толмена. Він відкинув закон ефекту Торндайка і запропонував когнітивну теорію научіння. Доводив, що в результаті повторення виконання одного і того ж завдання зв'язки, між факторами оточуючого середовища і сподіваннями організму посилюються.

Таким чином, організм пізнає оточуючий світ. В цьому пізнанні організм вивчає обставини, формує пізнавальну (когнітивну) карту того шляху, яким слідйти, щоб розв'язати поставлену задачу.

Когнітивна карта -- це структура, яка формується у мозку тварини в результаті, переробки впливів, що поступають ззовні. Вона являє собою складну сигніфікативну структуру співвідношень між стимулами та цілями і визначає поведінку тварини в певній ситуації. Толмен, надаючи великого значення научінню, виділив особливий тип научіння -- латентне (скрите) научіння, яке не піддається спостереженню, воно відіграє важливу роль, коли відсутнє підкріплення.

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму представляє теорія оперантного біхевіоризму Берреса Фредеріка Скіннера (1904-1990), який спираючись на вчення про умовний рефлекс І. П. Павлова, прийшов до висновку, що будь-яка поведінка визначається своїми наслідками. Основна робота -- "Поведінка організмів" (1938 р.), в якій, він висловлює думку, що рефлекс являє собою кореляцію між стимулом і реакцією, і нічого більше.

На основі аналізу поведінки Скіннер створив свою теорію научіння, де головним засобом формування нової поведінки є підкріплення.

Уся процедура научіння у тварин отримала назву "послідовного наведення на потрібну реакцію". Оперантне научіння -- це особливий спосіб формування умовних рефлексів. На відміну від класичного, павлівського, який Скінер називає респондентним, Скінерівське научіння є оперантним, передбачає активну взаємодію організму з оточуючим середовищем, його здатність впливати на це середовище, тоді як у респондентному вплив відсутній.

Свої висновки щодо вивчення поведінки тварин Скіннер переносить на людей. Вводить поняття модифікація поведінки використання позитивного підкріплення для контролю або модифікації поведінки особистості або групи. Так само як і метод оперантного обумовлення, модифікація поведінки полягає в підкріпленні позитивної поведінки і не підкріпленні--негативної. Так виник Скінерівський варіант програмованого научіння згідно з яким навчальний матеріал подається невеликими порціями, кожна порція засвоєних знань негайно закріплюється і є доступною для учнів. З цією метою використовуються технічні засоби. Процес навчання індивідуалізується.

Успіх учня у навчанні підкріплюється позитивними впливами: похвалою, винагородою. Принциповим недоліком концепції. Скіннера є зведення процесу научіння до набору зовнішніх актів поведінки та підкріпленні тих з них, які вважаються правильними. При цьому не організовується внутрішня пізнавальна діяльність учнів і в результаті навчання втрачає свою специфіку як свідомий процес.

Психічні процеси описуються в термінах реакцій та підкріплень, а людина, як реактивна істота, піддається впливам зовнішніх обставин. "По той бік свободи та гідності" (1971) праця Скінера, де біхевіорогізація людини, культури і суспільства доводиться до абсурду, що особливо яскраво виступає у книзі Скіннера. Культура, література, мистецтво, естрада в його трактуванні є "хитро придуманими підкріпленнями".

Необіхевіоризм вніс вклад в експериментальне дослідження поведінки: сприяв утвердженню об'єктивного підходу до його вивчення. Теоретичним недоліком напрямку є виключення свідомого.

Третій період біхевіоризму -- нео-необіхевіоризм. Цей період називають періодом соціального научіння, періодом розвитку соціально-біхевіористичного підходу, періодом когнітивної революції в психології.

Представляють цей період Альберт Бандура і Джуліан Роттер.

Альберт Бандура свою теорію назвав соціальною когнітивною теорією, бо займається вивченням поведінки в соціальних ситуаціях.

Народився в маленькому містечку в провінції Альберта (Канада) в 1925 році. Син фермера, поляка за походженням. В школі, де він навчався було всього 20 учнів і лише два вчителя, тому основну ставку у навчанні робив на самоосвіту. Навчався в університеті у Ванкувері, де у 1949 році одержав ступінь бакалавра гуманітарних наук. Продовжував навчання в університеті Айови, де в 1951 році одержав, ступінь магістра гуманітарних наук, а в 1952 -- доктора філософії. Після пройшов річну клінічну інтернатуру в консультативному центрі, і на кінець -- одержав посаду на факультеті психології в Стенфордському університеті. Написав ряд праць: "Підліткова агресія"-1959, "Соціальне научіння і розвиток особистості" -- 1963, "Принципи модифікації поведінки" -- 1969. "Теорія соціального научіння" --1971. В двох останніх працях: "Соціальна теорія научіння" -- 1977, і "Соціальні основи мислення і поведінки" -- 1986 дає огляд сучасних теоретичних і експериментальних досягнень щодо соціально-пізнавальної моделі особистості.

Заслуги Бандури високо цінувалися у США, В 197 3 році його обрали президентом американської психологічної асоціації. В 1980 році одержав нагороду, Американської психологічної асоціації, за видатні наукові досягнення. А також за новаторські експерименти в багатьох напрямках, включаючи моральний розвиток, научіння, шляхом спостереження, опанування страху, лікувальні стратегії, самоконтроль, процеси самовідношення і когнітивна регуляція поведінки.

Сьогодні А. Бандура -- провідний соціально-когнітивний теоретик, визнаний піонер в галузі модифікації поведінки і провідний авторитет в усьому, що стосується агресивності і статево-рольового розвитку.

Дослідження ґрунтуються на спостереженні за поведінкою людей в процесі їхвзаємодії. Він не використовує інтроспекцію і надає особливого значення підкріпленнюу процесс і научіння. Бандура заперечує положення Скіннера, що людську поведінку можна модифікувати за допомогою підкріплення, проте сам доводить, що функціонування людини слід розглядати в термінах безперервної взаємодії поведінки, пізнавальної сфери і оточення. Свій підхід до аналізу поведінки Бандура назвав взаємний детермінізм, тобто внутрішні детермінанти поведінки, а саме віра і очікування, та зовнішні -- заохочення і покарання є лежать в основі поведінки людини.

Розроблена Бандурою модель -- тріада взаємного детермінізму показує, що хоча оточення впливає на поведінку, воно одночасно є продуктом діяльності людини, і поведінка людини може впливати на оточення, змінювати його. Хоча Бандура визнає важливість зовнішнього підкріплення, однак він не вважає його єдиним способом, за допомогою якого набувається, зберігається і змінюється поведінка людини.

Людина сама може засвоїти практично усі види поведінки без безпосереднього підкріплення, в процесі спостереження, читання, слухання про поведінку інших. Внаслідок дії попереднього досвіду, людина одні види поведінки вважає корисними, інші навпаки малоефективними або шкідливими. Наша поведінка регулюється за допомогою такого механізму як передбаченням наслідків (наприклад, ми страхуємо будинок, не чекаючи поки він згорить). Людина може вчитися без підкріплення, тобто використовуючи чужий досвід, шляхом опосередкованого підкріплення, тобто -- на основі спостережень за поведінкою інших і за наслідками цієї поведінки.

В центрі соціально-когнітивної теорії лежить думка про те, що нові форми поведінки можна набути і без зовнішнього підкріплення. Головний акцент Бандура ставить на научіння шляхом спостереження, на імітацію прикладу. Люди формують когнітивний образ певної поведінкової реакції шляхом спостереження за моделлю і пізніше ця закодована інформація, яка зберігається в довготривалій пам'яті і слугує орієнтиром у діях людини.

Бандура вважає, що не сама по собі схема підкріплення є ефективним фактором модифікації поведінки, а те, що людина думає про цю схему підкріплення. Ми вчимося, спостерігаючи за іншими. Той, хто контролює підкріплення, той контролює і поведінку.

Ми моделюємо поведінку людей, як правило одного з нами віку, статі тощо, які успішно справляються з проблемами, подібними до наших і наслідуючи їх, справляємося з власними подібними проблемами.

Ми наслідуємо "моделі", які займають високе становищі у суспільстві.

Більш прості види поведінки імітуються швидше ніж складні.

Спостерігаючи, діти вчаться писати, виконувати домашні завдання або грати у різні ігри. За допомогою спостереження діти формують правила поведінки, можуть навчитися бути альтруїстичними, агресивними, нестерпними тощо. Бандура виявив, що агресивна і ворожа поведінка імітується з більшою готовністю, особливо дітьми. Проте, людина може регулювати свою поведінку не лише шляхом спостереження, але й шляхом підкріплення самої себе, тобто самопідкріпленням. Самопідкріплення має місце тоді, коли людина ставить собі певний рівень, якого прагне досягнути, і на шляху до його здійснення застосовує як самозаохочення так і самопокарання, тобто регулює свою поведінку. Бандура для позначення цього явища вводить термін саморегуляція, куди, як він вважає, входить три компоненти: самоспостереження, самооцінка і самовідповідь.

Самоспостереження в термінах соціальної поведінки оцінюється такими величинами як щирість, девіантність, моральність тощо. Самооцінка -- регуляція поведінки за допомогою реакцій самооцінки, які виражаються або у вигляді задоволення собою, своїми успіхами або незадоволення і самокритики.

Самовідповідь -- або гордяться собою, або незадоволені собою і не схвалюють своїх дій і вчинків. Бандура займався дослідженням такого явища як ефективність особистості -- почуття самоповаги, самооцінки і компетентності особистості під час розв'язання життєвих проблем.

Він довів, що люди, котрі володіють високою особистісною ефективністю здатні справитися з труднощами в житті самостійно. Люди з низькою особистісною ефективністю навпаки, почуваються безпомічними, безсилими, щоб вплинути на складну ситуацію, в якій опинилися.

Джуліан Роттер нар. в 1916 році в сім'ї євреїв-емігрантів. З дитинства був жадібним читачем, багато часу проводив в бібліотеці на авеню Джей в Брукліні. Вивчаючи стелажі книг, одного разу знайшов книги Адлера і Фрейда. Таким чином зародився інтерес до психології, яку він вивчав факультативно в Бруклінському коледжі. Головним предметом у навчанні булла для нього хімія. Дізнавшись, що Альфред Адлер викладає в Лонг-Айлендській медичній школі, починає відвідувати його лекції. Незадовго Адлер запросив Роттера бути присутнім на щомісячних зустрічах «Товариства індивідуальної психології», які він проводив у себе вдома.

В 1937 році для вивчення психології вступає на навчання в університет штату Айова і в 1938 році одержав ступінь магістра, а в 1941 -- ступінь доктора з клінічної психології в університеті штату Індіана.

Під час другої світової війни працює психологом в армії США. В 1946 році працює в університеті штату Огайо, де пізніше заступив Джорджа Келлі на посаді директора клінічної психологічної програми. Саме в цей час виходить найбільш відома його праця «Соціальне научіння і клінічна психологія» 1954 року.

З 1963 року працює на посаді професора в університеті штату Конектикут. Написав багато праць. Останній виклад своїх наукових ідей дає у праці «Розвиток і. додаток до теорії соціального научіння» -- 1982. З 1987 року -- на пенсії, проте продовжує писати праці і здійснює керівництво написанням дипломних робіт студентами. Проживає в Сторсі, штат Конектикут.

В центрі уваги теорії соціального научіння Роттера -- прогноз поведінки людини в складних ситуаціях. Його теорія гласить, що найважливіші аспекти особистості пізнаються в межах соціального контексту.

Для цього він вважає, необхідним проаналізувати взаємодію чотирьох змінних: потенціал поведінки; очікування; цінність підкріплення; психологічну ситуацію. Роттер вважає, що ключ до прогнозу поведінки індивіда лежить у розумінні терміну «потенціал поведінки», який вчений трактує як можливість того, що певна поведінка буде формуватись в залежності від сподівань людини і цінності підкріплення, яке пов'язане з поведінкою в даній ситуації.

Наприклад, Вас образили на вечірці. З погляду Роттера є кілька реакцій у відповідь: ви можете сказати, що це переходить усі межі і вимагати вибачення; ви можете не звернути увагу на образу і перевести розмову на іншу тему; ви можете вдарити того, хто Вас образив; можете просто піти геть.

Кожна з цих реакцій має свій потенціал поведінки. Якщо Ви вирішуєте не звертати увагу на образу, це означає, що потенціал цієї реакції найсильніший у порівнянні з іншими. Потенціал реакції може у різних ситуаціях мінятися: сильний крик може бути сильним на стадіоні під час матчу і слабким на похоронах (особливо у американській культурі).

Очікування -- суб'єктивна вірогідність того, що певне підкріплення буде мати місце в результаті специфічної поведінки (перш ніж погодитись піти на вечірку, ви намагатиметесь перевірити, чи добре проведете час).

Цінність підкріплення -- відображення того, наскільки людина при рівнозначних можливостях підкріплення надаємо перевагу одному і нехтуємо іншим. Психологічна ситуація -- суб'єктивне сприйняття факторів оточення окремою людиною.

Роттер стверджує, що психологічні ситуації є такими, якими їх уявляє спостерігач. Якщо людина сприймає ситуацію певним чином, то для неї ця ситуація буде саме такою, незалежно, що з цього приводу будуть думати інші. Роттер надає важливого значення ситуативному контексту і його впливу на поведінку людини. Для того, щоб передбачити потенціал поведінки, Роттер пропонує формулу: Потенціал поведінки=очікування+цінність підкріплення Роттер відділяє таких два генералізованих очікування: локус контролю і міжособистісна довіра.

Локус контролю -- це основа інтернально-екстернальної шкали Роттера.

Люди з екстернальним люкусом контролю вважають, що їх успіхи і невдачі контролюються зовнішніми факторами, вірять, що вони залежать від долі.

Люди з інтернальним локусом контролю вірять в те, що успіхи і невдачі контролюються їх власними діями і здібностями (внутрішні і особистісні фактори). Інтернали вважають, що вони більше впливають на підкріплення ніж екстернали.

Ці дві характеристики слід розглядати як континуум, який на одному кінці місить виражену інтернальність, на другому -- екстернальність.

Переконання людей розміщені на усіх точках між ними, залежно від кожної людини індивідуально, схильність до одної чи іншої сторони людина визначає сама. Більшість знаходиться посередині між двома кінцями.

Для вимірювання локуса контролю використовується "Шкала І-Е", створена Роттером. Вона складається з 23 пар тверджень, між якими слід зробити вибір і крім того має 6 додаткових питань для маскування мети тесту.

Однією з відмінностей між І-Е є способи, за допомогою яких вони шукають, інформацію про оточення Інтернали -- більше турбуються про своє здоров'я, приймають заходи, щоб його покращити: кидають палити, займаються фізкультурою, регулярно відвідують лікаря.

В дитинстві вони слухали батьків: чистили зуби, дотримувалися дієти, регулярно показувались стоматологу і терапевту, саме тому у них сформувався досвід берегти здоров'я. У екстерналів частіше бувають психологічні проблеми, тривога і депресія у них бувають частіше, самоповага нижча. Екстернали більше піддаються соціальному впливу,інтернали не тількти не піддаються, але й намагаються контролювати інших.

Інтерналам подобаються більше ті, на кого вони можуть впливати. Вони більше впевнені в своїх можливостях, тому більш незалежні від думки інших. Екстернальність пов'язують з поганою адаптацією, можливо тому, що не вірять в те, що їх доля залежить від них самих

Підсумовуючи теоретичний та практичний внесок біхевіористично зорієнтованої психології у систему наукових тлумачень психологічної сутності людської поведінки, слід зазначити, що подальший розвиток ідеї вчинку в історії психології буде полягати в тому, що людина, що виступає як засіб і як мета, не розглядається у своїй замкненій визначеності, проте отримує її з відношення до іншого, хоч вона і намагається зберегти свою самобутність.

Те, що протилежне цій самобутності, є неістинна, уявлювана, вдавана дія, суто зовнішня форма, яка, проте, істотно корелює з самобутністю, навіть е її похідною і сама зі свого боку її визначає.

Таке роздвоєння людини на її самобутність, якою вона є в собі, і на те, чим і як її повернуто до інших людей, визначає її роль. Тоді те, чим є людина сама по собі, може бути названо її статусом.

Висновок

Таким чином, ми бачимо - еволюція біхевіоризму показала, що його вихідні принципи не можуть стимулювати прогрес наукового знання про поведінку. Навіть психологи, виховані на цих принципах, приходять до висновку про їх недостатності, про необхідність включити до складу головних пояснювальних понять психології поняття образу, внутрішнього, «ментального» плану поведінки і т.д., а також звертатися до фізіологічних механізмів поведінки.

Нині лише деякі американських психологів (найбільш послідовно і непримиренно -американський психолог Скіннер і його школа) продовжують захищати постулати ортодоксального біхевіоризму. Біхевіоризм пройшов шлях від суто механістичних концепцій до теорій, исунутих сучасними необіхевіорістамі.

Хоча деякі аспекти цього напряму виглядають спрощеними і нездатними пояснити поведінку в усій його повноті, головна заслуга його - в тому, що воно внесло у вивчення людської діяльності наукову строгість і показало, як нею можна управляти.

Размещено на Allbest.ru