Психологія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійна робота

по предмету: Психологія загальна

на тему: Психологія як наука

Виконав:

Козород Денис

Сократ філософія сократ ідея душа

Один з найвидатніших мислителів античного світу Сократ (бл. 469 - 399 до н. є.) якось зауважив, що він ніяк ще не може, згідно з дельфійським надписом, "пізнати себе самого", і висунув основоположний принцип: "Я знаю, що я нічого не знаю" як принцип розчищення поля для появи позитивного знання. Сократ вперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Зовнішню людині природу він не досліджував спеціально. Обов'язок філософії - сприяти піднесенню душі, плеканню її чеснот, формувати її здатність жити відповідно до свого призначення.

Сократ вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється занебесним і навпаки; у занебесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю - забувають їх.

Метод психологічного аналізу у Сократа можна умовно назвати "методом суб'єктивної діалектики", який виразно виявлявся у співбесідах, діалогах. За допомогою іронії Сократ руйнував упевненість співбесідника в його переконаннях, розчищав ґрунт, на якому далі проростало зерно істини. У вільній невимушеній співбесіді знання, одержані людиною, будуть її власними, її переконанням. Сократ наполягав на істині, яка була б загальновластивою усім людям. Свій метод Сократ назвав маєвтикою, себто "повивальним мистецтвом". Він-бо гадав, що кожна людина носить у собі істинне знання, але не усвідомлює його, і їй треба в цьому допомогти, треба видобути з неї істину, тим-то функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва. Сократ говорив, що боги заборонили йому самому народжувати істинні знання. Він лише має право допомагати іншим це робити, тобто бути повитухою істини.

Пізнавати себе - означає відшукувати-пригадувати накопичені в душі забуті істини. Таке пізнання є одночасно і вихованням (букв. віднайденням прихованого), висвітленням забутих чеснот. Знання про себе є одночасно вихованістю, здатністю будувати вчинки за ідеалами справедливості, добра, краси.

Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ - непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей Упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Пізнання власної душі на засадах рефлексії зрощує розум як основу володіння собою. Самовладання (енкратія) - влада розумної частини душі над тілесними пристрастями та інстинктами. Панування раціональності над вітальністю є, за Сократом, свобода. Людина, яка володіє собою, досягла божественного стану автаркії (самодостатності). У цьому стані душа є впорядкованою, доброчинною, а отже - щасливою. Щастя (евдаймонія) - духовний порядок і гармонія душі.

Особистість великого мораліста справляла величезне враження на сучасників. Привітний до всіх, він не визнавав авторитетів, сміявся із забобонів, його іронія дратувала обивателів і чарувала молодь. У 399 р. до н.е. Сократ був звинувачений у богохульстві і присуджений до смерті. Він мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши прохання учнів про втечу як порятунок.

Слід зазначити, що з появою в Афінах Сократа як проповідника у літературі загалом і у філософській зокрема з'являється цілий ряд новацій:

1. Відкриття сутності людини (людина - це її душа).

2. Новий зміст (смисл) доброчинності (знання).

3. Відкриття поняття свободи (істинно вільною є людина, яка знає, як керувати своїми інстинктами).

4. Нове розуміння щастя (щастя має витоки з душі. Душа щаслива тоді, коли вона впорядкована і доброчинна. Доброчинна людина не може страждати від зла ні за життя, ні по смерті. За життя тому, що інші можуть зробити шкоду її тілу, але ніхто не може зруйнувати внутрішню гармонію її душі. По смерті ж тому, що, якщо за її межами щось є, то людина матиме винагороду, якщо ж ні, то пізнавши благо в цьому світі, за його межами її чекає ніщо. Тому людина може бути щасливою лише в цьому житті, якою не була б потойбічна реальність, вона - творець власного щастя і нещастя).

5. Ідея ненасилля (єдина праведна зброя, якою може користуватися людина це її розум та переконання. Якщо ж, використавши всю силу свого розуму, людина не досягає мети, вона має підкоритися закону, бо свавілля є безчестям за будь-яких обставин).

6. Поняття Бога як впорядковуючого розуму (що було відзначено ще Анаксогором, але у Сократа він позбавлений фізичних і натуралістичних атрибутів і структурно близький найпозитивнішому в людині).

Платон

Свого нового учня, кремезного й дужого, Сократ назвав Платоном (427 - 347 до н. є.). (Платон - буквально широкий, огрядний). Прізвисько прижилося.

Пошуки сутності буття Платон розпочав із дослідження прекрасного, краси. В своїх творах він пояснює, що предметом його дослідження є не те що лише буває прекрасним, а те, що прекрасне саме по собі, тобто сутність прекрасного. Іншими словами, він задає собі питання: чи існує прекрасне саме по собі, окремо від конкретних речей, чи існує ідея прекрасного, яка робить прекрасним все, до чого лише торкається? Від роздумів про сутність прекрасного він дійшов до висновку, що "ідея", "вид" існують об`єктивно, в самій реальності.

Отже, істинно сущими є, за Платоном, ідеї. Матерія - це лише відбиття і вичерпання ідеї, принцип часткового функціонування ідеї. Якщо б не було ідеї - не могло бути і матерії. Ідея різко протиставляється її чуттєвим подобам і відображенням в світі речей, які ми сприймаємо. Але чуттєві речі - те ж відображення ідей. До царини ідей належать, перш за все, ідеї вищих цінностей (ідеї блага, істини, прекрасного, справедливого), по-друге, ідеї фізичних явищ (вогонь, спокій, рух, колір, звук), по-третє, існують ідеї окремих різновидів істот (тварина, людина). Існують навіть ідеї предметів (стіл, ліжко, дерево). Філософ також дійшов висновку, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" - безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному "світі ідей". За Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення.

Пояснення душі як нематеріальної привело до гострого протиставлення її тілу:

- душа і тіло, хоч вони і поєднані в людині, існують взаємонезалежно;

- душа - досконаліша від тіла. Людина - це душа, що володіє тілом.

- душа, на протилежність тілу, - безсмертна.

В людині Платон виокремлював три частини душі: розумну, чуттєву і посередницю між ними, імпульсивну. Але душі, як гадав філософ, перебувають не тільки в органічних тілах. Передусім душі мають планети. Це звучить як казка: фактично ж, то було застосування поняття душі в широкому значенні, як енергії руху і життя.

Доля душі після смерті тіла висловлена Платоном у вигляді різних міфів і утворює вельми складну картину. Якщо душі вели спосіб життя, виключно пов'язаний з тілами, пристрастями, жаданнями і насолодою, із смертю вони не зможуть повністю відділитися від тілесного, вони зрослись з останнім. Ці душі бродяжать якийсь час, боячись Аїда, кружляючи навкруги могил, подібно фантомам, поки, захоплені бажанням тілесного, не з'єднаються знову з тілами як людськими, так і тваринними, відповідно до морального рівня попереднього життя. Ті ж душі, що жили за законами чесноти (в житейському, нефілософському значенні), утілюються в тілах покірливих і товариських тварин або ж в тілах цілком гідних людей. Але, завіряє Платон, високе плем'я Богів неприступне душам, некультивованим філософією і що не очистили своє тіло повністю, але доступно лише тим, хто полюбив мудрість.

Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності. Він спробував пояснити походження та природу чоловічої та жіночої статі через легенду про андрогінів у діалозі "Бенкет". Чоловіча стать, за Платоном, походить від Сонця, жіноча - від Землі, а їх єдність - від Місяця. Місяць відтак - це єдність двох начал. Андрогіни, сильні своєю єдністю, посягали на владу богів. Тоді Зевс придумав покарання, яке б позбавило їх сили. Він наказав розрізати навпіл і половинки розсіяти по світу. Тепер половинки шукають одна одну, прагнуть до єдності.

Але гармонійна єдність трьох соціальних груп в ідеальній державі не утворюється автоматично. Величезну увагу приділяє Платон описові засобів її творення - освіти і виховання, спрямованих на формування властивих кожній групі чеснот. Нижчий клас не потребує особливої освіти, він практичним шляхом засвоює ремесла і формує в собі доброчестя поміркованості. Воїни навчаються гімнастики і музики, зрощуючи хоробрість. Кандидати в правителі, відібрані з усіх груп, вивчають арифметику, геометрію, астрономію і музику, займаються спортом, довгий час вивчають філософію. Доброчестя, яке вони мають зростити, - мудрість.

Загальною для усіх груп доброчесністю є справедливість - не що інше як гармонія, яка суміщає і співрозмірює перші три типи чеснот. Здійснює цю гармонію кожен з громадян і будь-який з класів, розуміючи своє місце і виконуючи свою справу найкраще згідно з природою і законом, в силу яких вони покликані до цієї справи.

Психічні процеси та стани. Мовлення

Вирішальними чинниками у виникненні людини, становленні та розвитку її свідомості є праця, членороздільна мова і спілкування.

Історія становлення людини та формування її свідомості нараховує сотні тисяч років. Вона розпочалася з виготовлення і використання первісною людиною найпростіших знарядь праці та постійно розвивалася в процесі ускладнення праці та спілкування людей. Людина взаємодіяла З предметами природи, пізнавала їх властивості, порівнювала, виокремлювала загальне, суттєве, необхідне. Це сприяло розвиткові мозку як органу свідомості. Він почав удосконалюватися слідом за розвитком руки як органу праці.

Мова -- друга сигнальна система людини, в якій звуки членороздільної мови із засобу вираження емоцій поступово перетворилися на засіб позначення речей, їх властивостей і відношень, і стали виконувати функцію навмисного повідомлення. Поряд з інформацією про зовнішній світ, яку людина отримує за допомогою першої сигнальної системи, разом із мовою вона набула ще одного каналу зв'язку зі світом, який дав можливість відображати останній в узагальненій формі мовних знаків. Людина набула здатності знати те, що безпосередньо сама могла не відчути. Мова внесла новий принцип у роботу центральної нервової системи і стала потужним засобом розвитку людської свідомості. У людини виник принципово новий тип психічного розвитку.

Мова, як і свідомість, є продуктом суспільно-трудової діяльності людей. Без мови неможлива ні постановка загальної мети, ні вибір засобів її досягнення, ні організація загальних трудових зусиль, ні налагодження спілкування людей, ні передання та засвоєння досвіду. Вона є основним матеріальним посієм духовної культури. М. Хайдеггер називав мову домівкою буття, а Х.Г. Гадамер -- місцем зустрічі людини зі світом.

Мова є також основним засобом переробки знань, і тому незамінним і унікальним знаряддям формування та розвитку людської свідомості. Тільки після втілення думок у слова людина отримує реальну можливість виконувати з ними різного роду логічні операції. Такі способи розгортання мислення, як абстрагування та узагальнення, аналіз і синтез, індукція і дедукція неможливі без використання мови. Остання є безпосередньою матеріальною базою і своєрідним полем розгортання усіх розумових процесів, способом існування свідомості та спілкування людини.

Абстрактно-поняттєве мислення як певний психологічний процес набуло автономії лише в процесі зародження та використання системи мовних знаків. Мова стала головним детермінуючим фактором переходу від форм чуттєвого відображення до способів раціонального осягнення явищ реального світу.

Отже, мова виконує чотири основних функції: інформаційну, комунікаційну, акумуляційну і перетворювальну. Всі вони взаємопов'язані, взаємодіють і відіграють однаково важливу роль.

Мова -- це система знаків. Знаком є будь-який матеріальний об'єкт, що у своєму бутті представляє інші предмети реального світу і у зв'язку з цим може бути використаний у процесі пізнання і спілкування для набуття, збереження, перетворення і передання інформації. Вивчає різного роду знакові системи семіотика.

Мова, що виникає в процесі історичного розвитку того чи іншого суспільства і є засобом спілкування людей, -- природна. Вона удосконалюється і змінюється в процесі розвитку всього суспільного життя, а також на основі своїх внутрішніх законів.

Мова і свідомість суттєво відрізняються. Якщо перша є системою матеріальних знаків, то друга -- сукупністю ідеальних образів. Слова -- матеріальна оболонка для фіксування уявлень і абстракцій, які утворюють ідеальний зміст, тобто значення слів. Відмінність між мовою і свідомістю -- це відмінність між матеріальним та ідеальним. Г. Гегель писав: "Мова є нібито тілом мислення".

Разом з тим, як за своїм джерелом походження, так і в процесі свого функціонування мова і свідомість неподільні. Думка без словесного втілення неможлива. За допомогою мови образи свідомості актуалізуються і стають дійсністю як для інших людей, так і для самої людини. У свою чергу, слова, що втратили зв'язок з духовним процесом, перестають бути мовними знаками, тому що втрачають статус засобів мислення і спілкування людей. У розвитку практичного і духовного життя суспільства і окремої людини мова і свідомість органічно взаємопов'язані: збагачення свідомості зумовлює розвиток мови; поява нових слів закріплює і поширює предметний зміст свідомості. Рівень розвитку суспільної та індивідуальної свідомості прямо залежить від рівня розвитку мови, і навпаки.

Отже, поява і розвиток свідомості органічно пов'язані з виникненням і удосконаленням мови. Саме мова була могутньою силою, яка сприяла виокремленню людини з тваринного царства, розвиткові її мислення, організації матеріального виробництва.

Размещено на Allbest.ru