Сучасна психологія як суб’єкт пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна психологія про душу, дух і, звичайно, про психіку

Віталій Татенко,

Коли сучасна вітчизняна психологія отримала індульгенцію (а у чомусь і виборола право) на вільне теоретико-методологічне самоврядування, у ній все частіше почали з'являтися визначення психічного, в яких згадуються поняття „душа” і „дух”. У першу чергу це пов'язано з розширенням психологічною наукою кола досліджень, які сьогодні включають не тільки інструментально-операційні, структурно-функціональні, діяльнісно-поведінкові, але й ціннісно-смислові, соціокультурні, інтимно-особистісні, індивідуально-неповторні, душевно-духовні характеристики психічного життя. Другим важливим фактором можна вважати поступову гуманізацію науково-психологічного пізнання.

Сучасна психологія як суб'єкт пізнання дуже по-різному ставиться до визначення і презентації того, що вважає своїм об'єктом. Так, у вступних розділах підручників з психології не йдеться, як правило, про об'єкт пізнання. Тексти переважно розпочинаються з визначення предмета психологічної науки, її завдань, основних напрямів і методів дослідження. За цими визначеннями можуть стояти дуже різні, а іноді й протилежні онтологічні уявлення про психіку, її природу і сутнісні ознаки.

Можливо, відповідь на питання про об'єкт психологічного пізнання самоочевидна?

Проте, як свідчить аналіз спеціальної літератури, те, що видається самоочевидним одному дослідникові, може не бути таким для іншого.

Психіка (психічне) може розглядатися як об'єктивна реальність, що існує незалежно від тілесних носіїв земного походження і в своїх метафізичних визначеннях підноситися до таких метапонять, як Абсолютний Дух, Космічний Розум, Логос тощо. О. Донченко, наприклад, говорить про „універсальну психіку”. „Матриця універсальної психіки - це система елементів, що породжує поле загальних і рівновеликих ознак, з якого, змінюючи цю рівномірність, структурується психіка кожного суб'єкта. Фракталізація даної матриці створює психічне життя на Землі” [1, с. 29].

Більш традиційною є думка, що психіка може існувати лише в межах окремої тілесності, що тільки індивід може бути носієм і суб'єктом психічного життя. Психічному може приписуватися здатність „оформлювати” матерію, вдихати в неї життя, надавати сутнісної визначеності тілесному. Воно може мислитися таким, що існує паралельно з тілесним, а може розглядатися і як таке, що в усьому підпорядковується цьому тілесному.

Поряд з уявленнями про психіку як нематеріальне (ідеальне) суще, існують погляди, згідно з якими психічне є специфічною формою тілесного. Дехто з нейропсихологів цілком серйозно говорить про „нейрони свідомості”.

Різними сьогодні можуть бути навіть погляди щодо виникнення психічної реальності: а) існувала завжди; б) створена Богом; в) занесена з інших Галактик; г) сформувалася в процесі еволюції як функція матерії, що розвивається тощо. Існує навіть припущення, що людська психіка виникла внаслідок вживання нашими історичними предками певного сорту грибів, які викликали галюцинаторні реакції, що закріпилися і набули подальшого розвитку, зокрема у здатності до творчої уяви.

Історія психології знає непоодинокі випадки зведення психічного як цілісного утворення до його складових. Відтак виникали і набували розвитку різні „психології”: психологія свідомості, психоаналіз, біхевіоризм тощо, кожна з яких намагалася переконати 1світ, що саме вона є єдиним справжнім, принаймні основним, суб'єктом наукового пізнання психічної реальності як такої.

З одного боку, це можна розглядати як своєрідну ілюзію, що, однак, породжує необхідну для розвитку „науки про душу” ситуацію змагання і навіть конкурентної боротьби. З іншого боку, кожна з „психологій”, що виборола собі право на існування, хоче вона того чи ні, просто змушена шукати відповіді на питання, які стосуються природи психічного як цілого. Адже не можна розкрити сутність тієї ж свідомості чи, скажімо, несвідомого, не зрозумівши того, чим є психічне як таке за своєю природою і за своєю сутністю.

Які основні проблеми, пов'язані з визначенням об'єкта психології, актуальні для сучасної науки?

Почнемо з того, що й досі не досягнуто порозуміння щодо того, вважати психіку окремим сущим чи ні? Принаймні для того, щоб психологія вважалася самостійною наукою, вона має відстоювати думку про онтологічну самодостатність психічного. „Розуміння психічного винятково як властивості матерії робить неможливим вивчення психічного як реальності, що об'єктивно існує. „Замикання” психічного на фізіологію позбавляє психічне саморуху, енергетичних характеристик. Тому стає абсолютною неминучістю виявлення „причин” у біології, у соціумі, у логіці. В результаті виходить, що психічне втрачає власні закони: на психічне переносяться або механічні (хімічні, термодинамічні, синергетичні тощо), або герменевтичні закономірності. Але головне все ж у тому, що психічне при такому підході неминуче зводиться до непсихічного. Тим часом, відома вимога Е. Шпрангера „psychologica - psychological” (пояснювати психічне психічним - В. Т.) як і раніше актуальна для психології [2, с. 64]. Тому пропонується прислухатися до думки К. Г. Юнга про те, що психіка цілком заслуговує на те, щоб до неї ставились як до самостійного феномена. Немає підстав вважати її епіфеноменом, хоч вона може залежати від роботи мозку. Це було б так само неправильно, як вважати життя епіфеноменом хімії вуглецевих сполук [2, с. 64].

Друга проблема з визначенням об'єкта психології стосується з'ясування питання, вважати ним індивіда як носія психіки, чи все ж визнавати психічне об'єктом, що належить індивідові. Наприкінці 1980-х років М. Роговін і Г. Залевський ніби досить чітко висловились щодо цього: „У психології поняття об'єкта обов'язково багатоступеневе: об'єкти це і ті чи інші піддослідні, але об'єкти і ті властивості їх психіки, ті характеристики, які в даному дослідженні вивчає вчений... Питання про те, наскільки виправданий перехід від об'єкта-властивості до об'єкта індивідуальності і особистості і, нарешті, до об'єкта як репрезентанта якоїсь спільноти індивідів вирішується на основі спеціальних прийомів, що розробляються в сучасній методології психологічного дослідження” [3, с. 12 - 13]. Такий підхід ніби знімає обмеження і дозволяє включати в об'єкт дослідження геть усе. Але ж таке багатоступеневе визначення створює реальну небезпеку розмивання специфіки об'єкта психологічної науки і, зрештою, його втрату.

Якщо уважно поглянути, то саме психіка губиться тут десь між індивідом і його психічними властивостями. Реальний чи абстрактний індивід (чи їх сукупність) може бути об'єктом, але якоїсь загальної науки про людину чи живий світ взагалі. При цьому поняття об'єкта конкретної науки, зокрема психології, втрачає сенс, якщо цей об'єкт нічим не відрізнятиметься від об'єкта інших наук - анатомії, фізіології, генетики, фармакології.

Подібні проблеми виникають з визначенням об'єкта психології, коли йдеться про людину як особистість, суб'єкта, індивідуальність. Адже ці категорії використовують й інші науки. Тому психологія як суб'єкт пізнання, визначаючи своїм об'єктом психічну реальність, має зауважувати, що усі поняття і категорії, якими вона користується („людина”, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”, „суб'єкт”, а також „свідомість”, „діяльність”, „поведінка”, „мислення”, „почуття”, „воля” тощо), позначають той чи інший різновид, форму, прояви психічної реальності, психічного життя, які об'єктивно існують. Але для цього належить мати онтологічний критерій психічного, який, до речі, повинні визнавати не тільки 2психологи, але й представники усіх інших наук, аби домовитись про міждисциплінарні кордони і зв'язки.

Якими ж є основні ознаки того, що ми називаємо психікою?

Здійснений в нашому дослідженні історичний екскурс у проблему природи психічного, а також аналіз сучасних визначень психіки дозволяють зробити наступні узагальнення.

Психіка (від грецького psychikos - душевний) - це системна властивість високоорганізованої матерії (мозку), що полягає в активному відображенні, розумінні і творенні суб'єктом об'єктів навколишнього світу. Узагальнюючи інформацію з різних наукових джерел, можна дійти висновку, що психіка з'являється на певному етапі біологічної еволюції, перебуває в єдності з сомат (тілесними) процесами і характеризується активністю, цілісністю, співвіднесеністю зі світом.

Психіка людини, на відміну від психіки тварини, характеризується свідомістю і включає в себе не тільки психічні образи, але й ціннісні орієнтації, смисли і значення. Вона може виступати у формі знання, переживання. Розрізняються несвідома, підсвідома, свідома і надсвідома сфери психічної активності. Активність психіки може виявлятися на рівні чуттєвості, простих реакцій на подразник, але може сягати й рівня діяльності, і тоді йдеться про власне психічну діяльність, що виконує регулятивну і креативну функції.

Психіка забезпечує зворотний зв'язок між потребами, діями, спрямованими на їх задоволення, і результатами цих дій. Йдеться також про таку властивість психіки, як рефлективність і самосвідомість.

Психіка, що віддзеркалює саму себе і утверджується в цій якості, трансформується у форму, яку ми позначаємо особовим займенником „Я”. Я відчуваю причетність і прилученість до всього, що відбувається зі мною, вважаю себе не тільки відповідальним носієм і власником своїх психічних процесів, якостей і станів, але й автором своїх думок, рішень, причиною своїх успіхів і невдач. Я є центром і центратором мого психічного життя.

Я не тільки чогось прагну і щось можу, але також дію у напрямі досягнення своєї мети.

Проте залишається відкритим питання, з якої „матерії” зіткане наше „Я”: чи з тієї ж, що і „моя” психіка? Якщо так, то виходить, що одне психічне є носієм і суб'єктом іншого психічного.

Напевно, так воно і є, якщо погодитися з міркуваннями Л. Веккера. Він, з'ясовуючи конкретно-психологічний зміст концепта „суб'єкт”, визначає його як „психічного носія психічних властивостей” і водночас як „психічну властивість свого фізичного матеріального носія” [4]. Отже не тільки моя психіка, але і я сам як суб'єкт психічної активності можу бути об'єктом науково-психологічного пізнання.

Широке узагальнення сутнісних онтологічних ознак психічної реальності пропонує В. Гінецинський. До переліку атрибутів психічного він відносить: субстантивованість - властивість психічних явищ бути представленими у свідомості у формі самодостатніх утворень; евідентність - властивість самовірогідності свідомості в цілому та окремих психічних феноменів; рефлексивність - здатність (властивість, атрибут) психіки відображати в собі свої власні стани, якості, процеси; інтенціональність - саморозщеплюваність і наступна векторизованість психічних феноменів; суб'єктність - сомопороджуваність, генерованість усвідомлюваних явищ, у тому числі й психічними структурами [5]. При цьому визначаються й специфічні ознаки психічного: чутливість, сприйнятливість, здатність до переживання, опредмечуваність, доцільність, здатність до самонавчання, здатність до засвоєння чужого досвіду тощо. Відзначаються специфічні характеристики психічної 3реальності: екстеріоризуємість (біхевіоризм), стратифікованість (психоаналіз), цілісність (гештальтпсихологія), ергічність (діяльнісна теорія психіки) [5].

Ці та інші знання суттєво розширюють горизонти розуміння природи психічного.

Проте чим більш деталізованою стає його сутнісна картина, тим менше вона відповідає критеріям душевності і духовності.

Чому так відбувається і який вихід можна знайти з цієї патової ситуації? Можливо, вихід в тому, щоби спробувати знайти місце поняттям „душа” і „дух” в системі психологічної науки, попередньо домовившись розглядати психічне в його широкому і вузькому розумінні?

Йде не про те, щоб спробувати замінити слово психіка на слово душа і таким чином відновити історичну справедливість. Відтоді, коли психіку називали душею, у пізнанні психічного світу було зроблено багато наукових відкриттів, в той час як поняття „душа” не отримувало належного розвитку через консерватизм релігійних форм пізнання, а також через ігнорування його психологічною наукою. Отже якщо ми погоджуємося вважати об'єктом психологічної науки психічну реальність у всіх її проявах, то питання полягає в тому, чи можна підвести під це поняття (в його широкому розумінні) те, що ми маємо на увазі, коли говоримо про душу і дух.

Спробуємо з'ясувати можливість такого „підведення”.

Поняття „психіка”, незважаючи на довгу історію, а можливо якраз завдяки цьому, має нині багато тлумачень. Воно може використовуватися в метафізичних пояснювальних схемах в одному змістовому контексті з такими поняттями, як „душа”, „дух”, „світовий розум” тощо, що, з відомих причин, ще не набули статусу наукових категорій. Тут може йтися про „психологічне поле” планети чи Всесвіту в цілому, про „психічну енергію” і „психогенератори”, що її виробляють, про передачу думки на відстань.

Під словом „психіка” можна розуміти й окрему субстанціальну систему, що сама генерує із себе реальність як таку, включаючи і саму себе.

Знову ж таки, як наукова метафора поняття „психіка” (певною мірою вимушено) застосовується для позначення все ще не до кінця зрозумілих нейрофізіологічних процесів, що відбуваються у мозку, а, точніше, того в його функціонуванні, що вже не є власне фізіологічним, але ще не є власне психічним. Тобто для фіксації моменту, процесу і механізму переходу матеріального в ідеальне і навпаки. Як відомо, І. Павлов використовував термін „психологічна секреція” для позначення тих перших крапель слини, що їх викликав до того нейтральний стимул.

Під поняття „психіка” можна підводити різні характеристики того, що відбувається у позатілесному світі. У психології, яка з моменту свого наукового самовизначення пішла традиційним шляхом аналізу, склалося так, що кожне із наведених вище тлумачень психічної реальності прагнуло виокремитися, самоствердитися в ролі основного чи навіть єдиного наукового напряму. Зрозуміло, що паралельно з аналізом відбувався й синтез. У різних джерелах зустрічаються такі поняття, як „психічне життя”, „психічний світ” тощо. Тут і виникає проблема узгодження семантичних контекстів уявлення про психічне, що, з одного боку, може бути досить конкретним, як, наприклад, реакція на подразник, а з іншого - відповідати критеріям душевності і духовності.

Душа

Питання щодо наукового статусу поняття „душа” завжди було і лишається предметом дискусій між „світськими” та „релігійними”, віруючими і невіруючими психологами.

„Психологія, у власному розумінні цього слова, перебуває ще більше, ніж історія, в тісному відношенні з релігійними системами... Всі релігійні системи не тільки виникли з потреб душі людської, але й були, у свою чергу, своєрідними курсами психології... Великі психологічні істини, приховані в Євангелії, поширювалися разом з євангельським вченням... Яка книга у світі представляє глибшу психологію, правильніше знання людей, і яка книга у світі більше читалася, слухалася, обмірковувалася! Якщо ж євангельська психологія... зробилася загальним надбанням християнського світу, тобто всього освіченого європейського світу, то яким же чином психолог може не знати цієї психології, може обійти її, обмеживши свої пізнання теоріями Гербарта, Бенеке або якогось іншого надуманого вченого?” - зазначав К. Ушинський [6, с. 426 - 427].

На думку С. Франка, прекрасне визначення „психологія - вчення про душу” - було просто незаконно викрадене й використане як титул для іншої наукової галузі. При цьому ми не стоїмо перед фактом заміни одних вчень про душу іншими, а перед фактом суцільного усунення вчення про душу і заміну його вивченням так званих „душевних явищ”, відірваних від їх внутрішнього грунту. Нинішня психологія не є наукою про душу, а, у кращому випадку, сумішшю якихось логічних, соціальних, фізіологічних, філософських побудов і умовисновків. Одне безсумнівно, констатує С. Франк: „живий, цілісний внутрішній світ людини, людська особистість, те, що ми поза всякою теорією називаємо нашою „душею”, нашим „духовним світом”, у цій науці повністю відсутнє... Те, що нині відсутнє, і відсутність чого ми хворобливо відчуваємо, є саме наукове, чисто теоретичне пізнання сутності людської душі” [7].

На думку Ж. Годрфруа, уявлення про нематеріальну душу, яка управляє матеріальним організмом, - це дуалістична концепція, що сягає часів доісторичних. „У науковій психології однак утвердилось уявлення, що наші почуття і думки - це лише результат життєдіяльності нервових клітин, об'єднаних в один орган - головний мозок” [8, с. 84].

Зрозуміло, що визначення психіки як функції мозку не можуть не викликати запитань, а то й досить жорстких критичних зауважень з боку психологів, які визнають реальність душі. Чому, запитують вони, психологія відмовляється від поняття душі, але все ж продовжує називати себе „наукою про душу”?

Представники сучасної християнської психології ще критичніше й емоційніше висловлюються щодо цього, зазначаючи, що світська наукова психологія страждає на разючу

Проте існує й інша тенденція. Рухаючись в руслі природничо-наукової парадигми і тим самим відстоюючи статус повноцінної науки, психологія з часом почала розуміти, що її об'єкт - психіка все менше відповідає різним редукціоністським визначенням: з одного боку - фізичним і фізіологічним, а з іншого - соціологічним. Відтак завжди був і нині відбувається пошук аргументів на користь існування психічного як окремого сущого, яке сутнісно не розчиняється в іншому, а перебуває з цим іншим у взаємодії.

Основна критика наукової психології іншими суб'єктами пізнання психічного,душевного і духовного життя зводиться переважно до того, що вона, начебто, оминає вивчення ряду феноменів, які прийнято називати „душевними проявами” (совість, скромність, ніжність, милосердя тощо). Наступний закид стосується того, що вона досліджує все ж якісь зовнішні прояви душевної активності, але неспроможна дійти до розкриття сутнісних глибин самої душі. Ще одне зауваження зачіпає проблему цілісності внутрішнього життя людини, а власне відсутності в науковій психології уявлень про ту інстанцію чи субстанцію, яка цю цілісність забезпечує. І, нарешті, найдошкульніше зауваження стосується природи психіки, зокрема її визначення як функції мозку.

Відразу зазначимо, що цілком компетентні і досить розгорнуті відповіді на питання, що стосуються проблеми душі, наукова психологія вже не раз давала, але, як правило, матеріалістичних (діалектико-матеріалістичних) позицій. Проте сучасна наукова психологічна думка не обмежується матеріалістичними поглядами на психіку людини.

Прикладом підходу, у якому психічне в його сутнісних ознаках і визначеннях певним чином поєднується з душевним і духовним в людині, можна вважати вже згадану працю С. Франка „Душа людини”, автор якої з позицій гуманістичного філософського (онтологічного) і конкретно наукового (психологічного) знання відтворив, по суті, платонівське розуміння душі як посередника між світом ідей і світом речей. „Голова душі перебуває на небі, ноги її на землі”. Цією цитатою з Плотіна завершує С. Франк своє фундаментальне дослідження природи людської душі.

Дехто з представників сучасної наукової психології у своєму прагненні зірвати з неї ярлик „бездушності”, говорить, що її відрив від теми душі був історично обумовленим, зокрема й необхідністю поглибленого об'єктивного вивчення її проявів, а саме - механізмів функціонування психіки, різних психічних функцій, процесів, що мало велике значення для практики. (До речі, навіть Г. Челпанов зауважував, що психічні явища в принципі можна вивчати, абстрагуючись певною мірою від того, що психологія є наука про душу, тобто від остаточного розуміння сутності психічного, наприклад, його непротяжності тощо). Для М. Бахтіна і душа, і особистість - унікальні, індивідуальні цілі, принципово незавершені, що виражають себе згідно з поточним, знову ж таки унікальним діалогом. Тому М. Бахтін вважав, що принципово неможливо вивчати душу традиційними природничо-науковими методами: „Проблема душі методологічно є проблемою естетики, вона не може бути проблемою психології, науки безоціночної і каузальної, оскільки душа, хоча і развивається і постає в часі, є індивідуальним, цілісним і вільним цілим” [10, с. 89].

Російський психолог Б. Братусь, прагнучи з'ясувати причини і наслідки втрати науковою психологією свого основного об'єкта - людської душі, вбачає можливість подолання цієї суперечності у визнанні її божественної природи. Мовляв, наукова психологіямає згадати про своє походження, про свої корені, про „ту умову, без якої вона, як і всі нашізнання, не мають сенсу, а саме - умови існування вищих проявів душі, її Божественногопоходження і безсмертя” [11]. При цьому автор знаходить підтримку у Преосвященного6Анастасія, який 1914 року при відкритті першого в Росії Психологічного інституту визнавможливість і доречність наукового психологічного дослідження, але тільки „зовнішньоїсторони душі”, тієї її частини, що обернена до матеріального світу, з яким душа зв'язуєтьсячерез тіло. „Але чи можна досліджувати шляхом експерименту внутрішню сутність душі, чиможна виміряти її вищі прояви?” - запитував він. І був категоричний у відповіді, зазначаючи, що не до позитивних, але до найбільш спотворених результатів призвели б такі спроби [див. 11].

Ці грізні застереження служителя церкви не повинні особливо бентежити наукових психологів. Адже, як виявляється, істотними ознаками душі тут пропонується розглядати „потаємність”, „невимовність”, „невловимість” - ознаки, які нічого не говорять про саму душу, а лише стверджують складність, а то й принципову неможливість її наукового психологічного пізнання. Можливо, подібні закиди слід розуміти так, що „душевне”, „духовне” взагалі не слід намагатися пізнавати, що це не тільки неможливо і непотрібно, алей небезпечно для людини?

Напевно, не варто надто перейматися такими загрозами, але слід визнати, що у своєму русі до сутнісних глибин психічного (а не тільки фізичного) світу, наука має враховувати як життєдайні, так і небезпечні наслідки своєї пізнавальної активності. Тобто слід, принаймні,припустити наявність межі, яку психологія не може переступати, не зваживши на те, чи будеце знання позитивним для людства тут і тепер, а також там і тоді.

До речі, зрозуміти і якось зняти цю суперечність дозволяє міркування про психологію і релігію як про специфічні соціальні інститути психотерапевтичної самодопомоги, щ х людство створило і користується їх послугами, в одному випадку, більше спираючись на раціональну терапію, а в іншому - на сугестивну. Тут варто згадати про механізми сугестії, контр-сугестії і контр-контр-сугестії, які у своїх працях проаналізував Б. Поршнєв.

Але якщо визнавати реальність індивідуальної людської душі, то чому б не спробувати дати їй науково-психологічне визначення без посилання на міфи та релігійні догмати? І такі спроби все частіше можна спостерігати в сучасній психології. В. Шадриков, наприклад, аналізуючи сутність і зміст науково-психологічних уявлень про внутрішній світ людини, підкреслює, що це, насамперед, - „живий” світ, а „потребово-емоційно- інформаційна субстанція, що представляє внутрішній світ - це жива субстанція”. Відтак можна сказати, зауважує вчений, „що ця потребово-емоційно-інформаційна субстанція і є душа людини. Ця душа живе в єдності з тілом і відносно незалежна від зовнішнього світу... Душа живе й може сама себе рефлексувати, може в кожний момент часу проживати все життя або окремі події. З цього погляду душа живе поза часом”. Душу не слід зводити до її проявів: окремих відчуттів, прагнень, думок. Вона, як ціле, не зводиться до своїх частин і водночас не існує поза психічними явищами [12, с. 404 - 405]. Виходячи з цих міркувань, В.Шадриков робить висновок, що „душа” цілком заслуговує на те, щоб її було визнано науковим поняттям. Цей висновок дослідник підкріплює посиланням на Г. Челпанова, який вважав, що наш психічний організм не є простим механічним поєднання окремих частин, а чимось цілим, єдиним, подібним до тілесного організму. Цій єдності властива сталість і відносна незмінність, а це - ті властивості, які характеризують субстанцію [див. 11].

Згадуються також спеціальні дослідження поширення тих чи інших значень слова „душа” в російській мові. З'ясовується, що це поняття використовується переважно у двох аспектах: як внутрішній, психічний світ людини”, її переживання, настрої, почуття тощо, а також і в теологічному плані - як щось безсмертне, нематеріальне, що існує незалежно від тіла, що зв'язує людину з Богом. При цьому найчастіше слово душа вживається в значенні „внутрішній психічний (психологічний) світ” людини. У релігійному значенні воно вживається набагато рідше. Підраховано (С. Тер-Мінасова), що чемпіоном щодо частоти вживання слова душа є О. Пушкін. При цьому абсолютна більшість уживань цього слова(510 разів) відповідає значенню „внутрішній психічний світ людини”. У значенні ж „нематеріальне начало в людині, яке продовжує жити після її смерті”, воно вживається лише 44 рази.

О. Донченко з позицій фрактальної психології вводить поняття „психофракталу” як „інформаційно-енергетичної епіструктури”, що є породженням так званої польової, вільної психіки, яку в народі називають душею чи духом. „Це той дух-душа, який можна зіпсувати,ушкодити, спотворити, але який неможливо знищити” [13, с. 35].

Дух

Якщо душа асоціюється з науковим уявленням про „внутрішній світ людини”,„потребово-емоційно-інформаційну субстанцію”, „інформаційно-енергетичну епіструктуру”,то з чим тоді слід асоціювати поняття „дух” і як бути з поняттям психіки чи психічної реальності, якщо два попередні поняття таки будуть включені в науковий обіг?

Відповідь на це питання намагався свого часу знайти С. Рубінштейн. Психічна діяльність як така, зазначав він, безпосередньо відноситься до природного світу, у своєму функціональному аспекті виступає як природне явище. Однак, беручи участь у регуляції дій індивіда, виражаючи його потреби, інтереси, ставлення до світу, вона виступає вже в іншій якості: як душевна діяльність, як свідомість, що передбачає ставлення суб'єкта до об'єктивної діяльності, чи як духовна діяльність, що має той чи інший ідейний зміст [14, с.259 - 260]. І далі. Як діяльність мозку, психічна діяльність є чисто природним явищем. Як регулятивна інстанція, що існує незалежно від рефлексії, вона набуває статусу „душевної діяльності”. Насичена ставленнями людини до інших людей, вона виступає як „душевна”, але вже в іншому розумінні цього слова. В міру того, як з життя й діяльності людини, з її безпосередніх переживань виділяється рефлексія на світ і на саму себе, психічна діяльність починає виступати як свідомість. Коли людина в ході суспільного життя освоює зміст знань,її психічна діяльність виступає знову в новій якості - духовної діяльності [див. 11].

Як можна зрозуміти, С. Рубінштейн для того, щоб зняти з понять душі і духу містичний ореол і ввести їх в лоно науки, послуговується категорією „діяльність” і вибудовує чітку пояснювальну модель: діяльність мозкова -діяльність психічна - діяльність душевна - діяльність духовна. При цьому дві останні він розглядає як форми і рівні прояву саме психічної діяльності, що дає певні підстави вважати душевне і духовне об'єктом психологічної науки.

Проте залишається відкритим питання про те, хто є суб'єктом усіх цих діяльностей?

Адже в історії психології можна зустріти чимало випадків, коли таким суб'єктом вважався саме дух чи саме душа. При цьому відсилання до поняття „людина” не знімає проблеми. Як зауважував О. Леонтьєв, заміна одного невизначеного поняття іншим нічого науці дати неможе.

Отже варто спробувати, услід за С. Рубінштейном, продовжити співвідносний аналіз понять „психіка”, „душа” і „дух”, маючи на увазі те, що у „психічної діяльності” має бути свій „діяч”. Так, найбільш суттєвою ознакою того, що позначається словом „Дух” (з великої літери), є здатність останнього творити світ із себе, бути вільним суб'єктом процесу постійного оновлення цього світу за законами істини, добра, краси і любові. Духовний рівень, не заперечуючи всі інші, вважається вищим у становленні людини людиною. Духовне протистоїть земному в тому сенсі, що прагне піднести його до рівня ідеального, взірцевого життя як такого, що найбільш відповідає ідеї людини як творця.

Але на яких підставах, за яких умов дух у вище означеному його розумінні може вважатися об'єктом психологічного пізнання? Адже проблемою істини також опікується логіка, проблемою добра - етика, краси - естетика, проблемою духовності - філософія, культурологія.

По-перше, психологія традиційно переймається проблемою творчості, досліджує її механізми, закономірності, способи здійснення, мотиви і відповідні здібності. Власне,психологія обдарованості, талановитості, геніальності є не що інше, як наука про креативні можливості людського духу. По-друге, оскільки акт творення навіть на найвищому,Божественному рівні духовності просто неможливий без уяви і натхнення, то і цими своїми сторонами дух постає як об'єкт психологічного пізнання. По-третє, окрім психології актів,процесів і функцій, існує психологія образів, змістів, цінностей, смислів, подій і вчинків.

Відтак розуміння і переживання конкретним людським індивідом істинності і значущості вищих, власне духовних цінностей і смислів, спроможність здійснювати моральні вчинки, високодуховні подвиги заради торжества ідеї, що уособлює сутність людського буття, а також переживання відповідальності за вчинене, свого „не-алібі у бутті” (М. Бахтін), - усе це об'єднується поняттям „духовний світ” і характеризує людину як діяча, творця у вищому розумінні цих слів. Саме ця суб'єктна інтенція і потенція, природа якої й досі є предметом дискусій, була узагальнена спочатку у міфологічному, а потім і в релігійному та філософському понятті „дух”. Сучасна психологічна наука ще не поспішає включати те, що позначається словом „дух” у своє об'єктне поле. Однак розвідки у цьому напрямі ведуться. Зокрема, В. Зінченко обґрунтовує необхідність дослідження психологією поряд з „буттєвим” і „рефлексивним” - „духовного шара свідомості”. „Очевидно, в духовному шарі свідомості людську суб'єктивність представляє Я в його різних модифікаціях та іпостасях.

Саме це Я, що складає момент усякої свідомості, повинно розглядатися як одна з утворюючих духовного шара свідомості - його суб'єктивної чи суб'єктної складової” [15, с. 223]. Таким чином, включення до об'єктів наукового психологічного пізнання реальності, що позначається категорією „дух”, дозволяє сутнісно поглибити уявлення про психічну реальність як таку, що не тільки відображає чи регулює, але й творить дійсність, виступаючи в ролі суб'єкта цього процесу. Якщо основну ознаку духу становить суб'єктна активність творення, то що в такому разі є найхарактернішою психологічною ознакою душі? Знову ж таки, узагальнюючи історію розвитку уявлень про душу, можна зробити припущення, що найкраще розкрити її специфіку дозволяє поняття „ставлення” з усіма його синонімічними значеннями.

Якщо слово дух більше асоціюється з творінням, то слово душа - з переживанням. Головне джерело душевних переживань (як позитивних, так і негативних) міститься у ставленні людини до світу і самої себе як водночас тілесно-плотської і душевно- духовної істоти. Вважається, що з розрізненням речі та ідеї як її сутності (Платон), сущого і буття (Парменід), людина прийшла до розрізнення тілесного, душевного і духовного. Тіло було віднесене до сущого як скінченного, а дух - до буття як до вічного. Душа при цьому покликана пов'язати дух і тіло, узгодити їх активність, а це справа не проста. Звідси - душевні муки, постійна напруга, переживання, неспокій, тривога, гнів. Проте коли духовне і тілесне вдається примирити, душа заспокоюється, відчуває блаженство, радіє. Саме як інстанція, що опікується стосунками, душа визначається як добра чи зла, співчутлива чи байдужа, ніжна чи груба, милосердна чи жорстока, світла чи темна. Чи не тому П. Юркевич залишив розум голові, а душу з її почуттями і переживаннями розмістив у серці.

Напевно, ближчими до душі також є характерологічні риси, які прийнято називати душевними якостями. Якщо поняття „суб'єктність” найбільш корелює з поняттям „дух”, то поняття 9„душа” найбільш відповідає класичному науково-психологічному уявленню про особистість. Психіка Тепер слід визначитися з поняттям „психіка”, враховуючи, що творчу активність ми поєднали з поняттям „дух”, а ставлення визнали сутнісною характеристикою душі. Тут ніби залишається одне - визнати за психікою як головну її функцію відображення дійсності. Принаймні під таке її розуміння можуть бути підведені всі вищі психічні функції, які й досі у багатьох підручниках позначаються як пізнавальні (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, уявлення, фантазія, емоції, почуття, воля, мова і мовлення тощо).

Психічне, у його співставленні зі змістом понять душевного і духовного, може розглядатися як найближче, в генетичному плані, до тілесного. Тому сюди ж, напевно, варто включити й уявлення про темперамент. Саме як діяльність мозку визначав психічну діяльність і С. Рубінштейн, коли співвідносив її з діяльністю душі і духу [Див. вище]. Оскільки вищі психічні функції, тип темпераменту, інстинкти, потяги у їх становленні, розвитку і функціонуванні значною мірою залежать від роботи мозку, вищої нервової діяльності, то цьому рівню психічної активності більше відповідає визначення людини як індивіда (за Б. Ананьєвим). Слід лише пам'ятати, що тут йдеться про психічне в його вузькому розумінні, у співвідношенні з поняттями душі і духу, які ми намагалися повернути психології як науці про пізнання психіки в широкому розумінні цього слова, що позначає позатілесну реальність, яка має інтенцію і потенцію до відображення дійсності та її творення, включаючи й самого творця. Оригінальні визначення душі і духу та міркування щодо їх взаємозв'язку знаходимо у К. Г. Юнга, який, зокрема, зазначав, що душа („жива істота”) є найвищим проявом тілесного життя, а дух є вищим проявом душевної істоти. Водночас саме завдяки „реакції душі” ідея (дух, духовне) може стати „автономним комплексом” і панувати над душею [16, с. 279 - 286].

Продовжуючи ці міркування, можна припустити, що на рівні індивідно-психічної активності людини тілесне, досягнувши своїх вищих функціональних можливостей, підпорядковується нетілесному-психічному. Тобто, залишаючись функцією мозку, психічне поступово робить мозок своєю функцією. Такі функціональні перепідпорядкування відбуваються й надалі: душевне виникає як функція психічного, а потім підпорядковує собі це психічне; у свою чергу, духовне з'являється як специфічна функція душевного, а потім користується ним як своєю функцією. Однак залишається відкритим питання, яка сила пов'язує психіку, душу і дух в єдине ціле. На нашу думку, такою онтичною силою володіє наше „Я”, яке поєднує, синтезує, інтегрує і знімає в собі організмічне (мозок), психічне (індивід), душевне (особистість) і духовне (суб'єктність) в індивідуально-неповторному, унікальному вчинку життєздійснення, що підносить людську істоту до рівня індивідуальності. психічний індивід душа

Отже, як можна бачити, психологічна наука загалом готова до того, щоб розглядати реальність, позначену поняттями душі і духу, як об'єкт свого дослідження. Інша річ, що ці поняття позначають у позатілесній, ідеальній реальності щось таке потаємне, сакральне, чого наука й досі не може (чи взагалі ніколи не зможе) до кінця пояснити чи формалізувати, але завжди цього прагнутиме. В усі часи був і залишатиметься надалі в пізнанні психічного простір і час для загадкового, таємничого - такого, у що можна тільки вірити. А відтак завжди залишатиметься і необхідність в інших, ненаукових формах пізнання феноменів психічної реальності, зокрема - міфологічній і релігійній, які також оновлюються і набувають свого розвитку, прагнучи віднайти розумні компроміси з наукою.

Размещено на Allbest.ru