Психологічні основи аксіогенезу особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні основи аксіогенезу особистості

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Історія розвитку психології, зафіксована в періоди переосмислення панівної парадигми і зміни методологічної орієнтації, переконує, що жоден локальний принцип функціонування психіки, розповсюджений на позамежову територію, не приводив до відкриття всеохопного телеологічного зв'язку, який інтегрував би різноманітні духовно-душевно-тілесні порухи людини з їх специфічним смисловим змістом в єдиний ціннісно зорієнтований організм.

Розбудова психоогії за зразком природничих наук привела до превалювання суб'єкт-об'єктної парадигми, що потягнула за собою відповідні соціально-педагогічні наслідки: маніпулятивний підхід у вихованні, конформізм і колективну відповідальність у груповій діяльності, меркантильні життєві орієнтації тощо.

Існуючий стан виховної практики формує запит на оновлення методологічних основ вікової і педогогічної психології, тісно пов'язаних із загальнопсихологічним контекстом. А, як відомо, спеціальні методології викликають до життя відповідні технології і психотехніки, в чому заціквлене суспільство з виразними плюралістичними ознаками в економіці, політиці, ідеології, культурі. Останнім часом на Україні з'явилося багато цікавих і обгрунтованих концепцій, що розвивають ідею особистісно орієнтованого навчання і виховання (Г.О. Балл, І. Д. Бех, М.Й. Боришевский, В.К. Демиденко, О.В. Киричук, С.Д. Максименко, В.Ф. Моргун, В.А. Семиченко, О.В. Скрипченко, В.О. Татенко, А.В. Фурман). Предметом дослідження інших вчених ставали система мотивації поведінки (С.Г. Москвичов), життєві ставлення (О.Б. Старовойтенко, Ю.О. Приходько), моральна самосвідомість (О. І. Кульчицька, М.В. Савчин, С.П. Тищенко), особливості життєвого світу особистості (Т.М. Титаренко), розвиток духовності (О.П. Колісник, В.П. Москалець), психологічна допомога людині в подоланні різноманітних суб'єктивних трудноців (О.Ф. Бондаренко, Н.Ф. Каліна, Н. І. Пов'якель, Т.С. Яценко), емоційно-вольова саморегуляція пізнавальної діяльності (О.Я. Чебикін), розвиток творчих здібностей (В.О. Моляко, Л.Е. Орбан), розуміння і тлумачення текстів (Н.В. Чепелєва) та ін. - феномени з виразно ціннісним змістом. Дані досліження зберігали тісний внутрішній зв'язок з новаторськими розвідками російських колег: Б.С. Братуся, А.В. Брушлинського, Ю.Ф. Василюка, В.В. Давидова, В.П. Зінченка, Д.О. Леонтьєва, В.А. Петровського, В. І. Слободчикова ті ін., які розширили горизонти відомої в усьому світі культурно-історичної психології, започаткованої Л.С. Виготським. Своєрідним зразком наукової сміливості, чесності і професіоналізму служили корифеї зарубіжної психології - засновники нових напрямів і шкіл (З. Фрейд, Е. Фромм, К. Хорні, А. Адлер, К. Юнг, Г. Олпорт, А. Бандура, К. Роджерс, А. Маслоу, В. Франкл, С. Гроф, Р. Ассаджолі).

Об'єктом дослідження є процес розвитку ціннісно-смислової сфери особистості.

Предмет дослідження становлять структурно-функціональні і генетико-еволюційні закономірності і тенденції аксіогенезу особистості.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні концепції аксіогенезу особистості.

Завдання дослідження.

1. Дослідити передісторію ціннісно-цільового підходу в зарубіжній і вітчизняній персонології.

2. Розкрити основні напрями дослідження ціннісно-смислової сфери особистості в сучасній психології.

3. Провести теоретико-методологічне конституювання предмету аксіопсихології особистості.

4. Згідно з авторською концепцією здійснити реінтерпретацію структурно-нормативних, психодинамічних і феноменологічно-рефлексивних аспектів аксіогенезу особистості.

5. Експериментально перевірити ефективність застосування феноменологічної технології на різних вікових контингентах досліджуваних і обґрунтувати психотехнічні аспекти аксіогенезу особистості в дошкільному і молодшому шкільному віці.

Логічним каркасом дослідницької концепції стали наступні твердження:

- аксіогенез особистості являє собою цілісний процес розвитку ціннісно-смислової сфери людини, наділеної відповідними біологічними, психічними, соціокультурними і духовно-трансцецетними можливостями;

- продукт аксіогенезу особистості - аксіопсихіка - включає в себе різноманітні вияви її ціннісно-смислової сфери: мотиваційні (суб'єктивні, психічні, смислові) відношення, диспозиційні утворення (соціальні установки і ціннісні орієнтації), мотиваційні чинники (потреби, інтереси, ідеали, загальну спрямованість діяльності і поведінки), емоційно-ціннісні характеристики процесу переживання (предмет переживання і зміст моральної колізії), життєві вибори особистості в різних сферах її самовизначення тощо;

- основними аспектами теорії аксіогенезу особистості - аксіопсихології - є нормативний, що відстежує процес присвоєння індивідом заданих суспільством духовних цінностей як зразків соціально бажаної поведінки; психодинамічний аспект, що відстежує зворотній бік аксіогенезу як знаходження шляхів самореалізації вроджених духовних устремлінь в просторі соціальних зв'язків особистості; феноменологічно-рефлексивний аспект, що являє собою взаємне проникнення обох вищеназваних напрямів дослідження і заснований на уявленні про нерозривну єдність об'єктивних і суб'єктивних джерел аксіогенезу особистості та їх представленість у внутрішньому (феноменальному) світі людини, вищим проявом якого є ціннічно-смислова свідомость з притаманними їй рефлексивними атрибутами;

- визначальною закономірністю аксіогенезу особистості є випередження і структурування її цілісними доцільними (ціннісно-цільовими, телеологічними) зв'язками з довкіллям ситуативно-діяльнісних (каузальних) зв'язків з ним, що визначає індивідуальну самобутність окремого взятого аксіогенезу;

- основну тенденцію поступального аксіогенезу особистості відображає принцип інтегральної суб'єктності, що виражає сходження людини до вершин духовної досконалості через послідовні, еволюційно вмотивовані стадії біологічного індивіда (відносного суб'єкта), суб'єкта предметної діяльності (мосуб'єкта), суб'єкта соціально розподіленої діяльності (полісуб'єкта), суб'єкта суспільно корисної творчої діяльності (метасуб'єкта) і абсолютного суб'єкта, що уособлює універсальні духовні цінності;

- загальнопсихологічним механізмом аксіогенезу особистості виступає діалогічне спілкування, в процесі якого відбуваєтся включення Іншого в духовний світ Я як повноважного партнера, можливого взірця саморозвитку.

Головні гіпотези дослідження.

1. Розвиток ціннісно-смислової сфери (аксіогенез) особистості є результатом цілісного телеологічного зв'язку людини як трансцеден-тального духовного суб'єкта, що підпорядковує собі систему об'єктивних, каузально-діяльнісних зумовлень.

2. Вектори аксіогенезу особистості визначаються по-перше, нормативно зорієнтованими дослідженнями, насамперед вітчизняної психології в її культурно-історичній традиції, які акцентують об'єктивно-субстанціональну природу особистісних цінностей; по-друге, концептуально різнорідними психодинамічними теоріями розвитку особистості, які наполягають на спонтанному ціннісному трансцендуванні людини до вершин духовної зрілості; по-третє, теоретичними побудовами, що відбивають досвід феноменологічної рефлексії індивіда.

3. Аксіологічна модель індивідуальної свідомості, що становить ядро аксіопсихіки, задається диспозиційно-мотиваційними утвореннями, які реалізують певне духовне устремління (ціннісне відношення) по всьому спектрі суб'єктної активності особистості: на рівні організмічної активності проявляється предиспозиція «передчуваю», зорієнтована на виживання; на інтраіндивідному рівні діє диспозиція «треба», спрямована на досягнення істини, справедливості і користі в пізнанні, спілкуванні і праці; на інтеріндивідному рівні спрацьовує диспозиція «мушу», що забезпечує доброчинність як умову ефективності сумісної діяльності; на метаіндивідному рівні справджується диспозиція «буду», націлена на творче оволодіння дійсністю за законами краси; верховною цінністю людської екзистенції є благо, що досягається духовною практикою людини з притаманною їй супердиспозицією «приймаю».

4. Універсальним психологічним механізмом аксіогенезу особистості виступає діалог - вроджена апріорна інтенція «Ти», що допускає інобуття Іншого як рівноцінного мені суб'єкта. Рефлексія з боку потенціальних «Ти» як можливих вершин духовного росту здійснюється за допомогою антиципації і забезпечує ціннісне екзистенціювання особистості.

5. Існування людини, розглянуте з боку її духовно-ціннісного самовизначення, пояснюється принципом інтегральної суб'єктності, згідно якого здатність людини до самодетермінації і саморозвитку специфічним чином проявляється на п'яти рівнях: 1) відносного суб'єкта - індивіда, носія інстинктивної активності; 2) моносуб'єкта - власне суб'єкта чи діяча як чинника цілеспрямованої предметної діяльності; 3) полісуб'єкта як особистості зі сформованою ціннісно-смисловою свідомістю і здатністю до морального самовизначення; 4) метасуб'єкта - індивідуальністю, що творчо збагачує існуючу соціокультурну практику; 5) абсолютного суб'єкта як втілення універсальних властивостей духовної природи людини.

6. Загальним методом дослідження аксіогенезу є аксіопсихологічна герменевтика, яка забезпечує цілісний підхід до розуміння і тлумачення ціннісно-смислових феноменів завдяки інтуїтивно-емпатійному впочуванню, а відтак раціональній рефлексії суб'єктивної реальності особистості, що становлять суть особливої феноменологічної технології роботи з аксіопсихікою.

7. Онтологічним референтом аксіопсихологічної герменевтики є експресивна психотехніка як практика роботи з ціннісно-смисловою сферою особистості, що дозволяє експлікувати й усвідомити семіотичні (метафора, міф) репрезентації ціннісних устремлінь особистості з метою їх корекції і розвитку.

Відправними методологічними засадами дослідження стали: поняття про особистість як духовний суб'єкт аксіогенезу, що випливає з основоположень класичної німецької філософії, сучасного феноменалізму і філософської антропології; психологічні закономірності і механізми розвитку аксіопсихіки у фрейдизмі, біхевіоризмі, гуманістичній, трансперсональній та езотеричній психології; загальнонаукові уявлення про голономну будову універсуму й похідний від нього принцип рекурентного ряду.

Теоретичну основу дослідження склали: концепції суб'єкта психічної активності (К.О. Абульханова-Славська, О.В. Брушлинський, Г.С. Костюк, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко та ін.); телеологічний і каузальний підходи як джерела системологічного моделювання ціннісно-смислової сфери особистості (від В. Дільтея, Е. Шпрангера до В.О. Богданова і Б.С. Братуся); концепції морального виховання (І.Д. Бех, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, О.В. Киричук та ін.), що розвивають культурно-історичну традицію у вітчизняній психології.

Методи дослідження:теоретичні - аналіз, зіставлення, порівняння, узагальнення, абстрагування, систематизація як засоби діалектичної логіки; загальні емпіричні методи - номотетичний та ідеографічний і їх синтез - аксіопсихологічна герменевтика й експресивна психотехніка; окремі - спостереження, моделювання проблемних ситуацій, анкетування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, експертна і групова оцінка особистості, метод рангування ряду, соціо- і референтометрія, репертуарний тест рольових конструктів Дж. Келлі, психогімнастика, трансактний аналіз, проективні методики, біографічний метод. Обробка даних проводилася за допомогою кількісних методів, як-от: аналіз середніх величин, кореляційний і факторний аналіз. Застосовувалися структурний і генетичний методи інтерпретації.

Експериментальна база дослідження: дошкільні заклади №№5, 8 і 19 м. Івано-Франківська, молодші класи школи-ліцею №23 Прикарпатського університету ім. В. Стефаника і ЗОШ №2 селища Бурштин Івано-Франківської області, ЗОШ №4 м. Бориспіль Київської області, приватної академії «АКАДЕМІЯ» м. Полтави, студенти педагогічного і філософського факультетів, слухачі курсів перекваліфікації педагогічних кадрів Прикарпатського університету - всього 1028 чоловік.

Організація та етапи дослідження. Дослідження здійснювалось у три етапи протягом 1990-1998 років.

На першому етапі (1990-1993 рр.) оформився задум і початкові концептуальні допущення дослідження на основі міждисциплінарного вивчення проблеми розвитку ціннісно-смислової сфери особистості. Розроблено програму подальшого теоретико-експериментального дослідження.

На другому етапі (1994-1996 рр.) проведено пілотажні, а відтак і пролонговані експериментально-діагностичні і кореляційні дослідження різних аспектів аксіогенезу, велася практична психокорекційна робота в навчально виховних закладах м. Івано-Франківська. Результати перших двох етапів дослідження представлені у монографіі «Психокорекція розвитку особистості» (1994), навчально-методичному посібнику «Психотехніка у вихованні дитини» (1996) та інших публікаціях.

На третьому етапі (1997-1998 рр) визрів і оформився у монографію «Аксіопсихологія особистості» (1998) остаточний варіант дослідницької концепції. Уточнено понятійно-категоріальний апарат дослідження. Розширено ареал емпіричних досліджень. Завершено кількісний і якісний аналіз експериментально-дослідних даних. Видано апробований психологічною практикою посібник «Експресивна психотехніка для дітей» (1997). Написано і відредаговано текст дисертації.

Наукова новизна. Здійснена спроба конструювання предметного ядра аксіопсихології особистості - світоглядного стрижня гуманітарної пара-дигми: визначені змістовні і структурно-функціональні характеристики ціннісної свідомості особистості; доведена теза про діалог як вияв інтенціональної й інтерсуб'єктивної природи людини, що, як механізм, зумовлює аксіогенез особистості; обгрунтовано принцип інтегральної суб'єктності як засіб визначення аксіологічних проекцій духовного буття особистості в нормативному, психодинамічному і рефлексивно-феноменологічному аспектах; під кутом зору предмета конструйованої психологічної дисцпипліни обгрунтовано механізми аксіопсихологічної герменевтики (інтуїцію-емпатію і дискурсивне мислення-рефлексію) що становлять феноменологічну технологію роботи з аксіопсихікою; розкрито потенціал експресивної психотехніки для розвитку і корекції ціннісно-смислової сфери особистості.

Теоретичне значення роботи полягає в обгрунтуванні телеологічного підходу на широкій гуманітарній платформі новітніх психологічних теорій, що дало змогу синтезувати предметне ядро аксіопсихології особистості. Проаналізовано культурно-історичну, психодинамічну і феноменологічну традиції вивчення ціннісно-смислової сфери особистості. Під кутом зору принципу інтегральної суб'єктності досліджені нормативні аспекти становлення аксіопсихіки, як-от: ціннісні віхи розвитку суб'єктності, типологія моральних позицій особистості, ціннісні підстави неврозу та ін. Проінтерпретовані аксіологічні траєкторії спонтанного розвитку особистості, наприклад, способи виявлення творчих тенденцій особистості, психологічні засоби розвитку ціннісно-смислової сфери особистості, розгортання духовних здатностей людини та ін. Відстежено аксіогенез у феноменологічній рефлексії особистості: визначені аксіопсихологічні координати Я-концепції, хронотопні режими функціонування ціннісної свідомості, процеси переживання в аксіологічному просторі інтегральної суб'єктності, феноменологія вчинку та ін. Аргументована роль герменевтики й експресивної психотехніки як засобів реалізації методологічної орієнтації аксіопсихології особистості.

Практична цінність дослідження. Системологічне моделювання сфер суб'єктності людини дозволило визначити рекурентний ряд аксіологічних проекцій духовного буття особистості, що намічає програму оптимізації її поступального аксіогенезу. Розроблена і впроваджена у практику роботи дитячих освітньо-виховних закладів система експресивної психотехніки, що включає діагностичний і корекційно-розвиваючий блоки завдань. Доведена виховна ефективність роботи практикуючого психолога з літературними і терапевтичними метафорами, трансактного аналізу, що реалізують технологію феноменологічного відцентрування смислових диспозицій особистості і дозволяють розширити зміст її ціннісної свідомості і створити можливості для зваженого волевиявлення. Подано зразки аксіопсихологічного потрактування деяких художніх творів, що вказує на реальні шляхи гуманітаризації психології, збагачення її концептуального тезаурусу.

Особистий внесок дисертантки в отримані наукові результати полягає в побудові системологічної моделі аксіогенезу особистості, підтвердженої в експериментально-дослідних умовах при безпосередній участі авторки.

Надійність і вірогідність результатів теоретичного дослідження забезпечувалася використанням засобів діалектичної логіки, емпіричного - репрезентативністю вибірки, застосуванням математико-статистичних методів обробки даних, використанням взаємодоповнюючих методів.

Тези, винесені на захист:

1. Аксіогенез особистості являє собою розгортання її суб'єктних здатностей в цілісній духовній ситуації буття, голографія якої обіймає індивідний, власне суб'єктний, соціально-особистісний, індивідуальний та універсальний рекурентні ряди з прогресивним ускладненням ціннісних устремлінь людини.

2. Суб'єктом аксіогенезу є особистість, що розуміється як трансцедентальний духовний суб'єкт, носій ноуменальних визначень людини, а також її феноменальних, атрибутивних репрезентацій. До перших належать різнотипні структури психічних інтенціональностей - потреби, мотиви, смисли, установки тощо, до других відносяться прояви інтерсуб'єктних взаємодій - моральні позиції, стилі життя, типи характеру та ін.

3. Розвиток ціннісно-смислової сфери особистості пояснюється принципом інтегральної суб'єктності, згідно якого здатність людини до самоактуалізації проявляється у висхідній телеологічній перспективі: рівень відносного суб'єкта - індивіда, носія інкстинктивної активності; рівень моносуб'єкта - чинника цілеспрямованої предметної діяльності; рівень полісуб'єкта - особистості зі сформованою ціннісною свідомістю і здатністю до морального самовизначення; рівень метасуб'єкта - індивідуальності, що творчо збагачує наявну соціокультурну практику; рівень абсолютного суб'єкта - втілення універсальних властивостей духовного єства людини. Перетин ціннісних устремлінь особистості з площиною ситуаційних, каузально-діяльнісних зумовлень визначає характерну траєкторію духовного шляху кожної людини.

4. Результатом аксіогенезу особистості є ціннісна свідомість з таким спектром диспозиційно-мотиваційних утворень: предиспозицією «передчуваю», що регулює ефективність організмічної активності відносного суб'єкта; диспозицією «треба», яка забезпечує нормовідповідну поведінку в пізнавальній, трудовій і комунікативній діяльності й орієнтована на освоєння моносуб'єктом критеріїв істини, користі і справедливості; диспозицією «мушу», зорієнтовану на доброчинність як умову продуктивної сумісної взаємодії полісуб'єкта; диспозицією «буду», націлену на творче оволодіння дійсністю метасуб'єктом за критеріями прекрасного; супердиспозицією «приймаю», що досягається духовною практикою людини як абсолютного суб'єкта, орієнтованого на загальне благо.

5. Універсальним психологічним механізмом аксіогенезу особистості виступає діалог - вроджена апріорна інтенція «Ти», що допускає інобуття Іншого як рівноцінного мені суб'єкта, завдяки чому відбувається інтеріоризація чужих особистісних смислів і формування знаково-символічної структури свідомості. Рефлексія з боку потенціальних «Ти» як можливих взірців на шляху до духовної зрілості здійснюється за допомогою антиципації і забезпечує ціннісне життєздійснення особистості.

6. Релевантним методом дослідження аксіогенезу є аксіопсихологічна герменевтика - первинне інтуїтивно-емоційне впочування і вторинне феноменологічне рефлексування суб'єктивної реальності особистості, що забезпечує цілісний підхід до розуміння і тлумачення аксіопсихічних феноменів у взаємозв'язку їх доцільних, причинно зумовлених і синхронно спостережуваних змін.

7. Онтологічним референтом аксіопсихологічної герменевтики є експресивна психотехніка як реалізація феноменологічної технології роботи з ціннісно-смисловою сферою особистості, що дозволяє експлікувати й усвідомити семіотичні репрезентації її ціннісних устремлінь в обширі суб'єктних можливостей людини з метою оптимізації процесу аксіогенезу.

Апробація відбувалася на ряді міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференцій в містах Києві (1990-1997 р.р.), Харкові (1993 р.), Одесі (1986, 1991, 1995 р.р.), Херсоні (1989-1992, 1995 р.р.), Сумах (1989 р.), Луцьку (1989 р.), Львові (1992 р.), Рівному (1987, 1991, 1992 р.р.), Івано-Франківську (1990-1998 р.р.), Алушті (1989 р.), Бердянську (1992 р.), Дрогобичі (1990, 1992 р.р.), Дніпродзержинську (1997 р.), Ніжині (1989, 1991 р.р.), Переяславі-Хмельницькому (1989-1992 р.р.).

Впровадження результатів дослідження в практику здійснювалася шляхом розробки, апробації та популяризації системи експресивної психотехніки для дітей, трансактного аналізу, роботи з метафорами та ін. у ряді освітньо-виховних закладів Івано-Франківської, Київської та Полтавської областей, а також у спосіб видання навчально-методичних посібників, публікацій у періодичних виданнях.

Впровадження результатів дисертаційного дослідження в практику підтверджено довідками №2/31 від 8.01.98 р. виданій Управлінням освіти Івано-Франківської обласної держадміністрації, №08.01.29 від 5.02.99 р., виданій Прикарпатським університетом ім. В. Стефаника, №01/28 від 27.01.99 р., виданій Обласним інститутом післядипломної освіти педагогічних працівників (м. Івано-Франківськ).

Публікації. Основний зміст дисертації відображений в 78 публікаціях, з них - 2 монографіях, 7 навчальних посібниках, 25 статтях, решта - тези. Одноосібних праць - 66. Загальний обсяг особистого внеску становить 61,1 друкованих аркушів.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, 7 розділів, коротких висновків до кожного розділу, загальних висновків на 25 сторінках і додатків. Зміст видруковано на 386 сторінках. Список використаної літератури включає 408 найменувань, з них 24 іноземними мовами. В дисертації 5 рисунків, 14 таблиць, що займають 9 сторінок. Повний обсяг дисертації - 443 сторінки машинописного тексту.

Основний зміст роботи

ціннісний смисловий особистість психологія

У вступі обґрунтована актуальність проблеми, визначені об'єкт, предмет, мета, завдання і методи дослідження, сформульовані його головні гіпотези та положення, що виносяться на захист, встановлена наукова новизна і практична цінність дисертації, відображена апробація та впровадження здобутих результатів.

У першому розділі - «Аксiопсихологiя - телеологiчний стрижень гуманiтарної парадигми» - поставлена проблема розвитку ціннісно-смислової сфери особистості як центральної, вертикальної осі гуманітарної психології. Остання представлена комплексною, системною основою об'єднання різнорідних психологічних і ширше - філософсько-антропологічних - теорій навколо ідеї цілісної людини.

Не раз критиковане вiтчизняними теоретиками аналiтичне («колекцiонерське», за висловом А.В. Петровського) мислення вихолощує поняття людини як тотальної психiчної реальностi. Розчленування цiлiсностi людини на iпостасi «iндивiд», «особистiсть», «суб'єкт», «iндивiдуальнiсть» та нескiнченнi iнтелектуальнi вправи з приводу їх структури найчастiше утворюють порочне коло, з якого не «витягується» спiраль розвитку i зникає конституююча людину як особливу природну iстоту здатнiсть, а саме - вiльний дух, що випереджає i опосередковує бiологiчнi i соцiальнi впливи. Отже, психології необхiдно повернути старi, почасти спрофановані категорії, як-от: дух, що розумiється як iманентна здатнiсть людини до вiльного дiяння, вчинку, i духовнiсть як системне психiчне утворення i вище породження особистостi, репрезентоване її цiннiсно-смисловою свiдомiстю.

На те, що «вертикаль» людини, її аксiологiчнi обрії недостатньо дослiдженi в психології, нарiкає багато вчених (Б.С. Братусь, Л.І. Воробйова, В.П. Зінченко, Є.І. Ісаєв, В.І. Слободчиков та ін.). На часі серйозне наукове дослiдження процесу менталiзації як розгортання пiд впливом комплементарного соцiального оточення дитини базових осередкiв духовностi та їх подальших трансформацiй у певнi смисловi утворення особистостi. Саме ці структури задають ту телеологiчну перспективу, в свiтлi якої людина справджує своє iснування, реалiзує замисел самої себе як унiкальної духовної iстоти, пiзнає i здiйснює своє iстинне покликання.

В дисертації досліджуються витоки телеологічного підходу в зарубіжній персонології. Так, основоположник описової (розуміючої) психології В. Дільтей виступив ініціатором методологічної переорієнтації в дослідженні людської психіки. Він переконливо довів, що її вивчення розпочинається з iнтуїтивного осягнення взаємопроникаючої цiлiсностi афекта, iнтелекта i волi, взаємний баланс яких виражає внутрiшню доцiльнiсть функцiонування органiзму i забезпечує таке пристосування до середовища, якого вимагає характер внутрiшнiх цiнностей особистостi. Вбачання телеологiчного зв'язку як атрибуту цiлiсного психiчного зв'язку, на думку В. Дiльтея, не вiдкидає каузальних залежностей в межах цього цiлого. Цим самим стверджується пiдпорядкування так званої пояснювальної психології описовiй, пiзнiше - розумiючiй.

Найвидатнiша заслуга Е. Шпрангера у розвитку розумiючої психології полягала у винесеннi телеологiчного зв'язку «iз надр» органiзму та особистостi в цiлiсну духовну ситуацiю. Таким чином, внутрішній телеологічний зв'язок психічних явищ (ентелехія), постульований В. Дільтеєм, був доповнений зовнішнім телеологічним зв'язком.

Ще бiльший акцент на розумiннi особистостi як духовного суб'єкта зробив основоположник персоналiстичної психології В. Штерн, вказавши на інтроцепцію як об'єднавчу цільову установку, що забезпечує конвергенцію власних духовних інтенцій (цілей) з позаособистісними цілями і вимогами.

Панівні напрями сучасної психологічної науки - біхевіоризм, фрейдизм, гуманістична та трансперсональна психологія - акцентують різні аспекти цілісного телеологічного зв'язку, в який буттєвісно включена людина.

Аксіологічна проблематика у вітчизняній психології окреслилася в дискусіях навколо структури, функціях і генезису особистості.

Загалом намітилося дві теоретичні позиції. Прихильники першої акцентували момент суб'єктивного ставлення (лінія С.Л. Рубінштейна), прихильники другої підкреслювали похідний характер індивідуальних відношень від об'єктивних обставин діяльності (лінія О.М. Леонтьєва). Осібно стоїть позиція В.В. Давидова і В.Ф. Моргуна, котрі наполягають на творчому началі особистості, яке породжує різноманітні форми суспільного життя. У свою чергу А.Б. Орлов вважає, що особистість є сумою атрибутів (модусів) сутності - істинного ноумену, що інобитійствує в сфері феноменів.

Автор оригінальної концепції системологічного моделювання особистості В.А. Богданов поєднав переваги обох підходів: і каузального і телеологічного згідно принципу взаємодоповнюваності. Використовуючи поняття рекурентного ряду, вчений вибудовує тривимірну модель особистості у складі системних, субсистемних і метасистемних властивостей, детермінованих відповідно діяльністю, ситуацією і груповою взаємодією.

Попри безперечну продуктивність зазначених підходів усім їм бракує справді масової психологічної практики, здатної зробити їх технологічними і психотехнічними, реалізувати їх конструктивний потенціал.

Звернення до філософських засад аксіопсихології особистості дозволило рельєфніше вималювати її власний предмет, помітити зони прогресу й ділянки теоретичних упущень.

Так у поглядах Г. Лейбніца вiдзначаємо об'єктивну дiалектику еманації абсолютного духу в iндивiдуальний (об'єктивний - у природi, суб'єктивний - в душi людини), iдеї про загальнолюдський базис цiнностей, мету iснування (досягнення гармонії), нетотожнiсть емпiричного факту його апрiорнiй сутi, наприклад, незводимiсть людини як божественного задуму (духовного суб'єкта) до її атрибутивних ознак.

Визнання І. Кантом примату практичного розуму (морально-етичної сфери перед теоретичним означає перевагу «свобiдної причинностi» (iманентної телеологiчностi) над «природною причиннiстю» (каузальним детермiнiзмом), що формальнологiчно узгоджується з ширшим обсягом поняття цiнностi як певної до кiнця не збагненної «речi в собi» з феноменом - явищем («рiччю для нас»), що пiдлягає пiзнанню. Звiдси випливає висновок про пiдпорядкування науки вiрi, сказати б, залежнiсть iстини вiд вихiдних цiннiсних позицiй, свiдомо i вiдповiдально зайнятих пiзнаючим суб'єктом.

Основоположник феноменологiзму Е. Гуссерль суміщає гносеологiчний суб'єкт з аксiологiчним як суб'єкт за своєю суттю духовний (тут - трансцедентальний), тобто здатний конституюювати з самого себе модуси iнтенцiональностi, якi й онтологiзуюють саму свiдомiсть, змикаючи її з iншим, поза-Я-буттям. Тим самим iнтенцiональне життя свiдомостi трактується як смислопокладання особистостi, що має принципове значення для розбудови методологiчної бази аксiопсихології.

У «філософії процесу» А. Уайтхеда особистість є основою творчого процесу, спрямованого на ту чи іншу цінність; носієм Ідеї, що, як міст, з`єднує Світ Породження (діючу причину) зі Світом Цінностей (цільову причину).

Засновник філософської антропології М. Шелер переконливо доводить, що людина є духовною, а вiдтак метафiзичною iстотою. Володiючи свободою розототожнення з усiм вiтальним, людина як особистiсть сповняє своє вище, космiчне призначення, «автором» якого є Бог.

Філософська концепція космогенезу П. Тейяра де Шардена являє собою приклад послідовно проведеного телеологізму, завершеного на базі синтезу науки і містики. Висновок Тейяра про загальну одухотвореність космогенезу на всії його стадіях: переджиття (неорганічної природи), життя (органічності) думки і наддумки уточнений тезою про всюдисущість духовно-психічної енергії, а саме божественної любові як рушійної сили еволюції.

Таким чином, в результаті огляду науково-психологічних і філософських джерел аксіопсихології особистості було доведено, що її основоположним принципом є принцип телеологізму, який випливає з цілісного зв'язку особистості як трансцедентального суб'єкта з його емпіричними корелятами в різних сферах людської життєдіяльності.

Другий розділ дисертації - «Психологія ціннісно-смислової сфери особистості: шляхи творчого синтезу» - розпочинається загальною характеристикою смислових утворень особистості, як вони досліджувалися в радянській психології.

Грунтовне дослiдження онтології смислової реальностi привело Д.О. Леонтьєва до висновку про iснування шести рiзновидiв смислових структур, якi задають цiннiсний профiль особистостi: особистiсного смислу, смислової установки, мотиву, смислової диспозиції, смислового конструкта, особистiсної цiнностi.

Останнім часом вітчизняні учені концентрують свою увагу навколо проблеми цінностей. Встановлено, що цiннiсть як еталон належної поведiнки, вироблений суспiльною свiдомiстю, має три форми репрезентації. По-перше, цiннiсть постає як суспiльний iдеал - узагальнене уявлення про досконалiсть в рiзних сферах суспiльного життя; по-друге, цiннiсть має предметне втiлення у виглядi витворiв матерiальної i духовної культури або людських вчинкiв, що вiддзеркалюють певнi цiннiснi iдеали (етичнi, естетичнi, полiтичнi, правовi та iн); по-третє, мотивацiйнi структури особистостi i насамперед особистiснi цiнностi, що виступають як внутрiшнi носії соцiальної регуляції, закорiненi в структурi особистостi.

Культурно-iсторичний пiдхiд до вивчення цiннiсно-смислової сфери особистостi бере до уваги аспект її породження структурами й iнституцiями суспiльної свiдомостi. Основний шлях прилучення дитини до суспільних духовних цінностей - це засвоєння представлених у соцiальному макросередовищi цiннiсних iдеалiв через посередництво референтної для iндивiда малої групи i пiдключення його до сумiсної дiяльностi зi спiльним для її учасникiв цiннiсно-мотивацiйним ядром.

Проте в руслі культурно-історичного підходу неможливо до кінця подолати контроверзу біологічного - нижчого і соціального - вищого. Постулювання вторинності особистісних цінностей відносно соціальних веде до визнання похідного характеру духовного суб`єкта від предметно-культурних умов існування людини. Звідси випливає також приниження потребової мотивації перед ціннісною, відмова першій у її самодостатньому, самоцінному змісті.

Зарубіжна психологія підходить до трактування природи і розвитку аксіопсихіки протилежним чином, з так званих психодинамічних позицій (А. Адлер, А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм та ін.). Визначальним чинником особистісного розвитку визнаються потреби, що являють собою суб`єктивну маніфестацію життєвих необхідностей (індивідуальних цінностей). В такому разі мова йде про вивiльнення глибинних задаткiв розвитку, при якому вiдбувається саморозгортання духовностi, первiсно соцiальної й позитивної, своєрiдне розширене вiдтворення потреб як безперечних цiнностей (i вiх) особистiсного зростання. Психодинамiчний пiдхiд до трактування цiннiсно-мотивацiйної сфери особистостi наголошує не на об'єктивно-предметних (матерiальних та iдеальних) формах соцiєтальної аксiопсихiки, а на основоположнiй вiртуальностi цiннiсної еволюції суб'єкта iндивiдуальної життєтворчостi. Теоретичною противагою соцiалiзації й iнтерiоризації в даному контекстi є iндивiдуалiзацiя й екстерiоризацiя в розумiннi саморозгортання духовних iнтенцiй, самореалiзації особистостi, опредметнення її цiннiсних цiлей i потреб в унiкальному культурному продуктi.

Вразливим місцем психодинамічного підходу до вивчення ціннісно-смислової сфери особистості є його нездатність вичерпно пояснити деструктивний шлях аксіогенезу. Вихiд з дилеми «Як полюбити належне?» i «Як зробити нормою те, що любиш?» пропонує, на наш погляд, феноменологiчно-рефлексивний пiдхiд до розв'язання обговорюваної проблеми.

Феноменологічно-рефлексивний аспект аксіопсихіки конституюється сферою взаємного накладання обох площин ціннісної онтології, охарактеризованних вище. Йдеться про свідомість - зміст психіки, що постає перед суб`єктом як його внутрішній досвід, його самовизначеність і його плинність, його оформленість і його незавершеність, його воління і його підневільність тощо.

У трактуванні суті свідомості визначилося дві лінії. Послідовники Р. Декарта вживають поняття «свідомість» у широкому сенсі, як синонім психічного взагалі. Під свідомістю розуміють безпосереднє переживання індивідом деякого суб`єктивного досвіду (В. Вундт, Е. Тітченер, У. Джемс, Ф. Брентано та ін., наші сучасники - Ф. Капра, Д. Бом, К. Прибрам, С. Гроф, М.К. Мамардашвілі, Ю.Ф. Василюк та ін.). Розумiння свiдомостi як психiчного переживання узгоджується з антропним принципом, що випливає з позиції Декарта, який «пiдкреслював наявнiсть у свiдомостi особливих, безпосередньо даних знань про цiле». Картезіанська традицiя ототожнення свiдомостi i психiки може бути екстрапольована на весь обшир психiчного, що обiймає перехiд можливостi як загальний принцип свiтобудови в дiйснiсть: свiдомiсть як усвiдомлення (пiзнання), переживання-споглядання (почуття), рефлексiя (схоплення актуальної плинностi суб'єкта в актах волiння), переживання-дiяльнiсть (процеси осмислення дiйсностi, смислопородження), нарештi, переживання як без-дiяльнiсть (трансцедентальна свiдомiсть).

Друга лінія дослідження свідомості пов`язана з поглядом Г. Лейбніца, згідно якого свідомість не тотожна психіці і становить тільки частину, причому найвищу, психічних процесів. Поширене зведення свідомості до системи мовленнєвих «значень», на відміну від «домовленнєвих смислів» (О.Г. Спіркін, П.В. Симонов, Ж. Годфруа та ін.), що навряд чи правильно. Результати багатьох психологічних експериментів підводять до висновку про генетичну первинність емоційного відображення (тобто смислу) відносно сприймання предметів у їх значенні. Синкретичне дитяче сприймання творить первісну досвідому канву, на якій пізніше проявляються узори ціннісно-смислової свідомості. У зв'язку з цим видається, що проблема подолання дезiнтегрованостi сучасної людини, навернення її до джерел спонтанної творчостi переформульовується в проблему розвитку цiлiсної континуальної цiннiсно-смислової сфери, що включає в себе i свiдомiсть аналогiчної якостi як взаємодоповнювальну, синергетичну єднiсть емоцiйно-образного i понятiйно-логiчного аспектiв.

Загалом можна констатувати, що зазначені підходи до вивчення психології ціннісно-смислової сфери репрезентують різні парадигми - парадигму формування і парадигму становлення. У першій розробляється культурно-історичний пласт аксіопсихіки, а в другій - її психодинамічний план. Якщо визнати, що кінцевим результатом обох намагань є розвиток, то обидві парадигми можна розглядати як своєрідні гуманітарні технології досягнення однаково зрозумілої мети - зрілої, самостійної, відповідальної, творчої і т.д. особистості. Це завдання розв`язується в площині реальної, «живої» феноменології (парадигма розгортання). Імовірно, що рефлексія людиною своєї духовної динаміки виступає єдиним абсолютним критерієм її сходження до верховин Духу і Добра, Краси, Гармонії, Досконалості.

Третій розділ - «Предметне ядро аксіопсихології особистості» містить концентрований виклад авторської концепції дисертаційного дослідження.

Відправним пунктом системологічного моделювання ціннісної свідомості було співвіднесення функціональних особливостей індивіда, які характеризують його як суб`єкта діяльності, із змістовними особливостями людини, які конститують її як особистість.

Змістовна характеристика людини відбита в центральних теоретичних конструктах, що фіксують взаємозв`язки і взаємоперетворення в динамічній смисловій системі. Ними є ціннісно-смислове (життєве) відношення, смислоутворювальний мотив і диспозиція поведінки.

Оволодiння iндивiдом своєю мотивацiйно-смисловою сферою означає її усвiдомлення, котре виступає механiзмом самовизначення особистостi. Результатом такого усвiдомлення є трансформацiя особистiсних смислiв у цiннiснi орiєнтації, що становлять найвищий рiвень диспозицiйної саморегуляції поведiнки.

Системний аналiз iндивiдуальної свiдомостi дозволяє видiлити базовi цiннiснi орiєнтації особистостi в структурi її життєдiяльностi, якi iєрархiзуються за мiрою включеностi людини в суспiльнi вiдносини. Визначеним при цьому рiвням «iндивiд», «група», «суспiльство» вiдповiдають цiннiснi орiєнтації, що виражають спрямованiсть особистостi на ту чи iншу духовну цiннiсть, яка реалiзується в конкретнiй соцiальнiй ситуації. Так, цiнностями iндивiдуального рiвня буття людини є iстина, справедливiсть i користь, якi досягаються в пiзнавальнiй, комунiкативнiй i практично-перетворювальнiй дiяльностi згiдно їх класифiкації М.С. Каганом.

Цiннiстю функцiонування iндивiда в групi виступає добро як об'єктивна основа моральної за змiстом i сумiсної за формою дiяльностi.

Вершинною цінністю людської екзистенції, що стверджує її суспільну вартість з огляду на унікальний творчий внесок людини як індивідуальності є краса.

Встановлення відповідності між функціонально-суб`єктними властивостями особистості та й смисловими утвореннями дозволяє виявити такі паралелі: збудники активності, стрижнем яких є потреби, релевантнi емоційним компонентам ціннісних орієнтацій (символічно - «хочу»), здібності пов'язані з їх пізнавальнимии компонентами («можу»), а характер і темперамент - з поведінковими («є», «маю»). Данi властивості виконують функції самоактуалізації (потреби), самоствердження (здібності) і самовираження (темперамент і характер)

Використовуючи ідею О.Г. Асмолова про установку (різновид диспозиції) як стабілізатор діяльності, пов'язану з тим чи іншим її об'єктивним фактором, можна визначити таку систему диспозиційних (смислових) утворень особистості. По-перше, це смислові і часові цілі життєдіяльності, пов'язані з фундаментальними цінностями буття. Смислові установки, які відповідють рівневі цілісної життєдіяльності і мають суспільне значення, ми символічно назвали компонентом «буду». У феноменологічному плані даний компонент відкривається переживання естетичного порядку - медитації, екстазу, натхнення і т.ін. На рівні колективу функціонують цільові установки, оскільки спільна мета є його конституюючим, згуртовуючим фактором (А.В. Петровський та ін.). Умови його функціонування породжують компонент «мушу», що інтегрує морально-смислові переживання особистості (почуття відповідальності, совість). Рівень індивідуальної діяльності забезпечується операціональними установками особистості і проявляється в компоненті «треба», який реалізується в нормовідповідній поведінці і супроводжується переживаннями обов'язку, честі, провини, самоповаги, самовдоволення.

Операціональні установки реалізуються відповідними психофізіологічними механізмами, які утворюють своєрідну предиспозицію - актуальну (в розумінні Д.М. Узнадзе) установку, яка є первісним опосередковуючим поведінку людини ціннісним фактором організмiчного походження. Предиспозиція такого субіндивiдуального (організмічного) рівня вказує на вітальність як базову духовну цінність. Символічне значення даної смислової предиспозиції передається словом «передчуваю», що вказує на її спонтанний неусвідомлений характер і репрезентує іманентний духовний потенціал особистості (голос імпульсу, внутрішнє Я, сутність, задум особистості тощо).

Вихід людини з царства необхідності - соціоморфних «треба», «мушу», «буду» - в царство абсолютної духовної сводоби, де індивід сягає повноти переживання своєї єдності з Космосом і внутрішню гармонію, позначений супердиспозицією «приймаю» і полягає в одкровенні істинної мети життя.

Верховною цінністю людської екзистенції є благо, зрозуміле як позитивний зміт буття взагалі, пов'язаний з розвитком його різнобічних потенцій, звільненням продуктивних засад, реалізацією призначення особистості.

Отже, підсвідома предиспозиція «передчуваю» («підсвідомий Бог, за В. Франклом, «внутрішній локус оцінювання», за К. Роджерсом, архетипи «колективного несвідомого», за К. Юнгом и т.д.) опосередковано, через переважно усвідомлені диспозиції ціннісного характеру («треба», «мушу», «буду») переходить (або не переходить) у надсвідому супердиспозицію «приймаю», що репрезентує духовне сходження (дорогу) особистості до висот Досконалості (тотожнiсть Абсолюту).

Предметом спеціального дослідження став діалог, який розглядається в ролі універсального психологічного механізму аксіогенезу особистості. В результаті синтезу релігійно-філософської концепції М. Бубера й антропофілософських ідей М.М. Бахтіна було зроблено висновок про субстанційність діалогу як форми присутності Духу.

Кожній людині притаманна вроджена апріорна інтенція «Ти» - ідеальний суб'єкт, «місце» заповнення екзистенційно-ціннісного «вакууму» всяким потенційним суб'єктом, - яка може реалізуватися не лише в людському спілкуванні, а й особливому сприйнятті навколишніх об'єктів як одухотворених. Проте вроджена іманентна орієнтація «Ти» є тільки передумовою духовності, можливістю знаходження смислу в інобутті іншого, а відтак і самого себе; можливістю, яка стає фактом само-ствердження в силу реального співбуття з «Ти», який цей смисл об'єктивує, робить самоочевидним твірним началом світозміни i саморозвитку.

Вiдношення «Автор - Герой» (за М.М. Бахтіним) є сумiщенням вiдношень «Я - Ти» i «Я - Воно»: Герой - це i «Ти» i «Воно» одночасно, причому цiннiсно первинною (не обов'язково хронологiчно) є орiєнтацiя на «Ти», а вiдтак на «Воно». Це виражається у визначеннi двох моментiв естетичної реальностi: вживання i завершення, а також означає, що у відношенні «Я - Ти» первісно домінує полюс «Ти»: ставши «Ти», я вперше виявляю себе, бо дістаю можливість, як у дзеркало, глянути на себе. Без «Ти» нема «Я». Таким чином, рефлексія з позиції «Ти» є тим духовним знаряддям, що «працює» на розбудову особистості.

Відштовхуючись від філософського поняття трансцедентальної схеми (І. Кант, Ф. Шелінг) як дочуттєвої основи чуттєвого пізнання, знаходимо його психологічний еквівалент у понятті антиципації - продуктивної сили уяви, що полягає у здатності породжувати суб`єктивний проект бажаного об`єкту до зустрічі з ним. У контексті діалогічної структури психіки антиципація репрезентує принципову бісуб`єктність людини з її здатністю включати Іншого у власний життєвий простір як повноважного Автора («Ти»). Звідси випливає висновок, що повноцінний аксіогенез можливий при ставленні до інших «Ти» як до ймовірних «вершин» мого духовного росту: «Ти» для «Я» не засіб використання, а мета самостановлення.

Дослідження, виконані в руслі теорії прив`язаності, Дж. Боулбі, М. Ейснсворт і школи М. І. Лісіної, свідчать на користь того, що перехiд бiсуб'єктностi з можливостi в дiйснiсть вiдзначений «проростанням» змiстовно-предметних взаємодiй на «грунтi» комунiкативної експресії i оформленням цiннiсної свiдомостi людини, яка в цiлому i в кожному своєму елементi зберiгає дiалогiчну побудову i дiалогiчний принцип фукцiонування.

Подальше теоретичне конструювання предметної площини аксіопсихології особистості привело до висунення принципу інтегральної суб`єктності як засобу виявлення аксіологічних проекцій духовного буття людини. Згідно новітніх теоретичних досліджень (К.О. Абульханова-Славська, А.В. Брушлинський, О.В. Киричук, В.О. Татенко та ін.) суб`єктність виступає конститутивним стержнем різнопланової активності людини. Ми допустили, що ціннісний простір між особистістю як трансцедентальним суб`єктом і особистістю як інтегральним морально-психологічним суб`єктом, який акумулює різні плани свого буття і духовно-ціннісного самовизначення, організований подібно рекурентному ряду. Причому суб'єкт будь-якого рiвня розвитку є вiртуальним суб'єктом, що випливає з принципово неусувної екзистенцiальної необхiдностi вибору i цiннiсного самовизначення через реалiзацiю духовної свободи особистостi. За цiєю логiкою iнтенцiональна (родова) схильнiсть людини - «хочу» - виявляється в унiкально iндивiдуальному потенцiалi - «можу», що об'єктивується як рiшення, цiннiсний вибiр суб'єкта духовного самоздiйснення.

Таким чином суб'єктнiсть є способом реалiзації людиною свого духовного потенцiалу, що репрезентує її вроджену здатнiсть до саморозвитку i самовизначення в просторi мотивацiйно-цiннiсних вiдношень.

Найважливiшими теоретико-семiотичними вiхами розгортання суб'єктностi (духовностi) в людинi є, по-перше, рiвень iндивiда (органiзму), який може бути охарактеризований рiзновидами iнстинктивної активностi. На цьому рiвнi людина iснує в симбiотичнiй єдностi з iншими людьми, якi вiдгукуються на її потреби, не володiє самосвiдомiстю i тому може бути названа вiдносним суб'єктом життєдiяльностi.

Рiвень моносуб'єкта характеризується дiяльністю як цiлеспрямованою предметною активністю iндивiда по досягненню бажаного результату. Така iпостась людини як власне суб'єкт (в розумiннi - дiяч) найчастiше пов'язується з її функцiональними особливостями (О.М. Леонтьєв, В.Ф. Сафiн та iн.) як «розпорядника душевних сил» (В.I. Слободчиков, Є.I. Iсаєв) з точки зору впливу на оточуючий матерiальний свiт.

Рiвень полiсуб'єкта (особистостi) є результатом iнтерналiзації суспiльних цiнностей i суб'єктивних смислiв iнших людей та оформлення власної цiннiсно-смислової (за змiстом) i знаково-символiчної (за формою) свiдомостi. Особистiсть - це змiстовна, сутнiсна характеристика людини, що визначається якiстю її мотивацiйних вiдношень до дiйсностi. Рiвень особистостi є базовим для свiдомих самопрезентацiй духу, вольових «зусиль» останнього, спрямованих на забезпечення гiдного життя людини за допомогою вiдповiдних психiчних «органiв», «знарядь». Тому поняття «особистiсть» обiймає не лише сферу свого конституюван-ня - спiлкування i внутрiгрупову взаємодiю, - а й iншi феноменальнi прояви iнтегрального суб'єкта, як на «нижчих» (iндивiд, суб'єкт - дiяч), так i на вищих (iндивiдуальнiсть, унiверсальнiсть) рiвнях його функцiонування.

Рiвень метасуб'єкта репрезентований категорiєю «iндивiдуальнiсть», що, як вiдомо, означає неповторний комплекс анатомо-фiзiологiчних, морфологiчних та набутих змiстовно-функцiональних ознак конкретної людини. Рiвновеликим iндивiдуальнiй iпостасi духовного буття людини є таке розгортання суб'єктностi, яке схоплене категорiєю «творчiсть», що представляє оригiнальну, нестандартну форму дiяльностi i є джерелом збагачення соцiокультурної практики.

Гранично широкою категорiєю, що акумулює в собi ранiше названi рiвнi суб'єктностi i осмислюється як породження абсолютного суб'єкта (Унiверсуму, Бога) є унiверсальнiсть. Остання фiксує вищий ступiнь духовного розвитку людини i «проявляється в повному усвiдомленнi сенсу свого життя, у знаннi своєї причетностi до свiту, у вiдчуттi духовної єдностi з Унiверсумом»

З вищеобгрунтованого принципу інтегральної суб`єктності випливає, що повна картина структури, генезу і функціонування ціннісно-смислової особистості може бути подана як перехрест обох гносеологічних позицій: послідовно суб`єктивної, саморозвивальної, тобто телеологічної і відносно об`єктивної, причинно зумовленої, каузальної.

Графічне зображення поступального аксіогенезу прокреслює лінію, яка нагадує кубічну параболу. Її психологічний зміст зрозумілий з наступного роз`яснення.

Вісь OY в наведеному рисунку репрезентує ірраціональний, несвідомий вектор аксіогенезу, віртуально безмежний з обох боків. Його складають всі відомі види несвідомої психіки _ індивідуального, колективного і трансперсонального несвідомого, що інтуїтивно осягається людиною як слідування своєму духовному шляху, вірність покликанню, реалізація божественного задуму тощо. Вісь ординат репрезентує вроджену тенденцію до цілісного, апріорного пізнання, свого роду конституювання інтенціональних предметностей у сфері трансцедентальної свідомості, що згодом можуть бути «розшифровані» емпіричною свідомістю або ж залишатися існувати імпліцитно, зумволюючи несвідоме смисло- і цілепокладення.