Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості діалогічного спілкування та його творча функція

Діалогічне спілкування - форма спілкування, яка грунтується на апріорному внутрішньому прийнятті один одного як цінностей самих по собі і передбачає орієнтацію на індивідуальну неповторність кожного із суб'єктів. Діалогічне спілкування відкриває можливість справжнього взаіморозкриття, взаємопроникнення, особистісного взаємозбагачення. На емоційному тлі такого спілкування виникає прагнення до самоосвіти і самовдосконалення, що особливо важливо в процесі навчання і виховання.

Діалогічне спілкування - це спілкування і взаємодія між людьми, яке здійснюється відповідно до принципів, законів і механізмів психології діалогу. Якщо традиційно уявлення про діалогічне спілкування зводиться до розмови двох людей, обміну висловлюваннями і репліками (діями, жестами і т.п.), то в сучасній вітчизняній психології воно розуміється як міжсуб'єктний (інтерсуб'єктний) феномен спілкування і взаємодії, що виникає лише за певних умов. Діалогічне спілкування реалізує справжнє взаєморозуміння і взаєморозкриття суб'єктів спілкування. Воно розкриває унікальність людської індивідуальності, стверджує гідність (самоцінність) і самодостатність кожного, сприяє розвитку особистості і створює можливості для творчості і самоактуалізації. Існує багато опосередкованих і перетворених форм діалогічного спілкування, розуміння яких брало вимагає ширшого погляду на природу і форми людського спілкування.

Історія розвитку концепції діалогу в психологічній науці та практиці пов'язана з обігом вітчизняних психологів до робіт М.М. Бахтіна і М. Бубера, які по-новому поглянули на людину.

На сьогоднішній день, мабуть, не залишилося жодної галузі психології, в якій поняття «діалог» не було б затребуване. Діалог досліджується в методології науки і загальної психології (Зінченко В.П., Морозов С.М. та ін.), соціальної психології (Хараш А.У., Бодальов А.А., Братченко С.Л., Дьяконов Г.В. та ін.), клінічної психології (Соколова Е.Т., Бурлакова М.С., Чичельницький Є.П. та ін.), вікової та педагогічної психології (Ісеніна Є.І., Кісарчук З.Г., Орлова Про. С. та ін.), психологічному консультуванні і психотерапії (Списів А.Ф., Колпакова М.Ю., Василюк Ф.Е., Снєгірьова Т.В., Орлов А.Б., Соколова Є.Т., Дьяконов Г.В., та ін.).

В рамках загальної психології та методології науки найбільший розвиток отримали питання діалогічного будови свідомості та самосвідомості людини, зв'язку діалогу і мислення, діалогу як методу дослідження, місця діалогу в структурі природничо-наукового і гуманітарного знання.

Віддзеркаленню, особистісним за змістом і відкритим за способом звернення людей один до одного. Воно оптимально з точки зору комунікації і володіє розвиваючим, виховним і творчим потенціалом і в спілкуванні дорослих з дітьми та в спілкуванні самих дорослих. На думку Г.А. Ковальова, діалогічне спілкування і діалогічні відносини відрізняє рівноправність суб'єктів спілкування, апріорно-безумовне прийняття ними один одного, орієнтацію на індивідуальну неповторність кожного. Нормативами і принципами організації такого спілкування є емоційна і особистісна відкритість партнерів по спілкуванню, настрій на стани один одного, безоціночність, довірливість і щирість вираження почуттів і станів. Незважаючи на порівняльну і вікову і педагогічну психологію цікавила і продовжує цікавити проблема формування діалогічного спілкування в онтогенезі, можливості діалогу як методу виховання і навчання.

У соціальній психології досліджуються особливості діалогічної форми спілкування, роль діалогу в комунікації, соціальної перцепції і груповій взаємодії. Грунтуючись на концепції М.М. Бахтіна, Т.А. Флоренская розробила духовно-орієнтований підхід в психотерапії [Флоренская, 1993], А.Ф. Копьев - діалогічний підхід у консультуванні. Однак, незважаючи на всю популярність філософсько-антропологічних ідей М.М. Бахтіна, вони сприймалися і продовжують сприйматися досить неоднозначно.

Філософські ідеї М.М. Бахтіна викликали настороженість у вітчизняних психологів і, можна сказати, не без праці знаходили свою популярність. Входження поняття «діалог» в психологію виявилося достатньо пізнім. Діалог в його металінгвістіческому [Бахтін, 1979] сенсі сприймався, з одного боку, як дивне, чужорідне поняття, а, з іншого боку, як вкрай необхідне, за ним проступала та реальність людських стосунків, яка не вловлюється в інших концептах. Амбівалентність сприйняття бахтинской філософії діалогу зумовила той факт, що вживання поняття «діалог» носило в основному несистематичний, смаковий характер. В результаті, на сьогоднішній день ми маємо різноманіття дефініцій і ніякої визначеності у вживанні даного терміну.

Виділено шість основних способів розуміння діалогу як міжособистісної взаємодії: діалог як форма мовної взаємодії; діалог як спільний розумовий процес, діалог як спільна діяльність співрозмовників з подолання суперечностей між ними; діалог як спілкування на рівні дійсних мотивів діяльності; діалог як спілкування, засноване на особистісному характері відносин, діалог як екзистенціальне подія, зустріч.

Так, Г.М. Андрєєва розуміє діалог як специфічний вид «розмови», що представляє собою послідовну зміну комунікативних ролей, в ході якої виявляється сенс мовного повідомлення, відбувається збагачення, розвиток інформації [Андрєєва, 2008]. Діалог здійснюється за допомогою оціночної (критика, коректування, схвалення, підтримка) або безоціночне (уточнення, вираз бажання отримати додаткову інформацію) зворотного зв'язку. Ефективність діалогу залежить від включеності комунікатора і реципієнта в загальний контекст діяльності, від того, наскільки партнери забезпечують тематичну спрямованість інформації, її двосторонній характер, від дистанції, яка встановлюється між співрозмовниками, від стилю говоріння, слухання. І хоча автор пише, що діалог ведуть між собою особистості, що володіють певними намірами, що необхідна увага до співрозмовника, діалог тут не більше ніж форма взаємодії, при дотриманні правил якій буде досягнута мета взаємодії - розуміння сенсу того, що говорить інший. А якщо задатися питанням, ким в даному випадку є цей інший, то можна зрозуміти, що інший - це просто носій інформації. Таке розуміння людини і діалогу вельми далеко відстоїть від бахтинской традиції.

Є.І. Машбіц, В.В. Андрієвська та Є.Ю. Комісарова розуміють діалог як мовну діяльність двох або декількох суб'єктів, які спільно розвивають певну тему, або обмінюються окремими взаємопов'язаними повідомленнями [Дьяконов, 2006]. У цьому випадку критеріями діалогічного спілкування є наявність кількох співрозмовників, перемежовується характер їхньої мовленнєвої активності, наявність теми і її мінімальне розвиток.

Таким чином, автори, що розглядають діалог як універсальну форму мовного взаємодії, виділяють низку важливих його ознак: чергування процесів слухання і говоріння; активність співрозмовників; розуміння співрозмовниками сенсу повідомлень один одного; прирощення, розвиток інформації, наявність зворотного зв'язку між суб'єктами (її зміст, якість, емоційна зарядженість значення не мають); скоординованість співрозмовників в мові; взаємодоповнюючі характер суджень; спільність теми, взаємний інтерес до неї.

У лінгвістичному плані діалог - це форма мовної діяльності, тобто діалогічна мова, сутність і зміст якої принципово відрізняється від особливостей монологічного мовлення. Наприклад, Л.П. Якубінський розуміє діалог як послідовність переміжних форм взаємодії, за допомогою порівняно швидкої зміни акцій і реакцій взаємодіючих індивідів. У змістовному плані діалог являє собою розмову на буденні і ділові теми, для яких характерні порівняно швидкий обмін взаємообумовленими репліками. У діалогічної мови немає попередньої заданості і обмірковування реплік, відсутня і навмисному зв'язаність в їх побудові. Діалогічне спілкування є складним новизну діалогічного підходу до дослідження спілкування і необхідність подальшої розробки та вивчення самого діалогічного спілкування його основні положення застосовані до аналізу масової комунікації культури.

Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання - нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.

Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі - це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).

Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Існує типовий набір смислових частин розмови:

· 1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий - мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);

· 2) початок розмови;

· 3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.

Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо.

Фактори, що ускладнюють оволодіння діалогом:

- Поєднання рецепції і репродукції;

- Відсутність часу на підготовку;

- Часта зміна тематики;

- Готовність використовувати в мові різноманітні моделі пропозицій;

- Здатність не тільки реагувати на опорну репліку, а й ініціативно продовжувати спілкування.

Але діалогу властиві специфічні особливості, які полегшують його сприйняття і виробництво.

1. Діалог значно менш розгорнуто і синтаксично складний, ніж минулого.

2. У ньому представлена опора на міміку, жести, артикуляцію мовця.

3. Говорить і слухача об'єднує загальна ситуація.

4. Спілкування, як правило, відбувається між людьми, що виконують певні соціально-комунікативні ролі (лікар / пацієнт; водій / пасажир).

5. Широко використовуються стереотипи, штампи, розмовні формули.

Особливостями діалогу є також спонтанність, емоційність і експресивність.

Діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Йдеться про взаємини індивідів як активних суб'єктів, коли кожний учасник ставиться до свого партнера не як до об'єкта, і, адресуючи йому інформацію, аналізуючи його мотиви, - цілі, установки, сподівається на адекватну реакцію та ініціативу.

Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити відмінну від власної реальністі, тобто реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, реальність навколишнього світу. Тому його часто називають гуманістичним спілкуванням, яке характеризують такі принципи (К. Роджерс):

- конгруентність партнерів по спілкуванню. Йдеться про відповідність соціального досвіду, його усвідомлення і засобів спілкування учасників взаємодії;

- довірливе сприймання особистості партнера. За таких умов неактуальним є оцінювання якостей і рис співрозмовника, оскільки домінує сприйняття його як певної цінності;

- сприймання іншого учасника взаємодії як рівного, який має право на власну точку зору і рішення.

- проблемний, дискусійний характер спілкування. Це означає, що розмова має розгортатися на рівні позицій, а не на рівні догм;

- персоніфікований характер спілкування. Це розмова від імені власного «Я».

Гуманістичне спілкування є найприйнятнішим з огляду на продуктивність міжособистісних контактів.

Вітчизняна психологія розглядає діалог (розмову між двома або кількома особами) у таких площинах:

- первинна, родова форма людського спілкування, яка визначає повноцінність психічного розвитку особистості;

- провідна детермінанта розвитку особистості, що забезпечує функціонування механізму інтеріоризації, коли зовнішня первинна взаємодія переходить «всередину» людини, визначаючи цим її індивідуальну психологічну своєрідність;

- принцип і метод вивчення людини, які реалізуються шляхом реконструкції змісту внутрішніх смислових полів суб'єктів діалогічної взаємодії;

- комунікативний процес, що розгортається за своїми законами і внутрішньою динамікою;

- певний психофізичний стан, що функціонує в міжособистісному просторі людей, які спілкуються; цей стан є близьким до інфантильного переживання стану емоційного комфорту під час фізичного контакту матері й дитини;

- вищий рівень організації взаємин і спілкування між людьми, який органічно є близьким до первинної природи людської психіки, а тому - оптимальним для нормального психічного функціонування і особистісного розвитку людей, реалізації їх потреб, прагнень, намірів;

- найефективніший метод педагогічних, ідеологічних, інтимних, психокорекційних та інших впливів;

- творчий процес спільного пошуку істини, краси, гармонії.

Дві особистості у стані діалогу утворюють спільний психологічний простір, часову тривалість, єдину емоційну подію, коли вплив перестає існувати, поступившись місцем психологічній єдності суб'єктів, у якій розгортається творчий процес взаєморозкриття, виникають умови для саморозвитку. Отже, діалог є рівноправним суб'єкт-суб'єктним спілкуванням, яке має на меті взаємопізнання, а також самопізнання і саморозвиток його учасників.

Саме в діалогічному спілкуванні, на думку російських мислителів Михайла Бахтіна (1895-1975) та Олександра Ухтомського (1875-1942), виявляється унікальність людської особистості. За словами М. Бахтіна, тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається «людина в людині» як для інших, такі для себе. О. Ухтомський стверджував, що людина сприймає реальність такою, якими є її домінанти (головні напрями її діяльності). Тобто індивід бачить навколо не людей, а своїх двійників, на яких і спрямовує свої ідеї. У такому переключенні домінанти людина здобуває своє «обличчя», свою неповторну індивідуальність.

Певну наукову проблему становить тлумачення сутності діалогу. Одні вчені розглядають його як безпосереднє мовне спілкування двох людей, підкреслюють його специфічність, яка полягає в тому, що процес спілкування розгортається завдяки спільним зусиллям двох суб'єктів. Інші доводять, що взаємодія двох суб'єктів ще не означає діалог, бо він виникає лише там, де є взаємодія двох різних змістових позицій, які можуть належати як двом особам, так і одній. Ці твердження не так суперечать, як доповнюють одне одного. Соціально-психологічний зміст діалогічного спілкування полягає в забезпеченні взаємодії, взаємозв'язку, взаємин, спільної діяльності людей, передаванні від покоління до покоління форм культури, норм, традицій, соціального досвіду. Важливими умовами його є повноцінність І принципова рівноправність учасників взаємодії, незалежно від їх віку, соціального статусу, рівня знань і досвіду. Діалогічність спілкування передбачає визнання за співрозмовником права на власну думку, позицію, яку він мусить обґрунтувати.

Досягти діалогічної взаємодії можна лише за довіри, позитивного особистісного ставлення одне до одного, намагання кожного відчувати психологічне буття партнера як власне. Діалогічні відносини є оптимальним психологічним фоном організації контактів, якого повинні прагнути люди і який за адекватної зовнішньої репрезентації та внутрішнього прийняття забезпечує взаєморозкриття їх учасників.

Функціональні типи діалогів

Залежно від провідної комунікативної функції, яку виконує той чи інший діалог, розрізняють функціональні типи діалогів. Існує чотири основних типи: діалог-розпитування, діалог-домовленість, діалог-обмін враженнями (думками), діалог-обговорення (дискусія).

Діалог - розпитування може бути одностороннім або двостороннім. У першому випадку ініціатива запитувати інформацію належить лише одному партнеру, у другому - кожному з них. Двосторонній діалог-розпитування розвиває ініціативність обох партнерів, характерну для природного спілкування. Одне з важливих умінь, яким учні повинні оволодіти з першого року навчання іноземної мов, є уміння вести діалог-домовленість.

Діалог-домовленість використовується при вирішенні співрозмовниками питання про плани та наміри, він є найбільш посильним для учнів. Після оволодіння діалогом-домовленістю здійснюється навчання змішаного типу діалогу: розпитування - домовленості.

Діалог-обмін враженнями (думками), метою якого є виклад власного бачення якогось предмета, події, явища, коли співрозмовники висловлюють свою думку, наводять аргументи для доказу, погоджуються з точкою зору партнера або спростовують її. При цьому ініціатива ведення бесіди є двосторонньою.

Найскладнішим для оволодіння є діалог-обговорення (дискусія), коли співрозмовники прагнуть виробити якесь рішення, дійти певних висновків, переконати один одного в чомусь.

Діалогічне мовлення, як і монологічне, характеризується зверненістю. Спілкування, як правило, проходить у безпосередньому контакті учасників, які добре обізнані з умовами в яких відбувається комунікація. Діалог передбачає зорове сприйняття співрозмовника й певну незавершеність висловлювань, що доповнюються позамовними засобами спілкування (мімікою, жестами, контактом очей, позами співрозмовників). З їх допомогою мовець виражає свої бажання, сумніви, жаль, припущення. Отже, їх не можна ігнорувати в навчанні іншомовного спілкування.

Однією з найважливіших психологічних особливостей діалогічного мовлення є його ситуативність. Ситуативним діалогічне мовлення є тому, що часто його зміст можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій воно здійснюється.

Іншими словами, існує чітка співвіднесеність діалогічного мовлення з ситуацією, що, однак, не слід розуміти буквально. Справа в тому, як зазначає Ю.І. Пассов, що власне зовнішніх обставин ситуації у момент мовлення може не бути, проте вони існують у свідомості комунікантів. Це можуть бути якісь минулі події, відомі лише співрозмовникам, їхні переживання, життєвий досвід, спільні відомості. Класичним прикладом ситуативності є репліка «Іде!», яка в школі може означати, що йде вчитель і учням слід негайно заходити до класу й сідати на свої місця, а на трамвайній зупинці - появу довгоочікуваного транспорту й т.п.

Слід зазначити, що в процесі навчання нас цікавлять не будь-які ситуації дійсності, а лише такі, що спонукають до мовлення. Такі ситуації називають мовленнєвими, або комунікативними. Вони завжди містять у собі стимул до мовлення.

Уявімо, що ви відчуваєте спрагу. Якщо ви прийшли додому, то, звичайно, підете на кухню і вип'єте води (соку, чаю тощо). Але коли ви прийшли в гості, то потреба випити води стане стимулом до мовлення, в даному разі - звернення до господині (господаря) дому: «Чи не дасте мені склянку води? У мене страшенна спрага». Реакція співрозмовника буде як вербальною («Будь ласка», «Із задоволенням» тощо), так і невербальною.

Характерною особливістю діалогічного мовлення є його емоційна забарвленість. Мовлення, як правило, емоційно забарвлене, оскільки мовець передає свої думки, почуття, ставлення до того, про що йдеться. Це знаходить відображення у відборі лексико-граматичних засобів, у структурі реплік, в інтонаційному оформленні тощо. Справжній діалог містить репліки подиву, захоплення, оцінки, розчарування, незадоволення та інше.

Іншою визначальною рисою мовлення є його спонтанність. Відомо, що мовленнєва поведінка кожного учасника діалогу значною мірою зумовлюється мовленнєвою поведінкою партнера. Саме тому діалогічне мовлення, на відміну від монологічного, неможливо спланувати заздалегідь. Обмін репліками відбувається досить швидко, і реакція вимагає нормального темпу мовлення. Це й зумовлює спонтанність, непідготовленість мовленнєвих дій, потребує досить високого ступеня автоматизму та готовності до використання мовного матеріалу.

Діалогічне мовлення має двосторонній характер. Спілкуючись, співрозмовник виступає то в ролі мовця, то слухача, який повинен реагувати на репліку партнера. Іншими словами, обмін репліками не може здійснюватись без взаємного розуміння, яке відбувається через аудіювання. Отже, володіння діалогічним мовленням передбачає володіння говорінням та аудіюванням, що вимагає від учасників спілкування двосторонньої мовленнєвої активності та ініціативності.

Діалогічне спілкування - це спілкування, що дозволяє перейти від езопової, фіксованою на собі установки до установки на співрозмовника, реального партнера по спілкуванню.

Діалог можливий лише в разі дотримання наступних незаперечних правил взаємовідносин:

* Психологічний настрій на актуальний стан співрозмовника і власне актуальне психологічний стан. У даному випадку мова йде про спілкування за принципом «тут і зараз» з урахуванням тих почуттів, бажань і фізичного стану, які партнери відчувають в даний момент.

* Безоціночне сприйняття особистості партнера, апріорне довіру до його намірам.

* Сприйняття партнера як рівного, має право на власну думку і власне рішення.

* До спілкування повинні бути не прописні істини і догми, а проблеми і невирішені питання (проблематизація змісту спілкування).

* Персоніфікація спілкування - розмова від свого імені, без посилання думки і авторитети, презентація своїх справжніх почуттів і бажань.

Спілкування багатшими, ніж комунікативний процес. Воно пов'язує людей не тільки передачею інформації, а й практичними діями, елементом взаєморозуміння.

Інформація в спілкуванні не просто передається від одного партнера до іншого (особа, яка передає інформацію, прийнято називати комунікатором, а одержує цю інформацію - реципієнтом), а саме обмінюється.

У процесі діалогічної взаємодії реалізується не лише інформаційний, але і психологічний контакт, пов'язаний з психічним станом учасників спілкування. Він виражається у взаємосприйнятті, взаєморозумінні, взаємовпливі людей.

Більшість психологів, досліджуючи діалог, стверджують, що умовою його виникнення є проблемна ситуація, яка спричинює пізнавальну діяльність учасників діалогу. Логіка спілкування свідчить: якщо нема проблеми, то діалог поступово згасає або перетворюється в безпредметну розмову. У свідомості партнерів фіксуються аспекти, властивості або соціальні зв'язки дійсності, які аналізуються ними в процесі діалогічної взаємодії і являють собою предмет діалогу як пізнавальної діяльності. При цьому проблема розуміння конкретної індивідуальності розв'язується шляхом проникнення у внутрішній світ, систему помислів людини. А для того, щоб чуже слово ввійшло у свідомість як «своє», необхідно, щоб у цій свідомості було «місце» для іншого, панувала відкритість до нього, готовність почути іншу думку. Таке можливе лише в тому разі, якщо цей інший уже живе у свідомості, якщо він є не об'єктом, а внутрішнім змістом свідомості. Тут також важливо усвідомити, що діалог неможливий з «характером», з «темпераментом», з «невротиком» і т.п. Він відбувається тільки з іншою людиною, вільною особистістю, оскільки передбачає рівноправну взаємодію рівноцінних свідомостей. А успіх чи неуспіх взаємодії залежить від рівня її діалогічності, тобто якою мірою в реальному спілкуванні відбулося «взаєморозкригтя» цих свідомостей, наскільки партнери зі спілкування стали один для одного справжніми, значущими адресатами висловлювань, а не анонімними носіями абстрактних «зовнішніх» характеристик, таких, приміром, як «статус», «вік», «роль», «ранг».

Важливим чинником гуманістичного діалогу є зосередженість людини на партнері, залучення його до співпереживання. Ця особливість діалогу як психотерапевтична чи педагогічна технологія забезпечує розуміння, але не саму готовність допомогти учасникові спілкування. Отож другим суттєвим чинником діалогу є життєва позиція учасника взаємодії, яка дає змогу зберегти внутрішню Цілісність людини. Таким чином, основною метою діалогічної взаємодії, на думку представників гуманістичної психології, є здійснення допомоги особистості в досягненні аутентичного існування. Найвагомішим на цьому шляху є розширення сфери самоусвідомлення індивіда (під розширенням самоусвідомлення розуміється підвищення здатності людини до більш повного сприйняття життя, досвіду переживання), його знання про самого себе. Все це дає змогу посилити потенціал у здатності до особистісного вибору й підвищити ступінь свободи людини. Таким чином, відкриття іншого як найвищої цінності, а також самого себе як особливої реальності, значущої і гідної вивчення, звернення передусім до самого себе в пошукові можливостей розв'язання своїх проблем і проблем партнера засобами діалогічного спілкування - найцінніші акценти діалогу. Іншими словами, допомогти людині стати меншим незнайомцем для самої себе - одне з найважливіших завдань діалогічної взаємодії. Однак рішення індивіда розширити знання про себе є продуктом самостійного вибору, який, своєю чергою, є фундаментальною передумовою і значним кроком на шляху до зрілості особистості. Отож органічне дозрівання індивіда та його «вростання» в людську культуру спілкування, у систему діалогічних стосунків злиті в єдиний процес.

Характеризуючи «Я» як глибинне утворення особистості, усвідомлюючи самоцінність «Я», не варто піддаватися ілюзії, що воно лише внутрішнє. Людина здобуває реальність буття лише у спілкуванні з іншою, у діалозі з «Ти», оскільки навіть у своєму найінтимнішому самоусвідомленні індивід не може не виходити за межі своєї одиничності, він мусить співвідносити свою поведінку з поглядами інших, з моральними нормами й вимогами, що діють незалежно від нього в соціумі. Таким чином, сутнісне для людини «Я в собі» в процесі діалогу завжди діалектично пов'язане з «Я для інших», навіть коли вони заперечують один одного. Тобто індивід відкриває своє «Я» через інших, у спілкуванні, у процесі діалогічної взаємодії. У такому розумінні зовнішній діалог стає змістом внутрішнього життя суб'єкта. Це справді так, адже ми не почуваємо себе комфортно, якщо не здобуваємо достатнього визнання від людей, які нас оточують. Долаючи цю недостатність засобами діалогу та прагнучи психологічного комфорту, гармонізації стосунків з оточенням, індивід перебуває у стані важкої психологічної боротьби, що точиться не лише між партнерами зі спілкування та взаємодії, але й зі своїми негативними установками, ілюзіями, найскладнішою з яких є ілюзія власної винятковості, притаманна центрованому розвиткові особистості. За таких обставин емоційна сфера людини виконує функцію своєрідного фільтра, котрий, чутливо реагуючи на особисті, внутрішні та зовнішні впливи, оперативно повідомляє особистість про ступінь суб'єктивної значущості або, навпаки, про рівень психологічної небезпеки і відповідним чином залучає внутрішні ресурси індивіда, щоб прийняти або відкинути їх. Сприйняття індивідом цих впливів і ставлення, яке виникає в нього до цих впливів, залежить не лише від особливостей самих впливів і вікових та інших характеристик психіки людини, її ціннісних орієнтацій, але й від того, як суб'єкт сприймає іншого, того, з ким він перебуває в діалогічній взаємодії. Таким чином, основною в цьому контексті внутрішньою умовою ефективного діалогічного спілкування є стосунки між людьми, які мають характеризуватися як стосунки, що виникають між партнерами, кожен з яких являє собою неповторну цінність, єдину й самобутню індивідуальність. Досягти такого виду взаємодії можна тільки за умови довіри та позитивного особистісного ставлення один до одного, намагання кожного формувати в собі здатність відчувати психологічне буття партнера як власне. Тобто діалогічні стосунки являють собою той оптимальний психологічний фон організації контактів, якого мають прагнути люди і який за адекватної зовнішньої репрезентації та внутрішнього прийняття приводить до справжнього взаєморозкриття на цьому рівні людей, котрі взаємодіють. Вони здатні створити оптимальні умови для саморозвитку та самовдосконалення обох суб'єктів процесу взаємодії.

Загалом, завершуючи аналіз діалогічного спілкування, наголосимо ще на одну його суттєву ознаку - встановлення за допомогою діалогу особливого морально-психологічного клімату, який характеризується відкритістю, доброзичливістю, взаємним довір'ям. Відкритість як складова учасників діалогічної взаємодії - це готовність і уміння бути самим собою, відкрито виявляти співрозмовникові свою позицію. Важливим чинником психологічної відкритості є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитися до своєї позиції лише як до однієї з можливих. Невід'ємною характеристикою спілкування - діалогу учасників комунікативної взаємодії є наявність зворотного зв'язку, для ефективності якого необхідні певні умови, такі як аргументованість, специфічність, тобто він повинен мати відношення до конкретного прояву, до думки учасника спілкування; прояв зворотного зв'язку відразу, негайно; врахування в ньому феноменів групового спілкування-лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія - то не лише згода й порозуміння. Діалог - це водночас дружнє співробітництво, чесне змагання, гаряча суперечка, але за певними правилами, а також мирне співіснування партнерів. Діалог як творча взаємодія немислимий без проблем і запитань, а абсолютна згода між партнерами - це смерть для діалогу. Зрештою діалог не є можливим ані за умов абсолютної залежності, ані за умов абсолютної автономності індивіда.

Спілкування як творчий процес - це завжди вихід на діалогічний рівень взаємодії в структурі відносин «Я» - «Ти» (міжособистісне спілкування). Мова йде не тільки про взаємної толерантності партнерів один до одного, але і про прийняття партнера по спілкуванню, здатності реалізувати його потреби в спілкуванні. «Діалог тут, - пише М. Бахтін, - не переддень до дії, а сама дія… Тут людина не тільки проявляє себе зовні, а вперше стає тим, що він є… не тільки для інших, але і для себе самого. Бути - значить спілкуватися діалогічно. Коли діалог завершується, все завершується… Один голос нічого не завершує і нічого не вирішує. Два голоси - мінімум життя, мінімум буття». Тільки у взаємодії розкривається людина в людині як для інших, так і для себе. Діалог набуває онтологічний статус, оскільки існувати - значить спілкуватися діалогічно. Індивід набуває своє повне і універсальне вираження саме в процесі діалогу. Творчість проявляє себе і в акті «творіння» себе партнерами у взаємодії. Кожен з них презентує своє «Я», свою самість, персону (К. Юнг), прагне бути почутим та зрозумілим.

Дві особи в стані діалогу утворюють загальний психологічний простір, тимчасову тривалість, єдине емоційна подія, коли вплив перестає існувати, поступаючись місцем психологічному єдності суб'єктів, в якому розгортається творчий процес взаімораскритія, виникають умови для саморозвитку. Однак акт творчості в спілкуванні має місце тільки тоді, коли співрозмовники виходять на вищий рівень спілкування - духовний. У таких умовах особистість розвивається, веде конструктивний діалог не тільки з іншим «Я», але й зі своїм, осмислюючи власні позиції, погляди, цінності. Мова йде про формування ціннісно-смислової сфери особистості в процесі духовного взаємодії. Діалог особистості з іншими вибудовується тільки в сприятливому психологічному кліматі - атмосфері довіри, спільного пошуку істини, сприйнятливості до нових проблем і нових способів їх вирішення.

Спілкування як творчий процес проявляється і на рівні відносин «Я - Я» (спілкування з квазісуб'ектом). На цьому рівні відбувається спілкування особистості із собою, що виступає рушійною силою її саморозвитку в контексті проектування власного життєвого сценарію. Мова йде про полілогіческом спілкуванні (М. Каган). Комунікація як прояв творчої активності особистості, передбачає досить високий рівень внутрішньої гармонії (дисгармонії) в спілкуванні індивіда із самим собою. На цьому рівні проходять процеси рефлексії, самоаналізу, інтроспекції. В. Біблер назвав внутрішній діалог «діалогікой», як діалог двох «співрозмовників» (А. Ухтомський). М. Бахтін називає таке спілкування двоголосий, так як діалог визначається наявністю не самих по собі декількох суб'єктів, а двох чи кількох рівноцінних голосів, розумінь і позицій, між якими і виникають діалогічні відносини. Суть «діалогіки» В. Біблер пояснює тим, що «у відповідь на репліку внутрішнього співрозмовника» Я» розвиваю і докорінно трансформую, вдосконалюю» свою» аргументацію. Це ж відбувається з логікою мого «другого Я» (альтер ЦПКОС)». Таке розуміння мислення знаходить підтвердження в психологічній науці, яка розглядає внутрішню мову як реального діалогічного мови (Л. Виготський) і визначає рефлексію як «внутрішню дискусію» (Ж. Піаже). Однак це не просто рефлексія - одностороннє суб'єктивне відображення завершеного (або в процесі) факту мислення, переживання, дії. Це, швидше за все, наявність декількох точок зору на власне внутрішнє переживання або дію, яке може зберігатися досить тривалий час. Загалом, завершуючи аналіз діалогічного спілкування, наголосимо ще на одну його суттєву ознаку - встановлення за допомогою діалогу особливого морально-психологічного клімату, який характеризується відкритістю, доброзичливістю, взаємним довір'ям. Відкритість як складова учасників діалогічної взаємодії - це готовність і уміння бути самим собою, відкрито виявляти співрозмовникові свою позицію. Важливим чинником психологічної відкритості є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитися до своєї позиції лише як до однієї з можливих. Невід'ємною характеристикою спілкування - діалогу учасників комунікативної взаємодії є наявність зворотного зв'язку, для ефективності якого необхідні певні умови, такі як аргументованість, специфічність, тобто він повинен мати відношення до конкретного прояву, до думки учасника спілкування; прояв зворотного зв'язку відразу, негайно; врахування в ньому феноменів групового спілкування-лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія - то не лише згода й порозуміння. Діалог - це водночас дружнє співробітництво, чесне змагання, гаряча суперечка, але за певними правилами, а також мирне співіснування партнерів. Діалог як творча взаємодія немислимий без проблем і запитань, а абсолютна згода між партнерами - це смерть для діалогу. Зрештою діалог не є можливим ані за умов абсолютної залежності, ані за умов абсолютної автономності індивіда.

Погляд на проблему діалогічного спілкування як на творчий процес створює можливості для розвитку особистості на різних рівнях буття і в, першу чергу, розкриття її духовно-психічного, творчого потенціалу.

Література

спілкування психологія бахтін міжособистісний

1. Васильева И.И. Психологические особенности диалога: Дисс. канд. психол. наук. - М., 1984. - 181 с

2. Психология общения. Энциклопедический словарь Под общ. ред. А.А. Бодалева. - М. Изд-во «Когито-Центр», 2011 г.

3. Соціальна психологія - Орбан-Лембрик Л.Б.

4. В.В. Москаленко - Соціальна психологія підручник. Видання 2-е, виправлене та доповнене К.: Центр учбової літератури, 2008. 688 с.

5. Варій М.Й. Загальна психологія К.: «Центр учбової літератури» 2009 р.,

6. Бодалев А.А. Психология общения. - М.: Педагогика, 1987. - 103 с.

Размещено на Allbest.ru