Психологічні процеси та вольова сфера особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні процеси та вольова сфера особистості



Основні поняття: стійкість уваги, нестійкість уваги, обсяг, зосередженість, переключення, розподіл, коливання уваги, природна, соціально обумовлена увага, безпосередня увага, мимовільна увага, довільна увага, чуйна увага, інтелектуальна увага; відчуття, сприймання, аналізатор, рецептори, подразники; образна пам'ять, словесно-логічна пам'ять, мимовільн, довільна, сенсорна пам'ять (іконічна, миттєва), короткочасна пам'ять, тривала пам'ять, запам'ятовування, збереження, відтворення, забування; теоретичне понятійне мислення, теоретичне образне мислення, наочно-образне, наочно-дійове, порівняння, аналіз, синтез, абстракція (відволікання), узагальнення, удосконалення, інтелект; вольові задатки, вольові якості (властивості) особистості: самостійність, рішучість, нерішучість, настійливість, упертість, самоволодіння (витримка).

Поняття про увагу. Увага - зосередженість свідомості та спрямованість психічної діяльності людини на певні об'єкти. Увага не являється психічним процесом. Це психічний стан особистості, який відображає зосередженість її діяльності в певний час і на певному об'єкті, образі предмета тощо. Вона характеризує умови протікання будь-якого пізнавального процесу. По сьогоднішній день серед учених немає єдиної думки щодо сутності та права на окремий розгляд уваги. Одні вчені стверджують, що як особливий, незалежний процес увага не існує, що вона є лише аспектом або моментом будь-якого іншого психічного процесу чи діяльності людини. Інші вважають увагу достатньо незалежним психічним станом людини, який представляє специфічний внутрішній процес, що має свої особливості, які не зводяться до характеристик інших пізнавальних процесів. Прихильники цієї думки посилаються на те, що в мозку людини можна виявити і виділити особливі структури, які пов'язані власне з увагою. З анатомічної і фізіологічної точок зору вони є незалежними від тих, що забезпечують функціонування пізнавальних процесів.

Психологічні теорії уваги. Увага має особливий статус. Вона входить до всіх інших процесів і є їх необхідною компонентою. Ми стикаємось з цим психічним феноменом кожен раз, коли розглядаємо динаміку пізнавальних процесів і особливості різних психічних станів людини. Впродовж історії психології увазі було присвячено велику кількість теорій. Так, Джемс, Вундт, Тітченер розглядали увагу як поле інтенсивної свідомості, наголошуючи на факті часткового збігу об'єкта уваги і свідомості. З позиції асоціативної психології увага є наслідком дії емоцій. Т. Рібо, Ланге вважали, що увага тісно пов'язана з емоціями і завдяки їм виникає. Концепція Рібо має ще й іншу назву - фізіологічна, оскільки розглядається як результат рухового пристосування. Представники гештальтпсихології (Адамс, Келер, Коффка) пов'язували увагу зі сприйманням, пояснюючи її особливостями організації об'єкта, що начебто приковують увагу до себе. Когнітивна психологія (Бродбент, Найссер, Солсо)порівнює увагу з фільтром, що здійснює відбір інформації і оберігає шляхи її передачі від перевантаження. Усі перераховані теорії зводять увагу до інших складників психіки, або ж взагалі заперечують її існування як предмета психологічного аналізу. Наявність власного продукту уваги намагались пояснити представники діяльнісного підходу. Концепція уваги П.Я. Гальперіна побудована на основі теорії планомірного формування розумових дій і понять. Суть її полягає в тому, що увага формується шляхом поетапної інтеріоризації дії контролю за виконанням якоїсь іншої дії: спочатку в зовнішній, потім у мовній, а далі - у розумовій формі. В такий спосіб увага стає автоматизованою внутрішньою дією контролю і виконує регулятивну функцію. Д.Н. Узнадзе - пов'язує увагу з вибірковою активністю особистості, її установками. Внутрішньо вона виражає собою стан уваги людини. Цим пояснюється, чому в умовах імпульсивної поведінки, пов'язаної з відсутністю уваги, у суб'єкта можуть виникати достатньо певні психічні стани, почуття, думки, образи. Виділення під впливом установки певного образу чи враження, отриманого під час сприймання оточуючої дійсності - називають об'єктивацією. Важливий внесок в розкриття фізіологічних механізмів уваги зробив О.О. Ухтомський. З його точки зору, збудження розподіляється по корі великих півкуль нерівномірно і може створювати в ній зони оптимального збудження, які набувають домінуючого характеру. Домінанта характеризується здатністю накопичувати у собі збудження і гальмувати роботу інших нервових центрів. Згідно до Ухтомського, домінанта є фізіологічною основою уваги. Сучасні нейрофізіологічні дослідження підтвердили провідну роль коркових механізмів у регулюванні уваги. Так, встановлено, що увага є можливою тільки у стані загальної бадьорості. Вказується на важливу роль у її концентрації передніх лобових частин великих півкуль. На сьогодні вченими виявлені особливі неврони, які отримали назву "неврони уваги". Важливу роль в регулюванні уваги відводиться також скупченню нервових клітин у сітчатому утворі мозку.

Властивості уваги. Увага має особливий статус. Вона входить до всіх інших процесів і є їхнім необхідним компонентом. Ми стикаємось з цим психічним феноменом кожен раз, коли розглядаємо динаміку пізнавальних процесів і особливості різних психічних станів людини. Але коли намагаються виокремити увагу з-поміж інших психічних процесів і розглядати її як окремий феномен, то вона ніби зникає. Проте, ми можемо виділити її особливості, які чітко виділяються на фоні інших психічних процесів: її динамічність, стійкість, обсяг, концентрацію, зосередженість, переключення. Стійкість уваги - проявляється у здатності на протязі довгого часу зберігати стан уваги на якомусь об'єкті, предметі діяльності, не відволікаючись і не послабляючи її. Стійка увага може зберігатись впродовж 10-15 хв. Короткочасні послаблення уваги не суттєві в діяльності, бо дають можливість зберегти її зосередженість до 45 хв. і більше. Нестійкість уваги - проявляється в частому відволіканні від об'єкта. Обсяг - це кількість об'єктів, які сприймаються зразу і достатньо чітко. Має здатність розширюватися і звужуватися і залежить від поставленого завдання. Вимірюється за допомогою приладу Є.О. Мілеряна - тахістоскопом (екран з віконечком, у якому пропливають слова, предмети...). Зосередженість (протилежна якість до розсіяності) проявляється в залежності від ступеню сконцентрованості уваги на одних об'єктах і її відволіканні від ін. Переключення - мається на увазі з одного предмета на інший. Розрізняють: довільне, мимовільне, уповільнене, швидке переключення. Коливання уваги - короткочасна, мимовільна зміна напруження уваги до певного об'єкта чи діяльності. Розподіл - це одночасна увага до двох або кількох об'єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними. Вміння правильно розподіляти увагу особливо важливим є для вчителя. Це вміння виробляється в практичній діяльності. Вихованими властивостями уваги вчителя є: педагогічна спрямованість уваги, зосереджене спостереження за поведінкою і роботою учнів на уроках, вміння керувати їхньою увагою, спрямованість уваги на клас учнів і водночас на кожного учня окремо, увага до учнів у поєднанні з тактовністю у спілкуванні, зовнішня виразність уваги вчителя. Розрізняють наступні види уваги: Природна - вроджена здібність вибірково реагувати на ті чи інші внутрішні чи зовнішні стимули, які мають елементи інформаційної новизни. Соціально обумовлена увага - формується в процесі навчання і виховання, пов'язана з вольовою регуляцією поведінки. Безпосередня увага - цілеспрямована і відповідає актуальним інтересам і потребам людини. Мимовільна - не має зв'язку з волею. Довільна - пов'язана з волею. Чуйна - пов'язана з емоціями. Інтелектуальна - пов'язана з мисленням.

Розвиток уваги в школярів. За Л.С. Виготським культурний розвиток уваги розпочинається в ранньому віці і формується поступово: орієнтовні реакції, які є основою мимовільної уваги; вияв здатності спрямувати увагу під впливом складної інструкції дорослого та виникнення елементарної форми довільної уваги під впливом самоінструкції. У шкільному віці настає перелом у розвитку уваги. Довільна увага досягає максимального розвитку. Співвідношення довільної і мимовільної зрівнюється. У підлітковому та старшому шкільному віці активно розвиваються всі властивості уваги: стійкість, обсяг, розподіл, переключення.

Поняття про відчуття і сприймання. Відчуття є відображенням у мозку людини окремих особливостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Фізіологічна основа відчуттів. Відчуття виникають лише при безпосередній дії подразника на органи чуття. За походженням мають рефлекторний характер. Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор. За І.П. Павловим, аналізатор складається з трьох частин: переферійної (рецептора), провідникової; центральної, або мозкової частини. Рецептори - закінчення чутливих нервів, що розташованині по всій переферії тіла і у внутрішніх органах. Реагують на певний вид фізичної енергії і перетворюють на нервове збудження (імпульс). Провідникова частина аналізатора складається з доцентрових (аферентних) нервових шляхів, по яких імпульс проходить від рецептора до мозку, і відцентрових (еферентних) нервових шляхів, по яких іде імпульс від кори головного мозку до м'язів, органів, тканин. Мозкова частина складається з ядерної частини і кори головного мозку. Саме тут проходоть збір і обробка нервових імпульсів, що надходять від різних рецепторів. І саме тут проходить синтез команд, які йдуть до різних м'язів, органів та тканин. У мозковій частині виникають відчуття. І.П. Павлов вважав, що ядро виконує функцію тонкого аналізатора та синтезу (напр. диференціює звуки за висотою). А розсіяна його частина (кора головного мозку) пов'язана з функцією тонкого аналізу (напр. розрізненням музичних звуків та шумів). Здатність до відчуття є вродженою і безумовно-рефлекторною. Але багато людських відчуттів є результатом розвитку і виховання. Фізіологічні механізми високої чутливості до рідної мови, різнокольорових та музичних тонів формуються і розвиваються впродовж життя шляхом утворення нових нервових зв'язків. Це, тим самим, вказує на те, що діяльність аналізатора є умовно-рефлекторною. Відчуття завжди пов'язане з відповідною реакцією.

	Подразнення	Збудження	Відчуття
Збудники	Органи відчуття (рецептори)	Провідні шляхи	Центр у корі головного мозку
	Фізичний процес	Фізіологічний	Психічний процес

увага психічний рібо зосередженість

Відбір корисної інформації у відчуттях: Подразник впливає на органи чуття; виникають нервові імпульси; вони проходять по провідних нервових шляхах і поступають у головний мозок; там формуються окремі відчуття, які співставляються з еталонами пам'яті і складається цілісний образ сприймання; у результаті предмет впізнається. Розуміння інформації, її усвідомлення відбувається за допомогою мисленнєвої діяльності, тобто мисленнєвого співставлення поточної інформації і попереднього досвіду.

Види сприймань і відчуттів та їх розвиток у навчанні. Існує декілька можливих варіантів класифікації тих двох десятків аналізаторних систем, якими володіє людина. Зазвичай розподіляють за такими критеріями: 1) за наявністю чи відсутністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який впливає на відчуття: дистантні (зорові, слухові, нюхові); контактні (смакові, больові, тактильні); 2) за розташуванням рецепторів: (за І. Шеррінгтоном); екстероцептивні, що знаходяться зовні тіла (зорові, слухові, нюхові); інтероцептивні рецептори, що розташовані усередині, на внутрішніх органах (відчуття голоду, спраги, болю); пропріоцептивні, що розташовані в мускулах і суглобних сполуках; 3) за модальністю: зорові (отримуємо 85% інформації); слухові (людське вухо сприймає повітряні хвилі в межах від 16-20 тис. коливань за сек.(інфразвуків) і з частотами, вищими від 20 тис. коливань за сек.(ультразвуків). Вони поділяються на три види: мовні (фонетичний слух); музичні; шуми (дощ, шум моря). Слуховий аналізатор характеризується за 4 якостями звуку: силою (інтенсивністю); висотою; тембром; тривалістю в часі.

Поняття про мислення. Функції мислення. Мислення об'єктивно виступає як системне та багатоякісне явище - це процес обстеження певного об'єкта, який безперервно розвивається, відкриття в ньому з кожним кроком нових та істотних характеристик. Цей процес безперервного пізнання від простіших до складніших і суттєвіших боків об'єкта здійснюється завдяки функціонально-операційному стороні мислення, або механізмові "аналізу через синтез" (С.Л. Рубінштейн, О.В. Брушлінський). Операційний компонент мислення, що забезпечує його процесуальність, складають операції аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, абстрагування, класифікації, систематизації, конкретизації тощо. Кожна мисленнєва операція виконує певні функції.

Операція аналізу здійснює поділ цілого на частини, елементи, полягає у вирізненні окремих його ознак і сторін.

Синтез полягає у пошуку зв'язків між вирізненими елементами цілого.

Функції порівняння полягають у відображенні ознак схожості і подібності.

Абстрагуванням ми вирізняємо окремі ознаки, елементи і відділяємо їх від інших і від самих об'єктів.

Функції операції узагальнення полягають у вирізненні груп предметів та явищ за істотними ознаками, спільними для груп. Психологи (Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов) вирізняють два різновиди узагальнення: емпіричне - здійснюється шляхом порівняння чуттєво даних ознак і виявлення серед них спільних; і теоретичне, яке ґрунтується на глибокому аналізі об'єктів, виділенні спільних і істотних ознак за рахунок подальшого розвитку аналізу в операції абстрагування. Функція конкретизації полягає у здійсненні переходу від загального до часткового з метою встановлення їх відповідності істотному.

Операція класифікації в результаті пошуку істотних і спільних ознак, елементів, зв'язків для певної групи об'єктів створює основи для розподілу об'єктів на групи, підгрупи, класи.

Систематизація спрямована на виділення істотних і загальних ознак та подальше об'єднання за ними груп або класів об'єктів.

Мисленнєві операції спрямовані на розпізнавання об'єктів, а також контроль за виконанням перетворюючої функції. Можуть виступати як мисленнєві дії, тобто дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень, уяви та в поняттях. Мисленнєві дії входять до складу розумових дій (перцептивні, мнемічні, імажинативні тощо).

Теорії мислення.Види мислення.

У психології прийнято розрізняти види мислення:

- за формою: наочно-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення (словесно-логічне);

- за характером тих, що вирішуються задач: практичне (фізичне перетворення дійсності) і теоретичне мислення (пізнання законів, правил);

- за ступенем розгортання: дискусійне й інтуїтивне;

- за ступенем новизни й оригінальності З.І. Калмикова виділяє: репродуктивне (відтворювальне) і продуктивне (творче) мислення. Г.С. Костюк, Дж. Гілфорд дійшли висновку, що творче мислення є сукупністю тих особливостей психіки, які забезпечують продуктивні перетворення в діяльності людини. У творчому мисленні домінують чотири особливості, зокрема оригінальність розв'язання проблеми, семантична гнучкість, що дає змогу бачити об'єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка уможливлює зміну об'єкта згідно до розвитку потреби у його пізнанні, семантична спонтанна гнучкість як продукування різних ідей щодо невизначених ситуацій. Кожна людина залежно від етнічної приналежності має творче начало. М.І. Пірен зазначає, що українська емоційність, чутливість, ліризм, що проявляються в пісенності, народних обрядах, гуморі, звичаях є основою творчості.

Мислення, за Р.С. Нємовим, - це особливого роду теоретична і практична діяльність, що передбачає систему включених у неї дій і операцій орієнтовно-дослідницького, перетворювального і пізнавального характеру. Він виділяє:

Теоретичне понятійне мислення - це таке мислення, користуючись яким людина в процесі рішення задачі звертається до понять, виконує дії в умі, безпосередньо не маючи досвіду, отриманого за допомогою органів чуття. Вона обговорює і шукає рішення задачі з початку і до кінця в умі, користуючись готовими знаннями, отриманими людством, вираженими в понятійній формі, міркувань, висновків. Воно є характерним для теоретичних наукових досліджень.

Теоретичне образне мислення - матеріалом для вирішення задачі є не поняття, міркування чи висновки, а образи. Вони або безпосередньо пригадуються, або відтворюються творчою уявою (цей вид мислення користується буфером довготривалої пам'яті).

Наочно-образне - безпосереднє сприймання думаючою людиною оточуючої дійсності (користується буфером короткочасної й оперативної пам'яті).

Наочно-дійове - сам процес мислення є практичною перетворювальною діяльністю, яку людина здійснює з реальними предметами.

Різниця між теоретичними і практичними видами мислення, на думку Б.М. Теплова, полягає лиш у тому, що вони по-різному зв'язані з практикою: практичне зв'язане з конкретною діяльністю, а теоретичне - з пошуком загальних закономірностей.

До виконання певної діяльності можуть бути залучені всі види мислення, але залежно від її характеру і її мети, той чи інший вид домінує.

Операції мислення.

Мислення на відміну від інших процесів здійснюється згідно до певної логіки. У структурі мислення виділяють такі логічні операції: порівняння, аналіз, синтез, абстракція і узагальнення.

Порівняння - це мисленнєва операція, яка полягає у встановленні подібностей і відмінностей між об'єктами. Результатом порівняння може бути класифікація.

Аналіз - це мисленнєва операція, яка полягає в розчленуванні складного об'єкта, мисленнєвому і практичному, на його складові частини або характеристики для наступного їх порівняння.

Синтез - це мисленнєва операція, яка дає можливість в єдиному аналітично-синтетичному процесі переходити від частин до цілого.

Аналіз і синтез нероздільні. Вони не можуть існувати один без одного.

Абстракція (відволікання) - це зосередженість на виділенні суттєвих властивостей і зв'язків предмета чи явища, неіснуючих у дійсності, і відволікання від інших, не суттєвих. До абстрагування звертаються з метою кращого, досконалішого їх вивчення та формування, на цій основі, понять. Абстрагованими можуть бути не тільки властивості, але й дії, зокрема способи розв'язання задач. Узагальнення - це мисленнєве поєднання предметів і явищ за їх загальними і суттєвими ознаками. Однією із форм мисленнєвого узагальнення є поняття. Зворотньою до узагальнення є операція конкретизації. Вона полягає в тому, щоб на основі загального визначення - поняття - зробити висновок про відшошення окремих речей і явищ до певного класу. Удосконалення вище названих операцій мислення (насамперед, аналізу, синтезу і узагальнення) сприяє формуванню теоретичного, практичного, образного і абстрактного інтелекту особистості.

Поняття про волю. Воля - це свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, яке пов'язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перепон. Це важливий компонент людської психіки, який тісно пов'язаний з мотивами, пізнавальними і емоційними процесами. Вольові дії за своєю природою є причинно обумовленими, оскільки виникають у процесі активної взаємодії з природнім і соціальним середовищем. Вперше поняття про волю ввів Арістотель. За Арістотелем воля - це фактор, який поряд з пориваннями здатний змінювати поведінку людини: ініціювати її, зупинювати, змінювати напрямок і темп. У ХУІІІ-ХІХ ст. проблема волі займала одне з провідних місць у психологічних дослідженнях. Загальна криза, що виникла у цій науці в ХХ ст. послабила, звичайно, інтерес вчених і до дослідження волі. Але такі вчені, як У. Джемс у США і С.Л. Рубінштейн у Росії продовжували займатися цією проблемою. Вони дійшли висновку, що воля - це реальне явище, яке має свої специфічні ознаки: докладання зусиль, прийняття рішень та їх реалізація і які відрізняють їх від усіх інших дій.

Структура вольового акту. Вольова активність має складну психологічну структуру. До її складу входять: відношення до зовнішнього впливу; мотивація; свідома саморегуляція. Мотиви у вольовій активності виконують двояку функцію: спрямовуючу і спонукальну. За О.І.Висоцьким, самостимулювання, як одна із сторін волі, може проявлятися в різних формах: прямо (у вигляді слів, фраз); опосередковано (не прямо) (у вигляді образів, уявлень). Вольові дії можуть бути реалізовані в більш простих чи більш складних формах. У простому вольовому акті спонукання до дії проходить майже автоматично. Для складного вольового акту характерним є те, що спонуканню до дії передує урахування його наслідків, усвідомлення мотивів, прийняття рішень, виникнення намірів його здійснення, складання плану дій.

Нервові центри, які управляють довільними рухами зосереджені в руховому центрі кори великих півкуль, який знаходиться в області передньої центральної звилини головного мозку. У складному вольовому акті можна виділити декілька стадій і етапів.

1.Мета і прагнення її досягнути.

2.Усвідомлення можливостей її домогтися.

3.Поява мотивів, які б підтвердили чи відкинули ці можливості.

4.Боротьба мотивів і вибір.

5.Прийняття однієї з можливостей в якості версії.

6.Здійснення прийнятого рішення.

3.Основи вольової саморегуляції діяльності.

Окремі вольові якості й вольову активність у цілому прийнято оцінювати за такими параметрами: сила, стійкість, широта, спрямованість. Аналіз структури вказує на те, що вольова діяльність регулює поведінку людини згідно до тієї значущої мети, яку вона свідомо ставить перед собою. Людина не докладає волі до таких дій, які не відповідають її ідеалам, переконанням, оцінкам і самооцінці. В цьому випадку воля виконує функцію гальмування, контролю, регулювання поведінки. Таким чином, з психологічної т.з. воля - це напруга сил при зіткненні з перепоною. Для виникнення вольових зусиль потрібні певні умови. Словесний стимулятор - це важливий фактор виникнення вольових зусиль. Добре слово хорошого друга, матері, розумні книжкові поради є великим стимулом для виникнення вольових зусиль.

Мисленнєві дії. Виникненню волі допомагає попереднє обдумування своїх дій, учинків, завдання. Зважування всіх за і проти, налаштовування себе на ті чи інші дії.

Емоційний фон. Дуже важливо, щоб людина відчувала емоційну підтримку своїх вчинків з боку оточуючих. (Напр., вихід артиста на біс, гра футболістів на своєму полі тощо). Проте, надмірне збудження, гіперемоції можуть негативно впливати на виникнення вольового акту. Швидко і легко опанувати себе може тільки тренована людина. Бернард Шоу: "Там, де немає волі, немає і шляху". О.С. Макаренко: "Вимога до себе - це найважча річ".

Вольові задатки передаються по спадковості. Але при бажанні кожна людина може їх розвинути, якщо навчиться володіти собою. Будь-яку поразку перетворювати в перемогу. Тобто робити для себе корисні висновки, аналізувати свої вчинки, будувати надалі свої стосунки з урахуванням зроблених у минулому промахів. Людина сама режисер свого життя і ніхто їй не зможе допомогти, якщо вона сама цього не захоче. (Прикладом може бути досвід життя співака української естради Олександра Пономарьова. Він збирався стати професійним боксером. Але в одному з поєдинків отримав травму, яка призвела до часткової втрати зору. Це змусило його шукати інше покликання. Зовсім випадково (невміючи грати і співати) він вступив до музичного училища. Та завдяки своїй сильній тренованій волі, наполегливості, спортивній спрямованості перемагати - став заслуженим артистом України).

Вольові властивості особистості. Вольові властивості особистості - це стійкі психічні новоутворення, закріплені вміння індивіда долати перешкоди в процесі досягнення поставленої мети. Вони великою мірою пов'язані з його спрямованістю. Наприклад, ініціативність, рішучість, наполегливість будуть позитивними властивостями людини, яка живе заради інших, і негативними, якщо вони притаманні егоцентричній особистості. До вольових властивостей відносяться: 1. Самостійність - суть її полягає в тому, що людина приймає рішення самостійно, не піддаючись тиску з боку зовнішнього середовища, притримуючись власної т.з. і власних переконань.2. Рішучість - здатність людини без лишніх коливань прийняти достатньо обгрунтоване рішення і продумано впроваджувати його в життя. Нерішучість - коливання, сумніви, боротьба мотивів (торги на "Полі чудес"). 3. Настійливість - здатність людини до довготривалої напруги енергії, неуклінний рух до наміченої мети. ЇЇ не лякають труднощі на шляху до мети. 4.Упертість - коли людина не вміє, не може або не хоче "заглянути правді в вічі" і своєчасно відмовитися від непосильної справи. Що, таким чином, вказує на слабку волю. 5.Самоволодіння (витримка). Це вміння побороти в собі страх, лінощі, роздратування, гнів, відчай - всі ті бажання, які відволікають від головної мети (піти з однолітками погуляти, подивитися телевізор, лягти спати тощо). 6.Відповідальність - вміння дотримуватися схвалюваних суспільством соціальних норм і готовність відповідати за наслідки своїх дій. 7.Цілеспрямованість - вміння висувати особисто значущі цілі й досягати їх. 8.Витримка - вміння гальмувати дії, почуття, що заважають реалізації прийнятого рішення. 9.Принциповість - вміння дотримуватися прийнятого рішення. 10.Ініціативність - вміння висувати нові цілі й самостійно здійснювати необхідні дії. 11.Організованість - вміння планувати свої дії й керуватися виробленим планом. 12.Наполегливість - вміння протягом тривалого часу систематично йти до поставленої мети.

Поняття про увагу

Особистість, перебуваючи в бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає, запам'ятовує, пригадує, про щось думає. У таких випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам'ятовує, переживає, тобто вона буває до чогось уважною.

Отже, увага -- це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслухаючись або вдивляючись у щось, вона не чує, що до неї звертаються, не помічає перешкод на дорозі.

Вибірковість уваги пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють. За такого стану предмети уваги яскравіше відображаються нашою свідомістю.

Увага потрібна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної та рухової діяльності. Увагу порівнюють з термометром, який дає змогу робити висновки про переваги методів навчання та правильність його організації.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона являє собою характерологічну властивість особистості, завдяки якій людина володіє своєю увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, скеровує увагу.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу в процесі діяльності внутрішніми засобами.

Сутність уваги, її природу психологи пояснюють по-різному.

Прибічники волюнтаристської теорії вбачають сутність уваги виключно у волі, хоча мимовільна увага не може бути пояснена вольовою діяльністю. Прибічники інших теорій вважають, що у виявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям. Шукали пояснення виникнення уваги також і в зміні змісту самих уявлень, не враховуючи спрямованості особистості.

Насправді увага значною мірою зумовлена взаємовпливами між спрямованістю діяльності, до виконання якої залучена людина, та спрямованістю її психічних процесів. Увага є там, де напрям діяльності орієнтує спрямованість думок, гадок.

Отже, увага виражає специфічну особливість процесів, спрямованість яких регулюється діяльністю, в яку вони включені.

Оскільки увага виявляє ставлення особистості до предмета, на який спрямована свідомість, то вагомість предметів, явищ для людини відіграє велику роль при зосередженні на них уваги.

Саме цим пояснюється те, що людина, зосередившись на якомусь предметі, не звертає уваги навіть на сильні подразники, які неї мають стосунку до того, чим вона займається, або не мають для людини ніякого значення. Усе, що особистість вважає вагомим, стає предметом її уваги.

Природа уваги в психології розглядалася представниками різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі.

Представники англійської асоціативної психології поняття "увага" не включали в систему психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології (Гербарт, В. Вундт, Е. Тітченер) вивчали лише внутрішню суб'єктивну сторону уваги як явища. Увага, на їх погляд, - це стан свідомості, що характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту або перебігу процесів. Виходячи з такого розуміння, В. Вундт, наприклад, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги.

Увага - це фіксована точка свідомості, найясніше її поле діяльності, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони апперцепції, яка, на думку В. Вундта, являє собою особливу психологічну активність, що є виявом невідомої нам внутрішньої сили.

Американський психолог Е. Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття в свідомості. Більш яскраве відчуття панує над іншими й набуває самостійності, виокремлюється серед них, підпорядковує собі менш яскраві відчуття. Він вважав, що яскравість відчуття зумовлюється нервовими схильностями, але не розкривав, що являють собою ці нервові схильності.

Представник фізіологічного напряму в психології Т. Ціген пояснював увагу не суб'єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлених уявлень за фіксовану точку свідомості. Уявлення, що перемагає, стає усвідомленим, домінуючим.

Отже, увага - це стан усвідомлення уявлення. Зміна уявлень є перехід уваги з одного уявлення на інше. Акт зосередження виникає в результаті асоціативних імпульсів відчуттів, які залежать від інтенсивності, ясності, сили супровідного емоційного тону.

Французький психолог Т. Рібо, слідом за І. М. Сєченовим, вважав, що уваги без її фізичного виявлення не існує. У зв'язку з цим він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, це не духовний акт, що діє таємничо, її механізм - руховий, тобто такий, що впливає на м'язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м'язами, не здатна зосереджувати увагу.

Представники біхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, у своїй психологічній системі визначають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

Наведені дані про розуміння уваги свідчать про складність з'ясування сутності уваги та особливостей її виявлення в діяльності.

Фізіологічні основи уваги

Увага, як показали дослідження, детермінується співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, зумовлених подразниками, що впливають на чуття організму, і внутрішніми установками та психічними станами. Ідеї І.П. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, пізніше поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, з'ясовують фізіологічне підґрунтя уваги.

I.П. Павлов під орієнтувальними рефлексами розумів активні реакції тварин на зміни навколишнього середовища, які зумовлюють загальне пожвавлення й низку вибіркових реакцій, спрямованих на ознайомлення із змінами ситуації.

Орієнтувальний рефлекс забезпечує живим істотам змогу пристосуватися до різноманітних зовнішніх впливів на організм. Він виявляється в активному настановленні аналізаторів на краще сприймання подразників, що впливають на організм.

І.П. Павлов писав: "Щохвилини кожний новий подразник, який діє на нас, викликає відповідні рухи з нашого боку, щоб краще, повніше довідатися про цей подразник. Ми придивляємося до предмета, що з'явився, прислухаємося до звуків, що виникають, посилено втягуємо запах, який приходить до нас. І, якщо предмет поблизу, намагаємося доторкнутися до нього, і взагалі прагнемо охопити або пізнати кожне нове явище або предмет відповідними сприймальними поверхнями, відповідними органами чуттів".

Отже, фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, що виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють.

У процесі діяльності під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень у відповідних ділянках кори великих півкуль головного мозку виникають більш або менш стійкі осередки оптимального збудження. Ці оптимальні збудження стають домінуючими і викликають гальмування слабших збуджень, що виникають в інших ділянках кори великих півкуль.

У зв'язку зі зміною характеру та сили подразнень, які діють на нас ззовні або зсередини організму, осередок оптимального збудження може переміщуватися з одних ділянок кори великих півкуль головного мозку до інших. У таких випадках змінюється і спрямованість уваги. У загальмованих ділянках кори головного мозку виникає збудження, а ділянки, що перебували в стані збудження, гальмуються.

З цього приводу І.П. Павлов писав: "Якби можна було бачити крізь черепну коробку і якби місце великих півкуль з оптимальною збудливістю світилося, то ми побачили б у свідомої людини, що розмірковує, як по її великих півкулях постійно пересувається химерно-неправильних обрисів світла пляма, що раз у раз змінюється у формі та за величиною, оточена по решті півкулі більш або менш значною тінню" Значний внесок у з'ясування фізіологічного підґрунтя уваги зробив О.О. Ухтомський своїм вченням про домінанту. Домінанта -- це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел. "Домінанта - це достатнє джерело збудження, яке досягає центру в певний момент, набуває значення панівного чинника в роботі інших центрів, нагромаджує збудження з окремих джерел, але гальмує здатність інших центрів реагувати на імпульси, які мають до них безпосередній стосунок".

Серед багатьох збуджень, що виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і служить фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.

Загальмовані відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О.О. Ухтомський називав субдомінантними. Своїми дослідженнями він показав, що домінанта не лише гальмує субдомінантні збудження, а й посилюється за їх рахунок. У зв'язку з цим домінанта стає сильнішою.

Між домінантою та субдомінантами ведеться боротьба. Домінантне збудження залишається домінуючим доти, поки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта - субдомінантою.

О.О. Ухтомський вважав, що в діяльності нервової системи важко уявити цілком бездомінантний стан. Людина завжди буває до чогось уважною.

Виразом домінанти, за О.О. Ухтомським, є робоча поза організму. У стані уваги людина відповідно напружує м'язи, має своєрідний вираз обличчя, особливі рухи, в органах чуттів при цьому виникає сенсибілізація, тобто підвищується чутливість до зовнішніх подразників або ж знижується чутливість до зовнішніх подразників, якщо ми зосереджуємося на внутрішній діяльності, на власних психічних станах. При цьому змінюються вегетативні процеси, серцебиття, кровообіг. Отже, за цими зовнішніми змінами, за виразними рухами можна дійти висновку про стан уваги особистості.

Виникнення уваги та відволікання пояснюються впливом взаємної індукції збудження та гальмування. У разі, коли увага до якоїсь ознаки або дії виявляється інтенсивною, спостерігається зниження чутливості до інших подразнень.

Взаємна індукція збудження та гальмування є фізіологічним підґрунтям найрізноманітніших виявів уваги: її стійкості, інтенсивності, відволікання, переведення уваги тощо.

Взаємодія процесів збудження та гальмування в корі великих півкуль головного мозку пояснює ряд властивостей уваги. Так, обсяг уваги можна пояснити ширшим або вужчим осередком оптимального збудження ділянок кори великих півкуль.

Розподіл уваги, тобто здатність бути уважним до кількох об'єктів або дій водночас, пояснюється тим, що звична діяльність може здійснюватися й тими ділянками кори, що певною мірою перебувають у стані гальмування. Переведення уваги з одного об'єкта на другий пояснюється переміщенням оптимального збудження з однієї ділянки кори в іншу у зв'язку з виникненням нового подразнення.

Швидкість переведення уваги в різних людей буває різною. Це залежить від типу нервової системи організму. Збудливий тип швидше переводить увагу з одного об'єкта на другий, ніж організм з інертним типом нервової системи.

Сучасні нейрофізіологічні дослідження переконують, що процеси уваги пов'язані не лише з корою великих півкуль головного мозку, а й з підкорковими його утвореннями. Вибірковий характер уваги забезпечується станом бадьорості кори головного мозку, який підтримується висхідними імпульсами ретикулярної формації. Але стан бадьорості кори забезпечується не лише висхідною активуючою ретикулярною системою, а й низхідною системою.

Якщо висхідна ретикулярна система, яка несе імпульси до кори головного мозку, є біологічно зумовленою формою активації (обмінні процеси, елементарні потяги організму), то низхідна ретикулярна система викликає активуючий вплив імпульсів, що виникають у корі головного мозку, на підкоркові утворення й цим самим забезпечує вищі форми вибіркової активації, пов'язані із складними завданнями свідомої діяльності.

Серед мозкових механізмів уваги велику роль відіграють лобові ділянки головного мозку. Вони беруть безпосередню участь у підвищенні рівня бадьорості відповідно до тих завдань, які людина повинна розв'язати, і таким чином забезпечують вияви вищих довільних форм уваги.

Показники нейрофізіологічних досліджень доводять, що активацію лобових ділянок головного мозку людини зумовлює мовна діяльність, мовна інструкція організації дій.

Різновиди і форми уваги

У психології розрізняють мимовільну, довільну та після довільну увагу.

Усі різновиди уваги тісно пов'язані між собою і за певних умов переходять одні в одних.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачене, за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи той аналізатор організму. Вона властива і людині, і тваринам, хоча виникнення її в людини якісно відрізняється від мимовільної уваги тварин.

Людина, на відміну від тварини, може опанувати свою мимовільну увагу, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження.

Фізіологічним підґрунтям мимовільної уваги є безумовно-рефлекторна орієнтувальна діяльність мозку. Нейрофізіологічним її механізмом є збудження, що надходять до кори з підкоркових ділянок великих півкуль головного мозку.

Мимовільна увага виникає за умови, коли сила впливу сторонніх подразників перевищує силу впливу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінанти збудження, за певних обставин, стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент.

Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення -- все те, що чомусь хвилює нас. Найчастіше мимовільна увага виникає тоді, коли людина стомлена, через несприятливі умови праці (спекотно, холодно, забруднене повітря в приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов, залежно від сили впливу сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи основній діяльності.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосередити свою свідомість на потрібній діяльності протягом досить тривалого часу.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями.

Довільна увага своїм фізіологічним підґрунтям має умовно-рефлекторну діяльність головного мозку, здатність гальмувати непотрібні рухи та дії. Позитивна індукція нервових процесів - одна з головних фізіологічних підвалин довільної уваги. Є всі підстави вважати, що одним з головних нейрофізіологічних механізмів довільної уваги є робота лобових ділянок кори великих півкуль головного мозку, які багато дослідників функцій головного мозку вважають механізмом розумової діяльності, а отже, й довільної уваги.

У довільній увазі провідним є вибір предмета зосередження, засобів дій, який супроводжується боротьбою мотивів. Усвідомлення процесу дій, кожного його етапу - головне, що викликає зосередження на кожному етапі діяльності й готує до зосередженості на наступному її етапі. Цей динамічний бік довільної уваги потребує уміння розподіляти увагу між усією діяльністю - від початку до кінця та між окремими її етапами.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Чим віддаленіша в часі мета і чим складніші умови та способи її досягнення, чим менше приваблює людину сама діяльність, тим більшого напруження свідомості та волі, а отже, й довільної уваги, вона потребує. Така діяльність, а саме такою є навчальна і трудова діяльність, вимагає належного зосередження уваги та її спрямування.

Післядовільна увага, як переконує досвід і спеціальні дослідження, виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рир мимовільного зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою. У післядовільній увазі напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишається на рівні довільної уваги. Хоча в післядовільній увазі свідоме зосередження на об'єкті діяльності та його окремих етапах і зменшується, проте цей різновид уваги, як і довільна увага, є свідомо контрольованим. Завдяки тому, що інтенсивність напруження в післядовільній увазі зменшується, а інтерес до діяльності зростає, вона стає більш тривалою та продуктивною. Тому важливо в процесі діяльності - навчальної, трудової - засобами її організації та методами праці сприяти переходу уваги від довільної до післядовільної.

У навчальній діяльності дуже важливо сприяти появі в учнів післядовільної уваги. Навчання, як відомо, є важкою діяльністю і порівняно швидко стомлює, особливо тоді, коли зміст уроку не зацікавлює. Тому післядовільна увага на уроці сприяє успішному виконанню учнями навчальних завдань і зменшенню суб'єктивного відчуття втоми.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньою дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об'єктом наших відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У зв'язку з цим виокремлюють зовнішню, або сенсорну, та рухову (шторну) увагу і внутрішню, інтелектуальну увагу. Поділ уваги на зовнішню та внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми вияву уваги мають свої особливості, на які потрібно зважати, організовуючи й керуючи навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини. Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю. Вона виявляється в активній установці, у спрямуванні органів чуття на об'єкт сприймання і спостереження, в зосередженні на діючих органах тіла - руках, ногах, на їх напруженні.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) яскраво виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, в мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності здійснювати ті чи інші трудові, навчальні, спортивні завдання.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуттів - зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також темпераменту, статичних і кінестетичних станів організму та його органів.

Сенсибілізація органів чуттів сприяє більш чіткому вибірковому сприйманню предметів та явищ, їхніх елементів.

У зовнішній увазі виокремлюють зосередження на очікуваних предметах і явищах - сигналах до дії і рухів, як це буває в трудовій і спортивній діяльності. Увагу до очікуваних предметів та явищ називають пресенсорною та премоторною увагою.

Внутрішня, або інтелектуальна, увага спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприйняття, пам'яті, уяви, мислення), психічних органів і переживань. Вона яскраво виявляється, наприклад, під час розв'язування завдань подумки, у пригадуванні, у міркуванні подумки. Художник Богданов-Бєльський вдало зобразив вияви внутрішньої уваги учнів у своїй картині "Усна лічба", а художник Перов яскраво передав переживання мисливців у картині "Мисливці на спочинку".

Здатність зосереджуватися на внутрішній, психічній діяльності має велике практичне значення. Таке зосередження пов'язане із здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливе значення має внутрішнє мовлення. Самосвідомість неможлива без зосередження на внутрішніх, суб'єктивних станах та індивідуальних особливостях психічної діяльності особистості.

У стані внутрішньої уваги чутливість органів чуттів знижується, людина не помічає знайомих, не чує, коли до неї звертаються, відволікається від діяльності, яку виконує.

Тому в будь-якій діяльності - трудовій, навчальній, спортивній - недоцільно одночасно завантажувати і зовнішню, і внутрішню увагу.

Наприклад, недоцільно давати учням завдання розв'язувати подумки задачу або пригадувати формулу, дату, назву і в цей час демонструвати наочні засоби навчання: сприймати написане на дошці, спостерігати географічну карту, стежити за роботою приладу. Для цього потрібна досить розвинена здатність розподіляти увагу між зовнішньою та внутрішньою діяльністю.

Властивості уваги

В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосередженість, або концентрація уваги, стійкість, переключення, розподілення та обсяг.

Ці властивості є головною передумовою продуктивності праці, навчання, спортивної та іншої діяльності особистості. У практиці ці властивості виявляються по-різному.

Зосередження уваги -- це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності. Заглиблюючись у предмет, людина не помічає впливу на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування.

Зосередженість, тобто концентрація уваги, залежить від змісту діяльності, міри зацікавленості до неї і особливо від індивідуальних особливостей людини - її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень в активних ділянках кори великих півкуль головного мозку.

Ньютон на запитання, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів: "Завдяки тому, що я невпинно думав про це питання". Але при цьому важливу роль відіграють методи роботи, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження протягом потрібного часу.

Зосередження уваги тісно пов'язане зі стійкістю уваги.

Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об'єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Сила уваги зменшується за несприятливих умов діяльності (галас, несприятлива температура, несвіже повітря) та залежно від міри втоми, стану здоров'я.

Про силу уваги можна роботи висновки за частотою і тривалістю відволікань, які є мимовільними реагуваннями на різні випадкові подразники зовнішнього і внутрішнього походження. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості завдання та терміновості його виконання, якщо організації та методам праці властиві елементи, які активізують розумову діяльність.

Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися: сила і тривалість зменшуються, увага слабшає, людина відволікається від об'єкта діяльності. Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги, про що йшлося вище.

Несприятливі умови діяльності, важкі за своїм змістом і способом виконання завдання, нецікаві завдання, відсутність інтересу до змісту діяльності, вмінь та навичок працювати прискорюють втому і відвертають увагу від об'єктів діяльності.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у неуважних людей. Розосередженість - це негативна особливість уваги, яка зумовлюється послабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження у ділянках кори головного мозку.

Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко переходить з предмета на предмет, не затримуючись на жодному, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш тривалий час. Такі люди, головним чином учні, потребують, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, активізували збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітному матеріалі, навантажуючи лише один різновид сприймання - зоровий або слуховий.

Чергування зорового, слухового та рухового різновидів сприймання сприяє подоланню розосередженості. Розосередженість уваги спостерігається під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але це пояснюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю.

Рівень зосередженості уваги в процесі праці та навчання коливається. Ці коливання виявляються в періодичному зниженні та підвищенні зосередження. Такі періоди коливань, як показали дослідження вітчизняного психолога М.М. Ланге, становлять від 2-3 до 12 секунд. Коливання пояснюють зниженням і підвищенням працездатності клітин кори великих півкуль головного мозку, яке залежить не лише від внутрішніх умов (втома, живлення мозку киснем тощо), а й від зовнішніх умов - одноманітності подразників, яка знижує силу збудження клітин аналізатора в корі великих півкуль головного мозку.