Самосвідомість особистості і її життєвий шлях

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Самосвідомість особистості і її життєвий шлях

1.1 Свідомість та самосвідомість

Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки людині як суспільно-історичній істоті, с свідомість. Свідомість -- це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе [6; 122].

Підсистема особистості «свідомість-самосвідомість» відображає її обґєктивний світ, індивідуальну свідомість.

СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлексії, адекватного відоб-раження навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батькі-вщини, обовґязку тощо, а також створення до них свого ставлення [1; 639].

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення.

Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь обґєкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим [6;123].

Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними.

Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів (психічних образів) ґрунтується на таких засадах:

по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає;

по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває.

Однак усвідомлення психічних процесів не означає ні те, що людина завжди усвідомлює зміст свого сприйняття, мислення, уваги, ні те, що вона усвідомлює себе в цьому процесі. Йдеться лише про те, що людина може усвідомити себе в цьому процесі.

Конкретною формою реального усвідомлення людьми обґєктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять [1; 639].

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб'єкта, на його власну діяльнісь, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена - самосвідомості [6; 131].

Самосвідомість - це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість. САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо [1; 641].

Генетично самосвідомість виникає пізніше свідомості. Вона зґявляється на нових етапах розвитку індивіда як специфічний прояв спрямованості свідомості. Початок формування самосвідомості припадає на ранні дитячі роки. Діти в 3-4 роки вже виділяють себе з оточення і мають елементарне уявлення про себе. Подальший шлях формування людини полягає в поступовому звільненні від безпосереднього впливу середовища та становлення її як творця цього середовища.

Психологічна сутність самосвідомості полягає в тому, що в ставленні особистості до себе закладена здатність її самоудосконалення. Пізнання своїх особливостей допомагає людині змінювати себе, корегувати свої дії, долати негативне. Психологія кожної людини складна та багатогранна, вона має глибинний простір [2;242].

Самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексфї, до погляду на себе немовби «збоку». Як об'єкт самопізнання особистість - це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, яко вона відома собі і якою вона сприймається, мислиться, з її тчки зору, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей [6; 131].

Самосвідомість забезпечує встановлення рівноваги між зовнішніми впливами та внутрішнім станом субґєкта, визначає формування свідомої поведінки людини. З одного боку вона виступає як результат розвитку особистості, з другого - як регулятор цього процесу. Отже, самосвідомість поєднує пізнання та переживання. В цьому проявляється цілісність, єдність людського Я [2; 242].

На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів, поведінки, інтересів, своєї позиції у суспільстві. Якщо свідомість є знання про іншого, то самосвідомість- знання людини про саму себе [6; 131].

Розрізняючи свідомість і самосвідомість, варто зауважити, що, попри специфіку виявів, розмежувати їх можна лише в абстракції, оскільки в реальній життєдіяльності людини вони внутрішньо єдині. У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до свого «Я», а процеси самосвідомості можуть здійснюватися лише на основі свідомості. Людина не лише усвідомлює вплив обґєктів реального світу й своїми переживаннями виявляє ставлення до них, а, виокремивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе.

Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає субґєктом виховання, тобто самостійно і свідомо формулює мету виховання й досягає її. Рівень її розвитку й вияву в людини залежить від накопичених знань і виробленого світогляду, її ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе. Її характеризує активність. Під час відображення дійсності інформація, яку отримує людина, відображається не механічно, а свідомо перетворюється відповідно до мети, завдання та її досвіду [1; 640].

Проблема самосвідомості мало досліджена, не зважаючи на те, що цим феноменом цікавились ще античні філософи. Сучасні підходи до вивчення самосвідомості тісно повґязані з дослідженням становлення особистості як реального субґєкта життєдіяльності

В українській психологічній школі біля витоків вивчення проблеми самосвідомості стояв П.Р. Чамата. Самосвідомість він визначав як усвідомлення людиною себе самої та своїх відношень до зовнішнього світу, ставлення до інших людей. Ідеї П.Р. Чапати розвивали його послідовники Л.С. Сапожникова, М.Й. Боришевський та інші.

Предметом досліджень Л.С. Сапожникової була самооцінка дітей різного віку, її звґязок з рівнем домагань учнів, з позицією їх в колективі. Зміна соціальної ролі, рівня домагань актуалізує питання «Хто Я», «Який Я» і сприяє формуванню внутрішнього світу. В цьому процесі регулюючу роль відіграє самооцінка як важливий чинник успіхів, що стимулює самовиховання та розвиток індивіда.

М.Й. Боришевський вивчає механізми саморегуляції як вияв внутрішньої самоактивності особистості. Він дослідив залежність процесу саморегулювання від інтелектуального, морального розвитку особистості та її емоційно-вольової сфери [2; 243].

1.2 Структура самосвідомості

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які повґязані з усіма аспектами її психічної діяльності:

ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища [1; 641].

Самооцінка -- оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, критичність та ін [5; 229].

Самооцінка особистості - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності - частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані) [1; 641]. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість в цілому, - розрізняють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну, недиференційовану самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості [6; 132].

Самооцінка є складовою “Я-концепції”, “Я-образу”, виявом суб'єктивної активності особистості [5; 233].

Самопізнання повґязано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні. В особистому і соціальному аспектах самоствердження має різні форми.

Особливо важливо самоутвердження в молоді роки - в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн).

Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання [1; 641].

1.3 « Я-концепція »

“Я-концепція” (лат. conceptio -- сприйняття) -- цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного “Я”, формування якого відбувається поетапно аж до самосвідомості. Йдеться про відносно стійку, певною мірою усвідомлену систему уявлень індивіда про себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе [5; 233].

«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. «Я-концепція» формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.

Самосвідомість у психологічній літературі розглядають як складне родове утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як субґєкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність. Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» - реальне, «Я» - ірреальне, теперішнє, майбутнє, фантастичне тощо.

На відміну від самосвідомості, образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить невідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність, індивіда, його особистісну сутність досягти субґєктивної гармонійності. «Я» - концепцію вивчають науки про людину і суспільство [1; 642].

Розглянемо деякі погляди вчених на психологічну проблему «Я». Ще на початку XX ст. П. Лігше розглядав «Я» як обґєднуючий компонент свідомості. Він вважав «Я» діяльним, реальним субстратом індивідуальної свідомості.

У свою чергу Джемс виокремлював емпіричне пізнавальне «Я» і чисте «Я» як елементи свідомості. Між ними існує єдність і боротьба протилежностей.

Відомий психоаналітик З. Фрейд вважав внутрішнім джерелом розвитку «Я» особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба «Его» та «Супер-Его») [2; 246].

Представники гуманістичної психології описують феноменологію особистості, тобто те, як людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні події свого життя.

Проблеми розвитку «Я-концепції» та виховання широко висвітлював Р. Берне. Автор чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираження у систематизованій «Я-концепції» (А. Маслоу, К. Роджерс).

За своїм змістом «Я-концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.

А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації індивіда, його можливому рівню. В результаті субґєкт шукає нові способи поведінки, які дозволяють йому більш самоактуалізуватися. У своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття «Я», оскільки кожна людина розвґязує питання: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ «Я», складається в умовах особистісного життєвого досвіду [1; 643].

У сучасних психологічних дослідженнях підкреслюють роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначають, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (ідентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції «Я-концепції» виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - «я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «я прагну».

Процес самоконцептуальності змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі «Я» ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває в стані формування, то у студентів спостерігаються значні зрушення в напрямі особистісної сталості «Я-концепції». Самосприйняття в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сімґї [1; 644].

1.4 Життєвий шлях людини

свідомість психіка людина образ

Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову структуру. Кожна фаза - якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багато вимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких має свою історію.

Щоб зрозуміти значення певного періоду життя, треба порівняти його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвитку особистості. Долаючи життєвий шлях, людина розвивається як особистість і суб'єкт діяльності, а разом з тим - як індивідуальність. Сукупність таких "вимірів" становить просторову структуру життєвого шляху [3; 189].

У психології зроблено багато спроб періодизувати психічний розвиток індивіда, проте дотепер немає загальноприйнятої системи періодизації. Це пояснюється різним розумінням детермінації вікових ступенів цього процесу і критерїїв їх визначення. Узагальнюючи результати досліджень багатьох психологів - Л.І. Божович, Л. Бернара, Ш. Бюлер, Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна, український психолог В.Ф. Моргун разом з Н. Ю. Ткачовою запропонували цілісну схему періодизації розвитку особистості впродовж усього життя.

1. Фаза новонародженості як початкова ланка раннього дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості. В момент народження відбувається перша криза, пов'язана з різкою зміною ситуації розвитку, з переходом від біологічного типу розвитку до соціального. Фаза новонародженності триває, за різними даними, від одного до двох місяців. Критерієм завершення цієї фази вважається утворення зв'язку «дитина - дорослий», коли з'являється позитивна емоційна реакція дитини на дорослу людину, починається становлення суто соціальної потреби - потреби у спілкуванні. В цей період виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. А головне - формується диференційоване ставлення до фізичних предметів і до людини.

2. Стадія немовляти(до 1 р.). На цьому етапі психічного розвитку дитини провідною є потреба у спілкуванні, а провідною діяльністю - спілкування. За своєю формою спілкування немовляти є безпосередньо емоційним. Потреба у спілкуванні не є природженою, вона виникає за виникнення двох головних умов - задоволення об'єктивної потреби немовляти у догляді та піклування дорослих і відповідної поведінки старшого партнера зі спілкування. На цій основі у немовляти в процесі власної діяльності та спілкування з дорослими формується певне психічне новоутворення, що є передумовою розвитку особистості, свідомості.

3. Перехід до раннього дитинства(1-3р.). В цей період різко зростає незалежність дитини від дорослого. Дитина оволодіває ходінням та предметними діями, стає більш активною. Центральна лінія психічного розвитку дитини у цей час визначається предметно- маніпулятивною діяльністю, у річищі якої інтенсивно формуються інші види діяльності - пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо. На стадії від двох до трьох років у дитини виникає новоутворення, пов'язане з первісним усвідомленням власної «самості», усвідомленням себе окремою людинию, діячем. Протягом двох-трьох років зароджується самосвідомість особистості, з'являється «Я» [6; 146].

4. Дошкільне дитинство. Основна потреба цього віку - брати участь у житті й діяльності дорослих. В цей час реалізується новий тип діяльності - гра. В процесі гри дитина оволодіває нормами суспільного життя, пізнає основні функції людей, орієнтується у значення основних видів суспільноїдіяльності. Водночас відбувається первинне самопізнання, усвідомлюється власний внутрішній світ, здійснюються перші спроби свідомого саморегулювання. Як вважають деякі психологи, в дошкільному дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент пов'язаний, на думку О.М. Леонтьева, насамперд із формуванням такого важливого психічного новоутворення, як механізм підрядності мотивів, коли суспільні мотиви вперше підпорядковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини.

5. Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цього вікового періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систематична навчальна діяльність у школі. Навчальна діяльність є провідною в цьому віці у тому плані, що організоване суспільством навчання веде за собою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних здібностей.

6. Підлітковий вік. У цей період починається перехід до дорослості. Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особистості. Центральним психологічним новоутворенням є почуття дорослості. Підліток протиставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм самостійності». Це суб'єктивно приводить його до відмежування від навколишнього світу, усвідомлення себе, відкриття власного «Я» і як наслідок - до зацікавленості власним внутрішнім життям і внутрішнім світом інших людей [6; 147].

Інтенсивно формується власна особистість. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований процес самовдосконалення на основі обраного ідеалу. Зміни в особистості підлітка є такими помітними і значущими, що свідчать про «друге народження особистості». У перехідний період відбувається перетворення особистості підлітка на зрілу особистість.

7. Старший підлітковий вік (15-17р.). соціальна ситуація психічного розвитку старшого підлітка визначається його потребою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідною діяльністю є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнбого дорослого життя. Головними запитаннями для підлітка є «Ким бути?» і «Яким бути?», що характеризують два основних напрямки пошуків - професійного і морального самовизначення. Підліток ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмерття, формування світогляду тощо.

8. Перехід до юності (17-18 р.) характеризується суттєвою пербудовою особистості, пов'язаною зі змінами в житті молодої людини. Він здійснює перехід від пізнання світу до його перетворення, від більш або менш автономногоіснування в сім'ї до самостійного творення себе і власної долі, до самоствердження власного «Я» у творчій професійній діяльності.

9. Юнацький вік (18-23 р.) - завершення перехідного стану від дитинства до дорослості, вступ у світ дорослих. У психологічному плані в цей час відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя. Час юності можна розділити на два підперіоди. В перший період відбувається переважно особистісне самовизначення, коли встановлюються дружні стосунки з оточенням, відбувається злиття «Я» і «Ти» у міжособистісному спілкуванні. У другому періоді провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення.

10. Молодість (24-30р.). Це початковий період зрілості. Перший стан молодості психологічно характеризується як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами і обов'язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя. В цей час відбувається перехід до другого, «осілого» періду молодості [6; 149].

11. Перехід до розквіту (близько 30р.). На цій сдадії, на думку деяких психологів, відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попердній період, недостатнього розуміння складних процесів життя, неглибокого аналізу минулого та самоаналізу власної особистості.

12. Розквіт (31- 40р.). Середина життя, «золотий вік» людини - період найвищої працездатності й віддачі. Особистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повноцінним спеціалістом, сім'янином, досягає вершин творчості. Виникає потреба передати людям те найкраще, що накопичено, напрацьовано. Наприкінці цього періоду людина вперше замислюється над запитанням «Що залишається людям?».

13. Зрілість (40-55р.). Людина досягає вершини професійної майстерності, певного становища у суспільстві, накопичує професійний досвід спілкування з людьми. Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колективній творчості, що набуває статусу провідної діяльності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але у специфічній формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду зрілості можлива криза, пов'язана зі змінами соціальної ситуації та віковою перебудовою організму.

14. Старість (від 55р.). Цей період являє собою природну і здорову частину життя, що має бути щасливою для людини і косною для суспільства.

Провідна потреба похилого віку полягає в перданні молодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми. У людей похилого віку виявляються також потреби у колективі, у повазі до себе, у самоствердженні [6; 150].

Висновки

Отже, самосвідомість - це вищий рівень розвитку свідомості людини, основа формування її розумової активності і самостійності особистості в її судженнях, відносинах, діях і вчинках. Самосвідомість - це усвідомлення особистістю своїх можливостей у конкретних умовах життя і діяльності.

Загальновизнана багаторівнева структура самосвідомості. Залежно від підстави поділу прийнято виділяти: когнітивний компонент, основу якого становить процес самопізнання, афективний компонент, в основі якого лежить самоставлення, і поведінковий компонент, який характеризується процесом саморегуляції.

Формування свідомості протягом життєвого шляху людини проходить ряд послідовно ускладнюваних стадій, які пов'язані з віковими етапами психічного розвитку людини. На кожному новому етапі свого розвитку людина набуває нових психічних властивостей. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості. При цьому складається неповторна специфічність особистості - її індивідуальність.

Щоб кожна людина відкрила себе як неповторну індивідуальність, усвідомила свою позицію в соціальному оточенні, де вона живе, потрібно пізнати себе. Психологічне значення самосвідомості полягає в тому, що кожна людина не лише пізнає, але і творить сама себе, утверджує свою самоцінність, право на саморозвиток, самовиховання, самоосвіту. Через самопізнання відбувається розвиток особистості.

Список використаної літератури:

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Навчальний посібник / 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007.- 968 c.

2. Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. Психологія. Навчальний посібник / К.: Фірма "ІНКОС", 2005.- 351 c.

3. Загальна психологія : Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. - К.: Форум, 2000.

4. Коваленко А.Б., Корнєв М.Н. Соціальна психологія: Підручник. - К., 2006. - 400 с.

5. Орбан-Лембрик Л.Е. Навчальний посібник. Соціальна психологія. - К. «Академвидав» ., 2005. 448 с.

6. Психологія: Підручник / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка та ін.; за ред. Ю.Л. Трофімова. - 2-тє вид. Стереотип. - К.: Либідь, 2000. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru