Становлення та розвиток психологічної теорії колективу у вітчизняній психології (1920–1990 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук

19.00.01 - загальна психологія, історія психології

Становлення та розвиток психологічної теорії колективу у вітчизняній психології (1920-1990 роки)

Ніколаєнко Олена Василівна

Харків 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С. Сковороди Міністерство освіти і науки України.

Наукові керівники:

кандидат психологічних наук, професор Шпалінський Владислав Вікторович, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, завідувач кафедри психології та менеджменту;

доктор психологічних наук, професор Дусавицький Олександр Костянтинович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри психології

Офіційні опоненти:

доктор психологічних наук, професор, член кореспондент АПН України Носенко Елеонора Львівна, Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри педагогічної психології та англійської мови

кандидат філософських наук, доцент Корнєв Микола Никифорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри соціальної психології

Провідна установа: Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, лабораторія методології і теорії психології, м. Київ

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крейдун Н.П.

Анотація

Ніколаєнко О.В. Становлення та розвиток психологічної теорії колективу у вітчизняній психології (1920-1990-рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук за спеціальністю 19.00.01 - загальна психологія, історія психології. Харківський національний університет ім. В.Н. Карабіна. - Харків, 2004.

Дисертація присвячена питанням становлення та розвитку вітчизняної психологічної теорії колективу у 1920-1990 роки. Проаналізовані соціально-економічні умови, характерні для суспільства в досліджуваний період, та соціально-політичні формації, що мали суттєвий вплив на становлення психологічної теорії колективу, внаслідок чого вона була вкрай ідеалізованою.

Здійснено систематизацію сучасних наукових підходів до проблеми колективу: діяльнісний, соціометричний напрямок, параметрична концепція та організаційно-управлінський підхід. Виявлено суттєві відмінності даних концепцій у трактуванні поняття колективу, визначенні його структури, рівнів та етапів розвитку.

У процесі наукового аналізу існуючих теорій колективу виявлені два найбільш вагомих підходи: теорія діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків А.В. Петровського та параметрична концепція Л.І. Уманського. Представлена їх порівняльна характеристика, виявлені переваги та недоліки.

У роботі узагальнено матеріал, який висвітлює значення психологічної теорії колективу в оптимальній організації навчально-виховного процесу.

Ключові слова: діяльність, колектив, лідерство, міжособистісні стосунки, особистість, феномени.

Аннотация

Николаенко Е.В. Становление и развитие психологической теории коллектива в отечественной психологии (1920-1990года). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата психологических наук по специальности 19.00.01 - общая психология, история психологии. Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2004.

В диссертации, на основе анализа теоретического материала и экспериментальных исследований по психологии малых групп и коллективов, раскрыты предпосылки создания, процесс становления и развития психологической теории коллектива в отечественной психологии. Показана неразрывная связь теории коллектива с социально-экономическими и политическими условиями развития общества, определены направления актуализации ее основных положений за исследуемый период в современной психологической практике.

Создание психологической теории коллектива было обусловлено с одной стороны, принципиально новыми социально-экономическими условиями, сложившимися в обществе в послеоктябрьский период, а с другой стороны, новыми методологическими задачами, которые стояли перед общей психологией. Необходимо было создание таких психологических теорий, которые бы позволили описать явления поведения личности в группах разного уровня развития. Определение коллектива как группы особого уровня развития, дает возможность увидеть перспективность использования в психологии принципа деятельности, способствует решению проблемы взаимоотношений группы и личности, а также построить определенную классификацию групп с точки зрения эффективности совместной деятельности и разных форм активности личности в группах.

В результате проведенного исследования выделено ряд этапов становления отечественной психологической теории коллектива. На каждом из которых были внесены существенно новые положения в само определение понятия коллектива, его роль и значение в формировании личности в системе межличностных отношений. На первом этапе (1920-1950 гг.) основное внимание уделяется проблеме влияния коллектива на формирование личности, при этом рассматривалась не фатальная зависимость личности от коллектива, а активная позиция личности в коллективе, проявление ее индивидуальности. Однако исследования носили частный характер, не было выработано единого методологического принципа, а главное, основные принципы исследования личности переносились на исследования групп, что привело к ограниченности существующих в тот период теорий.

Второй этап (60-е годы ХХ ст.) характеризовался созданием психологических центров, деятельность которых была направлена на изучение морального формирования личности в коллективе и изучение эмоциональной сферы коллектива. Но педагогическая направленность теории коллектива привела к тому, что понятие совместной деятельности не имело развернутого психологического смысла и поэтому ее использование в других сферах практической деятельности сводилось к минимуму. Третий этап (70-80 годы) характеризовался интенсивным использованием принципа деятельности в психологических исследованиях теории коллектива. На основе принципа предметной деятельности изучались психологические феномены межличностных отношений в коллективе, активность личности в группах разного уровня развития. В этот период была сформирована психологическая теория коллектива и определены приоритетные концепции (теория деятельностного опосредствования межличностных отношений А.В. Петровского и параметрическая концепция Л.И. Уманского), которые в наибольшей степени повлияли на дальнейшее развитие научной мысли в этой области. В работе представлена их сравнительная характеристика, отмечены основные достижения и недостатки. Рассмотрены принципиальные отличия групп высшего уровня развития - коллективов от диффузных групп. Большое значение в данных концепциях уделяется проблеме развития личности в коллективе. Влияние группы на личность состоит в том, что оно прямо пропорционально уровню развития группы как коллектива: чем выше этот уровень, тем более глубокое положительное влияние на личность и наоборот.

Четвертый этап (90 годы) отличается широким использованием положений психологической теории коллектива при исследовании личности на разных этапах возрастного развития, а также при исследовании коллективов в новых видах трудовой деятельности, где малая группа становится основным элементом социального действия.

В диссертации проанализированы также исследования основных феноменов коллектива: коллективистическое самоопределение, ценностно-ориентационное единство, надситуативная и наднормативная активность, действенная групповая эмоциональная идентификация, референтность, психологический климат. Наличие или отсутствие этих феноменов позволяет дифференцировать группы разного уровня развития. Учитывая возникновение новых видов групп и объединений в новых социальных условиях, возникает необходимость глубокого изучения функционирования личности в этих общностях с использованием положительного опыта психологической теории коллектива.

Ключевые слова: деятельность, коллектив, лидерство, личность, межличностные отношения, феномены.

Summary

Nikolayenko O.V. Formation and developing of psychological theory of a collective in the psychology of our country. (1920-1990 years). Manuscript.

The thesis is presented for the Candidate of Science Degree in Psychology, specialty 19.00.01 - Common psychology, the history of psychology. Kharkov National University named after V.N.Karazin. - Kharkov, 2003.

A process of forming and developing psychological theory of a collective in the psychology of our country (in 1920-1990 years) is investigated in the thesis. Social and economical conditions, which were characteristic ones in the searching period, and social and political structures, which had essential influence on the formation of psychological theory of a collective with idealization of it, were analyzed in the thesis.

Systematization of modern scientific approaches for the problem of a collective was carried out. There are such approaches as operational, sociometrical direction, parametric conception and organizing and managing approach. Essential distinctions of the given conceptions in the sense of concept of a collective were found out, taking to attention structures of a collective, it's levels and stages of developing. In the process of scientific analysis of the existing theories of a collective two the most significant approaches are exposed. They are A.V.Petrovskiy's theory of active mediation of person relations and L.I.Umanskiy's parametrical conceptions. Comparative characteristics of these approaches, their advantages and defects are considered.

The scientific material, which highlights the significance of psychological theory of a collective for the optimal organization of teaching process, was generalized in the thesis.

Key words: activity, group, leadership, person, person relations, phenomenon.

1. Загальна характеристика роботи

психологічний колектив міжособистісний

Актуальність дослідження. В умовах сучасної України особливої актуальності набувають проблеми формування творчої особистості, виховання молоді завдяки оволодінню гуманістичними цінностями, нормами демократичної культури. Особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв'язків, що опосередковуються змістом, цінностями спільної діяльності. Ці міжособистісні зв'язки проявляються в кожному члені колективу і разом з тим утворюють особливу якість групової діяльності, яка їх опосередковує. Ці та інші завдання неможливо вирішити без звернення до вітчизняної психологічної теорії колективу, центральним питанням якої була і є проблема поведінки та формування особистості в колективі. Для виявлення закономірностей та тенденцій розвитку теорії колективу важливим залишається аналіз соціально-економічних і політичних умов у країні, що сприяли формуванню підґрунтя її становлення. Теорія колективу дозволила зрозуміти основні ознаки колективу як суб'єкта діяльності, як групи вищого рівня розвитку, теоретично їх обґрунтувати, а також запропонувала загальний методологічний принцип, який можна застосовувати при вивченні будь-якої групи, а саме: принцип діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків.

Виконуючи різні соціальні функції, людина стає членом чисельних соціальних груп, вона формується в атмосфері цих груп, є фокусом, у якому схрещуються різні групові явища. Для особистості це важливо з огляду на те, що, з одного боку, визначається об'єктивне місце особистості в системі соціальної діяльності, з іншого - впливає на формування свідомості людини. Особистість віддзеркалює систему поглядів, уявлень, норм, цінностей численних груп, тому уважне вивчення цих груп та колективів є важливим для розуміння того, якою особистістю стане людина, для визначення складної системи її ставлень до навколишньої дійсності.

Цим проблемам присвятили свої праці такі дослідники, як Є.А. Аркін, А.С. Залужний, В.М. Бехтєрєв, Г.А. Фортунатов, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, Г.М. Андрєєва, О.О. Бодальов, О.І. Донцов, О.К. Дусавицький, Л.П. Буєва, Я.Л. Коломінський, А.Б. Коваленко, М.Н. Корнєв, Р.Л. Кричевський, Б.Д. Паригін, А.В. Петровський, К.К. Платонов, Л.І. Уманський, В.В. Шпалінський, М.Г. Ярошевський та інші.

Однак аналіз вітчизняної психологічної літератури показав, що проблема формування та практичного застосування психологічної теорії колективу не була предметом системного вивчення й окремого аналізу, який передбачив би цілісну характеристику умов становлення та розвитку психологічної теорії колективу.

Досліджувана проблема потребує всебічного цілісного вивчення. Це пояснюється тим, що: критичне осмислення історичного шляху психологічної теорії колективу допоможе запобігти помилок у роботі як практичного психолога, так і керівника будь-якої галузі суспільства; вивчення історико-психологічного досвіду дає можливість проаналізувати подальший розвиток і використання методологічних принципів та прийомів, запропонованих вітчизняною психологічною теорією колективу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри психології Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. “Психологічні основи формування особистості у навчально-виховному процесі в школі та педагогічному вузі” (номер держреєстрації 200199U004104).

Об'єкт дослідження - система теоретичних положень про колектив, сформованих у вітчизняній психології.

Предмет дослідження - шляхи розвитку психологічної теорії колективу у вітчизняній психології в 1920-1990 роки.

Мета дослідження - аналіз передумов і основних етапів становлення психологічної теорії колективу у вітчизняній психології в 1920-1990 роки.

Завдання дослідження:

Проаналізувати передумови становлення психологічної теорії колективу на початку 20-х років.

Розкрити динаміку становлення психологічної теорії колективу у вітчизняній психології в 1950-1990-і роки;

Виявити специфічні риси основних концепцій психологічної теорії колективу.

Визначити напрямки актуалізації основних надбань психологічної теорії колективу за досліджуваний період у сучасній психологічній практиці.

Методи дослідження. Для повного розкриття поставлених завдань було використано комплекс взаємодоповнюючих методів:

1) хронологічний, що дозволило розглянути процес становлення вітчизняної психологічної теорії колективу в динаміці та послідовних змінах; діахронічний, за допомогою якого досліджувалися етапи розвитку психологічних концепцій колективу та якісні зміни в них; історично-змістовий та критичний аналіз психологічних поглядів зарубіжних авторів та сучасних вітчизняних психологів;

2) теоретичний - при аналізі й узагальненні психологічної літератури з проблеми; метод аналізу та синтезу - на етапі визначення предмету, мети, завдань дослідження.

Методологічну основу дослідження становить теорія наукового пізнання з її вимогами об'єктивності, науковості, зв'язку історії з сучасністю; фундаментальні положення і принципи психологічних наук щодо психологічних механізмів міжособистісного сприймання (О.О. Бодальов, Г. Оллпорт, О.І. Папкін та інші), психологічна теорія діяльності (О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, С.Л. Рубінштейн та інші). У ході дослідження використовувались принципи історизму, детермінізму, послідовності, системності, а також ідеї формування всебічно розвиненої гуманної особистості, її духовності, творчого використання спадщини минулого в сучасній психологічній практиці.

Теоретичну основу дослідження складають: психологічна теорія особистості (О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, К.К. Платонов, В.А. Петровський та інші), формування особистості в колективі (В.С. Агеєв, О.О. Бодальов, М.П. Бондаренко, Я.Л. Коломінський, О.В. Киричук, О.М. Лутошкін, А.С. Макаренко, Т.М. Титаренко, Л.І. Уманський та інші), положення про розвиток колективу (О.І. Донцов, О.К. Дусавицький, М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко, Е.Л. Носенко, Р.С. Нємов, А.В. Петровський, В.І. Цибух, В.В. Шпалінський та інші).

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній:

- вперше виявлено та узагальнено історичні передумови становлення психологічної теорії колективу;

- визначено основні концепції психологічної теорії колективу, які найбільшою мірою вплинули на подальший її розвиток та стали методологічною базою для нового підходу в дослідженні впливу міжособистісних стосунків на розвиток особистості в групах та колективах;

- проаналізовано вплив зарубіжного досвіду на процес становлення і розвитку вітчизняної психологічної теорії колективу, а саме: на відкриття нових феноменів малих груп, що дозволяють визначати рівень їх розвитку та аналізувати динаміку міжособистісних стосунків.

Теоретичне значення полягає в узагальненні теоретичного матеріалу та експериментальних досліджень з психології малих груп та колективів; обґрунтуванні сукупності умов, які забезпечують високу ефективність суспільної діяльності при використанні положень психологічної теорії колективу; розкрито специфіку і зміст процесу становлення психологічної думки з проблеми вивчення груп та колективів в період 1920-1990 років; показано нерозривний зв'язок між формуванням психологічної теорії колективу та соціально-економічними умовами на різних етапах розвитку суспільства.

Практичне значення полягає в тому, що проаналізоване в дисертації широке коло проблем з психологічної теорії колективу, різних підходів до її становлення дає змогу у нових соціальних умовах розв'язувати практичні завдання з проблем міжособистісних стосунків в малих групах, виявляти рівень їх розвитку, розв'язувати проблеми керівництва та лідерства, діагностувати психологічний клімат, забезпечувати високий рівень ефективності діяльності. Розглянута в роботі історія становлення психологічної теорії колективу може бути використана для удосконалення навчальних курсів вищої школи з таких галузей, як загальна, вікова, соціальна психологія, а також при підготовці відповідних навчальних посібників та методичних рекомендацій з вищезазначених курсів. На основі матеріалів дослідження дисертантом розроблений спец. семінар “Розвиток особистості в групі” для студентів різних факультетів.

Достовірність дослідження та його висновків забезпечується широким використанням великої кількості історично-психологічної літератури та першоджерел досліджуваного періоду, а також комплексом методів, що відповідають предмету, об'єкту та завданням дослідження, всебічним обговоренням його концептуальних положень та результатів.

Апробація роботи. Результати дослідження були представлені й обговорені на засіданнях кафедри психології Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, на Всеукраїнській науково-практичній конференції (м. Суми, 1998), IV Міжнародних психологічних читаннях (м. Харків, 2002).

Публікації. Основний зміст роботи відображений у 12 публікаціях, із них 7 статей у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг основного змісту роботи - 187 сторінок. Список використаних джерел налічує 315 найменувань.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету й головні завдання, методологічні основи, методи дослідження, наукову новизну, теоретичну й практичну значущість дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні й історичні аспекти дослідження психології колективу у вітчизняній психології” на підставі літературних джерел розкрито передумови створення, процес становлення та розвитку психологічної теорії колективу у вітчизняній науці, показано її нерозривний зв'язок із соціально-економічними та політичними особливостями розвитку держави.

Нові соціально-економічні умови, що були створені в країні в післяжовтневий період, привели до необхідності формування та розвитку конкретних психологічних теорій, які описують нові явища поведінки особистості в групах різного рівня розвитку. Саме до таких теорій відноситься психологічна теорія колективу.

Проведений аналіз літературних джерел свідчить про те, що вже в перші роки становлення вітчизняної психології проблема груп і колективів - одна з найактуальніших у психології. Їй було присвячено великий цикл теоретичних та експериментальних праць (М.А. Рейснер, К.Н. Корнілов, Б.В. Бєляєв, В.М. Бехтєрєв, М.В. Ланге, Є.А. Аркін, А.С. Залужний та інші). Теоретичною та методологічною основою аналізу внеску зазначених авторів у розвиток і становлення вітчизняної психології є фундаментальні праці А.В. Петровського. Актуальність проблематики малих груп і колективів, була пов'язана з розвитком самої психології як системи наукового знання. А введення експериментального методу закономірно обумовило провідну роль малої групи як об'єкту наукових досліджень.

У розділі зазначено, що проблема взаємовідносин особистості з організованим колективом розглядалась вітчизняною психологією 20-30-х років перш за все при дослідженні дитячих колективів. Відомі вчені Є.А. Аркін, П.П. Блонський, А.С. Соколянський намагалися виявити характер впливу колективу на формування особистості. В їх працях розглядається не фатальна залежність особистості від колективу, не придушення в колективі індивідуальності, а свідома, активна позиція особистості в групі.

Значну роль у становленні теорії колективу відіграли наукові праці та практична діяльність В.М. Бехтєрєва (1921-1928 р.). Він першим за основу поняття колективу взяв єдність цілі. Предметом його дослідження стає вивчення активності та поведінки особистості в колективі. Під його впливом одним із центральних в психологічній науці того часу було поняття міжіндивідуальної взаємодії в групах і колективах. Хоча взаємодія трактувалася з формально-логічних позицій, вона знаменувала перехід до розуміння групи як організованої системи індивідів, що взаємодіють. Однак дослідження механізмів формування спрямованості особистості, особливостей взаємодії особистості із соціальним середовищем, закономірностей утворення індивідуальних і групових норм поведінки обмежувалися виявленням елементарних зв'язків особистості з навколишнім середовищем. Обмеженість даної теорії полягає і в тому, що в ній закони розвитку особистості переносилися на вивчення розвитку групи. Це уявлення є ще дуже недосконалим, але фіксує важливий рубіж становлення психологічної теорії колективу.

Неодноразово у своїх дослідженнях звертався до проблеми колективу та його ролі в розвитку особистості Л.С. Виготський. Він доводив, що розвиток особистості та розвиток колективу є взаємозалежними процесами. Подальший розвиток психології груп і колективів гальмувався через невідповідність між найважливішим завданням виховання особистості в колективі, та механістичним трактуванням особистості. Залишилася нерозкритою центральна проблема всієї психології - проблема особистості та її розвитку в групах та колективах.

Це протиріччя пізніше було успішно розв'язане насамперед, у діяльності видатного педагога А.С. Макаренка, що використовував у своїй практичній діяльності соціальний, діяльнісний підхід. Він вважав, що особистість не можна уявляти поза суспільством, окремо від нього, її можна зрозуміти тільки в колективі й через колектив. Першою ознакою колективу, за теорією А.С. Макаренка, є його соціальна спрямованість, яка забезпечує особливу якість особистостей, а саме їх цілеспрямованість. Суспільство та колектив є необхідною умовою розвитку індивідуальних якостей особистості. Такий підхід до визначення поняття колективу визначало питання про місце особистості в колективі та системі суспільних стосунків. Організація, структура та управління, включаючи керівництво й лідерство, нормативна регуляція поведінки, згуртованість і психологічний клімат, особистість у всьому багатстві та різноманітті її проявів у колективі - це перелік основних питань, що розглядаються в працях видатного вченого. Однак слід зазначити, що дана теорія носила особливий ідеологічний характер і мала ряд недоліків та обмежень. У зв'язку із тим, що вона формувалась в педагогічному напрямку, поняття діяльності не носило розгорнутого психологічного змісту, а сам експеримент проводився на особливих групах, застосування теорії на інших етапах стало неможливим. Після праць А.С. Макаренка в дослідженні колективу на тривалий час запанувала смуга застою. З кінця 50-х років психологічні дослідження в країні починають відновлюватися в статусі самостійних й, таким чином, відкривається новий розділ в історії вітчизняної психології колективу.

Особливе місце у вивченні ролі колективу у формуванні особистості належить В.О. Сухомлинському. Система колективних стосунків виступає, на його думку, основою формування особистості. Він зробив суттєво нові акценти в дослідження активності особистості в колективі. В.О. Сухомлинський розглядав особливу межу активності соціальної позиції особистості та її активність щодо до інших. Саме вона є головною при визначенні інших форм активності особистості до себе та до світу. Визначаючи ознаки колективу та підкреслюючи його значення для всебічного розвитку особистості, автор акцентує увагу на його моральних чинниках. У працях В.О. Сухомлинського міститься і розробка умов позитивного впливу колективу на розвиток особистості, і складний механізм процесу розвитку самого колективу, тобто починає формуватися цілісна концепція колективу.

Аналіз існуючих підходів дозволив простежити динаміку становлення психологічної теорії колективу у вітчизняній психології.

Перший етап - 60-і роки - в історії психології був складним і суперечливим, однак, він значною мірою визначив подальший розвиток наукової думки на наступних етапах. Психологи усвідомлювали необхідність розробки і використання експериментальних методик вивчення колективів і особистості в колективі. Тому створювалися соціально-психологічні центри (спочатку в Ленінграді, а потім у Москві, Києві, Курську, Харкові) з їх практичною орієнтованістю на розгляд проблеми малих груп і колективів.

У дослідженні виявлено, що в 60-і роки інтенсивно вивчаються виробничі колективи (Є.В. Шорохова, К.К. Платонов, Е.С. Чугунова); наукові (М.Г. Ярошевський, В.П. Канцев); шкільні колективи (Л.І. Уманський, Я.Л. Коломінський, О.М. Лутошкін, А.С. Чернишов, А.П. Просецький, Л.І. Новикова, Т.Н. Мальковська); військові (А.І. Кітов, А.Д. Глоточкін, А.М. Столяренко); студентські (Т.В. Карсаєвська, А.Л. Свенцицький, Н.М. Пейсахов, Є.І. Степанова) колективи На перше місце при вивченні взаємостосунків у колективі виступає проблема морального формування особистості в колективі (Л.І. Новикова, Х.Й. Лійметс). Предметом різнобічного вивчення психологів стає також емоційна сфера колективу (О.М. Лутошкін, Б.І. Кочубєй, А.Є. Ольшаннікова), оскільки вона є резервом для підвищення ефективності діяльності та індивідуального розвитку особистості.

Другий етап - 70-80-і роки - характеризується суспільним підйомом та інтенсивною науковою розробкою вітчизняної соціально-психологічної теорії колективу. У цей період сформувалося декілька великих дослідницьких напрямків з вивчення феноменів соціальних груп: діяльнісний підхід, соціометричний напрямок, параметрична концепція й організаційно-управлінський підхід. Однак найбільшу популярність і вплив серед фахівців отримали дві теоретичні концепції колективу: стратометрична (А.В. Петровський) і параметрична (Л.І. Уманський). Обидві вони спираються на велику кількість емпіричних даних, які стосуються широкого кола групових феноменів, виходячи із загальних теоретичних і методологічних передумов.

Дослідженням доведено, що розвиток психологічної науки в 70-80-і роки, визначення інтересу до проблеми взаємодії особистості із суспільством на новому етапі розвитку суспільних відносин у країні дали імпульс до дослідження соціально-психологічних механізмів зв'язку особистості з групами й колективами.

У другому розділі “Основні концепції побудови психологічної теорії колективу у вітчизняній психології” висвітлено провідні ідеї стратометричної концепції А.В. Петровського та параметричної концепції Л.І. Уманського, які найбільшою мірою вплинули на розвиток наукової думки в цій галузі.

Проведене дослідження дозволило визначити загальні принципи та конкретні прийоми параметричної концепції Л.І. Уманського. Слід зазначити, що в його працях багато уваги приділяється питанню поетапного розвитку групи як колективу. Основна ідея підходу полягає у припущенні про те, що поетапний розвиток групи здійснюється завдяки розвитку її найважливіших психологічних параметрів: змісту моральної спрямованості групи і організаційної єдності. Своєрідність концепції полягає в тому, що дослідник розглядає цілісну психологічну структуру групи через призму трьох блоків підструктур: суспільного, особистісного та блоку загальних якостей. Л.І. Уманський запропонував визначати колектив ще і через такі характеристики як мікроклімат, референтність, згуртованість, що визначають групу в цілому. Виходячи з перерахованих ознак, вчений виділяє п'ять основних етапів, які проходить група на шляху до колективу: номінальна група, група-асоціація, група-кооперація, група-автономія та група-колектив. Однак, Л.І. Уманський зазначає, що на шляху до колективу група проходить і такі етапи, які містять у собі не лише прогресивні зміни в її психології, а й відповідні кризи. В його концепції колектив розглядається не тільки як соціально спрямована група, а також і “антиколектив”. Л.І. Уманський першим звернув увагу на те, що на розвиток колективу впливає не тільки зміст, але і форма організації діяльності.

Дана позиція була суттєво новою в груповій психології. Однак і вона мала обмеженість у поширенні на широке коло досліджень колективів. Це пояснюється тим, що експериментальні дослідження проводилися у групах, що мали специфічну спрямованість, а також не було розроблено єдиного методологічного принципу дослідження колективів, який можна застосовувати при вивченні будь-яких груп і за будь-яких умов.

У 1973 році А.В. Петровським і його співробітниками було запропоновано новий підхід до розгляду феноменів малих груп і колективів. Цей підхід до групових процесів і психології особистості в групі був визначений як стратометрична концепція групової активності, а надалі - як концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків. Розробкою проблем психології груп та колективів А.В. Петровський почав займатися на початку 60-х років. У роботі “Опыт построения социально-психологической концепции групповой активности” (1973 г.) він показав, що місце особистості в колективі та процеси формування в ньому міжособистісних стосунків, їх характер і закономірності є принципово іншими, порівняно із закономірностями міжособистісних стосунків, які були виділені й зафіксовані раніше в зарубіжній та вітчизняній психології малих груп. Цей підхід до аналізу міжособистісних стосунків у групі дає можливість представити всі внутрішньогрупові процеси як багаторівневу структуру.

На підставі теоретичних та експериментальних праць А.В. Петровського можна стверджувати, що підтвердилася основна гіпотеза його досліджень: у колективі, де взаємовідносини опосередковані цілями й цінностями спільної діяльності, виявляються соціально-психологічні феномени, які якісно відрізняються від явищ, характерних для випадкового скупчення людей, де визначальними є безпосередні стосунки та безпосередня взаємодія між індивідами. Ці якісні відмінності колективу піддаються кількісним дослідженням.

Заслуга А.В. Петровського полягає в тому, що він уперше застосував принцип діяльності для вивчення психології малих груп і колективів. Це дозволило розглядати саму соціальну групу як колективний суб'єкт діяльності. Введення А.В. Петровським у соціально-психологічний експеримент принципу діяльнісного опосередкування дозволило йому побудувати типологію груп, яка враховує рівень їх розвитку. Те, що рівень розвитку групи є найважливішим параметром міжособистісних стосунків, показано в значній кількості теоретичних і експериментальних праць (В.С. Агеєв, В.А. Бакеєв, І.П. Волков, О.І. Донцов, Я.Л. Коломінський, М.М. Обозов, А.І. Папкін, К.К. Платонов, В.В. Шпалінський). Відповідно до даної теорії, особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв'язків, що опосередковуються змістом та цінностями спільної діяльності. Ці міжособистісні зв'язки проявляються в особистості кожного члена групи та разом з тим вони утворюють особливу якість самої групової діяльності, що опосередковує ці особистісні прояви. Особистість формується в групах, які ієрархічно розташовані на ступенях онтогенезу, а характер розвитку особистості визначається рівнем розвитку групи, до якої вона належить і в якій вона інтегрована. Однак в концепції А.В. Петровського не було реалізовано генетико-моделюючий експеримент, що дозволяє дослідити дійсну логіку розвитку особистості в колективі та самого колективу в умовах розвитку предметної діяльності. Цим визначаються певні протиріччя, а саме, в теорії А.В.Петровського заперечується роль, значення принципу провідної діяльності в розвитку особистості.

Реалізація експериментально-генетичного методу при вивченні особистості в колективі у ході формування навчальної діяльності була здійснена на основі доробок В.В. Давидова, Д.Б. Ельконіна, В.В. Рєпкіна, в довготривалому дослідженні О.К. Дусавицького. Ним були отримані принципово нові результати і запропоновано системний підхід до вивчення формування особистості в колективі на різних етапах вікового розвитку. Системний підхід до вивчення формування особистості в колективі при цьому був розглянутий в контексті іншої системи - всебічного розвитку особистості.

Методологічний аналіз проблеми соціального об'єкта визначає підхід до колективу як до цілісності, що включає в себе обидві системи - функціонування і розвитку. Вони були розглянуті в ієрархічному зв'язку, де система розвитку виявляється провідною, а система функціонування - залежною.

У процесі експериментальних досліджень О.К. Дусавицьким і його співробітниками було зафіксовано новий феномен, що раніше не описувався в психології - особлива форма групового лідерства. Утворення такої групи-лідера в системі групової диференціації стало найважливішим механізмом розвитку шкільного класу, перетворення його з дифузійної групи в групу типу колектив. Висока задоволеність міжособистісними відносинами приводила до того, що до кінця молодшого шкільного віку клас набував функцію референтної групи для учнів і ставав основним мікросередовищем їхнього подальшого розвитку.

Теоретичний аналіз проблеми активності особистості й експериментальні дослідження дозволили О.К. Дусавицькому визначити в загальному вигляді соціально-психологічні параметри системи розвитку колективу. До таких параметрів належать: наднормативна активність членів колективу; міра відкритості колективу, що виражається в емоційній ідентифікації з новими йогочленами; рефлексія руху колективу, що виявляється у феномені самокритики.

Звідси випливає, що проблема активності особистості нерозривно пов'язана з проблемою розвитку колективу. Джерелом же руху колективу є не зовнішній імпульс, а сама особистість, яка включена до діяльності. Аналізуючи колектив як цілісну систему, вчений представив його типізацію. До першого типу він відніс усі види учнівських, студентських колективів, а також групи, де рух спрямований від дифузійної групи до колективу. До другого типу віднесені ті колективи, у яких довершене їхнє становлення, або ті групи, що на момент формування уже виступають як колективи. Але таких малих груп, що цілком би відповідали всім вимогам колективу, в дійсності дуже мало. Більшість же реально існуючих малих груп займає проміжне положення між слаборозвиненою групою і високорозвиненим колективом. Однак цей підхід обмежувався самою системою навчальної діяльності та системою освіти. Тому залишається відкритою проблема підтвердження даних теоретичних положень при дослідженні колективів, що опосередковані іншими видами діяльності. Можна стверджувати, що саме в цей період було закладено фундамент сучасної психологічної теорії колективу.

У третьому розділі - “Психологічні феномени колективу” - на основі аналізу значної кількості психологічної літератури встановлюються основні феномени міжособистісних стосунків, що стали предметом вивчення в конкретних експериментальних дослідженнях.

Переводячи розгляд особистості в інтегрований простір, у дослідників з'явилась можливість відповісти на питання про те, що являють собою соціально-психологічні феномени. Знімається альтернатива особистісного та групового. Особистість проявляється через групове, групове - через особистісне. У дисертації доведено, що в експериментальних дослідженнях, проведених під керівництвом А.В. Петровського, були виявлені основні феномени колективу: надання переваги в колективі проявам колективістського самовизначення (І.А. Оботурова, А.А. Туровська), наявність згуртованості як ціннісно-орієнтаційної єдності (В.В. Шпалінський, О.І. Донцов), діюча групова емоційна ідентифікація (А.І. Папкін, М.А. Туревський), надситуативна та наднормативна активність, змістовність мотиваційного ядра вибору в системі міжособистісних стосунків (В.А. Петровський, Н.М. Швалєва), адекватність і сумлінність у покладанні і прийнятті відповідальності за успіхи або невдачі в спільній діяльності (Л.О. Сухинська). Варто зауважити, що в усіх феноменах міжособистісних стосунків наявний момент діяльнісного опосередкування.

В 60-ті роки в центрі уваги психології груп і колективів була проблема поведінки особистості в умовах, коли її індивідуальні ціннісні орієнтації та норми протирічили груповим. У ці роки вважалося, що один із засобів подолання конфлікту між індивідуальним і груповим є конформізм. У розділі показано, що нового вносить ідея колективізму в сутність проблеми групового тиску, групової згоди, підпорядкування, конформізму. Перш за все, треба відзначити виявлення феномену колективістського самовизначення у колективі. У дисертації звертається увага на те, що вперше цей феномен було експериментально досліджено І.А. Оботуровою під керівництвом А.В. Петровського. Він виникає в тому випадку, коли поведінка особистості в умовах соціально організованого групового тиску визначається не безпосереднім впливом групи і не індивідуальними якостями сугестивності, а прийнятими в групі цілями та завданнями діяльності, стійкими ціннісними орієнтаціями.

Другий параметр, важливий для розуміння структури внутрішньогрупової активності, отримав назву згуртованість як ціннісно-орієнтаційна єдність, вперше був вивчений В.В. Шпалінським. Згуртованість розуміється дослідником як форма опосередкування міжособистісних стосунків змістом і цінностями групової діяльності.

В розділі звертається увага на те, що дослідження згуртованості групи як ціннісно-орієнтаційної єдності здійснювалось під керівництвом А.В. Петровського в трьох напрямках. Перший напрямок пов'язаний з працями Л.Е. Комарової, Р.С. Нємова, Ю.В. Янотовської. Вони визначили, що спільна групова діяльність має властивість соціальної апперцепції, тобто здатність спрямовувати увагу групи на оцінку якостей особистості її членів, детермінованих змістом цієї діяльності. Другий напрямок пов'язаний з працями В.В. Шпалінського. Дослідником була визначена залежність між ціннісно-орієнтаційною єдністю та іншими параметрами групової активності. Особливого значення в рамках стратометричної концепції набув третій напрямок, який представлений працями О.І. Донцова. Вчений розглядає колектив як багаторівневу структуру взаємовідносин, що опосередковані змістовною стороною групової діяльності й інтерпретації цієї діяльності як предметної.

У даному розділі проаналізована ще одна важлива форма прояву згуртованості в колективі - діюча групова емоційна ідентифікація. Ця ідея розроблена В.А. Петровським, він же запропонував концептуальний план і конкретну методику дослідження. Цей феномен було віднесено до явищ, характерних для другого прошарку міжособистісних стосунків у колективі поряд з іншими виділеними його параметрами. Наявність або відсутність цього феномена, як і феномена згуртованості у формі ціннісно-орієнтаційної єдності, а також інших феноменів, дозволяє диференціювати групи вищого рівня розвитку від дифузних груп.

У дисертації підкреслюється, що існує ще одна форма інтеграції особистості в колективі, мається на увазі феномен покладання відповідальності в разі успіху або невдачі спільної діяльності. У розділі звертається увага на те, що цій проблемі у вітчизняній психології не приділялося достатньої уваги. У психологічній літературі практично відсутні публікації, привячені аналізу цих явищ.

Досконалим вивченням цього феномену зайнялася Л.О. Сухинська. Вона розглядала стосунки відповідальної залежності як один із важливих параметрів ядерної структури колективу. У розділі зазначено, що рівень розвитку психології дозволив конкретним дослідженням, присвячених вивченню впливу малих груп на індивідів, достатньо глибоко розглянути сферу взаємостосунків особистості та колективу.

В процесі дослідження були виявлені психологічні феномени й іншого характеру, а саме надситуативна та наднормативна активність особистості, що фіксує наявність дій, які виходять за межі необхідності; норми, цінності, які забезпечують існування даного колективу. Наднормативна активність викликається домінуючою в колективі атмосферою високої вимогливості, усвідомленості та відповідальності. Існування наднормативної активності віддзеркалює протиріччя між двома цілісностями: особистістю та колективом. Саме в таких умовах проявляється проблема активності особистості. Особистість не завжди обмежується рамками теорії меж активності, вона виходить за межі норм, правил, цінностей конкретного колективу, але не за межі колективу, а існує в його рамках. Відповідно до цього, особистість виступає в колективі не тільки як елемент, але і як цілісність, що дозволило розглядати активність особистості під новим кутом зору.

У сучасному суспільстві особистість не можна відокремити від колективу. Тому важливо визначити, які групи найбільшим чином впливають на індивіда, сприяють усвідомленню власної поведінки. Такими групами є референтні групи. Встановлено, що в більшості праць, присвячених вивченню референтності, розглядався виключно зв'язок між індивідом та його референтною групою, а в дослідженні Є.В. Щедріної здійснено своєрідне перенесення уявлень про референтність на опис міжособистісних стосунків індивідів у групі.

У дисертації досконало висвітлено теорію лідерства, розроблену А.В. Петровським. У рамках стратометричної концепції лідерство розглядається як складний соціально-психологічний феномен, в якому фіксуються й виявляються важливі характеристики групового розвитку, що мають не лише психологічну, а й соціальну значущість.

Таким чином, в рамках теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків були досліджені феномени, які дозволяють діагностувати рівень розвитку групи. Експериментальні методи дослідження цих феноменів, що були розроблені науковцями, дозволили широко використовувати психологічну теорію колективу в різних видах практичної діяльності забезпечуючи ефективність малих груп та повноцінну активність особистості в них.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення історичного становлення загальних принципів, понять, законів та закономірностей психологічної теорії колективу у вітчизняній психології; визначено напрямки актуалізації основних надбань психологічної теорії колективу за досліджуваний період у сучасній психологічній практиці.

1. Створення психологічної теорії колективу обумовлюється, з одного боку, принципово новими соціально-економічними та політичними умовами, що склалися в країні на початку 20 -х років, а з іншого боку, новими методологічними завданнями загальної психології. Визначення колективу як групи особливого рівня розвитку дає можливість побачити перспективність використання в психології принципу діяльності у нових історичних умовах, сприяє розв'язанню проблеми взаємостосунків групи та особистості, а також побудувати певну класифікацію груп з точки зору ефективності спільної діяльності та різних форм активності особистості в групах.

2. У дослідженні груп та колективів у вітчизняній психології виділяється ряд етапів, на кожному з яких були внесені суттєво нові положення в саме трактування поняття колективу, його ролі та значенні у формуванні особистості в системі міжособистісних стосунків.

2.1 Перший етап (1920-1950 роки) дозволив визначити і охарактеризувати основні умови та напрямки наукових пошуків учених з проблеми дослідження: визначення поняття колективу й побудова його типів; обґрунтування певних елементів структури та функцій колективу; розробка методів дослідження основних феноменів міжгрупової взаємодії. В цей період основна увага досліджень спрямовується на виявлення характеру впливу колективу на формування особистості, при цьому розглядається не фатальна залежність особистості від колективу, не заперечення в колективі індивідуальності, а свідома, активна позиція особистості в групі. Однак дослідження носили частковий характер, не мали єдиного методологічного принципу і головне, основні принципи дослідження особистості переносилися на дослідження груп, що призвело до обмеженості пануючих на той час теорій груп.

2.2 Другий етап (60-ті роки ХХ ст.) характеризувався створенням та відкриттям психологічних центрів, зорієнтованих на проблему морального формування особистості в колективі та вивчення емоційної сфери колективу. У цей період психологічна теорія колективу формувалася в особливих ідеологічних умовах і мала ряд недоліків та обмежень. Її педагогічна спрямованість привела до того, що поняття спільної діяльності не мало розгорнутого психологічного змісту, а самі експерименти проводилися на особливих групах, тому застосування положень психологічної теорії колективу в інших сферах практичної діяльності було обмеженим.

2.3 Третій етап (70-80-роки) характеризувався інтенсивним використанням принципу діяльності в психологічних дослідженнях теорії колективу. На підставі принципу предметної діяльності, який став головним принципом дослідження в той період, вивчалися психологічні феномени міжособистісних стосунків у колективі, активність особистості в групах різного рівня розвитку. В цей час була сформована психологічна теорія колективу та визначені пріоритетні концепції (теорія діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків А.В. Петровського та параметрична концепція Л.І. Уманського), що найбільшою мірою вплинули на подальший розвиток наукової думки в цій галузі.

- Параметрична концепція дозволила розв'язувати проблему формування особистості на різних етапах розвитку малої груп, враховуючи такі параметри групи як її моральна спрямованість та організаційна єдність. Однак дослідження велись тільки до моменту утворення колективу, не низначалося його подальше існування, не фіксувалися ті зміни, що відбувалися в процессі функціонування групи як колективу.

- В концепції А.В. Петровського, яка реально відрізнялась за основними позиціями від усієї традиційної психології малих груп і колективів, уперше було застосовано принцип діяльності для вивчення психології колективів. Це дозволило розглядати саму соціальну групу як колективний суб'єкт діяльності. Особистість вивчалась тільки в системі стійких міжособистісних зв'язків, опосередкованих змістом та цінностями спільної діяльності. Вона формується в групах, які ієрархічно розташовані на ступенях онтогенезу, а характер розвитку особистості визначається рівнем розвитку групи, до якої вона належить і в якій інтегрована.

Однак в концепції А.В. Петровського не була досліджена реальна логіка розвитку особистості в колективі та самого колективу в умовах розвитку предметної діяльності. Таке дослідження було реалізоване у 80-ті роки у межах генетико-моделюючого експерименту при формуванні навчальної діяльності на основі доробок В.В. Давидова, Д.Б. Ельконіна, В.В. Рєпкіна, що дозволило описати взаємозв'язок розвитку особистості та рівня розвитку групи.

2.4 Четвертий етап (90-ті роки) відзначався широким використанням положень психологічної теорії колективу при дослідженні особистості на різних етапах вікового розвитку в педагогічній психології, а також при дослідженні колективів у нових видах трудової діяльності, де мала група стає основним елементом соціальної дії.

3. Основними феноменами психологічної теорії колективу, які були визначені в психологічних дослідженнях, дозволяють діагностувати рівень розвитку групи та робити пропозиції щодо підвищення ефективності її діяльності є: ціннісно-орієнтаційна єдність, колективістське самовизначення, згуртованість, діюча групова емоційна ідентифікація, наднормативна та надситуативна активність, референтометрія.

4. Ураховуючи виникнення нових видів груп та об'єднань у нових соціальних умовах, виникає необхідність глибокого вивчення функціонування особистості в цих спільностях з використанням позитивного досвіду психологічної теорії колективу.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ніколаєнко О.В. Історичні аспекти розвитку психологічної теорії колективу //Вісник ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Педагогіка та психологія. - Харків: ХДПУ,1997. - Вип. 5. - С. 153-157.

2. Ніколаєнко О.В. Психологічні аспекти формування шкільного колективу в роботах А.В. Петровського //Вісник ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. № 3. Психологічні науки. - Харків: ХДПУ, 1998.-Вип. 1.- С. 103-110.

3. Ніколаєнко О.В. Психологічна концепція колективу А.С. Макаренка як основа формування вільної особистості //Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Збірник наукових праць. - Харків, 1998. - Вип. 6. - С. 137-143.

4. Ніколаєнко О.В. Психологічні основи теорії колективу А.С. Макаренка //Творча спадщина А.С. Макаренка у контексті сучасної педагогічної науки і практики: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Суми-Харків-Полтава, 1998. - С. 121-126.

5. Ніколаєнко О.В. Сучасні погляди на проблему колективу. //Придніпровський науковий вісник: Педагогіка середньої та вищої школи. - Дніпропетровськ, 1998. - № 71(138). - С. 25-31.

6. Ніколаєнко О.В. Психологічна теорія колективу А.В. Петровського (методологічні та історичні передумови) //Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Збірник наукових праць. - Харків: ХДПУ,1998. - Вип.8-9. - С. 142-145.

7. Ніколаєнко О.В. Прикладні аспекти психологічної теорії колективу А.В. Петровського в роботі педагога та вихователя //Вісник ХДУ ім. В.Н. Каразіна. Серія Психологія. - Харків: ХДУ, 1999. - № 432. - С. 256-261.