Варіативність концептуалізації емпіричного досвіду психологічних практик

Волик О.Ю.

На сучасному етапі розвитку психології ми бачимо, що психологічні практики дозволяють створити коло проблем в тому числі самим фактом свого існування які досить складно одразу осмислити та утримати у звичних формах організації знання (теорія, модель, факт). Відтак постає необхідність розпочати їхню інтеграцію в психологічне знання, виходячи не з адекватності відображення ними дійсності, а з усвідомлення та концептуалізації засобів регуляції цього виду діяльності.

Проблема, що постає в даному дослідженні, полягає в тому, що психологічні практики дозволяли створювати робочі моделі психіки та мати з ними справу задовго до того, як з'явилася змога адекватно осмислити та зафіксувати їхні емпіричні надбання науковим чином. Разом з тим, спроби вписати психологічні практики в наукову діяльність лишаються нечисленними. Певна спроба концептуалізації психотерапевтичних практик на засадах феноменологічного підходу, здійснена російськими вченими: М. Розіним (ІФРАН), Василюком Ф.Е. (МГУ), Манєровим Д.Х., Корольовою Н.Н. та Богдановською І.М. (РГПУ ім. Гєрцена). Більшість же наявних праць стосуються скоріше концептуалізації психологічного аспекту соціальних та дискурсивних практик та представлені білоруськими (А.М. Корбут, А. Поклонніков та ін.) та російськими філософами та методологами науки (Г.Б. Гутнер, В. Лефевр, О. Князева, П. Тищенко, В. Аршинов, В.Буданов.) Українськими вченими ведуться дослідження в галузі концептуалізації психологічних практик у різних аспектах їхнього існування та розвитку (І.В. Єршова-Бабенко, М.В. Воронов, І.Н. Трофімова). Проте в окресленому в даній роботі предметному полі проблема концептуалізації розробляється вперше. Предметне поле даної роботи складають психологічні практики, які апелюють до несвідомого та ґрунтуються на вихідних положеннях конверсії, трансферу, спротиву та соматизації психологічних процесів тобто являють собою різні форми екстраполяції психоаналізу в психологічну теорію та практику.

Беручи до уваги дискурсивність, рефлексивність та людиномірність, як невід'ємну складову психологічних практик психоаналітичного ґатунку, ми поставленої мети розглянути можливість її раціональної реконструкції. Треба відзначити, що не тільки комунікативності притаманні вищезгадані риси -- відрізняються відкритістю, принциповою незворотністю та розімкненістю.

Остання базуватиметься на розумінні психологічних практик як особливої рухливої форми людиномірної діяльності, спрямованої, поміж іншим, на отримання нового знання. Оскільки в даному випадку ми маємо справу з практичним ставленням до світу, адекватна оцінка потенціалу психологічних практик та раціональна реконструкція їхнього емпіричного надбання залежатиме від використання релевантних такому відношенню форм організації отриманого знання.

Відомо, що формою організації емпіричного знання є емпіричні залежності та факти, а вихідними для фактів є дані. Психологічні практики постачають дані, які можуть перетворитися на факти за умови їхнього осмислення та опрацювання в рамках певної теорії (або теорій, дослідницької програми, концептуальної побудови, тощо).

При цьому фіксація алгоритмів діяльності (у випадку психологічних практик йдеться про осмислення та фіксацію комунікативних, дискурсивних, рефлексивних процедур) виокремлюється із загальних пізнавальних результатів. Такий підхід відрізняється від прийнятого в класичній науці погляду на формування та розвиток теорій як на процес, в якому кінцевий результат наукове відображення дійсності є байдужим до діяльнісного аспекту його досягнення. психологічний постнекласичний раціональність

Спроби його впорядкування та пошук відповідної форми організації відбувалися і раніше. Оскільки об'єкти, з якими має справу психологія, здебільшого не передбачають прямого вимірювання та запису результатів експерименту, як, наприклад, в фізиці, то двома найпоширенішими шляхами, дотепер вживаними з цією метою, є такі:

І. Теоретична схема (модель) переноситься з однієї психологічної школи до іншої, де набуває нової інтерпретації. Абстрактні об'єкти, на які спирається дана модель, теж переосмислюються та поєднуються новими зв'язками в рамках нової моделі. При цьому, як зазначає В. Стьопін, абстрактні об'єкти при такому перенесенні часто лишаються «навантаженими» та інтерпретуються в термінах старої моделі, що призводить до неточностей та неможливості узгодити нову модель з даними досвіду.

Показовим в цьому відношенні прикладом може бути занурення так званої «депресивної тріади» в контекст різних психологічних шкіл. Дана модель є загальноприйнятою для визначення депресивних станів (цитується за Б.В. Михайловим): знижений, тужливий настрій, уповільнення мислення та рухова загальмованість. Вона вважається класичною описовою моделлю депресії, прийнятою в Європі (в США до неї додають розлади сну).

Проблематичність у фіксації та пояснені усього розмаїття депресивних проявів виникла та зростала пропорціонально кількості депресивних станів, що вже не вписувалися в вищевказану тріаду. Так, уповільнення мисленнєвого процесу не спостерігається при афективній та іпохондричній депресії, замість уповільнення рухової активності при дісфорічній та ажитованій депресії фіксується її підвищення, при апатичній депресії спостерігається скоріше відсутність емоційного фону, ніж його зниження, тощо. Це призводить до розростання класифікації депресивних станів та розпливчастості в їх формулюванні, оскільки в рамках медичної психології дана модель зберігається завдяки невизначеності самого терміну «депресія» та відповідній можливості варіювати його змістом. Дотепер точно не визначено, чи є депресія захворюванням, симптомом, набором станів (симптомо комплексом) або короткочасним психологічним \ психічним розладом.

В рамках позитивної психології здійснена спроба розглянути депресію з позицій моделі ключового конфлікту між страхом та агресією, що теж виявила досить слабкий рівень пояснювальної сили. Дійсно, депресію можна віднести більшою мірою до страху, ніж до агресії, і іпохондричну депресію та панічні напади -- напряму до стану постійного або періодичного страху. Разом з тим, численні депресивні стани не характеризуються страхом, а окремі навіть (як-от дисфорія) відрізняються вираженою агресією.

В позитивній психології дана модель зберігається завдяки включенню допоміжного компоненту -- тривоги (в багатьох психологічних практиках тривога відрізняється від страху відсутністю конкретної причини для занепокоєння, та фіксацією уваги на можливих, а не конкретних небезпеках) розширив можливості пояснення механізмів депресії. Тривогою та страхом вдалося пояснити велику кількість депресивних станів (афективну депресію, меланхолічну дереалізацію та меланхолічну деперсоналізацію). Проте, низка депресивних станів лишилася непоясненими.

В класичній теорії психофізіології кожний емоціональний стан розглядається як похідний від певного «гормонального коктейлю», що має унікальний для кожної людини склад. Тим не менш, провідний, «відповідальний» за певну емоцію гормон є загальною основою для цього коктейлю незалежно від віку, полу та характерологічних особливостей людини.

Теорію, що пояснює відповідні психофізіологічні механізми, ми позначили вище як класичну, маючи на увазі класичне розуміння причинності, темпоральності та складності, на якому вона грунтується. Так, психічні стани та симптоми розглядаються як детерміновані органічними змінами чи порушеннями та потенційно зворотні до попередніх -- нормальних -- покажчиків через адекватне медикаментозне втручання та/або фізіологічне втручання. Зміна емоційних станів (емоційні переживання), як реакція на трансформацію умов середовища (зовнішнього або внутрішнього) опосередковується «гормональним коктейлем», що виступає в якості одного з низки абстрактних об'єктів, покликаних описати відповідні стани вичерпним чином (до інших абстрактних об'єктів можна віднести нейрональний субстрат головного мозку, нейротрансміттери). [1;2]

Поступовий перехід від ідеї жорсткої детермінації до взаємної детермінованості емоцій та гормонального фону розширив описові та прогностичні можливості даної теорії. Надскладні біохімічні процеси функціонування нейротрансмітерних механізмів в ЦНС були в спрощеному вигляді зведені в теорію Протопопова-Шогама, яка отримала розвиток в працях М. Воронова [З ;4] та поєднала основні органічні та поведінкові реакції людини у відповідь на перешкоду (матеріальну чи ідеальну).

Розглянута еволюція моделі депресивних станів при її зануренні в контекст різних психологічних шкіл, є лише одною з низки подібних прикладів еволюції класичної психофізіології та «проростання» в неї суто психологічних чинників. Вона служить яскравим доказом того, що осмислення природи психічних захворювань, в тому числі й тих, що належать до так званої «великої психіатрії» (МДП, шизофренія, тощо) крізь призму суто біологічного субстрату рівно як і грунтуючись лише на психогенних факторах є неспроможним.

Разом із тим, потрактування каузальності психічних захворювань, при якому біологічні та психологічні фактори вишукуються в лінійний ряд за принципом «рівноправ'я» теж не видається цілком прийнятним, оскільки воно не виходить за межі простої адитивності. Аналіз моделей (клінічних, загальнобіологічних, соціально-психологічних), узятих в їхній окремості, залишає відчуття незадовільності та демонструє необхідність загальнометодологічного підходу до їх осмислення.

На роль загального методологічного підґрунтя в різні часи «пропонувала себе» і герменевтика (яку поєднує з психоаналітичними практиками і вихідна пізнавальна модель -- модель діалогу, і основні проблеми -- розуміння, інтерпретація та комунікація), і феноменологія символів свідомості, і аналітична філософія з її лінгвістичним приматом, і структуралізм, та ін.

В будь-якому випадку неможливість залишатися в рамках однієї теорії та абстрагуватися від реального світу, в якому вона розвивалася, та ширшого контексту її існування, який включає в себе світоглядні, філософсько-методологічні та інші засновки, притаманна процесу розвитку психологічного знання. Вона проявила себе від самого початку та складає ті вихідні умови дослідження, які не можна змінити або ігнорувати. Отже, співвіднесення термінів теорії (теорій) з термінами картини світу та певними філософськими принципами є неуникним кроком в розбудові відповідного методологічного апарату. При цьому суб'єкт пізнавальної діяльності не може елімінуватися із процесу пізнання, як того вимагає класичний ідеал раціональності. Адже такий важливий аспект освоєння світу, як розуміння, тобто «аспект включення пізнавального результату в так званий інтелектуальний фон епохи» [5,с.16] немислимий за його відсутності. Перед тим, як продовжити розгляд даного питання докладніше, розглянемо ще один поширений шлях організації знання в психології.

ІІ. Другим шляхом створення теоретичної схеми в психології можна вважати перенесення природничо-наукових моделей в сферу психології. Вихідним матеріалом для створення нової інтерпретації теж слугують абстрактні об'єкти первинної моделі, але через те, що їхній первинний зміст та теоретичне наповнення є несумірним з психологічними процесами або незрозумілим дослідникам-гуманітаріям, їх застосовують скоріше метафоричним чином. При цьому дослідник переосмислює та трансформує вихідні абстрактні об'єкти, шукаючи відповідні їм ознаки в реальних взаємодіях та психічних процесах, які він може спостерігати експериментальним чином.

Наприклад, в контексті сучасних наукових поглядів, все більш активними є спроби осмислення психіки як синергетичного об'єкту. Ми розділяємо думку О. Князєвої та С. Курдюмова, що часто «можливе застосування синергетики до розуміння складних феноменів психіки мають характер гіпотетичних добудов, розмірковувань філософського кшталту, які виходять далеко за межі математично жорстко заданого» [6,с.6]. Звідси докори, зокрема з боку медицини: в тому, що ефективність психотерапії «об'єктивується тільки непрямими дослідженнями -- вимірюванням шкірної температури, артеріального тиску, розміру зіниць, анкетуванням, проективними тестами, тощо.

З іншого боку, на користь доцільності подібного осмислення свідчить емпіричний досвід численних психологічних практик. Наприклад, гадка про те, що несвідоме може знаходитися як в стані порядку, так і в стані хаосу (докладніше [3 ;7;8;9]), ґрунтується на реєстрації сновидінь, свідоцтв пацієнтів у трансових та гіпнотичних станах та спостереженнями за їхньою поведінкою та невербальними сигналами, і дозволяє осмислити несвідоме як таке, що забезпечує системі можливість саморозвитку.

Пояснювальну силу тут може мати поняття інтертеорії в трактовці І.С. Добронравової [10] як засобу розуміння теоретичного знання науковою спільнотою, і не просто розуміння, а оцінки його істинності. Розуміння теорії науковою спільнотою, за О.О. Ляпуновим, на якого, зокрема, спирається авторка, забезпечується «внутрішнім науковим оточенням теорії». Сюди входять експериментальний базис теорії, математичні теорії, на яких засновується її математичний апарат; теорії, що виступають засновком емпіричної та семантичної інтерпретації термінів; теорії, що пов'язані з нею принципом відповідності, а також різноманітні дані нетеоретичного ґатунку, необхідні для розуміння теорії.

Якщо в інтертеоретичний фон залучаються нові теорії та відповідно

— нові елементи метатеоретичного рівня (передусім, нова картина світу), абстрактні об'єкти старої теорії отримують новий зміст, оскільки змінюється контекст їхнього опису, а отже -- трансформується інтертеоретичний фон [див. докладніше 5].

В свою чергу С.Б. Кримський співставляє інтертеорію як форму осмислення наукової істини та теорію, як форму її отримання [11]. В контексті даного дослідження ми розглядаємо теорію як одну з можливих форм отримання наукової істини, але не єдину.

Для розгляду сучасних особливостей теоретичного пошуку в психології важливо ще раз відмітити, що в нелінійній науці, за В. Стьопіним, пошук гіпотез відбувається саме з «операціонального боку» бачення реальності.

Наприклад, в фізиці принципи симетрії, засновані на різних групах перетворень, напряму пов'язуються з властивостями приладів, на яких здійснюється експеримент. В психології ми також спостерігаємо ті чи інші психічні структури в залежності від вибору «схеми вимірювання \ моделювання тобто з «операціонального боку» [12,с.405] відповідної психічної реальності.» Наприклад, при дослідженні транзакцій за схемою трансактного аналізу спеціаліст здатен виокремити структури «Батько», «Дорослий», «Дитина», з позицій психосоматики за Ліз Бурбо відслідковуються структури-маски («Втікача», «Залежного», «Покинутого», тощо).

Розбудова нової теоретичної схеми, що забезпечила б інтерпретацію психологічних законів, виведених як результат застосування того чи іншого «операціонального апарату», є важливою та невід'ємною складовою розвитку психологічного знання, разом із тим, чи обов'язково вважати теорію ідеальною формою його концептуалізації?

На наш погляд, обидва вище розглянуті шляхи занурення існуючих теоретичних моделей в новий контекст та метафоричне використання природничо-наукових моделей в психології поєднує синергетичний підхід, який дозволяє знайти загальне в системоутворюючих механізмах та помітити фактори, сприятливі для подальшого розвитку системи. В цьому відношенні психологічні практики, розкриваючи «операціональний бік» на першому шляху, сприяють подальшій організації психологічного знання. В другому випадку, коли йдеться про метафоричне переосмислення нелінійних моделей, психологічні практики створюють емпіричний базис для адекватної інтерпретації запозичених моделей, а отже -- для створення нової системи абстрактних об'єктів через урахування експериментальних даних, теж прокладаючи шлях до створення адекватної форми упорядкування отриманого знання.

Проте, дані побудови ще не можуть вважатися науковими і є недостатніми, аби в подальшому повноцінно ними стати. На наш погляд, їхня проблематичність полягає в тяжінні до жорстких, завершених форм концептуалізації, таких як теорія, факт та інші сталі форми емпіричного знання. Проте, інтертеоретичні фони наразі набувають іншого сенсу в зв'язку з нелінійністю математичного апарату і іншою формою побудови нелінійних теорій. Безумовно, наведені методологічні рішення можуть розглядатися як проміжні та корисні з точки зору філософії та методології науки, зокрема, як приклади негативної евристики (в смислі І. Лакатоса). Окрім того, вони ставлять питання доречності прагнення таких теоретичних форм, а отже, відкривають можливість помислити інші методологічні шляхи, відштовхуючись від узвичаєних (явних або прихованих) методологічних рішень.

В цьому відношенні, інтеграція психологічних практик в психологічне знання здається нам вдалим та необхідним кроком до виходу із замкненого кола: коли експеримент потребує теоретичної підготовки, аби постачати дані, здатні перетворитися на факти, а теорію, в свою чергу, тільки ще належить створити. Враховуючи їхній діяльнісний характер, можна вбачати певну гомологічність практик та дослідницького процесу, форми концептуалізації якого не так жорстко задані.

Концептуалізація може бути завершеною -- в цьому випадку абстрактний об'єкт фіксується у формі терміну, поняття, денотату.

Інше розуміння концептуалізації -- як процесу, передбачає такі форми як концепт, концепція, вчення. При цьому елементи першого -- жорсткого кшталту фіксуються в якості регулятивної ідеї, тобто розуміючи, що далеко не всі форми концептуалізації знання можуть бути здійснені.

Таким чином, прагнення обмежитися функцією відображення дійсності, яка надається теоріям в класичному типі наукової раціональності (особливо в західній науковій традиції) виявляється на некласичному, а тим більше -- і на постнекласичному етапі розвитку науки неконструктивним. Особливо критично ця риса виявляє себе у сфері гуманітарних наук, зокрема, в психології, де досліджувана дійсність існує на тонкому обрії між потенціальною, віртуальною та реальною своїми іпостасями.

Більш рухомі форми концептуалізації, які дозволяють, окрім наукового відображення елементів дійсності, зафіксувати сам процес її освоєння та трансформації, в цьому сенсі видаються нам більш спроможними до адекватної наукової організації психологічного знання. І саме дослідницькі програми, які, за І.С. Добронравовою, є не «формою наукового відображення дійсності, а формою її наукового освоєння, яка визначає спосіб діяльності вчених по отриманню нового знання про певний фрагмент дійсності» [5,с.24], можуть, на нашу думку, бути розглянуті як одна із найбільш вдалих форм концептуалізації.

психологічний практика постнекласичний раціональність

Список використаних джерел

1. Брюн Assessing the observed relationship between low cholesterol and violence-related mortality. Implication for suicide risk / J. R. Kaplan, M. F. Muldoon, S. B Manuck [et al.] //Ann. N.Y. Acad. Sci., 1997. № 836. P. 57 80.

2. E. А. Психическая зависимость при наркомании: роль мезокортико-лимбической дофаминергической системы / Полунина А. Г., Давыдов Д. М. , Брюн Е. А. // Журнал неврологии и психиатрии им. С.СКорсакова. М. : Издательство «Медиа Сфера», 2007. № 2. стр. 70--74

3. Воронов М. В. Психосоматика / Марк Владимирович Воронов. К. : Никацентр, 2000. 256 с.

4. Воронов М.В. Стратегия управления персоналом / М. В. Воронов, С. О. Гримблат. К. : Ника-центр, 2004. 182 с.

5. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления: [монография] / Ирина Серафимовна Добронравова. К. : Лыбидь, 1990. 146 с.

6. Князева Е.H., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем/Е. Н. Князева, С. П. Курдюмов. М. : Наука, 1994. -236 с. -( Кибернетика неограниченные возможности и возможные ограничения).

7. Ершова-Бабенко И.В. Методология исследования психики как синергетического объекта : [монография] / Ирина Викторовна Ершова-Бабенко. Одесса : ОДЭКОМ, 1992.-223 с.

8. Ершова-Бабенко И.В. Методологические проблемы разработки новой теории психики в свете постнеклассических практик / И. В. Ершова-Бабенко // Постнеклассические практики : определение предметных областей : междунар. междисципл. семинар : материалы. М. : Изд-во МаксПресс, 2008. С. 53 61.

9. Буданов В.Г. Как возможна квантово-синергетическая антропология / В.Г. Буданов // Телесность как эпистемологический феномен. М. : ИФ РАН, 2009. с. 55-70

10. Добронравова И.С. Идея развития в современной физике / И. С. Добронравова // Философия науки. 1984. -№ 1. -С. 141-144.

11. Крымский С.Б. Системы знания и проблема их категориальной определенности / С.Б. Крымский// Логико-философский анализ понятийного аппарата науки. - К., 1977

12. Степин B.C. Теоретическое знание / Вячеслав Семёнович Стёпин. М.: Прогресс-Традиция, 1999. 390 с.

Размещено на Allbest.ru