Натуральне і соціальне у психіці людини: конфлікт між свідомим та безсвідомим у психоаналітичному тлумаченні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Натуральне і соціальне у психіці людини: конфлікт між свідомим та безсвідомим у психоаналітичному тлумаченні

психоаналіз фрейд адлер несвідоме

Глибинна психологія (психоаналіз З. Фрейда) стала третьою психологічною школою, що виникла в результаті «відкритої кризи», а її ідеї мали широкий резонанс в суспільних і наукових кругах. Ця психологія висунула ідею про незалежність психіки від свідомості і намагалася обгрунтувати реальне її існування та досліджувати її.

Центральна психологічна течія глибинної психології - психоаналіз 3. Фрейда. Класична глибинна психологія включає також концепції індивідуальної психології А. Адлера та аналітичної психології К. Юнга. Ця психологія відрізняється від емпіричної психології свідомості уявленнями про форму існування психічного - психіка існує зовні і незалежно від свідомості, і саме несвідома психіка, що є глибиною психіки, складає її предмет і загальну проблему. Але свідомість нею не заперечується - вона є властивістю, характерною психіці лише в окремі моменти. Перед глибинною психологією стоїть і проблема особистості, бо зміст несвідомого грає вирішальну роль в з'ясуванні її цінності.

Основні ідеї глибинної психології як самостійного напрямку:

1. Незалежність психіки від свідомості, чітке розділення цих феноменів людської природи.

2. Розуміння психіки людини протилежне традиційній емпіричній психології свідомості - у психіці, окрім свідомості, існують глибинні, неусвідомлювані шари - несвідоме, яке є основою всього психічного життя, управляє людською психікою і поведінкою і є головним предметом вивч ення глибинної психології.

3. Основне завдання глибинної психології як наукової школи - довести існування феномена несвідомого в людській психіці через практичне вивчення його специфіки і механізмів дії на психіку людини.

4. Свідомість - психічний феномен, властивий кожній людині, але не центральний в управлінні психічним життям індивіда, вона, як вся психіка, підпорядкована несвідомому.

5. Формування і розвиток особистості залежить від несвідомого як ведучого в людській психіці.

Психоаналіз звернувся до вивчення конкретних форм людської, а саме особистісної поведінки.

Особистість у психоаналізі розглядалась як психологічне утворення з протиставленням кількох шарів психічного. Психоаналіз намагався зрозуміти людину як носія різнопланових поведінкових проявів і розкрити їхню певну єдність, бо людський індивід за всієї його суперечливості уособлює цю єдність.

Психоаналіз був заснований австрійським психіатром і психологом, лікарем З. Фрейдом (1856-1939) на початку 90-х років ХIХ ст., розвинувся з методу вивчення і лікування істеричних неврозів, досліджуючи які вчений зробив висновок, що джерелом багатьох захворювань є неусвідомлювані хворими комплекси, які, будучи витисненими зі свідомості, викликають патологічні симптоми (розлади рухів, пам'яті, емоційної сфери і ін.). Тому вирішальну роль в організації поведінки Фрейд надавав несвідомому ядру психічного життя, що утворюється могутніми потягами, перш за все сексуальними (лібідо).

3. Фрейд спочатку вивчив досвід знаменитих французьких неврологів Ж. Шарко і І. Бернгейма. Використання останнім гіпнотичного навіювання з терапевтичними цілями, факт гіпнотичного навіювання провели велике враження на Фрейда і сприяли виникненню його концепції.

Вирішальним моментом в становленні оригінальної теорії 3. Фрейда був відхід від гіпнозу як засобу проникнення до ущемлених і забутих хворобливих переживань: у багатьох і найбільш важких випадках гіпноз залишався безсилим, зустрічав «опір», який не міг подолати. Дійсний психоаналіз почався з відмови від допомоги гіпнозу. Фрейд знайшов інші шляхи до ущемленого афекту - тлумачення сновидінь, вільно спливаючих асоціацій, малих і великих психопатологічних симптомів (проявів), рухових розладів, обмовок, забування імен тощо. Дослідження і інтерпретацію цього різноманітного матеріалу Фрейд назвав психоаналізом - новою формою терапії психоневрозів і методом дослідження. Ядро психоаналізу складає вчення про несвідоме.

Погляди Фрейда можна поділити на три області - це метод лікування функціональних психічних захворювань, теорія особистості та теорія суспільства, при цьому стрижнем всієї системи є його погляди на розвиток та структуру особистості людини.

Психіка за Фрейдом має своєрідну багаторівневу структуру - 3 рівні: несвідомий, передсвідомий і свідомий. Свідомість займає лише зовнішній, поверхневий шар, несвідоме - з'єднує свідомість з фізіологією. Несвідоме - джерело інстинктивного заряду мотиваційної енергії, передсвідоме містить психічні акти і явища, які без особливої напруги можуть бути усвідомлені суб'єктом. Свідоме не є пасивним віддзеркаленням того, що відбувається у сфері несвідомого, але знаходиться з ним в незмінному конфлікті, з причини необхідності пригнічувати сексуальні потяги. Для опосередковування відношення несвідомого з іншими рівнями служить цензура, яка витісняє засуджувані особистістю почуття, думки і бажання в сферу несвідомого і не допускає зворотній прорив витисненого змісту в свідомість. Проте лібідо (несвідоме) намагається прорватися крізь «цензуру» свідомості і шукає різні обхідні шляхи - випадкові форми - обмовки, описки, сновидіння, неврози тощо.

Особистість має два плани існування: внутрішній і зовнішній, взаємний перехід яких передбачає соціальну персону - особистість, повернуту до суспільства, людей, а також до світу інтимних переживань. Взаємоперехід одного світу в інший складає людську культуру. Вчинки людини є дійовим компромісом між світом інтимного і персоною як маскою. Ця подвійність структури людської особистості виражає подвійність людського існування - як індивіда і як соціальної істоти.

Для Фрейда особистість - є складною енергетичною системою, яка керована законом збереження психічної енергії, у її структурі виділялись 3 взаємодіючі компоненти: Ід (Воно), Его (Я), Суперего (Зверх-Я), з різною природою та функціями. Специфіка взаємодії цих компонентів пояснювалось Фрейдом так: джерелом енергії для всієї особистості є Ід, яке має біологічну природу - зберігає природні інстинкти. несвідомі і колись витіснені неприємні думки, почуття, спогади, які підсвідомо впливають на поведінку людини. Ід живе за принципом задоволення i не підкоряється принципу реальності, маючи при цьому необмежену владу. Вимоги Ід задовольняються Его (Я) (свідомим рівнем), яке слідує принципу реальності, суспільним і культурним нормам, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища та регулювати напругу між внутрішніми (потягами або інстинктами) і зовнішніми подразниками (з навколишнього середовища) та контролювати вимоги Ід. Але деколи «Я» втрачає контроль над «Воно» - тоді свідоме підкоряється несвідомому.

А Супер-его (Зверх-Я) - джерело моральних і релігійних поглядів, своєрідний цензор вчинків і думок особистості (так звана совість), що включає в себе традиційні норми батьків та використовує механізми обмеження, осуждення і заборони. «Супер-его» спілкується із зовнішнім світом тільки через «Я».

«Воно» і «Супер-его» постійно знаходяться в конфлікті, який як правило відбувається в «Я» - своєрідне «поле битви інстинктів і суспільних норм». Вимоги «Воно» і «Супер-его» несумісні, тому «Я» постійно удається до захисних механізмів, серед яких Фрейд виділяє сім - витіснення, проекцію, заміщення, заперечення, регресію, ідентифікацію, раціоналізацію, які існують об'єктивно в психіці будь-якої людини. Витіснення здійснюється неусвідомлено, але витиснене продовжує жити в «Воно» і діяти у вигляді символів, які прийнятні «Супер-его».

Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз.

Фрейд вважав, що в період розвитку організму від дитинства до зрілого віку сексуальний інстинкт зазнає ряд метаморфоз або фаз, і намагався виявити ці фази для знаходження джерела сексуальних порушень, що викликають у особистості невроз в пізній період її життя. Особливе місце відводилося «Едипову комплексу» - кожен хлопчик у віці між 3 і 5 роками переживає почуття потягу до матері і сприйняття отця як суперника, що викликає ненависть і страх покарання з боку отця, що призводить до ототожнення з батьком. А у дівчинки також може проявлятися ворожість до матері і закоханість в отця, проте у неї це відбувається менш інтенсивно (К. Юнг назвав це комплексом Електри). Подолання цих комплексів Фрейд повязував з остаточним утворенням супер-его.

При розгляді Едипового комплексу основну свою увагу Фрейд концентрував на почутті провини як первинному почутті, з якого виростає мораль. У комплексі Едипа він бачив найголовніше джерело почуття провини, яке так часто мучить невротиків. Реакція на Едипів комплекс протікає поза свідомістю, оскільки вихідні положення його для свідомості стали нестерпними. Індивід відходить від батьків і стає членом суспільства, переносячи лібідозні потяги на інший об'єкт. Невротикам такий відхід зовсім не вдається - у цьому сенсі Фрейд вважає Едипів комплекс ядром неврозів.

Фрейд зазначав великий вплив Едипового комплексу на поетичну творчість. Він зробив висновок, ніби й нормальні люди пройшли шлях через перекручення та прив'язаності до об'єктів Едипового комплексу, що це шлях нормального розвитку, що невротики показують в перебільшеному вигляді, те, що аналіз сновидінь відкриває у здорової людини.

Людина, за Фрейдом, стає невротиком, бо не може винести обмежень, які накладаються на неї суспільством, що прагне своїх культурних ідеалів. Ці інституції слугують двом цілям: захисту людини від природи та врегулюванню відносин між людьми.

Усю побудову культури Фрейд зводить до відмови від первинних потягів, вважаючи це «культурною нестачею», яка домінує в більшості галузей соціальних взаємовідношень, і бачить у цьому причину ворожості людей одне до одного, реальну небезпеку.

Почуття вини Фрейд вважає найважливішою проблемою розвитку культури. Платою за культурний прогрес є зменшення щастя як наслідок зростання почуття вини, як страх перед «понад-Я».

Для проникнення в несвідоме Фрейд використовував методику розшифровки вільних асоціацій, сновидінь, прийшов до висновку, що позбавлення від колись пережитих в дитинстві травм шляхом їх усвідомлення дає позитивний лікарський ефект. Психоаналіз як метод терапії полягає у виявленні, потім переведення у сферу свідомого переживань несвідомих травмуючих ідей, вражень, психічних комплексів.

За поглядами З. Фрейда лібідозна енергія, пов'язана з інстинктом життя, є також основою розвитку особистості, характеру людини, виходячи із закономірностей її розвитку. Фрейд створив свою періодизацію, він вважав, що в процесі життя людина проходить декілька етапів, що відрізняються один від одного способом фіксації лібідо та способом задоволення інстинкту життя. Фрейд приділяв велику увагу тому, яким способом відбувається фіксація і чи має потребу людина при цьому в сторонніх об'єктах. На цих підставах він виділяв три великі етапи, що розділяються на декілька стадій:

Перший этап - лібідо-об'єкт - дитина потребує стороннього об'єкту для реалізації лібідо. Цей етап триває до 1 року і носить назву оральної стадії, оскільки задоволення відбувається при роздратуванні порожнини рота. Фіксація на цій стадії відбувається якщо дитина в даний період не змогла реалізувати свої лібідозні бажання (наприклад, не давали материнської груді). Для цього типу особистості характерна певна інфантильність, залежність від дорослих, батьків навіть в зрілому віці, яка може виражатися як в конформній, так і в негативній поведінці.

Другий етап - триває до початку статевого дозрівання, називається лібідо-суб'єкт - для задоволення своїх інстинктів дитина не потребує ніякого зовнішнього об'єкту. Іноді Фрейд називав цей етап періодом нарцисизму, вважаючи, що для всіх людей, у яких відбулася фіксація на даному етапі, характерна орієнтація на себе, прагнення використовувати навколишніх для задоволення власних потреб і бажань, емоційна відгородженість від них. Етап нарцисизму складається з декількох стадій. Анальна стадія - триває приблизно до 3-х років - дитина не тільки вчиться певним навичкам туалету, але у неї починає формуватися і почуття власності. Фіксація на цій стадії формує анальний характер, який характеризується упертістю, часто жорсткістю, акуратністю і ощадливістю.

З 3-х років починається фалічна стадія - діти починають усвідомлювати свої сексуальні відмінності, цікавитися своїми геніталіями. Ця стадія критична для дівчаток, які вперше починають усвідомлювати свою неповноцінність у зв'язку з відсутністю у них пеніса. Це відкриття може привести до подальшої невротизації або агресивності, яка взагалі характерна для людей, фіксованих на цій стадії. У цей період росте напруженість у відносинах з батьками (перш за все своєї стадії), якої дитина боїться і до якого ревнує батька протилежної статі. Напруженість слабшає до 6 років, коли наступає латентна стадія в розвитку либідозного потягу. У цей період, який триває до початку статевого дозрівання, діти звертають велику увагу на навчання, спорт, ігри.

Третій етап починається в підлітковому віці і називається, як і перший - лібідо-об'єкт, оскільки для задоволення либидозного потягу людині знову необхідний партнер. Цю стадію також називають генітальною, оскільки для розрядки лібідозної енергії людина шукає способи статевого життя, характерні для її статі і типу її особистості.

Підкреслюючи значення батьків в розвитку особистості дитини, Фрейд вважав, що травми, отримані при спілкуванні з дорослим в перші роки життя, є причиною психічних і соціальних відхилень в поведінці, які можуть виявитися значно пізніше.

Психоаналіз розкрив декілька площин психічного - паралельних і таких, що перетинаються між собою, він показав, що поєднання біологічного та соціального є великою проблемою людського існування, яке стало жахливою невдачею цивілізації. Людська культура не розв'язала цієї суперечності. Справжня особистісна цілісність людини залишилась невирішеною для психоаналізу проблемою - він наполягав на антагонізмі різних шарів психічного, а не біологічного і соціального. Але саме тому, що Фрейд зробив і біологічне, і соціальне психологічними феноменами, постала можливість їх зіставлення, порівняння, а зрештою - виявлення антагонізму.

Визнаючи багатоманітність шарів людської особистості та захопившись розкриттям їхніх антагоністичних відношень, Фрейд випустив із поля зору позитивний, продуктивний бік цих відношень. Тому психологія особистості у фрейдизмі висвітлена дещо однобічно. Фрейд вказував на несвідоме та лібідо як на вихідні твердження психоаналізу.

Погляди Фрейда були багато в чому помилковими, перебільшеними, але найважливішим його відкриттям вважається звернення до дитячого досвіду для розуміння переживань дорослої людини, а також зміна поглядів на людську свідомість і виділення в ній несвідомої частини.

В даний час ефективність класичного психоаналізу З. Фрейда дуже низька, і на сьогоднішній день існують різні методи роботи психоаналітиків, які грунтуються на різних концепціях; часто використовується все краще з декількох теорій.

Адлер Альфред (1870-1937) - австрійський психолог, учень Фрейда - засновник школи нового, соціально-психологічного напряму «індивідуальної психології», поставив під сумнів вирішальну роль несвідомого у розвитку особистості (в цьому розійшовся з Фрейдом). У 1924 Адлер створив - Міжнародну асоціацію індивідуальної психології. Його теорія - цілісна систему розвитку особистості.

Провідну ідею індивідуальної психології щодо цілісного тлумачення діяльності організму Адлер сформулював виходячи з принципу компенсації, що діє на основі закону перетворення потягу на його протилежність. Індивідуальна психологія Адлера - глибинна психологія. Для Адлера несвідоме - не ізольована категорія, а частина потягів суб'єкта, яку той не усвідомлює.

За думкою Адлера ні спадковість, ні середовище не є визначальними факторами в розвитку особистості, вони можуть бути тільки рамками або впливами, на які індивід повинен відповідати згідно з особливостями своєї творчої сили.

Дотримуючись цілісного, холістичного підходу, Адлер вважав, що людину завжди слід розглядати в контексті її оточення.

Теорія особистості Адлера є добре структурованою системою і спирається на декілька основних положень, що пояснюють численні варіанти і шляхи розвитку особистості:

1. Відчуття неповноцінності, а не сексуальність, є чинником розвитку особистості. Дитина народжується на світ з певним почуттям неповноцінності і невпевненості в собі, що обумовлене її безпорадність і залежність від оточення. Це почуття відрізняється від комплексу неповноцінності, має природжену, несвідому природу, воно індивідуально у кожної людини та може бути органічним (фізичний недолік) або психологічним (неповноцінність в емоційній, комунікативній сфері). Це почуття породжує прагнення до переваги, до самоствердження, примушуючи долати уявний або реальний недолік. Розвиток особистості, залежить від того, яким чином це почуття компенсується. У патологічних випадках людина може компенсувати його за рахунок прагнення до влади над іншими (компенсаторна теорія влади).

2. Прагнення до переваги та влади - природжене, несвідоме - це компенсація неповноцінності, що врівноважує її. Воно індивідуально у кожної людини, може приймати різні форми і є рушійною силою розвитку особистості, оскільки примушує долати недолік і формує прагнення стати кращим. Іноді воно може приймати хворобливі форми надкомпенсації (наприклад, у невротиків) або виражатися в антисоціальній поведінці, а іноді може перетворюватися на джерело високих культурних досягнень, могутній чинник культурного прогресу.

3. Фіктивний фіналізм, або постановка життєвої мети, обумовлена характером неповноцінності (наприклад, при фізичному недоліку ставиться мета подолати його і життя будується за відповідним планом). Кінцевою ідеальною метою розвитку людини є прагнення до досконалості і досягнення своєї самості.

Ідея фіктивного фінализму запозичена Адлером у німецького філософа Ганса Файгінгера, у якого Адлер почерпнув ідею про те, що мотиви людських вчинків визначаються більшою мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета може бути фікцією, ідеалом, який не можна реалізувати, але, проте, виявляється цілком реальним стимулом, що визначає устремління людини. В діях на основі «фіктивної цілі» постає причина неврозу.

Здорова людина в принципі може звільнитися від фіктивних надій та побачити життя і майбутнє такими, які вони є насправді, але для невротиків же це виявляється нездійсненним.

Цільова установка (часто самим індивідом не усвідомлювана) визначає «лінію життя» індивіда, його «життєвий план», який реалізується у всіх вчинках людини і визначає довготривалу стратегічну спрямованість її поведінки. «Життєвий план», сформований з метою досягнення переваги, є стрижнем психічного життя індивіда, його об'єднуючий принцип. Пояснення психічних процесів і поведінки індивіда вимагає перш за все виявлення його мети або цільової установки.

4. Стиль життя - це набір особливостей і звичних способів функціонування індивіда в навколишньому середовищі, детермінанта, яка визначає і систематизує досвід людини, який виробляється індивідуально як компенсація конкретної неповноцінності та спосіб досягнення поставленої життєвої мети. Стиль індивідуальний і унікальний у кожної людини. Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама є творцем своєї особистості, яку вона створює з сирого матеріалу спадковості і досвіду.

Стиль життя тісно пов'язаний з почуттям спільності або соціальним інтересом.

5. Соціальний інтерес (як заміна понять класичного фрейдизму агресії та лібідо) - природжений несвідомий елемент, визначає напрям розвитку особистості, постановку життєвих цілей і формування індивідуального стилю. Він розуміється як почуття спільності з іншими людьми, уміння співробітничати з ними і може мати різний ступінь розвитку, що обумовлює особливості адаптації і життєвого стилю. Почуття спільності і прагнення до переваги є основними чинниками людської поведінки: перше стає його обмежуючим принципом, друге - спрямовуючим.

Почуття спільності може залишитися нерозвиненим, що стає основою асоціального стилю життя, неврозів і конфліктів, а його розвиток пов'язаний з близькими дорослими, що оточують дитину з дитинства (перш за все з матір'ю). Почуття спільності не розвивається: 1) у дітей знедолених людей, що ростуть з холодними, відгородженими від них матерями; 2) у розпещених дітей. Рівень розвитку почуття спільності визначає систему уявлень про себе і про світ, яка створюється кожною людиною. Неадекватність цієї системи перешкоджає особистісному зростанню, провокує розвиток неврозів.

Невдале пристосування людини характеризується зростанням почуття неповноцінності, занепадом соціального інтересу і перебільшеною кооперативною метою особистісної переваги.

6. Творче «Я» - це енергія, яка допомагає особі поставити мету і здійснити свій унікальний життєвий стиль. Творче Я - є своєрідним ферментом, який впливає на факти навколишньої дійсності і трансформує їх в особистість людини, «суб'єктивну, динамічну, єдину, індивідуальну і володіючу унікальним стилем». Воно повідомляє життю людини сенс, творить як мету життя, так і засоби для її досягнення. Тобто, процеси формування життєвої мети, стилю життя є актами творчості, які додають особистості унікальність, свідомість і можливість управляти своєю долею. На противагу Фрейду Адлер підкреслював, що люди свідомі цілісності, які самостійно і творчо створюють своє життя.

Почуття спільності, почуття неповноцінності і прагнення до переваги - стимулюють індивідуальний розвиток і розвиток суспільства в цілому. Спеціальний механізм, що допомагає розвитку цих почуттів - компенсація. Адлер виділяв чотири основні види компенсації: неповна, повна компенсація, надкомпенсація і уявна компенсація (відхід в хворобу).

Адлер вважав, що розвинене почуття спільності визначає соціальний стиль життя. При цьому діти з неповною компенсацією менше відчувають свою збитковість, оскільки вони можуть компенсуватися за допомогою інших людей, однолітків, від яких вони не відчувають відгородженості. Це особливо важливо при фізичних дефектах, які часто не дають можливості повної їх компенсації та можуть бути причиною ізоляції дитини, зупинити її особистісне зростання.

При надкомпенсації людина прагне обернути свої знання і уміння на користь людям, її прагнення до переваги не перетворюється на агресію. Прикладом надкомпенсації при соціальному життєвому стилі для Адлера був Ф. Рузвельт (подолав свою фізичну недугу).

При нерозвиненому почутті спільності у дитини починають вже в ранньому дитинстві формуватися невротичні комплекси, які приводять до відхилень в розвитку особистості. Неповна компенсація призводить до виникнення комплексу неповноцінності, який робить неадекватною схему апперцепції, змінює життєвий стиль, роблячи дитину тривожною, невпевненою в собі, заздрісною, конформною і напруженою.

Неможливість подолати свої дефекти, особливо фізичні, часто призводить і до уявної компенсації - дитина (а потім доросла людина) спекулює своїм недоліком, прагнучи витягувати привілеї з уваги і співчуття, яким її оточують. Такий вид компенсації недосконалий: він зупиняє особистісне зростання, формуючи неадекватну, заздрісну, егоїстичну особистість.

При надкомпенсації у дітей з нерозвиненим почуттям спільності прагнення до самоудосконалення трансформується в невротичний комплекс влади, домінування і панування. Такі люди використовують свої знання для придбання влади над людьми, для поневолення їх, думаючи не про користь інших, а про свої вигоди. Ці люди підозрюють оточуючих в бажанні відняти у них владу і стають підозрілими, жорстокими, мстивими, тиранами і агресорами (приклад для Адлера - Наполеон, Гітлер тощо), а також тирани - не обов'язково в масштабах цілого народу, але і в рамках своєї сім'ї.

Отже, уміння співробітничати з іншими (за Адлером) - одна з головних якостей особистості, яка допомагає їй встояти в життєвих знегодах, подолати труднощі і досягти досконалості. Адлер вважав, що якщо людина уміє співробітничати, вона ніколи не стане невротиком, а недолік кооперації є коренем всіх невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Взагалі, індивідуальна психологія досліджує індивіда як заглибленого в соціальність. Будь-які форми соціальної активності людини зводяться Адлером до психології індивідуальної. Всі важливі життєві проблеми, в тому числі задоволення потягів, виявляються соціальними проблемами, а всі цінності - соціальними цінностями.

Замість вивчення снів, Адлер досліджував ранні спогади, які вважав ключем до розуміння поведінки, мотивації і особистості. Основним засобом лікування неврозів він вважав - виявлення у пацієнта його індивідуальної цільової установки, доведення її до його усвідомлення, розвиток соціального почуття і повернення його у суспільство. Усвідомлення фіктивності мети мало ліквідувати невроз.

Позитивний момент в адлерівській психології полягає у більш рішучому, ніж у Фрейда, відході від фаталістичної зумовленості поведінки двома факторами - біологічним та соціальним. Адлер зосередив головну увагу на утворенні самого психічного, підкресливши нежорсткий детермінізм у тлумаченні поведінки людини.

Размещено на Allbest.ru