Ігровий вимір наративної самоідентифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ігровий вимір наративної самоідентифікації

Сучасний стан інформатизації людського середовища, інтеграції інформаційних полів з екзистенційними, утвердження інформаційного суспільства на тлі глобалізації і мультикультуралізму констатують початок активної взаємодії людини з різноманітними знаками, символами, кодами і смислами. З метою їх опанування людина залучається до масштабної гри на здобуття першості у володінні інформацією (на підтвердження тези: «Хто володіє інформацією, той володіє світом»). Проте, відбувається розмиття цілісного образу самої людини, вона губить свій сенс у калейдоскопі смислів.

Усе більш загострюється знеособлення людини, втрата нею шляхів до самоідентифікації. Інформаційний світ постає більш діалогічним, розгортаючи дискурсивні поля для опанування знакових систем комунікації, яка нерозривно пов'язана з самоідентифікацією людини. Це нагадує збільшення шляхів до виграшу у грі, коли зі зменшенням тиску правил та обмежень збільшується кількість варіантів на успіх, проте, гравцеві не легко призвичаїтися до такої свободи через нестачу досвіду, оскільки усі попередні ігри пропонували сталий шаблон для здобуття перемоги. Аналогічну цій маємо ситуацію із розширенням шляхів до самоідентифікації людини у постмодерному суспільстві, оскільки переглядаються сталі цінності, розмиваються кордони свободи, знеособлюються авторитетні ідеї. Відомий українських філософ В. Лях у статті «Свобода і пошук нових форм ідентичності в добу глобалізації» наголошує на втраті сталими формами ідентичності своєї легітимності. Сформувати нові ідентичності, на думку вченого, можливо за умов створення нового дискурсу ідентичності, оскільки «в добу глобалізації ідентичність виступає як постійне самовідтворення, а не у вигляді причетності до сталих структур і спільнот» [15,18-19].

Підтвердження зміни контексту ідентифікації у добу глобалізації знаходимо в «Індивідуалізованому суспільстві» З. Баумана: «Рациональное поведение в таком мире требует, чтобы возможностей выбора было как можно больше..., в то же время обретение четкой идентичности, идентичности, раз и навсегда придающей всем и каждому «целостность» и «преемственность», закрывает ряд возможностей, либо заранее лишает прав на их использование» [3,187]. Таким чином, необхідно відмітити стійку ситуацію загострення симуляції, на якій наголошує професор С. Куцепал: «суб'єктивність розпадається, заміняється нескінченною множиною масок-симулякрів» [13,11]. У результаті людині важко зібрати до купи обсяг образів, ролей, масок, за допомогою яких вибудовується життєва стратегія, відбувається комунікативна практика, триває пошук самоідентичності.

Зважаючи на актуальність пошуку самоідентичності і наявність шерегу сучасних досліджень цієї теми, відзначимо непересічну позицію німецького представника герменевтичної філософії Г.-Г. Гадамера. Його «Істина і метод» (1960) презентує мистецтво у якості найвищого щабля людської гри, способом буття якої він називає саморепрезентацію. Роль глядача, що цілком заглиблюється у ігрову реальність, передбачає, за Г.-Г. Гадамером, у нагороду за відданість грі знаходження тотожності із самим собою. Глядач як учасник комунікації знаходиться у стані просторово-буттєвого парадоксу, коли за умови «абсолютного віддалення» від мистецького дійства, що розгортається, він може осягнути власну тожсамість: «Это удаление, однако, представляет эстетическую дистанцию в собственном смысле слова; оно обозначает отстояние, необходимое для того, чтобы видеть, которое и обеспечивает возможность своеобразного и всестороннего участия в том, что разыгрывается перед смотрящим. В этом смысле экстатической самозабвенности зрителя соответствует его временное тождество с самим собой» [7,173-174].

Самозаглиблення сприймається філософом як таке, що межує із мімезисом, катарсисом і здатне у момент ігрового дійства забезпечити самототожню цілісність глядача: «именно то, что он, будучи зрителем, как бы отказывается от себя самого, теряет себя, и сообщает ему смысловую тождественность...то, что вырывает зрителя из всего окружающего, одновременно возвращает ему всю полноту бытия» [7,174]. Така герменевтична постановка проблеми самості за допомогою мистецької гри передбачає співпереживання і самоусвідомлення як різновиди дискурсу. І хоча глядач знаходиться у відносно пасивному стані по відношенню до динамічної комунікації ігрового дійства, він не лишається осторонь і оновлюється разом із грою.

За переконанням зарубіжних та вітчизняних дослідників (Р. Барта, А.-Ж. Греймаса, В. Проппа, У. Еко, В. Балдинюк та ін.), людська свідомість передбачає наративну структуру. Ігрова динамічність нарації характеризує її як «місце перетину текстових площин, діалог різних видів письма, мозаїка цитацій, яка вбирає в себе попередні, інші тексти і є реплікою у їх бік» [12,432]. Тому, наразі, триває перегляд і переоцінка характеру процесу самоідентичності, що в інформаційному просторі постмодерну набуває нових якостей. Підкреслюючи ігровий зміст самоідентифікації, сучасна українська дослідниця, авторка «Homo legens» М. Зубрицька пропонує її розуміти як «складний динамічний процес, у якому іноді щомиттєво відбуваються структурні модифікації сприйняття та зміна читацьких позицій» [9,193]. І. Михайлин також стверджує можливість становлення ідентичності за допомогою тексту і рольових соціальних практик, оскільки дана категорія комунікативна, тобто «реалізується у сфері мовлення і спілкування» [16]. Підтвердження ігрового характеру пошуку людиною свого «Я» знаходимо у монографії «Багатомірність рольової реальності: ролі і маски - лик і личина» професорки Н. Корабльової: «Реалізація в соціальних відносинах цінностей людини як духовної персони, примат людини як «частини природи» (етноетика) над людиною соціальною неможе заперечити того факту, що життєвий світ конструюється у рольових взаємодіях (А. Шюц), уособлених у рольових реальностях» [11,279]. Щодо ролі гри у філософській рефлексії, яка повсякчас зосереджена на пошуці джерел самості у різноманітних дискурсах, дослідниця зазначає: «Метафізична гра можлива як філософування і метод філософської медитації, що визначає «тропи філософа», приймає його гру, дозволяє розгортати «власні стратегії», виступає відчуженням, «поглядом збоку», theatrum philosophicum, трансцедуючим до деякої символічної межі; нехтуючи логікою причинності, задає правила гри» [11,209]. Наведемо іще один приклад тлумачення ідентичності як самості українського дослідника В. Васютинського: «Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами «це я», «я є» [5].

Попереднє формулювання ідентичності як самості справедливо доповнює російська дослідниця С.І. Ємельянова, підкреслюючи його комунікативний контекст: «висловлювання своєї причетності до світу, якому надається статус буття, і яке є умовою продовження та поновлення життя, а також підставою для спілкування і міркування, у ньому відбивається сутність неповторного унікального існування окремої особистості, що відповідає втіленню внутрішньо властивої ідеї у дійсність» [8]. Наша сучасниця О. Попова відзначає наявність у процесі ідентифікування духу конструктивізму, що спрямований на побудову індивідом системи значимих уявлень про себе та інших, яка формується, відтворюється й змінюється у дискурсивних практиках [17,75-76]. Справедливим буде припущення динамічного ігрового характеру самоідентифікації людини у комунікативному полі. Таким чином, пошук власної ідентичність відбувається у різноманітних соціальних дискурсах, що пронизують буття індивіда.

Ураховуючи глобалізаційні процеси руйнування гранднаративів (Ж.-Ф. Ліотар) та становлення фрагментарних нарацій, пошук само- ідентичності можливий саме у динаміці дискурсивних практик ігрової реальності, оскільки процес формування «подоби себе» і «подоби іншого» можливий лише за умови перегляду рольових сценаріїв.

Метою статті є виокремлення та експлікація у процесі аналізу зарубіжних та вітчизняних досліджень ігрового виміру концепцій наративу як шляху до самоідентичності.

Завданнями є пошук спільних ознак та функцій процесів гри і нарації як складових процесу самоідентичності і експлікація актуальності наративно-ігрової самоідентифікації людини в умовах постмодерну.

Останнім часом оповідь постає одним із чинників творення самоідентичності особистості, засобом конструювання ціннісно-важливих ситуацій співрозуміння учасників комунікації. Наратив (від лат. narrare - мовленнєвий акт, вербальний акт; англ. і франц. narrative - розповідь, оповідання) є поняттям філософії постмодерну і характеризує спосіб буття розповідного тексту в процесуальності його самоздійснення. Нарація постає «промовлянням», виконанням індивідом ролі промовця. Актуалізація наративу пов'язана із девальвацією смислу, оскільки сучасна людина-споживач здебільшого цікавиться не змістом інформації, а її носієм, зокрема, як це відбувається у процесі перегляду реклами. З метою захисту від величезного потоку інформації людина виробила підсвідому звичку сприймати рекламні картинки на екрані у якості ігрової подачі смислів, відчужуючи від себе зміст надлишкових повідомлень.

У процесі оповіді відбувається одночасно саморозуміння і самопрезентація, індивід ототожнюється зі своєю індивідуальністю та соціалізується. Таким чином, торується шлях до самоідентичності: «Вступающий в диалог с другим человеком все же чувствует, что есть здесь что-то от игры в пинг-понг, «туда - сюда», как челнок, скользит мысль, прядя ткань разговора» [1,59]. Як бачимо, авторка даної тези російська дослідниця Т. Апінян підкреслює співзалежність діалогу і гри у процесі самоідентифікування.

Розглянемо деякі спільні ознаки і функції процесів гри і нарації як складових процесу самоідентичності.

1. Серед домінуючих атрибутивних характеристик наративу (за Р. Бартом) є його самодостатність і самоцінність, тобто процесуальність розповіді розгортається заради самої розповіді, у чому нарація тісно пов'язана із феноменом гри, яка відбувається неупереджено. Р. Барт ототожнює суб'єкта тексту із суб'єктом гри у процесі читання: «.пучина, поглощающая субъекта игры (субъекта текста), разверзается в тот самый миг, когда ладонь (всякий раз разная) ложится на друную ладонь (а не рядом с ней)» [2,470]. Дійсно, ігрова дія триває лише заради гри, створюючи свою реальність засобами пошуку комбінації смислів, знаків, образів, а наративу властива функція символічної самопрезентації, що може відбуватися аналогічними засобами.

2. Іншою суттєвою ознакою існування спільного знаменника у нарації і гри є їхній внутрішній зв'язок з інтерпретацією. Авторське тлумачення тексту, самопрезентація через комунікацію - це завжди метаморфози смислів, інтерпретація позицій. Ігрова дія отримує подальший розвиток або виникає новий різновид старої гри. Це відбувається завдяки творенню гравцями (читачами) оновленої версії того чи іншого тексту, тієї чи іншої гри.

3. Завдяки визнанню легітимності правил як у ігровій реальності, так і у системі реальної дії мови, можна зробити висновок про їх подібність. Разом із тим, правила, що обумовлюють існування гри і мови, передбачають як обмеження у певних діях, так і дозвіл на певне варіювання, вибір комбінацій, творчість. Тобто мовна гра містить у собі потенціал для відтворення більш складної гри реальної комунікації, яка відбувається щодня у різноманітних формах дискурсу.

Отже, такі спільні ознаки гри і нарації як самодостатність, спорідненість із інтерпретацією, а також існування у межах правил дозволяють зробити висновок про їх спільну природу.

На підтвердження наративно-ігрового характеру самоідентифікації проаналізуємо існуючі зарубіжні та вітчизняні дослідження на предмет виявлення ігрового виміру концепцій наративу і самоідентичності.

Засновниками мовно-ігрової практики цілком справедливо можна вважати софістів, які, складаючи конкуренцію мудрості Сократа і Платона, прагнули у будь-який спосіб довести істинність своїх тверджень заради власної користі. У довідковій літературі знаходимо визначення софізму як «логічного феномену у вигляді послідовності пов'язаних суджень, що має на меті створити видимість (ілюзію) логічного обґрунтування (доказу) наперед хибного твердження. Софізм сприймається як певний умовивід, тобто як логічний доказ хибного твердження, хоча насправді має місце імітація умовиводу» [20, 594]. Софістична граїзація смислів неодноразово висміювалася у «Діалогах» Платона на прикладах маєвтичного методу пошуку істини Сократа. Проте антична мовно-ігрова традиція існувала здебільшого як практика і не ставилася у шерег вагомих проблем.

Одним із перших поставив філософську проблему мови Е. Гусерль, оскільки вбачав у ній парадокс: з одного боку мова є вторинним вираженням розуміння реальності, певною інтерпретацією історичної події, а з другого - лише крізь мову відбувається налагодження взаємозв'язку минулого з майбутнім. Аналізуючи дану позицію, можна зробити припущення про функцію мови як інтерпретацію, «програвання» реальності, і, відповідно, внесення елементів гри у конструйовану промовцем нову реальність.

Розвиток мовно-ігрового дискурсу, розпочатого софістичними школами, відбувся у творах австрійського філософа Л. Вітгенштайна. У ранній роботі «Логіко-філософський трактат» він підкреслює багатоварі- ативність мовного поля: «в повседневном языке нередко бывает, что одно и то же слово осуществляет обозначение по-разному - либо же, что два слова, обозначающих по-разному, внешне употребляются в предложении одинаково...отсюда с легкостью возникают фундаментальнейшие подмены одного другим (которыми полна вся философия)» [6,15]. Спробою розв'язати недоречності, що виникають у наслідок підміни смислу, стала Вітгенштайнова теорія мовних ігор.

У пізнішій роботі «Філософські дослідження» мислитель зауважує, що елементи мови можуть існувати і мати повноцінний смисл лише у контексті гри. Тобто мова сприймається ним як частина певної «гри», обумовленої правилами і конвенціями, поза якою її смисл втрачається. У якості «мовної гри» мислитель вбачає розгортання у судженнях, виразах, читанні, розповіді множини аналогічних смислів, рухомих і функціональних систем та практик. Філософ був схильний називати «мовними іграми» будь-які системи комунікації, оскільки вони, з позиції філософа, є досить продуктивними. Завдяки їх існуванню стає можливим створення безлічі нових «штучних» мов, що і справдилося у сферах лінгвістики, економіки, інформатики, математики за умов стрімкого розвитку інформаційних технологій.

Російська дослідниця творчості Л. Вітгенштайна професор М. Козлова вважає методом створення вченим мовно-ігрової реальності виявлення елементарних функцій мови і варіювання їхніми сполученнями. Власне світ гри і передбачає конструювання, до того ж саме мовний «ґрунт» є якнайпривабливішим для подальшого ускладнення ігрових моделей завдяки розширенню «родини» слів, фраз, речень, текстів і утворення багаторівневих ігор.

На окрему увагу філософської рефлексії заслуговує застосування Вітгенштайнової теорії мовних ігор щодо віртуального простору. Зокрема, із розвитком та поширенням мережі Інтернет набула підтвердження гіпотеза мислителя щодо можливості «вживання» суб'єкта в іншу реальність за умов прийняття ним необхідних правил.

У своїй останній праці «О достоверности» Л. Вітгенштайн надає грі статусу форми життя. Дійсно, гра як і мова є укоріненими формами людської свідомості, крізь яку відбувається співвідношення мовлення і мислення, внутрішнього бачення людиною себе і зовнішнього сприйняття її іншими. Коментуючи широкий спектр філософських проблем, що намагався поставити і розв'язати австрійський учений, М. Козловазазначає, що він розмірковує «о феноменах значения (смысла) языковых выражений, инвариантного и варьируемого, статичного и процессуального, выразимого и невыразимого в языке, о природе понимания, о человеческом «я» и «чужих сознаниях» (сознаниях других людей в отличие от моего собственного)» [10,10].

Мислитель надає мовним іграм статусу якнайрізноманітних форм життя, що часто підсвідомо використовуються людьми у повсякденних мовних практиках. Ми згодні із тезою філософа щодо універсальності гри як співвіднесення реального та вербального світів. Часто використовуючи метафору у своїх творах, JI. Вітгенштайн порівнює мовну гру із «переодяганням» думок, наданням їм іншого образу, значення, звучання. Таким чином, за мовними іграми визначалася як перевага заплутати, збити з пантелику, так і прояснити, відновити втрачений смисл. Цей метод філософ називає концептуальним проясненням, що досягається не лише розгадкою ігрової дії, але й чітким дотриманням правил.

Щодо визначення феномену гри, філософ не визнає можливим зафіксувати його у рамках правильного тлумачення, оскільки сама гра не володіє переліком стійких типових ознак, що могли б послугувати спільним знаменником будь-якій ігровій дії. Він обстоює позицію, близьку до Е. Фінка, який також не вважав гру тим феноменом, який можливо фіксовано визначити загальним твердженням.

Таким чином, філософ поєднує в один вимір проблеми гри, мови і мовлення, самоідентичності як фундаментальні пласти свідомості людини. Він називає знаки, що слугують одночасно засобом існування різноманітних ігор, є атомами читання-писання-мовлення, які застосовуються для само- реалізацїї та самоствердження, неживими конструктами, життя яким надає їх застосування: гра помирає без динаміки, оскільки обривається ігрова дія, мовлення замовкає, пошук самоідентичності неможливий без постійного пошуку самоозначувань. Застосовуючи свій метод «прояснення мови», Л. Вітгенштайн мислив його як пошук розв'язання проблеми різноманітних концептуальних «глухих кутів», на які багата філософська традиція.

У цьому відношенні близьку до Л. Вітгенштайна позицію обстоює французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що справедливо визнається найбільш вагомим дослідником концепції наративу: «Философия должна восстановить единство знаний, разбросаных по частным наукам в лабраториях и доуниверситетском преподавании; она не может сделать это иначе, как в языковой игре, связывающей одни и другие, как отдельные моменты в становлении духа, а следовательно и наррации или, точнее, в рациональной метанаррации» [ 14,84]. Як бачимо, французький мислитель стверджує за мовними іграми можливість відновити єдність філософського знання. У роботі «Стан постмодерну» Ж.-Ф. Ліотар аналізує історію метаморфоз нарації. Зокрема, якщо в епоху модерну задля підтримки політичного ладу були актуалізовані гранднаративи, то ситуація постмодерну констатує втрату метанараціями своєї сили. Сучасність орієнтована на демократичне співіснування сукупності нарацій у якості мовних ігор, збереження яких, на думку мислителя, повинно стати метою соціального управління. Він констатував відмову від метанаративів, що вивільнили ситуативні, відокремлені мікророзповіді, які, у свою чергу, актуалізували ігровий спосіб їх сприйняття. He можна не погодитися із мислителем щодо ролі постмодернізму у становленні поля мовних ігор, оскільки гравці-суб'єкти більше не орієнтовані як за часів модерну на гранднаративні побудови, а тяжіють до своєї власної, суб'єктивної інтерпретації текстів, що не завжди є науково обґрунтованою, проте відображується у їх нараціях: «нарративная форма, в отличие от развитых форм дискурса знания, допускает внутри себя множественность языковых игр» [14,55]. Ж.-Ф. Ліотар визначає мовну гру через поняття «жанру дискурсу» і своєрідного «режиму речення». Відповідаючи загальним характеристикам гри, - плинності, мінливості, - кожен жанр дискурсу диктує свої правила тієї чи іншої мовної гри, відокремлюючись один від одного і саме цим стверджуючи свою своєрідність і неповторність: «Существует много различных языковых игр - в силу разнородности их элементов. Они дают возможность своего учреждения только через места сбора и распределения информации - это локальная детерминация» [14,11].

З приводу мовних ігор філософ наводить три спостереження: їх правила не легітимують себе, але складають предмет домовленості між гравцями; гра неможлива без правил, оскільки вони є умовою її існування, а найменша зміна правил гри призводить до зміни її природи; соціальні зв'язки засновані на мовних іграх [14,32-33].

Як бачимо, спостереження, що пропонує філософ, є універсальними для гри в цілому, оскільки наявність правил, агональний характер ігрового дійства, укоріненість гри у соціально-культурному середовищі є її характерними ознаками. До того ж гра і суспільство пов'язані, на думку філософа, агоністичною суттю: «для понимания способа социальных отношений, в каком бы масштабе мы их не рассматривали, нужна не одна только коммуникативная теория, но также еще и теория игр, которая включает агонистику в свои предпосылки» [14,48]. Філософ трактує гру як засіб розвитку суспільства, натомість називає його бюрократичний режим обмеженням ігрової дії.

Ж.-Ф. Ліотар окреслює особливості прагматики наукового та наративного знання. Зокрема, наукове знання вимагає чіткого вибору денотативної мовної гри, у наслідок чого ізолюється від інших мовних ігор, які формують соціальний зв'язок. У рамках дослідної гри необхідна компетенція, звернена лише на промовця, а завдяки діахронній темпоральності наукова гра характеризується пам'яттю. Таким чином, види мовлення не завжди існують в однакових умовах і характеризуються гармонічністю взаємин, проте «такое неравное отношение есть эффект присущий правилам всякой игры» [14,70].

У контексті мовних ігор Ж.-Ф. Ліотар говорить про самотню, заглиблену у себе людину, що усвідомлює свою розмитість у світі. Вона складається лише з того, що про неї кажуть, і між нею та подіями реальності розгортається прірва невизначеності.

Альтернативою концепції відмови від «гранднаративів» французького філософа-постструктураліста Ж.-Ф. Ліотара можна вважати концепцію визнання домінування символічної функції мови представника феноменологічної герменевтики П. Рікера. Переосмислюючи Гусерлівську спадщину, П. Рікер відзначав здатність людини до символізації як одну із найсуттєвіших її характеристик. Філософ виділяє чотири істотні риси, що допомагають визначити самоідентичність людини:

- здатність спілкуватися з іншими людьми;

- зайняття активної позиції щодо знаходження свого шляху;

- уміння оповідати про себе задля формування само ідентичності;

- здатність бути суб'єктом власних дій [19,138-141].

У роботі «Сам як інший» П. Рікер характеризує семантичну діалектику поняття ідентичності, доводячи його амбівалентність. Тобто діалогічний характер ідентичності передбачає її розуміння як тотожність, подібність і як самість, вірність собі. Для ідентичності-самості мислитель визначає дві форми прояву - характер і промова. Зокрема, нарація індивіда розкриває шлях до самоідентифікації, усвідомлення стану вірності собі у мовній практиці. П. Рікер справедливо доводить можливість ідентичності у діалогічних мережах. Досягнення справжньої самості, на думку філософа, відбувається через ототожнення з позицією в діалозі, ігрова структура якого задається формою його існування. У оповіді про життя, спробі надати цілісності розрізненому, проявляється ідентичність як єдність реальностей [19,141-152]. Іще одним суттєвим фактом, безпосереднє відношення до якого має П. Рікер, є те, що наративний вимір ідентичності започатковує новий етап у формуванні цілісної самоідентичності. Мислитель пов'язує його із урахуванням часового виміру буття: «Наративна ідентичність враховує часовий вимір існування. Тільки у цій чи іншій формі розповіді на тему повсякденного життя, історичної розповіді чи розповіді, пов'язаної з вигадкою, - життя набуває єдності і може бути розказане» [18,41]. Таким чином, П. Рікер об'єднує вигадку як інтерпретацію, ігрову подачу реальності з історією і часом, у якому все розгортається у єдину проблему.

Отже, концепція наративної ідентичності П. Рікера передбачає амбівалентність смислу її визначення. Зокрема, сприймаючи наративну ідентичність як форму ідентичності, яку людина конструює шляхом комунікації у якості персонажу оповіді, мислитель виділяє два взаємозаперечуючі смисли: ідентичність-тотожність і ідентичність-самість. Тобто сталість, незмінність у часі поєднується із плинним, у жодному разі не статичним, а динамічним образом. Розв'язанням суперечностей ідентичності П. Рікер убачає діалектичне, діалогічно-ігрове поєднання тотожності й самості.

Своєрідною є концепція наративу І. Брокмейєра і Р. Харре. Визначаючи його як найзагальнішу форму лінгвістичного виробництва, що «має використовуватися скоріше як вираження низки приписів та норм у різних практиках комунікацій, впорядкування, надання смислів досвідам, становлення знання, процедурах вибачення та виправдання і т.д. як конденсований ряд правил» [4, 36], науковці стверджують його провідну роль у формуванні самоідентичності. У даному визначенні не йдеться по концептуальний зв'язок нарації з грою, проте виокремлення спільних для цих феноменів ознак та умов існування (динаміка, правила, передача смислів, знаковість, символічність нарації і гри, їх метафоричність) дозволяє зробити припущення існування ігрової наративної форми самоідентичності: «Наративи діють як мінливі форми посередництва між особистими та узагальненими діями, тобто вони водночас є моделями світу і моделями власного «Я» [4,38].

Споріднену даній позиції обстоює згадувана нами М. Зубрицька, яка пропонує торувати шлях до самоідентичності через феномен читання як такий, що дозволяє не лише поринати у світ тексту, але й розкриває кордони знакової комунікації з Іншим і самим собою. Щодо процесу ідентифікування, то, на думку вченої, його варто розглядати «передусім як один з найефективніших механізмів інтерактивної взаємодії тексту та читача і водночас як один з найпростіших шляхів актуалізації та конкретизації тексту» [9,191]. Говорячи про багатовимірний простір можливостей сучасного світу, М. Зубрицька відзначає «багаторівневість розповідної техніки», яка «втягує читача в царство гри творчої уяви і вимагає від нього особливої активної участі в процесі читання. Читач перестає бути пасивним спостерігачем гри, він перетворюється у гравця, оскільки саме так закладено правила цієї гри» [9,202]. Таким чином, становлення ідентичності відбувається у ході «змагання» дискурсів, їх презентації, критики, сприйняття і несприйняття, діалог яких інформаційне суспільство експлікує нам щодня, зокрема, у ході самопредставлення та «іншокритики». Такий калейдоскоп дискурсивних полів сприймається пересічним споживачем інформації саме як банальна гра на виживання.

Таким чином, філософський дискурс щодо проблем наративної самоідентифікації як ігрової дії набирає актуальності у період розпаду великих оповідей на мозаїку локальних історій. Постмодерн проголошує суб'єктивність самоідентичності як наслідок дискурсивних практик колажної реальності, а наратив постає одночасно моделлю світу і власного «Я», розгортаючи особливу дискурсивну реальність, що конструює дійсність. Серед спільних ознак та функцій процесів гри і нарації як складових процесу самоідентичності необхідно виокремити самодостатність, спорідненість із інтерпретацією, а також існування у межах правил. Дійсно, гра, як і мова, є укоріненими формами самосвідомості, крізь які відбувається співвідношення мовлення і мислення, внутрішнього бачення людиною себе і зовнішнього сприйняття її іншими.

Отже, виокремлення таких спільних для цих феноменів ознак та умов існування як динаміка, правила, передача смислів, знаковість, символічність нарації і гри, їх метафоричність дозволяє зробити припущення існування ігрової наративної форми самоідентичності.

наратив ігровий самоідентифікація особистість

Література