Концепція смерті у контексті соціальної роботи з літніми людьми та їхніми близькими

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція смерті у контексті соціальної роботи з літніми людьми та їхніми близькими

Тополь О.В.

Чисельність літніх людей неухильно зростає, розширюючи коло тих, хто потребує як медичної допомоги у зв'язку зі збільшенням хронічних захворювань з віком, так і догляду та емоційної підтримки соціальних працівників. Хворим літнім людям доводиться не лише миритися з віковими обмеженнями й зменшенням фізичних можливостей, - вони зіштовхуються також із тривогами, переживаннями, пов'язаними із самітністю й ізоляцією. Більшість літніх хворих не звертаються до психіатра, тому їхні потреби повинні зрозуміти й задовольнити інші фахівці, наприклад соціальні працівники. У своїй роботі соціальні працівники повинні враховувати, що останнім часом у суспільній свідомості відбулися зміни, внаслідок яких підсилився страх смерті, зросла частота емоційних розладів, збільшилася потреба в співпереживанні й допомозі перед лицем смерті.

З психологічної точки зору це пояснюється тим, що звикаючи до жорстокості сучасного світу, людині доводиться найрізноманітнішими способами захищати себе від страху смерті й неможливості уберегтися від загибелі. Новини про численні жертви війн та нещасних випадків лише зміцнюють переконаність людини у власному безсмерті, дозволяють потай сподіватися, що хтось наступний, але не я. Людина на підсвідомому рівні заперечує вірогідність власної смерті. Смерть у сучасної людини асоціюється зі злодіянням, яке лякає несподіванкою, чимось таким, що саме по собі закликає до відплати й покарання. Смерть є страхаючою, відразливою подією для людини, а страх смерті - загальним явищем.

Останнім часом зростає кількість досліджень, що піддають явище смерть докладному вивченню. Вивчаються людські міркуваннях і страхи, пов'язані з завершенням життя, піднімаються питання гуманної смерті та інші. Деякі дослідники вважають, що сучасне високо технологічне, орієнтоване на юність суспільство має тенденцію заперечувати й ігнорувати смерть. Заперечення - розповсюджений спосіб поведінки в умовах стресу,коли люди просто відмовляється бачити або приймати реальність. Якщо ж людина чітко оцінює реальність смерті, вона уникає можливих життєвих небезпек, здатна прийняти й життєві обмеження, і власну уразливість.

Нав'язані суспільством ролі, життєві сценарії формують у людини відчуття буденності, рутинності існування. Лише переглядаючи своє життя, в основному у літньому віці, людина здатна оцінити цінність кожної миттєвості буття. Життя кожної людини унікальне, насичене як позитивними так і негативними переживаннями. Унікальність людського існування полягає в тому, що людина сама вибудовує своє життя. Вона власна розпоряджатися своїм життям і навіть піти з життя. Людина бере на себе відповідальність за своє життя.

Від літніх людей часто доводиться чути, що життя «промайнуло як один день». Відчуття швидкоплинності життя П'єр Жане пояснює особливостями людської пам'яті. Пригадуючи певні життєві періоди, людина не відтворює повністю всі події, а робить це вибірково, максимально звужуючи рамки життя. Ще одним джерелом, що формує відчуття швидкоплинності життя, на думку Л.І. Анциферової, є потреба людини, яка підсилюється з роками, інтеграції всіх стадій особистого розвитку в єдину картину власного життя [1, 256]. Узагальнення прожитих етапів дозволяє зрозуміти сенс власного життя. Інтеграція життєвих періодів вимагає осмислення, переоцінки та трактування своєї поведінки в різних ситуаціях а також визнання нерозв'язаних проблем. Літні люди у своїх розповідях про минуле, намагаються переглянути своє життя, детально проаналізувати його значимі моменти, інтерпретувати цінність власних вчинків.

У літньому віці, як ніколи сильні спонукальні мотиви до самопізнання, що сприяє розвитку особистості. Людина розв'язує застарілі конфлікти, знаходить новий сенс у житті й навіть відкриває щось раніше не відоме в самій собі. Лише усвідомлення реальності наближення смерті, може змусити людину прийняти ключові рішення щодо найважливіших моментів життя. Смерть створює необхідну перспективу і у такий спосіб може послужити поштовхом повернення до життя. З'ясування змісту й мети життя вимагає активної перебудови філософських, духовних і практичних переконань, проходження через кілька стадій підготовки до смерті, щоб зустріти її смиренно й гідно.

Трагічні зіткнення зі смертю є найважчими випробуваннями у різноманітному життєвому досвіді людини. З погляду філософії, смерть має дуже велику особисту значимість як для вмираючої людини, так і для її родини й друзів.

У людини, що пережила загрозу смерті відбуваються різкі зміни у поглядах і життєвих пріоритетах. Реймонд Моуді, доктор філософії у книзі «Життя після життя» [2] виклав результати опитування 150 осіб, що повернулися до життя після того, як лікарі визнали їх померлими або які вижили після катастрофи та смертельної хвороби. Подібне паралельне дослідження провів психіатр Рассел Нойс. Опитуванням було охоплено 114 чоловік, що пережили близькість смерті (вижили після падіння з високого поверху будівлі, повітряної катастрофи та ін.). За свідченнями багатьох інтерв'юерів (23 %), навіть через багато років у них зберігається гостре почуття швидкоплинності життя і його цінності; великий життєвий ентузіазм; підвищена сприйнятливість й чуйність до безпосереднього оточення; здатність жити й насолоджуватися кожною миттю; глибоке усвідомлення сенсу життя; прагнення радіти життю, поки ще не пізно [3].

Залежно від культурної приналежності, а також від особистих переконань і тлумачень смерті людина може сприймати цю подію як таку, що вселяє страх, жах і відразу, або навпроти, як переміщення з одного стану в інший, вступ у нове, краще життя, перехід до більш високого рівня існування. В багатьох релігіях проповідується, що тіло смертне, а душа безсмертна. Віруюча людина сприймає смерть як позбавлення від земних страждань і перехід до ідеального царства Божого. Для деяких людей смерть може бути бажаним засобом звільнення від тяжких страждань і хвороб, що іноді супроводжують старіння. В інших випадках, наприклад, для людей, що чинять самогубства, вона може стати остаточним і розпачливим засобом відходу від реальності, наповненою болем і нещастями. Таким чином, смерть багато змістовна.

Люди, що стурбовані наближенням смерті, по-різному справляються із цим почуттям. Віруючі в Бога й загробне життя, перед смертю рідше впадають у депресію й відчувають менше занепокоєння. Вони знаходять сенс, ціль життя й вбудовують знання про те, що вони помруть, у свою життєву схему. Атеїсти, переконані у відсутності життя після смерті, можуть відчувати жах перед перспективою остаточного припинення свого існування. Однак вони можуть переживати й почуття іншого роду: люди, упевнені у відсутності загробного життя, нерідко упокорюються зі смертю, сприймаючи її як природний й навіть заспокійливий стан. Їхні міркування ґрунтуються на тому, що в небутті не може бути стресу й болю, а тому нема сенсу «хвилюватися» із приводу смерті. Проте вирішальне значення мають особисті почуття людини.

Уявлення більшості людей про смерть перебувають десь між цими двома полярними точками зору. Острах або надмірне занепокоєння із приводу власної смерті визначаються в основному тим, яке особисте або культурне значення має для людини смерть.

Роберт Джей Ліфтон описав кілька шляхів, якими людина намагається досягти символічного безсмертя:

- біологічний шлях - продовження власного життя через потомство, через нескінченний ланцюжок біологічних зв'язків;

- теологічний шлях - життя на іншому, більш високому рівні існування;

- творчий шлях - життя у своїх працях, творах; - шлях вічної природи - ми продовжуємо жити завдяки тому, що належимо круговороту життєвих енергій природи;

- шлях піднесення - набуття внутрішнього трансцендентного досвіду, коли час і смерть зникають [4, 271-288].

Незважаючи на те що люди похилого віку часто думають про смерть, вони при цьому почувають себе напрочуд спокійно. Фізично й розумово здорова людина похилого віку, яка має чітку мету в житті, менше боїться смерті ніж людина середнього віку.

Психоаналітик Е. Жак в есе «Смерть і криза середини життя» [5, 502-513] підкреслює, що думки про смерть особливо терзають людину в середині життя, її переслідує неусвідомлювана ідея про зупинку росту й початок старіння. У першу половину життя «домагаючись незалежної зрілості», ми проходимо період розквіту лише для того, щоб гостро усвідомити наближення смерті. Загроза кар'єрі або вихід на пенсію (насамперед для тих, хто вірить у життя як безупинно висхідну спіраль) може бути особливо потужним стимулом для посилення усвідомлення смерті. Іноді приводом до росту екзистенціальної свідомості бувають повсякденні свідчення старіння: зовнішні зміни, внутрішні обмеження, отримання задоволення від «старечих» занять (прогулянки парком, відпочинку на самоті).

Існують виражені особистісні відмінності стурбованістю смертю. За Еріксоном, люди, які добре психологічно адаптовані та досягли стадії особистісної цілісності, менше занепокоєні смертю. Стурбованість смертю може збільшуватись або зменшуватись, оскільки є однією з ознак процесу встановлення й прийняття значення смерті в контексті сенсу життя. У міру того як люди старіють або занедужують, вони починають усвідомлювати, що смерть уже не є настільки віддаленою подією. Багато хто проходить через кілька стадій пристосування до вмирання й у підсумку приймає неминучість смерті.

Елізабет Кюблер-Росс, провівши бесіди з більш ніж двома сотнями приречених хворих, виділила п'ять етапів, які проходить людина, котра опинилася перед лицем смерті, розглянула захисні механізми психіки індивіда, що спрацьовують в екстремально-важких ситуаціях [3].

Перший етап - «заперечення та ізоляція», коли людина відкидає думки про можливість смерті. На думку Росс, заперечення є здоровою спробою впоратися із хворобливими й болісними обставинами, у яких багатьом умираючим хворим призначено перебувати досить тривалий час. Пізніше, зібравшись з думками та користуючись іншими, менш радикальними формами захисту хвора літня людина може відчути бажання, полегшення й навіть радість, якщо отримає можливість спокійно поговорити з соціальним працівником про навислу над нею загрозу смерті.

Коли людина усвідомлює смертельну загрозу власному життю, її охоплює роздратування, обурення, злість оскільки її плани й мрії ніколи вже не здійсняться (ІІ стадія - «гнів»). Людина почуває себе обманутою. Якщо до літнього хворого ставляться з повагою й розумінням, приділяють йому час й увагу, тон його голосу незабаром стане нормальним, а роздратовані вимоги припиняться. Він буде знати, що залишається значимою людиною, що про нього піклуються, хочуть допомогти йому жити як можна довше.

Третій етап, коли людина намагається домовитися із хворобою - «стадія торгу». Якщо на першому етапі вона не може відкрито визнати сумні факти, а на другому почуває образу на оточуючих і на Бога, то на даному етапі вона намагається, прийти до якоїсь угоди, що відстрочить неминуче. Людина шукає можливість виграти час, вона дає обіцянки й веде переговори зі своїм Богом, докторами, медсестрами або іншими людьми із приводу відстрочки вироку, рятування від болю й страждань.

Якщо торг не дає результатів, а час минає і людина уже не може заперечувати свою хворобу, її охоплює безпорадність і безнадійність («стадія депресії»). Росс розрізняє дві форми депресії - «реактивну», викликану жалем за минулими втратами та «підготовчу, що пов'язана з неминучими втратами у майбутньому (розтавання зі світом, родиною, друзями).

Завершальний етап, коли людина приймає факт близькості смерті й спокійно очікує її - «смиренність». Для умираючого, цей період майже позбавлений почуттів, начебто біль відійшов, боротьба закінчена й наступає час «останнього перепочинку перед далекою дорогою». У цей час соціальна допомога, розуміння й підтримка більше потрібні родині хворого, ніж самому пацієнтові. Коли вмираючий знаходить спокій і покірність, коло його інтересів різко звужується. Він хоче залишатися на самоті - у всякому разі, уже не бажає вторгнення новин і проблем зовнішнього світу.

Слід розуміти яку величезну роботу необхідно проробити вмираючий людині, щоб досягти стадії смиренності, коли починається поступова відмова від спілкування. «Літні пацієнти, найчастіше приходить до смиренності з мінімальною допомогою ззовні, або навіть без такої; потрібно лише мовчазне вислуховування, без якого-небудь втручання. Вони розуміють, що життя своє вони вже прожили, своє відробили й відстраждали, дітей підняли - словом, своє завдання виконали. Оглядаючись на прожиті трудові роки, вони бачать сенс свого життя й відчувають певне задоволення» [3, 141].

Різні етапи, які проходить людина в екстремально-важких ситуаціях супроводжує постійний компонент - надія. Навіть люди, що упокорилися долі, завжди допускають якусь імовірність зцілення (відкриття нових ліків, тощо), вони найбільше довіряють тим лікарям та соціальним працівникам, які залишають їм надію - не важливо, обґрунтовану чи ні.

У підтримці літньої людини під час хвороби та підготовці до смерті, значну роль відіграє родина. Проблеми вмираючого закінчуються з його смертю, але на цьому не закінчуються проблеми родини, багато з яких можна вирішити ще за життя.

Адаптація членівродини умираючого, за Росс, проходить за подібними стадіями. Спочатку багато хто з них не вірять, заперечують сам факт, що в їхній родині можлива смертельна хвороба, або сподіваються, що діагноз виявиться помилковим. Так само як умираючий переживає стадію гніву, вся його родина проходить через цей емоційний етап. Їхній гнів поперемінно направляється то на лікаря, то на обслуговуючий персонал. Велику роль відіграє почуття провини, бажання виправити або надолужити упущені раніше можливості порятунку. Коли гнів й почуття провини переборені, наступає стадія підготовчої скорботи, так само як й у самого вмираючого. Чим краще вдається виразити цю скорботу до смерті, тим легше буде винести її згодом. На жаль, існує тенденція приховувати свої почуття від хворого, зображувати посмішки й бадьорий настрій, якому, однак, рано або пізно приходить кінець.

Самим важким для родини є етап, коли хворий повільно віддаляється від усього світу, включаючи й рідних. Часто хвору людину, яка дійшла до заключної стадії та її більше приваблює смерть ніж життя, рідні не готові «відпустити». «Слід залишати пацієнтові право приймати остаточне рішення щодо подальшого лікування або хірургічного втручання» [3,205.].

Росс зауважує: «Можливо, найтрагічнішою (крім загибелі зовсім молодих людей) є смерть старих - якщо дивитися на це з погляду родини» [3,197].

Літні люди мають свої потреби й право на їхнє задоволення, право на власне життя. Старі пережили, говорячи сучасною економічною мовою, століття своєї рентабельності, але, з іншого боку, вони заробили право доживати свої дні в спокої й з достоїнством. Поки вони здорові тілом і душею, все це виглядає цілком нормально. Ми бачимо, однак, безліч старих людей, що перетворилися у фізичних або емоційних інвалідів, на гідне утримання яких потрібні величезні суми грошей. Родина стикається з важким завданням: необхідно мобілізувати всі грошові запаси, включаючи позики й пенсійні заощадження інших членів родини, заради того, щоб забезпечити належне лікування й догляд. Трагедія в тім, що ніякі фінансові жертви не можуть поліпшити стан хворого й у найкращому разі дозволяють підтримувати лише якийсь мінімальний рівень існування. У випадку ж ускладнень, витрати стають непомірними, і родина нерідко бажає хворому якнайшвидшої й безболісної смерті, але рідко висловлює це бажання вголос. Такі думки стають згодом джерелом почуття провини.

Члени родини, які відчувають почуття провини перед своїми батьками, за те, що відправили їх доживати у будинок престарілих, після їхньої смерті, можуть продовжувати відвідувати і опікувати кого-небудь зі старих у тім же будинку престарілих. Якоюсь мірою тут може діяти механізм заперечення, а можливо, вони просто хочуть зробити людям добро як компенсацію за упущені можливості відносно рідної людини.

Розглянуті стадії підготовки до смерті є скоріше можливими, ніж універсальними, кожна людина іде до смерті своїм шляхом.

Сприймання людиною близької смерті визначається самим плином захворювання. Якщо смерть наступає раптово, у людини залишається мало часу, щоб проаналізувати своє життя й підготуватися до розставання з нею. Коли людина довго хворіє й кінець вирішений, вона і члени її родини пристосовуються й адаптуються до можливого «часу життя», який залишився.

Раніше за медичною етикою, людині, що знаходиться на грані смерті діагноз не повідомлявся. Зараз вважається, що вмираючому пацієнтові варто надати деякий ступінь автономії, можливість контролювати своє життя. Люди, які довгий час знаходяться в будинках престарілих, або лікарнях втрачають контроль над своїм існуванням і припиняють боротися за власне життя. Ті, хто все життя активно контролював навколишню життєву обстановку, як правило, живуть довше.

Люди похилого віку часто страшаться не самої смерті, а тривалого, болісного кінця, залежності від оточуючих, втрати розуму і достоїнства, деградації. Страшним уявляється процес умирання через супутні йому почуття безнадійності, безпорадності й ізоляції. Всі хочуть, щоб їхня смерть була гуманною.

Уявлення про те, що вмираючі люди повинні зберігати деякий контроль над власним життям і смертю, привело до створення на Заході системи хосписів. Типова хосписна програма містить у собі стаціонар, програми домашнього догляду, медичну й психологічну консультації, різні лікарські й сестрині послуги, що допомагають пацієнтам полегшити біль і контролювати симптоми захворювання.

На відміну від системи лікарень, які призначені для збереження й підтримки життя, в яких смерть вважається поразкою лікарів, хосписи мають іншу філософію. Тут смерть розглядають як нормальну й природну стадію життя, яку потрібно пройти з достоїнством. Найважливіша мета хосписа - допомогти людині впоратися з будь-яким болем: фізичним, психологічним, духовним.

Останнім часом в західній пресі, активно обговорюються питання права людини на смерть, що відбувається або природним шляхом або за допомогою евтаназії.

Приклади евтаназії, або вмертвіння з милосердя, були поширені в Давній Греції. Розрізняють активну евтаназію (введення смертельної дози ліків) або пасивну, пов'язану з відмовою від використання (або відключенням) спеціального устаткування, що підтримує життя пацієнта. Застосування евтаназії вимагає розв'язання багатьох моральних, етичних та юридичних питань.

Ухід з життя близьких завжди є трагічним, оскільки звужує, збіднює, обмежує життя людини. Горе має багато компонентів: втрата, амбівалентність і почуття провини, катастрофа життєвого плану. Смерть іншого індивіду наближує людину до зустрічі із власною смертю. Деякі люди в результаті трагедії з близькими проходять через грандіозний особистісний ріст. В скорботних ситуаціях людина, часом не усвідомлено, намагається зрозуміти або знайти сенс власного подальшого життя. Один із способів вистояти перед горем - усвідомити своє життя як продовження духовного життя дорогої людини.

Сприймання смерті близької людини обумовлено культурними традиціями. Сучасні західні уявлення про горе вимагають, щоб люди після втрати близьких якнайшвидше відновлювались від втрати й повертались до нормального життя. Проте багато інших народів, що не належать до західної культури, акцентують увагу на збереженні зв'язку з померлою людиною. Таким чином, горе втрати може мати свої відмінні риси у різних людей, та різних культурах. Не існує універсального або «правильного» вираження горя, хоча соціальні очікування досить сильно впливають на людину, змушуючи її поводитися певним чином.

Найважче літня людина переносить смерть власної дитини, найглибше відбувається процес переоцінки її цінностей, переконань, релігійних вірувань. Ті, кому вдається якимось чином розв'язати ці питання, часто говорять про те, що їм вдалося знайти особливо глибоке почуття змісту власного життя. Однак люди, яким не вдається цього зробити, можуть на все життя поринути в безодню розпачу.

Пристосування до смерті близької людини чи друзів, що пішли з життя, поділяють на два види: короткочасні й довгострокові. Короткочасні пристосування пов'язані з первинними емоційними реакціями на втрату близької людини і практичними аспектами організації похорону, урегулюванням фінансових й юридичних питань. Початковою реакцією на смерть можуть бути шок, заціпеніння, заперечення, гнів, бажання обвинуватити кого-небудь або якісь обставини.

Довгострокові пристосування, що зачіпають особливо вдів і вдівців, полягають у зміні способу життя, звичок, ролей і характеру діяльності. Втрата близьких вимагає від людини виконання певної психологічної роботи. Їй необхідно прийняти реальність втрати й пов'язаний з нею біль, перенаправляти в інше русло емоційну енергію, що раніше вкладалася у відносини з померлою людиною. На цьому етапі близькі померлої людини можуть відчути гострий сум, почуття спустошеності, перебувати у депресії.

З часом, більшість людей пристосовуються до нових життєвих обставин, присвячують свій час й енергію новим взаєминам, видозмінюють свою ідентичність, відокремлюючи її від зв'язків з життям померлої людини. Емоційний біль, пов'язаний з думками про померлого, поступово слабшає.

Серед факторів, що допомагають швидше оправитися після втрати, велику роль відіграє соціальна підтримка. Полегшити індивідуальні переживання допомагає прийом соціального порівняння з трагічними подіями, пережитими іншими людьми. Тому смерть близьких під час Другої світової війни, коли мільйони людей зазнали втрат, переносилась легше, ніж в мирні часи.

Кожний трагічний випадок є унікальним і вимагає індивідуального підходу у соціальній роботі з літніми людьми, що зазнали втрати близької людини. Головне - переконати людину в складній ситуації зробити вибір на користь життя.

Смерть і супутні їй явища найчастіше надають новий сенс життя окремій людині та громаді в цілому. Коли ми намагаємося осмислити життя й смерть конкретної людини, ми по-новому оцінюємо наші власні пріоритети й цінності. Усвідомлення смерті може служити фундаментом здорової й ефективної життєвої стратегії. Смерть вносить позитивний вклад у життя. Заперечення смерті на будь-якому рівні є запереченням власної природи, що веде до звуження поля свідомості й досвіду. Інтеграція ідеї смерті рятує людину: вона діє не як вирок, що прирікає на довічний жах або на похмурий песимізм, а скоріше як стимул до переходу в більш справжній модус існування. Вона збільшує наше задоволення від проживання свого життя. Підтвердженням тому служать свідчення людей, що пережили особисту зустріч зі смертю. смерть людина життєвий соціальний

Концепція смерті грає критично важливу роль у соціальній роботі з літніми людьми, оскільки вона торкається життєвого досвіду кожного з них.

Знання про смерть важливі для соціальної роботи з погляду культурної традиції, клінічного досвіду й емпіричних досліджень. Інкорпорація смерті в життя збагачує життя, надає можливість жити більш осмисленим і справжнім життям. Повне усвідомлення смерті може дати поштовх до кардинальних особистісних змін. У той же час смерть - базисне джерело тривоги, нею наповнений внутрішній досвід людини.

Однак, незважаючи на ці більш ніж достатні підстави, соціальні працівники рідко звертаються до теми смерті у теорії, фундаментальних дослідженнях. Єдине виключення становить сфера, де смерть неможливо ігнорувати: турбота про умираючих. Сьогодні до програм підготовки соціальних працівників доцільно включати спеціальні семінари присвячені смерті, що навчатимуть майбутніх фахівців підтримувати контакт із умираючим клієнтом і поважати його право на інформацію, надавати йому можливість вмерти з достоїнством, виразивши свої почуття родині й друзям та зустріти смерть відповідно до властивого йому стилю життя.

Навчати студентів, майбутніх соціальних працівників, необхідно не лише теоріям смерті, а і технологіям роботи з літніми людьми, мистецтву людських взаємин, що проявляються у турботі про людину взагалі й про хвору зокрема. Для соціальних працівників досвід роботи з умираючими - це справжня школа для тих, кого цікавить людська поведінка, форми пристосування й захисні механізми, до яких доводиться прибігати, щоб упоратися з найтяжчими переживаннями. Достатньо лише вислухати хворого. У спілкуванні з умираючим, формується і власне ставлення до смерті. Поки смерть залишається найбільшою трагедією власного життя, поки людина вважає її жахливою й заборонною темою, їй не вдасться зберігати спокій і надати належну допомогу хворому.

Література

1. Анцыферова Л.И. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии. - М.: Изд-во «Институт психологии РАН», издание 2-е, испр. и доп., 2006.

2. Реймонд Моуди. Жизнь после жизни. - К.: «София», 2008. - 256 с.

3. Обсуждение явлений «жизни после жизни»// Твое здоровье. - М.: Изд-во «Знание», 1/1995.

4. Lifton, RobertJ. «The Sense of Immortality: On Death and the Continuity of Life», Explorations in Psychohistory, eds. R. Lifton and E. Olson (New York: Simon & Schuster, 1974).

5. EJaques. «Death and the Mid-Life Crisis», International Journal of Psychoanalysis (1965), 46: 502-513.

6. Элизабет Кюблер-Росс. О смерти и умирании. Пер. с анг. - К.: «София», 2001. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru