Размещено на http://www.allbest.ru/

План роботи

Вступ

Загальні риси розвитку української психології

Харківська школа психології

Психологічні надбання представників Львівсько-варшавської філософської школи (В. Вітвицький, М. Кройц)

Висновки

Література

Вступ

Розвиток української психології неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку вітчизняної психологічної науки. Вивчення історії психологічної думки в Україні є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками. Останнім часом вийшла низка праць, в яких частково розв'язується означена проблема.

Як відомо, Україна наприкінці XIX -- на початку XX століття входила до складу різних держав. Більша частина української етнографічної території належала до Російської імперії. Західна частина українських земель перебувала під владою Австро-Угорщини (Східна Галичина й Північна Буковина входили до складу Австрії, а Закарпатська Україна -- до Угорщини). Хоча розвиток психології в кожному з регіонів України відбувався в руслі світової науки, але ж мав і свою специфіку, яку необхідно вивчати.

Тепер, коли в Україні йдуть активні процеси усвідомлення національної історії, культури, науки, необхідно знати, як вони розвивалися в різних регіонах. Ці знання не лише збагатять нас інформацією про погляди різних учених, які для багатьох залишається terra incognita, вони дадуть змогу побачити місце вітчизняної науки, в тому числі й психології, у світовій науці: її загальні риси, з одного боку, і своєрідність -- з іншого.

Загальні риси розвитку української психології

У XIX -- на початку XX століття Україна мала низку наукових центрів (Київ, Одеса, Харків та ін.), в яких розвивалася психологічна наука. Одним з таких центрів у Західній Україні став Львів, де було започатковано проведення фундаментальних досліджень, що пізніше, певною мірою, визначили розвиток вітчизняної психології.

Серед нині діючих українських університетів, перший було засновано у Львові в 1661 році. Упродовж багатьох десятиліть точилася вперта боротьба між українцями та поляками за мову викладання. І хоча в 1871 році було скасовано обмеження в цій царині, Львівський університет фактично полонізувався. Наукові роботи писалися в основному польською мовою.

Таким чином, коли йдеться про Західну Україну останньої чверті XIX -- першої половини XX століття, то мова творів не може бути аргументом, щоб вважати або не вважати того чи іншого мислителя українським.

Свої дослідження й матеріали вчені Західної України мали змогу публікувати в таких журналах, як «Друг», «Дзвін», «Молот», «Народ», «Життя і Слово», «Нива», «Наука», «Богослов'я» та багатьох інших. Усього в Західній Україні того часу видавалося 4/5 журналів усієї України.

В 1873 році у Львові було засновано Товариство ім. Шевченка, яке спочатку мало літературний характер. 1876 року, коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання українською мовою, вирішено було перетворити це Товариство на Наукове Товариство ім. Шевченка. Кошти для цього Товариства збиралися по всій Україні.

З 1892 року розпочато друкування «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка». Всього з 1892 по 1948 рік побачило світ 168 томів цього видання.

З кінця XIX століття Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і Товариство публікувало праці науковців з усієї України. У 1890-х роках та на початку XX століття Наукове Товариство ім. Шевченка справді відігравало роль Української Академії Наук.

Поряд із «Записками...» Наукове Товариство ім. Шевченка з 1898 року видавало «Літературно-науковий вісник», а з 1899 -- «Матеріали до українсько-руської етнології».

Свої праці українські вчені мали змогу публікувати також у польсько-мовних наукових журналах «Przeglad fitozoficzny», перший номер якого вийшов у 1898 році, та «Rucft filozoficzny», започаткований 1911 року. Такою була тодішня ситуація в Західній Україні.

Харківська школа психології

Харківська психологічна школа неформальна організація психологів, що працювали у 30-х р. у наукових установах Харкова над розвитком ідей Л.С.Виготського і над формулюванням на цій основі основ діяльнісного підходу в психології. До цієї школи належали: А.Н.Леонтьєв , А.Р.Лурія, П.І.Зінченко, А.В.Запорожець , П.Я.Гальперін та інші.

На початку 30-х років Нарком здрав України запропонував Л.С.Виготському, А.Р.Лурія й А.Н.Леонтьєву організувати відділення психології в психоневрологічній академії в Харкові. Цю групу учених фактично очолив А.Н.Леонтьєв, що почав розвивати власний варіант теорії Виготського. Він провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізм формування вищих психічних функцій (довільна увага, пам'ять і ін.).

У Харкові Леонтьеву довелося одночасно очолювати кафедру психології в педінституті і відділ психології в НДІ педагогіки. Так виникла знаменита Харківська школа психології.

У 20-х роках ХХ століття в Харкова вже склалася репутація відомого наукового центра, у якому розвивалися різні напрямки як гуманітарних, так і природних наук. У цей період Харків також був столицею України, що обумовило відкриття в ньому нових наукових і навчальних закладів, тим більше що ще в ХІХ столітті для цього була закладена гарна база.

У 1922 році в Харкові був відкритий Український науково-дослідний психоневрологічний інститут, директором якого став відомий невропатолог А.И.Германович, а в 1926 році на базі психіатричної клініки - Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни (директор В.П.Протопопов). У 1932 році було прийняте рішення про укрупнення цих установ, і їх об'єднали в одну організацію - Всеукраїнську психоневрологічну академію. Вона була унікальною полі-функціональною установою, до складу якого входив і сектор психології. Він складався з відділів загальної і генетичної психології і клінічної психології. У зв'язку з цим виникла потреба знайти і запросити психологів-фахівців для роботи в цих відділах. З Москви були запрошені А.Р.Лурія, А.Н.Леонтьєв, М.С.Лебединський. Місце завідувача сектором було запропоновано А.Р.Лурія, а завідувача відділом генетичної психології - А.Н.Леонтьєву. Однак А.Р.Лурія незабаром повернувся в Москву, і завідувачем сектором залишився А.Н.Леонтьєв. Разом з ним з Москви в Харків переїхали О.В.Запорожець і Л.І.Божович. Л.І.Божович практично відразу виїхала в Полтаву і постійно приїжджала в Харків для зустрічей із усією групою. Планувалося, що в Харків переїде і Л.С.Виготський, однак це так і не відбулося. Він тільки періодично приїжджав у Харків і навіть заочно учився в Харківському медичному інституті. У тім відділі, що очолював А.Н.Леонтьєв, працював і П.Я.Гальперин, харківський психоневролог і психолог, що швидко рухався від медицини до психології і, по його власних словах, що зрозуміло, що за групою Л.С.Виготського велике майбутнє.

Ще одна група психологів, що до них приєдналася, вийшла з аспірантури Харківського педагогічного інституту й Українського науково-дослідного інституту педагогіки - до неї входили В.І.Аснін, П.І.Зінченко, Г.Д.Цибуль. Усі вони разом і склали ядро Харківської школи психологів. (А.А.Леонтьєв вважає, що вірніше говорити про школу Виготського і про Харківську групу). Залишаючи осторонь дискусійне питання про існування єдиної школи Виготського - Леонтьєва або двох різних шкіл (культурно-історичної Виготського і діяльністю Леонтьева), із приводу якого маються різні точки зору, слід зазначити, що, безумовно, роботи групи психологів на чолі з А.Н.Леонтьєвим, що працювали в Харкові на початку 30-40-х років, мали свою специфіку, що їх і поєднувала. Ними був закладений теоретичний і експериментальний фундамент теорії діяльності.

Крім названих психологів, у 30-і роки в цю групу ввійшли також Д.М.Арановска, Ф.В.Бассин, Е.В.Гордон, О.М.Кінцева, Л.І.Котлярова, Г.В.Мазуренко, В.В.Мистюк, Т.І.Титаренко, К.Е.Хоменко. У такому складі харківська група існувала 10 років. Хоча в 1934 році А.Н.Леонтьєв повернувся в Москву, він постійно бував у Харкові і керував роботою своєї групи. П.Я.Гальперин, О.В.Запорожець, П.І.Зінченко залишалися в Харкові до початку Великої Вітчизняної війни. Після війни ні П.Я.Гальперин, ні О.В.Запорожець у Харків вже не повернулися.

Однак ще в 1936 році, коли столиця України перемістилася в Київ, різноманітні психологічні дослідження, що проводилися на базі Всеукраїнської психоневрологічної академії, почали звертатися, а постанова 1936 року про педологічні перекручення в системі Наркомпросу, цей процес завершило. Так психоневрологічна академія перестала бути головною базою експериментальних досліджень Харківської школи. Однак вони продовжувалися в Українському науково-дослідному інституті педагогіки, Харківському педагогічному інституті, у якому кафедрою психології завідував О.В.Запорожець і працювали В.І.Аснін, К.Е.Хоменко, Г.Д.Цибуль і ін., і в Харківському інституті іноземних мов, у якому працював П.І.Зінченко.

Постанова про педологію не зупинило наукову діяльність харківської групи, оскільки вони ніколи не дотримували педологічних позицій, вважаючи психологію і педологію двома різними науками. Однак їхня діяльність призупинила війна. П.І.Зінченко і Г.Д.Цибуль пішли на фронт, О.В.Запорожець, П.Я.Гальперин і А.Н.Леонтьєв працювали разом у військових госпіталях (з 1943 року у Кауровці під Свердловськом) і проводили роботу по відновленню рухових функцій бійців, порушених після поранень.

Оцінюючи сьогодні початкові етапи розвитку Харківської психологічної школи, можна з упевненістю сказати, що тоді повезло і Росії, і Україні. Блискуча група молодих психологів, що називали себе «виготчанами», у буквальному значенні слова бігло з Москви в Харків і тим самим врятувалася, збереглася і допомогла зберегтися психології. Це були А. Н. Леонтьев, А. Р. Лурия, А. В. Запорожець, Л. И. Божович (яка потрапила в Полтаву і часто бувала в Харкові). Вони працювали в різних місцях: у Всеукраїнській психоневрологічній академії, у Педагогічному інституті, у Науково-дослідному інституті педагогіки. До них приїжджали Л. С. Виготський з Москви, Д. Б. Ельконін -- учень А. А. Ухтомского і Л. С. Виготського -- з Ленінграда. У Харкові вони знайшли групу таких же молодих людей, заразили їх своїми ідеями і сформували невеликий науковий колектив. Тому-те маються всі підстави називати Харківську школу школою в точному змісті цього слова. У цей колектив увійшли В. И. Аснин, П. Я. Гальперин, П. И. Зінченко, О. М. Кінцева, Г. Д. Цибуль, К. Е. Хоменко і ряд інших. Тісно співробітничав з ними і харків'янин Ф. В. Бассі. Досить швидко були встановлені контакти з психологами Києва (Г. С. Костюк), Одеси (Д. Г. Елькин), із психологами Вірменії і Грузії.

Після війни москвичі виявилися в Москві, прихопивши із собою П. Я. Гальперина. Фронтовик Г. Д. Цибуль потрапив у Ленінград. Навпроти, фронтовик-ленінградець Д. Б. Ельконін переїхав у Москву. Основна група харків'ян повернулася у своє рідне місто. П. И. Зінченко, на щастя, що повернувся з фронту непошкодженим, став неформальним лідером харківської школи психологів, розкиданих по різних наукових установах і інститутам міста. Він же очолив психологічну лабораторію -- філія київського Інституту психології. Лабораторія не мала свого пристановища, вірніше, мала його на квартирах членів лабораторії, найчастіше будинку в її керівника, де вони користалися гостинністю господарки -- Віри Давидівни. Таким чином,

харківська школа збереглася, продуктивно працювала, публікувала десятки статей у наукових записках харківських інститутів, київського Інституту психології, потім у «Радянській педагогіці», а з 1955 р. у «Питаннях психології». Вона зберігала самі тісні наукові і дружні контакти з москвичами.

Після війни сфери наукових інтересів цих дослідників трохи розділилися, практично кожний з них став займатися власною проблематикою і став засновником свого напрямку в психології: А.Н.Леонтьєв - теорії діяльності, О.В.Запорожець - теорії сприйняття, П.І.Зінченко - теорії пам'яті, П.Я.Гальперин - теорії поетапного формування розумових дій, Л.І.Божович - теорії особистості. Однак усі ці напрямки мали загальну підставу - теорію діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Як відзначав А.А.Леонтьєв, А.Н.Леонтьев був, "без сумніву, лідером харківської групи, однак її концепція створювалася колективним розумом". До цього варто додати і ще одне: усі вони, як би ми зараз не оцінювали їхні погляди, вважали себе учнями Л.С.Виготського.

Психологічні надбання представників Львівсько-варшавської філософської школи (В. Вітвицький, М. Кройц)

український психологія варшавський школа

Видатними представниками школи Твардовського, які плідно працювали в царині психології, були такі вчені, як Владислав Вітвицький та Мечислав Кройц.

В. Вітвицький (1878--1948 pp.) був надзвичайно обдарованою людиною. Йому вдалося свій талант виявити як у психології, філософії, так і в мистецтві. Дитинство, шкільні та юнацькі роки В. Вітвицького пройшли у Львові. У Львівському університеті одночасно з природничими науками Вітвицький вивчає основи малярства. Під впливом К. Твардовського зосереджується також на філософії. Ступінь доктора Вітвицький здобув у 1900 році за працю «Психологічний аналіз амбіцій». На підставі роботи «Психологічний аналіз проявів волі» Владислав Вітвицький почав викладати психологію у Львівському університеті. В 1919--1948 роках керував кафедрою загальної психології у Варшавському університеті.

Вітвицький залишив після себе значний науковий доробок, написав багато праць, статей у галузі філософії, психології, етики, історії й теорії мистецтва, декілька праць з перспективи і художньої анатомії.

Науковим досягненням Вітвицького стала теорія кратизму (від гр. ксЬфпт -- сила), яка в багатьох пунктах збігалася з поглядами Альфреда Адлера. В основі цієї теорії лежала думка про те, що в людини існує інстинктивне прагнення до міцності, яке розвиває чотири основні емоційні положення й форми компенсації: схильність до підвищення чи пониження, яка спрямована на інших або на самого себе. З цих основних схильностей Вітвицький виводить різноманітні емоційні стосунки між людьми, які формуються на основі почуття спільності (повага, честь, захоплення, любов, дружба) чи навпаки -- боротьби (зневага, ненависть, гордування, заздрість). Теорію кратизму Вітвицький застосував також під час вивчення питань художньої творчості й реакції на твори мистецтва.

Великий вплив на світогляд В. Вітвицького мав феноменалізм, який у свою чергу приводив до тієї чи іншої форми агностицизму. Вітвицький, відстоюючи принципи емпіризму у психології, так характеризував свої розуміння чуттєво даного. Безпосередньо даним, за В. Вітвицьким, є не зовнішній світ, а суб'єктивний, внутрішній світ, у якому конструюється внутрішній предмет сприйняття. Існування зовнішнього ми сприймаємо як допоміжну конструкцію, тобто як гіпотетичне твердження. Звідси випливають висновки, які стосуються характеру наукового пізнання. На думку Вітвицького, фізика будує об'єктивний світ, виходячи із властивостей, відомих нам із суб'єктивного досвіду, зокрема насолоди, болю. Тому поняття, що виражають геометрично-механічні властивості і явища, він трактує як засоби, які полегшують розрахунки, пов'язують зовні несхожі факти, полегшують роботу розуму та уяви, але не як відображення реальних, дійсних елементів світу.

В. Вітвицький, будучи прихильником позитивістської емпіричної психології, визнає існування душі як суб'єкта психічної діяльності. Але питання безсмертя й вічності існування душі він вважає неможливим для наукового вирішення, оскільки цього не може ствердити емпіричне спостереження. Тому «справа безсмертя душі не належить взагалі до науки про психічні факти й диспозиції; буде завжди тільки предметом віри»1.

До галузей, які викликали науковий інтерес у Вітвицького, належала також релігія. Програму занять зі слухачами вчений доповнював психологічним аналізом Старого й Нового Заповіту. Вітвицький піддавав релігійні переживання експериментальним дослідженням і дійшов висновку, що у справах віри -- навіть у освічених людей -- перестають діяти логічні, етичні та естетичні почуття.

Вітвицький переклав 25 діалогів Платона, коментував тексти Гомера, Софокла, Аристофана, Геракліта, Аристотеля, Лукіана й багатьох інших учених. В царині образотворчого мистецтва з-під його руки вийшли численні портрети, написані олією, у тому числі Казимежа Твардовського й Густава Пжихоцького.

Формуючи розумові здібності й характер молоді, передаючи їй свої знання, Вітвіцький діставав творче задоволення. Він не обмежувався заняттями, приписаними програмою, рекомендував вивчати близькі між собою науки, студіюючи зі слухачами анатомію, фізіологію, хімію, фізику, історію, філософію, логіку. В. Вітвіцький вів також курс малюнка й фотографії, навчав різьбі, столярству й токарству.

Інший представник школи Твардовського -- Мечислав Кройц (1893--1971 pp.) заглиблювався переважно в проблеми методології, аналіз інтроспективних методів і психологічних тестів. Професором психології Львівського університету М. Кройц став у 1934 році, з 1946 -- він працює у Вроцлавському університеті, а з 1952 року -- в університеті Варшави. Мечиславу Кройцу належать такі праці, як «Про схожість вражень» (1931), «Техніка інтроспективних методів» (1935), «Мінливість результатів тестів» (т. 1 -- 1927, т. 2 -- 1935), «Нарис загальної теорії волі» (1935), «Головні напрями сучасної психології» (1946), «Формування характеру» (1946), «Основи психології» (1949), «Методи сучасної психології» (1962).

Приступаючи до класифікації психологічних методів, Кройц дає визначення терміна «метод». «Метод -- це спосіб досягнення певної мети». Залежно від мети, М. Кройц вирізняє виховні, наукові, виробничі та інші методи. Психологічні методи, за Кройцом, належать до наукових методів. Завдяки науковому методові добуваються правдиві судження про предмет науки, а «... в нашому випадку метод психологічний є спосіб добування правдивих суджень про психічні процеси та властивості людей». Кройц висловлює важливу думку про те, що психологія має спільні ознаки з предметами інших наук, і ці науки дають їй свої методи дослідження.

М. Кройц поділяє психологічні методи на:

а) неспецифічні, які використовуються не лише в психології, але і в інших науках;

б) специфічні, що застосовуються тільки в психології. До методів неспецифічних належать:

1. Певні методи мислення, необхідні під час опрацювання емпіричних матеріалів. Такі методи розглядає логіка, вони застосовуються в загальних наукових дослідженнях, однак є специфічними для психології.

2. Методи статистичні, що використовуються в економіці, соціології, антропології, психології, біології.

3. Методи фізіологічні, які знаходять застосування як у психології, так і у фізіології.

Методи специфічні об'єднують:

1. Методи безпосередні, так звані інтроспективні.

2. Методи непрямі, тобто предметні.

У свою чергу, кожен із цих методів М. Кройц поділяє на дві підгрупи: метод спостереження та експериментальний метод. Важливу роль, за Кройцом, відіграє інтроспективний метод. Суть його полягає в безпосередньому пізнанні психічних процесів особистості, в яку потрібно проникнути.

Даний метод, на думку М. Кройца, має дві властивості: 1) властивість негативну, яка полягає в тому, що власне психічний процес пізнається без посередніх рецепторів; для пізнання не потрібно думок, бажань, прагнень, а також спостережень і вражень; він не потребує другорядного змісту; лише те, що ми чуємо, бачимо, відчуваємо на нюх, тобто те, що ми сприймаємо безпосередньо; 2) друга властивість, яка тут неодмінно наявна -- це незалежність пізнання. Вона полягає в тому, що судження, невід'ємні від поведінки індивіда, не ґрунтуються на розумових даних; вони з'являються «безпосередньо», незалежно від нашої свідомості. Подібні погляди і спостереження об'єднуються словом «інтроспекція».

Метод інтроспекції є фундаментальним психологічним методом, без нього не було б психології і він є початковою точкою, необхідною підставою свідомих психічних процесів. Без інтроспективного методу, на думку Кройца, і методи предметні були б зовсім непридатними, а психічні процеси недоступними для пізнання.

Таким чином, слід зазначити, що не випадково в основу психологічного експерименту представники Львівське-Варшавської школи (К. Твардовський, В. Вітвицький, М. Кройц та інші) поклали метод інтроспекції. Адже в період формування психології як самостійної науки цей метод мав найбільше прихильників і у світовій психологічній науці.

Висновки

Вивчати історію психологічної думки доцільно в контексті історії людської культури. Адже психологія є невід'ємною частиною культури. Сама ж культура -- загальна форма людського буття, яка інтегрує різноманітні типи діяльності людини, доводить їх до рівня, на якому досягається саморозвиток людини як вища мета й сенс людського буття.

Культура кожного народу являє собою внутрішньо пов'язане ціле; вона є вираженням загальної рівнодійної всіх життєвих і розумових сил народу. Тому певні психологічні ідеї можуть відбиватися як у наукових творах, так і в творі мистецтва, фольклорі, релігії тощо. Звернення до непсихологічної продукції духовної культури в історико-психологічному дослідженні суттєве не лише з точки зору виявлення шляхів тієї чи іншої ідеї, яка сформульована в професійно-психологічному знанні. Інколи в реальній історії певні психологічні ідеї спочатку з'являються в непсихологічному знанні, а потім віднаходять своє місце в професійній психології.

Основним предметом вивчення в психології на зламі XIX й XX століть стає після дійова сторона вчинку. Психологія післядії, на думку В. А. Роменця, охоплюється ідеями інтеріоризації, катарсису та екстазу.

Після того, як людина здійснює особисто значущий для себе вчинок і усвідомлює те, що нею зроблено, вона повертається до свого внутрішнього світу. В результаті інтеріоризації, коли людина заглиблюється у свою внутрішню суть, відбувається формування внутрішнього плану свідомості. У ході акту інтеріоризації поглиблюються суперечності, які постають під час зіткнення зовнішнього і внутрішнього світів, після чого виникають «болісні та неприємні» афекти.

Література

Русинка І.І. Психологія: Навч. посіб. -- К.: Знання, 2007. -- 367 с.

Семенова А.В., Гурін Р.С., Осипова Т.Ю. Основи психології і педагогіки: Навч. посіб. -- К.: Знання, 2006. -- 319 с.

Степанов О.М. Основи психології і педагогіки: Навч. посібник. -- К.: Академ. видав, 2003. -- 504 с.

Янів В. Нариси до історії української етнопсихології Упоряд. М. Шафовал. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 341 с.

Лактионов А. Н. История харковской психологической школы // Вести. Харьк. ун-та. 1989. № 337. Психологія особистості і пізнавальних процесів. С. 19-22.

Размещено на Allbest.ru