Мова та мислення
Взаємозв'язок мови і мислення, їх взаємодія й взаємовплив. Розумові дії та операції мислення як психічний процес, його форми та різновиди. Індивідуальні особливості мислення, узагальненість і опосередкованість - його ознаки. Види мовленнєвої діяльності.
| Рубрика | Психология |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.05.2013 |
| Размер файла | 55,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Мислення
- 1.1 Мислення як психічний процес
- 1.2 Розумові дії та операції мислення
- 1.3 Форми та різновиди мислення
- 1.4 Індивідуальні особливості мислення
- Розділ 2. Мовлення
- 2.1 Поняття мови і мовлення
- 2.2 Види мовлення
- 2.3 Види мовленнєвої діяльності
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Актуальність роботи. Сьогодні питання появи та розвитку мови, як етапу формування мислення людини дуже актуальне. У багатьох країнах проводяться дослідження, присвячені питанням впливу мови на мислення особи, взаємозв'язку мови з функціонуванням мозку. Відповідь на питання чого ж мова впливає на мислення та навпаки, яким чином вони пов'язані і як взаємодіють, є важливими, як для психолінгвістики, так і до цілого спектра дисциплін - нейрофізіології, психології, педагогіки та інших. Розкриття закономірностей та правових механізмів взаємовпливу мислення та мови відкриває нові можливості у навчанні, та відіграє важливе значення для сприяння різноманітних захворювань, навіть тих, які викликані фізичними ушкодженнями мозкових структур.
Мета цієї роботи - показати складний взаємозв'язок мови і мислення, їх взаємодію та взаємовплив.
Об'єктом роботи виступають сукупність накопичених теоретичних знань про мислення і мову та їх взаємозв'язок.
Предметами дослідження, у цій роботі виступають мислення і мова.
Завданнями даної роботи є:
1. Широкий аналіз мислення, що включає:
- дослідження мислення, як психічного процесу;
- розглянути розумові дії та операції мислення;
- розкрити наявні форми мислення;
- виявити індивідуальні особливості мислення.
2. Аналіз мовлення, як психічного процесу, що включає:
- визначення поняття мови та мовлення;
- виокремлення видів мовлення;
- аналіз видів мовленнєвої діяльності.
Розділ 1. Мислення
1.1 Мислення як психічний процес
В процесі відчуття і сприйняття людина пізнає навколишній світ в результаті безпосереднього, плотського його віддзеркалення. Проте внутрішні закономірності, суть речей не можуть відобразитися в нашій свідомості безпосередньо. Жодна закономірність не може бути сприйнята безпосередньо органами чуття. Чи визначаємо ми, дивлячись у вікно, по мокрих дахам, чи був дощ або встановлюємо закони руху планет - в тому і іншому випадку ми здійснюємо розумовий процес, тобто відображаємо істотні зв'язки між явищами опосередкований, зіставляючи факти. Людина ніколи не бачив елементарної частинки, ніколи не бував на Марсі, проте в результаті мислення він одержав певні відомості і про елементарні частинки матерії і про окремі властивості планети Марс. Пізнання засноване на виявленні зв'язків і відносин між речами.
Пізнаючи мир, людина узагальнює результати плотського досвіду, відображає загальні властивості речей. Для пізнання навколишнього світу недостатньо лише помітити зв'язок між явищами, необхідно встановити, що цей зв'язок є загальною властивістю речей. На цій узагальненій основі людина вирішує конкретні пізнавальні задачі [1, с.57-58].
Мислення дає відповідь на такі питання, які не можна вирішити шляхом безпосереднього, плотського віддзеркалення. Завдяки мисленню людина правильно орієнтується в навколишньому світі, використовуючи раніше одержані узагальнення в новій, конкретній обстановці. Діяльність людини розумна завдяки знанню законів, взаємозв'язків об'єктивної дійсності.
Мислення - опосередковане і узагальнене віддзеркалення істотних, закономірних взаємозв'язків дійсності. Це узагальнена орієнтація в конкретних ситуаціях дійсності. У мисленні встановлюється відношення умов діяльності до її мети, здійснюється перенесення знань з однієї ситуації в іншу, перетворення даної ситуації у відповідну узагальнену схему. Встановлення загальних взаємозв'язків, узагальнення властивостей однорідної групи явищ, розуміння суті конкретного явища як різновиди певного класу явищ - така суть людського мислення.
Але мислення, виходячи за межі відчуттів і сприйняття, завжди залишається нерозривно пов'язаним з плотським віддзеркаленням дійсності. Узагальнення формуються на основі сприйняття одиничних об'єктів, а їх істинність перевіряється практикою.
Мислення, будучи ідеальним віддзеркаленням дійсності, має матеріальну форму свого прояву. Механізмом мислення людини є прихована беззвучна, внутрішня мова. Вона характеризується прихованою, непомітною людини артикуляцією слів, мікрорухами органів мови. Останні пов'язані збудженнями в зоні кори головного мозку. Особливістю внутрішній мові є її скороченість, конспективність, згорненість. Але при виникненні розумових утруднень внутрішня мова приймає розгорнену форму і нерідко переходить в шепітну або гучну мову. Це дозволяє краще аналізувати і закріплювати абстрактний мовний матеріал: формулювання, умови завдань і т.п.
Мислення соціально обумовлене, воно виникає лише в суспільних умовах існування людини, воно засноване на знаннях, тобто на суспільно-історичному досвіді людства. Мислення людини було безпосередньо вплетено в його матеріальну діяльність, людина мислила, діючи практично. Але поступово з практичних дій виділялися самостійні розумові, розумові дії, які готують орієнтують практичні дії. В процесі історичного розвитку розумові дії стали підкорятися певним логічним правилам; постійно повторюючись і перевіряючись на практиці, ці правила закріплювалися в свідомості людини і набули для нього аксіоматичного характеру.
Мислення як феномен, що забезпечує родову особливість людини, в структурі психіки людини відноситься до психічних пізнавальних процесів які забезпечують первинне віддзеркалення і усвідомлення людьми дій навколишньої дійсності.
Традиційні в психологічній науці визначення мислення звичайно фіксують два його істотних ознаки: узагальненість і опосередкованість.
Тобто мислення є процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення дійсності в її істотних зв'язках і відносинах. Мислення представляє собою процес пізнавальної діяльності, при якому суб'єкт оперує різними видами узагальнень, включаючи образи, поняття і категорії.
Суть мислення - у виконанні деяких когнітивних операцій з образами в внутрішній картині світу. Ці операції дозволяють будувати і добудовувати змінну модель світу.
Специфічність мислення полягають в тому, що:
мислення дає можливість пізнати глибинну суть об'єктивного світу закони його існування;
лише в мисленні можливо пізнання того, що стає, змінюється світу, що розвивається;
мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим планувати практичну діяльність [2, с.211].
Процес мислення характеризується наступними особливостями: носить опосередкований характер; завжди протікає з опорою на наявні знання; виходить з живого споглядання, але не зводиться до нього; у ньому відбувається віддзеркалення зв'язків і відносин в словесній формі; пов'язано з практичною діяльністю людину.
1.2 Розумові дії та операції мислення
Щоб зрозуміти певний об'єкт, треба знати факти, що його характеризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагальнюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій.
Розумові дії - це дії з об'єктами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об'єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мислення (наприклад, при розв'язуванні арифметичних задач) формуються на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх формування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення.
Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.
Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов'язані з конкретним матеріалом. У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або процеси - розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація [3, с.121].
Порівняння - важлива розумова операція. За її допомогою пізнаються схожі та відмітні ознаки і властивості об'єктів. Операції порівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об'єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.
"Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жодного слова”, - вважав К. Ушинський.
Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об'єктивної дійсності. Це уявне розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознаки властивостей.
Об'єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розумовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-якого предмета, але сам його не забезпечує.
Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез - це протилежні й водночас нерозривно взаємопов'язані процеси. Синтез - це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об'єктів в єдине, якісно нове ціле.
Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез - основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.
Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в абстрагування ("абстрагувати” від лат. abstragere - відволікати, відвертати), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві [4, с.476].
Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об'єктом мислення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характером об'єктів - машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, людина виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.
Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об'єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характеризується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Абстрагування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагальнення виявляється в уявному об'єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.
Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об'єктах.
Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає можливість групувати об'єкти за видовими, родовими та іншими ознаками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об'єднання об'єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.
Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокремити ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації, згрупувати об'єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів називається систематизацією.
Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об'єднання не окремих об'єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.
Отже, процес розуміння предметів та явищ об'єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстрагування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.
1.3 Форми та різновиди мислення
Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.
Судження - це форма уявного відображення об'єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об'єктах. Наприклад: "Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; "Ця квітка - блакитна”; "Це вагомий доказ”.
Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, виявляється й формується в реченні. Проте судження та речення не тотожні.
Судження - це акт мислення, що відображує зв'язки, відносини речей, а речення - це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки, сполучники, прийменники, не є судженнями ("Агов!", "Ану!", "Хто це? ”). Таким чином, між судженнями та реченнями існує складний зв'язок.
Кожне судження містить суб'єкт і предикат. Суб'єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини.
Предикат - це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються” ("усі метали” - це суб'єкт, а "при нагріванні розширюються” - предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи "Кит - не риба”, ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.
Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об'єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними ("Київ - столиця України”), частковими ("Деякі метали легші, ніж вода”), загальними ("Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними ("У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об'єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні [5, с.237-239].
Істинність знань або суджень можна з'ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.
Міркування - це низка взаємопов'язаних суджень, спрямованих на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.
Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.
Індуктивний умовивід - це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: "Срібло, залізо, мідь - метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.
Дедуктивний умовивід - це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються; срібло - метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.
Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об'єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об'єктів за іншими ознаками. Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.
Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття - це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки.
Істотними є такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших, тобто це властивості, без яких об'єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними ознаками).
Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.
Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.
Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не утворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття - елемент думки, слово - елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: "вечоріє”, "так" - це слова, але не поняття.
Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, поняття "єдність організму та середовища” виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.
Обсяг поняття - це відображене в ньому коло об'єктів, а зміст поняття - це відображена в ньому сукупність істотних ознак об'єктів.
Поняття з більшим обсягом називаються родовими ("меблі”, "рослини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак ("стіл”, "дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями ("рух”, "кількість”, "якість”, "простір”, "час”).
Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбивають істотні ознаки одиничних об'єктів, називаються одиничними ("країна”, "місто”, "письменник”, "вчений”), а цілих класів предметів - загальними ("елемент”, "зброя”).
Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв'язки між ними (напри-клад, "меблі”, "рослини”, "тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об'єктів ("вага”, "мужність”, "хоробрість”, "добро”, "зло" тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття [5, с.345].
Об'єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підгрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв'язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або абстрактне.
Наочно-дійове мислення характеризується тим, що при цьому розв'язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Генетично це найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього починається розвиток мислення первісної людини у процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремилася з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду починається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості [6, с.132].
Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й дорослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефективніший розв'язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності. Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання, наприклад шахістам, конструкторам, винахідникам. Важливу роль наочно-дійове мислення відіграє там, де продуктивне та економічне розв'язання завдання пов'язане із застосуванням предметно-практичних процедур.
Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах.
Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.
Схематизація та символічне відображення дійсності виявляються продуктивними і в інших видах людської діяльності, допомагаючи з більшою точністю та узагальненістю відображати реальність, наприклад при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв'язанні конструкторсько-технічних завдань тощо. Наочно-образне мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує оперування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зображення предметів та їх символічного позначення.
Словесно-логічне, або абстрактне мислення здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підгрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосередній зв'язок з чуттєвою реальністю.
Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв'язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.
Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.
мова мислення психічний процес
1.4 Індивідуальні особливості мислення
Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психологічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальними особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.
Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов'язана з критичністю.
Критичність мислення виявляється у здатності суб'єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі "за” і "проти”, виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій.
Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань.
Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв'язання завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язання, знаходити нові, нестандартні способи дій за змінених умов.
Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруваннями неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати закономірності природи та суспільного життя.
Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.
Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотримується теми міркування, не відхиляється в бік, не "перестрибує" з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках [7, с.243].
Швидкість мислення - це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продумуючи належно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих наслідків наспіх прийнятих рішень.
Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особистості.
Розділ 2. Мовлення
2.1 Поняття мови і мовлення
Слова "мова" і "мовлення" багатозначні, іноді вони співвідносяться як синоніми. За уявленнями сучасної лінгвістики, мова зв'язана з мовленням, але не ототожнюється з ним.
Мова - це система знаків, об'єктивне, історично сформоване явище духовного життя суспільства. Знаком прийнято називати "заступників" інших об'єктів. Крім мови, природної знакової системи, існують штучні, наприклад, сигнали світлофора, нотний лист, символічні записи, використовувані в математиці (цифри і символи; +, - , =) та інших науках. На відміну від цих штучних систем, мова здатна передавати повідомлення кожного, нічим не обмеженого змісту, тобто вона універсальний. Жестикуляція і міміка - системи невербального спілкування - додають звуковій мові лише додаткові емоційні і значеннєві відтінки.
Будь-яка система складається з безлічі елементів, що знаходяться у зв'язках один з одним, утворюють одне ціле. Мовні одиниці (знаки) поєднуються в підсистеми і формують рівні (яруси) мови: синтаксичний, морфологічний, лексичний, морфемний, фонемний.
Таким чином, мова - це модель ієрархії: більше включає менше як складову частину, менше виявляє свої функції в більшому. Так, найнижчі одиниці мови (фонеми) реалізують себе в одиницях наступного, більш складного рівня, тобто в морфемах і т.д.
Мова служить засобом спілкування, пізнання, збереження і передачі національної самосвідомості, традицій культури й історії народу. Мова виявляє себе тільки у мовленні і тільки через нього виконує своє головне, комунікативне, призначення [9, с.167].
Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Мовлення окремого носія мови має особливості вимови, лексики, структури речень. Таким чином, мовлення конкретне й індивідуальне.
2.2 Види мовлення
Виокремлюють такі види мовлення:
- Писемне
- Усне
- Монологічне
- Діалогічне
Виділяють наступні види мови:
- Зовнішня
- Внутрішня
Думка починає формуватися у внутрішній мові. Її механізм був досліджений на початку XX століття психологом Л.С. Виготським. Ця мова беззвучна, невимовна, включає образи, відрізняється від зовнішньої ступенем мовної сформованості. Усе духовне життя людини - його міркування, плани, суперечки із самим собою, переробка побаченого і почутого протікають у схованій формі, на розумовому рівні. Внутрішня мова "працює" завжди, крім лише глибокого сну. Переклад внутрішньої мови в зовнішню часто зв'язаний із труднощами. Саме про цей етап породження висловлення говорять: " на язиці крутиться, а сказати не можу".
Зовнішня мова існує в усній і писемній формах. Розходження між ними визначаються:
1. Способами кодування. Усне мовлення - вимовна, звучна, чутна - виражене звуками (акустичним кодом), а писемна - видима, написана - буквами (графічним кодом).
2. Механізмами породження. Писемний текст, як правило, - підготовлений, - записується на чернетках, піддається редагуванню, удосконалюванню. Усне мовлення не має таких можливостей, воно спонтанне, тобто створюється у момент говоріння, тому вимагає величезного тренування, швидкості вибору слів, автоматизму синтаксичного конструювання.
3. Механізмами сприйняття. Усне мовлення повинне сприйматися відразу, писемне осмислюється при багаторазовому читанні.
4. Граматичними і лексичними особливостями. У писемній мові чіткіше добираються слова, переважає книжна лексика, складні розгорнуті речення, пасивні конструкції. В усній спостерігаються повтори, неповні, прості речення. Відома межа, що регламентує кількість слів звучної мови: від п'яти до дев'яти.
5. Видами норм. Тільки до усного мовлення ставляться орфоепічні вимоги, і тільки до писемного - орфографічні, пунктуаційні та каліграфічні.
6. Виразовими можливостями. Усне мовлення має засоби звукової виразності, відрізняється багатством інтонацій, паузами, логічними наголосами, а також супроводжується жестами і мімікою. Розділові знаки, лапки, шрифтові виділення компенсують менші можливості експресивності писемного тексту.
7. Характером адресата. Усне мовлення залежить від того, як його сприймають, тому що, як правило, комуніканти не тільки чують, але і бачать один одного. Писемна мова звичайно звернена до відсутніх [11, с.79].
Органічний зв'язок між двома видами мови психологи пояснюють наявністю загальної основи - внутрішньої мови. Процес породження висловлювання найчастіше має таку структуру: уявна підготовка фрази - уявлюване проказування з мікрорухами мовного апарату - графічна фіксація думки.
Усне мовлення може бути записане, а писемне - вимовлене. Наприклад, письмовий текст при "озвучуванні" придбає деякі особливості усного мовлення (інтонаційне забарвлення, ритм), але буде характеризуватися як писемна мова в усній формі.
При підготовці й у процесі публічного виступу виникає протиріччя між писемною мовою й усним її виконанням. А.М. Пєшковський, відомий лінгвіст, називав ораторський монолог "підробкою писемної мови під усну". Мовцю перед аудиторією варто доречно поєднувати два види, дві "стихії". Якщо одна з них переможе, виступ буде або звучати занадто суворо, сухо, або занадто вільно, розкуто.
У житті звичайно переважає усне мовлення, тому його вважають первинним. За словами В.Г. Костомарова, усне мовлення "набуло перед писемним важливої переваги - моментальності, що украй важливо для стрімких темпів і ритмів XX століття. А також. інша якість: здатність фіксуватися, консервуватися, зберігатися і відтворюватися" [4, с.176]. Серед джерел збереження вербальної інформації домінують аудитивні, аудіовізуальні: радіо, телебачення, телефонний зв'язок. Таким чином, усне мовлення сьогодні існує у зовсім нових різновидах.
Усне мовлення має двох фори - монологічну і діалогічну. Монолог являє собою розгорнуте висловлення (елементарна одиниця тексту) однієї особи, завершене у значеннєвому відношенні. Психолого-педагогічною особливістю монологічного мовлення є те, що реакція слухачів угадується, жести і міміка відіграють меншу роль, ніж при діалозі. Монолог - це найчастіше публічна промова, адресована великій кількості людей. Ораторський монолог діалогічний. Промовець ніби розмовляє з аудиторією, тобто відбувається прихований діалог. Але можливий і відкритий діалог, наприклад, відповіді на питання присутніх.
Діалог - це безпосередній обмін висловленнями між двома чи декількома співрозмовниками. Структурно діалог складається з репліки - стимулу і репліки - реакції, тісно зв'язаних за змістом один з одним. Діалогічне мовлення - первинний, природний вид спілкування. У побутовому діалозі партнери не піклуються про форму і стиль висловлення, відверті. Учасники публічного діалогу враховують присутність аудиторії, будують мовлення літературно.
2.3 Види мовленнєвої діяльності
Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: два з них утворюють текст - говоріння, письмо, а інші - слухання (аудіювання) і читання - здійснюють сприйняття. Такі складові системи нашого "мовного існування", при цьому їхній розподіл у потоці життя нерівномірний: найменше ми пишемо (якщо це не пов'язано з професійною діяльністю), більше всього слухаємо чи говоримо (це залежить від особистих властивостей людини). За даними американських психологів [див. Р. Ніколз "Ви слухаєте" (Нью-Йорк, 1957], час, що ми, у середньому, присвячуємо різним аспектам комунікації, поділяється на частині:
Свідомість мовця зосереджена на змісті, логіко-композиційному структуруванні тексту, пам'ять видає найбільш придатні лексичні варіанти, інтуїція (кількаразове повторення досвіду в подібних умовах) допомагає граматично правильно побудувати речення й озвучити його відповідно до норм вимови, мовне чуття дозволяє визначити стиль, психологічне орієнтування змушує враховувати реакцію слухачів. Труднощі говоріння полягають у тому, що всі перераховані вище операції потрібно виконувати одночасно.
При відсутності мовного автоматизму спостерігається розчленований механізм генерації висловлення. Мова звучить переривчасто: виникають більш тривалі (порівняно з іншими) зупинки, повторюються окремі слова, склади, "розтягується" звук типу [е], вимовляються фраза " Як би це сказати?", "Ну от" і подібні. Паузи, зриви початих конструкцій, а також обмовки часто відбивають стан людини, його хвилювання, незібраність при ускладненні мовленнєвої ситуації. У ході публічного виступу, у бесідах з колегами на службі ці зовнішні прояви пригнічують мовця. Але переривчастість усного мовлення - властивість неоднозначна. Якщо подібних випадків небагато, то це не заважає сприймати інформацію, а часом активізує увагу аудиторії, про що свідчать, зокрема, "підказки" тих висловів, що "шукає" оратор.
Аудіювання становить собою процес розуміння, осмислення мовлення. Це комунікативне уміння не менш важливе, ніж говоріння; є умовою ефективності ділового спілкування.
Історик Плутарх радив: "Навчися слухати, і ти можеш витягти користь навіть з тих, хто говорить погано". Гарне слухання полегшує засвоєння інформації, сприяє встановленню контактів між людьми. В умінні слухати виявляється вихованість, повага до іншого людині, тобто культура.
Результати обстеження безлічі людей указують, що достатніми навичками аудіювання володіють лише 10% з них. Прослухавши десятихвилинне повідомлення, "середній" слухач розуміє і запам'ятовує тільки половину зі сказаного.
Стиль слухання залежить від характеру, інтересів особистості, статі, віку, фізіологічного стану, службового становища. Підлеглі більш уважні і зосереджені в розмові з "керівництвом", не завжди зважуються перервати опонента. Чоловіки, на відміну від жінок, схильні слухати самих себе, швидко давати готові відповіді, перебивати, зосереджуватися на змісті бесіди. Жінці більше цікавий сам процес спілкування, вони переривають партнера в 2 рази рідше. На ефективність слухової перцепції впливає утома, що погіршує концентрацію уваги. Повноцінне аудіювання може займати 20 хвилин при контактній і 5 - 7 хвилин при дистантній комунікації.
У залежності від особливостей сприйняття тексту виділяють 3 види аудіювання:
1. Глобальне, при якому досить визначити, про що йшлося у висловленні, яка його основна думка.
2. Детальне припускає усвідомлення головних значеннєвих блоків тексту в залежності від установки, що ставить перед собою слухач.
3. Критичне вимагає критичного осмислення сприйнятого на слух.
Розрізняють також 2 способи слухання:
1. Нерефлексивне (пасивне) полягає в умінні не втручатися в чуже мовлення своїми зауваженнями, у здатності уважно мовчати. Цей спосіб вимагає значної фізичної і психологічної напруги, певної дисципліни. Нерефлексивне слухання звичайно використовується у таких ситуаціях, коли один зі співрозмовників глибоко схвильований, бажає висловити своє ставлення до тієї чи іншої події.
2. Рефлексивне (активне) полягає в активному зворотному зв'язку, наданні допомоги у вираженні думок. Цей спосіб особливо доречний, якщо партнер по спілкуванню чекає підтримки, схвалення, якщо необхідно глибоко і точно усвідомити інформацію.
Основними прийомами рефлексивного слухання є:
1) З'ясування, тобто звертання до співрозмовника за уточненнями, щоб одержати додаткові факти, судження. (Наприклад, "Я Вас не зрозумів”, "Чи не повторите ще раз? ”, "Що Ви маєте на увазі?").
2) Перефразовування - "передача" чужого, тільки що вимовленого висловлення в іншій формі ("Як я Вас зрозумів.", "На Вашу думку.", "Іншими словами Ви вважаєте. ").
3) Резюмування - підведення підсумків почутого ("Якщо узагальнити сказане Вами, то.", "Вашими основними ідеями, як я зрозумів, є.".
4) Підтвердження контакту - запрошення висловлюватися вільно і невимушено. При цьому мовлення супроводжується репліками типу "Це цікаво", "Так", "Розумію Вас", "Приємно це чути".
Голос людини складає враження на навколишніх, служить інструментом впливу. За характером мовного звучання ми судимо про темперамент, світовідчування мовця. Звукове оформлення мови складає емоційне тло виступу, розмови, що може бути позитивним (приємним) чи негативним (неприємним). Недоліки вимови (крикливість, задишка, хрипота, різкість, гортанність, гугнявість, непарність артикуляції) є "бар'єрами" комунікаційного обміну, "ріжуть вухо". Крім того, помірно звучний голос тонізує нервову систему самого оратора, додає впевненості, створює настрій.
Мовні вади дуже стійкі. З побутового мовлення вони часто "перекочовують" у публічне, у ділове спілкування. Однак офіційна атмосфера, на відміну від невимушеної, вимагає керування голосом, володіння повним стилем вимови, тобто виразного проказування при середньому темпі. Приміром, фрази "здрастуйте", "вона говорить" у повному стилі звучать так: [здравствуйте], [вона говорить], а в неповному спостерігається сильне редукування (скорочення голосних), іноді навіть пропуск складів.
Володіти мовною технікою - це значить домогтися інтонаційної рухливості і виразності, м'якого, вільного, чіткого звучання; уміти користатися нюансами тембру.
Яким же є механізм творення голосу? Охарактеризуємо мовний апарат людини, що складається з чотирьох частин: дихальних органів, вібраторів, резонаторів, артикуляторов. Дихальні органи (мускулатура) дозволяють утягувати повітря в легені і виштовхувати назовні. На шляху проходження повітряного струменя через гортань знаходяться голосові зв'язки - вібратори. Це еластичні утворення, розташовані з лівої і правої сторін гортані і витягнуті спереду назад. Передні кінці зв'язок знаходяться під кутом одна до одної. Голос створюється в результаті періодичних коливань цих мовних м'язів, що зближуються і натягуються. Саме в гортані народжується звукова хвиля. Потім вона потрапляє в резонатори (носоглотка, носова і ротова порожнина), що підсилюють і збагачують звучання. Роботу завершують артикулятори: язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння. Вони перетворюють музичний тон (голос) у звуки мовлення рідної мови.
Усі частини мовного апарату беруть участь у створенні акустичних характеристик: темпу, голосності, висоти, тембру, ясності і чіткості вимови. Темп - швидкість говоріння - може бути швидким, середнім, повільним. Оптимальною умовою легкого сприйняття є середній темп - приблизно 100 - 120 слів у хвилину. Швидкість мовлення залежить від змісту висловлення, емоційного настрою, життєвої ситуації. Уповільнення дозволяє змалювати предмет, підкреслити його важливість, виділити. Голосність - це інтенсивність звучання, велика чи менша сила вимови, що залежить також від ситуації спілкування, словесного змісту. За висотою голос буває високим, середнім і низької, це залежить від його природи. Українська мова схильна до деякої мінорності, і часто в голосі чуються високі плаксиві нотки, гарною профілактикою проти яких служить зниження тону. Висота звуку повинна змінюватися при вимові, інакше виникає монотонність. Особливе підвищення тону, що супроводжується посиленням словесного наголосу, більшою інтенсивністю наголошеного складу, називають логічним наголосом. Тембр - додаткове артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит, "колір". У кожної людини свій тембр - глухий, тремтячий, дзвінкий, гострий, твердий, оксамитний, металевий і т.п. Ясність і чіткість вимови називаються гарною дикцією. Вона підготовляє мовний апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію всіх звуків. Допомагає виразності слова. Гарна дикція припускає уміння "тримати паузу", різноманітити ритмічну організацію мовлення. Розрізняють фізіологічну (добір подиху), граматичну (розділові знаки), логічну (смислорозрізнювальну) і психолінгвістичну паузу (підтекст, емоційне забарвлення) [12, с.312].
Систему перерахованих фонетичних засобів (висотних, силових, часових) часто називають інтонацією.
Голоси, поставлені самою природою, зустрічаються рідко. Кожна людина може "виховати" голос, тобто розвинути і зміцнити його.
Висновки
Виходячи з результатів проведеного дослідження ми можемо зробити наступні узагальнені висновки: співвідношення мови і мислення - одна з центральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Цікавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мисленням, то нині - виявлення характеру зв'язку між ними.
Нам вдалося практично у повному обсязі досягнути поставленої мети та виконати поставлені на початку роботи завдання:
- ми дослідили процес мислення у психологічному аспекті;
- розглянули розумові дії та операції мислення;
- розкрили суть основних форм мислення;
- виявили та проаналізували індивідуальні особливості мислення;
- дали визначення поняттю мови та мовлення;
- виокремили та охарактеризували види мовлення;
- проаналізували види мовленнєвої діяльності;
- зробили узагальнені висновки по проведеній роботі.
Ми встановили, що важливе значення для розуміння відношення думки до слова має внутрішнє мовлення. Воно на відміну від зовнішнього мовлення володіє особливим синтаксисом, характеризується уривчастістю, фрагментарністю, скороченістю.
Під час проведення курсового дослідження ми створили складний план для нашої подальшої роботи, це дало змогу систематично та різносторонньо дослідити поставлені питання. До складнощів, які у нас виникли під час виконання даної роботи, можна віднести досить не велику кількість наукових праць Вітчизняних (Українських) вчених. Але праці закордонних науковців дали змогу у повному обсязі дослідити поставлені питання.
Список використаної літератури
1. Выготский Л.С. Мышление и речь. - М. - Л., 2009
2. Язык и мышление. - М., 2007.
3. Рубинштейн С.Л. К вопросу о языке, речи и мышлении // Вопр. языкознания. - 197. - № 2.
4. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. - М., 1998.
5. Колшанский Г.В. О вербальности мышления // Изв. Серия лит. и яз. - М., 2007. - Т.36. - № 1.
6. Андерсон Дж. Когнитивная психология. - СПб.: Питер, 2002.
7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1995.
8. Потебня А.А. Мысль и язык // Потебня А.А. Эстетика и поэтика. - М., 2006.
9. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б.А. Серебренников. - М., 2007. - С.367-418.
10. Панфилов В.3. Взаимоотношение языка и мышления. - М., 1997.
11. Семчинський С В. Загальне мовознавство. - К., 2006.
12. Панфилов В.3. Язык, мышление, культура // Вопр. языкознания. - 2005. - № 3.
13. Горелов И.Н. Невербальные компоненты коммуникации. - М., 2007.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Мислення як поняття в психології, його форми та види, базові розумові операції. Проблеми рішення розумових задач, інтелект як індивідуальні якості мислення. Поняття реальності, чинники, які впливають на процесс мислення, аналіз і синтез як його основа.
реферат [26,3 K], добавлен 20.04.2009Поняття про мислення, його соціальна природа. Розумові дії, операції та форми мислення. Різновиди та індивідуальні риси мислення. Місце відчуттів, сприймань у пізнавальній діяльності людини. Вплив практики на розумову діяльність. Етапи вирішення проблеми.
презентация [798,2 K], добавлен 24.09.2015Причини виникнення проблемної ситуації - недостатність інформації. Активізація мислення людини як адекватна відповідь на проблему. Мислення як психічний процес пошуків нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності.
курсовая работа [255,0 K], добавлен 23.11.2014Поняття та психологічна сутність процесу мислення. Типологія і якості мислення. Обґрунтування індивідуальних особливостей мислення конкретної людини. Зміст основних етапів розгорненого розумового процесу. Інтелект, його співвідношення з мисленням.
реферат [20,8 K], добавлен 12.12.2010Визначення понять "мислення" та "сприйняття". Види, форми та процеси мислення. Основні властивості сприйняття. Функції процесу сприйняття: оцінювання, загальне орієнтування, реагування, пізнавання, регулювання та контроль практичної діяльності.
презентация [3,1 M], добавлен 21.01.2011Уява як психічний процес створення образу предмету або ситуації. Її фізіологічні основи та функції. Характеристика видів, форми вираження та синтезу уявлень. Процес розвитку цієї психічної функції головного мозку. Сутність і шляхи розвитку мислення.
контрольная работа [36,5 K], добавлен 31.10.2014Наукові підходи до дослідження проблеми мислення. Психологічні особливості мислення як пізнавального процесу. Класифікація видів мислення та їх характеристика. Особливості розвитку мислення у дітей молодшого шкільного віку в процесі засвоєння знань.
курсовая работа [58,3 K], добавлен 19.03.2015Психологічні особливості профілю мислення особистості. Мислення як особлива форма психічного віддзеркалення дійсності. Характеристика основних факторів, що впливають на розвиток мислення особистості. Теорія детермінізму, поняття інформаційного підходу.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 04.11.2014Зорові, слухові, тактильні, нюхові почуття і образи як елементи образної пам'яті. Процеси пам’яти, форми запам'ятовування. Значення слухової і зорової пам'яті. Системне мислення - процес оперування поняттями, що відображають взаємозв'язок об'єктів.
контрольная работа [18,4 K], добавлен 15.04.2011Специфічний зміст пізнавальних, емоційних, вольових психічних процесів, необхідність їх врахування в процесі діяльності людини-оператора. Основні процеси пам'яті, її види. Головні операції мислення. Підвищені вимоги до властивостей уваги операторів.
контрольная работа [885,2 K], добавлен 01.11.2012
