Психологія соціальних груп

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра психологічних, педагогічних дисциплін та безпеки життєдіяльності

ІНДЗ з дисципліни

“Психологія і педагогіка” на тему:

«Психологія соціальних груп»

Виконав (ла):

студент групи Ф-11

Свердан Іван Леонович

Перевірила:

викладач Барна М. В.

Тернопіль - 2013

Зміст

1. Соціальна психологія груп

2. Поняття малої групи. Основні характеристики групи

3. Класифікація малих груп

4. Динамічні процеси в малих групах

5. Лідерство і керівництво

6. Колектив як стадія розвитку малої групи

Список використаної літератури

1. Соціальна психологія груп

соціальний психологія група лідерство

У вивченні соціальних груп існують два основні підходи - соціологічний та соціально-психологічний. При соціологічному основна увага приділяється виявленню об'єктивного критерію розрізнення груп. Таким критерієм вважається певне місце, яке займає група в системі суспільних відносин.

Соціально-психологічний підхід полягає у вивченні соціально-психологічних явищ і процесів, що виникають і функціонують в групах при спільній діяльності людей, що входять до них. Включеність групи в певний вид суспільних відносин служить фактором, що визначає спільність змісту та форм діяльності людей в групі, а разом з цим і спільність психологічних характеристик групи.

При характеристиці психології групи слід враховувати, що вона є суб'єктом діяльності, а тому всі особливості діяльності позначаються на ній. За своїм психологічно своєрідні виробнича бригада, туристична група, спортивна команда, учнівський клас та ін, і ті ж групи, але при здійсненні різних видів діяльності, вирішенні різних завдань.

Для психології малих груп мають значення:

* композиція групи (або її складу);

* структура групи;

* групові процеси;

* групові норми і цінності;

* система санкцій.

Так, склад конкретної групи визначає її своєрідність серед однотипних груп. Психологія всякої студентської групи, наприклад, має щось спільне для всіх студентських груп, але кожна чимось, а нерідко й істотно, психологічно відмінна від інших.

На психології групи позначається і її структура - структура "влади", що представляє собою офіційне розподіл відносин керівництва й підпорядкування, розподіл прав і обов'язків між її членами, передбачений порядок відносин та спільних дій, і аналіз того, як вона впливає на психологію і взаємовідносини членів групи . Однак важливо більш глибоке проникнення в психологічну структуру групи, на яку впливають різні індивідуально-особистісні чинники, реальне виконання ролей та обов'язків, реальні взаємини, реальна узгодженість дій. Все це може значно відрізнятися від передбаченого офіційно. Тому формальна характеристика структури групи повинна бути доповнена характеристикою міжособистісних відносин, переваг, мотивацій, повним урахуванням індивідуально-особистісних проявів при спільному виконанні групової діяльності. Для оптимального функціонування групи необхідно, щоб зовнішня (офіційна) і внутрішня (неофіційна) структура життя і діяльності групи відповідали один одному.

Важливе місце в характеристиці групи займають групові соціально-психологічні процеси - ті, які організують діяльність групи: спілкування, взаємодія, міжособистісні відносини, авторитет, лідерство і ін

Особлива частина характеристик психології групи стосується положення індивіда в групі. До психологічних феноменів, що мають відношення до такого стану, відносяться статус, позиція, роль, система групових очікувань, групові норми та санкції.

Статус характеризує місце індивіда в системі групового життя. Для вимірювання статусу використовується широко поширена соціометрична методика. Однак одержані за її допомогою дані не можна абсолютизувати, бо це місце індивіда у групі визначається не тільки социометрическим статусом, а й багатьом іншим.

Позиція - система поглядів, цінностей, установок, що виражають ставлення індивіда до подій, питань спільної діяльності групи. Якщо статус заданий відповідною структурою групи і має об'єктивний характер, то позиція висловлює внутрішнє ставлення індивіда до групи або діяльності, тобто є індивідуально своєрідною (суб'єктивної) характеристикою.

Роль - нормативно схвалений спосіб поведінки, очікуваний від особистості, що займає той чи інший статус в групі.

Важливим компонентом характеристики становища індивіда в групі є групові очікування - від кожного члена групи відповідно до його позицією і роллю група очікує виконання певних функцій, визначених рішень, поведінки, причому якісного. Через систему очікуваних зразків поведінки, які відповідають кожній ролі, група контролює діяльність своїх членів. При неузгодженості між очікуваннями групи і реальною поведінкою будь-якого її члена вступають в силу групові норми та групові санкції.

Групові норми є неписані правила, які вироблені, прийняті групою і представлені в її психології особливим феноменом. Норму можна визначити як ідею, правило, еталон поведінки, представлений у свідомості членів групи і визначає, що члени групи повинні робити, яка поведінка від них очікується в даних обставинах. Щоб співпраця була можлива, цим нормам повинно підпорядковуватися поведінку всіх членів групи, і вони покликані виконувати регулятивну функцію.

Групові санкції - це соціально-психологічні засоби та механізми, за допомогою яких група спонукає своїх членів до виконання і дотримання норм. ('Від лат. - Строге постанову. Санкція - міра впливу, засіб групового контролю. Розрізняють негативні санкції, спрямовані проти відступів від норм, і позитивні, що мають характер підтримки і схвалення дій щодо їх дотримання та зміцненню.) Санкції можуть бути заохочувальні та заборонні , позитивні і негативні. Система санкцій призначена для того, щоб забезпечити дотримання норм. Вони мають соціально-психологічний характер, але часом перетворюються і в силові. Виявляються вони у схваленні, осуді, примусі, зміну статусу або ролі конкретного індивіда, набуття ним авторитету, лідерства або відкидання (ізгої) і пр.

Важливу роль у груповій діяльності грають і морально-психологічні відносини, що складаються і функціонують в групі в процесі спільної діяльності її учасників. Ці відносини можуть надавати позитивний або негативний вплив на її ефективність. Позитивно позначаються дружба, співпраця, взаємодопомога і взаємна підтримка. Вони ж характеризують високий ступінь групової згуртованості. До відносин, що робить негативний вплив на діяльність групи, відносяться розбіжності, суперечності, взаємна недовіра, недоброзичливість, заздрість, кар'єризм, конфлікти та ін.

При функціонуванні в психології групи групових норм і санкцій беруть активну участь соціально-психологічні механізми і властивості особистостей (з яких складається група): навіювання, конформність, переконання, наслідування, психологічний тиск, ідентифікація та ін

Соціально-психологічний підхід до вивчення, оцінки та роботі з малими групами передбачає також розкриття властивих їм інших соціально-психологічних явищ: масовидність (групових інтересів, групової думки, групових настроїв, традицій і звичаїв та ін), взаємин(міжособистісних, індивідуально-групових ), об'єднання, про які також йдеться вище.

Суттєвим є і прийняття до уваги і можливої внутрішньої диференціації в малих групах, вираженої в можливу появу мікрогруп зі своєю специфікою психології та взаємовідносин з групою в цілому, іншими микрогруппам, якщо вони з'являються.

Вся психологія групи характеризується також соціально-психологічним кліматом в ній, що показує цілісно умови життя і діяльності в ній, самопочуття її членів, що позначається на згуртованості, стійкості та успішності діяльності групи. Позитивні морально-психологічні відносини між членами групи є основою здорового, оптимістичного клімату, повно виражається в ентузіазмі.

Єдність і діяльності, і контактності групи надають її психології підвищену цілісність, спільність, вираженість, психологічну насиченість, динамічність, підвищену емоційність і силу впливу на членів групи і результати діяльності.

2. Поняття малої групи. Основні характеристики групи

Соціальна група -- відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

До основних ознак соціальної групи належать:

- включення їх у широкий соціальний контекст;

— наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;

— достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;

— зовнішня та внутрішня організація;-- певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми і цінності;

— усвідомлення індивідами своєї належності до групи і виникнення на цій основі "Ми-почуття";

— наявність групових атрибутів (назва, символи тощо). Дослідники вказують на певні відмінності в сутності та обсязі понять "соціальна спільність" і "соціальна група". Якщо поняття "соціальна група" в основному позначає функціонування певного угруповання, товариства, об'єднаних спільними цілями людей, то поняття "соціальна спільність" акцентує на результатах цього функціонування -- виникненні певного соціального переживання, яке стає надбанням кожного належного до неї індивіда. Крім того, поняття "соціальна спільність" ширше за обсягом і містить поняття "соціальна група". Водночас вони за багатьма ознаками подібні між собою. Розкриття кожним із цих понять свого аспекту людської комунікації та взаємодії у різних соціальних угрупованнях і в різних соціальних просторах створює цілісну їх картину.

3. Класифікація малих груп.

Велика кількість малих груп у суспільстві перед вважає їх велике розмаїття, і тому для цілей досліджень необхідна їх класифікація. Неоднозначність поняття малої групи породила і неоднозначність пропонованих класифікацій. У принципі допустимі самі різні підстави для класифікації малих груп: групи розрізняються за часом їх існування (довгострокові та короткочасні), за ступенем контакту між членами, за способом входження індивіда і т. д. В даний час відомо близько п'ятдесяти різних оснований класифікації. Доцільно вибрати з них найбільш поширені, якими є три класифікації: 1) ділення малих груп на «первинні» і «вторинні», 2) поділ їх на «формальні» «неформальні», 3) поділ на «групи членства» і « референтні групи ».

Вперше поділ малих груп на первинні та вторинні ввів американський соціолог Ч. Кулі (1864 - 1929). Він ввів в класифікацію малих груп така ознака, як безпосередність контактів. Первинна група складається з невеликого числа людей, між якими встановлюються безпосередні взаємини, в яких суттєва роль належить їх індивідуальним особливостям. Вторинна утворюється з людей, між якими безпосередні емоційно забарвлені зв'язку відносно рідкі, а взаємодія обумовлено прагненням до досягнення загальних цілей. У вторинній групі ролі чітко визначені, але її члени не рідко мало знають один про одного, між ними рідко встановлюються емоційні відносини,характерні для малих первинних груп. Так, в освітній установі найпоширеніші первинні групи - навчальні групи студентів і колективи кафедр, а загальною вторинної групою виступає весь колектив освітнього закладу. Практичного значення ця класифікація в даний час не має.

Розподіл малих груп на формальні і неформальні вперше запропоновано американським дослідником Е. Мейо (1880 - 1949) при проведенні ним знаменитих Хоторнський експериментів. Згідно Мейо, формальна група відрізняється тим, що в ній чітко задані всі позиції її членів, вони приписані груповими нормами. Відповідно до цього також строго у формальній групі розподілені і ролі всіх членів групи, система підпорядкування керівництву. Прикладом формальної групи є будь-яка група, створена в умовах якоїсь конкретної діяльності: робоча бригада, шкільний клас, спортивна команда і т.д.

Всередині формальних груп Е. Мейо виявив ще і «неформальні» групи, які складаються і виникають стихійно, де ні статуси, ні ролі не приписані, де заданої системи взаємин по вертикалі немає. Неформальна група може створюватися усередині формальної, коли, наприклад, в шкільному класі виникають угруповання, що складаються з близьких друзів, об'єднаних якимось спільним інтересом, таким чином, всередині формальної групи переплітаються дві структури ставлення ний. Але неформальна група може виникати і сама по собі, не всередині формальної групи, а поза її: люди, випадково об'єдналися для ігор у волейбол де-небудь на пляжі, або більш тісна компанія друзів, що належать до абсолютно різним формальним групам, є прикладами таких неформальних груп. Іноді в рамках такої групи (скажімо, в групі туристів, що відправилися в похід на один день), незважаючи на її неформальний характер, виникає спільна діяльність, і тоді група набуває деякі риси формальної групи: у ній виділяються певні, хоча і короткочасні, позиції і ролі. Практично було встановлено, що в реальній дійсності дуже важко виокремити суворо формальні і неформальні суворо групи, особливо в тих випадках, коли неформальні групи виникали в рамках формальних.

Тому в соціальній психології народилися пропозиції, що знімають цю дихотомію. З одного боку, були введені поняття формальна і неформальна структури групи (або структура формальних і неформальних відносин), і різнитися стали не групи, а тип, характер відносин всередині них. У пропозиціях Мейо містився саме такий зміст, а перенесення визначень «формальна» і «неформальна» на характеристику груп було зроблено досить довільно. З іншого боку, було введено більш радикальне відмінність понять «група» та «організація», що характерно для розвитку соціальної психології останніх двадцяти років. Незважаючи на велику кількість досліджень з соціальної психології організацій, досить чіткого поділу понять «організація» і «формальна група» до цих пір не існує. У ряді випадків мова йде саме про те, що будь-яка формальна група на відміну від неформальної має риси організації.

Незважаючи на деяку нечіткість термінології, виявлення самої наявності двох структур в малих групах мало дуже велике значення. Воно було вже підкреслено в дослідженнях Мейо, і з них згодом були зроблені висновки, що мали певний соціальний зміст, а саме: можливість використовувати неформальну структуру відносин в інтересах організації. В даний час є велика кількість експериментальних досліджень, присвячених виявленню впливу певного співвідношення формальної та неформальної структур групи на її згуртованість, продуктивність і т.д. Особливе значення проблема має при дослідженні питання про управління і керівництво групою.

Таким чином, і друга з традиційно сформованих класифікацій малих груп не може вважатися суворої, хоча побудована на її основі класифікація структур є корисною для розвитку уявлень про природу груп.

Третя класифікація малих груп розрізняє групи членства і референтні групи. Вона була введена Г. Хайменом, якому належить відкриття самого феномена «референтної групи». В експериментах Хаймена було показано, що частина членів певних малих груп (в даному випадку це були студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі групи, в які індивіди не включені реально, але норми яких вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітко відмінність цих груп від реальних груп членства було відзначено в роботах М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов'язане з «системою відліку», яку індивід вживає для порівняння свого статусу з статусом інших осіб. Надалі Г. Келлі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну. Порівняльна функція виявляється в тому, що індивід порівнює поведінку з нормами референтної групи як з еталоном, а нормативна - оцінює його з позиції прийнятих у групі норм. У вітчизняній соціальній психології (А. В. Петровський, р. 1924) референтна група визначається як «значимий коло спілкування», тобто як коло осіб, вибраних з усього складу реальної групи і особливо значимих для індивіда. При цьому може виникнути ситуація, коли норми, прийняті групою, стають особисто прийнятні для індивіда лише тоді, коли вони прийняті «значущим колом спілкування», тобто з'являється ще як би проміжний орієнтир, на який має намір дорівнювати індивід. І таке тлумачення має певне значення, але, мабуть, в даному випадку слід говорити не про «референтних групах», а про «референтності» як особливому властивості відносин в групі, коли хтось з її членів вибирає як точки відліку для своєї поведінки і діяльності певне коло осіб.

Поділ на групи членства і референтні групи відкриває цікаву перспективу для прикладних досліджень, зокрема в галузі вивчення протиправної поведінки підлітків: з'ясувати питання, чому людина, включена в такі групи членства, як шкільний клас, спортивна команда, починає раптом орієнтуватися не на ті норми, які прийняті в них, а на норми зовсім інших груп, в які він спочатку зовсім не включений (якихось сумнівних елементів "з вулиці"). Механізм впливу референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства загубила свою привабливість для індивіда, він порівнює свою поведінку з іншою групою.

Крім розглянутих, існують й інші класифікації малих груп. Так, А.В. Петровський розрізняє групи за ступенем їх розвитку, враховуючи при цьому характер міжособистісних відносин. Ієрархію реальних контактних груп він представляє наступним чином: дифузна група - у ній взаємини опосередковуються тільки симпатіями-антипатіями, але не змістом групової діяльності; асоціація - група, в якій взаємини опосередковуються тільки особистісно значущими цілями; корпорація - взаємини опосередковуються особистісно значущим, але асоціальною по своїм настановам змістом групової діяльності; колектив - взаємини опосередковуються особистісно значущим і суспільно цінним змістом групової діяльності.

Висловлюються припущення, що віртуалізація життя, розвиток інформаційних мереж можуть призвести до виникнення віртуальних груп «за інтересами», об'єднаних спілкуванням за допомогою електронної «павутини» Інтернету.

Особливо сприятливе значення для членів групи, їх соціалізації, самоактуалізації і самоствердження, а також успіхів спільної діяльності має група, що знаходиться на високому рівні соціально-психологічного розвитку і характеризується як колектив. Він відрізняється найвищою згуртованістю, єдністю прагнень на досягнення суспільно і особистісно значущих цілей, взаємним зміцненням формальної та неформальної структур, соціально зрілими груповими явищами (груповими нормами, колективною думкою, настроями, традиціями і звичаями тощо), діловими і товариськими взаєминами, доброзичливістю, дружбою, товариством, взаємодопомогою, узгодженістю дій, колективізмом, емоційним підйомом, високої груповий ідентифіковані членів, умінням їх поєднувати особисті відносини з колективними, настроями задоволеності членством в колективі і гордістю за приналежність йому. У колективі є почуття честі колективу, необхідність поважати, берегти і зміцнювати його.

4. Динамічні процеси в малих групах

Важливим аспектом проблеми формування малої групи є феномен конформізму (пристосування). Конформна поведінка означає психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи, прийняття або неприйняття ним певного стандарту, думки, міру підпорядкування індивіда груповому тиску.

В будь-якій ситуації кожному члену групи доводиться часто приймати рішення під тиском зовнішніх умов та обставин всупереч власним переконанням. Підпорядкування груповим нормам виступає у відкритій формі (примусово) або закритій формі, тобто завуальовано (вплив традицій).

Конформність може виявлятися у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприймання готових оцінок, суджень, правил поведінки. Конформність слід відрізняти від позицій індивідуалізму (відкрита демонстрація власних переконань без урахування групових норм) та негативізму (протиставлення груповим нормам при одночасній нездатності сформувати свої власні погляди).

Іншою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. Насамперед, такі характерні процеси, як формування особливо типу зв'язків у групі, які дозволяють соціальну структуру перетворити в психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, який живе за власними законами. Згуртованість групи означає, що сформований її склад є найбільш оптимальним у діяльному значенні, коли всі або переважна більшість членів прагнуть досягти певної групової мети. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню спільності, формуванню в ній сприятливого психологічного клімату, а також забезпечує стійкість групи перед деструктивною дією внутрішніх та зовнішніх умов.

Залежно від того, які фактори єднають групу, можна виділити моральну - етичну згуртованість (зумовлену спільністю мети, переконань, духовних ціннісних орієнтацій членів групи); ділову згуртованість (яка ґрунтується на прагненні членів групи продовжувати спільну діяльність, керуючись певним принципом розподілу ролей); міжособову згуртованість (опосередковану взаємною симпатією, почуттям дружби, товариськості).

Характеризуючи динамічні процеси в малій групі, не можна обійти питань її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології. Хоча за походженням та соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних завдань.

Лідерство в сучасному розумінні цієї проблеми є чисто психологічною характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати наодинці, він завжди існує як елемент групової структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому особливий інтерес викликає питання про природу лідерства, першопричини його походження. В сучасній науці існують три підходи до виявлення суті цієї проблеми, розроблені американською школою соціальної психології.

"Теорія рис” (або "харизматична теорія”) - концентрує увагу на природних якостях лідера. Згідно цієї теорії, лідером може бути людина, яка володіє певним чином визначеною системою необхідних рис чи характеристик, наприклад, ініціативністю, діловитістю, комунікативністю, впевненістю, ентузіазмом, популярністю, красномовністю і т.д. Хибними сторонами цієї теорії слід вважати відсутність обґрунтованих критеріїв оцінки найважливіших рис лідерства, наприклад, що ж важливіше - професіоналізм чи красномовність? Чітких і однозначних відповідей дана теорія не дає.

"Ситуаційна теорія лідерства” - прагне утвердити думку про те, що в основному лідерство - це продукт конкретної ситуації. На певних етапах розвитку групи, як правило, в екстремальних ситуаціях виникає гостра необхідність, актуальність авторитету чи соціального статусу окремих членів, коли на хвилі популярних ідей і палких промов з'являються так потрібні саме в цей час люди, здатні повести за собою інших. Прибічники даної теорії упевнено доводять, що лідерство рідко коли буває випадковим, це - закономірний процес, пов'язаний з особистісними характеристиками індивіда, значимістю ролі, яку він відіграє в групі і що найголовніше - свідомим прагненням бути в центрі, на вістрі розв'язання гострих проблем життєвості і життєдіяльності групи. Як це часто буває в історії науки, два таких крайніх підходи породили третій, компромісний, який увійшов у соціальну психологію під назвою "синтетичної теорії лідерства”. Згідно з цією теорією лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер - як суб'єкт управління цим процесом. Прийнятність даної позиції пояснюється тим, що відмінність лідера від інших членів групи проявляється тут не при наявності у нього особливих рис, а в результаті більш високого рівня впливу.

За стилем лідерство можна класифікувати за кількома напрямками, але загальноприйнятою вважається практика визначення лідерства за змістом рішень, які пропонує лідер групи та за технікою їх виконання. Авторитарний, демократичний та ліберальний стилі лідерства - найбільш характерні для малої групи.

Однак цим класифікація лідерства не обмежується. Визначені, для прикладу, які типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер-професіонал та ін. Всі ці характеристики важливі на певному етапі діяльності як лідера, так і керівника, а саме в процесі прийняття групових рішень. Цьому явищу передує відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія, які можуть супроводжуватися та підсилюватися "мозковими атаками”, соціальним збудженням і навіть навіюванням.

Тривалий час у вітчизняній соціальній психології в контексті аналізу малої групи провідне місце займала теорія колективу. Колектив трактувався як вищий рівень розвитку і функціонування соціальної групи, недвозначно формулювання твердження, що колектив - це специфічне утворення суспільства. Існували відповідні наукові напрямки, де досліджувались колективи в рамках соціально-позитивної чи суспільно-корисної діяльності.

5. Лідерство і керівництво

Єдність, організованість, мобільність соціальної групи залежать від багатьох зовнішніх (особливості структури, в яку група включена) і внутрішніх чинників. Впливовими чинниками внутрігрупової єдності є керівництво і лідерство.

Керівництво -- здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.

Керівник - індивід, на якого офіційно покладені функції управління І організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

Завдання його полягає у визначенні цілей спільної діяльності, які фіксують напрям розвитку організації, тобто задають образ кінцевого стану, до якого повинна дійти вона через певний проміжок часу. У визначенні таких цілей, структуруванні діяльності й відносин у спільності під час розв'язання нею різноманітних завдань, у впливі на персонал полягають сенс і сутність процесу керівництва.

З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.

Лідерство (англ. leader -- провідник, ведучий, керівник) -- один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.

Цей процес значною мірою детермінований панівними у суспільстві соціальними відносинами. Його характеризують відносини домінування і підкорення, впливу і наслідування в системі міжособистісних відносин у групі. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера.

Лідер -- наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

Феномен лідерства є динамічним процесом малої групи, який може бути доволі суперечливим: домагання лідера і готовність до його провідної ролі можуть і не збігатися. Лідер не висувається групою на відповідну посаду, а спонтанно займає керівну позицію за явної чи прихованої її згоди. Найчастіше він перебирає роль неофіційного керівника, а з його особистістю ідентифікується специфічна система групових норм та цінностей, яка не завжди тотожна офіційній системі. Оскільки лідерство є системою відносин у групі, його слід розглядати як групове явище, адже лідер завжди є елементом цієї структури. Психологічна сутність лідерства полягає у здатності впливати на індивідів і групу, спрямовувати їхні зусилля на досягнення цілей.

Між лідерством і керівництвом, керівником і лідером існують певні відмінності (табл. 9). Однозначної думки про доцільність поєднання в одній особі керівника і групового лідера у соціально-психологічній науці немає. Поширеним є твердження, що лідерські можливості збільшують силу впливу керівника; за активної реалізації керівником якостей ділового і мотиваційного лідера зростає задоволеність індивідів членством у групі. Не менш настирними є міркування, що ролі керівника і лідера у групі мають належати різним особам. Щодо цього використовують такі аргументи:

-- діяльність лідера і керівника має неоднакову спрямованість. Керівник зорієнтований на реалізацію завдань групи, лідер -- на її внутрішні інтереси;

-- експресивний лідер, стаючи формальним керівником, розвалює групову діяльність або змушений переорієнтовуватися на інструментальні функції (ділова сфера). Це може спричинити його конфлікт з групою (він або не стає керівником, або перестає бути лідером);

-- існує не так багато груп, яким властиве поєднання в одній особі керівника та інструментального лідера. Як правило, такими є наукові колективи;

-- у багатьох групах (шкільний клас, студентська група) таке поєднання неможливе через вікові, статусні відмінності керівника і групи.

Таблиця 9. Відмінності між керівником і лідером



Незважаючи на відмінності, керівник і лідер часто вирішують і взаємопов'язані проблеми, покликані стимулювати групу, націлювати її на розв'язання групових завдань та ін. Чимало спільних рис містять і психологічні характеристики їх діяльності, зокрема:

-- керівник і лідер є координаторами, організаторами соціальної групи;

-- керівник і лідер, хоч і різними засобами, здійснюють соціальний вплив у групі;

-- керівник і лідер використовують субординаційні відносини (керівник -- чітко регламентовані, лідер -- заздалегідь не передбачені).

Особа, яка претендує на роль лідера, передусім має компенсувати недоліки і прорахунки у діяльності групи та її керівника. В такому разі лідер повинен взяти на себе відповідальність за реалізацію інтеграційної та об'єднуючої функцій. Не менш важливою є регулятивна функція, спрямована на персоніфікацію функціонально-рольових відносин в групі, встановлення і підтримку сприятливих соціально-психологічних відносин, вироблення і підтримку групових норм. Це особливо важливо для груп, у діяльності яких домінують формальні, позбавлені уваги керівника до підлеглих, відносини. Отже, вирішальна роль лідера полягає в інтеграції членів групи та регулюванні взаємин у ній. Намагання придушити вияви у групі лідерської ініціативи зобов'язує лідера підтримувати цю ініціативу в усіх її легітимних формах.

6. Колектив як стадія розвитку малої групи

Одним із важливих критерії рівня розвитку групи є згуртованість

колективу - риса, яка характеризує його міцність і сталість психологічних зв'язків між членами колективу в межах соціальної спільності. Чим більш згуртований колектив, тим імовірніше, що він спроможний протистояти впливові внутрішніх і зовнішніх чинників, які його дезорганізують.

Виділяють такі чинники, які сприяють згуртованості колективу:

а) ідейна згуртованість;

б) міжособистісна згуртованість; в) організаційна згуртованість.

Отже, слід з'ясувати, які засоби і методи посилюють згуртованість колективу. Передусім, це виховання, що дає змогу досягти відповідності орієнтації членів колективу на певні цінності, мету та завдання, які люди виконують. Успішність такого виховання посилює те, що організація спільної діяльності, реалізація мети досягаються за умови чіткої взаємодії і взаємодопомоги, які правильно регулюють міжособистісні відносини в колективі.

Вирішальним чинником для посилення згуртованості колективу є підвищення змістовності і спрямованості внутрішнього життя колективу, яке має значно виходити за межі особистісних інтересів і зосереджуватися на найважливіших напрямах суспільного життя і його інтересів. У структурі утворених груп чітко виявляється ієрархія статусів їх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них входять до складу підгрупи лідерів.

Лідер - це особистість, що користується визнанням та авторитетом групи і за якою група визнає право приймати рішення про дії у важливих ситуаціях, бути організатором діяльності групи і регулювати відносили в групі.

Кожен колектив завжди має свого лідера, організатора.

Зростання і становлення колективу, як уже зазначалося, передбачає розвиток і вдосконалення спеціалізації підлеглих.

Офіційне керівництво і лідерство являють собою різні форми керування колективом. Для максимального ефекту вирішення завдань, для досягнення мети потрібний взаємовплив кожної з цих форм. Перша форма управління спрямована на вирішення стратегічних, а друга -тактичних завдань під час виробничого процесу.

У групах людей, крім офіційного керівництва, є ще і неофіційний лідер.

Разом з тим, залежно від характеру діяльності, відбувається ще й диференціація лідерів. У найкращому разі офіційний керівник поєднує і функції неофіційного лідера. У противному - непопулярний керівник, претендуючи на лідерство, буде більше зацікавлений не в успіху спільної діяльності, а у підвищенні власного авторитету, престижу, вдаючись до всіляких засобів, зрештою, на шкоду загальній справі.

Справжнім лідером колективу є той, хто завдяки своїм особистісним якостям виявляє переважний вплив на інших, вирішуючи виробничі завдання. Такий лідер чітко усвідомлює обсяг завдань на найближче і най віддаленіше майбутнє, бачить шляхи їх оптимального вирішення і працює на більш високому рівні порівняно з іншими членами команди.

Сформулюємо ряд ознак, що характеризують вияв здібностей лідера.

1. За способом організації змісту діяльності колективу розрізняють: лідера-програміста, що спроможний створити способи колективної діяльності і надихає колектив на її виконання; лідера-виконавця/що організовує виконання вже створеної (опрацьованої) програми; універсального лідера, що уособлює в собі програміста і виконавця.

2. За стилем керівництва колективною діяльністю розрізняють: демократичного лідера; автократичного лідера; авторитарного лідера і такого лідера, в якому співіснують якості всіх цих типів керівника.

3. За характером діяльності - лідер діяльний, який постійно демонструє свої здібності; ситуативний лідер, який виявляє себе лише за певних ситуацій.

Диференціація лідерів можлива і за іншими ознаками.

У колективі високо цінують лідера-ерудита, який значною мірою впливає на підвищення інтелектуального рівня членів колективу за допомогою власних знань. Емоційний лідер створює в колективі ту чи іншу емоційну спрямованість, підтримує емоційний тонус. Лідер-віртуоз, який, володіючи високою індивідуальною майстерністю, витрачає багато зусиль і енергії для навчання і вдосконалення своїх колег у мистецтві дії. Такі лідери в колективі дуже цінуються, оскільки, навчаючи інших, вони досить швидко прогресують.

Чим ширше коло завдань, які вирішує колектив, тим повніше і різноманітніше його життя, тим більше можливостей для висунення із складу колективу лідерів різного типу.

Треба сказати і про негативного лідера в колективі. Такі лідери протиставляють себе керівництву і часто навколо них групуються окремі V члени колективу. Це відбувається найчастіше при недосить правильному керівництві і, природно, за наявності досить сильної особистості, яка претендує на роль лідера. Потрібні посилення роботи і виваженість дій щодо впертого претендента на лідерство для нейтралізації його небажаного впливу. Крайнім засобом впливу є його звільнення.

Лідер групи може бути офіційним, коли його призначено згідно з регламентом штатного розкладу, який виконує покладені на нього функції керівника.

Лідер може бути неформальним, визнаним групою стихійно, за його власні якості і усвідомлення значення тих функцій, які він реалізовує в колективі, керуючись загальними інтересами.

Для колективу оптимальним вважається такий варіант, коли формальний лідер-керівник одночасно є і неформальним лідером. За таких умов його діяльність є максимально ефективною, більш повно виявляється психологічний потенціал групи.

У колективі часто виникають неофіційні групи, що теж висувають своїх лідерів, як це часто трапляється в академічних групах. Якщо відносини між людьми в груш підпорядковані загальній меті, то наявність лідерів неофіційних груп не лише не шкодить, а й допомагає колективу розв'язувати нагальні завдання.

Коли мета діяльності окремих угруповань уже не відповідає загальній меті, колектив, зрештою, перетворюється на конгломерат окремих груп, в яких не тільки лідери, а й усі члени вступають в антагоністичні взаємовідносини. Важливо вчасно помічати ці процеси в колективі, щоб запобігати його руйнуванню і розпаду.

Список використаної літератури

1. Джонсон, Девід В. Соціальна психологія: Тренінг міжособистісного спілкування / [Пер. з англ. В.Хомика]. -- К.: Вид. дім. «КМ Академія», 2003. Іпатов Е.Ф. та ін. Соціальна психологія: Навч. посібник для підгот. бакалаврів усіх форм навчання / Іпатов Е.Ф., Левківський К.М., Павловський В.В.; Ін-т змісту і методів навчання. -- К., 1997.

2. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: [Підруч. для студентів вузів]. -- К.: Б. в., 1995.

3. Орбан-Лембрик, Лідія Ернестівна. Соціальна психологія: Посібник. -- К.: Академвидав, 2003.

4. Савчин М.В. Соціальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти. -- Дрогобич: [Відродження], 2000.

5. Соціальна психологія: [Навч.-метод. посібник] / [Орбан Л.Е., Хрущ В.Д., Москаленко Ю.М. та ін.; За ред. Л.Е.Орбан, В.Д.Хруща]. -- Івано-Франківськ, 1994. Швачко О.В. Соціальна психологія: Навч. посіб для студ. непсихол. спец. вищ. навч. закладів / [Ред. Т.М.Коліна]. -- К.: Вища шк., 2002.

Размещено на Allbest.ru