Гендерні особливості прояву невротизації та психопатизації працівників органів внутрішніх справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА ПРОЯВУ НЕВРОТИЗАЦІЇ ТА ПСИХОПАТИЗАЦІЇ

1.1 Поняття про невротизм та психотизм

1.2 Взаємозвязок між рівнем невротизації, психопатизації та акцентуацією характеру

1.3 Емоції, патології емоцій

1.4 Емоційний стрес

1.5 Проблеми емоційної нестійкості особистості

Висновок по розділу 1

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДИК ТА ГРУП ДОСЛІДЖУВАНИХ

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ НЕВРОТИЗАЦІЇ ТА ПСИХОПАТИЗАЦІЇ СЕРЕД ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

3.1 Особливості структури особистості жінок та чоловіків

3.2 Особливості нейропсихічної лабільності, екстраверсії і психотизму жінок та чоловіків

3.3 Особливості прояву психопатичних та невротичних рис у жінок та чоловіків

Висновок по розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Сучасні умови життєдіяльності людини пред'являють досить високі вимоги до кожного із нас. Нині багато областей професійної діяльності людини пов'язані з нервово - психічною напругою, стресами, емоційною нестійкістю. Урбанізація, прискорення темпу життя, інформаційні перевантаження, посилюють цю напругу, часто сприяють виникненню і розвитку пограничних форм нервово - психічної патології, що виводить питання психогігієни і психопрофілактики в ряд найважливіших завдань охорони психічного здоров'я людини. Рішення цих проблем пов'язане передусім з необхідністю ранньої діагностики субклінічних проявів такого роду станів, зокрема, невротизації, психопатизації і схильності до них. [9, с. 26]

Дослідження проблеми невротизації та психопатизації здійснювалося у працях таких вчених як К. Леонгард, З. Фрейд, А.Е.Личко, Е. Фромм та інших. Шлях до ефективної професійної діяльності людини лежить через сприятливі умови праці. Нажаль у системі органів внутрішніх справ цьому приділяється найменше уваги. Саме в ОВС безліч джерел напруги на робочому місці:

фізичні умови, регулярні поїздки (відрядження), пов'язані з роботою, характеристики службової діяльності, чіткі або розпливчаті границі ролей, вживаний стиль (стилі) керівництва, винагороди, оплата праці, оцінка праці, нематеріальні стимули, взаємовідносини, інтереси відносно роботи, прихильність цілям організації, корпоративна культура, кар'єрне просування, індивідуальні характеристики, рівновага між професійним і особистим життям, зміни на робочому місці. [24, с. 86]

Характерні прояви невротичних станів: швидка стомлюваність, порушення сну, іпохондрична фіксація на неприємних соматичних відчуттях, зниження настрою, підвищена дратівливість, збудливість, наявність страхів, тривоги, невпевненості в собі. Насамперад прояви психопатизації охоплюють лише деякі з рис, характерних для психопатичних осіб: байдужість до принципів боргу і моралі, байдужість до думки оточення, підвищений нонконформізм, прагнення виділитися серед оточення, лицемірство, запальність, підозрілість, підвищена самолюбність і самовпевненість. Ця шкала фіксує аутичність особі, яка характеризується своєрідною відчуженістю від середовища, замкнутістю, недоступністю для спілкування з іншими. Особа у якої присутні прояви психопатизації знаходиться в постійному внутрішньому конфлікті з собою, постійно напружена і збуджена незалежно від міри напруженості реальної ситуації. Така хронічна напруга може без зовнішнього приводу прорватися в несподіваних афектних реакціях озлоблення, люті, страху.

Одним з ярких прикладів розвитку нашого суспільства являеться збільшення кількості жінок серед особового складу органів внутрішніх справ. Що і стало наслідком процесу впорядкованості нормативної бази щодо гендерної рівності.

Існує думка, що адаптація жінок до умов професійної діяльності в ОВС відбувається шляхом зростання їх агресивності, конфліктності, маскулідності, ємоційної нестійкості.

Слід зазначити, що жінка фактично має подвійне навантаження - на роботі та в родині, що може стати джерелом додаткового стресу, рольових конфліктів. [8, с. 152]

Україна підписала низку міжнародних документів щодо питання гендерної рівності. У 2007 році в Україні прийнято Державну програму затвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року. В органах внутрішніх справ ця проблема також посідає передове місце. Так, наприклад, у 2005 році в міністерстві з'явилася посада радника з прав людини і гендерних питань. [28]

Об'єкт дослідження - індивідуально - психологічні особливості особистості.

Предмет дослідження - особливості прояву невротизації та психопатизації серед працівників ОВС.

Мета дослідження - дослідити гендерні особливості прояву невротизації та психопатизації працівників ОВС.

Завдання:

Надати теоретико - психологічний аналіз проблеми невротизації та психопатизації працівників ОВС.

Визначити індивідуальног - психологічні особливості особистості у жінок та чоловіків, працівників ОВС.

Визначити особливості нейропсихічної лабільності, екстраверсії і психотизму у жінок та чоловіків, працівників ОВС.

Визначити особливості прояву психопатичних та невротичних рис у працівників ОВС.

Вибірка: 50 працівників різних підрозділів, з них 25 чоловіків і 25 жінок.

Методи дослідження. Для виконання поставлених завдань використано комплекс методів:

теоретичні - аналіз, порівняння, узагальнення, систематизація отриманої інформації та її інтерпретація;

емпіричні - ПДТ Ямпольського, опитувальник "Міні - мульт" (скорочений варіант багатовимірного особового переліку Міннесоти ММРI), опитувальник "PEN" Ганс і Сіббіла Айзенк;

методи математичної статистики - t - критерій Стьюдента.

Структура та обсяг роботи зумовлені метою та завданнями дослідження. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 40 найменувань та включає - три таблици. Загальний обсяг дипломної роботи становить 59 сторінок тексту.

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА ПРОЯВУ НЕВРОТИЗАЦІЇ ТА ПСИХОПАТИЗАЦІЇ

1.1 Поняття про невротизм та психотизм

Психопатизація характеризується як тотальність і відносна стабільність патологічних рис вдачі і їх вираженість до міри, що порушує соціальну адаптацію.

Психопатизація - це аномалія характеру, від якої страждає або сама людина, або суспільство. Ці природжені або придбані в ранньому віці аномалії характеру призводять до дисгармоническому формування особи і порушують соціальну адаптацію. Важливою особливістю психопатії є декомпенсація при різних несприятливих діях. [13, с. 328]

Від неврозів психотизм відрізняється тим, що патологічні риси вдачі визначають увесь психічний вигляд людини і спостерігаються упродовж усього її життя.

Психопатизация відносно стійка особистісна властивість і проявляється в усіх сферах особистості.

Насамперед невротизм - стан, що характеризує емоційною нестійкістю, тривогою, низькою самоповагою, вегетативними розладамими.

Невротизацію, у свою чергу, можна представити як варіативну особистісну змінну, яка відбиває як особливості людини (стани), що динамічно змінюються, так і відносно більш статичні (властивості особи). [14, с. 543]

Невротизація формується під впливом трьох класів психічних явищ :

1) емоційно - мотиваційні особливості особи;

2) психосоматична симптоматика;

3) власне стан людини, його самопочуття, основний тон його переживань.

Людська психіка дуже ронима, а негативних впливів на психіку протягом життя людини велика кількість, починаючи від дрібних засмучень і образ, пов'язаних з сімейними взаєминами, і до важких особистісних потрясінь і трагедій в житті людини.

Окрім негативних особистих переживань, які доводиться випробовувати кожній людині, негативний вплив на психіку робить і безперервний, нестримно зростаючий потік інформації, пов'язаний з науково - технічним прогресом.

Збереження душевної рівноваги - важлива передумова для нормальної життєдіяльності людини і достатньої продуктивності її роботи. Для пристосування до умов інформаційно переобтяженого світу, що швидко змінюються, потрібний достатній резерв душевних сил.

Але кожна людина - це індивідуальність, зі своїми особливостями характеру і можливостей до адаптації і своїм запасом душевних сил.

Одні люди досить стійкі до багатьох стресових дій і "добре тримають удар", можуть з будь - якої ситуації знайти, принаймні, один вихід, і знаходять його, і негативні зовнішні дії не чинять помітного впливу на їх душевну рівновагу.

А інші люди мають абсолютно інші риси вдачі, і навіть не така значна психічна травма може зробити істотний негативний вплив на їх психіку і викликати різні психічні порушення. [9, с. 30]

1.2 Взаємозвязок між рівнем невротизації, психопатизації та акцентуацією характеру

Як говориться у психологічному словнику характер (від греч. charakter - друк, карбування) - сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і проявляється в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поведінки. Пізнання характеру індивіда дозволяє зі значною долею вірогідності передбачати його поведінку і тим самим коригувати очікувані дії і вчинки.

Людей відрізняють один від одного не лише природжені індивідуальні риси, але також і різниця в розвитку, пов'язана з течією їх життя. Поведінка людини залежить від того, в якій сім'ї він виріс, в якій школі вчився, хто він по професії, в якому крузі обертається. Дві людини з натурою спочатку схожими, можуть згодом мати дуже мало загального між собою, а з іншого боку, схожість життєвих обставин може виробити схожі риси, реакції у людей в корені різних.

Люди відрізняються один від одного незалежно від того, яким чином така відмінність виникає. Так само як по зовнішності одна людина відрізняється від іншого, так і психіка кожної людини відмінна від психіки інших людей.

Проте індивідуальних рис не так багато, як здається.

Риси, що визначають індивідуальність людини, можуть бути віднесені до різних психічних сфер:

1) сфера спрямованості інтересів і схильностей;

2) почуттів і волі;

3) асоціативно - інтелектуальна сфера.

Щоб зрозуміти суть людини, необхідно пильно придивитися до властивих йому різних рис названих сфер.[5]

Не завжди легко провести чітку грань між рисами, що формують акцентуіровану особу і рисами, що визначають варіації індивідуальності людини.

Поняття "акцентуація" уперше ввів німецький психіатр і психолог, професор неврологічної клініки Берлінського університету Карл Леонгард. Їм же розроблена і описана класифікація акцентуації особи.

У роботах К. Леонгарда використовується як поєднання "акцентуірована особистість", так і "акцентуіровані риси вдачі" К. Леонгард замінив термін "психопат" на термін "акцентуірована особистість". Акцентуація характеру, по Леонгарду, це щось проміжне між психопатією і нормою. На його думку акцентуіровані особи - це не хворі люди, це здорові індивіди зі своїми індивідуальними особливостями. На питання, де ж межі, відділяючі акцентуантів, з одного боку, від психопатів, а з іншої - від неакцентуантів,

К. Леонгард не дає чіткої відповіді. [24, с. 64]

Акцентуіровані характери залежать не від природно - біологічних властивостей, а від чинників зовнішнього середовища, які накладають відбиток на спосіб життя цієї людини.

Акцентуація завжди загалом припускає посилення міри певної риси. Ця риса особи, таким чином, стає акцентуірованою. Акцентуіровані риси далеко не так численні, як варіюючі індивідуальні. Акцентуація - це, по суті, ті ж індивідуальні риси, але що мають тенденцію до переходу в патологічний стан. При більшій вираженості вони накладають відбиток на особу як таку і, нарешті, можуть набувати патологічного характеру, руйнуючи структуру особи.

У нашій країні набула поширення інша класифікація акцентуації, яка була запропонована відомим дитячим психіатром професором А.Е. Личко. Він вважає, що акцентуація характеру має схожість з психопатіями. Головна їх відмінність від психопатій полягає у відсутності ознаки соціальної дезадаптації. Вони не є основними причинами патологічного формування особи, але можуть стати одним з чинників в розвитку пограничних станів.

На думку А.Е. Личка акцентуацію можна визначити як дисгармонійний розвиток характеру, гіпертрофовану вираженість окремих його рис, що обумовлює підвищену уразливість особи відносно певного роду дій і утрудняє її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях. [25, с. 163]

При цьому важливо відмітити, що вибіркова уразливість відносно певного роду дій, що має місце при тій або іншій акцентуації, може поєднуватися з хорошою або навіть підвищеною стійкістю до інших дій. Так само, утруднення з адаптацією особи в деяких специфічних ситуаціях (пов'язаних з цією акцентуацією) може поєднуватися з хорошими або навіть підвищеними здібностями до соціальної адаптації в інших ситуаціях. При цьому ці "інші" ситуації самі по собі можуть бути об'єктивно і складнішими, але не пов'язаними з цією акцентуацією, не референтні їй.

Уся акцентуація Личка розглядається як тимчасові зміни характеру, що згладжуються при дорослішанні. В той же час багато хто з них переходить в психічні захворювання або ж зберігається на все життя.

Акцентуація є хоча і крайні, але варіанти норми. Тому "акцентуація характеру" не може бути психіатричним діагнозом.

По дослідженнях А.Е. Личка пато - характерологічні реакції, виступаючі на тлі акцентуації, як правило, майже 80% з них з віком згладжуються, лагідніють і можна спостерігати задовільну соціальну адаптацію. Буде прогноз хороший або поганий залежить від міри і виду акцентуації - прихована вона або явна, а також від соціальних умов.[24, с. 176]

Явна акцентуація - ця міра відноситься до крайніх варіантів норми. Проте вираженість рис певного типу зазвичай не перешкоджає соціальній адаптації. Займане положення, як правило, відповідає здібностям і можливостям. З віком особливості характеру або залишаються досить вираженими, але компенсуються і не заважають адаптації, або настільки згладжуються, що явна акцентуація переходить в приховану.

Прихована акцентуація - ця міра відноситься не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У буденних, звичних умовах риси якого-небудь типу характеру виражені слабо або не проявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні, при різносторонніх контактах і детальному знайомстві важко буває скласти уявлення про певний тип. Проте, риси цього типу можуть несподівано і яскраво проявитися під впливом тих ситуацій і психічних травм, які адресовані до місця найменшого опору.

Найбільш сприятливий прогноз спостерігається при гипертимічній акцентуації, найгірший прогноз - при явній нестійкій акцентуації.

Розрізняють декілька видів відносно стійких змін:

- перехід явної акцентуації в приховану, коли з віком акцентуіровані риси стираються або компенсуються, тобто замінюються іншими і тільки під впливом деяких чинників, адресованих вразливому місцю, риси цього типу вже прихованого, замаскованого, раптом проявляться несподівано в повній силі;

- формування на ґрунті акцентуації психопатичного розвитку, роль грає середовище і в результаті може спостерігатися передхворобливий стан, а іноді захворювання;

- трансформація видів акцентуації характеру, приєднання до основного типу близьких, сумісних з цим типом іншої акцентуації.

В деяких випадках, риси знову придбаної акцентуації можуть навіть домінувати над основною, іноді риси однієї акцентуації можуть "витіснити", "затулити" риси іншої акцентуації.

Однією з поширених практичних помилок є трактування акцентуації як встановленої патології. Проте це не так. У роботах К. Леонгарда спеціально підкреслювалося, що акцентуіровані люди не є ненормальними. Інакше нормою слід було б вважати тільки середню посередність, а будь - яке відхилення від неї розглядати як патологію. К. Леонгард навіть вважав, що людина без натяку на акцентуацію, звичайно, не схильна розвиватися в несприятливу сторону, але так же маловірогідно, що вона як-небудь відрізняється в позитивну сторону. Акцентуірованим особам, навпаки, властива готовність до особливого, тобто як до соціально позитивного, так і соціально негативного розвитку. Узагальнюючи усе сказане, очевидно, можна сказати, що акцентуація є не патологією, а крайнім варіантом норми. [24, с. 75]

Поєднання різних типів акцентуації і психопатичних і невротичних тенденцій може призводити до різних результатів. Наприклад, поєднання акцентуірованих і психопатичних особових рис, в тій або іншій людині не посилює акцентуацію або психопатію, навпроти воно веде до вирівнювання характеру, тобто до норми.

Узагальнюючи усе вищесказане, можна зробити висновок, що людям, що мають невротичні тенденції властиві виражена емоційна збудливість, негативні переживання, тривожність, напруженість, дратівливість. Ці ж риси характерні для осіб з циклотимическим, екзальтованим, тривожним і дистимическим типами акцентуації характеру.

Висока психопатизація, у свою чергу, характеризується безпечністю, легковажністю, холодним відношенням до людей, упертістю. Такі люди легко виходять за рамки загальноприйнятих норм, непередбачувані в конфліктних ситуаціях. Це поєднується з гипертимічними, збудливими і демонстративними рисами вдачі.

гендерна особливість невротизація психопатизація психотизм

1.3 Емоції, патології емоцій

Емоції - психічні процеси і стани, пов'язані з інстинктами, потребами і мотивами, виконуючі, як писав А. Леонтьев (1970), "функцію регулювання активності суб'єкта шляхом віддзеркалення значущості зовнішніх і внутрішніх ситуацій для здійснення його життєдіяльності" і "роль орієнтуючих суб'єктивних сигналів". Г.Х. Шингаров (1971) емоції і почуття визначав як одну із форм віддзеркалення людиною навколишньої дійсності.

Емоції - це переживання приємного і неприємного, супроводжуючі сприйняття себе і навколишнього світу, задоволення потреб, виробничу діяльність, міжособові контакти. Біологічний, психофізіологічний і соціальний сенс емоцій і почуттів полягає в їх організуючому і мобілізуючому впливі на організм і в адекватній адаптації до умов життя. Емоції і почуття відбивають стосунки, в яких знаходяться предмети і явища, до потреб і мотивів діяльності людини.[36, с. 256]

Емоціями у вузькому значенні слова називають переживання, обумовлені задоволенням або незадоволенням інстинктивних потреб, - в їжі, питві, повітрі, самозбереженні і сексуальному потягу. Сюди відносяться і емоційні реакції, супроводжуючі відчуття, безпосереднє віддзеркалення окремих властивостей предметів. Почуття (вищі емоції) пов'язані з потребами, що виникли в ході суспільно - історичного розвитку, із спілкуванням, стосунками між людьми. До них належать морально - етичні, естетичні і інтелектуальні почуття: честі, боргу, дружби, колективізму, співчуття, співчуття, пошани, любові. Почуття чинять вирішальний вплив на прояв нижчих емоцій і поведінку людини в цілому. [1, с. 68]

Особливості емоційних реакцій пов'язані з мірою вираженості біологічних (інстинктивних) і соціальних потреб і потягів, з напруженістю мотивів, віком, статтю, установкою, з ситуацією успіху або неуспіху, рівнем домагань, тривожності і іншими особливостями. Залежно від згаданих умов емоція може бути організуючою і дезорганизующей, адекватною і неадекватною, адаптуючою і такою, що дезадаптує по відношенню до конкретної ситуації. [35, с. 453]

Емоційні реакції П.К. Анохин (1949, 1968) розглядав як цілісні фізіологічні пристосовані акти, санкціонуючі і закріплюючі механізми, які відносяться до задоволення або незадоволення потреб. П.В. Симонов (1975) вважав, що в схемах потреба - дія - задоволення мислення є джерелом інформації для дії, але в результаті недоліку знань і умінь нерідко виникає розрив між потребою і можливістю її задоволення, тому в еволюції з'явився нервовий апарат емоцій як механізм екстреної компенсації, аварійного заміщення бракуючих відомостей і умінь. Основна умова виникнення негативних емоцій, на його думку, - це наявність незадоволених потреб і розузгодження між прогнозом і готівковою дійсністю, дефіцит прагматичної інформації. [1, с. 59]

Як відомо, емоційні стани мають об'єктивні (соматоневрологические) і суб'єктивні (психічні) вияви. Займаючи як би проміжне місце між соматичним і власне психічним (раціональним), сморід і їх анатомо-фізіологічний субстрат служать свого роду сполучною оленицею в їх взаємодії, основним субстратом соматопсихічних і психосоматичних взаємин, взаємовпливу і процесів. Це підтверджується тим, що емоційні реакції і стани завжди супроводжуються змінами обміну речовин, сердечно - судинною і інших систем організму; при впливі патогенно - стресових ситуацій можуть виникати психосоматичні захворювання (П.К. Анохин, 1969; В.В. Суворова, 1975; В.Д. Тополянский, М.В. Струковская, 1986). До основних (фундаментальним) емоцій відносять інтерес - хвилювання, радість, здивування, горе - страждання, гнів, відразу, презирство, страх, сором і провину (K. Izard, 1980). [39, с.65] За тривалістю і силою емоційних переживань виділяють: настрій - більш або менш тривалу емоцію, що визначається самопочуттям і мірою соціального благополуччя в даний момент; афект - сильне і короткочасне переживання у вигляді гніву, люті, жаху, захвату, відчаю без втрати самоконтролю; пристрасть - сильне, стійке і глибоке почуття, що захоплює і підпорядковує собі основну спрямованість думок і дій.

По суб'єктивному тону емоції і почуття підрозділяють на позитивні (приємні) і негативні (неприємні); по впливу на діяльність - стенічні (мобілізуючі) і астенічні (дезорганизующие, пригноблюючі); по механізму виникнення - на реактивні, такі, що з'являються як реакції на усвідомлення неблагополуччя, і вітальні, такі, що розвиваються внаслідок порушення функцій эмоціогенных структур головного мозку. [34, с. 75]

Емоція як процес є діяльність оцінювання інформації, що поступає в мозок, про зовнішній і внутрішній світ. Емоція оцінює дійсність і доводить свою оцінку до зведення організму на мові переживань. Емоції погано піддаються вольовому регулюванню, їх важко викликати по своєму бажанню.

Емоційний процес включає три основні компоненти.

Перший - це емоційне збудження, що визначає мобілізаційні зрушення в організмі. У усіх випадках, коли відбувається подія, що має значення для індивіда, і така подія констатується у формі емоційного процесу, відбувається наростання збудливості, швидкості і інтенсивності протікання психічних, моторних і вегетативних процесів. В окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшуватися.

Другий компонент - знак емоції : позитивна емоція виникає тоді, коли подія оцінюється як позитивне, негативна - коли воно оцінюється як негативне. Позитивна емоція спонукає дії підтримки позитивної події, негативна - спонукає дії, спрямовані на усунення контакту з негативною подією. [32, с. 435]

Третій компонент - міра контролю емоції. Слід розрізняти два стани сильного емоційного збудження : афекти (страх, гнів, радість), при яких ще зберігається орієнтація і контроль, і крайні збудження (паніка, жах, сказ, екстаз, повний відчай), коли орієнтація і контроль практично неможливі.

Емоційне збудження може набути також форми емоційної напруги, яка виникає в усіх випадках, коли спостерігається сильна тенденція до певних дій, але ця тенденція блокується.

Негативна емоція дезорганізує ту діяльність, яка призводить до її виникнення, та зате організовує дії, спрямовані на зменшення або усунення шкідливих дій.

Форма емоційного процесу залежить від особливостей сигнального подразника, що викликав її. Специфічно адресованими будуть усі сигнали, пов'язані з певними потребами, наприклад харчовою, сексуальною, дихання і тому подібне. У разі занадто сильних дій подразників виникає біль, відраза, пересичення. [26, с. 79]

Іншим джерелом емоційних процесів є передбачення: сигнали болю, сильній і тривалій депривації, що викликають страх; сигнали можливого незадоволення потреби, що викликають гнів; сигнали задоволення потреб, що викликають надію; сигнали, що передбачають невизначену, нову подію, викликають цікавість.

Один і той же сигнал викликає різні емоційні реакції залежно від того, з якою потребою вони пов'язані, і залежно від того, чи має людина можливість відповідно відреагувати на нього плі він цій можливості позбавлений.

Проблеми емоцій, як відомо, належать до кардинальних проблем психологічної науки. Воля особи проявляється у вольовій дії, в якій є механізм свідомих і несвідомих рівнів. Регуляцію цілісної людської діяльності можна розглядати на трьох рівнях регуляції: соціальному, психологічному (з підрівнями особи і індивіда) і біологічному (рівень організму), особливо важливо розглядати її на переходах між рівнями. Кожен з цих рівнів самостійно представлений у вольовій дії певною ланкою і певним видом зворотного зв'язку. Єдність рівнів регуляції породження дії дозволяє зрозуміти різноманіття і складність емоційно - вольової регуляції і вести аналіз відразу двох східців психіки: свідомого і несвідомого. [32, с. 430]

Особа, як ієрархічна система мотивів і суб'єкт вольової дії, здатна заповнити недолік спонукання своїм вольовим зусиллям. Вольове зусилля є додатковим спонуканням до мети, яким особа зводить (мобілізує, пригнічує, гальмує, регулює) динамічну сторону мотивації до певного оптимізму, робить динаміку породження дії керованою, підпорядковує динаміку соціальному змісту.

Вольове зусилля тісно пов'язане з умінням людини стримувати і координувати свої емоції. Вольове зусилля - "психологічний феномен центрального походження, воно проявляється у вирішенні антагонізму підрівнів регуляції породження дії на користь ведучого більш високого рівня з представленим у свідомості смислотворчим мотивом, проявляється воно шляхом заповнення особою спонукальних можливостей ідеального мотиву".

1.4 Емоційний стрес

Проблема стресу, по суті, дуже стара, проте наукове усвідомлення її сталося лише в останні десятиліття, що знаходить своє віддзеркалення як в розвитку сучасної науки про людину, так і в прагненні до задоволення актуальних потреб суспільства.

Стрес, по вираженню Ю.Г. Чиркова (1988), суперечливий, невловимий, туманний. Він насилу укладається у вузькі рамки визначень, мірок. Сила його - в широті охоплення життєвих проявів, слабкість - в невизначеності, розпливчатості його меж. Розробка проблеми стресу (емоційного, психічного, спортивного, виробничого, космічного, військового та ін.) з позицій сучасної науки знайшла своє віддзеркалення в роботах, втаємничених біохімічним (Виру А.А., 1981; Панин Л.Е., 1983; Робу А.И., 1989), фізіологічним (Меерсон Ф.З., 1981, 1988; Федотов В. М., 1991), клінічним (Горизонтів П.Д., 1976; Короленко Ц.П" 1978), психофізіологічним і психологічним (Китаев - зімкнення, 1983; Космолинский Ф.П, 1976) аспектам його проявів. [39, с. 342]

Основоположником вчення про стрес, як відомо, являється канадський вчений Ганс Селье. 4 липня 1936 р. у англійському журналі "МаШге" було опубліковане його лист в редакцію "Синдром, що викликається різними ушкоджувальними агентами", в якому наводилися дані про стандартні реакції організму на дію різних хвороботворних чинників. Це повідомлення поклало початок вченню про стрес.

Термін "стрес" зустрічається і в сучасній літературі і означає наступні поняття (Смык Л.А.):

сильна несприятлива, негативно впливаюча на організм дія;

сильна несприятлива для організму фізіологічна або психологічна реакція на дію агресора;

сильні, як несприятливі, так і сприятливі для організму реакції різного роду;

неспецифічні риси (елементи) фізіологічних і психологічних реакцій організму при сильних, екстремальних для нього діях, що викликають інтенсивні прояви адаптаційної активності;

неспецифічні риси (елементи) фізіологічних і психологічних реакцій організму, що виникають при всяких реакціях організму.

Автор найадекватніше визнає останню з вказаних трактувань терміну "стрес". Він також визнає за можливе розуміння стресу як неспецифічних фізіологічних і психологічних проявів пристосовної активності при сильних, екстремальних для організму діях, маючи на увазі в даному випадку стрес у вузькому сенсі. Неспецифічні ж прояви адаптивної активності при дії будь-яких значних для організму чинників означають як стрес в широкому сенсі. Трохи інакше розглядає стрес А.А. Welford (1973), характеризуючи його як результат невідповідності можливостей організму і вимог, що пред'являються до нього. Щось подібне знаходимо у П. Фресса (1975), що характеризує стрес як усі особисті і соціальні конфлікти, що не знаходять свого дозволу. [33, с. 251]

Таким чином, наслідуючи концепцію Г. Селье і інших вищезгаданих авторів, стресовим можна рахувати практично будь - який стан людини, на яку впливають будь - які чинники зовнішнього і внутрішнього середовищ, що викликають реакцію у відповідь організму. Більше того, поняття "стрес", по вираженню В. Гошека (1983), відноситься до широких понять, що мають "усе що включає і усе пояснюючий характер", тому використовувати його необхідно раціонально. На наш погляд, з даним трактуванням поняття "стрес" так само важко погодитися, як і з такою, яка обмежує це поняття рамками патології. Ми більшою мірою дотримуємося традиційного розуміння стресу як загальної захисної реакції на негативні стимули і дії, включаючи депривацію життєво важливих функцій. [22, с. 37]

У людини і високоорганізованих тварин стан стресу рівнозначний стану негативних емоцій, що протікають на - фоні підвищеної фізіологічної активності. Аналогічне розуміння стресу спостерігаємо у багатьох авторів, що пропонують свої тлумачення поняття "стрес". Усіх їх об'єднує наявність в трактуванні негативних стимулів в розвитку захисних реакцій організму. Так, Ю.Г. Чирків (1988) вказує на те, що стрес - це загроза, біда, напасть; Р. Лазарус (1966) розцінює загрозу як передбачення людиною майбутнього зіткнення з якоюсь небезпекою і вважає її ключовим механізмом розвитку емоційного стресу; В.В. Суворова (1975) визначає стрес як надзвичайний стан, який необхідно здолати, з якого потрібно вийти; Ю.Б. Абрамов і М.А. Уколова (1973) вважають, що стрес - це пристосовна реакція по відношенню до сильних загрозливих життю подразникам, і виникає він в конфліктних ситуаціях, в яких тварина і людина не мають можливості задовольняти свої потреби; А.В. Вальдман із співавторами (1979) схильні розуміти емоційний стрес як реакцію організму на загрозу, яка сприймається дистантно, викликає відповідне емоційне відношення до цієї дії, що є запускаючим процесом підготовки організму до можливих наслідків, а так само як особисту реакцію на аверсивний (негативно оцінюваний) сигнал, що має вигляд цілісної, динамічно такої, що розвивається функціональна система. По відношенню до людини специфіка стресу полягає у свідомій переробці негативних емоцій за участю механізмів психологічного захисту особи. В зв'язку з цим необхідно згадати трактування емоційного стресу, запропоноване в Словнику фізіологічних термінів (1987). У нім емоційним стресом іменують тривогу, конфлікт, емоційні розлади, переживання, загрозу безпеки, невдачі, досаду та ін., тобто такі емоційні стани, які розвиваються у людини, коли вона стикається з реальними психологічно важкими ситуаціями або рахує їх психологічно важкими або нерозв'язними. [2, с. 78]

Залишаючись прибічниками традиційного розуміння стресу, ми аж ніяк не заперечуємо значущості стресової активності, що має позитивні аспекти. Ми повністю розділяємо точку зору Г. Селье, в якій він розрізняє конструктивний і деструктивний стреси, вказуючи, що не всякий стрес є шкідливим. Він вважає, що стресова активація може бути позитивною мотивуючою силою, що покращує суб'єктивну "якість життя", - еустрес, і що ослабляє - надмірний стрес - дистресом. В той же час потрібно враховувати, що позитивні або звичайні стимули, що ведуть до эустрессу, зустрічаються набагато рідше негативних і практично їх значення в плані клінічних і тим більше патологічних станів зведене майже до мінімуму.[15, 289]

У XVII ст. англійський вчений Роберт Гук застосував термін «стрес» для характеристики об'єктів (наприклад, мостів), що випробовують навантаження і що чинять опір їй. Ця історична аналогія цікава тим, що поняття "стрес" в сучасній фізіології, психології, медицині (що базується на клінічних дослідженнях Г. Селье) включає уявлення про зв'язки стресу з навантаженням на складні системи (біологічні, психологічні, соціально - психологічні) і з опором цьому навантаженню. Відповідно до цих представлень стрес розглядається як фізіологічний синдром, що складається з сукупності неспецифічний викликаних змін, як неспецифічна реакція організму на вимоги, що пред'являються до нього. Характер цього синдрому відносно незалежний від чинників (стрессоров), що викликали його, що дозволило Селье говорити про загальний адаптаційний синдром. [18, с. 154]

Уявлення про емоційний (психічний) стрес сформувалися завдяки тому, що в міждисциплінарних дослідженнях була встановлена роль психічних чинників в розвитку стану стресу. Багаторічні дослідження психічного стресу підтвердили спільність фізіологічних змін, що виникають при фізіологічному і психічному стресі і в той же час, дозволили говорити про деякі важливі відмінності в механізмах їх формування. Якщо фізіологічний стрес виникає у зв'язку з безпосередньою фізичною дією, то при емоційному стресі вплив психічних стрессоров (чи комплексній стресогенній ситуації) опосередкує через складні психічні процеси. Ці процеси забезпечують оцінку стимулу і зіставлення його з попереднім досвідом. Стимул набуває характеру стрессора, якщо в результаті такої психологічної переробки стимулу виникає відчуття загрози. Зазвичай це має місце у тому випадку, якщо психологічна оцінка виявляє очевидну невідповідність між вимогами середовища і потребами суб'єкта, його психічними і фізичними ресурсами, які потрібні для задоволення цих потреб. Суб'єктивним відношенням до стимулу, залежним від неповторного індивідуального досвіду (значною мірою висхідного до періоду раннього дитинства), особових особливостей, характеру когнітивних процесів і психічного стану, є важливий психологічний механізм і визначає індивідуальну значущість стрессора. [20, с. 48]

Індивідуальна оцінка і індивідуальна інтерпретація дії обумовлюють роль психічних чинників і у формуванні стресу, викликаного фізичним стимулом, оскільки така дія зазвичай супроводжується психічною переробкою. Таким чином, круг стрессорів, істотних для розвитку психічного (емоційного) стресу, дуже широкий. До їх числа входять фізичні стрессоры (завдяки процесу психологічної переробки їх дії), психічні стрессоры, що мають індивідуальну значущість, і ситуації, в яких відчуття загрози пов'язане з прогнозуванням майбутніх, у тому числі і маловірогідних, стресогенних подій. Вже та обставина, що стрес виникає при взаємодії суб'єкта з широким кругом стрессоров, індивідуальна значущість яких істотно варіює і розвивається як відповідь не лише на реальні, але і на гіпотетичні ситуації, унеможливлює встановлювати безпосередню залежність психічного стресу від характеристик середовища. Кожен подразник за певних умов придбаває роль психологічного стрессора і, в той же час, жодна ситуація не викликає стрес у усіх без виключення індивідів. Значення індивідуальної схильності зменшується за надзвичайних, екстремальних умов, природних або антропогенних катастроф, воєн, кримінального насильства, але навіть в цих випадках посттравматичний стрес виникає далеко не у тих, що усіх перенесли травматичну подію. З іншого боку, повсякденні життєві події (такі як, зміни сімейних взаємин, стани власного здоров'я або здоров'я близьких, характеру діяльності або матеріального становища) через їх індивідуальну значущість можуть виявитися істотними для розвитку емоційного стресу, що призводить до розладів здоров'я. Серед таких життєвих подій виділяються ситуації, що безпосередньо сприймаються як загрозливі (хвороби, конфлікти, загроза соціальному статусу); ситуації втрати (смерть близьких, розрив значущих стосунків), які є загрозою системі соціальної підтримки; ситуації напруги, "випробування", що вимагають нових зусиль або використання нових ресурсів. У останньому випадку події можуть навіть виступати як бажані (нова відповідальна робота, одружується, вступ до ВУЗУ), а загроза буде пов'язана з руйнуванням стереотипів, що склалися, і можливою неспроможністю в нових умовах. [27, с. 47]

Важливу роль у формуванні стресу грають особливості соціалізації в дитячому віці, коли в істотній мірі визначається індивідуальна значущість життєвих подій і формуються стереотипи реагування. Вірогідність виникнення пов'язаних із стресом психічних (особливо невротичних) розладів залежить від співвідношення стрессоров, які впливали на людину в дитинстві і зрілому віці. За нашими даними для осіб, у яких в зрілому віці під впливом різних життєвих подій виникали такі розлади, в дитинстві були характерні стресові ситуації, обумовлені неадекватною поведінкою матері : її упертість, нетерпимість до чужої думки, завищені домагання, авторитарність, владність, надмірні вимоги до дитини, або, навпаки, образливість, понижений фон настрою, песимізм, невпевненість в собі. [6, с. 46] Виділявся також комплекс негативної дії з боку батька: його поведінка, що знижує самооцінку дитини, недолік уваги і розуміння, агресивність або відчуження, що утрудняє ідентифікацію з ним. При цьому особливості взаємодії з матір'ю не дозволяли компенсувати стресогенні ситуації, пов'язані з батьком. До інших стресових ситуацій дитинства слід віднести конфліктність і нестабільність сім'ї і положення "обійденої" дитини (перевага йому братів або сестер). Описані стресогенні дії можуть безпосередньо призводити до клінічно виражених розладів вже в дитинстві, але вони чинять вплив і на виникнення стресу в зрілому віці, породжує відсутність почуття базисної безпеки (що розширює круг індивідуально значущих стрессоров і знижує стійкість до них) і формування неадекватних моделей поведінки (що сприяє створенню стресогенних ситуацій і перешкоджає їх ефективному подоланню). [17, с. 28]

Цінність вивчення індивідуально значущих життєвих подій обумовлена тим, що такі події збільшують вірогідність стресу і його клінічних проявів, оскільки вони змінюють взаємодію людини і його оточення, пред'являють підвищені вимоги до адаптаційних ресурсів. Проте, центр тяжіння при оцінці психічного стресу не може переноситися на характеристики середовища. Стрес є не сукупністю средовых дій, а внутрішній стан організму, при якому ускладнюється здійснення його інтеграційних функцій. Як первинна ланка в розвитку психічного стресу выступаетфрустрация - психічний стан, який виникає при блокаді задоволення значущих потреб і проявляється відчуттям незадоволення і психічної напруги, що виникає через неможливість реалізувати ті або інші цілі. Клінічна оцінка такого стану нерідко зв'язана зі значними труднощами, що пов'язано з рядом обставин. По-перше, діапазон потреб, блокада яких викликає стан фрустрації, дуже широкий і ніколи не усвідомлюється в усій своїй повноті. Це може бути обумовлено недостатньою інтроспективною або опором усвідомленню потреб, які суперечать уявленню людини про себе. По-друге, блокада задоволення потреб частіше визначається не видимою зовнішньою перешкодою, а існуванням конкуруючих і різноспрямованих потреб. Такі стани є интрапсихический конфліктом, який також нерідко не усвідомлюється. Простим прикладом интрапсихического конфлікту може бути підтримка стосунків або продовження діяльності, які не задовольняють людину внаслідок того, що вони викликають надмірну напругу або порушують самооцінку, що склалася, але здійснюються, оскільки задовольняють симбіотичну тенденцію або потребу в підвищенні соціального статусу. По-третє, в реальній ситуації ми зазвичай маємо справу з взаємодією комплексу потреб і сукупності фрустрирующих ситуацій. При цьому дуже складно виявити значення конкретної потреби, а розвиток психічного стресу зв'язується з одночасним або послідовним виникненням ряду фрустрацій, з наростанням сумарної фрустрационной напруженості. [10, с. 76]

Вірогідність розвитку психічного стресу при підвищенні фрустрационной напруженості залежить від особливостей особи, що обумовлюють міру стійкості до психічного стресу. Подібні риси позначалися як "почуття когерентності", ресурси протистояння стресогенним ситуаціям, що підвищують, "особова витривалість", що розуміється як потенційна здатність активного подолання труднощів. Особові ресурси значною мірою визначаються здатністю до побудови інтегрованої поведінки, що дозволяє навіть в умовах фрустрационной напруженості зберегти стійкість обраної лінії поведінки, пропорційно враховувати власні потреби і вимоги оточення, співвідносити негайні результати і відставлені наслідки тих або інших вчинків. При хорошій інтегрованості поведінки енергія розподіляється по різних напрямах поведінки відповідно до важливості потреб, що реалізовуються. Чим вище здатність до інтеграції поведінки, тим більше успішне подолання стресогенних ситуацій.

Клінічні явища, обумовлені психічним стресом, можна розділити на гострі стресові реакції, які виникають після сильного травматичного переживання виключно загрозливого характеру і завершуються протягом днів, а іноді і годинника; посттравматичні стресові розлади, які є затяжною, безпосередньою або відставленою реакцією на подібного роду переживання; реакції адаптації, при яких простежується чіткий зв'язок (у тому числі і тимчасова) із стресовою подією, що спричиняє за собою більш менш виражену життєву зміну; невротичні стани і особові декомпенсації, при яких зазвичай виявляється залежність від повторної або хронічної дії стрессоров ("життєвих подій"), важко вирішуваних емоційних проблем, интрапсихических конфліктів, тривалого наростання фрустрації і психічної напруги. При невротичних станах і особових декомпенсаціях роль передуючого досвіду і особливостей особи, які визначають індивідуальну уразливість, найбільш виражені. Значення емоційного стресу при цих станах очевидно, оскільки стрес не пов'язаний з однією конкретною і явною ситуацією, а реалізується в ширшому життєвому контексті.

Відомий зарубіжний психолог Ганс Селье, основоположник західного вчення про стреси і нервові розлади, визначив наступні стадії стресу як процесу:

1). безпосередня реакція на дію (стадія тривоги);

2). максимально ефективна адаптація (стадія ресистентности);

3). порушення адаптаційного процесу (стадія виснаження).

У широкому сенсі ці стадії характерні для будь - якого адаптаційного процесу.

Одним з чинників стресу є емоційна напруженість, яка фізіологічно виражається в змінах ендокринної системи людини. Приміром, при експериментальних дослідженнях в клініках хворих було встановлено, що люди, що постійно знаходяться в нервовій напрузі, важче переносять вірусні інфекції. У таких випадках потрібна допомога кваліфікованого психолога.

Основні риси психічного стресу:

1) стрес - стан організму, його виникнення припускає взаємодію між організмом і середовищем;

2) стрес - більш напружений стан, ніж звичайне мотиваційне; воно вимагає для свого виникнення сприйняття загрози;

3) явища стресу мають місце тоді, коли нормальна адаптивна реакція недостатня.

Оскільки стрес виник головним чином саме від сприйняття загрози, то його виникнення в певній ситуації може виникати з суб'єктивних причин, пов'язаних з особливостями цієї особи. [39, с. 245]

Взагалі, оскільки індивідууми не схожі один на одного, від чинника особи залежить дуже багато. Приміром, в системі "людина - середовище" рівень емоційної напруженості наростає у міру збільшення відмінностей між умовами, в яких формуються механізми суб'єкта, і що знову створилися. Таким чином, ті або інші умови викликають емоційну напругу не через їх абсолютну жорсткість, а в результаті невідповідності цим умовам емоційного механізму індивіда.

1.5 Проблеми емоційної нестійкості особистості

Розглядаючи проблеми емоційної нестійкості автори описують його як сукупність різноманітних особливостей і проявів, найбільш характерними з яких є наступні характеристики.

Мінливість настрою і нестійкість емоційних реакцій відзначалася в роботах К.К. Платонова і Л.М. Шварця, які до емоційно нестійким відносять, підвищено збудливих, чутливих людей, схильних до частої зміни емоційних станів. Вони вказують на специфіку динаміки емоційної сфери, а також вольових якостей особи.

Такої ж думки про емоційну нестійкість дотримується В.Г. Норакидзе, описуючи її за допомогою механізму зміни емоцій протилежних знаків. У роботах В.Г. Норакидзе, П.Б. Ганнушкина і А.Е. Личко, показник емоційної нестійкості використовується для діагностики різних психічних захворювань.

Емоційна нестійкість співвідноситься з динамічністю настроїв і емоцій в дослідженнях Н.Д. Левитова. Саме Левитов розглядав її як рису вдачі. [36, с. 56]

Переважання негативних емоційних оцінок як особливість емоційної нестійкості була в роботах Д. Уотсона і Л. Кларк, де відзначалося, що людям з подібною акцентуацією властива висока негативна афектна, переживання дискомфорту упродовж тривалого періоду в багатьох, ситуаціях, що навіть не несуть загрози.

В цілому такі люди більш интровертированы і схильні фіксуватися на негативних сторонах своєї особи і світу, в якій вони включені.

Важливою складовою в синдромі емоційної нестійкості є невротизм. У емоційно нестійких людей цю особливість відмічали Л.П. Баданина, Л.М. Митина, Е.Г. Щукіна, Г. Айзенк, Р. Кеттелл та ін. Невротизм учителів як накопичення нервової напруги може проявлятися в різних невротичних симптомах, наприклад, в неспокійному сні, безпричинних страхах, образливості і тому подібне

Ця особливість є причиною труднощів в міжособовому спілкуванні. Так, В.Н. Куницына объеди нила невтотизированных людей, а також осіб з низькою саморегуляцією в групу самих неуспіхів і погано адаптуються. Крайня вираженість невротизма може сприяти виникненню різних неврозів і психопатій у емоційно нестійких людей. Необхідно виділити дві основні групи чинників виникнення і протікання емоційної стійкості: зовнішні (об'єктивно існуючі) і внутрішні (суб'єктивно існуючі). [36, с. 85]

Серед внутрішніх чинників можна виділити фізіологічну реактивність (емоційну збудливість), властивості нервової системи (силу, рухливість, урівноваженість) і стійкі психологічні особливості особи (тривожність, екстра - интроверсию, організованість вольового контролю, акцентуація характеру).

Емоційним параметрам відводиться домінуюча роль в детермизации емоційної стійкості. До таких параметрів Л.М. Аболин відніс: змістовний, або когнітивний (віддзеркалення об'єкту емоцій), якісний (знак, модальність емоції), формальнодинамический (час і інтенсивність переживань) і експресивний (вираження емоцій в поведінці) параметри.

Л.М. Аболин дійшов висновку, що "емоційна стійкість не може бути ототожнена з якою - небудь окремою емоційною особливістю. Багато в чому рівень емоційної стійкості залежить від загального співвідношення параметрів". Не виявлено однозначній залежності між емоційною стійкістю (у тому числі і нестійкістю) і перерахованими чинниками; усі ці чинники опосередковані процесом психологічної регуляції. [18, с. 75]

Висновок по розділу 1

Питання, пов'язані з емоціями, стресовими ситуаціями і їх впливом на загальне психологічне здоров'я людини завжди будуть актуальними в сучасному суспільстві.

Не дивлячись на те, що на сьогодні суспільство має різні ресурси, технічні досягнення, що забезпечують людину технічними зручностями, швидкістю передачі інформації, що дає велике заощадження часу і тимчасових ресурсів, таких необхідних сучасній людині.

Проте досі багато хто з нас не уміє регулювати свій емоційний стан, пов'язаний із зовнішніми чинниками і внутрішньою оцінкою особи на певні умови навколишньої дійсності. [34, с. 76]

Тривале і регулярне перебування в деяких емоційних станах згубно впливає на стан організму і призводить до виникнення соматичних розладів. Емоції, що їх викликають, являються руйнівними переживаннями.

Якщо людина механічно, шаблонно реагує на людей і обставини руйнівними переживаннями, вона, по суті справи, дозволяє їм скорочувати йому життя. Тому у нього є усі підстави не дозволити стороннім людям і обставинам управляти її настроєм. Нині загострилася проблема психологічного стану людини.

У ряді професій емоційна стійкість як складова психологічного здоров'я є важливою характеристикою особи. Наявність емоційної нестійкості у особи може привести до серйозних особових проблем, а також до нездатності професійно здійснювати свою роботу. У даному контексті рівень емоційної нестійкості є значущим критерієм для прогнозу успішності професійної діяльності. [36, с. 175]

Таким чином, кожна людина повинна в ідеалі мати високе психічне здоров'я, щоб протистоять стресовим чинникам, що оточують сучасну особу всюди.

Соціальна нестабільність і високий динамізм розвитку життя в нашій країні вимагають від людини певного рівня внутрішньої емоційної стійкості.

Знання особливостей емоційної нестійкості особи може допомогти в справі профілактики можливих особових і емоційних порушень, пов'язаних з акцентуацією або негативними тенденціями розвитку цієї риси у особистості.

Також ми можемо виділити, що стрес далеко не завжди робить шкідливу дію на працівників і їх виробничу діяльність. Насправді, занадто низький рівень стресу може привести навіть до зниження продуктивності. Відзначається, що легкий стрес, наприклад, прихід нового начальника або несподіване переміщення, може зробити позитивну дію, оскільки змушують працівника мобілізуватися для самоствердження в нових умовах. Проте високі рівні стресу роблять серйозну шкідливу дію на фізіологічну, психологічну і поведінкову сторони життєдіяльності людини.

Стрес викликає хімічні і інші зміни у фізичному, ментальному або емоційному стані. Ці реакції генерують енергію, що допомагає людині впоратися з отриманою нагрузкою своєму благополуччю (стрессором). До певного часу усе добре - але, якщо стрессор не усунений, а енергія не розсіюється яким - небудь іншим чином (як при фізичних вправах), це починає просто виснажувати людину. Врешті - решт стрес викликає знесилення і/або фізичне захворювання. [39, с. 76]

Ще одним аспектом дії стресу є зміна в поведінці людини. Прямим результатом сильних стресів на роботі можуть являтися такі поведінкові реакції, як недоїдання або переїдання, зловживання курінням, алкоголем, наркотиками і антидепресантами. У ряді досліджень отримані певні свідчення про наявність прямого зв'язку між стресом і прогулами, а також плинністю кадрів.

Можна також відмітити взаємозв'язок між темпераментом людини і його реакцією на стрес. Фахівці вказують, що у меланхоліків стресові реакції найчастіше пов'язані із збудженням конституції, наприклад тривогою або переляком, фобією або невротичною тривожністю. У холериків - типова стресова реакція - гнів. Ось чому вони частіше страждають гіпертонією, виразкою шлунку, виразковим колітом. У флегматиків під дією стресу знижується активність щитовидної залози, сповільнюється обмін речовин і може підвищуватися вміст цукру в крові, що призводить до переддіабетичного стану. У стресових ситуаціях вони "натискають" на їжу, внаслідок чого можуть ставати огрядними. Найлегше, завдяки своїй сильній нервовій системі, переносять стреси сангвініки.[33, с. 44]