Аспекти комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аспекти комунікації

1. Загальна характеристика взаєморозуміння

Про взаєморозуміння людьми один одного можна говорити в різних розуміннях, маючи на увазі збіг, подібність або просте співзвуччя їхніх поглядів на світ, їхній ціннісних орієнтацій, розуміння індивідуальних особливостей один одного, розуміння або навіть угадування мотивів поведінку і можливості поводитися, так чи інакше, у якійсь конкретній ситуації, взаєморозуміння як прийняття, що виконуються по відношенню одного до іншого ролей, взаєморозуміння як взаємне прийняття самооцінки своїх можливостей і здібностей і т.д.

Є підстави припускати, що і цим не вичерпується все різноманіття смислових значень, що характеризують сам термін взаєморозуміння. Я вважаю, що термін взаєморозуміння означає - розуміння однієї людини іншим, тобто воно носить взаємний, обопільний характер.

Умовою такого взаєморозуміння є не тільки розуміння іншої людини, але і розуміння його відношення до себе або до інших людей як до партнерів по спілкуванню, розуміння самих відносин, що складаються і розвиваються між людьми, що спілкуються. Не менш важливою умовою взаєморозуміння є прийняття способів розуміння партнерами один одного, їхня згода в поглядах на їхнє відношення одного до іншого. Без виконання названих умов навряд чи взаєморозуміння буде досить глибоким і стійким.

У психологічній науці взаєморозуміння розглядається як комплексний феномен, що складається, принаймні, з чотирьох компонентів.

По-перше, взаєморозуміння - це узгодження індивідуальних точок зору на об'єкт розуміння - природного явища, соціальної події, обговорюваної теми і т.п. Об'єктом розуміння завжди є і фрагмент предметного або віртуального світу і суб'єктивне відображення цього фрагмента.

По-друге, взаєморозуміння обов'язкове включає розуміння себе. Представлення про іншу людину тісно пов'язано з рівнем власної самосвідомості. Зв'язок ця двояка: з одного боку, багатство уявлень про самого себе визначає і багатство уявлень про іншу людину, з іншого боку, чим більш повно розкривається інша людина, тим більше повним стає і представлення про саму себе.

По-третє, обговорюваний феномен включає розуміння партнера по спілкуванню. Розуміння суб'єктом іншого - це розуміння цілей, думок, особистісних рис партнера, а також його ціннісно-смислової позиції. На думку німецьких психологів Б. Роземанна і М. Керреса: «Розуміння іншого повинне означати, хоча і завжди часткове, представлення про його думки і світ почуттів, простежування мотивів вчинків і пояснення ціннісних уявлень».

Нарешті, по-четверте, існує соціально-рефлексивний компонент взаєморозуміння: представлення суб'єкта про те, як партнер по спілкуванню розуміє його. У західній психології ґрунтовно вивчені три головних джерела знань, спираючи на які люди формують соціально-рефлексивні представлення про себе і розуміння їх іншими:

1. Перше джерело корениться в теорії соціального порівняння. У її основі лежить припущення про те, що при оцінці себе, свого поведінку і можливостей суб'єкт порівнює себе з іншими людьми, особливо подібними собі.

2. Друге джерело знань про себе - відбита оцінка, або «відбите Я». У цьому випадку люди одержують зведення про себе через прямий оцінюючий зворотний зв'язок від значимих інших або через ярлики, що навішуються на них іншими.

3. Третє джерело самопізнання - поведінкове самосприйняття. Люди іноді поводяться як зовнішні спостерігачі і використовують зміст власних дій для висновків про себе. Більш того, люди нерідко виступають як спостерігачі свого внутрішнього світу і використовують зміст спостережень для висновків про себе.

У представленні про можливості і границі взаєморозуміння можна розрізняти кілька підходів. В одних випадках соціологи і психологи виходять із представлення про необмежені можливості взаєморозуміння між людьми, нерідко навіть ототожнюючи його з процесом інформаційного спілкування.

Так, Т. Шибутані схильний до ототожнення взаєморозуміння з комунікацією. Комунікацію він характеризує як обмін інформацією, завдяки якому згода розвивається або руйнується. При цьому рівень взаєморозуміння розглядається як найважливіший критерій комунікабельності індивідів, що спілкуються.

Якоюсь мірою близька до цього і точка зору професори Мічіганского університету Т. Ньюкома, що, хоча і розрізняє поняття комунікації і згоди, однак разом з тим розглядає комунікацію як зв'язок, що має своїм наслідком зростання ступеня згоди індивідів, що спілкуються між собою.

Але якщо, з погляду Т. Шибутані і Т. Ньюкома, згода і взаєморозуміння закладені вже в самому акті інформаційного спілкування людей, то з погляду екзистенціалізму як філософського плину, взаєморозуміння або комунікабельність у процесі спілкування скоріше рідкісний виняток, чим правило в людському спілкуванні.

Екзистенціалізм виходить від романтичного ідеалу «тотальної» або «безпосередньої» комунікації, що може бути витлумачена як абсолютне взаєморозуміння або споріднення душ.

Затверджуючи принципову герметичність і некомунікабельність людини, екзистенціалісти абсолютизують такі реальні явища, як»:

1. унікальність, неповторність індивідуальних переживань;

2. внутрішню розчленованість життєвого досвіду і множинність образів рефлексивного «Я» суб'єкта;

3. рефлексивний-ігровий характер спілкування, при якому поведінка особи залежить від особливостей партнерів і ситуації, а в його самосвідомості розмежовуються «фасад» і «куліси», різні «уявлення» і «помилкові» «Я» і т.п. Звичайно, унікальність і неповторність індивідуальних переживань людини, так само як і складність, структурна багатогранність його самосвідомості є досить істотними, але аж ніяк не нездоланними бар'єрами на шляху взаємного розуміння людьми один одного. Можна розрізняти три рівні взаєморозуміння в залежності від того:

1. чи збігається система соціальних і індивідуальних значень у що спілкуються, з одного боку, і немає збігів у рівні взаємооцінки особистісних якостей - з іншої;

2. коли збігається не тільки система значень, але і рівень взаємної оцінки особистісних якостей; це той випадок, коли спостерігається взаємна задоволеність людей їхнім емоційним відношенням одного до іншого, коли вони «поважають один одного», що виключає необхідність прибігати до сурогатних засобів досягнення згоди і взаєморозуміння;

3. коли має місце високий ступінь взаємної довіри і відкритості що спілкуються; це припускає, у свою чергу, відсутність яких-небудь таємниць друг від друга, які б істотно торкали інтереси партнерів. Сприйняття і розуміння один одного партнерами по спілкуванню.

В умовах дефіциту часу люди змушені в усі більшій мері заповнювати недолік зведень і знань про іншу людину тією інформацією, що дає їм про нього перше враження. Дійсно, життєвий досвід дозволяє людині багато в чому без серйозних помилок, а нерідко і досить точно судити про іншу людину навіть при першому знайомстві. За цим коштує здатність на основі досвіду спілкування - бачити за зовнішніми проявами, манерою поведінку більш глибокі, соціально-типологічні й особистісні особливості.

Однак при усіх своїх достоїнствах перше враження про іншу особу далеко не завжди гарантує надійний результат. Найчастіше, навіть навпаки, результат першого враження може цілком розійтися з наступним представленням про людину.

Справа в тім, що сприйняття людини людиною будується на основі фіксування чисто зовнішніх характеристик сприйманого, разом з тим воно виходить за рамки оцінки тільки зовнішнього вигляду людини. Отриманий на основі враження про зовнішній вигляд сприйманий матеріал покликаний послужити ґрунтом для того, щоб уява і життєвий досвід сприймаючих здійснили реконструкцію і внутрішній світ уперше побаченої людини, що припускає оцінку його характеру, духовного потенціалу, його відносини до світу і т.д. На цю обставину звертає увагу А.А. Бодальов: «Побудувавши образ пізнаваної людини на основі фіксування характеристик його зовнішності, взаємодіючий з цією людиною суб'єкт звичайно не обмежується таким знанням, він негайно створює систему висновків про цю людину, змістом яких є констатація якостей, що свідчать про здібності людини або виражають його відношення до різних сторін дійсності, а також говорять про його визначену соціально-групову приналежність і т.п.»

Оцінка і реконструкція внутрішнього світу сприйманого по його зовнішності, можливо, не була б такою уразливою, якби не вона не здійснювалася на досить суб'єктивному ґрунті життєвого досвіду самого сприймаючого.

2. Спілкування, його роль та місце у життєдіяльності особистості

Спілкування представляє сторону соціального буття людини, його спосіб життя. Тому, коли ми вивчаємо спосіб життя конкретного індивіда, ми не можемо обмежитися аналізом тільки того, що і як він робить, ми повинні досліджувати також і те, з ким і як він спілкується, тобто сферу, форми, способи спілкування.

Реальність і необхідність спілкування визначена спільною життєдіяльністю людей. Корінь спілкування ми знаходимо в самій їхній матеріальній життєдіяльності. Щоб жити, люди змушені взаємодіяти. Саме в процесі спілкування й тільки через спілкування може виявитися сутність людини. «Окрема людина, - писав Л. Фейєрбах, - як щось відособлене, не містить людської сутності в собі ні як в істоті моральному, ні як у мислячому. Людська сутність у наявності тільки в спілкуванні, у єдності людини з людиною, у єдності, що опирається лише на реальність розходження між Я и Ти».

У психології встановлено, що розвиток людини, його соціалізація, перетворення в «суспільну людину» починається зі спілкування із близькими йому людьми. Безпосередньо-емоційне спілкування дитини з матір'ю - перший вид його діяльності, у якій він виступає як суб'єкт спілкування.

І весь подальший розвиток дитини залежить від того, яке місце він займає в системі людських відносин, у системі спілкування. Розвиток дитини безпосередньо залежить від того, з ким він спілкується, який коло й характер його спілкування.

Поза спілкуванням формування особистості взагалі неможливо. Саме в процесі спілкування з іншими людьми дитина засвоює загальнолюдський досвід, накопичує знання, опановує вміннями й навичками, формує свою свідомість і самосвідомість, виробляє переконання, ідеали й т. п. Тільки в процесі спілкування в дитини формуються духовні потреби, моральні й естетичні почуття, складається його характер.

Реалізація функцій навчання й виховання підростаючого покоління відбувається також через спілкування. Суб'єктами педагогічного спілкування є вчителі, школярі, батьки - Дорослі й Діти. Усе без винятку дослідники включають комунікативні здатності до складу педагогічних.

Спілкування має величезне значення в розвитку не тільки окремої особистості, але й суспільства в цілому. Поза спілкуванням людське суспільство просто немислимо. Спілкування виступає в суспільстві як фундаментальна умова зв'язування індивідів і разом з тим як спосіб розвитку самих цих індивідів.

У психології прийнята теза про взаємозв'язок, єдність спілкування й діяльності. Він випливає з розуміння спілкування як реальності людських відносин. Будь-які форми спілкування є специфічні форми спільної діяльності людей: люди не просто «спілкуються» у процесі виконання ними різних суспільних функцій, але вони завжди спілкуються в деякій діяльності, навіть у процесі «бездіяльності». Таким чином, спілкується завжди діяльна людина: його діяльність неминуче перетинається з діяльністю інших людей. Але саме це перетинання діяльностей і створює певне відношення цієї діяльної людини не тільки до предмета своєї діяльності, але й до інших людей.

Факт зв'язку спілкування з діяльністю констатується психологами. Однак характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються не як паралельно існуючі взаємозалежні процеси, а як дві сторони соціального буття людини, його способу життя. В інших випадках спілкування розуміється як певна сторона діяльності: воно включено в будь-яку діяльність, є її елемент. У той же час саму діяльність можна розглядати як умову й підставу спілкування.

При психологічному підході спілкування визначається як специфічна форма діяльності і як самостійний процес взаємодії, необхідний для реалізації інших видів діяльності особистості. Психологічний аналіз спілкування розкриває механізми його здійснення. Спілкування висувається як найважливіша соціальна потреба, без реалізації якої вповільнюється, а іноді й припиняється формування особистості. Психологи відносять потребу в спілкуванні до числа найважливіших факторів, що визначають потребу в спілкуванні як наслідок взаємодії особистості й соціокультурного середовища, причому остання служить одночасно й джерелом формування даної потреби.

Спілкування - складний процес взаємодії між людьми, що полягають в обміні інформацією, а також у сприйнятті й розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування є живі істоти, люди. У принципі спілкування характерно для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування ставати усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається комунікатором, що одержує її - реципієнтом.

У спілкуванні можна виділити ряд аспектів: зміст, мета й засоби. Розглянемо їх докладніше.

Зміст спілкування - інформація, що у меж індивідуальних контактах передається від однієї живої істоти іншому. Це можуть бути відомості про внутрішній стані суб'єкта, про обстановку в зовнішнім середовищі. Найбільш різноманітний зміст інформації в тому випадку, якщо суб'єктами спілкування є люди.

Ціль спілкування - відповідає на запитання «Заради чого істота вступає в акт спілкування?». Тут має місце той же принцип, що вже згадувався в пункті про зміст спілкування. У тваринні мети спілкування не виходять звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людини ж ці мети можуть бути досить і досить різноманітними й виявляти собою засобу задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних і багатьох інших потреб.

Засоби спілкування - способи кодування, передачі, переробки й розшифровки інформації, що передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншого. Кодування інформації - це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою органів почуттів, мови й інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису й зберігання інформації.

Процес спілкування. По-перше, він складається безпосередньо із самого акту спілкування, комунікації, у якому беруть участь самі комуніканти, що спілкуються. Причому в нормальному випадку їх повинне бути не менш двох. По-друге, комуніканти повинні робити саму дію, що ми й називаємо спілкуванням, тобто робити щось. По-третє, необхідно, далі визначити в кожному конкретному комунікативному акті канал зв'язку. При розмові по телефоні таким каналом є органи мови й слуху; у такому випадку говорять про аудіо вербальний канали, простіше - про слуховому канал. Форма й зміст листа сприймаються по зоровому каналі. Рукостискання - спосіб передачі дружнього вітання по кинестико-тактильному каналі. Якщо ж ми по костюму довідаємося, що наш співрозмовник, допустимо, узбек, то повідомлення про його національну приналежність прийшло до нас по візуальному каналі, але не по візуально-вербальному, оскільки словесно, ніхто нічого не повідомляв.

3. Соціально-психологічна компетентність особистості й психологічних шляхів її підвищення

взаєморозуміння особистість компетентність комунікація

Поняття соціально-психологічної компетенції. Єдина дійсна розкіш - це розкіш людського спілкування. Так вважав Антуан Сент-Езюпері, про це міркували філософи протягом століть і ця тема залишається актуальною й у наші дні. Вусі життя людини протікає в постійному спілкуванні. Людина завжди дана в контексті з іншим партнером реальності, уявлюваним, обраним і т.п., тому з цього погляду важко переоцінити внесок компетентного спілкування в якість людського життя, у частку в цілому. Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у визначеному колі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має безсумнівно інваріантні загальнолюдські характеристики й у теж година характеристики, історично і культурно обумовлені. Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо підкреслити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове й інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я - ти контакт. Отут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірливим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові собі, свого внутрішнього світу, а не тільки «зовнішніх» зведень, наприклад, зв'язаних зі спільно розв'язуваною типовою службовою задачею. Компетентність у спілкуванні припускає готовність і уміння будувати контакт на різній психологічній дистанції і відстороненої і близької. Труднощі годиною можуть бути зв'язані з інерційністю позиції володінням якої-небудь однієї з них і її реалізацією повсюдно, незалежно від характерові партнера і своєрідності ситуації. У цілому компетентність у спілкуванні звичайно зв'язана з оволодінням не якою-небудь одною позицією в якості найкращої, а з адекватним прилученням до їхнього спектра. Гнучкість в адекватній зміні психологічних позицій - один з істотних показників компетентного спілкування. Компетентність у всіх видах спілкування полягає в досягненні трьох рівнів адекватності партнерів - комунікативної, інтерактивної і перцептивної. Отже, можна говорити про різні види компетентності в спілкуванні. Особистість винна бути спрямована на знаходження багатої різноманітної палітри психологічних позицій, засобів, що допомагають повноті самовираження партнерів, усім граням їхньої адекватності перцептивної, комунікативної, інтерактивної. Реалізація особистістю своєї суб'єктивності в спілкуванні зв'язана з наявністю в неї необхідного рівня комунікативної компетентності Комунікативна компетентність складається зі здібностей: 1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій має бути спілкуватися; 2. Психологічно програмувати процес спілкування, спираючи на своєрідність комунікативної ситуації; 3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації. Прогноз формується в процесі аналізу комунікативної ситуації на рівні комунікативних установок. Комунікативна установка партнера це своєрідна програма поведінку особистості в процесі спілкування. Рівень установки може прогнозуватися в ході виявлення: предметно-тематичних інтересів партнера, емоційно-оцінних відносин до різних подій, відношення до форми спілкування, включеності партнерів у систему комунікативної взаємодії. Це визначається в ході вивчення частоти комунікативних контактів, типові темпераментові партнера, його предметно-практичних переваг, емоційних оцінок форм спілкування. При такому підхід до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові. Комунікативно-діагностичну Комунікативно-програмуюча. Комунікативно-виконавську. Кожна з цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості. Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як дві взаємозалежних і все-таки щодо самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структури, що відповідає мети спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато хто її навички і насамперед навички емоційно-психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватної комунікативно-виконавської діяльності психологічного стану. Емоційно-психологічна саморегуляція створює настрой на спілкування у відповідних ситуаціях, емоційне налаштування на ситуацію спілкування, означає насамперед переклад повсякденних емоцій людини в тональність, що відповідає ситуації взаємодії. У процесі емоційно-психологічної саморегуляції варто розрізняти три фази: тривале емоційне «зараження» проблемою, темою і матеріалами майбутньої ситуації спілкування; емоційно-психологічну ідентифікацію на стадії розробки моделі свого поведінку і програми майбутнього спілкування; оперативну емоційно-психологічну перебудову в обстановці спілкування. Емоційно-психологічна саморегуляція здобуває характер цілісного і довершеного акта в єдності з перцептивними й експресивними навичками, що також складають необхідну частину комунікативно-виконавської майстерності. Вона виявляється в умінні гостро, активно реагувати на зміни обстановки спілкування, перешикувати спілкування з урахуванням зміни емоційного налаштування партнерів.

Психологічне самопочуття, емоційний настрой особистості прямо залежати від змісту і результативності спілкування. Перцептивні навички особистості виявляються в умінні керувати своїм сприйняттям і організовувати його: вірно оцінювати соціально-психологічний настрой партнерів по спілкуванню; установлювати необхідний контакт; по першому враженню прогнозувати «хід» спілкування. Смороду дозволяють особистості вірно оцінювати емоційно-психологічні реакції партнерів по спілкуванню і навіть прогнозувати ці реакції, уникаючи тихнув, котрі перешкодять досягти мети спілкування. Експресивні навички комунікативно-виконавської діяльності прийнято розглядати як систему умінь, що створюють єдність голосових, мімічних, візуальних і моторно-фізіолого-психологічних процесів. По своїй суті це навички самоврядування виразною сферою комунікативно-виконавської діяльності Зв'язок емоційно-психологічної саморегуляції з виразністю є органічний зв'язок внутрішнього і зовнішньо психологічного. Це прагнення і забезпечує зовнішнє поведінку, виразні дії особистості в спілкуванні в спілкуванні. Експресивні навички особистості виявляються як культура мовних висловлень, що відповідають нормам усного мовлення, жестів і пластики поз, емоційно-мімічного супроводу висловлення, мовного тонові і мовної голосності. У різноманітних випадках спілкування інваріантними складовими виявляються такі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, задача. Варіативність звичайно зв'язана зі зміною характерові самих складових - хто партнер, яка ситуація або задача і своєрідність зв'язків між ними.

Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості». Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, що визначають якість його спілкування. Він включає на ряді з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, що характеризують розвиток споживи в спілкуванні, відношення до способові спілкування і комунікативні здібності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні. На думку рядові психологів можна говорити про комунікативну культуру особистості як про систему якостей, що включає: 1. Творче мислення; 2. Культуру мовної дії; 3. Культуру самонастроюванню на спілкування і психоемоційної регуляції свого стану; 4. Культуру жестів і пластики рухів; 5. Культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню; 6. Культуру емоцій. Комунікативна культура особистості як і комунікативна компетентність, не виникає на порожнім місці, вона формується. Алі основу її формування складає досвід людського спілкування. Основними джерелами придбання комунікативної компетентності є: соціонормативний досвід народної культури; знання мов спілкування, використовуваних народною культурою; досвід міжособистісного спілкування в несвяткової сфері; досвід сприйняття мистецтва. Соціонормативний досвід - це основа когнітивного компонента комунікативної компетентності особистості як суб'єкта спілкування. Разом з тім реальне побутування різних форм спілкування, що найчастіше спираються на соціонормативний конгломерат. А це народжує протиріччя між знанням норм спілкування в різних формах спілкування і тім способом, що пропонує ситуація конкретної взаємодії. Дисонанс - джерело індивідуально - психологічного гальмування активності особистості в спілкуванні. Особистість виключається з полючи спілкування. Виникає поле внутрішньої психологічної напруги. А це створює бар'єри на шляхові людського взаєморозуміння.

Досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної компетентності особистості. З одному бокові, він соціальний і включає інтеріоризовані норми і цінності культури, з іншого бокові - індивідуальний, оскільки ґрунтується на індивідуальних комунікативних здібностях і психологічних подіях, зв'язаних зі спілкуванням у житті особистості. Динамічний аспект цього досвіду складає процеси соціалізації й індивідуалізації, реалізовані в спілкуванні, що забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність його реакцій на ситуацію спілкування і їхня своєрідність. У спілкуванні особливу роль грає оволодіння соціальними ролями: організатора, учасника і т. п. спілкування. І отут дуже важливий досвід сприйняття мистецтва. Мистецтво відтворює найрізноманітніші моделі людського спілкування. Знайомство з цими моделями закладає основу комунікативної ерудиції особистості. Володіючи визначеним рівнем комунікативної компетентності, особистість вступає в спілкування, маючи визначений рівень самоповаги і самосвідомості. Особистість стає персоніфікованими суб'єктом спілкування. Це означає не тільки мистецтво адаптації до ситуації і волю дій, але й уміння організувати особистісний комунікативний простір і вибрати індивідуальну комунікативну дистанцію. Персоніорикуція спілкування виявляється також і на акціональному рівні - і як оволодіння кодом ситуативного спілкування, і як відчуття припустимого в імпровізаціях, доречності конкретних засобів спілкування. Таким чином, комунікативна компетентність є необхідною умовою успішної реалізації особистості. Спілкування, будучи складним соціально-психологічним процесом взаєморозуміння між людьми, здійснюється за допомогою знаків, точніше знакових систем. Розрізняють вербальну комунікацію і невербальну. Однак невербальна комунікація вимагає більш детального розподілу на різні форми. Виділяють 4 такі форми: кінесика, паралінгвистика, проксеміка, візуальне спілкування. Кожна з них має свою власну знакову систему, і тому практично існує п'ять видів комунікативного процесу: 1. Вербальна комунікація використовує як знакову систему людську мову. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови менш всього губитися зміст повідомлення. Правда цьому винна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації всіма учасниками комунікативного процесу. За допомогою мови здійснюється кодування і декодування інформації: комунікатор у процесі говоріння декодує цю інформацію. Точність розуміння слухаючого змісту висловлення може статі очевидної для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей», тобто коли реципієнт переділятися в комунікатора і своїм висловленням дасть знаті про ті, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Мова, як засіб спілкування, одночасно виступає і як джерело інформації, і як спосіб взаємодії на співрозмовника. Щоб цілком описати процес взаємовпливу, недостатньо тільки знаті структуру комунікативного акта, необхідно ще проаналізувати і мотиви що спілкуються, їхньої мети, установки й ін. Для цього потрібно звернутися до тихнув знаковим системам, що включені в мовне спілкування, крім мови. Дослідження показали, що в щоденному акті комунікації людини слова складають 7%, звуки й інтонації 38%, немовна взаємодія 53%. Говоримо голосом, розмовляємо всім тілом: у такий спосіб комунікативний процес виявляється неповним, якщо мі відволікаємося від невербальних його засобів. Першим серед них виділяється оптико-кінестична система знаків, що містить у собі жерсті, міміку, пантоміміку. Ока, погляд, особа людини здатні сказати більше, ніж вимовлені слова, мімічні вираження несуть більш 70% інформації. Важливо відзначити, що основне пізнавальне навантаження в ситуації розпізнавання щирих почуттів людини несуть брови і губи. Жерсті при спілкуванні несуть також багато інформації, у мові жестів, як і в мовному, є слова, пропозиції. Найбагатший алфавіт жестів можна розбити на 5 груп. I Жести-ілюстратори - це жерсті повідомлення; покажчики, піктографи - образні картинки зображення; кінетографи - рух тілом, ідеографи - вільні рухи руками. II Жести-регулятори - це жерсті, що виражають відношення того, хто говорить до чого-небудь. До них відносять посмішку, кивок, напрямок погляду, цілеспрямовані рухи руками. III Жесту-емблеми - це своєрідні заступники слів або фраз у спілкуванні, наприклад, піднята над головою рука означає - «до побачення». IV Жести-адаптатори - це специфічні звички людини, зв'язані з рухом рук. V Жести-афоректори - жерсті, що виражають через рух тіла і м'яза особи визначені емоції. Значимість оптико-кінестичної системи знаків у комунікації настільки велика, що в даний година виділилася особлива область досліджень - кінестика. Паралінгвістична система - це система вокалізації, тобто якість голосові, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система - включення в мову пауз, інших украплень, наприклад, покахикування, плачу, сміху, нарешті сам темп мови. Усі ці доповнення збільшують семантично значиму інформацію, але не за допомогою додаткових мовних включень, а «околомовними» шляхами, прийомами. Простір і година організації комунікативного процесу виступають також особливою знаковою системою, несуть значеннєве навантаження, як компоненти комунікативних ситуацій. Експериментально доведені переваги деяких просторових форм організації спілкування, як для двох партнерів по комунікативному процесі, так і в масових аудиторіях. Точно також деякі нормативи, розроблені в різних культурах, щодо тимчасових характеристик спілкування виступають як свого роду доповнення до семантично значимої інформації. Проксеміка як спеціальна область, що займається просторовою і тимчасовою організації спілкування, розташовує в даний година уже великим експериментальним матеріалом. Її засновник Э. Хол проксеміку «Просторовою психологією». Ряд досліджень у цій області зв'язаний з вивченням специфічних наборів просторових і тимчасових констант комунікативних ситуацій одержали назву «хроіотопів». Наступна специфічна знакова система, використовувана в комунікативному процесі - це «контакт око», що має місце у візуальному спілкуванні. Контакт очима на перший погляд здається такою знаковою системою, значення якої досить обмежено. Англійський дослідник М. Аргайл і його співробітники розробили далі визначену «формулу інтимності», з'ясувавши залежність ступеня інтимності в тому числі і від такого параметра, як дистанція спілкування, у різній мірі що дозволяє використовувати контакт очей. Однак зараз спектр таких досліджень ставши значно ширше: знаки, що представляються рухом око, включаються в більш широкий діапазон ситуацій спілкування.

Єдина справжня розкіш - це розкіш людського спілкування. Так уважав Антуан Сент-Езюпері, про це міркували філософи протягом століть і ця тема залишається актуальної й у наші дні. Все життя людини протікає в постійному спілкуванні. Людина завжди дана в контексті з іншим - партнером реальності, уявлюваним, обраним і т. п., тому із цього погляду важко переоцінити внесок компетентного спілкування в якість людського життя, у долю в цілому. Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певнім колі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має безсумнівно інваріантні загальнолюдські характеристики й у теж час характеристики, історично й культурно обумовлені. Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо обмежити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове й інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я - ти контакт. Тут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірчим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові себе, свого внутрішнього миру, а не тільки «зовнішніх» відомостей, наприклад, пов'язаних зі спільно розв'язуваним типовим службовим завданням. Компетентність у спілкуванні припускає готовність і вміння будувати контакт на різній психологічній дистанції - і відстороненої й близької. Труднощі часом можуть бути пов'язані з інерціонністю позиції - володінням який-небудь однієї з них і її реалізацією повсюдно, незалежно від характеру партнера й своєрідності ситуації. У цілому компетентність у спілкуванні звичайно пов'язана з оволодінням не якою-небудь однією позицією в якості найкращої, а з адекватним прилученням до їхнього спектра. Гнучкість в адекватній зміні психологічних позицій - один з істотних показників компетентного спілкування. Компетентність у всіх видах спілкування полягає в досягненні трьох рівнів адекватності партнерів - комунікативної, інтерактивної й перцептивної. Отже можна говорити про різні види компетентності в спілкуванні. Особистість повинна бути спрямована на знаходження багатої різноманітної палітри психологічних позицій, засобів, які допомагають повноті самовираження партнерів, всім граням їхньої адекватності-перцептивній, комунікативної, інтерактивної. Реалізація особистістю своєї суб'єктивності в спілкуванні пов'язана з наявністю в неї необхідного рівня комунікативної компетентності. Комунікативна компетентність складається зі здатностей: 1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій має бути спілкуватися; 2. Психологічно програмувати процес спілкування, опираючись на своєрідність комунікативної ситуації; 3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації. Прогноз формується в процесі аналізу комунікативної ситуації на рівні комунікативних установок. Комунікативна установка партнера - це своєрідна програма поводження особистості в процесі спілкування. Рівень установки може прогнозуватися в ході виявлення: предметно-тематичних інтересів партнера, емоційно-оцінних відносин до різних подій, відношення до форми спілкування, включеності партнерів у систему комунікативної взаємодії. Це визначається в ході вивчення частоти комунікативних контактів, типу темпераменту партнера, його предметно-практичних переваг, емоційних оцінок форм спілкування. При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно інтегруючий процес, що має наступні складові. Комунікативно-діагностичну. Комунікативно-програмуючу. Комунікативно-виконавську. Кожна із цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості. Комунікативно-виконавська майстерність особистості проявляється як два взаємозалежних і все-таки щодо самостійні вміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає мети спілкування, і вміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування. У комунікативно-виконавській майстерності особистості проявляються багато хто її навички й насамперед навички емоційно-психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватного комунікативно виконавської діяльності психологічного стану. Емоційно-психологічна саморегуляція створює настрой на спілкування у відповідних ситуаціях, емоційний настрой на ситуацію спілкування, означає насамперед переклад повсякденних емоцій людини в тональність, що відповідає ситуації взаємодії. У процесі емоційно-психологічної саморегуляції варто розрізняти три фази: тривале емоційне «зараження» проблемою, темою й матеріалами майбутньої ситуації спілкування; емоційно-психологічну ідентифікацію на стадії розробки моделі свого поводження й програми майбутнього спілкування; оперативну емоційно-психологічну перебудову в обстановці спілкування. Емоційно-психологічна саморегуляція здобуває характер цілісного й завершеного акту в єдності з перцептивними й експресивними навичками, які також становлять необхідну частину комунікативно виконавської майстерності. Вона проявляється в умінні гостро, активно реагувати на зміни обстановки спілкування, перешикувати спілкування з урахуванням зміни емоційного настрою партнерів. Психологічне самопочуття, емоційний настрой особистості прямо залежать від змісту й результативності спілкування. Перцептивні навички особистості проявляються в умінні управляти своїм сприйняттям і організовувати його: вірно оцінювати соціально-психологічний настрой партнерів по спілкуванню; установлювати необхідний контакт; по першому враженню прогнозувати «хід» спілкування. Вони дозволяють особистостей вірно оцінювати емоційно-психологічні реакції партнерів по спілкуванню й навіть прогнозувати ці реакції, уникаючи тих, які перешкодять досягти мети спілкування. Експресивні навички комунікативно-виконавської діяльності прийнято розглядати як систему вмінь, що створюють єдність голосових, мімічних, візуальних і моторно-фізіолого-психологічних процесів. По своїй суті це навички самоврядування виразною сферою комунікативно виконавської діяльності Зв'язок емоційно-психологічної саморегуляції з виразністю є органічний зв'язок внутрішнього й зовнішнього психологічного. Це прагнення й забезпечує зовнішнє поводження, виразні дії особистості в спілкуванні в спілкуванні. Експресивні навички особистості проявляються як культура мовних висловлень, що відповідають нормам усного мовлення, жестів і пластики поз, емоційно-мімічного супроводу висловлення, мовного тону й мовної гучності. У різноманітних випадках спілкування інваріантними складовими виявляються такі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, завдання. Варіативність звичайно пов'язана зі зміною характеру самих складових - хто партнер, яка ситуація або завдання й своєрідність зв'язків між ними. Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більше широкого поняття «комунікативний потенціал особистості». Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, які й визначають якість його спілкування. Він включає на ряді з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, які характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування й комунікативні здатності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати й реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції й до взаємної стимуляції в спілкуванні.

На думку ряду психологів можна говорити про комунікативну культуру особистості як про систему якостей, що включає: 1. Творче мислення; 2. Культуру мовної дії; 3. Культуру самонастроюванню на спілкування й психоемоційної регуляції свого стану; 4. Культуру жестів і пластики рухів; 5. Культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню; 6. Культуру емоцій. Комунікативна культура особистості як і комунікативна компетентність, не виникає на порожнім місці, вона формується. Але основу її формування становить досвід людського спілкування. Основними джерелами придбання комунікативної компетентності є: соціонормативний досвід народної культури; знання мов спілкування, використовуваних народною культурою; досвід міжособистісного спілкування в несвяткової сфері; досвід сприйняття мистецтва. Соціонормативний досвід - це основа когнітивного компонента комунікативної компетентності особистості як суб'єкта спілкування. Разом з тим реальне побутування різних форм спілкування, які найчастіше опираються на соціонормативний конгломерат. А це народжує протиріччя між знанням норм спілкування в різних формах спілкування й тим способом, що пропонує ситуація конкретної взаємодії. Дисонанс - джерело індивідуально-психологічного гальмування активності особистості в спілкуванні. Особистість вимикається з поля спілкування. Виникає поле внутрішньої психологічної напруги. А це створює бар'єри на шляху людського взаєморозуміння. Досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної компетентності особистості. З одного боку, він соціальний і включає інтеріорізоровані норми й цінності культури, з іншого боку - індивідуальний, оскільки ґрунтується на індивідуальних комунікативних здатностях і психологічних подіях, пов'язаних зі спілкуванням у житті особистості.

Динамічний аспект цього досвіду становить процеси соціалізації й індивідуалізації, реалізовані в спілкуванні, що забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність його реакцій на ситуацію спілкування і їхня своєрідність. У спілкуванні особливу роль грає оволодіння соціальними ролями: організатора, учасника й т. п. спілкування. І тут дуже важливий досвід сприйняття мистецтва. Мистецтво відтворює найрізноманітніші моделі людського спілкування. Знайомство із цими моделями закладає основу комунікативної ерудиції особистості. Маючи певний рівень комунікативної компетентності, особистість вступає в спілкування, маючи певний рівень самоповаги й самосвідомості. Особистість стає персонірицировані суб'єктом спілкування. Це означає не тільки мистецтво адаптації до ситуації й свободу дій, але й уміння організувати особистісний комунікативний простір і вибрати індивідуальну комунікативну дистанцію. Персонірикуция спілкування проявляється також і на акціональнім рівні - і як оволодіння кодом ситуативного спілкування, і як відчуття припустимого в імпровізаціях, доречності конкретних засобів спілкування. Таким чином, комунікативна компетентність є необхідною умовою успішної реалізації особистості.

4. Вербальні й невербальні засоби спілкування

Спілкування, будучи складним соціально-психологічним процесом взаєморозуміння між людьми, здійснюється за допомогою знаків, точніше знакових систем. Розрізняють вербальну комунікацію і невербальну. Однак невербальна комунікація вимагає більше детального розподілу на різні форми. Виділяють 4 такі форми: кінесика, паралінгвістика, проксеміка, візуальне спілкування. Кожна з них має свою власну знакову систему, і тому практично існує п'ять видів комунікативного процесу 1. Вербальна комунікація використовує як знакова система людську мову. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше губиться зміст повідомлення. Правда цьому повинна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації всіма учасниками комунікативного процесу. За допомогою мови здійснюється кодування й декодування інформації: комунікатор у процесі говоріння декодує цю інформацію. Точність розуміння слухаючого змісту висловлення може стати очевидної для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей», тобто коли реципієнт перетвориться в коміунікатора й своїм висловленням сповістить про те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Мова, як засіб спілкування, одночасно виступає і як джерело інформації, і як спосіб взаємодії на співрозмовника. Щоб повністю описати процес взаємовпливу, недостатньо тільки знати структуру комунікативного акту, необхідно ще проаналізувати й мотиви що спілкуються, їхньої мети, установки та ін. Для цього потрібно звернутися до тих знаковим системам, які включені в мовне спілкування, крім мови. Дослідження показали, що в щоденному акті комунікації людини слова становлять 7%, звуки й інтонації 38%, немовна взаємодія 53%. Говоримо голосом, розмовляємо всім тілом: у такий спосіб комунікативний процес виявляється неповним, якщо ми відволікаємося від невербальних його засобів. Першим серед них виділяється оптико-кінестична система знаків, що містить у собі жести, міміку, пантоміміку. Ока, погляд, особа людини здатні сказати більше, ніж вимовлені слова, мімічні вираження несуть більше 70% інформації. Важливо відзначити, що основне пізнавальне навантаження в ситуації розпізнавання щирих почуттів людини несуть брови й губи. Жести при спілкуванні несуть також багато інформації, у мові жестів, як і в мовному, є слова, пропозиції. Найбагатший алфавіт жестів можна розбити на 5 груп. I Жести-Ілюстратори - це жести повідомлення; покажчики, піктографи - образні картинки зображення; кінетографи - рух тілом, ідеографи - вільні рухи руками. II Жести-Регулятори - це жести, що виражають відношення мовця до чого-небудь. До них відносять посмішку, кивок, напрямок погляду, цілеспрямовані рухи руками. III Жести-Емблеми - це своєрідні заступники слів або фраз у спілкуванні, наприклад, піднята над головою рука означає - «до побачення». IV Жести адаптатори - це специфічні звички людини, пов'язані з рухом рук. V Жести-Афоректоры - жести, що виражають через рух тіла й м'язи особи певні емоції. Значимість оптико-кінестичній системи знаків у комунікації настільки велика, що в цей час виділилася особлива область досліджень - кинестика. Паралінгвистична система - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Экстралінгвістична система - включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад, покахикування, плачу, сміху, нарешті сам темп мови. Всі ці доповнення збільшують семантично значиму інформацію, але не за допомогою додаткових мовних включень, а «окоспілкувальнім» шляхами, прийомами. Простір і час організації комунікативного процесу виступають також особливою знаковою системою, несуть значеннєве навантаження, як компоненти комунікативних ситуацій. Експериментально доведена перевага деяких просторових форм організації спілкування, як для двох партнерів по комунікативному процесі, так і в масових аудиторіях. Точно також деякі нормативи, розроблені в різних культурах, щодо тимчасових характеристик спілкування виступають як свого роду доповнення до семантично значимої інформації. Проксеміка як спеціальна область, що займається просторової й тимчасова організації спілкування, розташовує в цей час уже більшим експериментальним матеріалом. Її засновник Э. Хол проксеміку «Просторовою психологією». Ряд досліджень у цій області пов'язаний з вивченням специфічних наборів просторових і тимчасових констант комунікативних ситуацій, вони одержали назву «хроіотопов». Наступна специфічна знакова система, використовувана в комунікативному процесі - це «контакт око», що має місце у візуальному спілкуванні. Контакт очами на перший погляд здається такою знаковою системою, значення якої досить обмежено. Англійський дослідник М. Аргайл і його співробітники розробили далі певну «формулу інтимності», з'ясувавши залежність ступеня інтимності в тому числі й від такого параметра, як дистанція спілкування, у різних мерях що дозволяє використовувати контакт очей. Однак зараз спектр таких досліджень став значно ширше: знаки, що представляються рухом око, включаються в більше широкий діапазон ситуацій спілкування.

Размещено на Allbest.ru