Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Класичний ("реалістичний") психоаналіз З. Фрейда, основні концепції

2. Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст.

3. Психоаналіз Фрейда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

4. Герменевтика і психобіографічний метод у літературній критиці

5. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська

Вступ

В останні десятиліття в українському літературно-теоретичному дискурсі зросла увага до новітніх методів вивчення художньої творчості. Зацікавлення літературознавців психоаналізом вилилось у цілий ряд досліджень не лише в українській, а й зарубіжній теоретичній науці. Дочасні психоаналітичні розвідки, що постали з набутків фрейдизму, торкаються в основному питань психопатологічного характеру. Значна увага приділяється вивченню психічних рис творчої особистості письменника, включно зі страхами, неврозами, інфантильними бажаннями, едіповим комплексом і т. д. Особливо яскраво це втілено в роботах українських психоаналітиків першої третини ХХ століття - таких, як С. Балей, Л. Виготський, С. Гаєвський, Є. Перлін, В. Підмогильний, А. Халецький, І. Хмелевський та ін.

Втім, починаючи з 90-х рр. ХХ століття і до сьогодні, коли про психоаналіз почали знову відкрито говорити після півстолітнього замовчування, ситуація, здавалося, повинна була би кардинально змінитися, проте вона не тільки не покращилась, а, навпаки, стала ще більш напруженою. Досить гострого звучання набула проблема практики застосування психоаналізу до літературних явищ. З одного боку, ось уже протягом століття українські вчені широко послуговуються психоаналізом як одним із найбільш ефективних методів літературознавства. З іншого ж, русло наукового зацікавлення більшості сучасних дослідників залишається у межах фрейдівських постулатів. Ці тенденції, зокрема, помітні у працях Г. Грабовича, О. Забужко, Н. Зборовської, С. Павличко, Л. Плюща та ін.

1. Класичний ("реалістичний") психоналіз З. Фрейда, основні концепції

Психоаналіз - психологічна система, запропонована Зігмундом Фрейдом (1856 - 1939). Він виник спочатку як спосіб лікування неврозів і поступово став загальною теорією психології. Відкриття, зроблені на підставі лікування окремих пацієнтів, привели до глибшого розуміння психологічних складових релігії, мистецтва, міфології, соціальної організації, дитячого розвитку і педагогіки. Значний вплив мав психоаналіз і на літературу взагалі та літературну критику зокрема.

Джерело конфлікту криється в самих умовах людського досвіду. Людина одночасно і біологічна, і соціальна істота. Відповідно до своїх біологічних схильностей вона прагне до пошуку задоволення і уникає болі. Це очевидне спостереження відоме як "принцип задоволення", що характеризує фундаментальну тенденцію людської психології. У організмі підтримується стан психічного збудження, що примушує функціонувати так, щоб отримати бажане задоволення. Збудження, яке спонукає до дії, носить назву потягу. Найглибша і значуща область людського розуму - це несвідоме. Несвідоме являє собою сховище примітивних інстинктивних роздумів плюс емоції і спогади, які настільки загрожують свідомості, що були подавлені, або витіснені в область несвідомого. Прикладами того, що може бути виявлено у несвідомому, слугують набуті травми дитинства, приховані ворожі почуття до батьків і подавлені сексуальні бажання, які ви не усвідомлюєте. Згідно Фрейду такий неусвідомлюючий матеріал в багатьох випадках визначає наше повсякденне функціонування.

Основні принципи психоаналізу:

Принцип детермінізму. Психоаналіз припускає, що жодна подія в психічному житті не є випадковим, довільним, ні з чим не зв'язаним феноменом. Думки, відчуття і імпульси, які усвідомлюються, розглядаються як події в ланцюзі причинно-наслідкових відносин, визначуваних раннім дитячим досвідом індивіда. За допомогою спеціальних методів дослідження, в основному через вільні асоціації і аналіз сновидінь, можна виявити зв'язок між поточним психічним досвідом і подіями минулого.

Принцип топографічного підходу. Кожен психічний елемент оцінюється по критерію його доступності для свідомості. Процес витіснення, при якому певні психічні елементи віддаляються зі свідомості, свідчить про постійні зусилля тієї частини психіки, яка не дозволяє їх усвідомити.

Згідно динамічному принципу, психіка спонукає до дії сексуальними і агресивними імпульсами, які є частиною загальної біологічної спадщини. Ці потяги відрізняються від інстинктивної поведінки тварин. Інстинкт у тварин - стереотипна відповідь, зазвичай явно направлена на виживання і така, що викликається особливими стимулами в особливих ситуаціях. У психоаналізі потяг розглядається як стан нервового збудження у відповідь на стимули, спонукаючі психіку до дії, направленої на зняття напруги.

Принцип генетичного підходу. По контрасту з ранішими концепціями детермінізму, топографічним і динамічним підходами, генетичний підхід - не теорія, а емпіричне відкриття, що постійно підтверджується у всіх психоаналітичних ситуаціях. Суть його можна виразити просто: які б шляхи не відкривалися індивідові, він не може піти від свого дитинства.

Концепція неусвідомлюючих психічних процесів являється центральною в описанні особистої організації. Однак на початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: ід, его і суперего.

Ід. Слово "ід" походить від латинського "воно" і, за Фрейдом, означає виключно примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком в несвідомому. Згідно Фрейду ід - дещо темне, біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам.

Его (від латинського "ego" - "я") - це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его намагається виразити і задовольнити бажання ід в відповідності із обмеженнями. Его отримує свою структуру і функцію від ід еволюціонує з нього і позичає частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповісти вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. На відміну від ід, природа якого виявляється в пошуках задоволення, его підкоряється принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки підходящим способом, або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому суспільстві.

Суперего. Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в її оточенні. Все це накопичується в процесі "соціалізації",мовою структурної моделі психоаналізу - за посередництвом формування суперего (від лат. "super" - "над"і "ego" - "я").

Суперего - останній компонент розвиваючої особистості, який представляє інтерналізовану версію суспільних норм і стандартів поведінки.

2. Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст.

Як і поведінку людини, так і творчість Фрейд розглядає з точки зору несвідомого. У роботі "Художник і фантазування" він задається питанням, звідки творець черпає теми для своїх творів. І розмірковуючи, вчений приходить до міркуванню, що художники - звичайні люди, тому витоки їх особливостей потрібно шукати в дитинстві: "Не слід нам пошукати перші сліди художньої діяльності ще у дитяти?" [9]. Дитина і поет схожі в тому, що обидва фантазують (дитина в процесі гри, художник - протягом творчого життя) і будують світ за власними правилами, сприймають його цілком реально, але при цьому відрізняють його від дійсності.

Різниця лише та, що виростаючи, дитина перестає грати, але починає фантазувати, вона "будує повітряні замки, творить те, що називають" сни наяву" [10].

Порівняння художника з дитиною у Фрейда абсолютно невипадково. На його думку, основу творчості складають фантазії автора, які пов'язані з витісненими бажаннями дитинства. Аналіз подібних бажань - предмет вивчення психіатра, тобто поет - такий же пацієнт, як і невротик. З тим лише відмінністю, що художник здатний сублімувати ці бажання. Сублімація можлива у випадку, коли принцип реальності у свідомості творця превалює над принципом задоволення. Мистецтво - "своєрідний спосіб примирення опозиційних принципів" реальності "та" задоволення "шляхом витіснення зі свідомості людини соціально не прийнятних імпульсів" [11]. Але, як пізніше зізнавався Фрейд, здатність поета до сублімації не піддається глибинному психоаналітичного розгляду. Психоаналіз здатний тільки розкрити спонукальні мотиви і механізми фантазування (творчості).

У своїй творчості художник розгортає власні фантазії, знаходить заміну незадоволеним бажанням в світі фантазій. Творець підбирає такі образи в особистому несвідомому, які зможуть адекватно розкрити його інтимні переживання, пригнічені бажання, часто сексуального характеру. Часом образи приходять поетам уві сні.

Фрейд класифікував всіх авторів на дві категорії: хто створює теми самостійно і хто їх запозичує. Перші віддають перевагу психологічному роману з одним головним героєм, "до якого поет, не шкодуючи коштів, намагається привернути нашу симпатію і якого він оберігає, здавалося б, з особливою передбачливістю" [4]. Такі твори наводять вченого на думку про те, що герой роману і є сам автор, "Його Величність Я". Це яскравий приклад, коли творець сублімує свої інтимні переживання в текст. При цьому можливо два варіанти сублімації: опис головного героя як би зсередини - письменник ніби проникає у свого героя, або письменник схильний "розчленовувати своє Я на частини і персоніфікувати конфліктуючі устремління своєї душевної життя в декількох героїв" [1].

Другі користуються готовими темами, які дбайливо зберігаються в народних і міфологічних скарбницях. До цього типу Фрейд відносить давніх трагіків і епічних поетів. Їх матеріал обробки - міфи, "спотворені залишки бажань-мрій цілих народів, вікові мрії юного людства" [6].

Кінець ХІХ - початок ХХ століття ознаменований зародженням студій над психологічною природою творчості в Україні. Саме у цей період активно працюють дослідники Харківської школи, які залучають психологічну методологію до вивчення природи творчого акту та аналізу художніх творів. Вітчизняні психологічні дослідження, започатковані О. Потебнею та його учнями, можуть вважатися першими психологічними студіями у вітчизняному літературознавстві.

Велику увагу аналізу художньої творчості приділяв у своїх дослідженнях, що з'явилися в 1892-93 рр., і Дм. Овсянико-Куликовський. Він цікавився феноменом творчості та аналізом текстів з точки зору психології митця, вивчав наукову та художню творчість, ліричне почуття (натхнення), психологічні типи митців та методи творчості. Джерелом творчості він вважав душевне життя автора. Він Б. Лезин та П. Енгельмейєр продовжують також пошуки стосовно механізмів творчості, а саме процесу взаємодії безсвідомого, підсвідомого та свідомого в психіці людини. Не використовуючи термінів, запропонованих згодом З. Фрейдом, науковці Харківської школи описують процеси творчості як такі, що закорінені у сферу несвідомого, застосовують до аналізу художнього твору біографічні відомості, тобто фактично формують вітчизняний психоаналітичний дискурс.

Предтечею модернізації української культури є також Іван Франко. Він одним з перших відреагував на дофрейдівський психоаналіз як вивчення феномену несвідомого, опублікувавши статтю "Із секретів поетичної творчості". І. Франко виводить психоаналіз з площини медичної у літературознавчу, даючи, таким чином, простір для формування психоаналітичного дискурсу у вітчизняній науці.

Одночасно вітчизняним науковцям стає відомим вчення про психоаналіз З. Фрейда і починається активне осмислення нової теорії українськими дослідниками. Степан Балей стає першим науковцем, що намагається застосувати ідеї психоаналізу у своїх статтях "Новий ідеалізм Айкена", "Про поняття психологічної основи почування", "Про різницю між почуваннями осудними і уявними", "Про поняття етичного добра і зла в сучасній філософії". Також С. Балей застосовує психоаналіз і до вивчення української літератури, досліджуючи творчість Т. Шевченка ("З психології творчості Шевченка"). У своєму доробку науковець аналізує психоаналітичну теорію З. Фрейда, розглядає несвідоме як джерело творчості. Також творчість Т. Шевченка у психоаналітичному руслі згодом досліджували Я. Ярема, А. Халецький. Послідовним фрейдистом виявив себе В. Підмогильний у роботі "Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізу творчості)". Звертаючи увагу на непоширеність вчення З. Фрейда, Підмогильний говорить, що саме цей метод дає можливість"відкрити ті несвідомі джерела, що живлять артиста і дають йому перший поштовх до творчості..." [4, 281].

Саме у руслі психологічних досліджень творчості, зокрема, у розвідках, присвячених психоаналізу в літературі, бере свій початок українська феміністична критика. Факт існування фемінізму в Україні став відомим лише наприкінці ХХ століття. Причиною цьому є згадувана вже заборона психологічних досліджень, гостра критика психологізму та фемінізму, інформаційний вакуум стосовно розвитку феміністичного руху в країнах Європи та в Америці. Проте уже на початку ХХ століття був сформований феміністичний дискурс та дискусія стосовно феміністичного підходу в літературознавстві.

Одна з особливостей рецепції фемінізму ґрунтується на специфічному сприйнятті психоаналізу на теренах України. Каменем спотикання для багатьох дослідників стала концепція сексуальності, запропонована Фрейдом. Навіть В. Підмогильний, що у своєму дослідженні обстоював необхідність"аналізу глибин" людської психіки, говорив, що аналізувати таким чином живого письменника - "небезпечна й жорстока річ" [4, 280]. Науковці харківської школи, зокрема Овсянико-Куликовський, дослідники творчості Шевченка Балей, Ярема, Халецький були одностайні у думці про те, що джерелом несвідомого є не лише дитячі сексуальні переживання автора, а його психічне життя загалом. Яскравими представницями літературного фемінізму стали О. Кобилянська та Леся Українка

Отже, можна сказати, що психоаналіз у літературі мав неабияке підґрунтя на українській землі. На зламі століть у Харкові плідно працювала школа психології творчості, представлена такими видатними вченими, як О. Веселовський та їхніми учнями й послідовниками Д. Овсянико- Куликовським, О. Білецьким, П. Енґельмаєром, І. Лапшиним, Т. Райновим, С. Франком, Е. Кагаровим та ін. Вагомий внесок у становлення української естетики та психології пов'язаний з іменем О. Потебні, а також з іменем його послідовника Д. Овсянико-Куликовського, котрий безвідносно до психоаналізу Фрейда у власних дослідженнях проблем психології творчості визнавав несвідоме визначальним чинником у творчому процесі і у психічній діяльності митця, вважаючи, що "погляд на позасвідому сферу як на величезну арену збереження й нагромадження розумової сили належить до найпродуктивніших поглядів у сучасній психології [8, с. 30]". Розвідки у царині психології творчості здійснювалися і в Західній Україні. Услід за І. Франком С. Балей, Г. Костельник, Я. Ярема та інші вчені, застосовуючи найновіші досягнення асоціативної експериментальної психології (В. Вундта, Г. Еббінґауза, Г. Мюллера, Г. Штайнталя), психоаналізу (З. Фрейда), структурної психології (В. Дільтея, Й. Ґейзінґи, Л. Клаґеса, Є. Шпранґера), досліджували специфічні закономірності психології творчості та головні компоненти творчого процесу [9, с. 18].

З огляду на таке підґрунтя, класичний психоаналіз в Україні не засвоювався сліпо й безоглядно, а сприймався крізь призму власних наукових набутків. Загалом же, початок ХХ ст. в Україні ознаменувався величезним всезагальним інтересом до психоаналізу, сам Фрейд у 1914 р. констатував надзвичайно велику зацікавленість психоаналізом у Російській імперії [10, с. 39]. Психоаналітична теорія спонукала прихильників нетрадиційної літературної герменевтики (психоаналітичного літературознавства) активно застосовувати психобіографічний метод, пов'язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчості.

"Сто років без Фрейда" - саме так лаконічно і водночас красномовно означила українську культурну ситуацію ХХ століття С. Павличко: "Психоаналіз Зіґмунда Фрейда, потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фрейда до французького інтелектуального ґрунту, полеміка з Фрейдом структуралізму та феноменології, а також його комбінація з різноманітними способами аналізу культури - все це відбувалося без української інтелектуальної участі… В України була своя дорога, без психоаналізу, і без Фрейда [16, с. 565]".

Наслідком такої ізольованості України від інтелектуальних пошуків ХХ ст. є відсутність психоаналітичної методології у різних галузях сучасної науки: медицині, психології, літературознавстві, літературній критиці, поблажливе ставлення до психоаналізу багатьох науковців. Більше того, психоаналітична інтерпретація часто вважається непристойною, некоректною.

Сучасне психоаналітичне дослідження біографій та творчості українських митців, надто ж митців тоталітарної епохи, якою було майже ціле ХХ століття, є вкрай актуальним і означає передусім виявлення спричиненого нею художнього дискурсу неврозів, страхів, божевіль, "феномену українського страху, українських "людей зі страху" [11, с. 335]". Адже психоаналітична інтерпретація передбачає виявлення прихованих смислів, які виявляють функціонування двох провідних людських інстинктів - інстинкту життя та інстинкту смерті, що у своїй єдності витворюють цілісну картину суб'єктивної реальності. Ці інстинкти у художній реальності проявляються через еротичні і танатичні мотиви на рівні сюжету, художніх образів, символізації, конфлікту, деталей тощо. Об'єктами для таких досліджень можуть бути позначені невротичною тривожністю тексти цілого ХХ ст.: Т. Осьмачки, М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульяненка, Є. Пашковського та ін.

Задля уникнення однобічності і штучної методологічної звуженості (що часто є третім чинником неприйняття психоаналітичної методології) слід визнати, що свого часу класичний психоаналіз (фрейдизм) породив різні авторські версії психоаналізу. Тому психоаналітична інтерпретація на даному етапі розвитку літературознавства передбачає залучення різних версій у психоаналітичній парадигмі і, водночас, подальшу розробку психоаналітичної парадигми із залученням українського матеріалу, зокрема у системі постколоніальних студій.

3. Психоаналіз З. Фрейда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Відкриття наприкінці ХІХ ст. підсвідомих шарів людської психіки істотно поглиблює наукове трактування постаті митця. Віднині його здатність черпати творче натхнення з глибин власної підсвідомості стає основним критерієм до оцінки, "за якими творами стоїть правдивий поетичний талант, правдиве "натхнення", а де є холодне, розумне, свідоме складання, гола техніка, дилетантизм [1, с. 64]". Знову на перший план наукових інтересів і суспільної рецепції виходить несвідомо-ірраціональний тип творця. За цих умов психологія "мусить поетичну вдачу признати окремим психічним типом [1, с. 64]" і вивчати цей тип з урахуванням найновіших наукових досягнень та вимог самого часу. У зв'язку з такою постановкою питання в царині психології митця, в українській літературній критиці, літературознавстві зламу ХІХ-ХХ ст. відчувається загальна потреба психологізації наукових підходів до вивчення й інтерпретації проблем митця та його творчої діяльності, аргументовано задекларована І. Франком: "Критика мусить бути психологічною, і тільки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами досліду, які виробила сучасна психологія, - значить, може зробитися вповні науковою, здатною до дійсного розвою [1, с. 54]". І. Франко пише про значне посилення інтересу науковців зламу ХІХ-ХХ століть до проблем несвідомого, неабияку увагу до несвідомого у цей час виявляє одностайно вся європейська культура.

Застосовуючи психоаналіз до дослідження художнього твору, вивчаючи участь свідомого та несвідомого у творчості, варто також зосереджуватися на тих закономірностях, що існують у будь-якому творчому акті. Саме тоді можливо змістити акценти психологічного прочитання твору з детального вивчення біографії автора та його індивідуальних психологічних особливостей до вивчення феномену автора та феномену творчості взагалі.

Психоаналітичний розгляд літератури починається з аналізу найменших текстових структур на рівні мовних елементів (слів). За ними відстежується авторський психічний зміст. Ці структури складають мікрорівень художнього тексту. Власне, психоаналіз, на що неодноразово вказували самі психоаналітики, як метод працює зі словесним вираженням - найменшою одиницею розгляду для нього є слово. Італійський учений С. Фанті, зважаючи на таку особливість психоаналізу, запропонував послуговуватися терміном "мікропсихоаналіз". Ним стали означувати прискіпливий, детальний аналіз мови пацієнта. Якщо співвіднести автора з пацієнтом, то образна мова художнього тексту (мікрорівень) становитиме об'єкт літературознавчого психоаналізу. Відтак, очевидно, що психоаналізові піддаватимуться окремі мікрообрази, які відтворюють психічні риси авторської особистості, а отже, й приналежні індивідуальному стилю / манері письма автора.

Відшукуючи початки українського психоаналітичного дискурсу та простежуючи його дальшу непросту динаміку, С. Павличко визначає його як "марґінальну лінію, яка починалася певним мистецьким вибухом, заявила себе в ориґінальних критичних текстах, замасковувалася в не менш ориґінальних текстах художніх, нарешті зникла на переломі 20-х і 30-х років [6, с. 237]".

4. Герменевтика і психобіографічний метод у літературній критиці

Термін "герменевтика" (з грецької - пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського - тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики). Однією з позицій герменевтики як теорії інтерпретації літературної творчості є психобіографічний метод.

З. Фрейд критично переглянув традиційний біографічний (позитивістський) метод, стверджуючи, що прихильники цього методу прив'язані до свого героя особливим чином, прагнуть ідеалізувати його, а відтак "стирають з нього риси індивідуальності, нівелюють результати його життєвої боротьби із зовнішніми та внутрішніми перешкодами, не визнають у ньому жодних людських слабкостей та недосконалостей і дають нам тоді холодний, чужий, ідеальний образ замість людини, яку ми могли б відчувати близькою собі [4, с. 293]". Така методологія віддаляє творчу особистість від читача, унеможливлює її глибинне сприйняття, стоїть на сторожі будь-яких спроб ревізії поглядів. Діаметрально протилежний підхід до вивчення творчої особистості лежить в основі психобіографічного методу, коли на матеріалі біографії митця розгортається психоаналітичне дослідження, яке, спираючись на закони функціонування психічного механізму, намагається розкрити сутність індивіда динамічно, відшукати його початкові душевні порухи та їхнє пізніше перетворення і розвиток. Відтак, із взаємодії внутрішніх сил та зовнішніх факторів можна з'ясувати життєву поведінку особистості, її психологічну позицію, яка зумовлює специфіку вияву художнього обдарування, а здебільшого й тематику та проблематику творчості. Поклавши в основу психобіографічного методу аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу (прикладом тут може бути дослідження особистості Ф. Достоєвського [5]), Фрейд пропонував цілковито відмовитись від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю.

Згідно з Б.Г. Ананьєва, "біографічний метод - збирання та аналіз даних про життєвий шлях людини як особистості і суб'єкта діяльності (аналіз людської документації, свідчень сучасників, продуктів діяльності самої людини і т. д.)" (7, 310). Біографічний метод має своїм предметом життєвий шлях особистості, точніше, особистість як суб'єкт цього шляху. Звідси вся специфіка біографічного методу. Ця специфіка виявляється при зверненні до теоретичних основ методу, його понятійному апарату, конкретним методикам збору, обробки та інтерпретації біографічних даних про особу.

Мабуть, найвідомішим психобіографічним дослідженням 20 ст. в Україні є праця львівського літературознавця С. Балея "З психолоґії творчості Т. Шевченка" (1916), вочевидь орієнтована на принципи, застосовані Фрейдом у патографіях Шекспіра та Леонардо да Вінчі. Це була перша, і не дуже вдала спроба застосування психоаналітичного методу щодо української літератури.

У 20-ті роки в Україні спостерігається справжній спалах інтересу як до теоретизувань у річищі психоаналітичної концепції, так і до власне психоаналітичних студій творчості ряду українських письменників. Так, започатковану С. Балеєм традицію психоаналітичної інтерпретації творчості Т. Шевченка у 20-ті рр. продовжив професор А. Халецький, 1926 року видрукувавши статтю "Психоаналіз особистості і творчості Шевченка", у якій поглиблено аналізуються окремі біографічні факти і творчість митця.

Це був початок вітчизняних психоаналітичних досліджень і принципово новий підхід до проблеми психології творчої особистості та творчості як способу її самореалізації, який "розсекречує несвідоме і приховане, стає головною дійовою особою розвінчувальної, нетрадиційної герменевтики [11, с. 56]".

Радянське літературознавство, в силу методологічної необхідності законсервувавши у собі всі традиції вже вичерпаного народницького літературознавства ІІ пол. ХІХ ст., пішло звичним, второваним шляхом, залишившись у суті своїй літературознавством таким, котре "у традиційному сенсі переймається витлумаченням об'єктивних, зовнішніх по відношенню до індивідуума смислів [13, с. 25]", а з огляду на потреби часу та провідні тенденції розвитку світового літературознавства, котре пішло модерним шляхом тлумачення суб'єктивних, внутрішньопсихологічних смислів, для радянського літературознавства це була регресивна динаміка.

5. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська

Ян Потканський, досліджуючи використання психоаналізу у сучасних літературознавчих дослідженнях, зазначає, що сьогодні не існує однієї загальноприйнятої психоаналітичної моделі літератури. Причинами цього є, перш за все, неоднорідність самого психоаналізу, що помітна вже у працях З. Фрейда [9, 292].

Особливістю вітчизняного теоретико-літературного дискурсу є те, що його наближення до історії,політики, соціології спровоковане не стільки пошуком нових тенденцій у науці та виходом із методологічної кризи, що склалася за кордоном, скільки необхідністю утвердження власної науки на тлі її відродження. Таким чином, в останні роки в Україні виходять роботи С. Павличко, Н. Зборовської, В. Агєєвої, М. Ільницької, Т. Гундорової, І. Жерєбкіної, Б. Тихолоза, П. Білоуса, М. Моклиці.

Проте, досліджуючи літературу, не варто брати за мету лише збудження інтересу до автора та його творів або утвердження власної літератури як повної у порівнянні з європейськими літературами. Література як явище глибоко національне, як таке, що реагує на культурні, соціальні, з рештою, будь-які вагомі зрушення у суспільстві, має право на індивідуальне обличчя, що є у будь-якому випадку повним у власних межах. Найбільш значний внесок у розвиток психоаналітичного аналізу літературознавства зробила Ніла Зборовська.

Ніла Зборовська - письменниця, літературознавець, психоаналітик, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, автор численних статей, есеїв, романів, досліджень: "Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (1996), "Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків" (1999), "Моя Леся Українка. Есей" (2001), "Психоаналіз і літературознавство" (2005), "Код української літератури" (2006). Останні видання є знаковими для української літературної критики, адже саме у них автор (єдина з відомих письменників) докладно досліджує проблему психоаналізу на основі робіт Фрейда.

"Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури" - унікальний проект для сучасного літературознавства. У цьому науковому романі письменниця прагне розгадати загадку, віднайти ключ до розуміння народних істин. Вона стверджує, що головний код історії української літератури - це код апокрифічного християнства. Дослідниця послуговується трьома методами аналізу - формально-структурологічним, метафізичним та герменевтичним. Ніла Зборовська пропонує радше оригінальну постановку проблеми психоісторії української літератури від доби романтизму і до нашого часу.

Н. Зборовська запропонувала несподівані, нетрадиційні підходи до традиційного (в основному) матеріалу. Констатувавши факт "реабілітації історизму", вона взялася за історико-літературні студії, "озброївшись" інструментарієм одразу кількох методів дослідження. Дисертантку приваблюють можливості "синтезу методологій": класичного психоаналізу, аналітичної психології, герменевтики, структуралізму, компаративістики. Позитивним моментом у дослідженнях, що використовують методи психоаналізу, є, насамперед, пильна увага до постаті митця, адже за межами тексту лежить душа поета, невідома та недосліджена. Головне, щоб письменник для дослідника був авторською особистістю, а не пацієнтом.

Наукове використання психоаналізу як методу вивчення природи творчості, глибинних джерел тексту та психології митця є, на думку Зборовської, виключно цікавим для науковця. Заглиблюючись у таємницю авторства, дослідник здатен збудити інтерес до літератури як явища, що сьогодні є вкрай необхідним.

Цілісне дослідження психоаналізу в літературознавстві, опубліковане у 2003 році Н. Зборовською стало своєрідним підсумком взаємодії зарубіжного та вітчизняного дискурсів. У цій монографії був сформований ряд проблем, що окреслилися на рубежі тисячоліть. Зокрема, це проблема вульгарного літературознавства, що у своїх дослідженнях принижує постать митця, проблема професійної психоаналітичної інтерпретації та проблема динамічної традиції, адже "продуктивне прочитання і переосмислення літератури здатне розгортати конструктивне моделювання національної культури" [3, 348]. Зокрема, у праці "Психоаналіз і літературознавство" авторка різко критикує фрейдівський метод дослідження художнього твору, хоча акцент поставлено саме на ньому. Провідна ідея публікації - психоаналіз у сучасних теоретико-літературних дослідженнях балансує на межі канону та новаторства. З одного боку, вітчизняній науці потрібно наздоганяти науку західну, а з іншого - не загубити у цих перегонах власних надбань, аби мати можливість явити зарубіжній науці оригінальні новаторські дослідження.

За думкою більшості дослідників питання (і Зборовської зокрема), психоаналіз у сучасних теоретико-літературних дослідженнях балансує на межі канону та новаторства. З одного боку, вітчизняній науці потрібно наздоганяти науку західну, а з іншого - не загубити у цих перегонах власних надбань, аби мати можливість явити зарубіжній науці оригінальні новаторські дослідження.

Застосовуючи психоаналіз до дослідження художнього твору, вивчаючи участь свідомого та несвідомого у творчості, варто також зосереджуватися на тих закономірностях, що існують у будь-якому творчому акті. Саме тоді можливо змістити акценти психологічного прочитання твору з детального вивчення біографії автора та його індивідуальних психологічних особливостей до вивчення феномену автора та феномену творчості взагалі. психологія психоаналітика фрейд герменевтика

Письменниця впевнена, що "психоаналіз - це жива інтерпретаційна практика і теорія, тому що він ґрунтується на архетипній культурній традиції, яка поєднує всі народи…. Шаманське зцілення і психоаналіз є аналогічними тому що, як показує Леві-Строс, обидва методи ґрунтуються на метафізичній потребі людини в упорядкованості власного життя, тобто в історії, яка усуває хаос та неподолані суперечності. Шаманське зцілення пропонувало людині інтенсивне переживання міфу, щоб зробити світ не лише збагненним, але й доступним для проживання в ньому. Модерну, але досить подібну пропозицію дає психоаналітик, допомагаючи усвідомити історію власного життя".

Висновки

Ідеї Фрейда відіграли значну роль у становленні нових поглядів на Людину не тільки в філософії, а й в психології, культурі, літературі. Чимала кількість проблемних питань в сучасному українському літературознавстві постає через брак усвідомлення дослідниками теоретико-методологічних основ власних інтерпретацій.

Орієнтація на практичне використання психоаналізу спричинилася до того, що цілісної методології дослідження літературного твору, як, до речі, й належної теоретичної бази літературознавчого психоаналізу сформульовано не було. Відсутність чіткої методології психоаналізу не заважає теоретикам послуговуватись окресленим методом під час розгляду художніх текстів. За основу беруться механізми аналізу, пропоновані професійними лікарями-психоаналітиками (З. Фрейдом, К.Ґ. Юнґом).

Насправді ж літературознавчий психоаналіз потребує власного конструктивного методологічного підґрунтя. Йдеться про необхідність вироблення методології, яка б, об'єднуючи фрейдівську та юнґівську доктрини, фокусуючи увагу таки на художньому тексті, не випускала водночас із поля зору психологію автора, з одного боку, та мікрообразний рівень тексту, з іншого. Таке завдання поставила перед собою Ніла Зборовська у своїй праці "Психоаналіз і літературознавство", де детально розглядає цю проблему на тлі теорії Фрейда. За свідченнями І. Фізера, нині в американському літературознавстві аж ніяк не втрачають своєї актуальності психоаналітичні теорії Фрейда, Юнга та Лакана, які "розглядали літературну творчість у контексті підсвідомих комплексів автора". Зборовській же, за її словами, дуже важливо було розбудувати українську психоаналітичну школу, яка б увела нову стратегію в теорію аналізу - психоаналіз національного у культурі.

Список використаної літератури

1. Зборовська Н.П. // Зборовська Н., Ільницька М. На карнавалі мертвих поцілунків. Феміністичні роздуми. - Львів: Літопис, 1999. - С. 8-20.

2. Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії української літератури. - К.: Академія, 2006. - 502с.

3. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. - К.: "Академвидав", 2003. - 392 с.

4. История психоанализа в Украине. - Харьков: Основа, 1999. -366с.

5. Матвєєва Т. Харківська школа дослідження психології художньої творчості. // Наукові записки НаУКМА. К.: KM Akademia, 1998. - Т.4.

6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1999.

7. Павличко С. Теорія Літератури. - К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. - С.123-133.

8. Павличко С. Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа? // Слово і час. 1991. №6. С. 10-15.

9. Потканський Я. Психоаналіз у літературознавчих дослідженнях. // Література. Теорія. Методологія. - К.: Вид. Дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - С. 292-311.

10. Франко І. Краса і секрети творчості. Статті, дослідження, листи. - К.: Мистецтво, 1980. - 500 с.

11. Фрейд З. Очерк истории психоанализа // З. Фрейд. Собр.соч. - СПБ: Алетейя, 1998. - т.7. Основы теории в психоанализе. Очерк истории психоанализа. С.48.

12. Шевельов Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща // Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо "Москалевої криниці". - К., 2001.

13. Юнг К.Г. Об отношении аналитической психологии к поэзии. // Юнг К.Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство. -М.: REFL-book, К.: Ваклер, 1996. - С. 9-30

Размещено на Allbest.ru