Сутність фрустрації особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність фрустрації особистості

1. Поняття про фрустрацію

За останні роки в психології приділялася велика увага вивченню деяких яскраво виражених психічних станів: стресу, неспокою або тривоги (anxiety), ригідності (схильності до персеверації) і, нарешті, фрустрації. Правда, зарубіжні дослідники по відношенню до цих явищ часто уникають термінів «стану», але фактично мова йде саме про стани, які за певних умов на деякий час відкладають відбиток на все психічне життя або, якщо говорити мовою біології, є цілісними реакціями організму в його активному пристосуванні до середовища.

Проблема фрустрації ставиться в плані теоретичного обговорення і в ще більшому ступені є предметом експериментальних досліджень, проведених над тваринами і людьми (частіше над дітьми). Незважаючи на велике число опублікованих на тему про фрустрацію робіт, в ній ще багато неясного. Не випадково навіть висловлюються сумніви в необхідності концепції фрустрації, оскільки охоплювані нею явища різноманітні і їх можна пояснити, не вдаючись до даної концепції. Так, зокрема, ставить питання Рід Лоусон в книзі «Фрустрація. Розвиток наукової концепції». Ця книга являє собою спробу показати сучасну постановку і різні вирішення даної проблеми. У книзі, крім великої узагальнюючої статті зазначеного автора під заголовком «Пошуки і аргументи», дано вісім статей різних авторів, що виражають різний підхід до фрустрації [1].

Існують труднощі і в розумінні самого терміну «фрустрація». Якщо звернутися до філології цього терміна, то frustration означає розлад (планів), знищення (задумів), тобто вказує на якусь у відомому сенсі слова травмують ситуацію, при якій терпиться невдача. Як побачимо далі, філологія терміна близька до поширеного, хоча і не всіма приймається, розумінню фрустрації. Фрустрація повинна розглядатися в контексті більш широкої проблеми витривалості стосовно життєвим труднощам і реакцій на ці труднощі.

І.П. Павлов багато разів говорив про труднощі життя, які викликають несприятливі стани кори великих півкуль головного мозку. На одній з клінічних середовищ він зробив характерне визнання: «Взагалі життя - завжди неприємна, суцільна трудність, і ця трудність дає себе знати при вже збитої нервовій системі. Треба вважати, що життя завжди важке» [2]. На іншім клінічнім середовищі Павлов говорив, що «важкі життєві положення викликають як не надзвичайне збудження, то депресію» [3]. Але труднощі в житті можна розділити на дві категорії. Є труднощі цілком переборні, хоча для їх подолання часто потрібні величезні зусилля. Як вказував Ушинський, кожна праця пов'язана з труднощами. Це часто ті труднощі, в подоланні яких полягає одна з умов психічного розвитку людини і оволодіння ним професійною кваліфікацією. Коли говорять про наполегливість, то мають на увазі ту рису характеру, яка виражається в боротьбі з труднощами, в подоланні перешкод. Концепція фрустрації до такого роду труднощів не відноситься, а якщо і відноситься, то лише до тих випадків, коли цілком переборні труднощі суб'єктивно сприймаються як непереборні, коли людина здається перед ними.

Інші труднощі в житті відносяться до числа непереборних, або, обережно кажучи, майже нездоланних (деякі труднощі, нездоланні в даний час, наприклад у боротьбі з раковими захворюваннями, напевно, в майбутньому вдасться подолати). Дослідники фрустрації вивчають ті труднощі, які є дійсно нездоланними перешкодами або перешкодами, бар'єрам, опиняються на шляху до досягнення мети, вирішення завдання, задоволенню потреби.

Але чи можна все непереборні труднощі в житті звести до бар'єрам, блокуючим намічене дію? Дійсно, існують життєві труднощі, часто виникають несподівано як того чи іншого роду негаразди чи нещастя, які можна назвати бар'єрами або перешкодами тільки умовно, оскільки вони перешкоджають благополуччю, щастю.

Явища фрустрації найбільш вивчені у ставленні до бар'єрам в діяльності і тому надалі мова буде йти саме про таких ситуаціях, коли діяльність блокується через непереборної перепони, хоча такими ситуаціями обмежити сферу фрустрації не можна. Є неясності в тому, до чого відносити термін фрустрація: до зовнішньої причини (ситуації) або до спричиненої нею реакції (психічний стан або окремі реакції). У літературі можна зустріти і те інше вживання даного терміна. Було б доцільно, подібно до того як відрізняють стрес - психічний стан від стрессора - його збудника, аналогічно розрізняти фрустратор і фрустрацію - зовнішню причину і його вплив на організм і особистість. Хоча термін фрустратор в літературі мало споживаний, ми в подальшому викладі будемо вживати його, використовуючи термін фрустрація - переважно для позначення провокованого фрустратором стану. Таке слововживання попереджає плутанину в поняттях і відповідає суті справи [1].

Звертаючись до наявних в літературі визначень фрустрації, можна виходити з визначення її, даного видним дослідником цієї проблеми в США С. Розенцвейг, згідно з яким фрустрація «має місце в тих випадках, коли організм зустрічає більш-менш нездоланні перешкоди або обструкції на шляху до задоволенню яких - або життєвої потреби» [4]. Мабуть, тут фрустрація розглядається як явище, що відбувається в організмі, в його пристосуванні до середовища. Але людина - суспільна істота, особистість, і тому розглядається визначення, що обмежує фрустрацію біологічним тлумаченням, зовсім недостатньо.

Згідно з визначенням, яке дали Браун і Фарбер, фрустрація - результат таких умов, при яких очікувана реакція чи попереджається, чи загальмовується [5]. Браун і Фарбер роблять акцент на протиріччях, які виникають при дії фрустраторов, і саме цієї суперечливістю пояснюють емоційність, якою зазвичай відрізняються реакції в цих ситуаціях. Гаряче підтримуючи цих авторів у прагненні розрізняти зовнішню причину і викликаного нею стан, сучасні психологи, в протилежність Браун і Фарбер, рекомендують називати фрустрацією лише факт (Event) перешкоди, вивчаючи його вплив на діяльність організму, але не призводять на користь такого слововживання кілька розвинених обґрунтувань. Виходячи з поняття фрустрації як психічного стану, ми даємо їй таке визначення: фрустрація - стан людини, що виражається в характерних особливостях переживань і поведінки і викликаного об'єктивно непереборними (або суб'єктивно так розуміються) труднощами, що виникають на шляху до досягнення мети або до вирішення завдання.

У застосуванні до тварин визначення таке: фрустрація - стан тварини, що виражається в характерних реакціях і викликається труднощами, які виникають на шляху до задоволення біологічних потреб. Необхідність двох визначень диктується тим, що тварина - біологічна істота, а людина - суспільна, і фрустрація має різну значимість і різні причини у людини і тварини, хоча є й багато спільного в цьому стані, як провоковані «бар'єрами», які блокують діяльність. Є спроби звести явище фрустрації в ранг цілком закономірних явищ, необхідно що виникають у життєдіяльності організму і особистості. Так, Майер [6] вважає, що поведінка тварини або людини залежить від двох потенціалів. До першого з них відноситься «репертуар поведінки», який визначається спадковістю, умовами розвитку і життєвим досвідом. Другий потенціал складають виборчі або відбіркові процеси та механізми. Вони, в свою чергу, поділяються на діючі при мотивованої діяльності і виникають при фрустрації.

Перші функціонують, коли діяльність спрямована на досягнення мети на основі відповідних мотивів, одним з яких (вельми важливим) є задоволення потреб. У таких випадках поведінка завжди є шлях до вирішення завдання. Зовсім інші виборчі процеси і механізми мають місце при фрустрації: в той час як мотивоване і цілеспрямоване поведінка відрізняється варіабельністю, конструктивністю або зрілістю і «вправами у свободі вибору», нецілеспрямовану поведінку, характерну для фрустрації, відрізняється рисами деструктивності, ригідності і незрілості. Виникає сумнів з приводу того, чи можна вважати фрустрацію нічим не вмотивованою. Якщо під нею розуміти, як цього хочуть, наприклад, Чайльд і Вотерхауз, зовнішню причину (бар'єр або обструкцію), то можливе одне з двох: або цей бар'єр долається, і в такому випадку поведінка буде не просто мотивованим, але і мотивованим розумно, або ж бар'єр викликає недоцільне, а іноді і, дійсно, деструктивна поведінка. Але й тоді не можна сказати, що поведінка нічим не вмотивована і ніякої мети не переслідує. Вже одне те, що воно віднесено до виборчих формам поведінки, свідчить, що в ньому є своє мотивування [1].

Хоча концепція фрустрації використовується в арсеналі фрейдизму не можна вважати її обов'язково з ним пов'язаної. Проблема бар'єру, блокуючого діяльність, поставлена без прямого впливу фрейдизму. Багато психологів, які проводять більшу експериментальну роботу по фрустрації, до фрейдистів зовсім не відносяться. Зокрема, було б безглуздо підозрювати у фрейдизмі дослідників фрустрації, які проводять експерименти на тваринах, - а таких багато.

Вельми сильно проявляється в роботах по фрустрації вплив біхевіоризму. Існування того, що називають внутрішнім світом людини, існування свідомості, спрямованості як системи відношенні і переживань біхевіоризмом або заперечується, або ж визнається чимось не вартим наукового вивчення. Однак вимога об'єктивності в психології означає не заперечення внутрішнього світу людини, а спонукання до його пізнання найбільш об'єктивними методами, до яких належать не тільки експеримент, але і спостереження, а також словесний звіт, завжди включає деякі елементи самоспостереження. Біхевіорістская позиція збіднює вивчення фрустрації, спрощує, а іноді і спотворює це складне, у людини суспільно детерміноване, явище.

2. Теорії розвитку фрустрації

У розвитку теорій агресії й наслідування можна виділити два етапи:

1. 50-ті роки, пов'язані в основному з дослідженнями Н. Міллера й Д. Долларда;

2. 70-ті роки, пов'язані з роботами А. Бандури.

Підхід Н. Міллера й Д. Долларда

Наприкінці 30-х р. була сформульована гіпотеза фрустрації-агресії: наявність агресивного поводження завжди припускає існування фрустрації й, навпаки, існування фрустрації завжди веде до деякої форми агресії. Її авторами є Н.Міллер, Д. Доллард, М. Дуб, Д. Маурер і Р.Сіерс.

Основні поняття теорії:

Фрустрація - це будь-яка умова, що блокує досягнення бажаної мети.

Агресія - поведінка, мета якої є зруйнування або зміщення фруструючого блоку.

Стримування дії внаслідок очікуваних негативних наслідків від її реалізації (що, до речі, може стати джерелом додаткової фрустрації).

Зміщена агресія - агресія спрямована не проти безпосереднього джерела фрустрації, а на який-небудь іншій, як правило, «необразливий об'єкт».

Важливу увагу автори приділяли проблемі наслідування, або імітації.

У роботі «Соціальне научання й наслідування» Н. Міллер і Д. Доллард розглядають наслідування як об'єкт інструментального научання. На їхню думку, одним з найбільш важливих сигналів у ситуації соціального научання є поведінка інших. Спостерігаючи відкриті поведінкові реакції на певні сигнали, одні з яких ведуть до винагороди, а інші - ні, спостерігач здобуває певну ієрархію цінностей сигналів. Наслідування має місце, якщо індивід винагороджується, коли він наслідує, і не винагороджується, коли не наслідує.

В цілому парадигма всіх ситуацій научання, включаючи наслідування, являє собою, за Н. Міллером, Д. Доллардом, наступну схему: сигнал - внутрішня реакція - драйв - зовнішня реакція - винагорода.

Ця гіпотеза отримала критику з боку закордонних авторів, адже згодом не підтвердилося положення про нерозривний, необхідний зв'язок агресії й фрустрації, тобто уявлення про те, що агресія завжди виявляється результатом дії фрустраторів (бар'єрів на шляху до мети), а фрустрація неминуче веде до агресії.

Підхід А. Бандури

А. Бандура називає свій підхід соціобіхевіористичним. Інакше він трактує роль підкріплення в научанні. На його думку, для вивчення феномену агресії необхідний аналіз винагород (те, що йде після агресивної відповіді), хоча агресивна реакція може здобуватися простим спостереженням поведінки людей. Підкріплення виступає як фактор, що сприяє научанню, а не зумовлює його. Готовність реалізувати цю реакцію багато в чому визначається тим, винагороджувалася вона або каралася раніше.

Зразки поведінки можуть здобуватися, на думку А. Бандури, через прямий особистий досвід, а також через спостереження поведінки інших і її наслідків для них, тобто через вплив прикладу.

А. Бандура вважає, що теорія фрустрації-агресії недостатня для пояснення агресивної поведінки. З його погляду, фрустрація - це тільки один - і необов'язково найбільш важливий - фактор, що впливає на агресивну поведінку. На думку А. Бандури, «агресія взагалі краще пояснюється на основі винагородження її наслідків, чим на основі фруструючих умов і покарань, які вона викликає».

А. Бандурою і його колегами проведений цілий ряд досліджень, присвячених, зокрема, дитячій і юнацькій агресивності. Наприклад, широко відомі експерименти з демонстрацією дітям фільмів, у яких були представлені різні зразки поведінки дорослого (агресивні й неагресивні), що мали різні наслідки (винагорода або покарання). Після перегляду фільму, що демонстрував певну манеру поведінки з іграшками, діти залишалися одні грати з іграшками, схожими на побачені ними у фільмі. Діти, які бачили у фільмі агресивні моделі, виявляли значно більш агресивну поведінку в даній ситуації, чим діти, які не дивилися цей фільм. Часто їхня поведінка була просто копією поведінки дорослого. Причому діти, що спостерігали агресивну модель, яка винагороджується, проявляли більше наслідування в агресії, чим ті, які спостерігали модель, яка карається за агресію. Інтерпретуючи результати, А. Бандура вказує, що, хоча реакція може здобуватися простим спостереженням поведінкової моделі, готовність реалізовувати цю поведінку багато в чому визначається тим, винагороджувалася вона або каралася.

3. Вплив фрустрації на поведінку особистості

Невід'ємними характеристиками людського існування є екзистенціальна тривога та екзистенціальна провина, пов'язані зі свободою та відповідальністю людини. Якщо людина прагне уникнути переживання екзистенціальної тривоги і провини, виникають стани невротичної тривоги і провини. Суспільство існує в стані екзистенціального вакууму, браку емоційно значущих ціннісних орієнтирів, і це стає додатковою передумовою складності здійснення ціннісно-орієнтаційної діяльності в сучасному світі. Все це може призвести до формування стану екзистенціальної фрустрації. Однак для цього необхідна ще одна група передумов: внутрішні психологічні передумови (так звана «екзистенціальна слабкість»), яка зумовлює формування екзистенціальної фрустрації. Екзистенціальна фрустрація особистості - це психологічний стан, головним компонентом якого є переживання браку або відсутності життєвого сенсу. Цей стан емпірично ідентифікується через такі показники: почуття нудьги, нещастя, розчарування, стан депресії, пригнічення, зникнення мотивації до життя, почуття безпорадності, невпевненості в собі, страх перед новим і невідомим, лабільність настрою, почуття емоційної виснаженості та інші. Екзистенціальна фрустрація відрізняється від екзистенціального неврозу мірою враженості відповідної симптоматики. Цей стан призводить до виникнення небажаних психологічних і соціальних наслідків, отже, потребує своєчасного виявлення і корекції.

До узагальнюючих концепцій, що розглядають психологічні чинники набуття життєвого сенсу, належать концепції особистісної надійності Г. Балла, зрілої особистості або акме О. Бодальова, особистісного потенціалу Д. Лєонтьєва, життєстійкості С. Мадді, особистісного адаптаційного потенціалу А. Маклакова, емоційного інтелекту Е. Носенко, структури життєвого світу Т. Титаренко, оптимального життєвого сенсу В. Чудновського. Вони розглядають зв'язок сутнісних рис і особливостей спрямованості особистості з рівнем особистісного здоров'я: для повноцінного існування людині необхідні не лише певні цінності, але й особистісні механізми, які дають змогу дотримуватися своїх цінностей в реальному житті, втілювати їх у життєвий вибір.

Сутнісні риси, за п'ятифакторною концепцією особистості Л. Голдберга (рис. 1), є базовими в структурі особистості; вони створюють умови для реалізації індивідуальних відмінностей в цінностях, цілях, інтересах людини, які відображають загальне ставлення людини до світу, до інших людей і до себе, згідно когнітивно-експерієнціальній теорії (С. Епштейн). Сутнісні риси і особливості спрямованості особистості забезпечують і підтримують активно-діяльний стан людини, дають змогу передбачати, як людина поводитиметься в широкому спектрі значущих ситуацій.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Структура психологічних чинників екзистенціальної фрустрації особистості

Вищенаведені концепції дають розгорнуте уявлення про дислокацію особистісних детермінант перебігу ціннісно-мотиваційних процесів, не виокремлюючи чинників екзистенціальної фрустрації особистості. Мета цього дослідження полягає у визначенні специфіки зв'язку між сутнісними рисами і особливостями спрямованості особистості в контексті їх впливу на формування екзистенціальної фрустрації особистості.

4. Причини появи фрустрації

фрустрація фрейдизм поведінка особистість

Слід з самого початку сказати, що ці стани різні і залежать від різних причин, значущості їх дії, звички до них, важливу роль відіграють індивідуальні особливості суб'єкта один і той же фрустратор може викликати у різних людей зовсім різні реакції. В американській літературі досить поширена тенденція з числа реакцій на фрустратор особливо виділяти агресію. Є спроба всяку агресію витлумачити як фрустрацію. Хоча багато авторів відкидають докір у тому, що вони зводять всяку фрустрацію до агресії, однак вони настільки акцентують агресивні реакції при фрустрації, що їх теорія фрустрації зазвичай і називається теорією фрустрації - агресії. І хоча немає підстав вважати агресію єдиною реакцією при фрустрації, але спостерігається ця форма реакції все ж дуже часто.

Що ж розуміти під агресією?

За прямим змістом слова - це напад за власною ініціативою з метою захоплення. Говорячи про фрустрації, терміну агресія надають більш широке значення. Мова йде про такий стан, який може включати в себе не тільки прямий напад, але й погрозу, бажання напасти, ворожість. Стан агресії може бути зовні яскраво виражено, наприклад в забіякуватості, грубості, «задерикуватості», а може бути більш «затаєним», маючи форму прихованої недоброзичливості і озлобленості. Зовні здається агресивна реакція може бути насправді не така, наприклад, коли учень, як мовиться, «дає здачі». Типовий стан при так званій агресії характеризується гострим, часто афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною активністю, злістю, в ряді випадків бажанням на комусь і навіть на чомусь «зірвати зло». Досить поширеним проявом агресії служить грубість.

І.П. Павлов наводить такий приклад зриву в агресивній формі у самого себе: «Коли досвід не йшов, а досвід робив асистент, то я казна-які слова допускав на його адресу, які ніколи в інший час не дозволив би, я кидав інструменти і т.д.». В одній з клінічних середовищ наведений випадок, коли товариш просив Павлова розбудити його, а при виконанні Павловим цього прохання товариш, людина цілком «пристойна», кинув у нього подушку [7].

В обох прикладах на перший план виступають втрата самоконтролю, гнів і невиправдані агресивні дії. Учні, «провалилися» на іспиті, іноді не роблячи ніяких відкритих агресивних дій, разом з тим виявляють озлобленість, прагнення перенести провину на ні в чому неповинних людей, частіше на «несправедливого», «прискіпливого» педагога, а іноді «на товаришів і навіть батьків, які нібито заважали їм належним чином підготуватися до іспиту [1].

Слід відкинути спроби пов'язувати агресію з певним рівнем розвитку особистості, як це зробив, наприклад, Г. Андерсон. Він запропонував розрізняти шість рівнів розвитку особистості. Вищий рівень - соціально цілісного поведінки - характеризується підпорядкуванням, визнанням домінування. Далі слід рівень, названий «униканням домінування» і відрізняється, мабуть, формальним його визнанням при бажанні знайти якісь обхідні шляхи. Третьому рівню властиві агресія, ворожість, гнів. Ще нижче стоять рівні коливання та бездіяльності, крайнього неспокою і, нарешті, найнижчий рівень дезінтеграції, неврозів і психозів. Стрижнем в цій схемі, як бачимо, є ставлення до домінування або влади в суспільстві, причому не робиться необхідних розмежувань в тому, що це за суспільство, яка влада і яке домінування. Якщо стати на позицію автора, то, наприклад, всі революціонери і борці за національну незалежність і свободу виявляться вартими нижче тих, які пасивно підкоряються несправедливому строю або ж «лавірують». Не можна погодитися і з тим, що опір підпорядкуванню є агресія, навпаки, воно являє собою опір агресії. Схематизм Андерсона - один із прикладів того, до чого призводить вчення про фрустрації і агресії, як яскравому її вираженні, якщо тлумачити їх, підводячи під помилкову соціологічну схему, абсолютно відірвану від конкретних історично сформованих суспільних явищ. Слід виділити агресію, спрямовану проти самого себе і виражається в самовикриття, самобичування, іноді в грубому ставленні до самого себе. («Таким дурням, як я, не слід було б за цю справу братися…», «Бити мене було нікому…» і т.п.) [1].

Агресія одне з яскраво виражених активних проявів фрустрації. Проте активні або стенічні прояви фрустрації не можна звести до агресії. Деякі дослідники, зокрема, Майєр типовим вираженням фрустрації вважають фіксацію. Цей термін можна, розуміти у двох сенсах. Часто він розуміється як стереотипність, повторність дій. Наприклад, в дослідах Майера тварини, отримували уколи або позбавляє звичного підкріплення, вперто продовжували безплідні руху, не бажаючи зупинитися. Розуміється таким чином фіксація означає активний стан, але на противагу агресії цей стан ригидно, консервативно, нікому не вороже, воно є продовженням колишньої діяльності по інерції - коли ця діяльність марна або навіть небезпечна[8].

Але фіксацію можна розуміти і як свого роду прикутість до фрустратора, який поглинає всю увагу, викликає потребу тривалий час сприймати, переживати і аналізувати фрустратор. Тут вже проявляється стереотипність не рухів, а сприйняття і мислення.

Особлива форма фіксації - у відповідь на дію фрустраторов - примхлива поведінка.

Активною формою прояви фрустрації є також погляд в відволікаючу, що дозволяє «забутися» діяльність. Поряд зі стенічними проявами фрустрації існують і астенічні реакції на фрустратора - депресивні стани. Наведемо два висловлювання І.П. Павлова з клінічних «середовищ». «Чудово пам'ятаю, що проводив найважчі хвилини, коли зривався. Пам'ятаю теж, приходив в найглибшу меланхолію, ночі не спав через це, так що все буває» [7]. В іншім «середовищі» Павлов розповідав про свого товариша, який почував утруднення в тій області думання, до якої він не звик. Відбувалася помилка, постійні труднощі і розвивалася глибока меланхолія. Депресію можна розглядати як щось протилежне агресії. Її не можна ототожнювати з фіксацією, для якої характерна не депресивність, а скоріше своєрідна маніакальність. Для депресії типові смуток, свідомість невпевненості, безсилля, безнадійності, а іноді відчаю. Особливим різновидом депресії є стан скутості і апатії, як би тимчасового заціпеніння.

До типових для фрустрації реакцій деякі психологи як, наприклад, Баркер, відносять також регресію, розуміючи її не обов'язково під фрейдиському дусі.

Регресія - це повернення до більш примітивним, а нерідко і до інфантильних форм поведінки, а також зниження під впливом фрустратора рівня діяльності, як тієї, яка блокується, так і іншої. Деякими авторами до регресії помилково відносяться, однак, і зовсім інші стани. Прикладом цього може служити інтерпретація дослідів, які провели з маленькими дітьми Р. Баркер, П. Дембо і К. Левін. Спочатку діти, розділені на дві групи (від 25 до 40 і від 42 до 61 місяця), протягом 30 хвилин вільно грали в кімнаті, де на підлозі на трьох квадратах були розташовані іграшки, олівці і папір [8].

Далі починався власне експеримент, що складався з трьох періодів. Перший період - передфрустраційний. Дітям пропонувалося грати в нові, дуже цікаві іграшки. Ці іграшки були виставлені особливо привабливо, заманливо. Якщо експериментатор помічав недостатню зацікавленість деяких дітей іграшками, то він сам демонстрував дітям, які вони цікаві і як з ними добре грати. Цей період, що тривав від 5 до 15 хвилин, закінчувався тим, що діти за вимогою експериментатора залишали ту частину кімнати, де були зосереджені спокусливі для них іграшки. Після цього опускалася прозора ширма, що відділяла дітей від іграшок, які ставали недосяжними для дітей, залишаючись в той же час добре видимими.

Тоді починався фрустраційний період. Діти могли грати тільки в старі і, як передбачалося, менш цікаві іграшки, а одночасно на увазі були іграшки нові і спокусливі. Експериментатор сидів за столом і писав, не показуючи, що умови гри змінилися.

Третій період - післяфрустраційний. Ширма піднімалася і дітям надавалася можливість знову пограти в нові іграшки. Цей період вводився з тією метою, щоб задовольнити потреби дітей гратися цими іграшками.

Під час перших двох періодів проводилися ретельні спостереження за поведінкою і перш за все за «конструктивністю» ігор дітей, що розуміється як більша або менша продуманість, складність і винахідливість, проявлені в грі. Конструктивність оцінювалася за семибальною шкалою, і, крім того, враховувався час, витрачений на окремі ігрові операції. З 30 дітей у 22 під впливом фрустратора конструктивність у грі виявилася зниженою, у трьох вона залишилася на колишньому рівні, а п'ятеро дітей грали значно повільніше, збільшилися також витрати часу на ті форми поведінки, які були названі ухиленням від гри, диверсіями. Методика описаного експерименту зустріла ряд критичних зауважень (діти підібрані зі зниженим інтелектом, оцінка конструктивності суб'єктивна і ін.). Звертає на себе увагу і те, що близько 20% дітей регресії не показали. Виникає сумнів, чи була взагалі в даному випадку фрустрація. Якщо дітям, що грали в нові цікаві ігри, не хотілося грати в менш цікаві ігри, то де ж тут повернення до примітивності? Людина після читання дуже цікавої книги, часто читає менш цікаву книгу повільніше і поверхнево. Це в порядку речей.

Не погоджуючись з інтерпретацією тільки що описаних фактів як проявів регресії, не можна заперечувати все ж того, що випадки вираження фрустрації у відомій примітивності переживань і поведінки існують (іноді, зустрічаючись з бар'єрами, навіть не схильні до плаксивості школярі проливають сльози і ведуть себе «як маленькі»). Примітивність в регресії відноситься не тільки до зовні виражених реакцій, але і до переживань-наприклад, до потреби, щоб хтось пошкодував або приголубив як дитину.

Подібно агресії, регресія не обов'язково є результатом фрустрації. Вона може виникати і з інших причин, наприклад, в силу наслідування або як навмисний «хід», щоб викликати жалість і тим самим чогось добитися.

Однією з типових рис фрустрації є емоційність. Так емоційну поведінку в шимпанзе виникає після того, як всі інші реакції пристосування до ситуації не дають ефекту. Діти при фрустрації виявляють більшу емоційність, ніж дорослі, тому, що мають менші можливості пристосування. Саме на цьому ґрунті й виникає емоційна реакція.

Іноді фрустратор створюють психічний стан зовнішнього чи внутрішнього конфлікту. Однак тут не слід робити широких узагальнень. Можна вважати, що фрустрація має місце тільки у випадках таких конфліктів, при яких боротьба мотивів виключається через її безнадійності, безплідності, або ж внутрішні суперечності, коливання стають такими тяжкими й разом з тим невідворотними, що виступають у ролі фрустраторів: бар'єром виявляються саме нескінченні коливання і сумніви.

Фрустрація розрізняється не тільки за своїм психологічним змістом або спрямованості, але і по тривалості. Характеризують фрустрацію психічні стани, що можуть бути короткими спалахами агресії або депресії афективного типу, а можуть бути тривалими настроями, в деяких випадках залишають помітний слід в особистості людини.

Фрустрації, як і всякі психічні стани, можуть бути:

а) типовими для характеру людини;

б) нетиповими, але виражають початок виникнення нових рис характеру;

в) епізодичними, минущими.

Так, агресивний стан більш типово для людини нестриманого, грубого, а депресія - людини невпевненого в собі. Однак агресія може бути і у людини стриманого, але стає потім нестриманим, агресивним після низки фрустрацій. Нарешті, бувають такі фрустратори, які у найбільш «мирної», спокійної людини викличуть агресію, але цей стан не проникає «всередину» людини, залишаючись лише ситуаційним епізодом.

Висновки

Труднощі і можливі невдачі в життєдіяльності за певних умов можуть призвести до виникнення у людини не тільки психічних станів стресу і тривожності, але і стану фрустрації. Буквально цей термін означає переживання розладу (планів), знищення (задумів), краху (надій), марні очікування, переживання провалу, невдачі. Однак фрустрація повинна розглядатися в контексті витривалості стосовно життєвим труднощам і реакцій на ці труднощі.

Стосовно до людини фрустрацію в найзагальнішому вигляді можна визначити як складний емоційно-мотиваційний стан, що виражається в деорганізаціі свідомості, діяльності й спілкуванні і виникає в результаті тривалого блокування цілеспрямованої поведінки об'єктивно непереборними або суб'єктивно-уявними труднощами.

Фрустрація виявляється тоді, коли особисто значимий мотив залишається незадоволеним або його задоволення гальмується, а виникле при цьому почуття незадоволеності досягає ступеня вираженості, що перевищує «поріг терпимості» конкретної людини, і виявляє тенденцію до стабілізації.

Можна виділити стани, типові реакції, які проявляються у людей при впливі фрустраторів, тобто перешкод, подразників, ситуацій, що викликають фрустрацію. Типовими реакціями на вплив фрустраторів є агресія, фіксація, відступ і заміщення, аутизм, регресія, депресія та ін.

Агресію при фрустрації розуміють у широкому значенні, відносячи сюди не тільки прямий напад, але й погрозу, ворожість, озлобленість і т.д. Вона може бути спрямована не тільки на осіб, винних у створенні «бар'єру», але і на всіх оточуючих або навіть на неживі предмети, на яких в даних випадках «зривається зло». Нарешті, можливе перенесення агресії на самого себе («автоагрессія»), коли людина починає «бичувати себе», нерідко при цьому приписуючи собі неіснуючі недоліки або сильно їх перебільшуючи.

Список літератури

1. Левитов Н.Д. Фрустрация как один из видов психических состояний // Вопросы психологии. - 1967. - №6.

2. Павлов И.П. Лекции о работе больших полушарий головного мозга. - М., 2001. - С. 213.

3. Павлов И.П. Лекции о работе больших полушарий головного мозга. - М., 2001. - С. 55.

4. Розенцвейг С. Психодиагностика. - М., 2004. - с. 379-388.

5. Браун Д., Фарбер М. Введение в психотерапию. Принципы и практика психодинамики. - М., 2005.

6. Майер Н. Фрустрация: поведение без цели. - М., 2001.

7. Павловские клинические среды. М.-Л., Изд-во АН СССР, I, 1954. - с. 46-52.

8. Майер Д. Социальная психология. - М., 2005. - с. 410-413

Размещено на Allbest.ru