1

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Консультування як психологічна допомога

ПЛАН

Вступ

І. Консультування як психологічна допомога

ІІ. Індивідуальне та групове консультування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Щороку реальний попит на кваліфіковані психологічні послуги неухильно зростає і разом з тим зростає кількість псевдо-професіоналів, які пропонують такі послуги. Украй швидкий, вибуховий розвиток вітчизняного психологічного консультування, що відбувається останніми роками, призводить до розмивання меж професійної і непрофесійної психологічної допомоги різним верствам населення. Контролювати ринкову стихію, дбаючи як про захист клієнта, так і про захист професіонала, ніхто всерйоз поки що не намагається.

Таким чином, специфіка консультування у тому, що консультант відмовляється від погляду на клієнта, як на хворого, не зовсім здорового чи ненормального. Перед консультантом завжди знаходиться людина, яка переживає не кращі часи і шукає допомоги.

Консультування - це передусім допомога клієнтові в кращому розумінні себе, усвідомленні своїх справжніх проблем, у саморегуляції, подоланні конфліктів, розв'язанні складних життєвих колізій. Це допомога в оптимізації життєдіяльності, спілкування, сфери сімейних, професійних стосунків, адаптації до нових, незвичних умов існування. Коротко кажучи, це допомога в гармонізації себе, свого оточення та способу життя.

Консультування є передусім превентивною, попереджальною роботою, яка не дає проблемам надто загостритися, стати хронічними. Інколи консультування стає першою фазою подальшої глибокої і тривалої психотерапевтичної роботи. Під час консультування цілеспрямовано актуалізуються внутрішні ресурси людини, що звернулася по допомогу, стимулюються її власні потенції.

І. Консультування як психологічна допомога

400 000 років тому в синантропів, що жили в Китаї, існував цікавий звичай, пов'язаний з ритуалом поховання. Черепи синантропів розташовували в могилах певним чином, але перед цим значна їх частина, мабуть, піддавалася ритуальному канібалізму: потиличний отвір цих черепів розширено, і це дозволяє припускати, що мозок померлих витягали, а потім поїдали. Можливо також, що в такий спосіб звільняли "дух" після смерті. Ми візьмемо на себе сміливість припустити, що це було способом лікування -- шляхом вигнання "злих парфумів". Інший спосіб "лікування" страждань за допомогою духовного впливу і виховання запропонували древні релігійні лідери і філософи (Мойсей, Мухаммед і Будда, Лао-Цзи, Кон-фуцій, Сократ, Платон і Арістотель). Вони діяли як "консультанти", впливаючи на своїх учнів за допомогою своїх учень і стимулюючи тим самим їхнє емоційне, духовне й інтелектуальне зростання.

Сучасні консультанти успадкували кілька основних принципів з їхніх учень:

- на жодне запитання немає єдино правильної відповіді;

- існує безліч можливих інтерпретацій одного і того ж досвіду;

- будь-яка філософія абсолютно марна, якщо її не можна використовувати в повсякденному житті.

Унікальність консультування полягає в тому, що воно з'явилося в надрах багатьох дисциплін (філософії, педагогіки, психіатрії, психології, соціології) і розвивалося разом з ними.

Так перші психотерапевтичні втручання, запропоновані більше тисячі років тому Гіппократом, лягли в основу більшості сучасних технік: системного діагностичного інтерв'ю, збирання анамнезу, побудови психотерапевтичних відносин довіри і навіть інтерпретації снів та усвідомлення затамованих почуттів.

У середні віки проблему лікування душі від психічних захворювань вирішували, як відомо, спалюванням на вогнищі. Очевидно, тому філософи середньовіччя, не маючи нових знань, не сприяли розвитку консультування наперед.

І хоча, починаючи з XVIII століття, теорії, запропоновані Гіппократом, почали допрацьовуватися, своїм народженням консультування і психотерапія зобов'язані психіатрам Й. Брейєру і 3. Фрейду. Саме вони розробили метод "лікування розмовою" через катарсис і заклали основи психіатричного консультування.

Ідеї "професора психології" Вільяма Джемса про те, що емоції й дії, так само як і мислення та розум, є важливою складовою людського існування, вплинули на розвиток консультування як самостійної дисципліни. Він увів такі поняття, як "вільна воля", "свідомість" і "адаптивне функціонування".

XX століття ознаменувалося також народженням профконсультування. Френк Парсонс запропонував трикомпонентну модель, яку можна використовувати при виборі професії:

- аналіз інтересів, здібностей і схильностей індивіда;

- підбір доступних спеціальностей;

- використання логічних міркувань для визначення найкращої альтернативи.

Завдяки тому, що Парсонс із колегами використовували нову технологію тестування й інтерв'ювання, вони, з одного боку допомогли бостонським молодим безробітним знайти придатну роботу; з другого -- заявили про профконсультування як престижне заняття, що дає змогу консультантам спеціалізуватися у визначеному напрямі надання допомоги.

Ще одним відкриттям XX століття в сфері консультування стала теорія Карла Роджерса про те, що люди з проблемами в емоційній сфері не є "психічно хворими", більшості людей просто необхідне безпечне оточення, де вони можуть "пережити" свої проблеми. Він підкреслював важливість особливих, гарних стосунків "клієнт -- психотерапевт".

У 1960-х -- на початку 1970-х років свій розвиток у консультуванні так само одержали ідеї теоретиків біхевіористичної моделі, трансактного аналізу, когнітивних і гештальттерапевтів.

Дж. Коттлер і Р. Браун у своїй роботі "Психотерапевтичне консультування" пропонують таблицю, що відбиває внесок окремих історичних особистостей у розвиток консультування [5]. Ми публікуємо її в скороченому варіанті (табл. 1).

Термін "консультування" у практиці надання психологічної допомоги професіоналами також застосовується в декількох випадках. Наприклад, консультування можна розглядати як особливий вид допомоги, як деякий репертуар можливих дій і як психологічний процес :

- як особливий вид допомоги. Роджерс і прихильники теорії і практики особистісно-центрованого консультування вважають, що надання допомоги психологом не тільки необхідна, а й достатня умова того, щоб із клієнтами відбулися конструктивні зміни (Rogers, 1957). Надати допомогу можна шляхом емпатійного розуміння, уважного ставлення до потенційної можливості клієнта самому будувати своє життя, конгруентності, чи дійсності (щирості), а також "активного слухання" чи "слухання в поєднанні з винагородою";

-як деякий репертуар можливих дій. Фактично всі консультанти погоджуються з тим, що гарні відносини допомоги необхідні для ефективної роботи з клієнтами, але більшість консультантів не вважають використання відносин допомоги досить ефективним для того, щоб у клієнта відбулися конструктивні зміни. Тому багато фахівців змушені використовувати, як правило, визначений репертуар специфічних впливів, що відбивають їхню теоретичну орієнтацію (психоаналітичні впливи, раціонально-емотивні поведінкові впливи, гештальтвпливи). Консультанти, що мають репертуари впливів, повинні визначити, які впливи варто застосовувати стосовно різних клієнтів і яка ймовірність успіху. На думку Корсіні, "у психотерапії має значення, хто робить, як і кому, -- кому -- як -- кому фактор";

- як психологічний процес. Р. Нельсон-Джоунс вказує на основні причини фундаментального зв'язку між психологією і консультуванням .

По-перше, цілі консультування мають позв'язаний зі свідомістю аспект. Різною мірою всі консультаційні підходи фокусуються на зміні почуттів, думок і дій людей таким чином, щоб люди могли жити більш ефективно. По-друге, процес консультування є психологічним. Консультування не є чимось статичним, воно має на увазі обмін думками між консультантами і клієнтами, а також проходження розумових процесів окремо в консультантів і клієнтів. Крім того, значна частина інформації, отриманої при консультуванні, виявляється у свідомості клієнтів в інтервалах між заняттями, а також у періоди, коли клієнти намагаються допомогти собі самі після закінчення консультування. По-третє, основні теорії, з яких "виростають" цілі консультування і впливи, що використовуються в ньому, є психологічними. Багато головних теоретиків консультування, наприклад Роджерс і Елліс, -- психологи. Деякі провідні теоретики, як Бек і Берн, -- психіатри. По-четверте, великий внесок у створення теорій консультування зробили фахівці, що проводять психологічні дослідження; крім того, результати психологічних досліджень використовуються при оцінці процесів консультування і його результатів.

Традиційно психологічне консультування розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (в пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї.

Не поспішаючи давати власне визначення консультуванню, ми припускаємо, що воно має більш точно відбивати те, що консультанти роблять, навіщо вони це роблять і як усе це працює.

Існують три основних підходи до психологічного консультування:

а) проблемно-орієнтоване консультування, яке фокусується на аналізі сутності внутрішніх і зовнішніх причин проблеми, пошуку шляхів її вирішення. Біхевіоризм і сімейне консультування (наприклад, К. Вітакер) віддають перевагу саме цьому підходу;

б) особистісно-орієнтоване консультування спрямоване на аналіз індивідуальних, особистісних причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів запобігання їх у майбутньому. Фундатором напряму традиційно вважається Карл Роджерс. У цьому випадку консультант не займається психотерапією, а лише сприяє особистісному дозріванню клієнта, фасилітує його;

в) консультування орієнтоване на рішення, спрямоване на виявлення ресурсів для розв'язання проблеми. Сюди відносять Короткострокову позитивну терапію Пезешкіана, Нейро-лінгвістичне програмування Бендлера і Гріндера, Zen, Психотерапію нового рішення Гулдінгів тощо.

ІІ. Індивідуальне та групове консультування

Консультування буває індивідуальне (сам на сам із психологом) та групове (тренінги, майстер-класи, семінари тощо).

Індивідуальний стиль діяльності -- стійка індивідуально-специфічна система психологічних засобів, прийомів, навичок, методів, способів виконання тієї чи іншої діяльності. Можливість різних індивідуальних стилів діяльності визначена в існуванні “зони операційної невизначеності”, що допускає вибір різних способів виконання однієї діяльності. Інтенсивність мотивації якої-небудь діяльності визначає наявність і ступінь виразності індивідуального стилю діяльності. Він дозволяє людям з різними індивідуально-типологічними особливостями нервової системи, різною структурою здібностей, темпераменту, характеру домагатися рівної ефективності при виконанні однієї і тієї ж діяльності різними способами, компенсуючи при цьому індивідуальні особливості, що перешкоджають досягненню успіху. У той же час індивідуальний стиль діяльності може бути неоптимальним з погляду ефективності діяльності.

Найбільш загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю діяльності можна вважати наступні:

а) стійка система прийомів і способів діяльності;

б) ця система обумовлена визначеними особистими якостями;

в) ця система є засобом пристосування до об'єктивних вимог.

Отже, у вузькому змісті слова індивідуальний стиль діяльності - це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, що складається у людини, яка прагне до найкращого здійснення даної діяльності. При цьому, говорячи про способи, не обов'язково мати на увазі тільки виконавчі і тим більше рухові акти -- це і гностичні, орієнтовані дії і зміна функціональних станів, якщо вони виступають як засіб досягнення мети (наприклад, «самозбудження» у деяких ораторів, акторів). Інакше кажучи, індивідуальний стиль - це індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно вдається людина з метою найкращого зрівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності.

Найбільш загальна структура індивідуального стилю зводиться до наступного. Насамперед існують такі особливості, способи діяльності, що мимоволі без помітних суб'єктивних зусиль (як би стихійно) провокуються в даній об'єктивній обстановці на основі наявного у людини комплексу типологічних властивостей нервової системи. Ці особливості можна позначити як ядро індивідуального стилю, вони-то й обумовлюють перший пристосувальний ефект і, таким чином, істотно визначають напрямок подальшого зрівноважування із середовищем. Але вони не забезпечують усього необхідного пристосувального ефекту, і в міру необхідності виникає інша група особливостей діяльності, що виробляються протягом деяких більш-менш тривалих пошуків (свідомих чи стихійних). Ця група складає своєрідну прибудову до ядра індивідуального стилю. Наприклад, на основі інертності сама собою виникає схильність не відриватися від початої роботи, а отже, і така особливість діяльності, що може бути осмислена як своєрідний спосіб ефективного зрівноважування із середовищем, як доведення дій до кінця. На основі інертності легко здійснюються повільні і плавні рухи, виникає перевага стереотипних способів дії, пунктуальне дотримання один раз прийнятого порядку. Аналогічним образом і на основі рухливості стихійно складаються протилежні риси діяльності.

Серед особливостей такого роду, що складають ядро індивідуального стилю, завжди виявляються дві їхні категорії: особливості, що сприяють успіху в даній обстановці (умовно їх можна позначити літерою «А»), і особливості, що протидіють успіху («Б»), При цьому варто підкреслити чисто функціональний характер цього розподілу, тобто та сама особливість діяльності може виявитися в одному випадку в категорії «А», в іншому -- у категорії «Б» в залежності від характеру об'єктивних вимог. Перевага одноманітних неквапливих рухів в інертних виявиться в категорії «А», наприклад при ручному поліруванні виробу, і в категорії «Б», якщо стоїть задача терміново і часто змінювати характер рухів, наприклад при утриманні рівноваги на хитливій опорі.

Якщо ми маємо справу з особливістю, що протидіє успішному здійсненню діяльності, то рано чи пізно, стихійно чи свідомо вона «обростає» компенсаторними механізмами. Так, зумовлена інертністю недостатня моторність відшкодовується передбачливістю, більш високим рівнем орієнтованої діяльності. Обумовлена рухливістю зниження опірність дії монотонній ситуації компенсується тим, що людина штучно різноманітить свою діяльність і т.д.

Однак у міру наявності в людини типологічно обумовлених особливостей діяльності, що сприяють успішному її виконанню, виникають і інші елементи прибудови до ядра стилю, а саме пошуки і максимальне використання всіх можливостей, що відкриваються в зв'язку з цією категорією особливостей діяльності. Так, наприклад, інертні спортсмени-акробати віддають перевагу вправам, що включають статичні пози, повільні і плавні рухи, і досягають тут найбільшого ефекту. Робітники-верстатники інертного типу доводять до досконалості стереотипну упорядкованість робочого місця і систематичність у роботі. Рухливі максимально використовують свої швидкісні ресурси і здатність часто переключатися з однієї ситуації на іншу і саме на цьому шляху «знаходять себе». Таким чином, серед особливостей, що складають прибудову до ядра індивідуального стилю, також можна виділити дві категорії: особливості, що мають компенсаторне значення («В»), і особливості, пов'язані з максимальним використанням позитивних пристосувальних можливостей («Г»).

Таким чином, індивідуальний стиль тим у більшому ступені сформований і виражений, чим більше спостерігається особливостей, що відносяться до категорій «А», «В», «Г», і чим менше залишається некомпенсованих особливостей категорії «Б».

Якби індивідуальний стиль діяльності в праці, навчанні, спорті однозначно визначався комплексом природних особливостей людини, то задача опису його детальної структури, класифікації і навіть передбачення його особливостей була б відносно простою. Однак такого індивідуального стилю просто не існує. Якщо ж під індивідуальним стилем розуміти інтегральний ефект взаємодії людини з предметним і соціальним середовищем, то більш нагальною уявляється трохи інша задача, а саме - в кожному конкретному випадку уміти швидко розпізнати, де є чи де повинен бути сформований індивідуальний стиль, під яким розуміється якась (не обов'язково всеосяжна) система індивідуально-своєрідних прийомів і способів вирішення задачі (буде задача руховою чи гностичною, чи буде вона припускати взаємодію з речами або людьми, чи буде пов'язана з однократними або повторюваними різноманітними чи монотонними діями, чи вимагатиме окремих реакцій або реакцій складного ієрархічного плану поведінки -- усе це залежить від збігу обставин). Найбільш загальний шлях, що веде до ситуацій, де наявний чи можливий індивідуальний стиль, полягає в наступному.

Необхідно виділити, визначити конкретну систему «суб'єкт-об'єкт» і визначити той бажаний стан, до якого вона повинна прийти (інакше кажучи, указати мету керування).

Виділити якнайбільше істотних умов, від яких залежить досягнення бажаного результату.

Виділити такі керуючі впливи, у відношенні яких яка-небудь типологічна властивість чи сполучення властивостей є по своєму біологічному змісту протидіючим фактором (наприклад, частому переключенню уваги протидіє інертність, швидкості реагування, тривалому підтримуванню уваги в монотонній обстановці -- рухливість і т.п.). Крім того, виділити і такі особливості діяльності, у відношенні яких визначені типологічні особливості є сприятливим чи хоча б нейтральним (явно не протидіючим) фактором.

Після того як усе це зроблено, залишається шукати шляхи управління формуванням індивідуального стилю за рахунок конструювання необхідних елементів прибудови до його ядра. Формування індивідуального стилю просуває особистість на усе більш високі рівні здійснення діяльності, а отже, і сприяє обґрунтованої реалізації принципу «від кожного по здібностях».

На початку 70-х років минулого століття, коли психологи почали активно практикувати в сфері групової психотерапії, була розгорнена дискусія про те, чи може психолог працювати як психотерапевт. Життя підтвердило, що психологи можуть не тільки успішно реалізовувати цю можливість, але найчастіше і більш підготовлені до психотерапевтичної діяльності, особливо як групові психотерапевти. Поява і поширення різних термінів -- "нелікарська психотерапія", "психологічна психотерапія", "позамедична психотерапія" і, нарешті, "психологічна корекція" -- було спробою розмежування сфер діяльності лікарів і психологів. Лікар займається психотерапією, психолог -- психологічною корекцією. До речі, термін "психологічна корекція" більше розповсюджений у країнах Співдружності, за кордоном діяльність психолога в сфері психотерапії частіше визначається терміном "психологічна психотерапія"

Міжособисті відношення -- суб'єктивно пережиті взаємозв'язки між людьми, що об'єктивно виявляються в характері і способах їх взаємних впливів, які відбуваються в процесі спільної діяльності і спілкування. Міжособисті відношення - це система установок, орієнтацій, очікувань, стереотипів та інших диспозицій, через які люди сприймають і оцінюють один одного. Ці диспозиції опосередковуються змістом, цілями, цінностями й організацією спільної діяльності та виступають основою формування соціально-психологічного клімату в колективі. У численних роботах, присвячених дослідженню груп і колективів, груповій динаміці і т.д., показаний вплив організації спільної діяльності і рівня розвитку малої групи на становлення міжособистих відношень, а також зворотний вплив міжособистих відношень на становлення згуртованості членів колективу.

Природа міжособистісних відносин істотно відрізняється від природи суспільних відносин: їхня важлива риса - емоційна основа. Тому міжособистісні відносини можна розглядати як фактор психологічного клімату малої групи.

Емоційна основа міжособистісних відносин включає усі види цих емоційних проявів - афекти, емоції, почуття. Але головним вважається третій

Проблема міжособистісних відносин займає в психології особливе місце. У вітчизняній психології вона в значній мірі досліджена в роботах В. Н. Мясіщева.

Фіксація міжособистісних відносин означає реалізацію більш загального методологічного принципу - вивчення об'єктів природи в їхньому зв'язку з навколишнім середовищем. Для людини такий зв'язок стає відношенням, оскільки людина в цьому зв'язку з'являється як суб'єкт, як діяч, і, отже, за словами Мясіщева, ролі об'єктів строго розподілені.

При цьому відносини можуть носити як недотичний, так і взаємозалежний характер, що безпосередньо впливає на саму людину, на її взаємини з іншими людьми і на динаміку розвитку внутрішньогрупової взаємодії в цілому.

Під взаємозалежністю в даному випадку мається на увазі спосіб, яким двоє чи більше осіб регулюють вплив на поведінку партнера в процесі взаємодії. Він визначається шляхом установлення зразків поведінки, яких кожний з партнерів може дотримуватися, а також шляхом оцінки наслідків для всіх можливих комбінацій зразків поведінки усіх включених в спілкування.

Модель взаємозалежності в малій групі підсумовує вплив на учасників тих умінь, потреб і оцінних критеріїв, який кожен з партнерів привносить, а також манеру, у якій різні людські характери взаємодіють один з одним. Ця модель в однаковій мірі вказує на зовнішні джерела, що знаходяться в розпорядженні партнерів, і на цільові та зовнішні обмеження, у рамках яких вони діють.

З іншої сторони модель взаємозалежності відображає загальні й індивідуальні проблеми, з якими зіштовхуються люди у своїх відносинах, і деякі доступні їм засоби для вирішення цих проблем.

Таким чином, можна побачити характер і ступінь влади, що мають один над одним партнери, регулюючи свої дії, а також наявні в них підстави для впливу шляхом звернення до соціальних норм а також за допомогою інших засобів.

Результати взаємодії для будь-якого учасника можуть бути сформульовані в термінах винагород, одержуваних учасником, і витрат, що він несе. При цьому їхнє значення залежить від поведінки партнерів.

До винагород ми відносимо те, що доставляє людині задоволення, а витрати належать до факторів, що стримують чи зупиняють прояв будь-якої поведінки (це може бути фізична чи розумова напруга, горе, страждання, сум'яття, тривога та ін.). Розміри винагород і витрат будуть залежати від потреб і цінностей, від уміння і здатності особистості здійснювати визначену лінію поведінки в малій групі, а також від відповідності результатів поведінки її потребам і цінностям.

Для вивчення міжособистісних відносин в малих групах розроблений цілий арсенал різних технік. Так, для дослідження ефективності групи застосовуються такі методи, як метод гомеостата, метод ділових ігор, для вивчення відносин усередині групи - референтометричний метод, соціометрія; багатий набір різних тестів (тест Томаса, опитувальник Немчіна, тест Лірі й ін.) і т.д. Далі подана коротка характеристика деяких з методів.

Метод гомеостата полягає в тому, що створюється лабораторна модель діяльності малої групи з вирішення конкретних оперативних задач за допомогою пульта управління. Реєстрація часу вирішення задачі, дій кожного з учасників, кількості помилок і т.д. дозволяє оцінити ефективність діяльності в цілому - тактики кожного учасника і стратегії всієї групи.

Якісно розширив використання методу гомеостата колектив учених на чолі з А. С. Чернишовим (В. Я. Подорога, А. С. Горланів, Е. І. Тимощук). Вони розробили комплекс приладів-моделей організаційної діяльності. У їхньому випадку експериментальний методичний блок органічно сполучає методи спостереження, опитування і приладу-моделі, що актуалізують як організаційні відносини, так і організаційну взаємодію (що дозволяє вивчити ці явища у взаємозв'язку і взаємозумовленості). З метою максимального наближення до природних умов життя досліджуваних груп, у блок уведена спеціальна ланка "природна модель спільної діяльності" і ланка "приладу-моделі спільної діяльності". Створена для вивчення психологічного настрою групи на спільну діяльність методика «Арка» використовує прилади «ГСІ-7», «Стрессор», «Самоорганізація», «Естакада» і актуалізують процес та властивості спільної діяльності малої групи. Програми з використанням даних приладів помітно відрізняються від роботи з традиційними гомеостатами введенням офіційних відносин, високою мотивацією колективного досягнення мети, моделюванням самоврядності, наявністю стресогених ситуацій.

Ділові ігри - ще один засіб дослідження міжособистісних відносин в малих групах. Організація ділових ігор вимагає чіткого логічного аналізу конкретних оперативних ситуацій і колективного розв'язання можливих ситуацій, де кожен співробітник може виявити свої професійні здібності й уміння взаємодіяти з іншими членами команди. Слід зауважити, що ділові ігри, даючи гарні результати в плані дослідження міжособистісних відносин, проте, як правило, насамперед спрямовані на зняття якого-небудь виробничого ускладнення. Тому однією з основних задач у діловій грі є пошук потрібного рішення й ефективного способу його реалізації, а результати ділової гри ідеологічно оцінюються з погляду цінностей функціонування і розвитку соціального виробництва, соціально-культурних систем.

Одним з найбільш ефективних способів дослідження емоційно-безпосередніх відносин усередині малої групи є соціометрія. Вона являє собою своєрідний спосіб кількісної оцінки міжособистісних відносин у групі.

Термін «соціометрія» походить від латинського слова societas -- суспільство і грецького metruin -- вимірюю і позначає з одного боку галузь соціальної психології і соціології, що вивчає міжособистісні відносини в малих групах кількісними методами з акцентом на вивчення симпатій і антипатій усередині групи, а з іншого боку -- прикладний напрямок, що включає вивчення, удосконалювання і використання відповідного інструментарію для вирішення практичних задач.

Социометричний тест призначений для діагностики емоційних зв'язків, тобто взаємних симпатій і антипатій між членами групи.

При проведенні соціометрії всім членам групи задають ті самі питання, наприклад: "З ким би ви хотіли працювати на спільних операціях?" чи "З ким би ви хотіли піти в туристичний похід?".

Віддаючи перевагу тому чи іншому члену колективу, опитуваний як би заявляє: "З цією людиною мені хочеться спілкуватися. Вона подобається мені більше, ніж всі інші". Якщо посада характеризує людину у формальній структурі групи, то числом отриманих виборів при соціометрії можна вимірити її положення в неформальній системі взаємин, тобто її соціальний статус. Останній має свій "табель про ранги".

Так, якщо кожен член групи може розраховувати на визначену кількість позитивних виборів, то той, хто одержав їх більше, попадає в "зірки". Звичайно "зірками" виявляються особистості, приємні в спілкуванні, що мають чарівність, привабливість.

Ті, хто при соціометрії одержав число виборів середнє чи вище за середнє, відносяться до таких, кому "віддають перевагу". Ті, у кого число виборів трохи нижче середнього, - "прийняті". Позбавлені ж виборів - "ізольовані". Ті, хто одержав тільки негативні вибори, попадають у категорію "вигнанців".

Останнім часом для дослідження міжособистісних відносин широко використовуються психодіагностичні комп'ютерні автоматизовані програми. Як приклад можна привести програму КОНСУЛ 8.1 "Діагностика міжособистісних відносин", розроблену Українським науково-дослідним інститутом "Медицина транспорту" і лабораторією психофізіології і профвідбору. Дана програма призначена для визначення особливостей і стилю міжособистісної взаємодії членів малої групи.

Область застосування такої програми досить широка:

Підбор команди для будь-якого профілю діяльності.

Контроль працездатності співробітників організації.

Визначення сумісності членів колективу.

Оптимізація системи підбора і розміщення кадрів.

Визначення сумісності подружніх пар і прогноз можливих проблем у міжособистісних відносинах.

За результатами дослідження будується діаграма міжособистісних відносин у групі і дається інтерпретація сумісності будь-яких обраних випробуваних з бази даних, а також інтерпретуються особливості їхньої комунікативної сфери.

консультування психологічна допомога

Висновки

Індивідуально-психологічне консультування направлене за різні конкретні цілі:

1 - інформування, надання інформації за результатами психодіагностичного дослідження;

2 - орієнтація на який-небудь вид діяльності, в тому числі професійної;

3 - корекція, зміна, наприклад, відношення до себе чи розвиток здібностей. У будь-якому випадку психологічна консультація завжди спрямована на самоусвідомлення особистості, на усвідомлення людиною своїх індивідуальних особливостей, бажань, цілей, потенційних здібностей, почуттів, думок і дій.

Вплив групи на людину величезний. Споконвіку взаємодія в групі сприяла виживанню й розвитку її членів. У багатьох життєвих ситуаціях людина відчуває потребу у теплі, визнанні й контакті з іншими людьми. Те, що переживається учасниками в групі, може природно переноситися ними у зовнішній світ. Члени групи отримують в ній зворотній зв'язок і підтримку від людей, що мають схожі проблеми чи переживання. Найважливішими умовами роботи тренінгових груп є прийняття й довіра до кожного члена групи, активна турбота й допомога один одному. В такій атмосфері комфортності людина стає здатною оволодіти новими уміннями, експериментувати з різноманітними стилями відносин, пробувати нові способи поведінки. Група значно полегшує процес самодослідження, допомагає оцінити власні почуття, установки й вчинки, сприяє саморозкриттю, змінам, формуванню “Я”-концепції і, значить, посилює впевненість в собі.

Список використаної літератури

Алешина Ю. Е. Индивидуальное и семейное консультирование. -- М., 1994.

Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. по-сіб. для студ. ст. курсів психол. фак. та від-нь ун-тів. -- Харків: Фоліо, 1996.

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2 т. -- Т.1. -- М.: Мир, 1992.

Горностай П. П. Теория и практика психологического консультирования: Пробл. подход. -- К.: Наук, думка, 1995.

Коттлер Дж., Браун Р. Психотерапевтическое консультирование. -- СПб.: Питер, 2001.

Кочюнас Р. Основы психологического консультирования. -- М.: Академический проспект, 1999.

Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования. -- СПБ.: Питер, 2002.

Немое Р. С. Основы психологического консультирования: Учеб. для студ. вузов. -- М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 1999.

Собчик Л. Н. Психодиагностика в профориентации и кадровом отборе. -- СПб.: Речь, 2002.

Столин В. В., Бодалев А. А. Семья в психологической консультации. -- М., 1989.

Тобиас Л. Психологическое консультирование и менеджмент: Взгляд клинициста. -- М.: Независимая фирма "Класс", 2000.

Чернявская А. П. Психологическое консультирование по профессиональной ориентации. -- М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2001.

Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. -- М.: Советская энциклопедия, 1989.

Психология социальной работы, О.Н. Александрова, О.Н. Богомолова, Питер, 2002. - 352 с.

Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е.И. Холостовой. - М.: Юрист, 1997. - 424 с

Социальная работа / Под ред. В.И. Курбатова. - Ростов-на-Дону: "Феникс", 1999. - 576 с.

Соціальна робота в Україні: навчальний посібник / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін., за заг. ред. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової - Київ: ДЦССМ, 2004. - 256 с.

Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник - Київ: ДЦССМ, 2002. - 536 с. // Соціальна робота Книга 4

Соціальна робота: технологічний аспект / за ред. проф. А.Й. Капської / Київ: ДЦССМ, 2004 - 364 с.

Теорії і методи соціальної роботи: підручник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миювича. - К.: Академвидав, 2005. - 328 с. (Альма-матер)

Технологии социальной работы: учебник / под общ. ред. проф. Е.И. Холостовой - М.: ИНФРА-М, 2003. - 400 с.

Технологии социальной работы: учебное пособие для студентов висших учебных заведений / под ред. И.Г. Зайнышева - М.: Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 2002. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru