Психологія Середніх віків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

«Психологія Середніх віків»

Київ 2012

Вступ

Чим більше проходить часу тим менше інформації залишається нам від мислителів стародавності. Майже завжди нове - це добре забуте старе. Тому ми повинні якнайкраще аналізувати минулі події, явища, літературні і наукові праці. Адже як довго вважалося, що Середньовіччя - це епоха «темряви і невігластва», але глибший аналіз пам'яток культури, філософії, літератури тощо показує зовсім іншу картину. Тому дана робота направлена на розгляд основних ідей про душу, що були виказані мислителями середньовічної Європи та Сходу.

Об'єкт нашого дослідження - епоха Середньовіччя, предмет - психологія того часу.

Метою даної роботи є розкрити погляди великих вчених Середніх віків на проблеми душі як предмету психології. Для цього необхідно виконати такі завдання:

1) дати загальну характеристику епосі Середньовіччя

2) розглянути розвиток психології в арабомовних країнах

3) розглянути погляди на психологію в середньовічній Європі.

Глава 1

Історія Середніх віків охоплює тривалий період - від IV до початку XVII ст. Цей період збігається з епохою виникнення, розквіту і занепаду феодального ладу.

Для періоду Середньовіччя характерний занепад традиційної культури та освіти, що наступив після краху античного світу: зникали міста і великі осередки культури; виявилася втраченою значна частина досягнутих в грецькій цивілізації знань, які втратили своє ціннісне значення; різко знизився освітній ценз населення. У IV ст. був знищений науковий центр в Олександрії. На початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу античної філософії, що проіснувала близько тисячі років.

Новим фактором культурного розвитку стають світові релігії - буддизм, іслам, християнство, що набувають світового масштабу. Зростає їх вплив на всі сторони культури і духовного життя суспільства. Світогляд середніх століть стає теологічним. Його основа - Біблія та Коран. Їх авторитет був незаперечним, тому все, що не відповідало даним умовам знищувалося (в Європі більше, ніж на Сході).

Разом із цим невірно оцінювати епоху Середньовіччя як "перерву в ході історії", період культурного застою. Незважаючи на занепад природничих наук в цілому, елементи природно-наукової, дослідної думки зберігаються і поповнюються; розвиваються гуманітарні галузі знання; створюються унікальні твори мистецтва. Епоха Середньовіччя представлена цілою плеядою видатних мислителів, діячів культури: П. Абеляр, Р. Бекон, Авіценна, Аверроес, Дж. Бруно, М. Коперник, Петрарка, В. Шекспір, Леонардо да Вінчі, О. Рубльов, М. Грек, Ніл Сорський і багато інших.

Християнство привносить у суспільну свідомість і європейську культуру систему загальнолюдських цінностей, які стають основою нової духовності і моралі.

Що стосується Сходу, то тут після об'єднання арабських племен під однією мусульманською релігією утворюється Арабських Халіфат, куди і стікаються вчені, яким вже не стало місця на Заході. Тому тут швидше розвивалися наукові знання з медицини, природознавства, математики, філософії. В тому числі вони зберегли і доповнили традиції античних філософів, а потім, в результаті своїх завоювань, повернули їх знову до Європи. [2]

Глава 2

Творчість Аврелія Августина (IV-V вв. Н. Е.) ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Цікавим є вчення Августина про співвідношення свободи волі людини, божественної благодаті і приречення. Воля, на думку філософа, є одна з основоположних здібностей людини. Також вона є направляючою інтелектуального пізнання. Здатність «вільного рішення» волі передбачає свободу людської дії, її автономність, можливість вибору альтернатив. В ідеалі воля людини повинна мати здатність детермінації з себе, бути справді вільною. Така свобода була загублена при гріхопадіння людини. Теолог робить відмінність між благою і злою волею. Блага воля орієнтує людину на добро, а зла - на зло. Відповідальність кожної людини за здійснений нею вчинок обґрунтовує справедливість божественного відплати. Силою, яка багато в чому визначає порятунок людини й її устремління до Бога, є божественна благодать. Благодать - особлива божественна енергія, яка діє по відношенню до людини і робить зміни в його природі.

Августин додав трактуванню душі особливий характер, стверджуючи, що її основу утворює воля (а не розум). Тим самим він став ініціатором вчення, названого волюнтаризмом. Воля індивіда залежить від божественної і діє в двох напрямах: управляє діями душі і повертає її до себе самої. Всі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта. Так, з відбитків, які зберігають органи чуття, воля творить спогади. Всі знання закладено в душі, яка живе і рухається в Бозі. Вони не купуються, а витягується з душі завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цих знань служить внутрішній досвід. Ідея про внутрішній досвід, що володіє вищою істинністю, мала у Августина теологічний сенс, оскільки проповідувалося, що ця істинність дарується Богом.

Надалі трактування внутрішнього досвіду, будучи звільненим від релігійного забарвлення, злилося з поданням про інтроспекцію як особливий метод дослідження свідомості, яким володіє психологія на відміну від інших наук. [4]

Глава 3

У період пізнього Середньовіччя в розумовому житті Європи запанувала схоластика. Цей особливий тип філософствування з XI до XVI ст. зводився до раціонального обґрунтування християнського віровчення. Позитивне вивчення предмета та обговорення реальних проблем підмінялася вербальними хитрощами.

Одним з найвизначніших теоретиків цього часу був Фома Аквінський (1225-1274), вчення якого канонізовано як істинно католицька філософія (і психологія), що отримала назву томізму.

Для того, щоб усунути протиріччя між природно науковими поглядами Аристотеля і релігійним світоглядом, Аквінський звертається до ідеї про подвійну природу істини. Суть цієї теорії полягає в тому, що існує два види істин, що відносяться до двох паралельних світів - матеріального і надприродного (божественного). Перші істини осягаються розумом на основі досвіду. Істини ж другого роду розуму не доступні і можуть бути осягнуті тільки за допомогою віри і одкровення. Істинне для однієї області може бути помилковим для іншої, і навпаки. Аквінський відстоюючи одну істину - релігійну вважав, що розум повинен служити їй так само ревно, як і релігійне почуття.

Ієрархічний шаблон Аквінський поширив і на опис душевного життя, різні форми якого розміщувалися у вигляді своєрідної драбини в ступінчастому ряді - від нижчого до вищого. Кожне явище має своє місце. Між усім існуючим покладені грані і однозначно визначено, чому де бути.

У ступінчастому ряді розташовані душі (рослинна, тваринна, людська). Всередині самої душі ієрархічно розташовуються здібності і їх продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекцію виступило як опора модернізованої і теологічної психології.

Робота душі малюється Аквінським у вигляді такої послідовності схеми: спершу вона здійснює акт пізнання - їй являється образ об'єкта (відчуття або поняття), потім вона усвідомлює, що нею зроблено сам цей акт, і, нарешті, виконавши обидві операції, вона «повертається» до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саме себе як унікальну сутність.

Перед нами - замкнута свідомість, з якої немає виходу ні до організму, ні до зовнішнього світу.

Неважко помітити, наскільки вихідні позиції Аквінського мало збігалися з основоположними принципами вчення Аристотеля про душу.

Томізм перетворив великого давньогрецького філософа у стовп богослов'я, в «Аристотеля з тонзура». [1]

Глава 4

Першим, хто виступив за зняття «тонзури» з Аристотеля, був англійський схоласт Д. Скотт (1270-1308).

Скотт вказував, що немає підстави для приведення в гармонію істин розуму і одкровення. Навпаки, їх слід розвести, оскільки істини віри пов'язані з пошуком раю і аскетизмом, тоді як істини розуму звернені до реального світу і дійсності. Матерія - це не просто аморфна інертна маса, вона є умовою всякого творіння, як фізичного світу, так і психічного. Форму можна визнати початком всього сущого. Вона дає матерії дійсність, але це не означає, що матерія не може існувати незалежно від форми. Не виключена можливість, припускав Скотт, що у фундаменті самої матерії закладена здатність мислити.

Це означає, що психічне закладено в самій матерії і немає необхідності вдаватися до ідеї про існування особливої духовної субстанції, яку насаджували теологи і Отці Церкви.

Іншим борцем за визволення ідей Аристотеля від теології став англієць Р. Бекон (1214-1292).

Р. Бекон закликав звільнити науку від релігійних забобонів і перейти від умоглядних побудов до правдивого і досвідного вивчення природи і людини.

У «Opus mayus» він писав, що вище всіх умоглядних знань і мистецтв варто ставити вміння проводити досліди і ця наука є царицею всіх наук. У ряду природничих наук провідне місце відводилося фізиці, а точніше фізичній оптиці.

Будова і робота ока стала для Бекона центральним питанням, що підлягав вивченню. Зорові відчуття і сприйняття - це не продукти інтенціональних актів духовної субстанції, вони є лише результатом дії, заломлення і віддзеркалення світла.

В Англії проти томістської концепції душі виступив номіналізм. Він виник у зв'язку з суперечкою про природу загальних понять (універсалій). Прихильники першої течії, званого реалізмом, вважали, що поняття є єдині реальності буття. Вони мають самобутню природу й існують незалежно від конкретних речей і явищ. Номіналісти ж стверджували, що реальними є самі речі та явища, а загальні поняття по відношенню до них є тільки назви, знаки, позначки.

Найенергійнішим чином проповідував номіналізм професор Оксфордського університету В. Оккам (1300-1350 рр.). Відкидаючи Томізм і відстоюючи вчення про «подвійну істину», він закликав спиратися на чуттєвий досвід, для орієнтації в якому існують тільки терміни, імена, знаки. [3]

Глава 5

середньовіччя схоластика душа психологія

Серед вчених і філософів того періоду, погляди яких склалися під впливом аристотелівських ідей, виділяються два найбільших розуми, що діяли в різних кінцях арабської держави: один на Сході - Ібн-Сіна (Авіценна), інший на Заході - Ібн-Рушд (Аверроес). У їхніх вченнях сконцентрувалися досягнення арабомовних мислителів у різних областях знання, насамперед у природничих науках. Обоє вчених мають величезну популярність у Європі.

Ібн-Сіні (980-1037) належало саме значне після Галена вчення в психофізіологічній науці. Воно відокремлювалося від філософської теорії душі. У нього, таким чином, малися як би дві психології - природничо-наукова і метафізична. Він незмінно розмежовує їх, говорячи про дві незбіжні точки зору на душу - медичну (читай: природничо-наукову) і філософську. Більш того, він вважав, що для лікаря точка зору "шукача істини" (філософа) необов'язкова. Стосовно психологічних проблем Ібн-Сіна виробив своєрідну концепцію "двоїстої істини" у сенсі відділення філософського знання від природничо-наукового всередині самої світської науки. Такий підхід дозволяв ще більше убезпечити вивчення органічної природи від шкідливого впливу релігії.

Він був також зачинателем вікової психофізіології, що докладно вивчила поряд з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей. Вирішальне значення він надавав вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється, за Ібн-Сіною, вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють плин фізіологічних процесів, виникають не спонтанно, а в результаті впливу на дитину оточуючих людей. Викликаючи в ньому ті чи інші почуття, дорослі формують його натуру.

Інший важливий напрямок, що вносив істотно нові ідеї в психофізіологію, було представлено арабським ученим Ібн Аль-Хайсамом (Альгазеном). З одного боку, він, як і Ібн-Сіна, займався дослідженням виникаючих в організмі психічних феноменів, а саме продуктів діяльності ока (зорових відчуттів). З іншого боку, він використовував для пояснення цих продуктів принцип, якого в Ібн-Сіни не було. Вивчаючи закони відображення і переломлення світла, він підійшов до органа зору як до оптичного приладу. Вивченням функцій очей займалися й інші вчені тієї епохи. До досягнень середньовічної психофізіології відноситься відкриття того, що частиною ока, що відчуває, є не хрусталик, як вважалося колись, а сітчаста оболонка. Це відкриття приписують Ібн-Рушду (1126-1198).

Два положення концепції Ібн-Рушда, принципово не сумісні ні з Кораном, ні з Біблією, стали об'єктом найгострішої ідеологічної боротьби протягом декількох сторіч: по-перше, його положення про знищуваність індивідуальної душі і, по-друге, про богоподібність людини. Частинам душі, що руйнуються разом з тілом авероїсти протиставили універсальний для всіх розум, звідки випливав висновок про рівність людей по інтелектуальних здібностях, що був несумісний із уявленнями феодального суспільства. Так апологія космічного божественного розуму перетворювалася в захист земного достоїнства людини. [5]

Висновки

Розглянувши розвиток психологічних ідей Середньовіччя ми прийшли до таких висновків:

1. Епоха Середньовіччя проходила під знаком релігійної наперед даної у Священному Писанні істини. Тобто погляд на душу і психологію відповідав загально релігійним постулатам.

2. Першим Отцем Церкви, що багато займався питаннями душі був Аврелій Августин. Він висунув ідею про існування свобідної волі, що управляє діями душі людини та є її основою. Ця воля залежить від божественної. Завдяки їй же дії людини стають психічними.

3. У пізньому Середньовіччі найвидатнішим філософом був Фому Аквінський. Він, спираючись на Аристотеля, створив концепцію ієрархії душ та частин душі. Розробив схему самопізнання душі.

4. Першим критиком схоластичного погляду на психологію є Дунс Скотт. Він вважав, що психічні якості властиві самій матерії, тому не обов'язково створювати певні духовні субстанції, що несуть у собі психічні функції. Роджер Бекон і Вільям Оккам також закликали спиратися на емпіричний досвід.

5. Серед представників арабських країн найбільш відомими вченими, що займалися питаннями психофізіології та психології є Ібн-Сіна та Ібн-Рушд. Вони вивчали вплив виховання на становлення психіки, будову органів зору та інше. Ібн-Сіні належить концепція «подвійної істини», що розмежовує науковий на метафізичний погляд на душу.

Отже зроблені висновки дають змогу сказати, що погляди на психологію у середньовіччі мають два джерела: Святе Письмо та Античність. З плином часу вони еволюціонували згідно з загальними філософськими поглядами людей. І, в свою чергу, стали основою для науки Нового часу.

Список використаних джерел

1. Ждан А.Н. История психологии: от античности до наших дней. / Ждан А.Н - М., 1990.

2. М.Г. Ярошевский. История психологии от античности до середины ХХ в. [Электронный ресурс] / Ярошевский М.Г. - М., 1996. - Режим доступу до книги: http://psylib.ukrweb.net/books/yaros01/index.htm

3. Петровский А.В. История и теория психологии: В 2-х т. / Петровский А.В., Ярошевский М.Г. - Ростов-на-Дону, 1996.

4. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. / Роменець В.А. - К, 1983. - 312 с.

5. Хрестоматия по истории психологии под ред. Гальперина П.Я., Ждан А.Н. - М., 1980.

Размещено на Allbest.ru