Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічна структура особистості

Зміст

• психологічний особистість злочинний правовий
• Вступ
• 1. Психологічна структура особистості. Основні теорії особистості
• 2. Психологічні особливості злочинних груп
• Задача
• Використана література

Вступ

Правознавець як представник професій "людина -- людина" може ефективно виконувати службові завдання лише за умови глибокого та всебічного знання об'єкта своєї діяльності -- психології іншої людини. Воднораз слід враховувати психологію й тих осіб, з якими співробітнику потрібно налагоджувати взаємини в роботі -- колег, представників інших правоохоронних органів, керівників тощо. Не менш важливе і знання власної психології та управління своєю поведінкою. Остання може бути зрозумілою, прогнозованою та керованою при реалізації особистісного підходу до неї. Отже, кожному працівнику правоохоронних органів, незалежно від службової спеціалізації та посади, вкрай необхідно орієнтуватись у тому, що таке особистість, яка її структура, рушійні сили формування та розвитку, вияв особистісних рис у діяльності тощо. Тлумачення фундаментальних психологічних понять "особистість", "діяльність" орієнтоване на подальшу конкретизацію їх змісту, зокрема при розгляді особистості працівника, правопорушника (злочинця), визначенні правової поведінки особистості, проблем керівництва та ін.

1. Психологічна структура особистості. Основні теорії особистості

У процесі пізнання навколишньої дійсності, включення у суспільні відносини, спілкування з оточуючими людина засвоює особливу соціальну якість -- бути особистістю. Вона народжується як індивід, якому ще належить соціалізуватись, тобто засвоїти, зберегти і примножити суспільний досвід, проявити себе як особистість. Це забезпечується шляхом входження людини до історично створеної системи соціальних відносин -- трудових, національних, сімейних, між особистісних тощо.

Отже, особистість -- це обов'язково людина як істота, що має специфічну тілесну будову (розвинений мозок, руки, органи мовлення) та риси приналежності до суспільства; індивід як продукт суспільного розвитку, єдність наслідуваного та набутого, носій психіки як системи особливих утворень; індивідуальність, що треба розуміти як своєрідне, неповторне поєднання психологічних якостей та їх проявів у поведінці та діяльності, емоційній, інтелектуальній та вольовій сферах.

Побутове розуміння особистості найчастіше поєднується з оригінальністю, з "силою" виявлення тих чи інших якостей. У цих випадках звичайно стверджують: "Так, це яскрава, неповторна людина, це -- особистість!". Поняття "особистість" виникло за часів римського театру, де маска, що одягалась на обличчя актора та визначала зовнішній вияв індивідуальності, звалась "личина".

До переліку обов'язкових ознак особистості слід віднести:

-- свідомість та самосвідомість. Коли людина оволодіває мовленням, навчається говорити, починає формуватись її свідомість, а з нею і особистість. Це відбувається приблизно у віці одного-трьох років. Мінімуму соціальної зрілості людина сягає у віці 14-16 років, що пов'язане з формуванням засад суспільного досвіду та спрямованості. За визначенням К. К. Платонова, особистість -- це людина як носій свідомості; найбільш суттєвими ознаками свідомості є пізнання, переживання та активні відносини.

Важливим проявом особистості є образ "Я" -- система уявлень людини про саму себе, виходячи з якої будується взаємодія з іншими людьми. Знаючи зміст та умови формування образу "Я" іншої особи, працівник правоохоронних органів може успішно прогнозувати та певною мірою впливати на її поведінку. Стрижень образу "Я" складає самооцінка людини. Завищена самооцінка призводить до того, що людина починає переоцінювати себе в ситуаціях, які не дають для цього жодного приводу. Внаслідок цього вона може натикатись на протидію оточуючих людей, які відкидають її претензії (феномен так званого "невизнаного генія"), що призводить до агресивності, злісності, пихатості. Занадто низька самооцінка часто свідчить про розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, тяжких психічних переживаннях. Значні відхилення самооцінки від реального рівня можуть спровокувати порушення людиною моральних та правових норм, сприяти вчиненню злочину;

-- активність як особливий спосіб взаємодії з навколишньою дійсністю. Активність особистості виявляється у сумісній із іншими людьми діяльності, у тому числі -- спілкуванні, але, разом з тим, може спричиняти до злочинних проявів. Наприклад, діяльність організованих груп так званих "наперстників", рекетирів, сутенерів, що останнім часом є дуже розповсюдженим явищем. Засадами активності особистості є потреби -- різною мірою усвідомлена та емоційно забарвлена необхідність у чомусь. Систему потреб людини складають органічні (в їжі, самозбереженні, продовженні роду тощо) та соціальні потреби. Останні за предметом свого задоволення поділяються на матеріальні (побут, одяг та ін.) і духовні (потреби у спілкуванні, естетичній насолоді та ін.). Потреби активізують і надають цілеспрямованого характеру пізнавальним та емоційно-вольовим процесам, які є засобами досягнення потреб, викликають певні психічні стани, емоції та почуття (наприклад, працівник, успішно розв'язавши завдання, яке вимагало активності професійної пам'яті та мислення, вольових зусиль, закономірно відчуває радість і задоволення). Окрім змісту, потреби розрізнюються за силою, стійкістю, ступенем усвідомлення. В останньому випадку особистість може чітко уявляти, чого вона прагне і добивається. Поряд із цим, потреба може виникати як потяг. При цьому особистість відчуває невдоволення, неспокій, вона не має чіткого уявлення, що й як треба зробити для їх усунення. Така поведінка типова, наприклад, для періоду статевого визрівання підлітків. Потреби особистості, відзначаючись певною стабільністю, можуть суттєво змінюватися завдяки стихійному або цілеспрямованому впливу суспільства;

-- система особистісних відношень до оточуючого світу та людей. Відношення особистості являє собою суб'єктивно-оціночну, свідому, вибіркову позицію; яка іноді називається життєвою позицією. Працівнику правоохоронних органів важливо знати та враховувати ставлення різних осіб до правових норм, злочинів, терміну покарання тощо. Наприклад, ставлення засудженого до виховних заходів розглядається як провідний чинник його виправлення та є основою для застосування різних заходів покарання чи заохочення. Особа, яка усвідомила свою провину за вчинений злочин, поводиться зовсім інакше, аніж людина, яка цієї провини не визнає, намагається приховати злочин. Особливе місце в системі відношень займають міжособистісні, тобто ставлення людей один до одного. Вони визначаються установками, орієнтаціями, очікуваннями особистості, крізь призму яких вона оцінює та взаємодіє з конкретною особою, групами осіб. Так, керівнику підрозділу для роботи необхідно знати систему не тільки службових, а й позаслужбових, неформальних взаємин підлеглих; психологія злочинної групи не може бути з'ясована без проникнення в особливості взаємин її членів;

- рольова поведінка, яка являє собою обов'язкову соціальну функцію особистості. Виконувана особистістю сукупність ролей свідчить про її належність (формальну або реальну) до різних суспільних груп та прошарків, суспільства загалом.

Роль -- це нормативне визначений соціальною групою та очікуваний від особистості спосіб її поведінки як члена цієї групи. Особистість є носієм правових, моральних, естетичних, професійних норм суспільства та групи. Вона підтримує ці норми або, навпаки, порушує їх та несе за це відповідальність у формі певних санкцій. У рольовій поведінці розрізняють, звичайно, ролі соціальні (соціально-демографічні -- батько, мати, громадянин; професійні -- слідчий, інспектор ДАІ, інженер тощо); неофіційні, внутрішньогрупові (вигнанець, лідер, член) та стихійно-ситуативні (пасажир, свідок події тощо). При аналізі рольової поведінки працівнику правоохоронних органів важливо пам'ятати, що особистість -- не механічний виконавець багатьох ролей, як це вважається багатьма закордонними дослідниками. Особистість "наповнює, насичує" роль своїм суб'єктивним розумінням, відношенням та стилем виконання. Вона може внутрішньо не приймати нав'язану їй групою роль і це стане приводом до внутрішньоособистісного або міжособистісного конфлікту;

-- наявність певної структури як сукупності ієрархічно взаємопов'язаних та взаємовпливових якостей. Ці якості, як і психіка взагалі, мають вторинний щодо об'єктивної дійсності характер та відображають її. Воднораз, формуючись у життєдіяльності особистості, вони починають виявлятись як своєрідна внутрішня призма, внутрішня умова (за С. Рубінштейном), через яку переломлюються зовнішні впливи та багато в чому залежить ефект цих впливів. Такий підхід до аналізу поведінки людини як об'єкта діяльності дозволяє працівнику правоохоронних органів долати однобічні тлумачення на зразок "винні умови, а не особистість" або "винна лише особистість" тощо. За такого підходу знімається протиріччя щодо чинників формування та розвитку особистості, її діяльності, зокрема, розбіжність між потребами (існуючими та виникаючими) та реальними можливостями їх задоволення розуміється як своєрідний "двигун" психічного розвитку особистості. Біогенетичний підхід визначає, що розвиток особистості грунтується на біологічних, успадкованих засадах. Ці засади відіграють вирішальну роль у психічному житті людини, програмують зміст її діяльності: піддатність злочинній поведінці (Ч. Ломброзо); професійному успіху (Ж Амар); травматизму (К. Марбе). Фактично особистість не визначає власної активності, а її життя -- послідовне розгортання низки успадкованих рис. Соціогенетична концепція розуміє особистість як буквальний зліпок із суспільного середовища, а її активність -- як спрямовану на максимальне пристосування до оточення. Отже, маніпулюючи суспільним впливом, можна досягти повної керованості поведінкою особи. Зрозуміло, обидві ці концепції хибно тлумачать перелік усіх причин формування та розвитку особистості.

Вищезазначене надає можливості сформулювати поняття особистості. Особистість -- активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних якостей, вибірково відноситься до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі.

У вивченні особистості, розумінні її сутності та структури можна відокремити три головних історичних періоди: філософсько-літературний, клінічний та науково-експериментальний.

Перший бере свій початок від робіт античних мислителів та сягає аж до початку XIX століття. Найбільш суттєвими межами цього періоду є обґрунтування механістичного та дуалістичного принципів розуміння психіки, гіпертрофія внутрішнього досвіду особи. Характерною особливістю другого періоду є переважна розробка проблем особистості лікарями-психіатрами. Було виявлено декілька особливостей особистості (тривожність, збудливість та ін.), притаманних як психічно здоровій, так і хворій людині, причому в останньому випадку ці особливості існують у гіпертрофованій патологічній формі. Такий підхід (норма -- патологія) було розповсюджено на тлумачення рис особистості взагалі. Це відповідає необхідності вирішення психотерапевтичних завдань, але недостатньо для цілісного пояснення особистісної структури, наприклад, темпераменту, зацікавлень, здібностей.

Найбільш відомою тут є концепція особистості, розроблена відомим австрійським психіатром 3. Фрейдом, де активність особистості визначається двома головними інстинктами: статевим та самозбереження. Не маючи можливості виявлятись безпосередньо через обмеження, "цензуру" суспільства, ці інстинкти придушуються людиною. Витісняючись зі сфери свідомсті як ганебні, вони переходять у сферу підсвідомого, звідки й керують поведінкою особистості. Структура особистості, за 3. Фрейдом, складається з трьох компонентів: "Воно", "Я" та "Понад-Я". "Воно" -- це несвідоме (те, що закладене в інстинктах), яке постійно вимагає задоволення та скеровує поведінку особистості; "Я" -- свідомість, яка діє відповідно до вимог реальності; "Понад-Я" -- це результат впливу суспільства на особистість (її свідомість та підсвідомість), те, що вимагає діяти згідно з загальноприйнятими правилами поведінки. Джерело формування "Понад-Я" -- люди, з якими конкретна особистість спілкується і взаємодіє, а також елементи духовної культури -- мистецтво та література. Між "Воно" та "Понад-Я" постійно існують суттєві протиріччя. "Я" намагається розумно мирити "Воно" та "Понад-Я" таким чином, щоб були задоволені їхні потреби, а також не порушувались норми моралі та права. Водночас "Я" використовує для захисту від неприємних переживань конкретні механізми, такі, наприклад, як раціоналізація, сублімація, витіснення, заміщення тощо. У тому випадку, коли захисні механізми спрацьовують неефективно, "Воно" проривається у дійсність у завуальованому вигляді як невротичні прояви, сновидіння, обмовки, незвичність або неадекватність поведінки.

Концепція 3. Фрейда, за всіх її вад у гіпертрофії біологічного, становить цінність щодо розробки проблеми несвідомого, захисних механізмів, впливу дитинства на мотивацію поведінки тощо. Не випадково, поряд із суттєвими критичними зауваженнями, ця теорія викликала появу багатьох конструктивних теорій, які розвинулись на її тлі (В. Райх, Е. Фромм).

Третій період дослідження особистості починається з перших десятиліть XX століття. На Заході він пов'язаний з розробкою концепції "рис особистості" (Г. Оллпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттел), гуманістичною психологією (А. Маслоу, К. Роджерс). Серед вітчизняних теорій цього часу безсумнівний інтерес мають концепції О. Ковальова та К. Платонова.

Згідно з теорією О. Ковальова, в особистості слід відокремлювати основні компоненти, психічні процеси та стани. Систему основних компонентів складають чотири утворення: спрямованість, здібності, характер, система управління "Я".

Спрямованість -- інтегральна якість, яка визначає вибіркове відношення особистості до дійсності. Вона вміщує потреби, інтереси, установки, ідеали, життєві плани особи. Спрямованість визначається змістом (професійна, суспільна, естетична тощо), широтою, інтенсивністю, стійкістю.

Здібність -- сукупність психологічних властивостей, які відповідають вимогам певної діяльності та забезпечують її успішне виконання. За рівнем розвитку та проявами здібності поділяють на обдарованість, талановитість та геніальність. За видами здібності розрізнюються як загальні та спеціальні, елементарні та складні. Абсолютна більшість професій в правоохоронних органах передбачає наявність у виконавців комплексу складних спеціальних та специфічно розвинених загальних здібностей.

Характер -- своєрідний психічний склад особистості, її кістяк, який виявляється у стилі поведінки та діяльності. Своєрідність характеру багато в чому залежить під темпераменту особистості. Зміст характеру складають моральні, вольові, емоційні риси.

Система управління "Я" -- самосвідомість особистості, яка здійснює саморегуляцію поведінки та діяльності. Цей компонент за змістом близький до образу "Я.

Система психічних процесів як другий узагальнений елемент структури особистості включає в себе пізнавальні процеси -- відчуття, сприймання, пам'ять, мислення та увагу як засоби організації пізнавальної діяльності, а також емоційно-чуттєву та вольову сфери особистості.

Третій узагальнений елемент структури особистості складають психічні стани -- відносно стійкий психічний тонус, який впливає на поведінку та діяльність, своєрідне інтелектуальне, емоційне та вольове тло, на якому реалізується активність особистості. Працівнику правоохоронних органів важливо знати причини виникнення та особливості виявлення таких станів як чекання, апатія, виснаження, агресія тощо. Так, наприклад, стани хвилювання, каяття враховуються як обставини, що пом'якшують відповідальність (ст. 40 КК України). Психічні стани суттєво впливають на якість свідчень потерпілих, свідків тощо.

Найбільш розповсюдженою в юридичній психології є концепція особистості, розроблена К. Платоновим. Структуру її складають чотири основні підструктури: біопсихічні якості, психічні процеси, досвід особистості та спрямованість.

Ці підструктури розрізнюються за ступенем співвідношення соціального і біологічного та видами формування.

Біопсихічні якості -- головним чином, біологічно зумовлені якості, які слабко піддаються цілеспрямованому формуванню та дещо можуть змінюватись під впливом тренування. До них належать статеві, вікові, можливі патологічні особливості, темперамент особистості (тип вищої нервової діяльності).

Психічні процеси -- індивідуальні особливості психічних процесів, які стали властивостями особистості. У них уже більший відсоток не біологічного, а соціального, провідний засіб формування -- вправи. Цей бік особистості містить волю, емоції та почуття, пізнавальні процеси -- відчуття, сприймання, пам'ять, мислення і увагу.

Досвід особистості об'єднує знання, уміння та навички, звички. Усі вони соціальне зумовлені, провідний засіб розвитку -- навчання.

Спрямованість практично цілком зумовлена соціальне, формується та перебудовується під впливом виховання. До неї входять бажання, інтереси, потяги, ідеали, переконання, світогляд особистості.

На основні підструктури накладаються загальні інтегральні особливості -- здібності та характер, які начебто "вбирають" у себе особливості окремих рис та підструктур узагалі.

Запропонований К. Платоновим підхід дає можливість більш предметне разглядати правові і кримінологічні аспекти особистості, поведінки і діяльності. Він може використовуватися працівниками правоохоронних органів у практичній діяльності як схема вивчення особистості (підозрюваного, затриманого, засудженого, підлеглого), що дозволяє визначати оптимальні шляхи та засоби взаємодії з нею для вирішення професійних завдань.

2. Психологічні особливості злочинних груп

Групова злочинна діяльність багатогранна. В кримінальному праві вона вивчається у плані вини і відповідальності осіб, що вчинили злочин у співучасті; кримінологію цікавлять причини групової злочинної діяльності з метою розробки заходів щодо її попередження і профілактики; криміналістику -- можливість використання різних методів розкриття і розслідування групових злочинів. Юридична психологія вивчає процеси утворення злочинних груп, їх різновиди, структуру, психологічну специфіку групової злочинної діяльності. У практичній діяльності працівників правохоронних органів усі зазначені аспекти поєднуються.

Такий інтерес різних галузей науки і практики до злочинних груп не випадковий: він пояснюється, з одного боку, їх суспільною небезпечністю, з іншого -- складністю науково-практичного дослідження. Суспільна небезпечність злочинних груп збільшується внаслідок того, що:

1) учасники груп надають один одному психологічну допомогу і підтримку, тому кожен почуває себе більш впевнено. Це, в свою чергу, полегшує прийняття рішення про вчинення злочину;

2) у групі швидше відбувається передача та засвоєння злочинного досвіду;

3) групі доступні такі способи вчинення злочинів, якими не може скористатися одинак;

4) у групі зростають можливості втаємничення злочину чи його слідів, захисту учасників від правоохоронних органів, надання допомоги заарештованим та членам їх сімей.

Криміногенність злочинної групи слід розглядати як узагальнений та трансформований на соціальному тлі прояв раніше сформованих якостей та властивостей особистості правопорушника, що визначають можливість вчинення злочинів у групі та поступовий розвиток її до більш організованих форм злочинної діяльності.

У кримінальному праві злочинною групою називає умисна участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину у вигляді простої чи складної співучасті (ст. 19 КК України), що спричиняє відповідальність за вчинення злочинів деяких видів простою групою за змовою чи без неї, групою осіб за попередньою змовою і організованою групою, а також злочинною зграєю (бандою). Окрім того, існує відповідальність за різноманітні групові дії, що грубо порушують суспільний порядок, масові заворушення та ін.

Кожна із названих форм групових злочинів та групової злочинної діяльності має не тільки правовий, але й відповідний психологічний зміст. З позицій психології, злочинна група -- це антисуспільне неформальне об'єднання двох або більше осіб для спільного вчинення злочинів, що е єдиним, особливим суб'єктом даного виду людської діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) -- головне, заради чого існує злочинна група.

У цьому визначенні наявні такі кваліфікаційні ознаки:

1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій нормативно, офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;

2) об'єднання учасників відбувається завдяки спільній злочинній діяльності;

3) взаємодія учасників групи певним чином організована (від ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до організованих, де існують функціональні і психологічні взаємозв'язки);

4) група є єдиним особливим суб'єктом злочинної діяльності, тобто кожен учасник надає свій внесок відповідно до розподілу ролей -- з одного боку, до кожного пред'являються певні вимоги -- з іншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні й часткові. Загальними є вимоги здійснювати протизаконні дії, беззастережно дотримуватись звичаїв та норм, що склалися в групі, та внутрігрупової субординації; частковими -- обачливість у поведінці, здібності та досвід вчинення злочинів, наявність певних особистісних властивостей (рішучість, сміливість, відсутність жалю до потерпілих та ін.)

У практичній діяльності працівники правоохоронних органів при аналізі групових злочинів повинні враховувати такі чинники:

1. Причини об'єднання декількох осіб у злочинну групу:

а) неможливість вчинити злочин самому чи складність діяти інакше;

б) спільність сформованих антисуспільних (злочинних) інтересів учасників групи;

в) особисті неформальні зв'язки і стосунки учасників у минулому та їх характер;

г) прийняті у групі загальні норми поведінки, що визначають її орієнтацію на порушення закону та групову злочинну діяльність;

д) можливість впливу осіб, що мають злочинний досвід (раніше засуджених, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, адмінпіднаглядних та ін.), які часто виступають ініціаторами створення злочинних груп.

2. Рівень (ступінь) організованості злочинної групи -- згуртованість, сталість, термін існування, тривалість і характер вчинення злочинів, їх спрямованість.

3. Кількість та склад учасників (неповнолітні, дорослі, змішаний склад і хто переважає, наявність досвідчених злочинців та 'їх роль у групі, ставлення до вживання спиртного чи наркотиків, азартних ігор тощо).

4. Розподіл ролей і становище в групі окремих учасників -- функції при здійсненні конкретних злочинів, ступінь авторитетності, сильні та слабкі сторони, наявність злочинних умінь та навичок.

5. Стосунки в злочинній групі -- рівень дисципліни, яким чином і ким вона підтримується, наявність конфліктів та причини їх виникнення, можливості їх використання для роз'єднання та попередження злочинів.

Злочинні групи найчастіше формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування, що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Неформальна група функціонує лише при умові позитивного ставлення учасників один до одного, інакше спілкування стає безпредметним і втрачає сенс. Це стосується і даного виду злочинних груп: участь у них зумовлюється попередньою деформацією соціальних властивостей особистості, а групова злочинна діяльність стає її результатом. Але елементи звичайного неформального спілкування зберігаються ще досить тривалий час, поступово змінюючись на сугубо "ділові", злочинні. Єдність (цілісність) групи при цьому забезпечується такими чинниками, як внутрішня ізоляція та страх викриття, протиставлення суспільству і зростання ймовірності покарання, кругова порука і острах розправи при розриві зв'язків з групою.

Злочинна група може також спеціально створюватись

особами, що мають злочинний досвід. Довірчі стосунки у таких групах базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку має місце прояв антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності учасників групи.

Існують певні закономірності формування і розвитку злочинних груп. Вони полягають у наступному:

1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються, втягуються в групу, оскільки рішення про свою участь, в кінцевому рахунку, приймається свідомо і самостійно.

Аналіз мотивів об'єднання у злочинні групи свідчить, що свідомість кожного учасника формується під впливом сукупності чинників макросередовища (соціально-економічних, політичних, соціокультурних та ін.) та мікросередовища (найближчого оточення). Неможливість прилучення до соціально схвалюваних цінностей суспільства, нездатність їх засвоєння, а звідсіля -- досягти самоствердження і актуалізації особистості, призводить до спілкування з таким соціальним оточенням, де рівень домагань реалізується за рахунок соціальне засуджуваної поведінки. Згуртуванню злочинної групи сприяє також однакова антисуспільна спрямованість поглядів учасників, яка формується у результаті групового впливу завдяки переконанню, навіюванню, наслідуванню (переконуючий вплив -- розповіді про злочинну діяльність, вимоги дотримуватись правил і традицій; навіювання -- приклад поведінки досвідчених злочинців, демонстрація "цінностей" злочинного способу життя, формування почуття впевненості в своїх силах та підтримці з боку групи; наслідування -- переймання загальногрупового настрою, наявного емоційного фону);

2) розвиток групи від простого об'єднання двох чи більше осіб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою та ін. При тривалому успішному функціонуванні тенденція посилення організованості та набуття соціально небезпечних форм стає невідворотною: лише у окремих випадках розвиток групи може призупинитись чи зупинитись зовсім (наприклад, при зміні умов функціонування, арешті лідера, незамінних втратах учасників). Слід відзначити, що ймовірність саморозпуску злочинної групи дуже низька. Це може трапитись, зокрема, у зв'язку з випадковими обставинами (наприклад, зміна місця проживання активних учасників, прийняття деякими учасниками рішення про припинення злочинної діяльності), але розрив з групою завжди утруднюється негативним ставленням інших учасників, острахом помсти, розправи та ін.;

3) удосконалення як функціональної, так і психологічної структури: склад учасників стабілізується, чітко розподіляються ролі і функції, визначаються злочинні плани, об'єкти злочинних домагань. Сталій групі притаманне відособлення та жорстка внутрішня організація, завершується процес інтеграції, встановлюється система взаємних зобов'язань, ролі стандартизуються та знеособлюються. На певному етапі розвитку у внутрішній структурі групи з'являється лідер, що знаходиться зверху ієрархії "керівництво -- підлеглість". У ситуативних групах організатор і лідер збігаються в одній особі, а в групах, які діють протягом тривалого часу, лідер -- емоційний центр, що виділяється своїми особистісними якостями. Нижче в груповій структурі знаходяться відповідальні виконавці -- керівники при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності. Підлегле становище у групі обіймають виконавці, які спеціалізуються на окремих діях та операціях. Окрім того, у більшості злочинних груп є так звані "опозиціонери" -- претендуючі на роль організатора за своїми особистісними якостями та рівнем домагань або ж такі, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити керівника, генеруючи конкуруючі думки та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп і т. ін. Незважаючи на це, при вчиненні злочинів "опозиціонери" демонструють конформізм та повну групову ідентифікацію;

4) тенденція до поступової заміни емоційних стосунків між учасниками на ділові, функціональні, що базуються на спільній злочинній діяльності; значення особистих стосунків поступово зменшується, а інколи -- повністю відсутнє. Це забезпечує упорядкування функціональних зв'язків, зумовлює консолідацію групи та узгодженість дій її членів;

5) розвиток групи часто супроводжується розширенням сфер впливу (регіональності), територіальним розповсюдженням злочинної діяльності, суперництвом із іншими групами;

6) значимою ознакою злочинної групи (і умовою її виникнення) є вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища. Це проявляється меншою чи більшою мірою, але чим небезпечніша групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відособлення та ізоляції. Кількість учасників оптимізується (мінімізується) до обсягу, необхідного для вчинення злочинів. Так, за статистичними даними корисливі групи складаються із двох-трьох осіб, корисливо-насильницькі -- більш численні, що зумовлюється необхідністю застосування психічного і фізичного насильства для подолання опору потенційного потерпілого. Відособленість диктується також необхідністю конспірації (маскування) злочинної діяльності, у зв'язку із чим визначаються певні перестороги для включення у групу нових учасників (перевірка надійності, у тому числі -- "на ділі", слідкування, інші контррозвідувальні заходи). Групи, передусім організовані, визначають власні, внутрішньогрупові норми поведінки, що передбачають жорсткі санкції і підсилюють ізоляцію та відособленість учасників від суспільства. Це не означає, що інтенсивність контактів між учасниками автоматично знижується, безпосередні виконавці підтримують досить тісні стосунки, бо для них важлива "надійність" напарників, подільників. Але організована злочинна діяльність може бути й такою, коли особисті контакти виключені повністю, керівник не знайомий із виконавцями, а останні, вчиняючи певні дії, не усвідомлюють наявності злочинної "піраміди" і загального обсягу завданої шкоди. Вони лише знають, що не одинокі, що "верхи" забезпечують збереження групи та їх захист у разі небезпеки.

Відособленість та замкнутість групи осіб від соціального оточення може бути для працівників правоохоронних органів певним орієнтиром на наявність у її учасників антисуспільної спрямованості. Група може також стати об'єктом уваги внаслідок таких обставин, як невживання спиртних напоїв, заняття силовими видами спорту, інших видів нетрадиційної для даного віку поведінки, що може свідчити про прагнення підтримувати необхідну для злочинної діяльності "форму". Але частіше учасники зловживають спиртним та наркотиками, ведуть розбещений спосіб життя тощо, тобто прагнення до відособленості у період підготовки до злочину та його вчинення змінюється на бажання "розслабитися", продемонструвати оточуючим своє благополуччя, яке призводить до нехтування правилами конспірації.

Зазначена специфіка формування і розвитку злочинних груп може бути використана працівниками правоохоронних органів для їх роз'єднання чи переорієнтації. Це може бути досягнене як шляхом впливу на лідера, так і на групу в цілому: дискредитація та зміщення лідера, вилучення лідера, посилення наявного чи моделювання нового конфлікту. Окрім того, для впливу на групу у цілому використовуються:

1) розкладення групи -- позбавлення її можливості злочинної активності (дискредитація існуючих традицій та норм поведінки, створення обстановки невпевненості у досягненні злочинного результат), актуалізація почуття ризику викриття та недовіри один до одного і особливо -- до лідера, загострення протиріч і напруженості у стосунках та ін.);

2) формування прагнення до відмови від злочинного способу життя, добровільної відмови від вчинення злочинів та явки з повинною, розкаяння окремих учасників і групи в цілому;

3) переорієнтація діяльності групи на соціально-корисні цілі, формування нових традицій, норм та цінностей, що не суперечать закону.

Зазначені заходи мають здійснюватись комплексно і супроводжуватись індивідуальною профілактичною роботою з учасниками, оскільки само по собі роз'єднання групи не може бути абсолютним і не виключає можливості контактів між ними, впливу один на одного, а процес роз'єднання у часі звичайно не збігається з виправленням та перевихованням окремих осіб.

Задача

Оскільки підозрювальний на свій вік досить стежить за своїм зовнішнім виглядом, та постійно перевозить засоби гігієни одні і тіж, (щоб підтвердити ніби-то він їх возить для підтримання зовнішнього вигляду), але для електробритви не обов'язково возити крем для бриття, і постійно возити лак для волосся в аерозольній упаковці, (де можуть перевозитись наркотичні засоби), не обов'язково возити оскільки волосся в нього рідке і він зовсім не потрібний.

Використана література

1. Быков В. Ф. Криминалистическая характеристика преступных групп. -- Ташкент, 1986.

2. Васильєв В. Л. Юридическая психология. -- С.-Пб., 1997.

3. Еникеев М. Й. Основы общей й юридической психологии. -- М., 1996.

4. Пирожков В. Криминальная психология: Кн. І, II. -- М., 1998.

5. Пирожков В. Ф. Законы преступного мира молодежи (криминальная субкультура). -- Тверь, 1994.

6. Самонов А П. Психология преступных групп. -- Пермь, 1991 р.

7. Хохряков Г. Мафия в СССР: вымыслы, домыслы, факты. -- М., 1989-

Размещено на Allbest.ru