Під час експерименту в одну з трьох скриньок на очах у тварини клали їжу: спочатку в першу скриньку, потім - у другу, далі - в третю і щоразу тварина знаходила її. Після цього їжу вже непомітно для тварини перекладали в наступні скриньки. З'ясувалось, що вона завжди біжить або до скриньки, в яку на її очах клали їжу, або ж до тієї, де вона лежала раніше. На якому б щаблі еволюції не перебувала тварина, вона ніколи не побіжить до наступної скриньки. Це завдання під силу лише людині. Результати цього експерименту красномовно засвідчують межу розвитку психіки тварин. Тварина не здатна відображати ситуацію безвідносно до своїх потреб, вона не може вийти за межі поля сприймання. Це прерогатива специфічно людської стадії філогенезу психіки - свідомості.

Перехід від тварини до людини сучасної фізичної і психічної організації тривав півтора-два мільйони років [8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16]. Порівняно з цим сучасна культура - наша цивілізація - існує незначний проміжок часу.

Є цікава ілюстрація процесу становлення людини, зроблена за аналогією до надмарафонського бігу на 60 км. Перші 58 км шляху пробігла одягнена в шкуру тварини людина-кочовик. Лише за 2 км до фінішу з'явились ознаки осілості: люди почали займатися сільським господарством і приручати тварин. За 200 м до фінішу зустрічаються римські дороги, поселення й укріплення. За 100 м - багаття інквізиції, що палають на міських майданах. За 50 м до кінця дистанції народився Леонардо да Вінчі, Навіть за 10 м до фінішу шлях освічували скіпа й масляні ліхтарі, і лише останні п'ять метрів людина пробігла дорогою, залитою електричним сяйвом, під гуркіт автомобілів, літаків та ракет. Фінішну лінію вона перетнула, сподіваючись, що не стане жертвою ядерної катастрофи (Ейхель-берг). І це за умови, що за останні 20-30 тисячоліть людина зовні майже не змінилася. За обсягом її мозок майже не відрізняється від мозку кроманьйонця, хоча його склепіння трохи вище й рівніше, а розмір лобових часток збільшений [13]. Кінь же за цей час змінив три пальці на копито. Важливо, що й мозок нинішніх представників відсталих племен за обсягом і будовою не відрізняється від мозку сучасної людини [14].

первісна свідомість психіка стадія

Згідно з еволюційним вченням, поява людини могла бути спричинена радикальною зміною умов проживання передлюдей - істот, анатомічно схожих на людину, яка змусила їх перейти до якісно нових взаємин з навколишнім світом. Проте деякі вчені стверджують, що в часи появи передлюдини скільки-небудь істотних змін в кліматі не було. Швидше, цей процес був зумовлений конкуренцією між різними формами деревних антропоїдів, яка спонукала одну з них спуститися в пошуках їжі на землю [15].

За сучасними даними, перехідною формою від тварини до людини був австралопітек - прямохідна всеїдна істота, яка жила на півдні Африки угрупованнями від трьох з половиною до двох з половиною мільйонів років тому. На відміну від тварин, він міг надавати предметам природи, переважно камінню та кісткам, форми, придатної для використання їх як примітивних знарядь. Цю лінію розвитку продовжила ціла гілка істот, серед яких особливе місце посідає неандерталець (від назви долини Neandertal у Німеччині). Цей тип первісної людини змінив пітекантропа. Він жив близько 100 тисяч років тому в умовах польодовикових тундр півдня Європи. Неандертальці заселяли печери, полювали, використовували вогонь, мали розвинену систему комунікацій і складний тип взаємин в угрупованнях. Згодом, близько 40 тисяч років тому, неандертальців витіснила людина майже сучасної зовнішньої організації - кроманьйонець (від назви грота Cro-Mangon у Франції).

Із появою неандертальців розпочався антропогенез - тривалий історичний процес переходу від первісної (доісторичної) людини до людини сучасної - суб'єкта суспільно-історичної діяльності. Відтоді безпосередні стосунки живої істоти з природою дедалі більше поступаються опосередкованим, таким, що здійснюються за допомогою знарядь - засобів впливу на природу. Виготовлення, вдосконалення, збереження і передача цих знарядь наступним поколінням означає появу специфічно людської діяльності - праці. В процесі праці об'єкти природи за допомогою цих знарядь перетворюються на предмети, що задовольнять потреби людини. Праця змінює первісну людину, вона переходить до прямоходіння, вдосконалюється її робочий орган - рука, ускладнюється мозок [17]. Так, об'єм головного мозку у неандертальця порівняно з австралопітеком збільшується у два з половиною рази. Праця поступово набирає вигляду саморушного процесу: нові продукти праці породжують нові потреби, а ті, в свою чергу, - нові види діяльності. Праця стає способом життя, причому якщо спочатку людина працює, щоб жити, то потім живе, щоб працювати [18].

На першому етапі праця неандертальця була переважно привласнювальною, а не виробничою. Це полювання, рибальство, збирання їжі, її приготування, для чого застосовувалося близько 60 знарядь, що дістали назву мустьєрських (від печери Le Moustier у Франції). Серед них переважали гострі наконечники, оброблені з трьох країв (використовувалися при виготовленні списів і стріл); скребла однобічної обробки з потовщеним робочим ребром (могли бути засобом вичинення шкур); ножі - сколоті частини каменя з гострим лезом і тупою (оббитою) задньою частиною (на неї можна було натискати рукою, наприклад, під час білування туш); зазубрені палиці з пилкоподібним краєм (придатні для обробки дерева); знаряддя з виїмкою (очевидно, для шліфування палиць - списів). Поступово гострий край все тоншає, набуває геометрично правильної форми; вдосконалюється й та частина знаряддя, за яку тримаються рукою [10; 12]. Цікаво, що де б не було знайдено ці знаряддя: в Європі, Азії чи Африці - вони скрізь однакові.

Проте процес виготовлення і вдосконалення знарядь сам по собі ще не є відмітною ознакою - критерієм людини [19]. Істотнішу роль у становленні людини відіграє виокремлення кола осіб, які спеціально займаються виготовленням знарядь. Так виникає розподіл праці, за якого її учасники виконують різні, хоча й взаємопов'язані функції. При цьому сама праця набуває вигляду спільної, виконуваної принаймні вдвох, діяльності. Є припущення, що при розподілі праці від самого початку враховували статеву приналежність первісної людини: чоловіки полювали, застосовуючи для цього гострі наконечники, а жінки підтримували вогонь та обробляли туші за допомогою скребел [8]. За іншою теорією, розподіл праці бере початок в домінуванні як принципі організації первісної спільності [15].

Потреба полювання на тварин, які переважали первісну людину в силі і спритності, зумовлює перехід до складнішої форми розподілу праці - облавного полювання. Тепер одна група людей вистежує, лякає й заганяє і нарину, а інша очікує її там, де вона має пройти. Розподіл праці тут є свідченням радикального ускладнення будови діяльності. Якщо вершиною розвитку діяльності в тваринному світі стало виокремлення в її складі окремих операцій, то в діяльності людини з'являється дія - сукупність операцій, спрямованих на створюваний предмет [4]. Дією буде і сполохування дичини, і виготовлення знаряддя.

На відміну від операцій, які завжди біологічно доцільні (спрямовуються і спонукаються одним і тим самим предметом), дії прямого біологічного значення не мають. Навпаки, вони часто біологічно безглузді, бо, наприклад, замість того, щоб ловити дичину, людина відганяє її від себе. Отже, дія, на відміну від операції, позбавлена біологічного смислу, адже ні сполохування дичини, ні виготовлення знаряддя самі по собі не пов'язані із задоволенням біологічних - таких, що безпосередньо підтримують життя, - потреб первісної людини. Свого смислу ці дії набувають лише після того, як тварину буде забито і людина, що їх виконувала, отримає свою частку здобичі й задовольнить якусь свою потребу. Отже, продукти елементарних форм праці починають опосередковано пов'язуватися з потребами первісної людини - через дії інших людей, точніше їхню спільну діяльність. Завдяки цьому дія втрачає біологічний смисл, натомість набуваючи смислу соціального. Наявність такого смислу забезпечує здійснення діяльності за умови розбіжності того, на що вона спрямована (дичина, камінь), і того, що її реально спонукає (корисні властивості здобичі). Така розбіжність є характерною рисою дії і може розглядатись як критерій людини, бо у тварин функції спонукання і спрямування діяльності злиті.

Із ускладненням взаємин первісної людини з навколишнім світом дії посідають у діяльності дедалі більше місце. У такий спосіб антропогенез переходить в історіогенез - розвиток людини як суспільної істоти. Цей шлях знаменується появою якісно вищого рівня психічного відображення. З виділенням у будові діяльності дії психіка набуває вигляду первісної свідомості - образу довколишнього в його стійких, незалежних від біологічних потреб первісної людини, властивостях.

Дія об'єктивно потребує від людини передбачення її результату й відображення його зв'язку з майбутнім продуктом спільної діяльності. Зрозуміло, що для цього потрібен спеціальний засіб, який би виконував функцію, подібну знаряддю [20]. Він має опосередковувати її" стосунки з довколишнім і давати можливість виходу за межі ситуації, в якій вона перебуває. Такий засіб виробляється протягом тривалого вдосконалення комунікації, в результаті якого з'являється мовлення. Спершу це знаки - жестові й голосові сигнали певних явищ, необхідні для координації спільних зусиль. Згодом вони трансформуються в систему мовних значень - слів, що несуть у собі досвід спільної діяльності.

Є гіпотеза, за якою звукове мовлення первісних людей спочатку адресувалося не від людини до людини, а від людини до тварин [13]. Цікаво, що дитина, як і тварина, відтворює звуки, використовуючи струмінь вдихуваного повітря, тоді як у мовленні дорослого домінують звуки, утворювані струменем видихуваного повітря. Однак фізіологічні механізми продукування звуків у людини і тварин принципово різні. Навіть в антропоїдів м'язові волокна гортані відділені від голосових зв'язок (чим і пояснюються марні спроби навчити мавпу вимовляти хоча б окремі слова). Вони поєднуються лише в людини. Загалом же цей процес забезпечується змінами в скроневій частині кори лівої півкулі головного мозку. Можливо, ці зміни пов'язані з домінуванням правої руки в процесі праці (мозкове представництво правої руки розташоване в лівій півкулі). Під час антропогенезу вони поглиблюються, успадковуються й тому, напевно, в основу мовлення дитини все ж таки покладені вроджені структури.

Значення разом із соціальним смислом є складниками первісної свідомості. Вони забезпечують відносну незалежність образу від біологічних потреб первісної людини та випереджуюче відображення результатів спільної діяльності. Зміст значень постійно збагачується, охоплюючи об'єкти, безпосередньо не пов'язані з процесом праці. Вони позначають різні прояви людського життя, а згодом стають повноцінним засобом спілкування - багатопланового процесу встановлення і розвитку контактів між людьми. Відповідно розширюється коло усвідомлюваного: воно включає в себе явища природи, дії інших людей, стосунки між ними, стани людини. Мовні значення є водночас засобом спілкування й усвідомлення людиною навколишнього світу.

Спільна діяльність закладає підвалини первісного суспільства - першої в історії людства організації взаємин між людьми, з притаманною йому своєрідною культурою. Особливості цієї культури є ключем до розуміння характерних рис первісної свідомості. Підставу для цього дають її пам'ятки та прояви в спільностях, ізольованих від сучасної цивілізації [22; 23; 24].

Про наявність такої культури свідчать уже поховання неандертальців. Так, в одній з печер було знайдено останки людини, на грудях якої лежала нога бізона, а навкруги було розкладено кременеві знаряддя, велика кількість потрощених кісток тварин, їх черепи. Поховальна яма мала досить чітку форму, позначену камінням, а тіло померлого, як і в багатьох інших випадках, мало позу сплячої людини і було зорієнтовано суворо по лінії схід-захід [8]. На місці стоянок неандертальців знаходять також скульптури з каміння, фігурки тварин і людей з глини та кісток, кістяне намисто, багатоколірний живопис на стінах печер [10; 12]. Ці знахідки дають підставу для припущення, що важливим елементом первісної культури були - символічні дії, які відтворювали певне уявлення людини про дійсність. Очевидно, ритуали, що ними супроводжувалися поховання, пов'язували померлого із силою, приписуваною тваринам, природі взагалі.

Під час ритуалу первісна людина виконувала дію, шляхом якої прагнула встановити зв'язок між собою і природою або, точніше, відновити порушені стосунки з нею. Тому об'єктом психічного відображення в цьому випадку є зв'язок людини з природою. Це означає, що в первісному образі його носій - людина і природа злиті. Порушення такого зв'язку, спричинені силами природи, спонукають людину до дій, покликаних його відновити. Новим етапом їх ускладнення є магії. З часом магія стає способом первісного життя: "У примітивному суспільстві навряд чи знайдеться хоча б одна людина, яка б на дозвіллі не займалася магією" [24, 25]. Пізніше з'являються чаклуни - члени первісних спільностей, котрі спеціалізуються на магії. Магічні дії дуже різноманітні. Наприклад, щоб викликати бажану погоду, чаклуни здійснювали дії, що імітували грім, блискавку, розбризкували воду. Існує безліч магій, причому в різних народів вони часто мають схожі форми [23; 24].

Ритуали, магії, їх ускладнення аж до виокремлення в самостійний вид діяльності є підставою Для виділення першої - магічної стадії первісної свідомості як відображення єдності людини і природи. їй притаманні фаталізм, фетишизм, анімізм, ідея метемпсихозу.

Очевидно, магічні дії грунтуються на колективних уявленнях - характерній для первісної спільності формі відображення дійсності. Уявлення про фетиші, душу та її властивості вироблені, звичайно, спільними зусиллями у процесі спільної діяльності. Ця обставина характеризує первісну свідомість як суто соціальне явище.

У подальшому на грунті колективних уявлень з'являються міфи, в яких людина передає свої знання про дійсність. Процес створення міфів - міфологія - мав тривалу Історію і досяг свого розквіту у Давній Греції, Давній Індії, державі інків. Він починається з переказів про сили природи - "природних міфів" [23]. При цьому робляться намагання відшукати способи протидії цим силам. Так, ацтеки, описуючи шлях тіні померлого до підземного царства мертвих, вважають небезпечною для неї зустріч із сонцем чи ніччю (за їх уявленнями, сонце там світить тоді, коли на землю лягає ніч). Тому вони клали біля небіжчика певний предмет, за допомогою якого він "зможе пройти між ними".

Природні міфи можна вважати ознакою появи міфологічної стадії первісної свідомості. Тут посередником між людиною і природою виступає вже не дія, а образ. Як наслідок порушується єдність відношення "людина - природа": тепер самостійним об'єктом свідомості є його другий компонент. Природа видається людині всевладною силою, якій вона мусить скорятися, і вона шукає засобів, які боронили б її від неї. Таким засобом є міф. Через нього вона прагне пояснити свої стосунки з природою й знайти способи їх - налагодження. Згодом міфологічна свідомість охоплює дедалі нові аспекти життя, все виразніше характеризуючи особливості первісної свідомості.

Психологію давніх українців, наприклад, характеризує легенда, яка пояснює зв'язок людини з місяцем: вважають, що людина, народжена під час нового місяця, все життя зберігатиме моложавість і свіжість обличчя, грайливість і веселість; народжена "на спаді" наслідує похмуре обличчя і буркотливу вдачу [26]. У своїх легендах слов'янські племена найчастіше і пов'язували душу з вогнем. Як іскра небесного вогню, душа надає очам блиску, крові - жару, всьому тілу - внутрішнього тепла.

"Природні" міфи поступаються "релігійним" - віруванням первісної людини в надприродні сили - духів і богів, до яких вона звертається з проханнями та заклинаннями. Відповідно колективні уявлення набувають вигляду релігійних вірувань у надприродні сили, що визначають людське життя. Ймовірно, що першим шаром таких вірувань був тотемізм. Якщо тотемною твариною якогось племені є - змія, то перед нею схиляються, їй приносять дарунки, в неї просять допомоги. Тотемізм породжує табу як заборону шкодити тотемній тварині. Однак табу - це водночас і звуження дії магії, звільнення поведінки від невизначеності, безладності зв'язків між подіями у природі і спільності [27]. Є багато видів табу, але всі вони є аналогом соціальних норм: регулюють взаємини між людьми. Так, на островах Тонга (Полінезія) побутує вірування, за яким людина, що доторкнулася до верховного вождя або до його речей, а потім до своєї їжі, помре. Запобігти нещастю можна, торкнувшися до підошви вождя внутрішньою і зовнішньою сторонами обох рук, а потім ополоснути їх водою [24]. Це ж засвідчують і так звані виробничі табу: вони забезпечують рівний доступ всіх членів спільності до здобичі [15]. У цьому зв'язку видається слушною думка, що недотримання табу має своїм наслідком почуття провини [28].

Другим нашаруванням релігійних вірувань був анімізм. Будь-яке примітивне плем'я мало певну систему уявлену про душу та її властивості, надприродні сили, що чинять людям добро або зло й спонукають їх до жертвоприношення [23]. Так, тасманійці й австралійці пояснювали хвороби і смерть дією злих духів, які підкрадаються до своєї жертви ззаду і б'ють її палицею по потилиці. Караїби на могилі вождя приносили в жертву невільників, а гвінейські негри під час похорону знатної людини вбивали його дружин, клали в труну кращий одяг і коштовності. Помітним етапом розвитку релігійних вірувань стало ідолопоклонство, яке, напевно, зародилося з фетишизму. Первісна людина дивилася на ідола, функцію якого спочатку найчастіше виконував камінь певної форми, як на вмістилище всесильного духу. Згодом ідолами стають статуї і вони все більше нагадують фігури людей. Давні українці, наприклад, поклонялися фігурам з дерева, кожна з яких уособлювала якусь природну або надприродну стихію.

Тотемізм, анімізм, ідолопоклонство - ознаки релігійної стадії первісної свідомості. Віруваннями та поклонінням первісна людина віддає шану надприродній силі, перед якою відчуває безпорадність. Природа наділяється надзвичайними властивостями, які знецінюють життя. Вона протистоїть людині, тому, щоб задобрити її, треба принести жертву. Відношення "людина - природа" береться тут у повному обсязі, а не частково, як це мало місце на попередніх стадіях. Це передумова кроку в напрямку до виокремлення людини як самостійного об'єкта свідомості. Проте його буде зроблено вже на наступних етапах історичного розвитку.

Висновки