Самотність особистості. Динаміка переживання

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Самотність особистості. Динаміка переживання"

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження самотності

1.1 Філософське осмислення феномена самотності

1.2 Соціально-психологічний аспект самотності

1.3 Типи переживання самотності

Розділ 2. Вікові особливості самотності

2.1 Основні проблеми дитячої самотності

2.2 Особливості самотності в юнацькому віці

2.3 Самотність в зрілому віці

самотність соціальний психологічний ізоляція

Вступ

Самотність -- одна з віковічних проблем людства. В сучасному суспільстві вона стала настільки поширеним явищем, що цілком справедливо вважається однією з глобальних проблем сьогодення. Набуваючи кризового характеру, самотність відображає важкий розлад особистості, панування дисгармонії, страждання, кризу "Я".

Самотність належить до тих понять, реальний життєвий зміст яких видається ясно зрозумілим навіть буденній свідомості. Тим часом подібна ясність обманлива, бо приховує досить складний і суперечливий зміст, який потребує нагального розкриття, оскільки кризова самотність -- це головна проблема при вирішенні загальних завдань психологічного благополуччя особистості та її соціального здоров'я.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: "Самотність особистості. Динаміка переживання".

Об'єкт дослідження - психологія особистості.

Предмет дослідження - самотність особистості.

Мета дослідження - розглянути філософський та соціально-психологічний аспекти самотності, а також вікові особливості самотності.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути філософське осмислення феномена самотності;

2) дослідити соціально-психологічний аспект самотності;

3) проаналізувати співвідношення понять "самотність" та "усамітнення";

4) розглянути типи переживання самотності;

5) дослідити вікові особливості самотності;

6) проаналізувати спілкування як засіб уникнення самотності.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, троьх розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 35 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження самотності

1.1 Філософське осмислення феномена самотності

Теоретичне і художнє осмислення самотності має дуже давні традиції. Підтвердження того, що самотність гостро сприймається як трагедія, знаходимо ще в Біблії: "Буває самотній, і не має нікого він іншого, сина чи брата у нього нема, та немає кінця всьому зусиллю його, і не насититься око багатством його, і він повість: "Та для кого дбаю і позбавляю добра свою душу?"

Однією ж з перших наук, що звернула увагу на феномен самотності, була філософія. Проблема самотності людського "Я" в історії філософії дістала назву проблеми інтерсуб'єктивності, тобто можливості чи неможливості теоретико-пізнавального спілкування індивідів з іншими суб'єктами, визнання їх існування загалом.

В європейській філософії Нового часу намітилися два різновиди трактування даного феномену, які в усій повноті проявилися у пізнішій культурі та філософії.

По-перше, це філософська концепція американських трансценденталістів XIX ст., які фактично першими в історії європейської думки стали проводити ясне розрізнення самотності як продукту "повного відчаю" міського життя та "самоти", яка необхідна творчій особистості для зосередження на її внутрішніх духовних потенціях, для соціального та творчого змужніння.

По-друге, це концепція самотності датського теолога і філософа С. К'єркегора. В його розумінні самотність -- це замкнений світ внутрішньої самосвідомості, світ, який принципово ніхто не в змозі розімкнути, крім Бога. "Духовна людина" К'єркегора не має необхідності усамітнюватися, оскільки з самого початку вона у суспільстві як "стороння". Ця друга традиція перейшла в європейський екзистенціалізм.

Найяскравішою демонстрацією екзистенціального осмислення проблеми самотності є творчість видатного французького філософа та письменника Ж.-П. Сартра. Саме Сартру належить ключове для розуміння екзистенціалізму висловлювання: "Людина не є те, що вона є; людина є те, що вона не є". Вислів стверджує загальну і фундаментальну незадоволеність людини світом, розлад із самою собою. Коли людина вступає у взаємовідношення зі світом, з іншими людьми, вона неминуче стикається з холодною об'єктивністю, яка втручається у внутрішній світ особистості, перетворюючи, таким чином, все "зовнішнє" у "ворога" суб'єктивності. А це, в свою чергу, призводить до змертвіння, відчуження та самотності останньої. Отже, основою індивідуального буття є внутрішня ізольованість людини; відчуження перетворюється в універсальний модус "буття -- у світі". Оскільки взаємовідношення "мене" та "іншого" постійно конфліктні, не може бути й мови про будь-яку спільність індивідів. Людина завжди буде прагнути зруйнувати її, зберігаючи самотність свого "Я".

Реальним відшкодуванням самотності, на думку французького письменника А. Камю, є віра в абсурд. Безвір'я у спільність людей трансформується в утвердження екзистенціальної свободи, яка досягається лише в рідкісні миттєвості прориву крізь абсурдність буття і входження у світ "екзистенції*. Камю бачить це входження як прорив суб'єктивного відчаю, що приводить людину до межі самогубства або штовхає особистість за цю межу.

Ворожою є оточуюча дійсність по відношенню до особистості і на думку німецьких екзистенціалістів.

М. Хайдеггер розглядає самотність як похідний модус "спільного буття", тобто людина може бути самотньою, оскільки вона за своєю суттю є суспільною людиною. Через обжитий світ, що оточує людину, до неї приходить весь зміст світових просторів, зміст світу історії, світу звершень. Але це відбувається за умови, що світ, в якому живе людина, несе на собі хоча б відблиск буттєвого ладу, якщо людина живе у своєму світі, якщо вона не втратила свого місця у ньому. На жаль, повсякденне існування в умовах тоталітарної держави, технічного виробництва, техніцистсько-планомірного мислення нівелюють особистість. "Земля і атмосфера Землі перетворюються на сировину. Людина робиться людським матеріалом, який у необхідний момент пускається в хід заради досягнення заздалегідь поставлених цілей" [2, с. 40]. Людина втрачає себе, своє "Я", свою самість. Вона стає однаковою з іншими людьми і водночас чужою з ними. Втративши себе, свій світ, своє місце в ньому, спільність з іншими людьми, людина не визнає своєю оточуючу її дійсність -- природу, місцевість, ландшафт. А ставлячись до оточуючого як до чужого та ворожого, неприкаяна людина, навіть всупереч власній волі, вносить розруху у природу, отруює, засмічує повітря, воду, землю. Все це непоправно поширюється і посилюється з роками та поколіннями. І основний сенс людського життя, таким чином, -- це прямування до смерті.

Поняття "екзистенція", згідно з К. Ясперсом, означає нерозривну єдність людини (суб'єкта) і світу (об'єкта). Але, як і Хайдеггер, Ясперс вважає, що соціальне завжди впливає негативно, зрівнюючи людину. Людина не може стати собою, тобто проявити себе як особистість. Отож, щоб відчути себе "особистістю", людина повинна розірвати свої соціальні зв'язки і стосунки, тобто стати самотньою. Таким чином, самотність, заглиблення в себе -- єдиний спосіб врятування особистості.

Саме перед людиною, яка долає свою самотність, розкривається у всій глибині питання про сутність людини. Тому Мартін Бубер вважає, що людина всупереч всьому рятує напруженість своєї самоти. Однак тривала самотність загрожує відчаєм. Подолати самотність особистість намагається в колективі. Але тут вона не долається, а лише заглушається. Бубер доходить висновку: "Ані самотність, ані спільність самі по собі не є основоположними фактами людської екзистенції. Те і друге... лише могутні абстракції. ... Однак основоположним фактом людської екзистенції є стан "людина з людиною" [З, с 93--94]. Отже, лише тоді, коли самотня людина осягне, зрозуміє іншу в усій її "інаковості", вона проривається до цієї іншої людини, і в цій "зустрічі" прориває свою власну самотність. Таким чином, М. Бубер переконаний, що у перспективі людина в єдності з іншою людиною має подолати свою самотність.

Такої самої думки дотримується і російський філософ-ідеаліст В. С. Соловйов, який назвав своє вчення філософією "всеєдності". "Єдність наша з усіма іншими є для нас примарна, несуттєва, за справжню ж дійсність ми приймаємо тут своє окреме, особливе Я: ми замкнені в собі, непроникні для іншого, а тому і інше, в свою чергу, непроникне для нас...цих інших -- і це є корінним злом нашої природи" [4, с 3--4].

Головним життєвим завданням людини, за Соловйовим, є моральне вдосконалення. А реалізуватись воно може лише за умови солідарності з іншими людьми. Однак, застерігає В. Соловйов, суспільство обов'язково має сповідувати принцип людської гідності, безумовного значення кожної особистості, інакше суспільство жодних прав на одиничну людину не має.

Протест проти самотності став стрижневою темою багатьох гуманістичних вчень, що виникли на Заході в XX ст. Одним з найяскравіших глашатаїв "антисамотності" став філософ і соціальний психолог Еріх Фромм. Він підкреслював, що сама натура людини не може погоджуватися з ізоляцією та самотністю. Фромм перелічив і проаналізував соціальні потреби, що формують негативне ставлення особистості до самотності, а також описав наслідки переживання цього почуття. Філософія Фромма стала у рамках сучасного західного гуманізму одним з найяскравіших маніфестів тих, хто прагнув створити альтернативу деградації особистості.

Тема самотності нескінченна у сучасній філософській літературі: різні погляди, різні філософські орієнтації. Однак наблизитися до глибшого аналізу та осмислення цього феномена сприяє розгляд його в межах різних наук.

1.2 Соціально-психологічний аспект самотності

На жаль, у вітчизняній психології -- як соціальній, так і в психології особистості феномен самотності практично не розглядається, за винятком психіатрії, де самотність аналізується як причина, наслідок або різновид кризових станів. Тільки в демографії самотність фіксувалась через статистику -- низку цифр по тим або іншим показникам. Так, виявилося, що люди, які перебувають у шлюбі, живуть вдвічі довше, ніж одинокі, рівно як і вдові й розлучені. Одружені чоловіки вмирають раніше, ніж одинокі, а вдови -- раніш одружених. Такі дані статистики дають підставу зробити висновок про самотність як факт соціальної дійсності і про її вплив на тривалість життя. Але й у демографії ця проблема грунтовно не аналізувалася.

У західній літературі, зокрема у працях американських соціологів і психологів, феномен самотності вивчається досить поглиблено. Вітчизняна література, як вже зазначалось, не багата на такого роду дослідження. Але останнім часом інтерес до цієї проблеми посилився [5].

Розглянемо причини самотності, які фіксують психологи. Це, по-перше, емоційна ізоляція -- свобода від прихильностей; по-друге -- соціальна ізоляція -- відчуженість, нудьга, відсутність близьких друзів ("біла ворона"). Ці два види необов'язково виключають одне одного, а часто і взаємодоповнюють. Емоційна ізоляція внутрішня, і вона тяжче долається особистістю. Самотність соціальна -- це радше самотність зовнішня -- особистості бракує спілкування, визнання, утвердження, але це не дефіцит розуміння, довіри і близькості -- як в разі емоційної ізоляції.

Фактори, що сприяють виникненню самотності особистості, такі:

1. Свобода від прихильностей.

2. Відчуження, нерозуміння з боку інших людей.

3. Самотність, відокремленість, необхідність жити одному (скорбота, розлучення тощо).

4. Змушена ізоляція (наприклад, тяжкохворий).

5. Зміна місця проживання.

На стан самотності особистість може реагувати певним чином, тобто реакції в даному випадку бувають різні:

1. Туга, пасивність -- найчастіша реакція, яка відповідає стану самотності.

2. Активне відокремлення -- людина в даному випадку не має негативних емоцій з приводу своєї самотності. Вона займається улюбленою справою, реалізує творчі задуми. Цей стан менш за все корелює з поняттям самотності.

3. Самотність долається за допомогою грошей -- людина розважається, робить покупки та ін.

4. Ще одна реакція на самотність -- розширення та поглиблення соціальних контактів -- спілкування по телефону, встановлення контактів із старими друзями, нові знайомства та ін. Людина при цьому намагається заповнити внутрішній стан спустошеності зовнішньою соціальною активністю.

Аналізуючи ці реакції особистості на самотність, слід зазначити, що, очевидно, лише перша реакція (позначена вище) є справжньою реакцією на самотність. В решті випадків почуття самотності для людей є випадковим. Слід підкреслити, що активне відокремлення виступає як альтернатива самотності.

Розрізняють такі типи самотності: самотність зовнішня та внутрішня. Дослідники вважають, що головною ознакою у визначенні цих типів самотності є почуття вини (провини). Внутрішня самотність зумовлюється внутрішніми обставинами, тобто людина є глядачем сценарію свого життя. Зовнішня самотність характеризується тим, що людина усвідомлює свою провину і вважає: "я в змозі виправити становище, в якому опинилася", тобто вона є не тільки спостерігачем, а й актором. Вплив на ситуацію власної самотності залежить від того, як людина сприймає цю ситуацію, тобто як психологічні реакції на дефіцит відносин пов'язані з оцінним вимірюванням. На основі такого підходу виокремлюють ряд типів: позитивний внутрішній; негативний внутрішній; позитивний зовнішній (фізичне усамітнення); негативний зовнішній (смерть близької людини).

Розрізняють також типи самотності, які вже наводилися. Самотність -- як наслідок емоційної або соціальної ізоляції. Існують також види, в основі яких лежить часові характеристики:

- хронічний (тривалий час відсутні соціальні контакти);

- ситуативний, пов'язаний зі стресовими подіями в житті (смерть партнера, розлучення);

- тимчасові (періодичні) напади почуття самотності.

Останній тип є найбільш поширеним.

Виходячи з викладеного, доцільно, мабуть, виділяти самотність як тимчасовий настрій, але не ототожнювати з активною самотністю, яка є вже необхідністю, і самотність як спосіб життя. Однак слід зауважити, що людина може жити усамітнено, але вести досить активне соціальне життя і не відчувати себе самотньою. Водночас людина може мати сім'ю, працювати в колективі, але відчувати себе самотньою. Таким чином, зв'язок самотності та соціальності неоднозначний. Свого часу М. Бердяев звертав увагу на існування певних типів самотності і підкреслював, що самотність -- це активний внутрішній стан.

Психологи здебільшого вважають причиною самотності дефіцит спілкування. Дефіцит спілкування, в свою чергу, породжують внутрішні психологічні причини -- наприклад, соромливість. Однак чи завжди соромливі люди самотні і чи завжди самотні соромливі? Бути соромливим -- це значить боятись людей. Розрізняють хронічну і ситуативну соромливість. Однак самотність не завжди є причиною соромливості. Соромливість не є чимось надзвичайно поганим, якоюсь болісною проблемою. Часто соромливість притаманна людям, які полюбляють усамітнюватись і менше спілкуватись з іншими людьми. Іноді, правда, в разі хронічної соромливості вона справді стає причиною самотності і як крайній випадок може призвести до неврозу. А, як відомо, невроз виражається в депресії, яка іноді призводить до самогубства або до хронічної самотності, що є ознакою кризового стану. Однак, якщо одна і та сама причина соромливості -- страх перед людьми -- викликає такі різні реакції, то самотність людини не може вважатися надійним показником того, наскільки вона сама відчуває соромливість. Безумовно, соромливість позначається на нашій поведінці, але її вплив не однозначний і не обов'язково очевидний. Зрештою, ви соромливі та самотні, якщо вважаєте себе такими, незалежно від того, як ви поводитесь серед людей. А оскільки сприйняття себе іноді вельми залежить від сприйняття вас іншими, то тут виникає ще одна цікава проблема, а саме: наскільки суспільство сприймає самотність і наскільки вона -- самотність -- залежить від устрою суспільного життя.

Дегуманізація суспільства постіндустріальними цінностями та стереотипами, масова комп'ютеризація сформували сучасний тип людини, яку Е. Фромм назвав ринковою, з ринковою орієнтацією, дії якої спрямовані, насамперед, на володіння: авторитетом, владою, грошима та ін., а відтак безкінечно самотньою через страх втратити все те, що вона має, чим володіє. Ця важлива проблема, звісно, зачіпає життя і сучасного українського суспільства, де спостерігаються аналогічні тенденції.

Важливою проблемою є сприйняття самотності суспільством як певного способу життя. Наприклад, як суспільство ставиться до людей, що живуть поза шлюбом і чи почуваються самотніми ці люди. Несприйняття суспільством такої свідомої самотності зумовлене існуючою системою самого суспільства. Людина, яка зробила свій вибір і не ввійшла до соціальної структури суспільства (сім'ї, наприклад), позитивно суспільством не сприймається. Так зване співчуття, а іноді і жалість до людей, які не змогли "влаштувати" особисте життя -- холостяків та старих дів, -- насправді є проявом глибоко прихованих почуттів: з одного боку -- соціального несприйняття, як таких, що не "вписуються" в загальноприйняті норми суспільного життя, а з іншого -- почуття заздрості як до таких, що знайшли сміливість відмовитися від "суспільного" на користь життя усамітненого.

Суперечність цих почуттів підтверджується підвищеним інтересом до життя самотніх людей і маскується співчуттям до них. Слід також зауважити, що від цього страждають самотні люди, а точніше, ті з них, які не відчувають себе такими, але, перебуваючи під пильною увагою суспільства (яке очікує покаяння, сльоз), мимоволі починають вважати себе самотніми.

Існує самотність чоловіча і самотність жіноча, існує самотність старості і самотність юнаків. Але завжди слід розрізняти самотність як властивість особистості і самотність як спосіб життя. Водночас слід розрізняти самотність і самоту, або самобуття, тобто самотність як проблему і самотність як потребу. Це останнє, в свою чергу, вже неможливо назвати самотністю, оскільки людина не сприймає свій стан як пасивне відокремлення, для неї це процес внутрішнього самопізнання й саморозкриття. Саме свідома самота є активним відокремленням, процесом спілкування зі своїм внутрішнім світом, процес самобуття, який вельми необхідний для розвитку людини як самобутньої особистості. Результатом такого внутрішнього діалогу є творча діяльність людини, неповторність творчого доробку в різних галузях -- мистецтві, літературі, технічному творінні. Лише завдяки процесу усамітнення людина здатна бути людиною, здатною на повноцінний обмін з оточуючим світом.

1.3 Типи переживання самотності

Самотність, яку відчуває людина в сучасному світі, в жодному разі не дорівнює фізичному стану ізольованості людини, який є об'єктивним та зовні зумовленим. Навпаки, самотність -- суб'єктивне внутрішнє переживання, що здебільшого виникає і найгостріше відчувається в ситуаціях інтенсивного спілкування -- на виробництві, у людському натовпі, у колі друзів, у власній родині. У суспільстві масової інформації, індустріального виробництва, в умовах масових форм суспільного буття постійне, часто примусове спілкування втрачає природну обмеженість, індивідуальність, глибину, інтимність, перетворюючись на тирана особистості, який поглинає все внутрішнє духовне життя людини. Відокремлюючись від свого "Я", своїх почуттів, очікувань, людина починає більш орієнтуватись на інших людей. Внаслідок цього в неї з'являються потреби в увазі до себе, співчутті, розумінні з боку інших людей, які ніколи цілковито не задовольняються, що і породжує відчуття самотності. Відомий американський соціолог Девід Ріслин назвав суспільство "спрямованих назовні" людей, "самотнім натовпом". Цей термін став ознакою нашого часу.

По-друге, на відміну від ізольованості, яка може бути добровільною, сповненою внутрішнього сенсу, благодійно впливати на стан людини, самотність викликає тривогу, страждання, тугу, почуття безнадії, поступово виснажує і знищує душевні та життєві сили людини.

Стаючи хронічним переживанням, самотність може викликати різноманітні психоматичні та нервові захворювання, стимулювати розпад особистості, змінювати структуру поведінки, яка може стати згубною як для самої людини, так і для суспільства.

Із викладеного випливає, що самотність у сучасному розумінні набуває суто психологічного змісту і передовсім стає особистісним переживанням. Вона сприймається як гостросуб'єктивне, суто індивідуальне і часто унікальне переживання: "Моя самотність -- лише моя. І ніхто не може пережити мою самотність за мене. І, мабуть, ніхто не зможе повністю зрозуміти, що я відчуваю, коли я самотній" [6, с. 25]. Ми не впевнені, як протидіяти "чужій" самотності, оскільки не знаємо, що робити зі своєю власною.

Унікальність проявів самотності, складність самого переживання, невизначеність точних його причин, витоків і наслідків почасти пояснюють той факт, що незважаючи на актуальність і глобальність проблеми самотності, ми маємо, як зазначалося, досить незначну кількість суттєвих досліджень цього феномена в соціології, психології, медицині. Однак явище самотності потребує серйозної уваги, і намагання зрозуміти його тривають.

Цікаву модель самотності у руслі міждисциплінарного підходу (психологія і соціологія з екзистенціальною феноменологією) пропонують У. А. Садлер і Т. Б. Джонсон. Вони твердять, що за всієї неповторності переживання самоти є певні елементи, загальні для всіх її проявів. Передовсім це почуття повної заглибленості людини в саму себе. Отже, за визначенням авторів, самотність -- це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості.

Подана модель грунтується на феноменологічному розумінні переживання як невід'ємного від контексту життєвих відносин і зв'язків людини. В основі всіх переживань лежить феномен, який У. Садлер назвав особистісним світом, "світом Я". Життєвий світ особистості орієнтований на реалізацію чотирьох екзистенціальних можливостей:

1) унікальність долі індивіда, актуалізація природженого "Я" в його багатозначності;

2) традиція і культура особистості, що дають їй цінності та ідеї, які вона використовує для інтерпретації своїх переживань і визначення свого існування;

3) соціальне оточення індивіда, яке формує поле організаційних стосунків з іншими людьми і ті сфери, де виникає поняття участі в групі І рольової функції особистості;

4) прийняття інших людей, з якими людина може встановити відносини "Я-Ти".

Перелічені екзістенціальні можливості утворюють той фундамент, на якому формуються особисті очікування, надії, цінності, досягнення, а також глибинні тривоги, конфлікти та розчарування особистості.

Відповідно до чотирьох можливих напрямів розвитку "назовні" особистісного світу, У. Садлер і Т. Джонсон пропонують розрізняти такі типи самоти з погляду її чотирьох "вимірів": космічну, культурну, соціальну, міжособистісну.

Кожен тип самотності -- це форма самосвідомості, яка свідчить про розрив основної мережі відносин і зв'язків, що становлять життєвий світ особистості. Самотність викликає стрес в головних сферах внутрішнього світу людини. Гостра форма самотності означає крах глибинних очікувань особистості відносно реалізації основних можливостей, які визнані важливою складовою людського буття. Відчуваючи самоту, людина усвідомлює, що вона втрачає щось важливе, те, у що вона вірила, чого чекала. При цьому кожній "вимір" самотності відрізняється від іншого.

Космічне вимірювання самотності. Космічне вимірювання, одне з найбільш складних, вживається для позначення трьох різних форм самосприйняття:

1) збагненність себе як цілісної реальності, завдяки чому людина співвідносить себе із природою і космосом;

2) причетність до містичних таємних аспектів життя, близьких до Бога або до глибин буття;

3) віра людини в унікальність своєї долі або у причетність до великих історичних цілей.

Космічна самотність присутня там, де є хоча б один із перелічених аспектів.

Відчуття самотності через неможливість єднання з природою з надзвичайною силою проявлялося в деяких групах в індустріальних урбанізованих суспільствах. Воно може бути властивим і людям, які займаються екологією і відновленням взаємовідношень людини з природою.

Почуття самоти може відноситися не до всієї природи, а до якоїсь її частини. Деякі люди почуваються самотніми, коли віддалені від об'єкта свого інтересу, наприклад від землі.

Другий варіант космічної самотності - відчуття втрати зв'язку з Богом - характеризує певну філософську і релігійну літературу. В багатьох сучасних релігіях відчувається глибоке напруження самотності разом із надією на вирішення цієї проблеми. Без сумніву, самотність -- могутній мотив звернення людей до релігії, особливо коли самотність переживається в кількох "вимірах", зумовлюючи певну життєву кризу.

Третій вид самотності космічного типу близький до переживання самовідчуження. Людина при цьому усвідомлює, що розвиток однієї сторони "Я" підпорядковує інші його сторони. Іншим прикладом цього виду самотності може бути віра людей в те, що людина самотня за своєю суттю, і вона ізольована не лише від інших людей, а й відчужена від себе самої.

Культурне вимірювання самотності. Яскравим прикладом культурної самотності є опис переживань іммігрантів. Переважно переїзд до іншої країни здійснюється не поодинці, а групами, до яких входять близькі, родина, друзі, знайомі. Але, незважаючи на те, що на чужині іммігранти опиняються в оточенні люблячих їх людей, що важливо для кожної людини, вони почуваються глибоко самотніми. Причина -- відрив від культурної спадщини, яка одвічно була частиною їхнього життя.

Інший приклад культурного виміру самотності -- переживання людини в сучасному світі. Мабуть, найпристрасніше про розвиток, зміст і наслідки цього виду самоти писав М. Хайдеггер, на що вже вказувалось. Додамо лише, що подібні переживання значно посилюються в суспільствах, де відбуваються бурхливі соціальні зміни, швидка переорієнтація релігійних та суспільних поглядів. Це складний момент у житті майже усіх вікових верств населення: зв'язок із власною культурною спадщиною втрачається, а нова суспільноприй-нята культура, норми, цінності не завжди прийнятні для внутрішнього світу. Зауважимо, що даний вид культурної самотності визнається вельми поширеним, суттєво впливаючим на сучасне суспільство. З огляду ж на події останнього десятиріччя (кардинальні зміни економічної та соціальної політики, категоричне заперечення минулих переконань, цінностей, суспільних норм, занепад моральних і духовних устоїв, зруйнування багаторічних традицій) проблема культурної самотності стала однією з найактуальніших в Україні і в інших країнах СНД.

Соціальне вимірювання самотності. Найгостріші форми соціальної самотності визначаються такими поняттями соціальної ізоляції, як бойкот, вигнання, остракізм, відставка. Такий вид самотності з'являється, коли людина позбавляється можливості бути включеною в групу, яку вважає важливою і бажаною для себе.

Іноді люди прагнуть не просто бути включеними у суспільство. Вони хотять, щоб суспільство визнало унікальність і багатство їх особистості. Відтак другим видом соціальної самотності можуть бути випадки, коли людина не отримує від референтної групи визнання та очікуваної оцінки своїх особистіших якостей.

Як вже зазначалося, соціальний вимір самотності визнано переважним з-поміж інших. Отже, до соціальної самотності можуть належати найрізноманітніші категорії. По-перше, це люди, чиї поведінка, соціальне походження, колір шкіри, сексуальні орієнтації визнані соціально небажаними.

Це можуть бути і люди, які потребують залучення до соціально значущої діяльності. Наприклад, літні люди, в деяких випадках жінки та підлітки.

Часткою соціальну самотність можуть переживати і люди в розквіті сил, котрі відчувають свою віддаленість від процесу прийняття важливих рішень, політичне й економічне безсилля.

Необхідно зазначити, що в сучасному суспільстві різноманітні фактори значно обтяжують переживання соціальної самотності. Поглиблення роздробленості суспільства, невизначеність традиційних груп, високий рівень очікувань, пов'язаний із соціальною позицією, ототожнення успіху з загальним визнанням -- фактори сучасності, які пояснюють усталення даного типу самотності сьогодні і гарантують його розповсюдження в майбутньому, тим самим поглиблюючи можливості виникнення кризового стану особистості.

Міжособистісне вимірювання самотності. У свідомості мільйонів пересічних людей самотність передовсім пов'язана із пристрасним бажанням бути не самому і глибоким переживанням неможливості практично це здійснити. Не випадково проблема самотності розглядалася спочатку виключно як проблема спілкування, міжособистісної взаємодії. Саме переживання через відсутність дружніх або інтимних стосунків часто називають психологічною, іноді емоційною самотністю.

Можна виокремити два основних напрями в дослідженні факторів, пов'язаних із цим виміром самотності. Один з них розглядає можливі ситуації, при яких виникає самотність. Другий напрям вивчає характер особистості.

За даними американських вчених К. Рубінстайн та Ф. Шейвера, з-поміж можливих причин самотності респонденти передовсім виділяють відсутність шлюбного партнера, відсутність сексуального партнера, розрив відносин у шлюбі або з коханою людиною, відсутність близьких друзів, хворобу, нове місце роботи або навчання, часті зміни місця проживання. Факторний аналіз емоційних станів самотньої людини засвідчує, що самотність у міжособистісному вимірі викликає відчай, безпомічність, втрату надії, покинутість.

Багато хто зі спеціалістів пов'язує проблему самоти з характером і певними властивостями особистості. До рис, характерних для прототипу самотньої особистості, відносять зосередженість на своєму внутрішньому світові, низьку самооцінку, сором'язливість, невпевненість у собі, егоцентризм, конфліктність, сприйняття себе невдахою, жалість до себе, уникнення близького спілкування, ворожість по відношенню до інших, брехливість. Перелічені психологічні характеристики об'єктивно перешкоджають встановленню інтимно-особистісних відносин між людьми.

Однак дослідники обох напрямів поки не дійшли остаточного висновку щодо причин самотності міжособистісного виміру.

Нерідко люди й самі не в змозі зрозуміти причин своєї самотності, висловити важкість свого стану. Через невизначеність витоків свого переживання проблема самотності може довгий час лишатися без адекватного вирішення.

Наведена чотиривимірна модель самотності, можливо, і не зовсім повна і досконала, проте вона розкриває складність феномена самотності, частково висвітлює причини цього явища в сучасному світі, дає спосіб оцінки сфери та інтенсивності даного переживання, дозволяє зрозуміти, як переживання самотності у кількох "вимірах призводить до глибокої кризи і виснаження особистості.

Розділ 2. Вікові особливості самотності

2.1 Основні проблеми дитячої самотності

Проблема самотності має специфічні риси в кожному віці. Значення, зміст, вплив на особистість самотності суттєво змінюються впродовж розвитку особистості.

У новонароджених і немовлят ми не знайдемо жодного із специфічних проявів почуття самотності. Проте численні спостереження і дослідження переконливо доводять, що діти цього віку відчувають самотність унаслідок ізоляції. Наприклад, якщо дитину віком до дванадцяти місяців розлучають з матір'ю, скажімо, в лікарні, у малюка може розвинутися явище госпіталізму: дитина стає сумною, боязкою, плаксивою. Якщо розлучення повторюється, дитина перестає гратися, сидить нерухомо або лежить упродовж багатьох годин з широко відкритими очима, не сприймаючи оточуючого. Спілкування з малюком стає дедалі складнішим, а з часом взагалі неможливим. Психічний і фізичний розвиток дитини різко уповільнюється, дитина втрачає вагу, сон, знижується імунітет. Для виникнення такого стану достатньо одного-двох місяців розлучення з матір'ю.

Однак дитина потребує не просто фізичної присутності батьків. Ведучою потребою в цьому віці є потреба в емоційному спілкуванні. Якщо ця потреба цілком задовольняється, тобто дитину багато пестять, часто говорять до неї, вона оточена уважною турботою і ніжним ставленням, відчуває себе бажаною, любимою, в неї формується важливе психологічне утворення -- базисна довіра до світу. Це фундамент відношення до себе і ставлення до інших людей. На основі довіри в дитини формується позитивне ставлення до себе, впевненість в собі, адекватна самооцінка, ініціативність, а також здатність вступати і підтримувати тривалі, глибокі і теплі стосунки з іншими людьми. За відсутності цього новоутворення процес соціалізації значно ускладнюється.

Однак слід пам'ятати, що безмежна любов до дитини, яка не дає часу на "самостійне" життя, як і нехтування нею, призводять до однаково сумних результатів: відчуженості особистості, неможливості знайти себе у світі і світ у собі.

Близько 2,5--3 років наступає новий етап відокремлення особистості. В умовах самостійної діяльності в дитини формується самосвідомість, що забезпечує подальший повноцінний розвиток особистості.

Потреба в самостійності і усамітненості є лише однією з сторін розвитку самосвідомості дитини дошкільного віку. Не менш важливим аспектом є виникнення переживання відчуження від дорослого. Таке переживання відчуження може проявлятися в двох формах. По-перше, це почуття "самоти" -- ставлення до себе як до особистості і цінності. А по-друге, переживання відчуження може проявитись у почутті самотності. Самотність дітей, певна річ, відрізняється своїми нюансами від самотності дорослих, однак в своїй основі це одне й те саме переживання.

Як і дорослі, коли їх не задовольняє коло спілкування, маленькі діти можуть відчувати власну непотрібність, покинутість, тугу, хворобливі нездужання. Отже, до самотності дітей слід ставитись із тим самим розумінням і співчуттям, що й до самотності дорослих.

Якщо дошкільник не рефлексує, навіть ще не намагається з'ясувати, що в його світі не так, то діти молодшого шкільного віку вже частково усвідомлюють причини своєї самотності. Згідно з X. Салліваном, діти цього віку потребують спілкування з товаришами, схожими на них самих, тобто з однолітками. Справді, молодші шко-ляри висувають як одну з головних причин своєї самотності відсутність дружніх стосунків або невключеність у референтну групу.

Існує багато категорій дітей без друзів, ті, хто живуть в дуже віддалених і усамітнених місцях, де просто немає можливостей завести друзів; є діти, які уникають спілкування через серйозні фізичні, розумові, або емоційні недоліки; на певних стадіях деякі просто не відчувають великої потреби у дружбі. Нас же цікавить група, найпоширеніша, що включає дітей, які б хотіли розширити або поліпшити свої дружні стосунки. В своєму дослідженні Зік Рубін виділяє три категорії "дітей без друзів" [7, с 343].

Перша категорія -- це діти, яким важко завести друзів або зберігати дружні відносини через відсушість навичок спілкування. Щоб завести друзів, діти повинні вміти включитись у групову діяльність, проявити доброзичливе ставлення до іншого, чутливість, тактовність, вміти зрозуміти і прийняти дружнє ставлення до себе з боку іншої дитини, вміти вирішувати конфліктні ситуації. Опанування цими навичками іноді буває вельми складним для дитини. Здебільшого діти вчаться навичкам спілкування на прикладах своїх однолітків. Але буває необхідна і допомога дорослих: іноді у формі демонстрації подібних навичок, пояснень і відгуків про них, у складніших випадках -- у вигляді занять за спеціально розробленими психологами програмами.

Друга категорія -- діти, що втратили друзів через зміну місця проживання або школи. Втрата близьких друзів, звичного кола спілкування викликають почуття самотності, депресію, роздратування. Додаткову складність становить необхідність стати частиною нового соціального оточення. Чим старша дитина, тим важче це здійснити, оскільки компанія, колектив, як правило, вже склалися, і в них досить нелегко увійти новачку.

Третя категорія -- це діти, чия дружба переривається внаслідок поступового виникнення психологічної ізоляції. Розрив дружніх стосунків буває дуже рідко, за взаємною згодою. Завжди один кидає, а інший лишається в ролі покинутого. Тактовно владнати цей конфлікт дітям вдається вельми рідко. Тому найчастіше він приводить до виникнення значної кризи в житті дитини.

Ми не маємо достовірної інформації про те, як впливає дружба дітей на їх психологічну та соціальну адаптацію в зрілому віці. Однак своєрідність досвіду самотніх дітей, безперечно, вплине на те, як ці діти перенесуть розрив або втрату в зрілому віці. Якщо дитина переконається, що вона зможе успішно подолати свою самотність, цілком імовірно, що їй буде значно легше вийти з подібної ситуації в майбутньому.

На сьогодні впевнено ми можемо говорити про вплив стосунків з батьками на виникнення в дорослої людини відчуття самотності. Доведено, що найменш уразливими в зрілому віці є такі, хто мав теплі, довірливі взаємини з батьками і завжди був упевнений в їх підтримці. Конфліктні відносини з батьками пов'язуються з помірною самотністю дорослої людини. Відсутність же одного з батьків -- причина глибокої самоти в зрілому віці. При цьому жодним дослідженням не доведено, що смерть батьків вплинула на тривале відчуття самотності. Головним фактором є розлучення батьків. Встановлено, що чим молодший був респондент під час розлучення батьків, тим самотнішим він відчуватиме себе у зрілому віці, особливо, якщо розлучення мало місце, коли респонденту не виповнилося 6 років.

На думку багатьох психологів, особливо неприпустимий будь-який зрив в оточенні дитини молодшого шкільного віку, коли вона "більш за все боїться порушення своєї нестійкої рівноваги" (Е. Еріксон). За даними дослідження Д. В. Валлерштейн і Д. Б. Келлі, майже в половини з обстежених молодших школярів внаслідок розлучення батьків стійко закріпилися моделі суперечливої поведінки, депресії, низька самооцінка, з'явилися ускладнення в стосунках з однолітками.

У найбільш завершеній і найжахливішій формі самотність може проявлятися, починаючи з підліткового віку. Криза підліткового віку традиційно розглядається психологами як результат протиріччя між виникаючим почуттям дорослості і відсутністю адекватних засобів її реалізації. Підліток потребує самовизначення і самоутвердження своєї особистості. Батьки переважно не бажають визнавати реалізації дитини в дорослих формах поведінки, вимагаючи необхідності існування у межах "дитячої норми", що стає причиною конфлікту і відчуження підлітка.

Однак ставлення батьків -- не єдиний фактор самотності підлітка. В цьому віці не менш важливою стає система стосунків з однолітками. Через дружбу з однолітками підліток реалізує почуття дорослості, засвоює соціально-моральні норми відношень, оцінює свої можливості. Отже, він пристрасно шукає друга, прагне пережити справжнє кохання. Якщо ці потреби не задовольняються, виникає суб'єктивне відчуття самотності, кризи особистого життя.

Існує думка, що самотність і відчуження в цьому віці не є внутрішніми, особистісними психологічними процесами, а лише деякими характеристиками підліткового соціального ставлення до життя. Таким чином, переживання самотності дітьми 11 -- 14 років має поверховий характер, і трагізм проблеми значно перебільшений.

Ми не можемо погодитися з такою думкою. Задоволеність або незадоволеність спілкуванням виступають не лише як ситуативні переживання, а й також як стійкі утворення, як емоційна діяльність, котра сигналізує про благополуччя чи неблагополуччя у системі стосунків взагалі. У підлітків з недорозвиненою інтимно-особистісною формою спілкування недостатньо сформовані передумови для розгортання соціально-орієнтованої, особистісної форми спілкування. За теорією А. Маслоу, задоволення потреб в контакті, визнанні, любові є умовою задоволення вищих потреб "розвитку" в майбутньому. Вагомим аргументом є факт, що третьою з-поміж причин смерті підлітків є самогубство. Суїцидологи одностайно стверджують, що у більшості випадків суїцидальні спроби носять маніпулятивний характер і містять "заклик про допомогу". Одним же з головних факторів формування деструктивної поведінки виступає переживання самотності.

Таким чином, самотність -- досить тяжке і складне переживання для дитини середнього віку, щоб вимагати самого серйозного ставлення з боку фахівців.

Для вирішення будь-якої проблеми насамперед слід з'ясувати причини і фактори, що сприяли її виникненню. Безперечно, найвпливовішими при виникненні дитячої самотності будуть сімейні фактори. Однак ситуація може виявитися складнішою, ніж навіть здається на перший погляд. Ми вже говорили про породження умовами сучасного життя такого явища, як "примусовий контакт". Люди змушені постійно стикатися з іншими людьми на виробництві, в побуті, на відпочинку і т. ін. І якщо дорослі мають можливість пристосуватися до подібних обставин, відчуваючи при цьому додаткову втому, роздратування, то на дитину ця ситуація впливає згубно. Стикаючись постійно з великою кількістю людей (перехожі на вулиці, пасажири у транспорті, сусіди), дитина не в змозі виділити з натовпу окрему особистість і зосередити на ній свою увагу навіть на невеликий проміжок часу. Відомий російський суїцидолог А. Г. Амбрумова вважає, що це перетворюється на вирішальну умову існування дитини. Дитина втрачає здатність концентрації уваги на окремій людині (вона просто не формується!). Звичка сприймати потік людей замість індивідуальної людини лягає в основу майбутнього її відчуження, породжує переживання самоти. Це явище захопило вже кілька поколінь. І з кожним новим поколінням зв'язок між ними слабшає, зростає непорозуміння, занепадають традиції передачі соціального досвіду.

2.2 Особливості самотності в юнацькому віці

Із початком нового етапу у формуванні особистості -- юності -- зникає об'єктивна необхідність у відокремленні. Оцінивши і визначивши себе, своє місце, особистість підлітка набуває "завершеності". Відбувається психологічний перехід від системи зовнішнього управління до самоуправління. Останнє разом із досить високим рівнем самосвідомості старшокласників, вмінням критично оцінити себе і прагненням до самоствердження становить сприятливий фунт для самовиховання. Необхідною ж умовою самовдосконалення є усамітненість.

В юнацькому віці з його потребою в близькому партнері протилежної статі не виключається можливість переживання тяжких форм самотності. Усі юнаки прагнуть до справжньої дружби і кохання, але мало хто з них усвідомлює необхідність зрозуміти іншого. Здатність до розуміння іншої людини -- найважливіша умова існування кохання і дружби. Але психологічне життя в юнацькому віці позначено егоцентризмом, який свідчить про надзвичайну цінність власного розуміння світу і себе самого при повному неприйнятті інших людей. З позиції егоцентризму випливає і специфіка стосунків з іншими. Юнак вимагає постійної до себе уваги. Якщо така установка зберігається протягом всього періоду, потреба зрозуміти іншу людину втрачається взагалі, і індивід виявляється нездатним до найрозвиненіших форм міжособистісного спілкування. Спілкування не набуває повноцінного змісту, що усвідомлюється і переживається юнаком як самотність.

2.3 Самотність в зрілому віці

Із закінченням юнацького періоду розвиток особистості не припиняється, але завершується становлення типу особистості і оформлення його в стійку структуру. І в зрілому віці відбувається розгортання вже оформлених структур особистості, вирішення проблем, що виникли в юності, перехід до реалізації життєвих задумів.

Саме перехід до реалізації себе виключає проблему самотності. Тому самотність як переживання, психологічний стан взагалі не властивий для даного етапу життя особистості, що підтверджується результатами дослідження Ю. Швалба і О. Данчевої: лише 15% респондентів віком від 20--25 до 40--45 років відповіли, що відносно часто відчувають самотність [8, с 188]. Відчуття самотності виникає, коли людина виявляється нездатною реалізуватись у значущій для неї сфері. Критичним є не стільки відчуття неможливості реалізувати себе, скільки ретроспективна оцінка нереалізованості як факту, що вже стався, і втрата перспектив у цій сфері. Подібна ретроспектива часто змінює ієрархію реалізації в різних сферах життєдіяльності. І якщо сфери реалізації є справді цінними і важтивим для особистості, невдача в одній з них може компенсуватися успіхом в іншій.

Традиційно старість з її хворобами, обмеженням соціальних зв'язків, погіршенням матеріального становища, зростаючою залежністю і зменшенням самостійності вважалася найсамотнішим періодом у житті людини. Численні дослідження західних спеціалістів спростовують цю точку зору, переконливо доводячи, що самотність -- це проблема головним чином молодих.

Літні люди мають більше близьких друзів і, хоча менше часу спілкуються з ними, більше задоволені своїми дружніми зв'язками, ніж молоді. Втрата друзів і знайомих через смерть -- природне явище старості. Однак більшість душевно й фізично здорових людей здатні відновити втрачені зв'язки, замінивши їх новими або активніше спілкуючись з тими, хто ще залишився. Зниження соціальної активності, таким чином, пов'язане не з віком, а з іншими факторами, головні з яких -- фізична неміч, душевний розлад і бідність.

У респондентів старшого віку більш висока самооцінка, ніж у тих, кому 25 років, тому літні люди відчувають себе більш "незалежно". Вони не опікуються власною "свободою", наявність коханого або сексуального партнера для них не така вже важлива. Поступово зникають заклопотаність, нудьга, депресії. Отже, із віком напруження самотності поступово спадає.

Тим часом слід пам'ятати, що самотність -- відчуття суб'єктивне, і на специфіку його переживання суттєво впливатиме життєва позиція людини. Зазвичай, з роками життєва позиція принципово не змінюється, однак у літніх людей вона стає очевиднішою.

Психологічна старість є дійсним завершенням власного життєвого шляху. І самотність літніх людей -- здебільшого прояв і наслідок певних життєвих позицій, установок стосовно власної особистості і оточуючого світу.

Размещено на Allbest.ru