Становлення та розвиток самооцінки як фактора соціально-психологічної адаптації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

самооцінка психічний соціальний суспільство

Актуальність дослідження. Тематика даного дослідження центрована поняттям самооцінки. Вивчення відповідної проблематики емпірично пов'язано у даному контексті з динамікою розвитку психіки в юнацькому віці. Слід констатувати, що саме така постановка питання є вельми актуальною в умовах реформування сучасної системи вищої освіти. Це зумовлено необхідністю відпрацювання адекватних та ефективних механізмів саморегуляції особистості студента в нових умовах навчальної діяльності. Зазначені умови специфічні тим, що передбачають посилення акценту на функціонуванні таких компонентів психічної активності студента як самодисципліна та самоконтроль, які в свою чергу щільно пов'язані з функцією самооцінки.

Самооцінка - досить складне утворення людської психіки. Вона виникає на основі узагальнюючої роботи процесів самосвідомості, що проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості. Тому самооцінка постійно змінюється, удосконалюється.

Самооцінка - суб'єктивне і дуже особистісне утворення нашої психіки. Вона формується при більш-менш активній участі самої особистості, несе на собі відбиток якісної своєрідності її психічного світу, тому самооцінка не у всіх своїх елементах може збігатися з об'єктивною оцінкою даної особистості. Її адекватність, істинність установлюється на основі реальних проявів особистості в діяльності, поводженні.

Основна функція самооцінки в психічному житті полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поводження і діяльності. Через включення самооцінки в структуру мотивації діяльності, особистість здійснює безупинне співвідношення своїх можливостей, внутрішніх психологічних резервів з цілями і засобами діяльності. Вища форма регулювання на основі самооцінки складається у своєрідному прагненні поліпшити себе.

Об'єкт дослідження: соціальна адаптація.

Предмет дослідження:самооцінка як фактор соціальної адаптації.

Мета даного дослідження: виявити вплив самооцінки на соціальну адаптацію студентів І курсу.

Гіпотеза дослідження: соціальна адаптація студента в групі однолітків, перебуває в прямій залежності від рівня його самосвідомості та самооцінки.

Відповідно до мети завданнями дослідження є:

1) Проаналізувати Я-концепції, її психологічної структури та феномен соціально-психологічної адаптації;

2) Підібрати методичний інструментарій для дослідження самооцінки і соціально-психологічної адаптації;

3) Проаналізувати взаємозв'язок з соціальною адаптацією.

Дане дослідження здійснюється методом реферування науково-літературних джерел з його проблематики. Таке реферування включає в себе систематизацію та теоретичний аналіз відповідних матеріалів, формалізацію результатів останнього та їх застосування в досвідному контексті. У якості головного результату дослідження має бути створена концептуальна схема структури розгорнутого дослідження проблематики самооцінки в контексті дипломної розробки.

Методи та методики дослідження: метод аналізу та спостереження, методики Будассі та Дембо-Рубінштейн, а також методи корекційної роботи.

Наукова новизна полягає у тому, було розвинено положення Дж.Морено, Е.С.Кузьміна, Я.Л.Коломинського, В.О.Ядова, І.П.Волкова та інших про те, що соціальний статус є показником соціальної адаптації. Також вперше було зроблено спробу проаналізувати взаємозв'язок між самооцінкою та статусом студентів в контексті навчання у ВНЗ.

Теоретична значимість роботи полягає в тому, що на основі аналізу літератури ми встановлюємо співвідношення між двома науковими поняттями, розглядаючи самооцінку як фактор особистісного розвитку.

Практична значимість роботи полягає в тім, що результати дослідження можуть бути використані в роботі викладачів вищих навчальних закладів, у розробці лекцій, як матеріал для написання методичних посібників.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та трьох додатків

У вступі обґрунтована актуальність проблеми, об'єкт і предмет дослідження, висунута гіпотеза, методи та методики, які використовувалися в роботі, а також назначені наукова новизна, теоретична та практична значимість результатів проведеного дослідження.

У першому розділі "Становлення та розвиток самооцінки як фактора соціально-психологічної адаптації" проведено аналіз теоретичних джерел з проблеми, проаналізовано поняття про Я-концепцію та її психологічну структуру, самооцінку як емоційно-оціночну складову Я-концепції, соціальної адаптації, фактори впливу;

У другому розділі проведено дослідження самооцінки як фактора соціально-психологічної адаптації до навчання студентів у ВНЗ. Тут описано обґрунтування методики, подано хід експериментального дослідження - виявлення рівня самооцінки, рівня соціальної адаптації й порівняння цих характеристик;

У третьому розділі наведені результати експериментального дослідження та проведено їх аналіз.

1. Становлення та розвиток самооцінки як фактора соціально-психологічної адаптації

1.1 Поняття соціальної адаптації, фактори впливу

Проблема соціальної адаптації в сучасному українському суспільстві посідає одне з пріоритетних місць в суспільній свідомості. Руйнація базових соціальних структур стала передумовою виникнення мінливих і невизначених ситуацій. Чіткі контури соціального порядку недавнього минулого змінилися аморфними соціальними конструкціями з нестійкою структурою, з нечіткими планами і непередбачуваними наслідками як для соціуму в цілому, так і для кожної окремої людини. Стає очевидним, що дослідження соціальної адаптації вітчизняною наукою набуває якісно нових характеристик. Це зумовлено об'єктивними і суб'єктивними факторами, з яких найбільш суттєвим є трансформація та модернізація українського суспільства.

Все це актуалізує необхідність звернення до теоретико-методологічних підвалин аналізу проблем соціальної адаптації.

Соціальна адаптація розкриває передусім закономірності відносин людини і суспільства, позицію особистості щодо соціуму. Йдеться про відображення взаємодії двох організованих, відносно самодостатніх систем - особистості та соціального середовища.

Типовим тлумаченням соціальної адаптації є розуміння її як історично зумовленої практичної діяльності, основний зміст якої становить пристосування людини до умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища відповідно до потреб взаємодіючих сторін. Такий характер діяльності людини виходить за межі біологічної адаптації: людина трансформує соціальне навколишнє середовище, пристосовуючи його до своїх біосоціальних і специфічно соціальних потреб. Тобто людина як адаптант - це жива система, яка являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального. В цьому контексті звичайно виокремлюють два аспекти адаптації: адаптацію в системі відносин "організм - природне середовище" і адаптацію в системі відносин "особистість - соціальне середовище (соціальна адаптація)".

Розуміння адаптації як єдиного процесу демонструють багато вчених. Зокрема, Л.Шпак відзначає, що «адаптивна діяльність людини уже на біологічному рівні несе в собі моменти соціальності». [54, 47]

Частіше за все дослідники звертають увагу на адаптацію об'єкта-системи до факторів середовища його існування; рідше - до самого себе (на самоадаптацію) і майже ніколи - на адаптацію об'єктом-системою факторів середовища до самого себе. Таке розрізнення адаптації можна зустріти лише у психологів у зв'язку з аналізом активності особистості чи групи людей. При цьому виділяють адаптивну і адаптуючу активність.

Соціальна адаптація як процес спрямована передусім на оптимізацію взаємовідносин людини і соціального середовища, яка виникає у відповідь на зміни в цій взаємодії і яка полягає в оцінці ситуації і корекції як поведінки людини, так і стану навколишнього соціального середовища. Тобто соціальна адаптація постає вже як двоєдиний процес, в якому людина не тільки піддається впливу середовища, а й сама впливає на нього.

Розвиваючи в цьому контексті ідею активності особистості в межах соціальної адаптації, відзначимо, що вона проявляється в багатьох випадках. По-перше, тільки людина створює певні інститути, норми, які значно полегшують процес її адаптації в даному соціуму; по-друге, тільки людина здатна готувати себе свідомо до процесу адаптації (процес прийняття або неприйняття встановлених соціальних норм залежить від неї самої); по-третє, саме людина є суб'єктом адаптації, яка особливо активізується в режимі вхідного бар'єра (при входженні в нову соціальну обстановку, коли відбувається зміна системи відносин людини) та в процесі стабілізації своїх відносин, збереженні свого статус-кво. Отже, людина більшою мірою, ніж середовище тяжіє до внутрішнього розвитку, а це і є постійним джерелом адаптації.

Подальший аналіз змісту адаптації засвідчує, що деякі дослідники пов'язують цей процес з можливістю реалізації потреб. Скажімо, М.Шабанова під соціальною адаптацією розуміє «взаємодію індивіда із кардинально видозміненим соціальним середовищем, в ході якого увідповіднюються вимоги і очікування обох сторін». [51, 82-83] Інші вчені вважають, що «адаптація - це стан взаємовідносин особистості і соціального середовища, який характеризується наявністю об'єктивних і суб'єктивних обставин, що дають можливість особистості без особливих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно здійснювати професійну діяльність, задовольняти свої соціогенні потреби». [44, 85]

У цьому контексті адаптація постає як цілісний, динамічний, безперервний, відносно стійкий процес встановлення відповідності між сукупним рівнем найбільш актуальних потреб особистості і наявним рівнем задоволення цих потреб в соціумі. Якщо за точку відліку взяти потреби суспільства, то людина, яка, орієнтуючись на нормативні, легітимно встановлені інтереси, одночасно реалізує свої, що відповідають суспільним нормам, має високий рівень адаптації, а суспільство володіє високою адаптивною властивістю. При цьому, як підкреслюють П.Бергер і Т.Лукман, «починаючи з певного періоду особистісного розвитку, людина розуміє, що її життєві проекти не тільки відрізняються, а можуть бути і прямо протилежними проектам інших. Світ повсякденного життя декларує себе, і тому потрібно створювати для себе дещо, що замінює соціальні норми, і керуватися цим у своїй подальшій діяльності». [8, 44] Таким чином, виникає ситуація нееквівалентності світу, об'єктивно існуючого, і світу, створеного самою людиною. Соціальна адаптація в даному випадку узгоджує і збалансовує ці сутності, являє собою селекцію різних моделей поведінки, яка оптимізує відповідність між потребами людини і їх задоволенням. Система суспільних відносин встановлює для неї межі пошуку інформації і регламентує її поведінку.

Для подальшого розкриття змістовно-ціннісних властивостей соціальної адаптації принциповим є питання про співвідношення соціальної адаптації і соціалізації.

Соціалізація сприяє особистості активно включатися в різні структурні елементи соціального середовища, що, в свою чергу, дає можливість (за умови оптимальної адаптації) успішно функціонувати в умовах динамічного соціального оточення. Адаптація є більш широким поняттям щодо соціалізації, оскільки безпосередньо пов'язана із сутністю і субстанцією життя. В обох випадках процеси соціальної адаптації і соціалізації стосуються, по-перше, взаємодії людини і соціального середовища і, по-друге, характеру протікання цих процесів. В цьому полягає їх схожість. Але існує і відмінність. Якщо соціалізація є процесом інтерналізації групових норм, цінностей, типових форм поведінки, що мають місце в процесі індивідуального психічного розвитку індивіда, то адаптованість особистості в соціумі - це такий її стан, який дає можливість без тривалих конфліктів, з можливою повнотою проявити свої творчі, конструктивні можливості, пережити стан самоствердження і власної значущості.

Безумовно, соціалізація і соціальна адаптація взаємопов'язані, взаємодоповняльні процеси. Але процес соціалізації не зводиться до очевидної взаємодії індивідів. Він містить у собі всю сукупність суспільних відносин, включаючи усвідомлені і напівсвідомі, безпосередні і опосередковані. Не можна також розглядати соціалізацію лише як просту регламентацію, яка адресована індивіду у вигляді готової соціальної форми. Соціалізація як процес творчо інтерпретованого засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, дає йому можливість функціонувати як повноправному члену суспільства. Тому закономірно, що в процесі соціалізації особистості формується механізм адаптації: з одного боку, соціум впливає на особистість, яка вибірково сприймає і опрацьовує цей вплив відповідно до своєї внутрішньої природи, і з іншого, - особистість активно впливає на соціум. Іншими словами, соціальна адаптація постає як спосіб, інструмент соціалізації особистості і становлення індивідуальності.

Більш повна змістовно-ціннісна характеристика соціальної адаптації вимагає аналізу та систематизації її внутрішніх процесів та динаміки. В науковій літературі щодо цього існує умовна періодизація процесу адаптації: «передадаптація (використання «готових» елементів внутрішньої структури адаптанта, апріорі змодельованих форм поведінки за умови раптових видозмін соціосередовища); інадаптація (власне адаптація); і постадаптація (удосконалення набутої адаптації)». [49, 90-91] Проте така класифікація етапів соціальної адаптації характерна для відносно стабільних суспільств.

В періоди соціальних трансформацій і переструктуризації суспільних інституцій прийнято виділяти «первинну соціальну адаптацію». [15, 5] Вона виявляється в пристосуванні до мінімуму соціальних змін, за яких освоєння сукупності зрушень, "вростання" в нове життя все ж таки вигідніше за тотальне неприйняття нових порядків.

Логічно припустити наявність вторинної соціальної адаптації, яка фіксує подолання інерції свідомості, психологічного дискомфорту. Такий підхід розвиває Л.Корель. Вона стверджує, що «в суспільствах з екстремальною траєкторією розвитку процес адаптації проходить три стадії. Перша - це стадія соціального шоку. Її ключовими характеристиками є страх, бездіяльність і спроби первинного осмислення катаклізмів, що відбуваються. Далі йде стадія мобілізації адаптивних ресурсів, тобто етап глибинного осмислення ситуації і концентрації зусиль на свідомому пошуку виходу із неї. Завершальна стадія - це стадія «відповіді на виклик середовища». Її основний зміст розкривається в здатності адаптанта реалізувати конкретні моделі адаптивної поведінки, які враховують зміни в суспільстві і його адаптивні ресурси». [26, 123]

В кризові і відносно стабільні періоди розвитку суспільства ці стадії мають такі розбіжності.

1. Для першої стадії соціальної адаптації в умовах екстремуму, на відміну від умов еволюційного розвитку, характерна настільки глибока дезорганізація відносин суб'єкта із соціумом, що вона нерідко призводить до завершення адаптаційного процесу вже на початковій фазі.

2. Друга стадія соціальної адаптації в умовах екстремуму супроводжується мобілізацією адаптивних механізмів особистості, які, як правило, не задіяні в еволюційних середовищах.

3. Третя стадія соціальної адаптації в екстремальних умовах відбувається в більшості випадків на тлі адаптивної асиметрії: значного відставання трансформації свідомості від перебудови моделей індивідуальної та суспільної поведінки. Для еволюційних суспільств такий розвиток основних елементів соціальної адаптації нехарактерний.

Аналіз змісту соціальної адаптації буде неповним без розгляду факторів, що визначають розвиток, терміни, темпи, результати адаптації, впливають на значення її показників. Як правило всю сукупність цих факторів поділяють на дві групи - зовнішні і внутрішні.

В першу групу входять елементи навколишнього середовища та соціуму, а в другу - індивідуальні характеристики особистості. Звідси визначають особистісні (внутрішні) фактори: соціально-демографічні характеристики (cтать, вік, статусний набір), ціннісні орієнтації і психологічні властивості особистості. Зовнішні фактори представлені комплексом ознак, пов'язаних із видом професійної діяльності індивіда, його світобаченням.

Для більш глибокого вивчення факторів соціальної адаптації необхідною умовою є вияв взаємозв'язку адаптації з окремими параметрами індивідуальності, оскільки одні і ті самі обставини діють на людину по-різному. Скажімо, особистість як суб'єкт діяльності може правильно оцінювати об'єктивне значення соціальної ситуації, але на її поведінку можуть впливати суто внутрішні орієнтири - свобода вибору, індивідуалізація, конформізм і т.ін.

Другою важливою умовою, що впливає на процес адаптації, є суспільний досвід людини. Історія свідчить, що в результаті соціальних потрясінь - революцій, війн, кризових ситуацій - формується не стільки тотально новий тип людини, скільки людина, що тотально пристосувалася до нових умов, яка готова сприйняти їх як безальтернативну реальність. Але навіть усталена соціальна адаптація не означає повної асиміляції людини з системою суспільних вимог. В реальному повсякденному житті іноді обставини, які не пов'язані безпосередньо із конструктивними діями адаптанта, дають йому змогу досягати певних успіхів.

Актуалізація цілого комплексу факторів соціальної адаптації пов'язана із актуалізацією індивідуальних потреб. В якості комплексних факторів виділимо економічний (матеріальний) комплекс, який пов'язаний із здобуванням матеріальних засобів до існування. Комплекс самозбереження містить фактори безпеки життя. Регулятивний комплекс - це сукупність факторів, що відображають фізіологічні аспекти функціонування організму і його психічний стан. Відтворювальний комплекс включає фактори, які відображають реалізацію потреб людини з метою створення і функціонування сім'ї, продовження роду. Комунікативний - включає фактори, які пов'язані із реалізацією потреб людини в спілкуванні. Когнітивний - містить фактори, які відображають реалізацію когнітивних потреб (освіта, кваліфікація, інтелект). Комплекс самореалізації визначається категоріями «творення», «досягнення», «влада», «авторитет», «престиж».

Соціальна адаптація заторкує рівень свідомості і моделі поведінки. В контексті соціальної адаптації відбувається не стільки розмежування бажаності чи небажаності, визнання чи невизнання, терпимості чи нетерпимості нових соціальних умов, скільки оцінка особистих здібностей, динаміки очікувань і можливостей їх задоволення. На поведінковому рівні соціальна адаптація індивідуума проявляє себе як регуляція поведінки апріорі накресленої мети і самостійним прийняттям рішення. Вибрана стратегія поведінки відображає конфлікт опору і вибір індивідом оптимального варіанту.

З цієї точки зору, класифікація соціальної адаптації може бути доповнена такими її видами: добровільна - вимушена; активна - пасивна; загальна - специфічна. Розмежування адаптації, зокрема, на добровільну - вимушену дає М.Шабанова. Добровільна адаптація, на її думку, має місце тоді, «коли нові цінності і способи соціальної дії, які пропонуються соціальним середовищем, не вступають у суперечність із системою ціннісних орієнтацій індивіда. Вимушена адаптація, навпаки, виникає тоді, коли напрямки перетворень, нові цінності і способи соціальної дії вступають у конфлікт із цінностями і можливостями індивіда, хоча він і вимушений використовувати їх для реалізації своїх життєво важливих цілей». [52, 36-38]

Вимушена адаптація не означає примирення, згоди чи схвалення. Суспільну ситуацію не можна ігнорувати, але її можна засуджувати, можна обирати пасивний, відчужений тип поведінки.

Розуміння розбіжностей між активною і пасивною адаптацією дає можливість вибудувати типологію адаптаційних процесів. У науковій літературі виділяють деякі критерії для їх диференціації: способи усвідомлення соціально-економічної реальності, типи соціально-економічних ресурсів і способи їх використання. Це має принципове значення для оцінки ефективності нових взаємовідносин, які виникають в процесі соціальної адаптації.

Соціальне призначення адаптації реалізується через її функції

Традиційно в якості основної функції адаптації виокремлюється пристосовницька, яка є важливим чинником самозбереження особистості. Боротьба за самозбереження, виживання, безумовно, пов'язана із пристосуванням, але соціальна адаптація - це явище більш глибоке, аніж пристосування або ж звикання. Механізм звикання реалізується в міру необхідності і дає змогу людині економити власні ресурси в типових для неї ситуаціях. Адаптація ж - це передусім внутрішньо мотивований процес, який характеризується, в кінцевому підсумку, прийняттям або ж неприйняттям особистістю, що розвивається, зовнішніх і внутрішніх умов існування; а також активність особистості, яка змінюється відповідно до цих умов в бажаному напрямі. Отже, поряд із пристосуванням, функціональне призначення соціальної адаптації полягає у відображенні, насамперед, міжособистісних зв'язків і відносин в процесі життєдіяльності з позиції збереження інтересів як людини, так і соціуму.

Соціальна адаптація постає також як умова ефективності діяльності, будь-якого перетворення, а також служить чинником оптимізації і регуляції соціальної взаємодії. В цьому контексті виокремимо нормативно-регулятивну функцію соціальної адаптації.

Стимулюючи людей до входження (за допомогою більш зрілих способів) у сферу культурних цінностей, надбань нових норм соціокультурного життя, соціальна адаптація відіграє культурологічну функцію.

Акцентуючи увагу на функції мобільності соціальної адаптації, зазначимо, що важливу роль відіграють як прийняття окремих елементів суспільного життя, так і засвоєння мінливого темпу цілісної системи суспільних відносин, а також здатності переживати екстремальні життєві ситуації. Ця функція передбачає, по-перше, засвоєння нових стратегій поведінки; по-друге, засвоєння нових норм і цінностей, які визначають ці стратегії нормативно і морально придатними для особистості; по-третє, погодження самооцінок і прагнень індивіда не тільки з його можливостями, а й з соціально-економічною реальністю.

Відзначимо також функцію прогресування в режимі соціальної адаптації. Адже адаптація дає можливість не тільки виживати, а й гармонійно розвиватися індивіду. Йдеться про успішну репрезентацію особистості в соціумі, про зріст і підвищення її потреб і запитів, а також про підвищення власного рівня організації і культури.

В умовах соціальної невизначеності і відсутності продуктивних моделей соціальної дії розкривається функція стимулювання в процесі адаптації. Це виявляється у здатності людей не тільки усвідомлено орієнтуватися в існуючих ситуаціях, а й вибудовувати адекватні моделі соціальної поведінки і раціонально використовувати різного роду ресурси з метою реалізації своїх потреб і інтересів.

Наведений аналіз дає можливість зробити деякі висновки:

Соціальна адаптація є феноменом, який відображає закономірності взаємовідносин двох високоорганізованих, постійно діючих систем: соціуму і особистості. При цьому погоджуються і задовольняються потреби і очікування всіх суб'єктів адаптаційного процесу.

Соціальна адаптація постає системою ознак відповідних цілей, мотивів і особливостей як окремої особистості, так і соціального середовища.

Головне джерело і рушійна сила соціальної адаптації - особистість, яка раціонально чи емоційно, стратегічно чи тактично моделюючи свою поведінку, сприяє розвитку і особистості і соціуму.

Прогресивну роль соціальна адаптація виконує, реалізуючи свої функції, головна з яких - функція соціальної мобільності.

Таким чином, зміст соціальної адаптації може бути зведений до того, що це цілісний, динамічний, безперервний, відносно сталий процес взаємодії особистості і соціального середовища, який формує здатності свідомо орієнтуватися в мінливих та екстремальних ситуаціях, виробляти адекватні соціальним реаліям моделі поведінки, раціонально використовувати індивідуальний та суспільний потенціал та досвід для узгодження оцінок і можливостей і найбільш повної реалізації своїх потреб і уподобань.

1.2 Поняття про Я-концепцію та її психологічну структуру

Я-концепція - стрижневе утворення онтогенетичного розвитку людини, центральна ланка самосвідомості, відносно усталена динамічна і певною мірою усвідомлена система уявлень особи про саму себе, цілісний образ власного Я, котрий синтезує її самосприйняття такою, я вона є, хоче бути в ідеалі і має обов'язково стати. [6, 15]

Я-концепція - продукт самосвідомості людини, сукупність усіх уявлень індивіда про себе, важливий чинник детермінації поведінки. В науковій літературі, незважаючи на підвищену увагу дослідників, передусім філософів, психологів, соціологів і педагогів до пізнання природи цього складного внутрішнього утворення, знову постала проблема вдосконалення психологічної теорії Я-концепції на тлі низки самобутніх наукових підходів (концептуальних схем) до обґрунтування змісту, структури цієї універсально-унікальної реальності психічного світу людини.

Я-концепція виникає в людини у процесі розгортання соціальної взаємодії як винятковий результат її культурного розвитку, відносно стійке і водночас піддатливе внутрішнім коливанням і змінам психічне утворення. Вона справляє значимий вплив на перебіг життя людини від дитинства до глибокої старості, зумовлюючи той чи інший вибір життєвого шляху та її власної долі загалом. Відтак первинна залежність Я-концепції від зовнішніх умов та обставин суспільного життя не підлягає сумніву, хоча зрозуміло, що з віком вона відіграє все більш самостійну роль у житті людини. [6, 16] Це означає, що навколишній світ, уявлення про інших сприймається кожним через самісний формат Я-концепції, котра формується за етапами соціалізації та організованого виховання і одночасно має відповідне соматичне, передусім індивідуально - природне спричинення. Її головні функції - утвердити у самосвідомості людини своєрідне відчуття визначеності в соціальному просторі, ідентифікуватися з конкретним довкіллям, досягнути благодатного самоототожнення. Залежно від того, на якому рівні - організму, соціального індивіда чи особистості - виявляється активність людини , у структурі Я-концепції В.В.Столін виділяє: 1. фізичний Я-образ (схема тіла), викликаний потребою у фізичному благополуччі організму; 2. соціальні ідентичності: статева, вікова, етнічна, громадянська, соціально - рольова, які пов'язані з потребою індивіда у приналежності до спільності і бажанням перебувати у ній; 3. диференційований (розмежований, розрізнений) образ Я, який характеризує знання про себе порівняно з іншими людьми і характеризує знання про себе порівняно з іншими людьми та надає індивіду відчуття власної унікальності, забезпечує потребу у самовизначенні і самореалізації. [5, 6]

Існують також інші варіанти структури аналізованого феномена: 1) неусвідомлені Я, котрі подані лише у переживаннях як установки щодо себе; 2) часткові, парціальні самооцінки; 3) відносно цілісна організація власного Я; 4) Я-концепція як частина системи ціннісних орієнтацій особистості (І.С. Кон). [27, 121] Крім того, Я- концепцію описують і з боку змісту і характеру уявлень про себе, складності і диференційованості цих уявлень, їх суб'єктивної важливості для особистості, а також внутрішньої цілісності і послідовності, узгодженості, стійкості у часі (Я - минуле, Я- теперішнє, Я- майбутнє) (М. Розенберг, Є.Т. Соколова). Виокремлюється також динамічне Я (як, за моїми уявленням я змінююся, розвиваюся, яким хочу стати), «уявне Я», «Я-маска», «фантастичне Я» тощо. Відмінність між «ідеальним Я» і «реальним Я», на думку К. Роджерса, - це важливе джерело розвитку, хоча сутнісні суперечності між ними можуть стати джерелом внутрішньо - особистісних конфліктів і негативних переживань. [22, 17]

Важлива функція Я-концепції - забезпечення внутрішньої узгодженості людини себе із собою, відносної сталості її поведінки, незважаючи на безперервний тиск проблемного світу. Розвиток особистості в усіх її окультурених формах (спілкування, поведінка, діяльність, вчинок) перебуває під визначальним ситуативним впливом Я-концепції. Водночас і вона, структуруючись, інтегруючись та ускладнюючись з віком, формується під дією життя кожної людини, найперше у системі дитячо - батьківських взаємостосунків. Із словами «Я сам» чи «Я сама» Я-концепція набуває активної ролі, впливаючи на інтерпретацію ними соціального і власного пізнавального досвіду, на цілі і завдання, які вони ставлять перед собою, на відповідну систему очікувань, прогнозів майбутнього, оцінку своїх досягнень, а відтак на повно функціональне самостановлення та самоутвердження. [22, 17]

Я-концепція - це динамічна система уявлень людини про саму себе, що містить: а) усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших властивостей; б) самооцінку; в) суб'єктивне сприйняття особистістю чинників, які впливають на неї. Розуміння Я-концепції як сукупності установок «на себе» чітко зафіксовано Р. Бернсом. [11, 14] У відповідності з цим розумінням, три елемента установки (когнітивний, емоційний і поведінковий) стосовно Я-концепції конкретизується наступним чином: 1) Образ Я - уявлення індивіда про себе самого (когнітивна складова). 2) Самооцінка - афективна оцінка цього уявлення, яка може мати різну інтенсивність, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш чи менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям чи засудженням. 3) Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом «Я» і самооцінкою. При цьому самооцінка як афективна складова установки на себе існує в силу того, що її когнітивна складова не сприймається людиною байдуже, а пробуджує в неї оцінки і емоції, інтенсивність яких залежить від контексту і від самого когнітивного змісту. [14, 7] Інтегральне значення Я-концепції полягає в забезпеченні гармонії психічного світу людини, збалансованого становлення її особистості - індивідуальності. Це підтверджують окремі теоретичні підходи, постулюючи, що людина йде дорогою досягнення максимальної внутрішньої злагоди і досягнення. [22, 30] Здійснивши короткий опис наукових підходів до обґрунтування змісту та структури Я-концепції розглянемо детальніше її емоційно-оціночну складову - самооцінку.

1.3 Самооцінка як емоційно-оціночна складова Я-концепції

В психологічних дослідженнях самооцінка інтерпретується як емоційно-оціночна складова Я-концепції [6, 107], особистісне утворення, що приймає безпосередню участь в регуляції поведінки і діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, що формується при активній участі самої особистості відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. [8, 12] Визначальна роль відводиться самооцінці в рамках дослідження проблем самосвідомості: вона характеризується як стрижень цього процесу, показник індивідуального рівня його розвитку, інтегруюче начало, його особистісний аспект, органічно включений в процес самоусвідомлення. У вітчизняній психології методологічною основою трактування особистості і самооцінки як її компонента є принципи розвитку, детермінованості, єдності свідомості і діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної та теоретичної діяльності. Самооцінці як особистісному утворенню відводиться центральне місце в загальному контексті формування особистості - її здібностей, можливостей, направленості, активності, суспільної значимості. Специфіка трактування особистості в зарубіжній психології, як правило прямо проектується на розуміння сутності самооцінки: вона або визнається, як і особистість, конфліктною, або розглядається як протиставлення справжнього і демонстративного уявлення про себe. [8, 13] В зарубіжних дослідженнях спостерігається контрастне протиставлення основних факторів формування самооцінки - підкреслення преважної ролі в її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності дитини.

В дослідженнях інтеракціоністського напрямку основна роль у формування самооцінці відводиться «іншому» як першоджерелу її розвитку. В рамках гуманістичної психології більше акцентується роль внутрішніх факторів розвитку самооцінки - емоцій, потреб суб'єкту. Звернення до емоційно-мотиваційної сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для психологів неофрейдистського напрямку. В контексті емоційно - мотиваційної сфери здійснювались і дослідження соціально - психологічних умов формування рівня домагань і самооцінки в школі К. Левіна. [5, 8] За К. Роджерсом самооцінка формується на основі оцінки індивіда іншими людьми. Для формування позитивної Я-концепції та адекватної самооцінки, дитина має почувати себе прийнятою, це є головною умовою подальшої само актуалізації. [13, 16] Наявність різних підходів до розуміння сутності самооцінки свідчить про її складність і багатогранність як психологічного феномену. В самооцінці органічно поєднуються два взаємопов'язані аспекти: процесуальний і структурний. Двоєдина природа самооцінки знайшла відображення в тих визначеннях, які даються їй в психологічній літературі: в них або актуалізуються її операційні характеристики, фіксуються способи, за допомогою яких людина оцінює себе, або виділяються її показники як особистісного утворення. [8, 13] Самооцінка, з одного боку, розуміється як найважливіше утворення особистості, яке бере безпосередню участь в регуляції людиною своєї поведінки і діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, який формується при активній участі самої особистості і відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. Ядром самооцінки є цінності. [13, 11]

З іншого боку, самооцінка характеризується як стрижень процесу самосвідомості, показник рівня її розвитку. Самооцінка в трьохкомпонентній схемі Я-концепції частіше за все прямо ототожнюється з емоційно - ціннісним відношенням суб'єкта до себе, рідше - з образом Я або концепцією Я в цілому. Однак, треба зазначити, що на практиці відділення оцінки від знання суб'єкта про себе викликає значну складність, а іноді й взагалі неможливе. [13, 12] Структура самооцінки розглядається дослідниками як така, що має два компоненти - когнітивний і емоційний, що функціонують в нерозривній єдності. Перший відображає знання людини про себе в різній ступені оформленості та узагальненості, другий - ставлення до себе, «афект на себе». Знання про себе людина отримує в соціальному контексті, і вони обов'язково «обростають» емоціями. Проте, якісні відмінності виділених елементів придає їх єдності внутрішньо диференційованих характер. [8, 16] При вивченні самооцінки акцентується увага на операційних характеристиках, способах, за допомогою яких людини оцінює себе, показниках самооцінки як особистісного утворення. У самооцінці бачать проекцію якостей, що усвідомлюються, на внутрішній еталон, зіставлення своїх характеристик з ціннісними шкалами, форму відображення ставлення до себе, особистісну думку про власну цінність, позитивну чи негативну установку на себе, рівень власної гідності, засіб і підсумок формування «образу Я» або «Я-концепції».

В психологічній літературі в якості найважливіших факторів генезису самооцінки розглядається спілкування з оточуючими і власна діяльність суб'єкту. В спілкуванні засвоюються критерії оцінок, їх форми, види, способи оцінювання, в індивідуальному досвіді здійснюється їх апробація, наповнення особистісними смислами. Виділення з оцінок оточуючих основ і способів оцінювання, перенос їх на себе, тобто народження діяльності самооцінювання стає можливим на етапі розвитку у дітей предметних дій і мовлення. Поява здатності у дітей оцінювати себе співвідноситься в дослідженнях з розвитком у дитини таких феноменів, як виникнення етичних інстанцій, почуття ідентичності, автономії та ініціативи, виділення себе і усвідомлення психічних процесів. З утворенням поняття «Я», з появою уявлень про свої можливості. [8, 14] Особливу роль в формуванню самооцінки дослідники відводять сім'ї. Факти свідчать про те, що недостача любові з боку близьких, породжує у дитини дефіцит самоставлення аж до неприйняття себе. До факторів, які впливають на формування самооцінки, належать такі як стиль виховання в сім'ї, зацікавленість дорослих у справах дитини; в школі - педагогічна оцінка, залучення студентів в оцінну діяльність. Батьківська неприязнь або умовне прийняття сприяють розвитку реально ослабленого і безпорадного «Я», яке переховується під маскою грандіозного «Я», що демонструється. У цьому випадку реальне «Я» постійно відчуває потребу бути прийнятим, а позитивна самооцінка забезпечується шляхом спеціальних маневрів: уникання спокус, приховування правди, передбачення обвинувачень із спробою самовиправдання, раціоналізації, заміщення, перекладання відповідальності за свої вчинки на інших, зменшення почуття провини через знаходження недоліків в інших людях. [13, 15]

Монополія батьків на спілкування з дитиною, самосвідомість якої тільки починає формуватись, призводить до того, що їхні установки є вирішальним чинником формулювання змістових засад її Я-концепції. Самооцінка відображає ступінь розвитку в індивіда почуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить до сфери його Я. Тому низька самооцінка передбачає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості. Крім того, самооцінка виявляється в усвідомлених судженнях індивіда, в яких він прагне визначити свою непересічну значущість. Самооцінка - цінність і значущість, котрі індивід приписує собі в цілому та окремим сторонам свої особистості, поведінки, діяльності, комунікації; відіграє роль важливого особистісного утворення і одного з центральних компонентів Я-концепції, вміщує у своїй побудові особистісні значення і смисли, систему ставлень і вартостей. Водночас це складна психоформа внутрішнього світу людини, котра визначає характер її самоставлення, ступінь самоповаги, рівень домагань, ціннісне прийняття чи неприйняття себе; виконує регулятивну, захисну і навіть терапевтичну функції; може бути різного рівня усвідомлення, адекватності. [6, 107] Для адекватної самооцінки істотними є три моменти. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. По-друге, важливий чинник формування самооцінки, пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій індивіда. Це означає, що особа схильна оцінювати себе так, як оцінюють її інші люди. По-третє, індивід оцінює успішність своїх дій-виявів через формат своєї ідентичності. [6, 26] Результати експериментальних досліджень свідчать, що люди все ж здатні адекватно оцінювати свої якості та можливості. Аналізовані самооцінки - своєрідні схеми самоставлення, що узагальнюють минулий досвід людини, організують та структурують нову інформацію стосовно певного аспекту Я. Експериментально доведено, що самооцінка приховано чи явно присутня у будь-якому самоописі.

Всіляка спроба себе охарактеризувати містить оціночний елемент, який функціонує за загальноприйнятими нормами, уявленням про рівень домагань. Самооцінка, як пише Р. Бернс, величина не постійна, вона змінюється залежно від обставин. Джерелом оціночних значень є різних уявлень індивіда про себе є його соціокультурне середовище, у якому ці уявлення нормативно фіксуються в мовленнєвих значеннях. [4, 6] Критичним віком для розвитку самосвідомості і самооцінки, зокрема, є підлітковий вік, в якому найбільш інтенсивно проходить процес самопізнання. Самооцінка підлітків істотно залежить від оцінок їх референтними однолітками, в той час як юнаки орієнтуються більше на самооцінку, ніж на оцінку їх оточуючими. Самооцінка переважає все більше як регулятор поведінки, хоча значущість оцінок оточуючих зберігається.

1.4 Самооцінка як предмет психологічних досліджень у вітчизняній та зарубіжній психології

Багато хто з авторів у контексті більш широких теорій підкреслюють центральний характер таких структурних компонентів особистості, як самооцінка, самоповага, уявлення про себе. [6, 3]

Одним з розвиваючих підходів до питань самосвідомості та самооцінки є феноменологічний підхід. Розвиваючи такий підхід, автори часто ґрунтуються на досвіді психотерапевтичної практики. Прикладом такого підходу до проблем самосвідомості та самооцінки може бути робота Н. Брандена. Автор насамперед визнає той факт, що самооцінка, самоповага, уявлення людини про себе мають кардинальне значення у розумінні її природи та особливостей поведінки: «Природа її (людини) самооцінки чинить глибокий вплив на процеси мислення людини, емоції, бажання, цінності та цілі. Це єдиний і найбільш важливий ключ до її поведінки. Для того щоб психологічно зрозуміти людину, необхідно зрозуміти природу та степінь її самоповаги і стандартів, за допомогою яких вона себе оцінює». [6, 3]

Бранден виділяє два взаємозв'язаних аспекти самоповаги. По-перше, вона включає самооцінку ефективності, сили, а по-друге, почуття гідності. Самоповага інтерпретується автором у досить широкому контексті відносин суб'єкта до навколишньої його дійсності. Самооцінка, впевненість у собі розуміється ним як впевненість суб'єкта у тому, що використані ним методи взаємодії з дійсністю принципово правильні і відповідають вимогам реальності. Подібне судження, за думкою автора, не обов'язково повинно бути усвідомленим, але воно виступає обов'язковою умовою здійснення ефективної взаємодії зі світом. [6, 4]

Важливим моментом у становленні самооцінки є, за думкою Брандена, когнітивні процеси, які підкріплені відповідною мотивацією і спрямовані на пізнання як реальності, так і власних здібностей до взаємодії з реальністю. Самооцінка, яка здатна задовольнити людину, яка визначається наявністю когнітивного самоствердження у процесі взаємодії індивіда з реальністю. На думку автора, самооцінка прямо зв'язана з процесом розвитку, інтелектуального зросту; рутинність, пасивність несумісні з високою самооцінкою. Остання завжди припускає досягнення нових результатів, а не відтворення минулої діяльності, тобто продуктивна діяльність «є процесом, в якому людина досягає почуття контролю над своїм життям», яка виступає умовою високої самооцінки. [6, 5]

В іншому контексті самооцінки, як соціальної установки, виділяють три аспекти (як в соціальній установки на усякий другий об'єкт): когнітивний - усвідомлення себе як об'єкту пізнання; афективний - емоційне оцінювання себе, почуття упевненості, спокою та тривоги, занепокоєння; поведінковий - поведінкове виявлення відношення до себе. [15, 77]

Різні автори зосереджують свою увагу на тому чи іншому аспекті самооцінки як соціальної установи. В залежності від цього ними розглядаються різні процеси (пізнавальні та емоційні), пов'язані з самооцінкою, або вплив самооцінки на різні боки діяльності індивіда. Тому значна частка досліджень самооцінки присвячена скоріш емоціям, виниклим у зв'язку з нею. [14, 25] Поряд з інтерпретацією самооцінки як установки існують і інші точки зору. У зв'язку зі стабільністю персональної освіти, вивченню якої присвячена низка праць, самооцінка часто розглядається як риса, тобто стійка характерна особливість функціонування особистості. Ряд авторів у вивченнях самооцінки реалізують когнітивний підхід, визначаючи при цьому Я «як когнітивну структуру чи безліч структур, які організують, модифікують, інтегрують функції особистості». [6, 6]

Центральним моментом в такому когнітивному підході є уявлення про те, що різниця між індивідами визначається відмінностями поміж їх «когнітивними структурами» або «схемами». У такому випадку відзначаються «Я як процес» («knower») та «Я як структура» («known»). В основному дослідники цього направлення зосереджують свою увагу на «Я як структура». В процесі життєдіяльності когнітивні структури розвиваються, змінюються, як і способи формування таких структур. Якщо на перших етапах людина описує себе в конкретних предметних термінах, то в подальшому вона будує свої когнітивні структури, в тому випадку і уявлення про себе, самооцінку, на основі тієї діяльності, в котрій бере участь; в структури включаються ті аспекти Я, які розглядаються людиною як суттєві по відношенню діяльності. В когнітивні схеми включаються ті риси, які легше всього виділяються в діяльності і котрі відрізняють одну людину від іншої: «Люди більш схильні думати про себе і описувати себе по тим параметрам, по яким вони вирізняються від інших». Д.М. Вегнер і Р.Р. Валлахер вважають, що «в деяких областях у нас існують більш виразні і добре розвинуті структури по відношенню до себе, та, мабуть, саме ці структури частіше активізуються та використовуються при опрацюванні відповідної інформації». [6, 7] Когнітивні структури, які описують Я, нерідко включають терміни, які відображають риси особистості. Це відбувається, на думку Вегнера та Валлахера, у зв'язку з тим, що дані терміни представляють себе вже готовими схемами, добре узагальнюючи та катетеризуючи інформацію про себе та про інших.

Однією з поширених методологічних орієнтацій у сучасній соціальній психології є інтеракціоніська орієнтація. Основну увагу в ній приділяють взаємодії індивідів один з одним, переважно за допомогою символів (символічний інтеракціонізм). При такому підході передбачається, що особистість цілком, а не частково, формується на основі досвіду, який отримує індивід при взаємодії з іншими: «Які б риси, мотивації, нахили, установки та характерні способи поведінки людини не пояснювались, вони розглядаються як наслідки її попередньої взаємодії з іншими». [6, 7] Тобто самооцінка і уявлення людини про себе обумовлюються реакціями та думками інших про людину.

Прикладом такого підходу до аналізу феноменів, пов'язаних з уявленням людини про себе, стає праця М. Вебстера та Б. Собічек. Автори пишуть, що самооцінка, будучи оціночним аспектом уявлень людини про себе, Я-концепції, є більш зручним об'єктом дослідження, так як його легше вимірити та порівняти, ніж змістовні аспекти Я-концепції. В основі уявлень авторів про детермінанти самооцінки полягають дані її з боку інших, та ще в більшій мірі - з думкою людини про те, як її оцінюють інші. [6, 8]

Отже, очевидно, що в умовах відсутності спільної думки про людину серед оточуючих її людей їх погляди віднині не підлягають усередненню, деякі з них чинять більший, а інші - менший вплив на самооцінку людини.

Вітчизняні психологи, такі як, Ананьєв Б.Г., Божович Л.І., Рубінштейн С.Л., Чамата П.Р. та ін. розглядають самооцінку як складову самосвідомості особистості та як продукт її розвитку, породжуваний усією життєдіяльністю людини.

У вітчизняній психології проблема самооцінки розробляється переважно в рамках вікової психології. Предметом вивчення та аналізу виявляється процес формування, становлення самооцінки, динаміка її властивостей в онтогенезі. При цьому самооцінка розглядається як один із компонентів, які складають самосвідомість. Яскравим прикладом такого підходу до аналізу самооцінки є дослідження Чеснокової І.І., присвячене вивченню змінам особливостей самооцінки, як одним з компонентів самосвідомості, зокрема в залежності самооцінки особливості від зовнішньої оцінки. [15, 29] Отже, самосвідомість - усвідомлення людиною себе самої як особистості, своїх фізичних сил і розумових здібностей, вчинків і дій, їхніх мотивів і мети, свого ставлення до зовнішнього світу, інших людей і до самого себе. [5, 297]

Низка досліджень самооцінки присвячена вивченню вікової динаміки самооцінки на більш тривалому відрізку життя такими вченими, як Бороздіна Л.В., Рудова Є.В., Соломіна Л.В. та ін. [4, 26]

В дослідженні Є.А. Серебрякової запроваджується уявлення про параметри самооцінки. Це стійкість адекватність та висота самооцінки. На основі відзначених параметрів автор будує класифікацію самооцінки, виділяючи нестійку та стійку самооцінку, яка розділяється на адекватну та неадекватну. Остання відображає помилкове уявлення людини про себе, буває або завищена, або занижена. [6, 10] За її думкою та ряду інших авторів, наприклад Липкіної А.І., Рибак Л.О., неадекватна самооцінка є джерелом внутрішніх конфліктів та пов'язана з афектом неадекватності. Нестійка самооцінка також виступає причиною порушення діяльності суб'єкта. [9, 87]

При аналізі структури самооцінки багато авторів, зокрема А.В. Захарова, упроваджують уявлення про глобальну самооцінку та про окремі самооцінки. Під глобальною самооцінкою розуміють оціночне відношення індивіда до себе в цілому, в той час як часткові самооцінки відображають оціночне ставлення до проявів своєї особистості в різних видах діяльності, активності. Можна виділити часткові самооцінки різного рівня, наприклад, розглядаючи самооцінку загальної ефективності в навчальній діяльності індивіда як одну з часткових самооцінок або розглядаючи в якості окремої ефективності самооцінку здібностей з конкретного навчального предмету. Є припущення, що серед глобальної та окремими самооцінками існує тісна залежність, вони значно корелюють. [6, 10]

Захарова А.В. вирізняє в структурі самооцінки усілякі її складові в залежності від їх тимчасової спрямованості: актуальну, ретроспективну та перспективну, розглядає їх можливі відношення та взаємозалежність. За думкою автора, самооцінка тісно пов'язана з рівнем притягань людини. Рівень притягань особистості характеризує : 1) рівень труднощів, досягнення яких є загальною метою серії майбутніх дій (ідеальна мета); 2) вибір суб'єктом мети наступної дії, яка формується в наслідку переживання успіху або невдачі ряду минулих дій (рівень притягання в даний момент часу); 3) бажаний рівень самооцінки особистості (рівень Я). [7, 24]

Феномену самооцінки в молоді присвячено чимало праць (Андрущенко Т.К., Божович Л.І., Липкіна А.І.), однак дослідження ті присвячені окремим питанням. Загальних праць бракує. А це актуалізує ряд проблем, що вимагають першорядного дослідження.

У зв'язку з цим, науковці займаються проблемою з формування в молоді здібностей бачити і правильно оцінювати свої вчинки, відносини та якості, які мають визначальне значення для максимальної реалізації їхніх можливостей.